Країна Інкурів. Як ми шукали скарб. [Олексій Якович Огульчанський] (fb2) читать постранично, страница - 2
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (52) »
Збирався я не довго, і того ж дня наш невеличкий загін археологів прибув до радгоспного селища. Хатини, в якій я народився, вже не було, а там, де колись юрмилися кілька хаток степового хутірця, виросло селище приазовських хліборобів. Тепер це була центральна садиба великого зернового радгоспу, як і належить, з новим клубом, крамницею, перукарнею і лазнею. Я оселився в невеличкій кімнатці селищного готелю. З її вікна було видно знайомі обриси Синьої могили. Вона й тепер, як колись у дитинстві, гордо височіла над рівниною, даючи притулок степовим орлам. Пам’ятаю, як тоді тривожно стислося моє серце: я мав зрівняти цей прадавній горб, цю священну пам’ять далеких віків...
Другого дня вранці наша експедиція зібралася на маківці Синьої могили. Навкруги панував дивовижний спокій, і здавалося, що степ ще дрімав.
Ми довго милувалися чудовим ранком, і це був останній ранок Синьої могили. Останній...
А потім якось усі разом заговорили, заметушились, як це завжди буває в перші дні розкопок.
Вимірювання і фотографування «археологічного об’єкту», як тепер величали Синю могилу мої колеги, виконали за якусь годину, і тоді всі побачили на дорозі, що витікала з селища, рухливу сіру цятку, за якою волочився шлейф густої пилюки. Цятка швидко росла, і невдовзі ми могли розпізнати нашого «бойового» помічника - радгоспівського бульдозера. Машина, сердито гуркочучи, прямувала до нас. За кермом сидів засмаглий, як циган, парубійко, проте в чистому, модному береті. Вже на маківці могили заглушивши мотора, він скочив на землю і блазнювато, двома пальцями здійнявши над головою берета, голосно відрапортував:
- Прибув! Доброго ранку! - і, дещо помовчавши, додав: - Будьмо знайомі. Тимко - тутешній бульдозерист!
Мимохіть усі посміхнулися. Тимко був людиною вельми діловитою й одразу ж почав причепливо оглядати «робочий майданчик» так він охрестив оцей стародавній пам’ятник. Я дивився на хлопця, і мені здавалося, що все він робив якось по-буденному, ніби готувався не стародавній могильник розкривати, а мав рити звичайнісіньку канаву для кукурудзяного силосу. Мене, правду казати, вразило зневажливе ставлення Тимка до пам’ятника давнини, що його насипали своїми руками наші далекі-далекі предки... Але я змовчав.
Потому, як хлопець кілька разів кроками в усіх напрямках виміряв «шапку» могили, він досить байдуже кинув:
- Дозвольте почати!..
- Починай, Тимку, - мовив я похмуро і поспіхом зійшов до підніжжя, куди вже спустилися мої колеги.
Загуркотів мотор, і блискучий ніж бульдозера зняв першу «стружку» насипу.
Довго я стояв біля могили стежачи, як механічне чудо двадцятого століття спритно руйнувало стародавній насип. До вечора Синя могила втратила свій величний вигляд, осунулася, стала приземкуватою і безформною. На четвертий день Синьої могили взагалі не стало. Навкруги були тільки купи рудої землі. Вже під штучним насипом у материкових відкладах ми виявили нечіткі обриси ями. Там була похована людина, на честь якої у сиву давнину люди насипали цю величезну купу землі.
Тимко попрощався і поїхав на своєму землериї в селище... Ми ж повинні були дізнатися, хто похований тут, на приморському березі. Це важка, але надзвичайно цікава робота. Тепер доводилося працювати не лопатами та кайлами, а ножиками, шкрябачками та щіточками. Спочатку нам довелося зняти майже метровий шар чорнозему, яким була засипана яма, потім показався білий, схожий на картон прошарок. Це могла бути лише морська трава-зостера, або, як її називають жителі приморських сіл, - камка. Справжня вічна трава! Тільки камка може пролежати під землею багато століть і не згнити. Нам уже доводилося стрічати її в старовинних могилах. Морська трава від часу лише знебарвлюється, стає зовсім білою, але тлінню не піддається.
Під товстим прошарком вічної трави було поховання.
Тремтливими від хвилювання руками ми зняли ту траву, і перед нами постала таємниця таємниць Синьої могили. Нас охопив дивний трепет, як те завжди буває, коли доводиться вперше бачити речі, покладені людьми тисячоліття тому. Подумати тільки - тисячоліття минули відтоді, як у цю яму на березі моря поклали небіжчика!
Гранично обережно мої помічники зчистили із скелета і
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (52) »
Последние комментарии
3 часов 22 минут назад
4 часов 51 минут назад
5 часов 47 минут назад
1 день 4 часов назад
1 день 4 часов назад
1 день 5 часов назад