Сумний Христос (збірка) [Ольга Дучимінська] (doc) читать постранично
Книга в формате doc! Изображения и текст могут не отображаться!
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (73) »
Ольга Дучимінська
СУМНИЙ
ХРИСТОС
Львів
«Каменяр»
1992
ББК 84Ук
Д79
Ім’я Ольги Дучимінської (1883-1988) з’явилось на сторінках авторитетних літературних видань початку століття. За радянських часів письменниця зазнала репресій та переслідувань. Доля конфіскованих рукописів невідома. Окремою книгою її проза видається вперше. В центрі уваги авторки — життя сучасного їй галицького суспільства.
Упорядник та автор післямови
Роман ГОРАК
Художнє оформлення
БОГДАНА ПІКУЛИЦЬКОГО
Д Інформ. листок
ІSBN 5-7745-0446-8
© О. В. Дучимінська, 1992
© Р. Д. Горак, упорядкування, післямова, 1992
© Б. Р. Пікулицький, художнє оформлення, 1992
СУМНИЙ ХРИСТОС
Ользі Кобилянській
в 40-літню річницю її праці
на полі літературнім
На роздоріжжі стояв кам’яний Христос, веселий, воскреслий Христос. Проміння довкола його голови розсипало щастя, а усміхнене обличчя розливало довкола супокій — і всі, що переходили роздоріжжям, кланялися Святому з радістю в душі.
Кам’яний Христос одною рукою вказував у простори вічного царства, а другою — на серце у своїх кам’яних грудях.
Кождому, хто проходив коло нього, кождому, хто тільки глянув у його святе ясне обличчя, кождому ніби вказував — проповідував: через серце до неба, через любов до вічного щастя в небі, дочасного добра на землі!
І дивну міць мав цей Христос зі серцем у кам’яних грудях. До його стіп приходили люди по пораду, потіху, бадьорість. Кому в серці загніздився лихий сумнів, а він щиро зітхнув до кам’яного Христа, дізнавав ласки, розради й супокою душі — сумнів уступав певності.
Кого смуток оповив густим серпанком, а він прийшов до кам’яного Христа, тому в умі ставало ясно, а в душу спливала тиха радість: відходив радий — від радісного Христа. Кого мучила хвороба кволості та зневіри — цей відходив від кам’яного Христа, повний бадьорості й віри. Ці, які мили землю слізьми перед Христом,— відходили з усмішкою на губах, славлячи серце Христове у кам’яних грудях.
В недільні ранки приносили дівчата квіти і, прикрашуючи його, співали “Осанну”, а пташки виспівували вічну хвалу Богові, а людям — мир!
Довкола зеленіли поля урожаєм, а чотири доріжки своїми раменами вказували людям шлях на всі чотири сторони світу, що його благословив Христос одною рукою на серці, а другою вказуючи в країну вічного щастя.
І довгі роки стояв цей кам’яний Христос на роздоріжжі — і довгі роки приходили товпи до нього в усякі хвилі свого життя.
Та посіяв чорний бог зілля смутку й зла на землю. Люди одурманені впали в тривогу, ходили один за одним в безладі й безраді, йдучи перед себе без цілі, застрашені й непевні. Велика неміч опанувала всіх, усі серця тривожно билися в прочуванні чогось страшного, в передчутті страшного панування чорного бога, в очікуванні жнив посіяного ним насіння.
І забули люди про Христа, про кам’яного Христа на роздоріжжі. Стояв Христос тепер самітний і забутий. Товпи народа пішого й на конях днями й ночами переїздили попри нього, та й ніхто квіток не приносив — стояв, закурений порохами, забутий.
Довкола кам’яного Христа закипіло.
І закурилися доріжки, що вели в чотири сторони світу. Двома доріжками йшли одні, другими двома – другі брати. Стрінулися на роздоріжжі й пролили кров. Потім стихло й опустіло, лишилися тільки малі, чорні могилки на полі, на яких березові хрести простягли свої білі рамена, ніби в просьбі чи в прокльоні, а може, хотіли б захистити чи перестерегти перед кимось чи чимось. Пташки не співали, добрі люди не ходили білими доріжками, а врожайні поля почорніли присохлою кров’ю.
Кипіло пекло на святій землі поміж добрі люди.
По довгім-довгім часі пронісся знов полями спів пташок, люди й звірята вийшли зі своїх криївок. Настав супокій. Супостат пропав.
І нагадали люди кам’яного Христа, й почали юрбами йти до нього зі своїм серцем.
Коли прийшли на роздоріжжя, стали здивовані. Христос — веселий, воскреслий Христос — похилився. Прикляк на одно коліно, на нього спер руку, а на ній похилив сумну голову, на якій замість ореола воскресіння був терновий вінок. Другою рукою притис серце в кам’яних грудях.
Почорнілі поля знов зазеленіли. Доріжки знов показують людям дорогу в світ; білі хрести на могилках почорніли й попадали, могилки зрівняно з землею, пам’ять про тих, що в них спочили, поволі губиться. Пташки знов співають, тільки сумний Христос не підносить своєї голови, не скидає тернової корони зі своїх скроней. Схилив голову й сумує людським горем і людським безсиллям.
Приніс себе в жертву, воскрес, радий, що відкупив люд свій,— та люди знов прибили його на хрест і знов вложили терновий вінок замість корони слави...
І похилився кам’яний Христос у великім болю й смутку — навіки похилився — на роздоріжжі, де чотири доріжки простягли рамена в чотири сторони
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (73) »
Последние комментарии
5 часов 33 минут назад
5 часов 39 минут назад
5 часов 42 минут назад
5 часов 43 минут назад
5 часов 48 минут назад
6 часов 5 минут назад