Зодчий-Без-Очей [Володимир Арєнєв] (doc) читать онлайн

Володимир АРЄНЄВ

ЗОДЧИЙ-БЕЗ-ОЧЕЙ


“Також нами знайдено в оазі глиняні таблички, дуже давні, дивом уцілілі. Клинописний текст, здається, можна буде розшифрувати, хоча на останній з табличок він змазаний, наче людина водила по поверхні написаного пальцем; до того ж краї табличок обламані, а частина просто відсутня”.
(Зі звіту однієї експедиції)

* * *

...іду містом, не поспішаючи, із задоволенням роблячи кожен крок.
- Доброго ранку! - улесливо киває мені водоноша.
- Доброго ранку! - радісно вклоняється купець.
- Доброго ранку! - махають крилами голуби, пірнаючи у колодязь неба.
- Доброго ранку! - відповідаю я їм - усім разом і кожному окремо - усмішкою, жестом, поглядом. Іноді й словами, як-от верховній жриці храму Весняного Розливу, моїй давній знайомій. Вона сміється:
- Чи скоро добудуєш Башту, Зодчий?
- Скоро! Уже незабаром! - І додаю із запізнілим смиренням: - Якщо буде на те воля богів, ясна річ.
Вона із серйозним виглядом промовляє: - Буде, - але очі її досі сміються. - А хіба, - каже, - тебе зупинила б їхня заборона?
І йде, не чекаючи на відповідь, - та вона і не потрібна жриці.
А я продовжую свій шлях, вітаючи місто і його мешканців: “Доброго ранку, доброго ранку, доброго...”
- Доброго ранку, порожня людино.
Зустрічаю пильний погляд сліпих очниць Безтурботного Дядечка і стенаю плечима:
- Доброго. - Дядечко місцевий божевільний - утім, тихий, недошкульний. Лише іноді він виголошує химерні проповіді - стінам, мостам, деревам, дітлашні, що поривається кинути в нього камінь. Дядечку байдуже, він усміхається світові, як усміхається своїй коханій юнак, якому відповіли взаємністю. Як усміхаюсь я своїй Башті. - Доброго ранку, Дядечку. Але чому ти назвав мене порожньою людиною? Я не порожній; подорожній, можливо, - але не...
Він стенає плечима:
- Ти не тільки порожній, ти ще й сліпий. Але незабаром прозрієш. Іди, я молитимуся за тебе.
- А я - за тебе, - відповідаю йому (мій настрій сьогодні нічим не зіпсувати!) - і йду далі - бруківкою, через площу, ринкову штовханину, крики погоничів, плач новонародженого, стовпи сонячного світла, загрузлі у візерунчастих ґратах храмових вікон...
Іду через місто - до Південної брами, а звідти на Молитовний Бескид, де от уже більше трьох десятків років тягнеться до небес вона - моя кохана, моя мрія, моє життя!
Башта.
Вона народжується не вперше, але востаннє. Попервах вона звелася, збудована з уламків цеглин і глечикових черепків, у внутрішньому дворику будинку мого батька. Тоді вона ледь дотягувалася мені, хлопчиську, до пояса - і була тендітною, непевною, незграбною (тепер я це розумію). Пізніше вона часто снилася мені - і щоразу ставала дедалі довершенішою і завершенішою. Її образ переслідував мене, не давав спокою ані у сні, ані наяву. “Зведи мене!” - вимагав він.
Я не міг і не хотів противитися цьому поклику!
І я звів її вдруге - у кресленнях на глиняних табличках, у словах, звернених до Ради вищих жерців. Вони підтримали мене і мою ідею збудувати найвищу Башту як монументальну молитву богам у подяку за їхні небесні доброту і щедрість. Підтримав мене і Правитель, бо ж Башта приваблювала б до міста безліч прочан, а крім того, була б маяком для мореплавців. Я ж думав про неї як про найвеличніший прояв людського духу, творчий акт, рівний актові Творення світу.
Але яким далеким був я тоді від дня, коли на будівельний майданчик мав лягти перший камінь фундаменту, - і тим більше від миті завершення Башти! Більше року знадобилося лише для того, щоб опитати оракулів і зібрати сприятливі знамення, ще стільки ж - аби підготувати Молитовний Бескид і виготовити цеглини, незліченні, наче краплі дощу, що падає з неба; безперервним потоком доправити зазделегідь прокопаним каналом асфальт і земляну смолу...
І ще тридцять років, тридцять довгих років пішло на те, аби сьогодні я міг дивитися на її струнке, тендітне тіло, обплетене (поки що! - але скоро його вивільнять!) павутиною риштування.
Я знав, що на мене чекає, я був готовий до цього. Я лише сподівався, що доживу до тієї миті, коли на її верхівці запалає вогонь маяка, коли моя молитва до тих, хто створив цей світ, залунає між небом і землею - вільно, яскраво, натхненно!
Скоро, уже незабаром - швидше, ніж я міг уявити! - і сьогодні я напевне бачив це, дивлячись на її витончений силует, що перекреслював небеса. Лише кілька місяців - і вогонь на маяці запалає!
“Ще трохи терпіння і праці!..”
Я усміхаюся світові і починаю своє правічне, щоденне сходження на Бескид, аби...

* * *

...наснився сон. І я не знав, кошмар це чи, навпаки, благе знамення з майбутнього.
Піднявшись із ліжка, я вийшов у внутрішній дворик і присів на краєчок фонтана. Дзюрчання прохолодних струминок трохи заспокоїло мене, а шелест листя смоківниці і місячне світло наче повернули назад, у сьогоднішю ніч і у мій власний дім.
Але думками я залишався в тому майбутньому, яке примарилося мені у сні.
Я бачив, як Правитель у кошику, сплетеному із золотого пруття, несе сходами на самісіньку верхівку Башти останній камінь, аби закласти його як основу храмового вівтаря. Так само приніс він і заклав першу цеглину у фундамент Башти; першу - однак другу закладав я, і рука моя не тремтіла!
Тепер вона тремтить, ця рука, вона зістарилася, вона вкрилася шрамами і мозолями, і на ній не вистачає безіменного пальця, який я втратив шість років тому, коли несумлінні раби не перевірили нові канати риштувань на міцність. Мої думки зараз схожі на ті канати - вони перекручуються і рвуться, одна за одною! Ще трохи - і розум мій, наче скульптор, що сидить у люльці, полетить донизу, у прірву божевілля.
Я підводжуся і починаю ходити двориком, за звичкою відраховуючи кроками відстань; завважую, що крайній стовпчик галереї похилився, а потім... потім я б’ю кулаком по шкарубкому стовбуру смоківниці - знову, ще раз! - доти, доки на руці не виступить кров, а до моєї свідомості не добереться біль.
Тільки так мені вдається отямитися. (...Правитель кладе останній камінь, а верховна жриця храму Весняного Розливу запалює священний вогонь...) Я повертаюся до фонтана - але тепер не сідаю (...дружне гудіння славослів’я гуркотінням грому лунає за стінами Башти, добудованої Башти!..) - я вдивляюся у чорну воду, на поверхні якої мерехтить, виблискує Божий Гріш (...добудованої Башти! - от він, момент, про який я...)
Вдивляюся у воду - і не можу розгледіти там власного...

* * *

...не розуміють. Із подивом і обачністю перезираються у мене за спиною, але - Зодчий звелів! - роблять, як я наказую.
Зрештою, найманим працівникам справно платять, а раби, чи спадкові, чи “новонавернені”, які ще не так давно були воїнами ворожого нам міста вогнепоклонників, лише радіють: роботи призупинено! Несамовитий Зодчий перестав вимагати щогодинної, цілодобової праці. Певно, боги змилостивилися, почувши їхні молитви! - (так гадають вони, ці раби; їм ніколи не дізнатися правди!)
Боги жорстокі. Рабам слід було б згадати історію про Мисливця, який розплатився із Божевільним Царем “монетою, що завжди повертається до свого господаря”. Мисливець дав йому розпечений Божий Гріш, і скільки б Цар не намагався позбавитися його, Гріш знову опинявся в його долонях. Врешті-решт Цар кинувся у море - але навіть коли він став привидом хвиль, Гріш не залишив його.
Щоправда, до Царя володарем Гроша був Мисливець, тож, по суті, Грошів стало цілих два: один сяє в небесах, другий - блищить у воді. Справедливості дотримано. І лише коли настане час світові помирати, небо спуститься на землю, і два Гроша знов стануть одним.
Віддавши накази, я спускаюся з Бескида і дивлюся на Башту. Ще одна Башта досі височіть у моїй душі.
Але тепер я знаю: коли ця, на Бескиді, буде добудована, моя, в душі, завалиться. І тоді - що тоді?!
Із гіркотою згадую слова Безтурботного про...

* * *

...не припустимо! - виголошує Правитель. За минулі роки він додався і змарнів, але воля його й досі подібна до Бескида: така ж непохитна і беззаперечна - воля втіленого на землі божества. Сперечатися із ним неможливо, безглуздо.
Але все-таки я наважуюся.
- Мені було знамення, - кажу я. - Боги дарували мені віщий сон. І звеліли на певний час призупинити будівництво.
Я переповідаю йому вигаданий за ніч сон, а він слухає - і слухають, уважно стежачи за мною, крилаті бики й леви з людськими головами, і недовірливо хитається полум’я у світильниках, і зала, довга, лунка, порожня тронна зала підхоплює мої слова і грає ними, стіни відбивають їх, як хлоп’ята - ганчір’яний м’яч, напханий травою, - і зрештою жбурляють у куток: що за нісенітниця!
Хай так - у мене не було часу і не було вибору; але я сам вірю в те, що призупинити будівництво необхідно - і впевнено дивлюся на третю знизу сходинку, що веде до трону, - чекаю вироку.
Він лунає - але не згори, не з вуст Правителя, а звідкись з-за моєї спини.
- Даруй, Зодчий, - каже мені жриця. - Ти помилився. Ти бачив сон, але неправильно витлумачив його. Боги наполягають на якнайшвидшому зведенні Башти.
Я шанобливо схиляю голову: нижче, ще нижче!
- На все воля богів.
Вона наздоганяє мене вже у коридорі, точніше, перехоплює на черговому його повороті, анітрохи не збивши дихання, із лагідною усмішкою на вустах.
- Отже, ти збагнув, - каже вона - і в голосі її бринить сум.
- Що?
- Ти збагнув, що будівництво Башти ось-ось завершиться - і тоді вона перестане бути твоєю. Ти, що був ніким і став великим Зодчим, знову станеш ніким - хоча й залишишся великим Зодчим. Життя твоє перетвориться на безглузду абищицю, бо ти повністю присвятив себе Башті, лише їй.
- А ти вирішила помститися мені за колишнє?
- Я вирішила врятувати тебе.
Хитаю головою:
- Я гадав, усі наші чвари і непорозуміння у минулому. Ти ж стала жрицею, верховною жрицею. Я ніколи не зміг би дати тобі й половини того, що є у тебе зараз.
- Зодчий-Зодчий, ти такий, яким і був, ти не подорослішав анітрохи з того дня, коли вирішив присвятити себе Башті. Але неможливо вічно залишатися мрійником. Час дорослішати, - і вона йде геть, а я дивлюся їй услід, стиснувши кулаки, не в змозі змінити її рішення, яке змушує мене будувати Башту далі, вище, до самих небес, до останнього камінця, після якого я, Зодчий, скінчуся, вичерпаюся, згасну для світу!
Йду містом.
- Доброго дня, порожня людино.
Безтурботний Дядечко посміхається мені, як посміхається завжди - стінам, мостам, деревам, дітлашні, що поривається кинути в нього камінь. Йому байдуже... та ні, усвідомлюю я раптом, йому добре!
- Доброго дня, Дядечку. Нещодавно ти назвав мене ще й сліпим - але, здається, я прозрів. Надто пізно, але...
Він стенає плечима:
- Ти, як і раніше, сліпий, порожня людино. Тобі тільки здається, що ти прозрів... але то нічого, скоро ти насправді прозрієш. Я молитимуся за тебе. - Він зітхає і починає тихесенько наспівувати:

- Життя минуло, наче сон, гаси свічу.
І молитовне колесо
кручу, верчу.
Даруй же, Боже, мідний грош
з усіх щедрот.
Даруй же, Боже, мідний грош!..
Чи ж Ти почув?..1

Зводить голову і кладе мені на плече свій нестерпно важкий погляд:
- Чи хочеш Божий Гріш, Зодчий?
Я лише...

* * *

...з третього разу катапульти пристрілялися і нарешті почали влучати у Башту. Я стою на даху свого будинку й дивлюся. Іноді камені, випущені з катапульт, падають і в місті - чи то випадково, чи то вогнепоклонники вирішили не розраховувати тільки на моє слово і потроху пристрілюються до казарм. Слуги намагалися відвести мене в дім (наш квартал якраз потрапив під обстріл), але я відмовився.
Я мушу бачити усе, до кінця. Я заплатив досить високу ціну за цю можливість. Шість вогнепоклонників, які чекають тут-таки, у дворі, аби я впевнився в тому, що Башту зруйновано, а потім уночі провів їх до брами і допоміг відчинити засуви, розуміють: я маю на це право, - і не заважають. Слугам я сказав, що ці шестеро - майстри-будівничі, зовсім не причетні до нападу на місто; здається, повірили.
Я дивлюся. Проламана у кількох місцях, похилена, вона і досі стоїть. Камінь за каменем влучають у неї... - стоїть! А потім обстріл припиняється, певно, сталася якась затримка - і у цей час Башта починає падати.
Вона падає повільно, важко - так звалюється на бік стара верблюдиця, в якої раптом відмовили ноги і яка ще не збагнула, що ж відбувається. У море, у море падає вона, розбризкуючись увсебіч уламками драбин і колон, ліпних прикрас, арок, вівтарів; життями людськими, що лягли, мов шари очеретяних циновок між цеглинами, розлітається - у море, у хвилі, у ніщо!..
Я чекав, що мені полегшає, але нічого не змінюється. Тільки старший із тих шістьох промовляє, торкнувшись мого плеча:
- Угоду виконано. Тепер твоя черга.
Я регочу йому в обличчя:
- Тепер...
Закінчити не встигаю - із вулиці долинає гамір, потім у внутрішній дворик вривається сторожа, позаду неї плентається мій садівник із перекошеним від переляку, але рішучим обличчям. Певно, не повірив моїм словам і доніс-таки...
“Добре, що саме зараз прибігли, а не раніше”, - думаю, дивлячись, як вони заламують руки вогнепоклонникам.
Потім сторожа...

* * *

...мене, - шепоче жриця. - Прости!
У її руках - щипці, якими вона невміло втримує розпеченого прута, на кінці його - кругла печатка Правителя. Здається, щипці заважкі, їй не під силу підняти їх - не кажучи вже про...
Але вона втримує, а я тільки вдячний, краще вона, ніж кат. Це та єдина поблажка, якою я вшанований Правителем.
Дивлюся на неї, силкуюся запам’ятати кожну рису її обличчя. Вона наче здогадується:
- Не треба. Так буде легше. Заплющ очі.
Хитаю неслухняною головою - біль витанцьовує на кістках, дзеленчить ланцюгами, на яких мене підвішено, гострими пазурами шматує груди. Але я... я хочу бачити.
Наостанок.
Вона закушує нижню губу і підносить прута до мого обличчя. Кругла печатка Правителя наближається до правого ока, і я скрикую, але не від болю - просто я раптом збагнув, на що схожа печатка!
“Даруй же, Боже, мідний гріш!.. Чи ж Ти почув?..”
І ще раз, до лівої очниці, підносить...

* * *

...у неволю, спершу до вогнепоклонників, потім до кочівників. Так звелів Правитель, вирішивши, що смерть буде недостатньо тяжкою карою за мій злочин.
Я не ремствував.
І не ремствую посьогодні.
Мої господарі поводяться зі мною суворо, але годують і поять, і дозволяють спати на свята до самісінького сходу сонця. В оазі краще, ніж у місті вогнепоклонників чи у каравані - та я і застарий для безперервних мандрівок пісками, господарі зрозуміли це і вирішили залишити тут. Вони вважають мене божевільним, а отже, наближеним до богів, звільненим небожителями від земних умовностей. На це я тільки всміхаюся (божевільною, ясна річ, усмішкою) і пригадую про Мисливця і Божий Гріш. Ті двоє Грошей, що прикладені до моїх очниць, печуть мене посьогодні - але я тримаю їх, міцно притискаю неіснуючими повіками до неіснуючих очних яблук, - і всміхаюся.
- Доброго ранку! - шерхотінню пальмового листя.
- Доброго ранку! - гекончаті, що пищить на стіні.
- Доброго ранку! - дітлашні, яка кидає в мене верблюжими кізяками й шматочками кори. - Доброго ранку!
- Доброго ранку, порожня людино, - говорить мені Безтурботний Дядечко. Він частенько навідується до мене тепер, коли я оселився в оазі, а раніше заходив час від часу. Ми розмовляємо з ним - кожен про своє - і подовгу слухаємо один одного.
- Тепер я справді сліпий, - кажу я йому.
Він сміється:
- Тепер ти прозрів, порожня людино. Ти прозрів... от тільки досі залишаєшся порожнім.
- Але чому ти мене так називаєш?
- Е-е-е!.. - тягне він наче тутешні старці-мудреці. - Е-е-е!.. Сам знаєш - то й поясни мені, - і він опускає мені на плече свій погляд - дружній, хитрий, усезнаючий.
Відповідаю і сам дивуюся, звідки беруться слова:
- Людина, що присвятила себе одній-єдиній справі - якою б великою та справа не була, - котра розучилася радіти життю, забула про дім, рідних, кохання, принесла у жертву задля Мети долю, що дарували їй боги, - дійсно, вона стає великою, але...
- І ти велика людина, Зодчий! - регоче він. - Ой, велика!
- ...але вона, - продовжую, відмахнувшись від Дядечкових слів, наче від набридливої мухи, - стає порожньою: відбери у неї Мету, а краще дозволь їй утілитися - і що ж тоді?
- От що! - відповідає Дядечко, ляскаючи по піску долонею. Згрібає жменю і дозволяє піщинкам сипатися цівочками між пальців. - От що, Зодчий. Але ти починаєш дорослішати, - каже він Ті голосом. - Тож дорослішай!
І Дядечко йде геть, а я підводжуся, аби наздогнати його і запитати “як?!” - однак наштовхуюся на щось і падаю.
- Гей, обережніше! - ображено тріпоче крильми дитячий голос. - Ти ж усю башту розваляв!
- Розваляв, - зізнаюся, сідаючи поряд із ним. Намацую руками уламки: глиняні черепки, каміння, шматочки дерева. - Давно ти її будуєш?
Недовірлива тиша: все-таки мене вважають божевільним, а божевільні не повинні ставити розумних питань.
- Давно, - зізнається нарешті хлопча. - Із самісінького ранку.
- Яка вона, твоя башта?
- Розтрощена!.. Через тебе! Недаремно тебе звуть Зодчий-Без-Очей.
Усміхаюся.
- Але ти будуєш її не вперше, я помітив. ...І не востаннє. Тож яка вона?
- Як пісня, - дуже серйозно, по-дорослому, заявляє він. - Я не можу тобі пояснити. А ти... ти дійсно колись був тим самим Зодчим?
- Був. Тим самим.
- А... якою була твоя Башта?
- Наче пісня, - відповідаю я. І тихесенько наспівую нашу з Дядечком:

- ...Даруй же, Боже, мідний гріш
З усіх щедрот.
Даруй же, Боже, мідний гріш!..
Чи ж Ти почув?..
Мені гаразд з моїм грошем,
З Твоїм грошем,
Йти до святих в пресвітлий рай,
У пекла чудь.
За всі звитяги і гріхи
Я заплачу.

- Гарно як, - шепоче хлопча вічність по тому. - А чому ти тоді її?.. Ні, не відповідай. Слухай, а ти розкажеш, як ти зміг її збудувати... такою?
- Ти дійсно цього хочеш?
- Дуже!
- Тоді приходь увечері і прихопи з собою глиняні таблички.
- Я не вмію писати.
- Тобі доведеться навчитися цьому - і ще багато чому.
- Я згоден!
“Це добре, - думаю я, слухаючи, як він мчить додому, забувши про зруйновану мною башту з трісок та камінців. - Це добре. Я навчу тебе, хлопчику, як збудувати твою мрію, як зробити її живою, справжньою. Але я прагнутиму домогтися і значно більшого - я навчу тебе, синку, як при цьому...”

* * *

“Знайдені таблички, без сумніву, є черговою фальсифікацією і жодної наукової цінності не мають”.
(Із висновку експертів)


© АРЄНЄВ В. Бісова душа: Повість і оповідання. - К.: Джерела М, 2003. - 288 с.