Це було в Києві [Всеволод Зіновійович Нестайко] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (24) »
Всеволод Нестайко ЦЕ БУЛО В КИЄВІ
ОПОВІДАННЯ МИХАЙЛА ПЕТРОВИЧА
– Що! Не вилізу?! Хоч зараз! – Мишко мотнув головою, рвучко повернувся і рішуче попрямував до пожежної драбини. – Та кинь, Мишко, не вигадуй! – намагався зупинити його Ігор. – Звісно, вилізеш. Та кому це треба… Мишко не звертав на його слова жодної уваги. Будинок, в якому жили Мишко, Толя, Ігор і Женя, був шестиповерховий, старовинний, з вузькими довгастими вікнами і чудернацькими ліпними прикрасами. З подвір’я по глухій стіні тяглася вгору пожежна драбина. Вона складалася з товстих залізних скоб, вбитих у стіну, і здалеку нагадувала велетенського смугастого змія. Перша скоба була досить високо від землі, і дотягтися до неї Мишко не міг. – Підсади! – крикнув він Толі, що був найвищий за всіх хлопців у дворі. – А може, не треба, – непевно промовив Толя. – Справді, чого лізти. Хай Женька спочатку сама спробує, а тоді буде під’юджувати. – Підсади, тобі кажуть, – огризнувся Мишко. Толя знизав плечима й підсадив його. Мишко схопився за скобу, засовав ногами по стіні, підтягнувся й поліз. Діти, затамувавши подих, мовчки дивилися на нього. Мишко ліз обережно, повільно. Коли він доліз до третього поверху, нога раптом сковзнула, зірвалася і… Мишко повис на руках. Всі завмерли. Женя злякано закричала: – Мишко, злазь! Я тепер вірю! Не треба, злазь! Я пожартувала! Мишко-о! Але Мишко вже намацав ногами скобу і поліз далі. На рівні четвертого поверху він зупинився перепочити. Випадково глянув униз, і по всьому тілі вмить розлилася якась лінива кволість. Мишкові стало так страшно, що він ледве не випустив з рук скобу. Хлопець судорожно зціпив пальці й застиг. «Упаду. Зараз упаду…» подумав з жахом. Минула хвилина. Внизу напружено мовчали. У Мишка вже й на думці не було лізти далі… Та хіба можна спуститися? На посміх!. І страшно відірвати хоч одну руку від скоби, поглянути вниз… «Що робити? Що робити?» гарячково стукотіло в голові. І раптом почувся спокійний, хриплуватий голос: – Та-ак! І далеко це ви, молодий чоловіче, зібралися?.. Ану зараз же злазь! Швидше!.. На ганку стояв Михайло Петрович. Толя, Ігор і Женя так і присіли від несподіванки. Коли б перед ними з’явився зараз таємничий привид – і то вони так не розгубилися б. Михайло Петрович, кербуд їхнього будинку, був незвичайною людиною. Хоча в обличчі і в усій його постаті не було нічого страшного – діти просто тремтіли перед ним. І вони самі не могли пояснити – чому. Він ніколи не гримав на них, не лаявся, не скаржився батькам, коли вони бешкетували. Але досить йому було з’явитися у дворі –як враз ставало тихо. Почнуть хлопці грати в футбол попід самісінькими вікнами – от-от задзвенить розбита шибка. Раптом хтось крикне: «Михайло Петрович!» – і за мить у дворі нікого. Або зчинять галас у парадному. «Михайло Петрович іде!» – і запанує мертва тиша, тільки луна, затихаючи, котиться по сходах… Бувають же такі люди – ніби нічого страшного не робить, а бояться його всі страшенно… Толя, Ігор і Женя не знали, куди подітися. А Мишко, там, нагорі, почувши голос Михайла Петровича, здригнувся від знайомого малодушного почуття перед цією людиною. І – дивна річ! Це почуття якось вмить витіснило страх перед висотою. Мишко відразу отямився. Він полегшено зітхнув і обережно почав спускатися. Наближаючись до землі, він уже вдавав, що злазить неохоче. Коли сплигнув на землю, ноги в нього підігнулися, і хлопець присів… – Ех!.. Пе…перешкодили… – пробелькотів Мишко Він був блідий, губи тремтіли. – І чого це тебе понесло туди? Га? – спокійним трохи глузливим тоном спитав Михайло Петрович. – В’язи скрутити захотілося? Мишко мовчав. Тоді Женя, бліда й перелякана не менше ніж Мишко, затинаючись, розповіла, як це сталося. Зайшла мова про хоробрість, Мишко розпаливсь й почав хвастати, що він нічого не боїться, ну, а вона взяла й сказала, що він просто базікало, а якщо ні, то хай залізе по цій драбині на дах; вона й не думала, ще він справді полізе, а він… – Хоробрість! Хоробрість! – промовив Михайло Петрович. – Яка там хоробрість! Безглуздо рискувати – це дурощі, а не хоробрість!.. Інша справа – коли треба, необхідно, коли від цього залежить, наприклад, чиєсь життя або щось дуже важливе. А так… Ну, яка користь з того, якби ти розбився? Яка?.. Га? Ех ти, не знав я, що ти такий… безголовий! А ще тезко! І ви теж… розумники! Пустили його! Теж мені друзі!.. Діти пригнічено мовчали. Михайло Петрович присів на ганок, закурив і якийсь час мовчки дивився на принишклих друзів. Потім посміхнувся і сказав: – А знаєте, оця пожежна драбина, між іншим, не проста, а так би мовити «історична», – він відгорнув рукав, глянув на годинник. – У мене зараз є ще півгодинки вільного часу. Хочете – розкажу… Всі одразу пожвавішали. Миттю розсілися навколо Михайла Петровича й приготувалися слухати. – Давно це було, дуже давно. П’ятдесят- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (24) »
Последние комментарии
12 минут 5 секунд назад
15 минут 17 секунд назад
21 минут 52 секунд назад
33 минут 16 секунд назад
42 минут 17 секунд назад
47 минут 50 секунд назад