Імператор [Марина та Сергій Дяченки] (fb2) читать онлайн

Марина та Сергій Дяченки Імператор

— Отже, йдеться про хлопчика з «Імператора»?

— Так. Згідно документів Денис Донцов. Щоправда, зроду-віку він не мав ніяких документів, це вже тепер…

— Розумію.

— На теперішній час тринадцять років. Зачатий та народжений в експедиції. Третина дослідницьких звітів — я маю на увазі, нормальних звітів, коли в них ще було все гаразд — повідомляють про плин вагітності, пологів, згодом про розвиток дитини…

— Пологи були частиною дослідницької програми?

— Так. Ви розумієте, як це важливо. Відтворення популяції в умовах далекого походу. Найперше питання… Хоча, звісно, вони зробили безліч важливих справ. Інших справ. До складу експедиції входило дванадцятеро людей, усі блискучі фахівці…

— Перепрошую, але я читав матеріали, які мені передали. Там це є.

— Так, вибачте.

— І що з хлопчиком? Крім того, що він…

— З ним усе нормально. Він адаптований. Говорить чотирма мовами, окрім рідної. Грає на скрипці й фортепіано. Розвинений фізично. Товариський. Розуміє жарти й жартує сам. Терплячий. Витриманий. Чемний.

— У вас дивне емоційне тло, якесь напруження стосовно хлопця…

— Я розповім. Денис народився в належний термін, легко й без ускладнень. Розвивався цілком нормально. Перші слова були — «мама» й «пілот»… Коли йому було вісім років, помер командир екіпажа. Через місяць — біолог, батько хлопчика.

— Вони одразу запідозрили епідемію…

— Так. Хоча взятися їй не було звідки. Командир і біолог померли однаково: спершу потьмарення розуму. Потім відмова життєво важливих органів. Ви знаєте, на борті був сильний медичний модуль із реанімацією, здатною підтримувати життя хоч окремого органа, хоч відсіченої голови… Проте ні командира, ні біолога не врятували. Коли стало зрозуміло, що мозок мертвий…

— Розумію.

— Їх помістили в саркофаги в спеціальному відсіку. Така була інструкція. З цієї експедиції мусили повернутися всі — живі й мертві.

— Я не маю інформації, як дитина пережила втрату.

— Я теж. Немає записів — у ті дні їм було не до протоколу. Вони шукали причину…

— І не знайшли.

— Ні. Забігаючи наперед, скажу, що ми теж не знайшли. Про жодну бактерію, вірус, інопланетну тварину не може бути й мови. Ми ледь не на атоми розклали корабель і вміст саркофагів…

— Хлопчикові було вісім?

— Так. Керівництво польотом прийняв другий пілот. Начальник експедиції відновив нормальну роботу… Наскільки це було можливо…

— Втрати неминучі.

— Так. Мабуть, вони теж так подумали, коли через рік помер дієтолог.

— З тими самими симптомами?

— Абсолютно. Коли Денисові було десять, за три місяці померла вся команда. Останньою — його мати, бортінженер. Денис отримав точні інструкції: керуючи автоматами, уклав матір у дванадцятий саркофаг. Резервний.

— Та-ак…

— Три роки він провів на борту сам-один, у компанії роботів та небіжчиків. Зрозуміло, курс було прокладено, автоматика не збоїла. Але — я повторюю — наразі це товариський, освічений, цілком нормальний хлопчик.

— Неабиякий, визнаю. Та ж він виріс серед неабияких людей, в обставинах, які не можна назвати рядовими…

— Повірте, ми не стали б до вас звертатися. Ми зустрічали експедицію — за графіком. Денис вийшов на зв’язок точно в зазначений термін… Зрозуміло, довідавшись, що екіпаж мертвий, ми залишили корабель на орбіті. Зрозуміло, Денис потрапив у карантин. Він співробітничав, ви не повірите, охоче, він намагався нас підбадьорити! Його ледь не на частини розбирали, намагаючись виявити аномалію, а він жартував… Він здоровий. Корабель стерильний. Порох наших товаришів піддано всім тестам, які тільки можливі.

— Нічого не знайшли.

— Ні. Щоправда, провідний інженер проекту помер за місяць після повернення «Імператора». Та це зрозуміло: обширний інсульт…

— Так.

— Дениса відправили в школу, в одну з найкращих шкіл, ми відчували провину перед його батьками.

— Оце дарма.

— Він провчився півроку. Характеристики позитивні.

— Ми підбираємося до того, чого немає в моїх матеріалах.

— Так. Останнього місяця, один за одним, померли троє його вчителів. Потьмарення розуму, відмова життєво важливих органів… Причина невідома.

* * *

Школа була насправді гарна — маленьке, замкнене містечко на березі моря, з будівлями в оточенні парку, з нескінченними треками, теренкурами, спортмайданчиками, альтанками й експериментальними ділянками, нарешті, з муром уздовж головної алеї — мур персоніфікував прогрес, а тому його було складено з різних матеріалів, від цегли й до будівельного моноліту. Мозаїчні картинки з кольорового скла зображали людей, котрі займаються своєю справою, — інженерів над просторовими моделями, стародавніх греків з мотиками й космонавтів у стародавніх скафандрах. Біля входу дві фігурки в спортивних костюмах, чоловіча й жіноча, стояли, цнотливо взявшись за руки.

Що має відчувати хлопчик, котрий першу дюжину свого життя бачив лише віртуальне небо? Що він має відчувати, опинившись на березі, в парку, серед сотень ровесників? Захоплення? Чи, може бути, розчарування? Справжнє небо таке схоже на віртуальне, що їх важко буває розрізнити…

У вестибюлі на інформаційному екрані було виставлено три портрети в жалобних рамках. Стояла тиша, надмірна для школи.

— Доброго дня. Мене звати Олександр. Вам телефонували.

— Так, атож, — жінка в адміністративному кріслі всміхнулася дуже штучно. — Ви хочете поговорити з Денисом?

— Ні. Тобто хочу, звісно, але згодом. Спершу я збираюся зустрітися з кількома його друзями… Навряд чи він має друзів. З товаришами. З педагогами.

— Атож. — Жінці фізично важко було всміхатися.

— І ще, я заздалегідь перепрошую за безтактність. Мені треба поговорити про ваші останні втрати — про тих педагогів, які вмерли.

Жінка мовчала секунд зо тридцять. Її ліва рука почала тремтіти, й вона міцно притулила долоню до столу.

— Розумію, — сказала вона нарешті. — Що б ви хотіли знати?

— Я вивчав їхні медичні карти. Всі троє були практично здорові.

— Так.

— Я бачу, в школі жалоба?

— Шок, — просто сказала жінка. — Багато хто, здається, досі не вірить. Знаєте, дитяче бажання затулитися від поганого. Ми тут, на щастя, рідко стикаємося зі смертю…

— Денис Донцов часто з нею стикався.

— Так. — Жінка знову помовчала. — Бачте. Ці троє були найкращі. Зрозуміло, в нас багато прекрасних педагогів… Але ці троє були особливі, до них линули, їх намагалися наслідувати.

— Усі викладали в класі в Дениса?

— Елізар Степанович і Лука Вікторович — так. А Ельза Себастьянівна, вчитель японської, — ні. Проте Денис ходив до неї на факультативні заняття. Чому ви пов’язуєте те, що сталося, з Донцовим?

— А ви не пов’язуєте?

Жінка перевела погляд на вікно, за яким світило сонце крізь переплетене гілля:

— Лише ціною величезного напруження ми втримуємо учнів від паніки. Тому що історію Дениса тут знають усі. Знаєте, як його прозвали? Імператор. З першого дня. А тепер кличуть Імператор Смерть.

— Він зарозумілий? Вважає себе особливим?

— Ні. Проте він непростий. Дуже непростий хлопчик. Нам довелося… схитрувати, оголосити Дениса хворим і помістити в ізолятор.

— Проте він здоровий?

— Цілком. Як не жаль визнавати, ми, мабуть, будемо наполягати на його переводі… кудись.

— Підстави?

Вона знову подивилася йому в очі:

— А немає ніяких підстав. Один лише інстинкт самозбереження. Гадаю, ми зможемо переконати опікунську раду.

* * *

— Імператор Смерть? — дівчинка подивилася майже вороже. — Не чула. Його звали просто Імператор.

— Він занадто пишався, ти не вважаєш?

— Ні, — вона підняла ніс. — З огляду на все, що випало на його долю, — ні! Ось якби ви три роки сам-один сиділи всередині консервної бляшанки, нашпигованої технікою, а потім прибули на планету, де у вас немає знайомого навіть пацюка… Навіть пацюка! — Голос її здригнувся. — І вас що, зустріли як героя? Ні, як рознощика невідомої інфекції! Я б подивилася на вас. Ви б усіх зненавиділи. А Денис — ні.

Вона вп’ялася в нього переможно й похмуро, начебто очікуючи негайного визнання: так, я невдаха.

— Він розповідав про себе? — Олександр повернув розмову, оминаючи емоційно небезпечну тему.

— Не одразу й не всім.

— Тобі розповідав, Олю?

— Мені — так, — дівчинка зарозуміло примружилася. — Про те, як грався з дорослими в перші роки. І як згодом жив сам-один. А про часи, коли вони всі навколо помирали, — він нікому не каже.

Вона закусила губу та втупилася поглядом поверх плеча Олександра, вдалину, де здіймалися над зеленню парку старі пінії на березі моря.

— Імператор. Це дитяче прізвисько. Так звали його батько й матір. За назвою корабля. Аж ніяк не тому, що він занадто пишався… Розумієте, ми — людство, а Денис — сам по собі. Він це відчуває щодня, він із цим живе.

— Вважає себе особливим?

— Ба ні! Він звичайнісінький хлопець. Не дуже розумний, не дуже сильний. Якийсь розгублений… Дуже самотній.

— А як у нього склалося з товаришами?

— Ми його намагалися адаптувати, як могли. Дещо вийшло. Він став сміятися. Став грати у волейбол за школу. Він… розумієте, йому тринадцять, на вигляд п’ятнадцять. Психологічно він молодший, він дитина. Імператор Смерть — дика вигадка, дуже жорстока. Який стосунок він має до чиєїсь там смерті?! За що його замикати в ізолятор? Га?

— Він хворий, — обережно сказав Олександр. — Його імунітет…

— У нього прекрасний нормальний імунітет! — Вона вигукнула ці слова й одразу вщухла, немов зів’ялий листик. — Кажуть, його взагалі заберуть із нашої школи… А за що, можете сказати?!

* * *

— В нашій школі п’ятдесят сім відсотків учнів — дівчата, — сказав високий хлопець зі шрамом на вилиці. — Тому, як ви можете уявити, деяка емоційна безалаберність має місце.

— Ти хочеш сказати, насправді вірять у пристріт?

— Необов’язково в пристріт. Дівчата, особливо в цьому віці, — хлопець поблажливо всміхнувся, — це така каша, така гормональна мішанина… Ридання, сміх без причини, секретики. Дениса вони обліпили з першої хвилини, як він переступив поріг: їм було цікаво. Згодом вони стали його жаліти. Потім вони стали його любити… Тепер вони його бояться, вірять, що він насправді Імператор Смерть, поширює якісь чорні флюїди всюди, де з’явиться.

— А ти що про нього думаєш?

— Тварюка, — не вагаючись, відгукнувся хлопець. — Позбавлений емоцій покидьок. З надвисоким рівнем інтелекту.

— Ти з ним дружив?

— Я з ним водився. Він дозволяв мені з собою водитися. Для мене це, треба сказати, був дуже корисний досвід.

— У нього, здається, було багато товаришів…

— Так здається, еге ж. Він уміє лукавити. Він знає, чого від нього хочуть, і підтримує ілюзію товариськості. По-справжньому він дозволяв з собою водитися лише мені… і ще декому. Іноді.

— Ті вчителі, що померли, — у них були якісь особливі стосунки з Денисом?

Хлопець замовк і якийсь час дивився, як кружляє бджола над величезною садовою кульбабою.

— Він поділяв учителів на корисних і некорисних. Ці троє були в нього в числі корисних, навіть дуже. Це все, що я можу сказати.

* * *

— Як вам вдалося затягти в волейбольну команду такого замкнутого хлопчика, як Денис?

— Затягти? — Дівчина гмикнула. Їй було шістнадцять років, волосся й очі в неї були однакового яскравого кольору, каштанові з рудим. — Та ж він просився три тижні! На тренування ходив, на лаві сидів!

— Невже?

— Ну так… Бо він фізично розвинений, та ручки криві, по м’ячу не міг влучити. Я на нього стільки тренувань убила — жах! І він заграв, у мене й мавпа заграє.

— Ви його не боїтеся?

Дівчина кліпнула дуже густими, темними віями.

— Тобто? Це маячня щодо пристріту, Імператор Смерть? Я не вірю в пристріт.

Щоки її, секунду назад засмагло-червоні, раптом посвітлішали й стали просто засмаглими.

— Взагалі, — сказала вона неохоче, — в нас тут жалоба, чотири тренування вже пропустили… Лука Вікторович був у нас спортивним організатором… Напередодні… У нас була товариська гра… Ми вилітали в іншу школу, вранці вилетіли, вдень зіграли, ввечері назад…

— Виграли?

— Програли. Денис запоров подачу… Та не в цьому справа. Лука Вікторович, коли верталися назад, був бадьорий, нас заспокоював. Особливо Дениса. Потім замовк. Потім я дивлюся — він іде по доріжці… На кущі натикається… Так ішов, ішов і впав. Ну, мерщій лікаря викликали…

Вона подивилася на свої долоні — великі й тверді, немов у хлопця.

— Я не вірю в пристріт, — повторила з натиском. — Але якщо це не пристріт, то що це таке, га?!

* * *

Ізолятор стояв віддалік од берега. З головним корпусом його єднала крита галерея.

— Він що, весь час сам? Ніхто його не відвідує?

— Він звик бути сам. — Жінка-лікар відвела погляд. — До того ж діти багато спілкуються по Мережі. Доводиться, знаєте, спеціально нагадувати йому, що час зарядку зробити чи на дворі погуляти…

На стінному екрані сидів, закинувши ноги на низький столик, худий підліток з комунікатором на колінах. Видно було його потилицю, дещо кошлату, й невеличке акуратне вухо. Світла футболка обтягала спину — не сутулу, з досить розвиненими м`язами.

— Він знає про камеру?

— Звісно. Камера лише в головній кімнаті його палати. Ще в нього є спальня, санблок, спортблок, медблок…

— До речі, як він себе почуває?

— Чудово. — Лікарка швидко поглянула на Олександра й знову потупилася. — Ви розумієте, він здоровий. Його поселення в ізолятор — лукавство.

— Ви вірите в пристріт?

— Я вірю фактам: троє людей померли.

— Люди смертні.

Лікарка підвела очі й подивилася тепер уже пильно:

— Я працюю в цій школі п’ять років. Ми тут рідко зустрічаємося зі смертю, бачте. У нас навіть тварини живуть довго й щасливо.

— Добре вам.

— Так. А цей хлопчик прийшов відтіля, де смерть густа, як… як зріджене повітря. Він Імператор Смерть. Я б на вашому місці не зустрічалася з ним.

— Ви серйозно?! Ви, доросла людина, коли навіть діти не вірять у таку…

— Саме тому, що я доросла, серйозна людина, — уперто сказав лікар. — Коли до нас привезли Дениса, його минуле життя було під забороною. Таємниця, і все. Відразу ж стало зрозуміло, що хлопець потребує психологічної допомоги. Тоді я, як відповідальний медробітник, порушила питання про доступ до інформації… Спершу розсекретили для мене й адміністрації. А потім для всіх, тому що… Ну, нерозумно ж, таке в таємниці не збережеш.

— Зрозуміло. Отже, невідомі чорні сили, які неможливо ні зафіксувати приладами, ні обчислити, ні вгадати…

— Я не знаю, — втомлено сказала лікарка. — Елізар Степанович… Елізар Горошко, тридцять років, учитель теплофізики. Тиск — сто двадцять на вісімдесят. Медична карта чиста. Плавець. Велосипедист. Лижник. Випав з вікна другого поверху, втративши здатність орієнтуватися в просторі. Перелом руки. Я помістила його в реанімаційний модуль… Ви бачили звіти? Напочатку там напевно мої записи йдуть…

— Так.

— Він просто виключився, мов прилад. Серце не вдалося запустити. Я підключила його до машини — серце, нирки, печінка… цілковито. Коли його відвезли звідси до шпиталю, він був іще живий. Якщо можна так висловитися. Потім мені нічого не хотіли казати, просто повідомили про смерть. І я б ні про що не дізналася, якби не другий випадок. Ельза Себастьянівна Лун, вчителька японської П’ятдесят років. Незаміжня. Мати п’ятьох дорослих дітей. Зі схильністю до гіпертонії. Торік — перелом ноги, травму отримано під час поїздки з учнями на гірськолижний курорт. Зрослося без ускладнень. Знепритомніла за білого дня, у парку, по дорозі від їдальні до навчального корпусу. Не впізнала мене. Не впізнала нікого. Я помістила її в реанімаційний модуль… Далі розповідати?

— Чому це сталося? Діагноз?

— Офіційно — гіпертонічний криз. Вона носила пластир, який контролює тиск і подає сигнали щоразу, коли систолічне трохи перевищувало сто сорок. Показання пластиру в мене фіксувалися на приладах, я все передала в шпиталь. Там був максимум, її тиск скакнув до ста п’ятдесяти й відразу ж повернулося до норми хвилин за десять до того, як вона впала… Але сто п’ятдесят на дев’яносто — це не є гіпертонічний криз!

— Тобто ви не згодні з офіційним діагнозом?

— А яка різниця, згодна я чи ні? Лука, спортивний організатор, сорок років. У цього зроду-віку не було гіпертонії. Дівчата розповідали потім, що він ішов, налітаючи на кущі. Я бачила ті поламані гілки. Бачила сліди. Він ішов, вихляючи, як важко п’яна або цілковито дезорієнтована людина. Першим відключився мозок… Не цілком відключився, але був важко ушкоджений. Тіло якийсь час жило й рухалося за інерцією. А потім виключилося. Я, звісно, помістила його в реанімаційний модуль. Але який сенс підтримувати життя тіла, якщо воно порожнє? Якщо людина вже вилетіла з нього невідомо куди?

Лікарка замовкла. Підліток на екрані перемінив позу — забрав ноги зі столика, пововтузився в кріслі, сів рівніше.

— Який стосунок до цього має хлопчик? — запитав Олександр.

Лікарка знизала плечима:

— А який стосунок до цього має хлопчик? Лише такий, що там, де він, помирають люди. Більше в нас немає ніяких ні даних, ні відомостей, лише… почуття самозбереження.

— Думаю, вам удасться переконати опікунську раду, — сказав Олександр.

Лікарка уважно на нього подивилася.

— Так, — відповіла сухо. — Якщо ви хочете говорити з хлопчиком — будь ласка. Ваша робота, зрештою, і ви знаєте про цю історію куди більше за мене… Ось тільки візьміть до уваги одну обставину.

— Так?

— Померли ті, хто був важливий Денисові. Хто був йому особливо цікавий.

— Бідний хлопчик, — пробурмотів Олександр.

— Так. Я теж йому цікава. Я ніколи з ним не розмовляю віч-на-віч. Можете мене зневажати. Можете написати рапорт.

— Я не збираюся…

— Дякую. Послуга за послугу: і ви йому будете цікаві. Ви, з вашою роботою, з вашим завданням. Особливо цікаві. Він багато чим цікавиться.

— І що трапиться із мною, якщо я поговорю з тринадцятилітнім хлопчиком віч-на-віч?

— Може бути, нічого. А може бути… Я, звісно, поміщу вас у реанімаційний модуль у разі чого. Та результат відомий.

Олександр засміявся. Лікарка подарувала йому вбогу посмішку.

* * *

— Доброго дня, Денисе.

Хлопець озирнувся.

Він насправді виглядав на п’ятнадцять — нескладний, маслакуватий, цілком нормальний підліток. Він усміхнувся із природною ввічливістю, почав уже відповідати — «Добр» — і раптом затнувся.

Це була дуже коротка мить. Хтось інший, не Олександр, не помітив би чи не надав значення. Та хлопець затнувся, побачивши його, і в очах промайнула… радість, чи що? Здивування? Незрозуміле відчуття. Загалом позитивне, та з ноткою тривоги.

— Добридень, — сказав він наступної мить, зовсім так, як мусив сказати нормальний хлопець у такій ситуації. — Ви слідчий?

— Я фахівець із різного роду позаштатних ситуацій, — округло пояснив Олександр. — Ми ж давніше не бачилися, так?

— Ні. — Хлопець підняв куточки губ. — Ви здалися мені схожим на одну людину.

— На кого?

— На мого батька. — Голос хлопця не тремтів. — Хоча я пам’ятаю його набагато молодшим. Вам десь біля сорока. А татові, коли він помер, ще й тридцяти не було.

Олександр розгубився аж на цілу секунду. Дуже не хотілося проказувате чергове «співчуваю», але нічого кращого вигадати не він не спромігся.

— Тобі нелегко прийшлося.

— Так, мені вже казали, — він пом’якшив зухвалість посмішкою. — Ви вірите, що троє викладачів померли через мене?

Дивлячись у його безтурботні сіро-блакитні очі, Олександр розгубився вдруге. Він раптом згадав жінку-лікаря, котра не хотіла зустрічатися з цим хлопчиком віч-на-віч.

— Я не оперую вірою. Лише фактами. І, природньо, не збираюся звинувачувати тебе в тому, чого ти не робив…

Його язик вимовляв слова, за смисловим навантаженням порівнювані з храпом. Олександр дивився в очі хлопцеві. Той всміхався й дивився у відповідь.

Волосся на потилиці в Олександра піднялося сторч. Те, що не виміряти приладами — чуття, — змусило серце забитися швидше, і сигнал небезпеки пройшовся шкірою, немов вітер — долиною.

— Дуже цікаво, що тепер зі мною буде, — тихо сказав хлопчик. — Нібито я ні в чому не винний… Проте я в ізоляторі. Мене тепер назавжди ізолюють? Щоб я жив усе життя в ізоляції, як прожив перші роки?

Олександр насилу відвів очі. Кімната була велика, Олександр стояв тепер спиною до камери, а Денис — обличчям. Щоправда, можливо, тут не одна камера… У вікно билася муха. Жахлива історія, ж-жахлива — отак прожжити все ж-життя, як самотній ж-жук на предметному склі…

— Ні, — сказав Олександр і прокашлявся, тому що голос раптом сів. — Ти ж не хочеш самотності? Тобі пропонували дистанційне навчання, ти відмовився? Тобі пропонували програму адаптації, та ти захотів у нормальну школу…

Денис потакнув:

— Я хотів спілкуватися з різними людьми. Це ж природно?

Олександр відчував його погляд щокою.

— Що сталося там, в експедиції? Ти знаєш?

— Мене багато разів запитували. Я все розповів. Ви читали мої звіти.

— Згідно закону, — визнався Олександр, — потрібна дуже вагома причина, щоб замкнути підлітка всупереч його бажанню. Але якщо всюди, де ти з’явишся, вмиратимуть люди…

— Але чому вони вмиратимуть? З якої причини? — У голосі хлопця почулося втомлене здивування. — Який стосунок до цього маю я?!

«Ось і я не знаю».

Денис перетнув кімнату. У кутку підняв з долівки волейбольного м’яча, підкинув на руці:

— Ви граєте в волейбол?

— Ні. Тільки раніше, замолоду…

М’яч ударився об стіну, облицьовану деревом.

— У кімнаті краще не грати, — винувато сказав Денис.

М’яч ударився ще раз, косо відскочив від декоративного керамічного світильника й сильно вдарив у щось тендітне над вхідними дверима. Посипалися крихітні скалки.

— Камера, — сказав Денис розгублено. — Яка прикрість… Я камеру випадково розбив.

Олександр майже проти волі подивився йому в очі.

— Ви нікому не сказали в комісії, що знали мого батька, — сказав Денис.

— Звідки ти… з чого ти взяв?

— А мати ви бачили лише один раз. Та вона добре вас запам’ятала.

— Тобі розповідали? Про мене?!

— З вас усе почалося, — сказав Денис. — Батька відрахували з загону. Він знайшов інший спосіб повернутися в експедицію. Він оженився на мамі. Яка була кепським інженером. Проте яка ідеально підходила на роль матері, особливо в сполученні з моїм татом у ролі батька…

— І вони все це тобі розповіли?!

— Визнайте, Олександре. Що ви зробили, щоб батька відрахували з загону претендентів?

— Нічого. Це правда.

— Шкода, коли так.

Хлопчисько раптом усміхнувся не своєю посмішкою. М’язи його обличчя дивно здригалися. Олександр мимоволі позадкував до дверей.

— Камера розбилася, — сказав Денис. — Та ви маєте з собою пристрій. Щоденник. Ви все записуєте.

— Це моя робота.

— А лікарка нізащо не ввійде. Вона боїться із мною зустрічатися.

— Ти фантазуєш…

— Батько був вашим другом. Найкращим другом. До однієї розмови. Уночі, в дощ. Ви йшли пішки до станції. Пам`ятаєте?

— Він що, і про розмову розповів тобі? Враховуючи, що тобі було вісім, коли він помер?!

— Так, — Денис задоволено замружився. — Гадаю, на згадку про людину, яка була вашим другом, ви могли б не переслідувати мене? Тим більше за те, чого я не робив?

— Дурниця, як я можу тебе переслідувати? Я дізнавач…

— Із правом вагомого слова, — Денис міцно заплющив очі. Дивовижно — він був схожий в цю мить на кота, який гріється на осонні.

— Ти дуже… вдався в батька, — сказав Олександр. — Ти такий на нього схожий, що я повірив би в переселення душ.

Денис підкинув м’яча й знову спіймав:

— Шкода, повторюю, що ви нічого не зробили, аби батька виключили з загону. Тому що він був упевнений, що це ви. Для нього в цьому був зміст, протистояння, суперництво. А якщо ви нічого не робили — виходить, він даремно зарахував собі перемогу над вами.

— Я передчував, що експедиція погано скінчиться, — повільно визнав Олександр.

— Погано — для кого? Їхні портрети — у залі слави космонавтики. Їхні імена вчать у школі. То ж для кого погано скінчилася ця експедиція?

— Для тебе.

— Для мене, — Денис стукнув м’ячем об стінку, — ще нічого не скінчилося. Я сподіваюся.

Олександр забарився, сунув руку за пазуху й витяг з внутрішньої кишені куртки чорний циліндр щоденника на ремінці. Поклав на стіл.

— Це жест довіри? — Денис підвів брови неприємним дорослим жестом.

Олександр мовчав.

Денис похитав головою. Взяв зі столу щоденник. Покрутив у пальцях. Спалахнуло червоне кільце, розгорнулася в повітрі панель управління.

— Не можу звикнути до цих штук, — пробурмотів Денис і відключив запис. Червоне кільце згасло, відключений щоденник перестав бути схожим на зотлілу сигару.

— Більше ніхто не помре, — сказав Денис. — Хлопчисько скоїв дурість. Він жадібний. Він хотів більше.

Олександр прикусив язика.

— Я складаю казки, — Денис розкрутив м’яча на пальці, немов глобус на осі, всі його рухи були разюче точні й розраховані. — Я складаю казки й розповідаю їх собі. Це ж не є ознака божевілля? Я самотній хлопчик зі складною долею. Казки ні до чого не зобов’язують і нічого не означають. Це просто фантазії. Я фантазую про те, як маленький хлопчик став пірамідкою. Пластмасовою пірамідкою, на яку так приємно нанизувати кольорові кільця. І він нанизав на себе дядька Толю, потім тата. Потім Криса, потім Єву. Потім їх усіх. Забрав собі. Жадібний хлопчик, хотів іграшок. До моменту посадки він мав тринадцять історій життя, тринадцять докладних пам’ятей про все, тринадцять сховищ умінь та навичок, з яких стрижень особистості — найслабкіший. Проте надзвичайно живучий. Чіпкий. Маму він хотів залишити назовні, та мама здогадалася про все. Вона була нещасна й сумувала без тата. Тому маму я теж забрав собі. Я фантазую про те, як добре було б забирати собі людей і жити з ними. Я дуже хотів би забрати тебе, та це підозріло. Імператор Смерть. Не можна бути таким жадібним. Але я їх усіх люблю. Вони мої громадяни. Я їхній імператор.

— Ти насправді божевільний, — прошепотів Олександр.

— Так, — Денис упустив закрученого м’яча й упіймав аж біля долівки. — Проте я не небезпечний. У мене схильність до фантазування. На самоті я розважав себе сам.

М’яч знову закрутився на його пальці, й шви на темно-червоній волейбольній шкірі миготіли, неначе материки чужої планети.

— Кольорові кільця, — сказав Олександр. — Пірамідка. Братній цвинтар.

— Проте, може бути, вони живі? — Денис лагідно поглянув на нього скоса. — Га? Може, вони дивляться на тебе моїми очима? Перші громадяни великої імперії, котрі перебороли трагічну невідповідність духу й тіла?

Олександр мовчав.

— Невже ти ніколи не згадував Владика? — м’яко запитав Денис. — Котрий, аби довести щось тобі… і собі здебільшого, полетів в експедицію не стільки як біолог, скільки в ролі самця?

— Замовкни.

— Він вибачив тобі. Я вибачив тобі, Сашко-черепашко. І не дивися на мене, як Еля Дімінуендо на здохлу жабу.

М’яч лунко вдарився об долівку. Олександр довго чув відлуння удару. Хоч луни бути не могло.

— Хочеш приєднатися до нас? Стати громадянином імперії? — Голос Дениса зробився густим і грузлим.

— Ні.

— Воля? Братерство? Глибоке взаємопорозуміння в колективі таких різних, але таких гідних особистостей? Злиття…

— Ні!

— Перехід на інший якісний рівень? Інший спосіб існування, що відкриває…

— Замовкни!

— Дарма. Дуже скоро вільний прийом у громадянство буде закрито. Лише найбільш гідні. А ти пересічний хлопець, Сашко, як був, так і залишився. Тож піди й скажи їм, що трагедії в школі — не більш ніж ланцюг випадків. У мене був гіпертонічний криз, у Луки — давня травма голови, про яку ніхто не знав. Реально, була така травма, я ще в школі з коня впав. А я випав з вікна… Елізар випав з вікна, цим усе пояснюється. Просто скаламутилося перед очима. Нехай мене переведуть в іншу школу, якщо ці мене не хочуть… Більше смертей не буде. Бо не можуть випадковості тривати вічно.

І він кинув Олександрові м’яча.

* * *

— Він розколотив камеру м’ячем! Сказав би — будь ласка, я б її відключила!

Жінка-лікар нервувалася й дуже уважно дивилася Олександрові в обличчя. Неначе боялася, що зараз він почне ходити, наткаючись на стіни.

— Про що ви говорили?

— Я поставив йому всі запитання, які хотів, — сказав Олександр. — Я зв’яжуся, за мною надішлють транспорт…

— Ви їдете?

— Я закінчив.

— Ви отримали відповідь?

Він твердо подивився їй в очі:

— Ланцюг випадків, нічого більше. Фатальних випадків. Або доведеться повірити в неймовірні речі. Які зруйнують наше уявлення про світ. А ми ж цього не хочемо?

— Ви мене запитуєте? — Лікарка прийшла в замішання.

— Себе, — зізнався він. — Та в будь-якому разі цей хлопчик більше не буде тут учитися. Дякую, ви мені дуже допомогли, до побачення…

— М’яча залишіть, — тихо сказала жінка-лікар.

* * *

Він вийшов з будинку ізолятора в парк і рушив до берега, іноді натикаючись на кущі. Але свідомість його було ясна. Він просто бачив перед собою не шкільний парк із його квітами й метеликами, а бетонну дорогу, залиту дощем, і шлях двох молодих людей до станції, де за півгодини мала пройти електричка. Отже, з мене все почалося, думав він.

Прізвище Елі було Рене. Дімінуендо її прозвали за ледве чутний, вічно згасаючий голос. Де вона зараз? Крихітний маркер, точечний спогад, який не має значення ні для кого, крім двох учасників. Еля Дімінуендо, яка бажає неодмінно поховати жабу згідно обряду якоїсь екзотичної секти, а жаба зрештою ожила й тихесенько вшилася під витяжку кондиціонера…

Вони багато пили того вечора. По дорозі назад меланхолія переплавилася на лють. Десятихвилинної прогулянки вистачило, щоб пояснити Владикові, чому його ніхто не візьме в експедицію. Не те що в довгий рейс — та навіть у ліс за грибами. Лише кілька прикладів з життя — ким був Владик, як він себе поводив, як з ним поводилися. Чого він був вартий. Мабуть, це було занадто. Потім зробилося соромно. Та каяття запізнилося — Владик закусив вудила, між ним і Сашком-черепашком навік-віки постала скляна стіна.

Отже, з мене все почалося?

На злітний майданчик біля берега сідав вертоліт. Олександр відвернув обличчя від вітру. Збіг випадків, сказав він собі суворо. Більше не повториться.

І жбурнув свій непотрібний щоденник в море.