Можно сказать, прочёл всего Мусанифа.
Можно сказать - понравилось.
Вот конкретно про бегемотов, и там всякая другая юморня и понравилась, и не понравилась. Пишет чел просто замечательно.
Явно не Белянин, который, как по мне, писать вообще не умеет.
Рекомендую к прочтению всё.. Чел создал свою собственную Вселенную, и довольно неплохо в ней ориентируется.
Общая оценка... Всё таки - пять.
Цитата: "А марганец при горении выделяет кислород". Афтырь, ты в каком подземном переходе аттестат покупал? В школе преподают предмет под названием - химия. Иди учи двоечник.
Стоит внимания. Есть новизна и сюжет. Есть и ляпы. Ну например трудно потерять арбалет, еще трудней не пойти его поискать, тем более, что он весьма дорогой и удобный. Я слабо представляю, что четверо охотников уходят на охоту без дистанционного оружия и лишь по надобности его берут, тем более, что есть повозка и лошади. Слабо представляю, что охотники за своей жертвой и подранками бегаю с мечами. Имея 4 арбалета и видя волколака автор
подробнее ...
рассказывает нам как его они рассматривают и как он готовится к нападению, дожидаясь атаки. Лишь ГГ успевает нажать на спуск в догон и забыв о перезарядке несётся безоружный за целью, видимо высказать своё устное фи за грубое подталкивание. Ну и как всегда охотники на монстров не имеют элементарной защиты от таких нападений - рогатины и предпочитают служить "кеглями" и летать не имея крыльев. Стандарт вооружения для таких писателей - меч, взяв авторит - ведьмака А. Сапковского. Только у него ведьмаки были уже биомутантами и обучались с детства, имели невероятную реакцию, гибкость, скорость и кучу химии от отравлений и заживление ран от ближнего контакта с чудовищами. Наши простые предки справлялись копьями,луками, собаками, ядом и ловушками. Диванные писатели пишут глупые книги и ссылаясь друг на друга. Да нормальные охотники в лес без хороших как минимум двух обученных собак держать зверя на одном месте на хищника не пойдут, иначе сами станут дичью. Я действительно умных произведений, где хоть чему то можно научиться из реального опыта давно не читал. На фоне прочих авторов оценку ставлю - хорошо и рекомендую представлять в уме более реальные ситуации и не резать монстров ножичком, а сразу колоть зубочисткой.
Очень! очень приличная "боярка"! Прочёл все семь книг "запоем". Не уступает качеством сюжета ни Демченко Антону, ни Плотников Сергею, ни Ильину Владимиру. Lena Stol - респект за "открытие" талантливого автора!!!
Робот замість чоловіка
Марія Федорівна замість чоловіка мала робота.
— Така стара модель, — жалілася вона тітці Ганні на базарі.
— Як ото, знаєш, у мене є швейна машинка із ручкою. Вже там усе добре ніби зроблено, але давно, ще у старі часи. Тому вона то шпульку зажує, то ролик відскочить. Але добре хоч не як радіола стара — її лише пальцем крутити. Вчора у нього випали зуби, так поки я вставляла, випала ще й щелепа, стала прикручувати щелепу — голова набік звернулася!
— Жінко! — раптом почулося з кошика. Тітка Ганна здригнулася від несподіванки.
— Це хто? Це де? — спитала вона.
— Жінко! Купи мені цигарок!
— Та заспокойся, куплю! — відповіла Марія Федорівна у кошик, а потім пояснила Ганні Петрівні. — Це ж голова мого чоловіка. Я її з собою на базар узяла, а потім зайду до майстерні, хай вони її поладнають.
— Нічого не розумію, — здивувалася тітка Ганна. — То це голова твого чоловіка, чи сам чоловік?
— Та ні-і-і! Який сам! Голова, звичайно!
— А чого тоді вона курити просе? Чим вона курити буде? В неї нема нічого!
— Жінко! — настирливо пролунало з кошику знов. — Цигарок купи!
Тітка Ганна зазирнула туди та довго роздивлялась із цікавістю.
— Ти ба яке! Ич! Шо качан капусти! Лежить собі, губами ворушить. Це як кіно по телевізору колись було, «Голова професора Доуеля». Бачила?
— Так це в нас така книжка є. У вісімдесят четвертому році, ще коли на старій квартирі жили, пішли, здали 20 кілограм макулатури та взяли на талони. То ж дефіцит був страшний!
— Але ж цікаво, якщо це лише його голова, то чого вона тоді тебе жінкою називає? Ти що — жінка голови?
— Та якого там голови! Він як був слюсарем так і на пенсію пішов! Але ж воно своє, рідне, кохане.
Марія Федорівна дістала голову чоловіка із кошика та поцілувала у лобик. Чоловік, якого, до речі, звали Сашко, якщо це взагалі має якесь значення, очманіло роздивлявся навкруги. Йому ще, вочевидь, ніколи не доводилося стикатися з таким радикальним скороченням власного організму. Із чим це порівняти? Із колобком? Так він був імпліцитно (тобто від початку) неушкоджений до самої зустрічі з лісою, яка його кінець-кінцем захавала. Оці руки-ноги, що примальовують колобку у деяких дитячих коміксах — це ж чистої води нісенітниця! Всім відомо, що він котився, але занадто гуманізований наратив просто не дає право на існування будь-якій неантропоморфній структурі. Цей морфологічний шовінізм призводить до викривлення картини дійсності, до створення вторинних міфів. Так, відомо, що колобок постійно використовується для втілення різноманітних концепцій та концептів, бо його концептуальний діапазон лишає далеко позаду інших представників химеро-гротескного пантеону. Мається на увазі російський мультиплікаційний фільм «Слєтствіє вєдут калапкі». У цій картині колобок перетворюється на групу істот із смішною назвою «калапкі» (множина), і ці створіння займаються розслідуваннями, бо працюють слідчими у кримінальному відділі поліції.
— Та не повертай йому голову зовсім! — порадила тітка Ганна. — Нащо вона йому, а тим більше тобі?
— Маєш рацію. Сенсу в голові не багато в даному випадку. Все одно він ніде не працює, і, між нами кажучи, в нас уже давно нічого не було. Він уже років п’ять як не може. Але куди її тоді дівати?
— Віддай мені, я щось придумаю.
— Та ти що! Що ти таке кажеш?!
— А що... Поставлю її у вітальні, хай гостей зустрічає. Або в кухні. Хай мені кричить, чи зготувалося.
Марія Федорівна замислилася. З одного боку, від голови Сашка були самі неприємності, а з іншого — розукомплектований тулуб втрачав будь-який сенс. Цілий чоловік хоч ламався, але працював, виконував основні свої функції. Розібраний — ставав якоюсь незрозумілою річчю. Зовсім зайвою. Він і був завжди зайвою річчю, але з багатьма перевагами. Марія Федорівна довгі роки спостерігала, як її чоловік, спочатку такий необхідний, поступово перетворюється на непридатний мотлох. Ця сумна доля чекала всіх людей без винятку. І її теж. Це була таємниця, але вам можна сказати, ви вже готові до цього. Ось уже півроку у Марії Федорівни відпадали пальці на лівій нозі та щодня зупинялося серце. Вона діставала його з грудей та заводила великим іржавим ключем від настінного годинника, заводила обережно і не до кінця. Вона зверталася з ним до майстерні, але там сказали, що таке дрантя не ремонтують — запчастин немає. Зараз уже на світі з’явилися нові, молоді, гарні та розумні люди. Всі майстерні та сервісні центри розраховані на їх потреби, а старим лише хоч би якось перебитися до кінця. Марія Федорівна подумала, що це цілком слушно та зрозуміло. Молоді й справді були кращі за старих. От взяти хоча б її дочку Галю. Вона ніколи не ламалася і навіть розмовляла якоюсь іншою мовою. Кажуть, це був новий софт. Дочка якось апгрейдилася через вай-фай. Коли мати показала їй свої трьох-з-половиною-дюймові дискети, Галя спочатку не розуміла, що це таке, а потім подивилася на неї співчутливо. Нічим тут не зарадиш. Таке старе залізо тепер нікому не потрібне.
Київ, 20 листопада 2008
Последние комментарии
2 часов 25 минут назад
6 часов 29 минут назад
7 часов 4 минут назад
1 день 3 часов назад
1 день 3 часов назад
1 день 4 часов назад