КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно
Всего книг - 714765 томов
Объем библиотеки - 1414 Гб.
Всего авторов - 275159
Пользователей - 125177

Новое на форуме

Новое в блогах

Впечатления

iv4f3dorov про Дорнбург: Змеелов в СССР (Альтернативная история)

Очередное антисоветское гавно размазанное тонким слоем по всем страницам. Афтырь ты мудак.

Рейтинг: +1 ( 2 за, 1 против).
A.Stern про Штерн: Анархопокалипсис (СИ) (Боевик)

Господи)))
Вы когда воруете чужие книги с АТ: https://author.today/work/234524, вы хотя бы жанр указывайте правильный и прологи не удаляйте.
(Заходите к автору оригинала в профиль, раз понравилось!)

Какое же это фентези, или это эпоха возрождения в постапокалиптическом мире? -)
(Спасибо неизвестному за пиар, советую ознакомиться с автором оригинала по ссылке)

Ещё раз спасибо за бесплатный пиар! Жаль вы не всё произведение публикуете х)

Рейтинг: -1 ( 0 за, 1 против).
чтун про серию Вселенная Вечности

Все четыре книги за пару дней "ушли". Но, строго любителям ЛитАниме (кароч, любителям фанфиков В0) ). Не подкачал, Антон Романович, с "чувством, толком, расстановкой" сделал. Осталось только проду ждать, да...

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
Влад и мир про Лапышев: Наследник (Альтернативная история)

Стиль написания хороший, но бардак у автора в голове на нечитаемо, когда он начинает сочинять за политику. Трояк ставлю, но читать дальше не буду. С чего Ленину, социалистам, эссерам любить монархию и терпеть черносотенцев,убивавших их и устраивающие погромы? Не надо путать с ворьём сейчас с декорациями государства и парламента, где мошенники на доверии изображают партии. Для ликбеза: Партии были придуманы ещё в древнем Риме для

  подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Влад и мир про Романов: Игра по своим правилам (Альтернативная история)

Оценку не ставлю. Обе книги я не смог читать более 20 минут каждую. Автор балдеет от официальной манерной речи царской дворни и видимо в этом смысл данных трудов. Да и там ГГ перерождается сам в себя для спасения своего поражения в Русско-Японскую. Согласитесь такой выбор ГГ для приключенческой фантастики уже скучноватый. Где я и где душонка царского дворового. Мне проще хлев у своей скотины вычистить, чем служить доверенным лицом царя

  подробнее ...

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).

З моїх споминів про Симона Петлюру [Василь Королів-Старий] (doc) читать постранично, страница - 3

Книга в формате doc! Изображения и текст могут не отображаться!


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

завжди бліде, жовтаве обличчя й зеленкуваті синці під очима. Здебільшого був добре виголений, але ж чуб попелястого кольору без кучерів мав раз-у-раз довгий й раз-у-раз відкидав його з високого чистого чола рукою назад. В тонких губах, на яких часто грала трохи скептична усмішка, якщо не говорив, раз-у-раз тримав цигарку. Палив страшенно багато й мабуть через те був такий блідий та мав закурені зуби, в рядку яких був надломлений, що показувалось при усміху. Його світло-сірі очі при певних поворотах обличчя відбивали блакиттю. В спокійному стані вони не грали, були завжди лагідні й спокійно-приязні, але в ажіотажі, в який він легко впадав (за останню добу — переважно в тіснішім товаристві, але не перед широкою публікою), вони яскраво виблискували. Рухи його здебільшого були рвучкі, а пози — неспокійні. Часами він стояв обпершись об стіну, або сідав на стільці, так нагнувшись додолу, що, здавалось, ніби йому було дуже незручно перебувати в такій позі і він от-от її змінить. Але ж він вмів добре слухати й довго міг не зміняти первісної пози. Часами він сідав і підпирав підборіддя рукою, так що його фігура й обличчя нагадували якогось католицького ченця. Коли розмова була жвава і Петлюра опонував,— не міг всидіти, а великими кроками ходив з кінця в кінець покою, часом запалюючи цигарку від своєї ж цигарки.
Рішучо не дбав про свою одіж. Але ж маючи здебільшого потертий костюм та м’які комірчики чи невиразної барви пальто та капелюх, раз-у-раз був у шкуратяних, переважно гнідих, рукавицях. Часом і по кілька годин сидів у хаті, не скидаючи лівої. Руку мав малу, кощаву, типову інтелігентську. За воєнних часів ходив переважно в звичайній вояцькій шинелі, а на шиї мав пов’язаний башлик, перегорнений так, що він творив високий приставний ковнір, в якому ховалось його гостре підборіддя. Взимку носив смушеву сиву шапку.
Голос Петлюри був тенор баритонального тембру. Публічні промови починав стиха й здебільшого незначними фразами. Певно, що це була виправка: не говорити одразу основні думки й не витрачати голосових засобів, поки слухачі не приготуються уважно слухати. Якось ще за часів «Ради» була у нас розмова про видатну для свого часу книжку Леґуве — «Мистецтво читання». Петлюра сказав, що він її добре студіював що в семінарії, й вона дала йому певні вказівки, як володіти авдиторією. Бо ж по тихій передмові голос його набирав щодалі більшої сили, а ясні прості вирази, в котрих вчувалося правдиве, виношене переконання та щирість, опановували все більше й дужче слухачів. В Петлюриних промовах не було нічого театрального, надуманого, заздалегідь приправленого, ні красного жесту, ні красної фрази,— а тим часом його рівна мова, що на початку видавалася навіть блідою, безбарвною, непомітно приходила просто до душі, підманювала й чарівно перемогала вже упереджених проти нього слухачів. Вона майже не лишала в пам’яті фраз чи слів, але ж прищеплювала авдиторії ясну, переконуючу думку.
Але врешті назад. Все це зробило на мене важке враження. Для всіх нас більш-менш вже минули часи злиднів. Не були ми багатіями, але ж таку-сяку заможність середнього інтелігента мали. Отже, ні в Києві я не бачив серед, ближчих мені людей такого зовнішнього убожества, не бачив його і в українців, що жили в Москві. До того ж ота колиска з дитиною, чайна ковбаса кружечками на тарілці, напівтемна хата — все утворювало якийсь елегійно-смутний Метерлінківський настрій. Правда, розмова точилася жваво, плани народжувалися один по одному, але охоплений отим вражінням елегії, я думав лише про те, як тяжко нашим, хоча б і талановитим, людям заробити шматок хліба українською працею. Отже, прощаючись з гостинними господарями, я щиро обіцяв їм виконати всі їх припоручення в Києві, що мали сприяти переведенню в життя вимріяних ними планів...
Після того я не бачив Петлюри аж до революції 1917 року.
Петлюра, уже вигнавши більшовиків з Києва й здобувши широкої популярности по всій Україні, відійшов від уряду. Того ж таки дня я послав до нього записочку, в котрій прохав його «точно в 7 годин вечора зайти до мене в редакцію «Книгаря» на серйозну розмову». Дійсно, коли стріла годинника стала на 7, в кабінет до мене вступила «Часова» придверниця й подала Петлюрину картку...
В кабінеті крім нас двох не було нікого. Але ж на другий день я занотував собі майже текстуально нашу розмову, котру навожу тут в скороченні:
— Спасибі вам, що не відмовили прийти. Ви тепер певно маєте трохи вільного часу, тому я й дозволив собі вас потурбувати,— привітав я Петлюру.
— Та, дякувати Богові,— усміхнувся Петлюра,— може хоч трохи висплюся. Я перевтомився до краю.
«Часова» економка принесла нам чаю й бісквітів.
— Чудесно у вас тут впорядковано! — сказав гість. — Я й не знав, як у вас так затишно,— оглядав він образи по стінах, обстановку, старі килими, спинив увагу на скатертині, що на ній були автографи сучасників і радо згодився розписатись. — Так, дуже тут тепло, затишно й «інтелігентно». Тут легко працювати.
— Ну, так