З моїх споминів про Симона Петлюру [Василь Королів-Старий] (doc) читать постранично, страница - 3
Книга в формате doc! Изображения и текст могут не отображаться!
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (7) »
Рішучо не дбав про свою одіж. Але ж маючи здебільшого потертий костюм та м’які комірчики чи невиразної барви пальто та капелюх, раз-у-раз був у шкуратяних, переважно гнідих, рукавицях. Часом і по кілька годин сидів у хаті, не скидаючи лівої. Руку мав малу, кощаву, типову інтелігентську. За воєнних часів ходив переважно в звичайній вояцькій шинелі, а на шиї мав пов’язаний башлик, перегорнений так, що він творив високий приставний ковнір, в якому ховалось його гостре підборіддя. Взимку носив смушеву сиву шапку.
Голос Петлюри був тенор баритонального тембру. Публічні промови починав стиха й здебільшого незначними фразами. Певно, що це була виправка: не говорити одразу основні думки й не витрачати голосових засобів, поки слухачі не приготуються уважно слухати. Якось ще за часів «Ради» була у нас розмова про видатну для свого часу книжку Леґуве — «Мистецтво читання». Петлюра сказав, що він її добре студіював що в семінарії, й вона дала йому певні вказівки, як володіти авдиторією. Бо ж по тихій передмові голос його набирав щодалі більшої сили, а ясні прості вирази, в котрих вчувалося правдиве, виношене переконання та щирість, опановували все більше й дужче слухачів. В Петлюриних промовах не було нічого театрального, надуманого, заздалегідь приправленого, ні красного жесту, ні красної фрази,— а тим часом його рівна мова, що на початку видавалася навіть блідою, безбарвною, непомітно приходила просто до душі, підманювала й чарівно перемогала вже упереджених проти нього слухачів. Вона майже не лишала в пам’яті фраз чи слів, але ж прищеплювала авдиторії ясну, переконуючу думку.
Але врешті назад. Все це зробило на мене важке враження. Для всіх нас більш-менш вже минули часи злиднів. Не були ми багатіями, але ж таку-сяку заможність середнього інтелігента мали. Отже, ні в Києві я не бачив серед, ближчих мені людей такого зовнішнього убожества, не бачив його і в українців, що жили в Москві. До того ж ота колиска з дитиною, чайна ковбаса кружечками на тарілці, напівтемна хата — все утворювало якийсь елегійно-смутний Метерлінківський настрій. Правда, розмова точилася жваво, плани народжувалися один по одному, але охоплений отим вражінням елегії, я думав лише про те, як тяжко нашим, хоча б і талановитим, людям заробити шматок хліба українською працею. Отже, прощаючись з гостинними господарями, я щиро обіцяв їм виконати всі їх припоручення в Києві, що мали сприяти переведенню в життя вимріяних ними планів...
Після того я не бачив Петлюри аж до революції 1917 року.
Петлюра, уже вигнавши більшовиків з Києва й здобувши широкої популярности по всій Україні, відійшов від уряду. Того ж таки дня я послав до нього записочку, в котрій прохав його «точно в 7 годин вечора зайти до мене в редакцію «Книгаря» на серйозну розмову». Дійсно, коли стріла годинника стала на 7, в кабінет до мене вступила «Часова» придверниця й подала Петлюрину картку...
В кабінеті крім нас двох не було нікого. Але ж на другий день я занотував собі майже текстуально нашу розмову, котру навожу тут в скороченні:
— Спасибі вам, що не відмовили прийти. Ви тепер певно маєте трохи вільного часу, тому я й дозволив собі вас потурбувати,— привітав я Петлюру.
— Та, дякувати Богові,— усміхнувся Петлюра,— може хоч трохи висплюся. Я перевтомився до краю.
«Часова» економка принесла нам чаю й бісквітів.
— Чудесно у вас тут впорядковано! — сказав гість. — Я й не знав, як у вас так затишно,— оглядав він образи по стінах, обстановку, старі килими, спинив увагу на скатертині, що на ній були автографи сучасників і радо згодився розписатись. — Так, дуже тут тепло, затишно й «інтелігентно». Тут легко працювати.
— Ну, так
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (7) »
Последние комментарии
42 минут 44 секунд назад
2 часов 10 минут назад
3 часов 50 минут назад
1 день 9 часов назад
1 день 16 часов назад
1 день 16 часов назад