З моїх споминів про Симона Петлюру [Василь Королів-Старий] (doc) читать онлайн

З книги «Збірник пам’яті Симона Петлюри», Прага, 1930
В. КОРОЛІВ-СТАРИЙ
З моїх споминів про Симона Петлюру1.
У середині серпня р. 1869-го мене привезено до Полтавської Бурси, що за тих часів звалася «Полтавським Духовним Училищем». Першого ж дня мене було нещадно бито, нову парусинову одежинку майстерно вимальовано, за комір накидано шипшинового насіння і т. ін. — одно слово, було зроблено все, що вимагав бурсацький ритуал відносно новачка. В потьоках сліз я вийшов з своїм телячим ранцем за плечима, щоб іти додому.
Разом зі мною вийшов ще один бурсачок, в такому ж парусиновому одягу й такий же білявий та малий, як я.
Між нами відбулася приблизно така розмова:
— Як тебе звать? — спитав мене мій новий супутник.
— А тобі яке діло? — відповів я, лихий на цілий світ.
— Тю, дурний, я ж тебе не зачіпаю. Мене зовуть Петлюра Симон, а тебе?
— Королів Василь,— відказав я, втираючи сльози.
— Коли будеш ревіти, то тебе зватимуть «бабою»,— поінформував мене Петлюра.
— Як я малий, а вони мене б’ють! — відповів я.
— Я теж малий, але мене не б’ють! — була гордовита репліка.
— А чому ж то так?
— Бо бояться: в мене брат — «второкласник»!... Нехай тільки попробують, то він їм так накладе, що ого-го!..
Я з заздрістю подивився на Петлюру. У мене, правда, теж був брат по других, але той вже вчився в семінарії, отже з нього не було жодної користі.
Ми швидко розлучились: минувши семінарію, Петлюра пішов просто, як мені здалося, кудись на «Кобіщани», а я повернув у напрямі до Монастирської вулиці.
Ми заприятелювали з Симоном. Та дитяче приятельство дуже не стале. Тому то майже не можу пригадати якихсь видатніших деталей з перших наших взаємин. Але одну сцену пригадую дуже добре. Коли ми щасливо витримали переходові іспити з першої класи до другої, то, здибавшись після канікул, я й Симон (причому до цього імені автоматично додавалось «Зилот» не як дражливе прізвисько, але з асоціації суміжності), обнявши один одного за плечі, як «дружки», пішли до того покою, де просиділи минулий рік, тобто до першої класи, відчинили двері й скільки можна було наплювали в середину.
Але ж наплювати спільно на другу класу нам вже не довелося: я перейшов далі, а Петлюра зістався «для більшого удосконалення в науках», як стереотипно жартували в таких випадках вчителі. На цьому й скінчилося наше приятелювання, бо у нас вже були інші інтереси та й бурсацький bon ton не рекомендував підтримувати відносини з тими, що зістались позаду. Таким чином, Симон Петлюра на якийсь час зник з кола моїх знайомостей.
Перейшовши до семінарії, я наздогнав Симонового брата, що також не поспішав закінчувати богословську освіту. Приятелювали ми й з ним, хоч і досить мало, бо він був в другому («паралельному») відділі тієї класи. Але ж він часто навідувався до нашого відділу, бо за його товариську веселість і прекрасний дзвінкий голос його дуже любили товариші. Та за кілька років і цей Петлюра знову відстав і я, стративши його з свого обрію, здибався з ним аж в 1905 році на службі в Полтавському земстві, де я був участковим ветеринаром, а він — участковим агрономом. В Мало-Перещепинському участку мене захопила перша революція. Сидячи потім у Полтавських арештантських ротах, я довідався, що агронома Петлюру саме в нашій Малій-Перещепині було трагічно заморено в сільській «холодній» реакційними елементами на початку 1906 р...
Але вертаю трохи назад. Перебуваючи вже у Харківському Ветеринарному Інституті, я знов почув про Симона Петлюру. Розповідалося, що в Полтавській семінарії стався один з чергових «бунтів», в якому провідну чи дуже видатну роль грав Симон. Заколот був не звичайного «кашоварного» порядку, а мав під собою політично-національний підклад. Це був широко відомий потім інцидент з поводу запрошення до семінарії М. В. Лисенка. Отже, Симона, з огляду на його наявний революційний та «мазепинський» дух, було вигнано з старших класів семінарії. При чому, як тоді розповідалося, сталося це не так з волі семінарської адміністрації, як з волі архієрея. Оповідали, що архієрей закликав Петлюру до себе, вихваляв його хист та здібності й умовляв «пожаліти старого батька», покинути свої «заблужденія» і «смиренно» визнати свої провини та взятись до науки. Певно, на багатьох однолітків Симонових це «архипастирське внушеніє» зробило б величезне вражіння, бо вже самий факт особистого покликання до такої важної особи, якою видавався семінарам архієрей, кожного повинен би був довести до «трепетання». Але Петлюра, вислухавши «внушеніє», не виявив найменчого зворушення. І коли архієрей поставив йому категоричне питання, чи він обіцяє «ісправитись»? — то юнак також категорично заявив, що йому нема в чому «ісправлятись», бо він певен свого шляху й що йому «ідеї дорожчі за родинні відносини».
Справа скінчилась на тому, що Петлюру «для примера прочим» було вигнано з богословських класів (таке траплялося дуже рідко), а батько так розгнівався на сина, що цілком переуступив Симона його ідеям. Отже, Симон з того часу мусів сам собі здобувати хліб і подався кудись на Кубань, відкіль перенісся за кордон, в Галичину. Було чути, що там він вступив до університету.
Після того я знов надовго стратив Петлюру з виднозору і зустрінувся з ним уже в Києві, куди я, випущений із в’язниці, подався шукати собі заробітку. Але це була тяжка справа, бо в тій добі таких, як я, чимало опинилось у Києві.
Тим часом, приблизно в цей період почали виходити з друку деякі мої популярні книжечки. В старій «Раді» вони знайшли прихильну оцінку, і я почав мріяти про ближче знайомство з «Радянською» компанією. Допомогла цьому випадкова знайомість з д-ром Модестом Левицьким, що відразу виявив до мене дружню ласкавість, а через якийсь час викликав мене взяти в Раді посаду секретаря. З душевним тремтінням я прийшов до редакції. Видавець в. X. Чикаленко теж прийняв мене дуже ласкаво й повів у секретарську, де мене чекала несподівана зустріч. За секретарським столом сидів з пером в руках Симон Петлюра, правив рукопис і одночасно говорив з кількома панами. Кілька день він приходив до редакції вчити мене виконувати мої нові обов’язки, й ми поновили наші теплі відносини. Потім Петлюра остаточно перейняв редакторство «Слова», де працював і будучи в «Раді», але ж зв’язків з співробітниками «Ради» не порвав.
Ми здибувалися досить часто, а влітку не раз робили в товаристві спільні екскурсії майже цілим складом співробітників «Ради».
Не за довгий час «Слово» закрилось, після чого зник із Києва й Петлюра. За якийсь час стало відомо, що він в Петербурзі, бере жваву участь в українському рухові, робить доклади, виступає на різних диспутах та ін.
Пізніше, в Москві починає виходити «Украинская Жизнь»,— добрий журнал російською мовою, під редакцією О. X. Саліковського. Петлюра — тісно зв’язаний з цим журналом, бере в ньому дуже близьку участь, друкує там цікаві спомини про різних видатних українських діячів (згодом видані брошуркою під назвою «Незабутні») й зрештою, поруч із О. Саліковським стає фактичним редактором «Украинской Жизни». Перед войною я здибав Симона Васильовича в Київському Українському Клубі, де він робив доповідь про стан «Укр. Жизни», будучи висланий сюди, щоб розворушити київське українське громадянство й переконати його в необхідності матеріальної підтримки органу, що мав велике значіння для пропаганди українських змагань.
На самому початку війни я по справах опинився в Москві.
Якось вкупі з молодим нашим малярем п. С. ми заїхали до Петлюри, до якого С. мав того вечора справу. Ми видирались досить високо по сходах і подзвонили біля темних дверей. Увійшовши до хати, пройшли через темну, вбого обставлену кімнату, в якій я побачив малесеньке ліжко, чи колиску, де пищала дитина. Перейшовши ту кімнату, ми прийшли до другої, слабо освітленої, де я побачив Петлюру та кількох ближчих співробітників «Украинской Жизни». Вони сиділи коло невеликого, підпертого під стіну столика, на якому стояв самовар, тарілка з нарізаною чайною ковбасою та білий хліб. Господар був дуже вбого одягнений, якийсь надто змучений, надто нужденний, з жовтим, висхлим обличчям.
Колись згодом різні наші мистці, що писатимуть про Симона Петлюру драми, робитимуть його статуї та пам’ятники, «гратимуть його» в театрі чи кінематографі й всякими іншими способами намагатимуться вірно зобразити його перед наступним поколінням. Без сумніву, кожному з них буде спокусливо бачити в своїй уяві його фізичну постать пропорціональною його ролі в історії України. Отже, натурально, Петлюра видаватиметься поколінням наступним якимсь Геркулесом, як і кожному з нас замолоду видавалися всі історичні великі постаті. Навіть за життя Петлюри я чув від його ад’ютанта цікаву історійку про те, як один англійський генерал, що приїхав до нього в ставку десь під Кам’янцем чи Проскуровим, настільки був певен зустрінути колосального «козака», з величезними запорозькими вусами, з голосом сурми і т. ін., що коли відбув свою візиту, все ще розпитував, чи ж таки він справді бачив і говорив з «самим Петлюрою» й чи не вислав той когось іншого на розмову замість себе. Отже, мабуть не буде тут зайвим спробувати дати ескіз зовнішнього вигляду Петлюри тим більше, що майже всі фотографії його напрочуд погані, і я знаю, чи хоч раз він потрапив до кінематографічного апарату, а коли й потрапив, як напр., при вступі до Києву після перемоги над Скоропадським, то чи збереглися де ті цінні фотографії.
З того часу, як я зблизився з Петлюрою в секретарськім кабінеті газети «Рада» й до моєї останньої з ним зустрічі, він взагалі мало змінявся. Звичайно, тільки мужнів і старшав з віком. Тому в загальних рисах можна закреслити його портрет так.
Був він середнього зросту, приблизно 168–170 см. заввишки. Сухорлявий, а часами й просто кощавий, тобто важив приблизно 70–75 кілограмів. Тільки у Варшаві він трохи потовщав, певно, кілограм до 80. Часто ходив трохи зігнувшись наперед та підвівши вгору ліве плече — професіональна статура працівника за писальним столом. Мав завжди бліде, жовтаве обличчя й зеленкуваті синці під очима. Здебільшого був добре виголений, але ж чуб попелястого кольору без кучерів мав раз-у-раз довгий й раз-у-раз відкидав його з високого чистого чола рукою назад. В тонких губах, на яких часто грала трохи скептична усмішка, якщо не говорив, раз-у-раз тримав цигарку. Палив страшенно багато й мабуть через те був такий блідий та мав закурені зуби, в рядку яких був надломлений, що показувалось при усміху. Його світло-сірі очі при певних поворотах обличчя відбивали блакиттю. В спокійному стані вони не грали, були завжди лагідні й спокійно-приязні, але в ажіотажі, в який він легко впадав (за останню добу — переважно в тіснішім товаристві, але не перед широкою публікою), вони яскраво виблискували. Рухи його здебільшого були рвучкі, а пози — неспокійні. Часами він стояв обпершись об стіну, або сідав на стільці, так нагнувшись додолу, що, здавалось, ніби йому було дуже незручно перебувати в такій позі і він от-от її змінить. Але ж він вмів добре слухати й довго міг не зміняти первісної пози. Часами він сідав і підпирав підборіддя рукою, так що його фігура й обличчя нагадували якогось католицького ченця. Коли розмова була жвава і Петлюра опонував,— не міг всидіти, а великими кроками ходив з кінця в кінець покою, часом запалюючи цигарку від своєї ж цигарки.
Рішучо не дбав про свою одіж. Але ж маючи здебільшого потертий костюм та м’які комірчики чи невиразної барви пальто та капелюх, раз-у-раз був у шкуратяних, переважно гнідих, рукавицях. Часом і по кілька годин сидів у хаті, не скидаючи лівої. Руку мав малу, кощаву, типову інтелігентську. За воєнних часів ходив переважно в звичайній вояцькій шинелі, а на шиї мав пов’язаний башлик, перегорнений так, що він творив високий приставний ковнір, в якому ховалось його гостре підборіддя. Взимку носив смушеву сиву шапку.
Голос Петлюри був тенор баритонального тембру. Публічні промови починав стиха й здебільшого незначними фразами. Певно, що це була виправка: не говорити одразу основні думки й не витрачати голосових засобів, поки слухачі не приготуються уважно слухати. Якось ще за часів «Ради» була у нас розмова про видатну для свого часу книжку Леґуве — «Мистецтво читання». Петлюра сказав, що він її добре студіював що в семінарії, й вона дала йому певні вказівки, як володіти авдиторією. Бо ж по тихій передмові голос його набирав щодалі більшої сили, а ясні прості вирази, в котрих вчувалося правдиве, виношене переконання та щирість, опановували все більше й дужче слухачів. В Петлюриних промовах не було нічого театрального, надуманого, заздалегідь приправленого, ні красного жесту, ні красної фрази,— а тим часом його рівна мова, що на початку видавалася навіть блідою, безбарвною, непомітно приходила просто до душі, підманювала й чарівно перемогала вже упереджених проти нього слухачів. Вона майже не лишала в пам’яті фраз чи слів, але ж прищеплювала авдиторії ясну, переконуючу думку.
Але врешті назад. Все це зробило на мене важке враження. Для всіх нас більш-менш вже минули часи злиднів. Не були ми багатіями, але ж таку-сяку заможність середнього інтелігента мали. Отже, ні в Києві я не бачив серед, ближчих мені людей такого зовнішнього убожества, не бачив його і в українців, що жили в Москві. До того ж ота колиска з дитиною, чайна ковбаса кружечками на тарілці, напівтемна хата — все утворювало якийсь елегійно-смутний Метерлінківський настрій. Правда, розмова точилася жваво, плани народжувалися один по одному, але охоплений отим вражінням елегії, я думав лише про те, як тяжко нашим, хоча б і талановитим, людям заробити шматок хліба українською працею. Отже, прощаючись з гостинними господарями, я щиро обіцяв їм виконати всі їх припоручення в Києві, що мали сприяти переведенню в життя вимріяних ними планів...
Після того я не бачив Петлюри аж до революції 1917 року.
Петлюра, уже вигнавши більшовиків з Києва й здобувши широкої популярности по всій Україні, відійшов від уряду. Того ж таки дня я послав до нього записочку, в котрій прохав його «точно в 7 годин вечора зайти до мене в редакцію «Книгаря» на серйозну розмову». Дійсно, коли стріла годинника стала на 7, в кабінет до мене вступила «Часова» придверниця й подала Петлюрину картку...
В кабінеті крім нас двох не було нікого. Але ж на другий день я занотував собі майже текстуально нашу розмову, котру навожу тут в скороченні:
— Спасибі вам, що не відмовили прийти. Ви тепер певно маєте трохи вільного часу, тому я й дозволив собі вас потурбувати,— привітав я Петлюру.
— Та, дякувати Богові,— усміхнувся Петлюра,— може хоч трохи висплюся. Я перевтомився до краю.
«Часова» економка принесла нам чаю й бісквітів.
— Чудесно у вас тут впорядковано! — сказав гість. — Я й не знав, як у вас так затишно,— оглядав він образи по стінах, обстановку, старі килими, спинив увагу на скатертині, що на ній були автографи сучасників і радо згодився розписатись. — Так, дуже тут тепло, затишно й «інтелігентно». Тут легко працювати.
— Ну, так дозвольте мені сказати вам, чого я вас сюди закликав,— почав я. — Сидячи от тут за писальними столами, ми три — Петрушевський, Синицький та я — вирішили, що не можемо вам дозволити відпочинку. Ви скучаєте за затишним кабінетом і добрим писальним столом, а ми саме й вирішили вчора вам його запропонувати.
У Петлюри радісно заграли очі:
— В «Часі»?!
Я покрутив головою:
— В кабінеті голови Київського Губерніального Земства.
Петлюра схопився з стільця, почав стягати з лівої руки рукавицю і великими кроками заміряв підлогу. За хвильку став проти мене і сказав:
— Я сподівався, що ви справді хочете говорити зо мною по приятельському. А це ж кат зна що? Мені йти в земство? Так я ж нічого там не розумію.
Я почав говорити про те, що раз вступивши до числа активних творців України, він уже не має права переривати тяглість своєї чинности; бо ж насамперед це на шкоду оправі, а подруге, що він уже здобув симпатії народних мас. Коли він усунеться, то по відпочинку йому буде тяжче вернутись, бо з необхідносте його місце обсядуть інші. Навіщо ж було починати? А взявши провід земства в свої руки, він матиме змогу пізнати інший світ, котрий, зрештою, повинен в прийдешньому творити кадри мирного відвойування України од Москви. Тепер він знає військових, а за якийсь час знатиме правдиву інтелігенцію, на котру треба сьогодні впливати більше, як на армію, бо армія звикла коритись, а інтелігенція — «висловлюватись» і критикувати. Я говорив довго, а Петлюра запалював цигарку від цигарки й міряв кабінет.
— Теоретично маєте рацію,— нарешті сказав він,— але ж я не можу й не хочу. Треба буде, то я знов вернусь до війська, але в «шпаки» вже мені нема дороги.
— Подумайте. Маєте три дні. Вибори будуть через п’ять, а Громадський Губерніальний Комітет доручив мені їх підготовити. Я й мої приятелі не маємо ліпшого за вас кандидата.
— Спасибі за ласку, але я рішучо відмовляюсь.
— Подумайте.
— Не буду й думати. Не піду. От до «Книгаря» — це інша річ! Що вам написати?
— Та ви ж самі сказали, що візьмете відділ військовий. Дайте коротку вступну статтю.
— Так я напишу вам про потребу української військової літератури. Ви ж уявити собі не можете, яка в цьому нині гостра потреба. А це у нас абсолютно незоране і несіяне поле. І коли доля присудила нам бути й орачами, й сіячами, мусимо кинути ми й перше зерно, мусимо не тільки говорити, але ж негайно й чинити! — І знов його очі блищали і він з запалом говорив про необхідність мати певну і вправлену національну армію, бо з Москвою нам ще довго доведеться битись, хай там буде не монархізм а найліберальніший режим.
Потім ці думки стали трюїзмом. За тих же часів вони були нові й знаходили мало прихильників, бо ж така велика була у нас віра в російську демократичну інтелігенцію, в її «братерські» до нас почування, в її безумовне бажання скінчити все тільки «безкровною» і за всяку ціну — безкровною революцією. А ми, так опоєні несподіваним щастям волі, щиро вірили тим солодким словам і дотепно глузували з «войовничих забаганок Наполеона із страхових агентів — Петлюри», про котрого, однак, по смерті пишуть нісенітниці, ніби він занадто довго не міг скинути з себе духового московського ярма. Рішуче тому заперечую на цім місці.
— Ну, а все ж таки про земство подумайте. Маєте на це три дні,— сказав я, коли Петлюра прощався.
— Послухайте: невже ж ви таки серйозно?
— Запевняю вас, що більш як серйозно. Це необхідно для вас і для успіху національної справи,— почав я знову. Треба ж, щоб у голові України повставали справні думки, ви ж бачите, що вся Україна шикується по взірцю Києва. Так зрозумійте ж, що земство — це українська інтелігенція, не оформивши якої, не можна оформити ні влади, ні адміністративного апарату, ні навіть вашого війська.
Ми знов почали дебати.
— Ну, добре: подумати я вам обіцяю, але балотуватись — ні! — були його останні слова.
Коли другого ранку я розповідав цю розмову Синицькому й Петрушевському, останній насупився.
— От, чортовина! — стукнув він з досади кулаком по столу.
— Певно, ви виявили мало елоквенції. Не може ж бути, щоб Симон не зрозумів, якої ваги справа. Але цього так лишити не можна. Ми ведім свою лінію,— виберемо його на голову управи та й край. Потім уже не відмовиться. А коли б, зрештою, й відмовився,— все таки вибір буде, все таки буде підкреслено, що Петлюру важать!
Петрушевський, людина надзвичайно войовничої вдачі й зовнішнє дуже груба, з першої зустрічі глибоко й щиро полюбив Петлюру і при своїй прямодушності то захоплювався ним, аж сльози на очах йому виступали, то картав і лаяв його, як рідну дитину.
Тому й не диво, що Віктор Дмитрович Петрушевський, такий вражливий в справах грошових, коли вони стосувались не йому належного — дозволив собі для підтримки Петлюриного повстання проти Скоропадського віддати всю касу Т-ва «Час», навіть не поспитавшись згоди товариської дирекції, про що докладніше я згадую в іншім місці. Тому ж і під час середньовічних катувань, котрих допустилися більшовицькі кати над В. Д. перед його смертю, він, спотворений, заживо-мертвий, зо всіма повиламуваними зубами став під рушницю убивці з вигуком: «Нехай живе самостійна Україна! Слава Симону Петлюрі!»...
Не диво, що Петрушевський всі ті передвиборчі дні зник з «Часу»: він агітував, створив відповідну атмосферу і категорично запевняв усіх, ніби він може остаточно ствердити, що Петлюра на виборах свою згоду дасть. Не знаю, чи він впливав також особисто і на Петлюру, але фактом є, що на передвиборчих зборах в Губерніальній Управі з’явився Петлюра і виступив з програмовою промовою. Його промова викликала ентузіазм та голосну овацію, а другого дня він був обраний мабуть чи не одноголосно. Тепер ми вже здибувалися з ним мало не щодня, бо я й Петрушевський і Синицький вважали за свій обов’язок негласно допомагати йому увійти в курс нового для нього оточення й нової чинності. Наші взаємини стали далеко тісніше, інтимніше. Але треба тут зазначити кумедну рису своєрідного етикету, що виробився за цю добу межи нами: ніколи ні один з нас, «Часовиків» не перся до кабінету голови земської управи, не подавши попереду через кур’єра своєї візитної картки, ніколи й Петлюра, прийшовши до «Часу», не входив у наші кабінети, не пославши нам попереду своєї картки через «Часову» придверницю....
Хоч головним мотивом відмови взятися за земські справи у Петлюри була його повна неознайомленість з цією установою, проте, з перших же днів він зумів опанувати ситуацією. Правда, цьому помагав готовий вправлений апарат земства з одного боку, з другого — грала роль і та популярність, що її вже мав Петлюра. Але ж за кілька день Петлюра вже почав провадити й власну організаторську лінію. Вона була задумана дуже широко, а саме в напрямі всеукраїнської земської організації. Ця його ідея, з якою він прийшов у «Час» порадитись, викликала з нашого боку повне захоплення. Ми розуміли, що власне тільки Петлюра, з огляду на свою популярність у масах народних, цим кроком врятує цінні земські установи, проти яких була тоді шалена й цілком не виправдана зненависть в селянстві, котре жадало знищення земства за всяку ціну тільки тому, що платило остобісілі «земські податки». Селянська логіка того часу була дуже нехитра: не буде земства, не буде й земських податків. А що не буде й лікарів, шкіл, агрономів і т. ін. — то сількість, на те була філософічна Купер’янівська відповідь: за наших дідів не було та й жили, якось то буде й з нами...
В скорому часі проект було блискучо переведено в життя. Але ж я не буду спинятися на цьому моменті, сподіваючись, що хтось з ближчих співробітників Петлюри на цім полі згадає про ту добу його чинності більш докладно, ніж я, що спостерігав зазначені факти лише зокола і збоку, маючи повну голову власного клопоту.
Тут же зазначу лише один епізод, що вийшов з моєї ініціативи.
Перед Шевченківськими днями спало мені на думку, що при даній ситуації є надзвичайно добра нагода заопікуватись Тарасовою Могилою на Чернечій Горі. Крім моїх ближчих «Часових» друзів на це пристав і Є. X. Чикаленко, що мав відношення до порядкування могилою. Отже, недовго думаючи, я написав законопроект для внесення в Центральну Раду руками Петлюри від імені Всеукраїнського Земства. Законопроект складався, здається, з двох чи трьох коротких пактів, а саме, щоб Рада визнала Святу Могилу національною власністю, щоб вивласнила в радіусі п’яти верст, взявши за центр хрест, всі землі й води, що лежать довкола Могили, й установила сталу парламентську комісію, на обов’язку якої було б організувати опікування Могилою. З цим законопроектом я забіг до Петлюри.
Наша розмова не тривала й п’ятьох хвилин.
— Більш як повна згода,— сказав Петлюра,— тільки при одній неодмінній умові, що ви тримаєте в своїх руках весь догляд за ходом справи, аж поки вона не буде регламентована законом. Отже, я прошу вас одсьогодні взяти на себе опікування Могилою в порядку призначення від Київського Губерніального Земства.
— Пане голово, не можу прийняти вашого наказу,— напівжартом відповів я,— бо ж місяць перед тим я вже відмовився від служби в земстві і вам не підлягаю.
— Але ж?
— Але ж завтра дам вам відповідь, як приватна людина, порадившись з товаришами. Як буде їхня згода та Євгена Харламповича (Чикаленка),— я тимчасово приймаю посаду «старшого двірника на Тарасовій Могилі», бо це не тільки мені приємно, а й зручно, понеже я цілком висилений працею й потребую виїхати на село. Там у мене буде чинний відпочинок.
Петлюра щиро стиснув мою руку:
— Гроші, спеціалісти — до ваших послуг.
— Я ще буду розмовляти з вами в цій справі.
— Згода: коли ви схочете чи потрібуватимете зо мною говорити, я перериваю всяку іншу працю.
«Часовики», чухаючи потилицю, дали мені безтермінову відпустку.
На чолі Округи Шляхів тоді вже стояли українські люди та й мої особисті зв’язки з цією установою були добрі,— з огляду на це, досить легко повелося випросити черпальну скадру, котра й розчистила фарватер. Але ж на самій Могилі майже нічого не довелося зробити, коли не рахувати дерев’яного намету для того, щоб там прочани могли їсти і не розкидали б по Могильній горі та садку папірців, недоїдків та всякого «дачницького» й «туристичного» сміття.
Чому так мляво йшла справа, коли було стільки бажання у людей, котрі за неї взялися, коли Петлюра стояв у чолі установи, яка ніби то могла зробити рішуче все, маючи до своєї розпорядимості фахові сили, матеріальні можливості й підпертя свідомого громадянства? Про це знов таки я розповім у іншому місці.
Коротко ж кажучи, «катастрофічний стан» (як тоді модно було говорити) важливих політичних справ, що нагло випливали й вимагали наглого розв’язання одна поперед одної, зводив справу впорядкування Могили на другорядне місце.
— Робіть, що визнаєте потрібним,— говорив мені Петлюра. Ви ж там на місці. А я наперед згоджуюсь підписати все, чого ви вимагатимете, тільки сам я паралізований настільки, що вмішатись персонально до цієї справи не маю найменшої фізичної можливості.
Влітку приїхав Петлюра з гуртком українських діячів та земських спеціалістів. На нараді на Чернечій Горі було вирішено не робити далі нічого в біжучому році, але працювати над підготовкою проектів всіх технічних робіт, що мають розпочатись після регламентації закону про Тарасову Могилу. Тобто ухвалено робити кабінетну працю, а на Могилі тільки підтримувати той лад, який вже на ній існував.
Комісія від’їхала ввечері, а другого дня увечері з київським пароплавом припливли несподівані новини: «Українські та московські пани, злигавшись з німцями, розігнали Раду й настановили гетьманом — московського генерала. Петлюру заарештовано і т. ін.
Дійсно, в Києві стався переворот. Тепер вже не було чого мріяти про оправу Могили.
Петлюра сидів у в’язниці. До «Часу» навідувалась його дружина Ольга Опанасівна з маленькою донькою Лесею, приносила рецензії Симона Васильовича для «Книгаря» і від нас передавала йому книги. Петрушевський подав ініціативу запропонувати Петлюрі, щоб зробив для нас якийсь більший переклад, і я вибрав для того «Тунель» Келлермана, а потім ще щось, здається, Жюль Верна. Було це зроблено на те, щоб під якимсь правним титулом дати Петлюрі трохи грошей, бо ж в його натурі було мати їх лише стільки, скільки потрібував сьогоднішній день...
Побачились ми з Петлюрою тільки тоді, як його вже аж в листопаді було випущено на волю. В біографічному етюді про нього я згадував цей момент, як він забіг до «Часу» у вояцькій шинелі, замотаний башликом, з коробочкою цигаретових гільз під пахвою, а другого дня об’явився у Білій Церкві...
Дальша зустріч була на Київському двірці, коли він приїхав, як член Директорії, а мені було припоручено піднести йому хліб-сіль. Але після цього наші відносини знов набувають характеру формального. Ми, «Часовики», з Петлюрою рідко зустрічались, а особливо на людях; в «Часі» ж він з’являвся дуже рідко, бо за біжучими справами йому не було коли й дихати...
Я просидів за кордоном понад сім літ. За цей час бачився з Петлюрою двічі.
Було це на багату кутю та Водохреща року 1922 у Варшаві, тим часом, як його дружина Ольга Опанасівна та донька Леся проживали в Бехині (південній Чехії), де вже другий рік жив і я в найнятому хуторці. До Варшави погнала мене моя недуга. Я боявся, що не встану з операційного столу, й не хотів цього допуститися на очах дружини. Тому списався з відомим київським хірургом Іг. Маковським, що тоді був у Варшаві старшим лікарем шпиталю Св. Антонія, й згодився мене оперувати. На час мого перебування поза шпиталем мене гостинно запросив до себе д-р Є. Лукасевич. Гостинність д-ра Лукасевича була відома в Києві, і на еміграції він не змінив своєї вдачі. Отже, я сподівався зустрінути там чимало наших людей — і не помилився. Коли я приїхав 5-го січня, Євмен Кирилович зустрів мене словами: — Знаменито ви сьогодні втрапили. Сьогодні у нас буде дехто вам цікавий на спільній вечері.
Дійсно, над вечір дві маленькі хатки д-ра Лукасевича були повні гостей.
Далеко по півночі гості розійшлися. Осталися ночувати тільки Петлюра та я. Нас поклали в одній хаті, і ми проговорили до 9-ої години ранку. На другий день Петлюра зостався аж до вечера і ми, попиваючи порошки від головного болю, говорили ще далі, загалом 24 години без перерви. Теми й матеріали, що були змістом нашої розмови, тоді не випадало нотувати та й тепер ще не прийшов час їх опубліковувати.
Перебувши півтора місяці в лікарні, я мав вертатись до Чехословаччини. Ми ще раз зустрілись з Петлюрою, котрий кілька разів хотів «інкогніто» відвідати мене в шпиталі, але ж я того не міг допустити, бо його напевно там пізнали б. Попрощались.
— Чи побачимося ще? — були його останні слова до мене.
Так і не побачилися більше...
Нині тіло Симона Петлюри лежить хоч і в симпатичній йому, але ж чужій землі. Буде час, коли вдячне громадянство перевезе дорогі останки на Україну, з любові до якої він так багато ризикував своїм життям і зрештою віддав Богові душу. Передбачаю, що в той час почнуться суперечки з-за місця, де поховати його тіло, як були вже за місце, де поставити в Києві пам’ятник Шевченкові. Отже, вважаю конечним реставрувати тут одну з моїх розмов з Симоном Васильовичем. Дуже тільки шкодую, що не можу пригадати свідків!
Якось під час нашого перебування на Шевченковій Могилі, тоді, коли йшла мова про її впорядкування, підходячи до Чернечої Гори, Симон Васильович сказав приблизно такі слова:
— Мала втіха бути мертвим, а все ж таки, коли вже говорити про те, де було б добре лежати мертвим костям,— то тільки тут. Не там, рядом з Тарасом, а хоча б от тут, у нього під ногами! — й він показав рукою на підошву гори, біля першої площинки дерев’яних сходів. Мені здається, що я міг би точно вказати ту точку, на яку він направив свій палець.
Не була то передсмертна воля, але ж тільки випадково принагідно висловлене побажання. А все ж таки, хто знає, чи не варто було б нам і справді утворити на Чернечій Горі своє українське Вестмінстерське Абатство, куди б ходили на прощу наші покоління набиратись, як з вічного джерела, високих думок та глибокого чуття до своєї Батьківщини!?
29. V. 1920.