Смертельний круїз [Олесь Ільченко] (fb2) читать онлайн

Олесь Ільченко СМЕРТЕЛЬНИЙ КРУЇЗ ***

СМЕРТЕЛЬНИЙ КРУЇЗ

Конкурс

Одноманітні дні, які зводилися до щоденних рейсів за маршрутом дім-школа і школа-дім та до регулярних (чи не дуже) зупинок «спортзал», «кіно», «день народження друга», «поїздка на дачу», «нежить із температурою» (гидотна зупинка!), «карантин у школі» (чудова зупинка!), — все це несподівано перервалося новиною, яку принесла Юля. Вона повідомила друзям про літературний конкурс, оголошений одним із журналів для підлітків. Редакція часопису закликала всіх тінейджерів надсилати прозові твори для їхнього проекту «Де-Фе-Три», тобто «детектив-фентезі-трилер». Рукописи переможців обіцяли видати окремими книжками! А авторів нагородити чудовими призами — від річної передплати на журнал і аж до новенького лептопа. Що тут можна було сказати? Тільки «Вау!», — що Юля і зробила.

Було від чого захвилюватися: адже дівчина зі своїми однокласниками — Оленкою, Вікою, Тарасом і Юрком — вже давно писали фантастичні або героїчні оповідання на кшталт «Володаря перснів» чи «Гаррі Поттера» — коли окремо, коли всі разом як співавтори. Вони переживали з героями своїх творів неймовірні пригоди, мандрували до небачених світів, перевтілювалися в зовсім інших людей, а іноді навіть не людей, а казкових істот, — часом усемогутніх, а коли й кумедних та милих.

Можливо, такі конкурси бували й раніше, але саме цей чомусь неабияк розігрів уяву компанії підлітків. Раптом усі вирішили, що можуть легко перемогти і виграти ноутбук, фотоапарат… І взагалі — стати знаменитими людьми! І всяк би говорив про них: «Це ті школярі, які написали таку видатну книгу, справжній бестселер!» Учителі пишалися б ними, домашніх завдань не задавали… Адже всі б розуміли, що вдома Тарас і Віка, Юрко й Оленка з Юлею пишуть нову, ще більш захопливу книгу! Так, слава — солодка річ, що й казати. Тарас навіть почав мріяти, що їх, як геніально талановитих письменників, може запросити в гості навіть сама Джоан Роулінґ і розповісти про невідомі сторінки зі своїх майбутніх книжок про Гаррі Поттера! Ото була б мандрівка! Треба лише англійську підучити… Але ж то така дрібниця!

Віка, навпаки, мріяла про спілкування з кількома відомими у світі авторами книжок фентезі. Її старший брат Євген був — лише уявіть собі! — перекладачем на форумі письменників-фантастів у Києві. Йому пощастило: письменників приїхало дуже багато, а «транслейторів», як Євген називав себе і своїх колеґ, — не вистачало… І тому до цієї праці залучили студентів і навіть школярів старших класів, які добре знали іноземну. Ото було диво: школярі спілкувалися й перекладали оригінальні ідеї-думки визначних фантастів з усього світу. Євген потім з гордістю повісив форумний бейджик-перепустку на почесному місці в кімнаті. Він поглядав на своє ім’я, написане гарними літерами у квадратовому пластику, і все згадував і згадував письменників, які створили такі прекрасні книги…

Віка розповідала про все так детально, ніби то вона була отим перекладачем.

Усі друзі слухали Віку й Тараса, і кожен мріяв-вигадував щось із життя автора після його уславлення. Оленка і Юля, перебиваючи одна одну, розповідали, як їхню книгу екранізують в самому Голлівуді. А двох знаменитих авторок, а може, й Віку з Юрком і Тарасом, запросили б зіграти головні ролі у майбутньому фільмі! Адже поки книга вийде, поки на неї звернуть увагу голлівудські сценаристи й режисери, мине час, друзі підростуть і цілком зможуть грати дорослі ролі!

Юля з Оленкою не зізнавалися, що вже кілька днів, навіть незрозуміло навіщо, потай від друзів почали розучувати танцювальний номер зіркового дуету з мюзиклу «Чикаго», де Кетрін Зета-Джонс і Рене Зелвеґер абсолютно синхронно виконують запальний степ, чи як там той танець називається…

Залишалася дрібниця — написати саму книгу.

І ось одного дня після уроків усі друзі зібралися вдома у Юрка, аби обговорити жанр свого твору. Проблема полягала не лише в ідеї, але й у тому, що часу на створення книги в них було не так уже й багато: в журналі було чітко й недвозначно вказано дату, після якої рукописи на конкурс не прийматимуть.

Сидячи за столом на кухні, друзі радилися, відчуваючи себе гравцями «брейн-ринґу» — їм необхідно було знайти швидку і точну відповідь на запитання: що ж написати? Історія, яку вони ще не вигадали, мала бути захопливою, такою, яка б вразила прискіпливе журі конкурсу.

За що взятися? Трилер, який-небудь «жахасик»? Тут важко вигадати щось нове… Юрко почав фантазувати: а коли написати щось таке — ну, дуже страшне… Скажімо, кілька людей, близькі друзі, кудись їдуть, а їхня машина ламається в лісі… Чи, наприклад, вони чомусь опиняються в шахті… Проте тут була проблема: одразу видно, хто хороший, а хто негідник…

«Немає нічого поганого в тому, що читач одразу зрозуміє, хто є хто! — підтримував Тарас Юрка. — Важливо так закрутити сюжет, щоб від читання ніхто відірватися не зміг!» Щодо сюжету всі погоджувалися з Тарасом — але як це зробити, як написати?

Юлі ж ідеї Юрка не подобалися. Вона казала, що писати фентезі дуже складно. Все зазвичай починається з якоїсь таємниці, — доводила дівчина, — потім додається містика, а далі з’являються оті всі атаки монстрів, погрози привидів, інтриги інопланетян… Звичайно ж, усі персонажі неминуче гинуть страшною смертю, але головний герой чи закохана парочка обов’язково рятуються.

«Найкрутіша фішка, — іронічно додала Юля, — коли герой, якого вважали загиблим, дивним чином виживає. Але, звісно, невдовзі з’ясовується, що нечисть ще не переможена, і той-таки герой обіцяє у другій частині книги „розібратися“ з усіма падлюками. Або протилежний варіант: монстри кажуть, що вони ще повернуться…»

«А може, втнути щось на кшталт вторгнення позаземної цивілізації на нашу Землю? Весь інтегрований космофлот із системи сонць Альдебарана прямує, щоб завдати нищівного удару останній гуманній галактичній цивілізації, створеній людьми… — із запалом говорив Тарас. — і тут земляни нарешті об’єднуються…» Усі так глянули на Тараса, що він урвав свій монолог. «Так, — похитав він головою, — я розумію, що це все вже було. І не раз».

Майбутнім письменникам стало зрозуміло, що з ідеями у них сутужно. Може, краще взятися за, сказати б, чарівно-героїчний напрямок фентезі? Але і тут, як вони не крутили, як не мізкували, все висловлене, вигадане ними, виходило подібним до епопеї Толкіна, або до того ж таки Гаррі Поттера…

Друзі почали гортати книжки, яких було чимало в домашній бібліотеці батьків Юрка. Кілька годин вони читали вголос уривки з творів Айзека Азімова, Артура Кларка, Френка Рассела та іншої «класики жанру». Потім дійшла черга і до Стівена Кінґа, Галини Малик, Лесі Ворониної, Ірен Роздобудько, Андрія Кокотюхи. Юля навіть, не знати навіщо, погортала кілька збірок віршів Олеся Ільченка… Але, щиро кажучи, ні прочитане у книжках, ані вигадане ними самими не влаштовувало молодих письменників.

Нарешті Оленка, яка весь час мовчала, висловила, як виявилося потім, «ґеніяльну здогадку» (таке словосполучення було в одній старій, з 1920-х років, книжці з домашньої бібліотеки). Вона запропонувала написати «страшний екшн-детектив у дусі Аґати Крісті». Ідея «чистого детективу» одразу сподобалася. Всі почали думати, яке ім’я дати головному герою — розумному і безстрашному детективові, жінці чи чоловікові. Прозвучало навіть ім’я «аґент Сміт», але тут усі засміялися, згадавши Сміта з фільму «Матриця». «Я знаю! — вигукнув Юрко. — Детектива зватимуть Ґордон Браун!» Але таку ідею відхилили. По-перше, вже був патер Браун у творах Честертона, а по-друге, так звуть прем’єра Великої Британії… Видавалося негарно називати детектива, навіть чудового і сміливого, іменем реальної людини.

Віка висловила гарну ідею про те, що пошуки імен героїв слід відкласти, а з’ясувати, де і як будуть відбуватися події. Вона запропонувала: таємниче вбивство (неодмінно має статися таємниче вбивство!) трапляється в багатому, старовинному, але водночас похмурому замку десь у Шотландії… Всі погодилися з таким «винаходом» Віки, проте Оленка слушно зауважила, що вони надто мало знають, як влаштовані ті палаци, і як минають будні їхніх вельможних мешканців.

Однак Оленку не послухали і почали писати, додаючи кожен по кілька фраз. Та скоро виявилося, що дівчина таки має рацію, й описати побут шотландського замку не так і легко. А ще важче пояснити, кому вигідна смерть єдиного спадкоємця цієї маєтності. Коли він єдиний — то яка користь зловмисникам від його смерті? Адже той замок і все, що в ньому є, однаково їм не дістанеться…

І тут Юля подала чудову думку про те, що вбивства неодмінно, якщо вже їх описувати, мають бути помстою за щось, а не просто вбивством заради вбивства. Може, той убивця-лиходій і не такий вже затятий злочинець? Може, він змушений піти на страшний крок заради когось чи через щось?

Усім здалося, що тут, завдяки ідеї Юлі, вони наблизилися до розуміння справжнього механізму дії, який має рухати детектив начебто сам собою, невимушено, природно, але невідворотно й динамічно.

Після палких суперечок друзі зрозуміли, що кількість діючих осіб має бути доволі обмеженою, бо вони не зможуть детально описати дії, вчинки й характер кожного. А з іншого боку, читач просто заблукає серед «юрби» героїв, кожен з яких є мало не головним.

Та й місце, де розгортаються події в книзі, має бути осяжним для читача. Нехай не замок, але щось таке зрозуміло-окреслене. Квартира? Літак? Поїзд? Корабель?

Підлітки ще довго сперечалися, але поступово їхня ідея якось сама собою змінилася і вони збагнули, про що і який саме детективний твір слід написати.

Так! Таємничі й страшні події мали відбуватися на розкішній яхті якогось олігарха! Вишукане товариство багатіїв, у яких начебто є все… А доля, фатум виявляється вищим за їхню приземлену суєту, жадобу грошей і задоволень…

Справа зрушила. Всі навперебій диктували Юркові, котрий сидів за комп’ютером, свої ідеї, які поступового перетворювалися на більш-менш прийнятні фрази, речення, репліки героїв твору. Хлопцям особливо подобалося описувати яхту — її спорядження, всілякі там ванти, щогли, машинне відділення, а дівчатам — розкіш кают, вишукану атмосферу судна, червоне дерево і дзеркала на стінах кают-компанії…

За описом то виходила не просто яхта, а цілий «Титанік»; і тому, зустрівшись уже наступного дня, друзі дещо спростили описи, стиль і характери персонажів. На пропозицію Юрка, якому важко було запам’ятовувати складні імена, діючих осіб назвали звичними іменами. До того ж, порадившись, зробили розвиток подій більш жвавим, ніж було задумано на початку.

Вигадування таємничих пригод, які відбулися на яхті «Наяда», так захопило п’ятірку однокласників, що вони почали збиратися у Юрка вдома буквально щодня. Написання детективу просувалося, попри побоювання, досить жваво.

Найважчим, як виявилося трохи згодом, було перечитування написаного, виправлення помилок і різних дурниць у тексті. Якогось персонажа могли забути, «загубити» за кілька сторінок, інший постійно говорив однаковими фразами… Деякі повороти сюжету були незрозумілі самим авторам: куди побіг той герой, чому раптом з’явилася ця героїня… Довелося створити два текстові файли: один — із першим варіантом розповіді, а другий — з виправленим і доповненим. Порівняння двох варіантів детективу допомагало побачити, як розгортаються події, і триматися однієї лінії їхнього розвитку.

Особливо відзначилися дівчата — Юля, Олена і Віка. Вони так хвацько закручували сюжет, що Тарас і Юрко іноді навіть дивувалися — звідки це в них береться. Потім збагнули, що дівчата просто більше книжок читали і переглядали фільмів, а не годинами грали в комп’ютерні ігри, як вони…

І ось нарешті настав день, коли твір була завершено. Усі знову зібралися на кухні в Юрка, щоб уголос прочитати текст і остаточно обговорити його, вносячи необхідні виправлення.

Відповідальну справу довірили Тарасові — він дуже гарно, виразно читав програмні вірші на уроках, коли його викликали вчителі.

Юля, Оленка, Віка і Юрко сіли довкола столу. Тарас встав, але потім знову сів, відчуваючи, що читання буде тривалим. Він навіть поставив перед собою склянку теплого чаю, аби в разі, коли пересохне в горлі, зробити рятівний ковток і не переривати читання.

І ось Тарас, урочисто виголосивши заголовок, жваво заходився читати:

Смертельний круїз

Під яскравим сонцем грайливі хвилі погойдували елегантні яхти на стоянках біля причалів. Дерев’яні й бетонні «морські красуні» здавалися білими мартинами, що на деякий час сіли відпочити на воду. Маленькі й великі, одно-, дво- і трищоглові, подібні до справжнісіньких океанських лайнерів, усі судна терпляче чекали виходу в море.

На одній із великих і, вочевидь, дорогих яхт під назвою «Наяда» («свіжий» напис так і сяяв на борту) кипіла підготовка до мандрівки. З берега не було чутно, які накази віддавав підопічним стрункий капітан Микола, але матроси — Михайло, Віктор і Григорій — вправно й швидко виконували якісь роботи. На палубі, недалеко від капітана, стояв власник красуні-яхти — Ігор, й по-хазяйськи позирав на команду, яка старанно працювала. Поглядав і на берег, немов чекаючи чогось.

Нарешті він зауважив якийсь рух на причалі. Ігор начепив на носа темні окуляри й уважно простежив за мікроавтобусом, що саме зупинився навпроти яхти, біля кількох прибережних споруд. З автомобіля вийшли дві дівчини — чорненька Оксана, світла Наталя, і троє хлопців: атлетичної статури Максим, приємний на вигляд Сашко й Андрій з характерним уважним поглядом проникливих сірих очей. Молоді люди заходилися виймати багаж — великі сумки, наплічники, кілька валіз — які були виразно призначені для тривалої подорожі. Обидві дівчини поглядали на яхти біля причалу.

Ось на палубі «Наяди» теж з’явилася молода панянка, Настя, і почала привітно махати рукою дівчатам і хлопцям, котрі приїхали на мікроавтобусі.

— Прибули, Ігорю, твої гості, — іронічно усміхнулася Настя. — Навіть не запізнилися.

— Ну, в такому разі слід відзначити цю видатну подію, — в тон подружці відповів Ігор.

Тим часом гості, помітивши Ігоря з Настею, також почали махати їм у відповідь. І, не гаючи часу, підхопили свої речі й попрямували до красуні «Наяди», що ледь похитувалася на хвилях.

Ігор, знявши темні окуляри, щось сказав капітанові, той кивнув у відповідь, віддав якісь накази команді. Матроси миттю підхопили багаж і перенесли його на яхту, чекаючи подальших розпоряджень капітана.

А на палубі вже сміялися, жартували й віталися з Настею та Ігорем друзі-прибульці.

— Привіт, старий! — Максим плескав по плечах Ігоря. — Чув, що ти «піднявся», але щоб настільки… Такий корабель! Ну, ти просто олігарх!

— Привіт-привіт! — сміявся Ігор. — Скільки літ… Я ще не олігарх, тільки вчуся. Але все попереду!

— Bay, Ігорюню! — щебетала Оксана. — Настусю, сонечко! Привіт! Яка краса!

— Це ти про Настю? — іронічно поцікавився Ігор.

— І про Настю! — Оксана була в доброму гуморі. — І про яхту… А Настя так розцвіла! Це Ігор до цього доклався?

— Привіт, подруго! — мружилася Настя. — Так, він старався-намагався і «розцвів» мене… А ти що, жалкуєш, що ви з Ігорем пішли різними шляхами?

— Істина — то шлях, і навпаки, — по-філософському зауважила Оксана. — Мені й з Андрієм добре.

— Ну, Ігорю Олігарховичу, — втрутився Андрій. — Може, розкриєш секрет нашого морського маршруту?

— Наш Ігор часто буває таким таємничим… — кокетуючи, зауважила Наталя.

— Ти, Нато, не права, — заперечив Сашко. — Ігор, як я пам’ятаю, з давніх, чудових часів нашої бурхливої й незабутньої студентської, а водночас економічно-маркетингової молодості…

— Цицероном ти був, ним і лишився, — перебив Ігор Сашка, обіймаючи його. — Мабуть, за столом переговорів можеш забалакати і перемогти в суперечці навіть твоїх непримиренних друзів!

— Леді й джентльмени! — запропонувала Настя. — Ласкаво просимо до кают-компанії!

— Атож! — підтримав Максим. — А чи не дасть нам хазяїн чогось випити з дороги?

І всі, сміючись, почали спускатися сходами до просторої й коштовно оздобленої кают-компанії.

У великій та затишній кімнаті всі влаштувалися на чудових шкіряних диванах і кріслах. Оксана сіла ближче до Андрія, водночас зиркаючи то на Ігоря, то на Настю. Сашко і Наталя також примостилися поруч. А Ігор з Настею вільно розташувалися на найбільшому дивані. Лише Максим сидів окремо, схрестивши руки на грудях, і поглядав то на друзів, то в ілюмінатор.

Стюард Михайло, один із матросів, уже в елегантній формі, мовчки розносив різнобарвні коктейлі, соки, мінеральну воду.

— Але ти, Ігорю, — зауважив Андрій, — не сказав про незвіданий шлях цього казкового судна…

— Це сюрприз, — усміхнувся Ігор, й жартівливим тоном додав: — І сюрприз приємний… Головне — перетнути Чорне море, а там… І Туреччина, і Егейські острови, і рай земний! Тільки б не забути найнеобхідніше: бомби, зброю, наркотики…

Усі засміялися, а Наталя в захваті навіть заплескала в долоні.

— Це чудово, Ігорю, чудово!

— А всякі прикордонні й митні формальності? — спокійно запитав Максим.

— Ви ж закордонні паспорти взяли із собою, як я нагадував? А митниця, як кажуть, «дає добро», — відмахнувся Ігор. — Все «схоплено»… Чи ви мене не знаєте?

— Та знаємо, знаємо… — хитро посміхнулася Оксана.

— Ну, в такому разі, — підняв склянку із зелено-червоним напоєм Максим, — попутного вітру «Наяді»!

— Ура!!! — гукнули всі в один голос.

— А коли ж ми попливемо? — поцікавилася Наталя.

— Дорогенька, плаває на воді знаєш що? — вдавано суворо сказав Ігор. — А яхта ходить!

— Ой, вибач, любий, — зашарілася Наталя. — Я ж не морський вовк, як ти… Багато чого ще не знаю…

— Нічого, — зверхньо мовив Ігор. — Про все згодом довідаєтеся, вивчите правила морських битв і круїзів. А відходимо ми, якщо ніхто не проти, просто зараз. Миколо! Миколо!

На заклик Ігоря до кают-компанії зайшов капітан. Сповнений гідності, він коротко кивнув усім.

— Слухаю вас, Ігорю, — дивлячись на хазяїна судна, сказав він.

— Я гадаю, нам час відходити, Колю, — підвівся Ігор. — А далі ти вже сам керуй усім. Я тільки на суходолі твій начальник. До речі, проведи екскурсію для гостей по яхті. Вони ж мають орієнтуватися в цих лабіринтах…

— На екскурсію! — зраділа Оксана.

— А джакузі на яхті є? — заінтриговано спитала Наталя.

— Усе є! Відходимо! — помітно повеселішав Микола. — Прошу за мною, на огляд визначних місць нашого чудового дому!

Уся громада дружно посунула за капітаном.

У коридорі вони зустріли матроса, який поспішно йшов їм назустріч.

— Григорію, — звернувся до матроса капітан, — передай наказ підняти якір, відійти від стінки.

— Слухаюсь відійти, капітане! — чітко й серйозно мовив Григорій.

Матрос зустрівся поглядом із Максимом і швидко опустив очі. Григорій не барився, він бігом подався на верхню палубу, а капітан з гостями пішли далі, оглядаючи приміщення і каюти.

— Каюта Максима, — показав Микола, звіряючись із папірцем. — Далі каюта Оксани й Андрія. Наступна — Олександра й Наталі. Враховані всі побажання хазяїна і гостей.

— Прошу зауважити, що всі каюти з видом на море! — іронічно відмітив Ігор, а тоді серйозно додав: — Усі ваші помешкання обладнані туалетами і ванними кімнатами. Джакузі є в кожній каюті.

— Так… — аж свиснув від здивування Максим. — Нічогенький собі човник…

— А ось тут, — продовжував екскурсійну розповідь капітан, — так би мовити, спільний гальюн… Перепрошую, вбиральня! А ця велика кімната — для куріння. Вона ж — бібліотека. Далі — кінотеатр. А це просторий дзеркальний зал для трапези господарів та почесних гостей «Наяди»…

— А капітан і матроси хіба не їдять? — піджартовуючи, примружилася Наталя.

— Команда розмістилася палубою нижче, — мовила Настя з виглядом знавця.

— Так точно, — напівжартома зауважив Микола. — Але зазвичай капітана, принаймні двічі — на початку і наприкінці плавання, — запрошують пообідати разом із гостями. То велика честь.

— О, такого чоловіка! Звичайно! — загравала Оксана. — Вас уже запрошено!

— Пані запрошують! — додала Наталя.

— Не можу відмовити! — усміхнувся Микола.

— По-моєму, я починаю ревнувати! — жартома мовив Сашко.

— І я також! — додав Андрій.

— Ревнує той, хто не певен у власних силах, — серйозно сказав Ігор.

— А, пусте, друже, — покрутив головою Андрій. — Ми ж з тобою упевнені…

Раптом із-за наступних дверей почувся якийсь гуркіт, удари. Всі прислухалися, не розуміючи, що відбувається.

— А там, — немов відповідаючи на запитання гостей, пояснив Микола, — святая святих судна…

— Яке-небудь машинне відділення? — здогадався Максим.

— Не зовсім, — примружився Микола. — То дуже важлива частина: камбуз. Тобто місце приготування їжі, хто не знає…

— Ну, капітане, — хмикнув Сашко, — не такі вже ми й неуки. А хто наш кок, чарівник каструль і пателень?

Микола мовчки відчинив двері камбуза. В чималенькому приміщенні кухні всі побачили високі холодильні камери, численні каструлі, сковорідки, грізні ножі всіх розмірів на стінах… Але головне і найбільш вражаюче видовище в цьому пейзажі полягало в тому, що посеред камбуза стояв величезний, грізного вигляду кореєць зі страшним рубцем на обличчі. Він відбивав кухарським молотком шматки кривавого м’яса… Всім чомусь стало лячно. Дівчата здригнулися і навіть подалися назад, а кореєць, мовчки глянувши на всіх, обернувся до столу біля плити і продовжив роботу.

— Це наша місцева знаменитість, моя гордість — Кім! — урочисто сказав Ігор. — Приготування страв усіх кухонь світу йому під силу!

— Як бачите, народження вечері в розпалі, — додав Микола. — Не заважатимемо професіоналам.

Капітан зачинив двері камбуза. Тимчасом дівчата охкали і перешіптувалися, а приголомшений Максим тільки чухав потилицю.

— Ох, і веселий хлопець, — похитав головою Сашко. — Що тут скажеш…

— Де ти його роздобув? — звернувся Андрій до Ігоря.

— Він чудовий кухар, ось побачите, — пояснив Ігор. — А де роздобув… Не дозволив одному «тигрові» до кінця зіпсувати Кімові обличчя…

— Отже, Кім — «тигролов», як і ти? — пильно подивився у вічі Ігореві Максим.

— Саме так, — криво посміхнувся Ігор. — Ми полюємо на мисливців. І обидва полюбляємо біфштекси з кров’ю…

* * *

Яхта «Наяда» впевнено йшла вперед, легко розсуваючи морську гладінь. Берег уже давно лишився позаду. Тільки свіжий вітерець бавився з друзями, котрі розташувалися на верхній палубі біля невеликого басейну. Хтось споглядав надвечірнє небо, на якому вже з’явилися перші зорі, хтось удивлявся в обрій, немов чекаючи появи чогось незвичайного в останніх променях призахідного сонця, а дехто просто, прикривши очі, услухався в плескіт хвиль за бортом яхти.

Оксана з Андрієм і Наталка з Олександром сиділи в басейні, про щось гомоніли, сміялися, попиваючи з високих келихів яскраві коктейлі. Максим і Настя блаженно розкинулися в сусідніх шезлонгах. Ігор немов дрімав у такому ж шезлонгу навпроти.

— Але, друзі, який спостерігаємо закон контрастів! — звернувся Максим до тих, хто сидів у басейні. — Страшний кореєць на камбузі й водночас така вишукана, ніжна їжа, яку він приготував…

Наталка схилила голову на плече Андрія, а Оксана тим часом гладила Сашка по голові.

— Після такої вечері, — замріяно мовила Оксана, — навіть думати не хочеться…

— А іноді думати слід, — саркастично мовив Максим.

— Облиш, ми ж на відпочинку! — зітхнула Наталка.

— А на відпочинку тільки пиво пити варто! — урочисто заявив Андрій. — Ось наше гасло!

— Тобі аби пиво, — скептично мовила Оксана. — Подумав би про щось високе…

— Про Ейфелеву вежу? — засміявся Сашко.

— Дуже смішно, — скривилася Наталка. — І отак жартує людина, яка керує величезним банком…

— Так його, Наточко! — намагаючись видаватися суворим, мовив Максим. — Треба зберігати серйозність, панове.

Максим говорив, а тим часом почав тишком-нишком погладжувати руку Насті, яка сиділа поруч. Настя м’яко, але рішуче відсторонилася. Але той знову й знову намагався пестити її пальці. Максим не помічав, що Ігор крізь напівприкриті окулярами очі пильно стежив за його рухами, за заграваннями до Насті.

— Максиме, а куди це твоя рука лізе? — крижаним тоном поцікавився Ігор. — Ти нікого ні з ким не переплутав?

— Та нікуди я не лізу, — Максим знехотя відвів руку. — Ти просто трохи розслабився… Пивко, повітря… І не відчуваєш цю атмосферу ніжності, південної ночі, красивої жінки поруч…

— Так, розслабився, — почав «заводитися» Ігор. — Маю право. Відпочиваю на власній яхті. А ти, бачу, все ще не можеш забути, як Настя тебе «відшила» свого часу? Ще в інституті…

— Ігорю, припини! — занервувала Настя, вочевидь не бажаючи згадувати колишнє.

— Ні, Настю, чому ж? — в очах Максима забігали злі вогники. — Нехай розповідає. Це навіть цікаво. Адже пан олігарх запросив нас на яхту. Він натякає, що ми тепер маємо постійно колінкувати перед ним від щастя і вдячності. Він же не погребував, так би мовити, нашим скромним товариством…

— Ти, мій милий друже, — зневажливо мовив Ігор Максиму, — так нічого й не зрозумів у цьому житті. Слід було раніше, коли ти був молодший, не в більярди грати й піратськими дисками на базарах торгувати, а включатися у наш бізнес, як ми й пропонували тобі. А тебе, поки ти думав і хитрував, накрили з отим, перепрошую, товаром…

— Звичайно, — в’їдливо фиркнув Максим, — ти найрозумніший! Але й сам тримав гуртівню із різними ді-ві-ді. А потім раптом став білим і пухнастим — на грошах і зв’язках свого тата.

— Хлопці, ну навіщо ви?.. — стривожився Сашко таким перебігом розмови. — Ми ж відпочиваємо! Та ну його все в болото!

— Справді, — втрутився Андрій. — Давайте говорити про все на світі, крім однієї теми: хто як заробив свій перший мільйон. Краще — по пиву!

— Та все гаразд, — дратувався Ігор. — Просто цікаво, як людина, котра плавно так, нищечком, з’їхала на продаж «дурі» малоліткам, ще сміє отак гидко, підленько згадувати мого покійного батька!

— Я наркотою давно не займаюся, — огризнувся Максим. — У мене маленький, нормальний, прозорий бізнес.

— А жаль, що ти про «траву» забув, — чи то щиро, зітхаючи, чи провокативно мовила Наталка. — Я б зараз косячок забила…

— Та не кажи! — роздратувалася Оксана. — Ці мужики розмовами про свої справи можуть весь відпочинок зіпсувати. Тут, правда, матросики є гарненькі…

— І капітан — красень! — з викликом мовила Наталя.

— Ігорю, Максиме, — благально мовила Настя. — Я вас дуже прошу: не треба… Ми ж просто зібралися в круїз…

— Помовч, будь ласка, Настю! — Ігор геть розійшовся. — А ти, Максимчику, просто невдаха. Я завжди хотів тобі, надто гордому й упертому, допомогти. Я ж тобі пропонував узяти участь в…

— Слухай, що і кому ти втираєш? — очі Максима недобре блищали. — Наче на сцені перед глядачами! Тут тебе всі знають! Спочатку підгріб під себе мою фірму, а потім запропонував мені ж «працювати» в ній хлопчиком на побігеньках!

— Цирк поїхав, клоуни лишилися! — зареготав раптом Ігор. — Я твою так звану фірму з багна витяг, від податкової відмазав… Бізнес — то гра без правил, а я тобі пропонував нішу, місце, де можна було б жити і чорний кав’яр на сніданок їсти!

— Та йди ти! — вишкірився Максим.

Він різко підвівся й пішов. Коли його кроки стихли десь на сходах, що вели вниз, до кают, на палубі запанувала тиша, яку порушував тільки шум хвиль.

— Так… — розгублено мовив Сашко. — Як кажуть англійці, не будіть пса, що спить…

— Заспокойся, — Андрій виліз із басейну. — Хіба ти Максима не знаєш? Зранку знову буде чудовим, милим хлопчиком.

— Ну, ви тут відпочивайте, а я краще піду спати, — підвівся Ігор. — Дурна розмова вийшла. Але Максим будь-кого з рівноваги вивести може.

Ігор загорнувся в халат від вечірньої прохолоди, взяв великий махровий рушник і пішов тими ж сходами, що й Максим, униз, до своєї каюти.

— От лажа… — Андрій усе ще переживав сварку Ігоря і Максима. — Замість розслабитися в такий вечір…

— Нічого дивного, — зауважила Оксана. — Цього слід було чекати. Вогонь і лід… «Двоє товаришів» називається…

— У відпустку вирвався на два тижні, за весь рік уперше, — наче не чув її Андрій. — Усі справи кинув… А вони таке-от розвели. Тепер усі починаймо згадувати, хто кому що винен, хто кого коли обдурив… Усе вже минуло! Все треба забути!

— Ну, забути чи не забути… — озвався Сашко, — але несерйозно якось вони… Втім, «Наяда» повним ходом іде вперед, і сонячний ранок — я переконаний — буде кращим від цих вечірніх заморочок…

— Я теж, мабуть, піду, — зітхнула Настя й заходилася шукати свої в’єтнамки під шезлонгом. — Гляну, як там Ігор — заспокоївся чи ні. Слід усе «розрулити», а то відпочинку не буде. Ґуд найт, аміго!

— Чао, подружко, — махнула рукою Оксана, — приголуб там свого, щоб не плакав. А ми ще по ковточку, та й підемо «ту сліп»…

— Настусю, — закліпала очима Наталка, — не переймайся. Ти ж цих двох знаєш…

— Ох, знаю, — Настя зробила непевний жест рукою і пішла.

— Добраніч! — в один голос гукнули їй услід Сашко і Андрій.

Усі друзі вже вийшли з басейну, обтерлися рушниками, допили коктейлі й також рушили на спочинок.

* * *

Уранці наступного дня всі, крім Максима, сиділи за накритим до сніданку столом у великій їдальні корабля. Три пари неспішно перекидалися словами, немов грали у м’ячика: Ігор з Настею, Оксана з Андрієм, Сашко з Наталкою. Матрос-стюард мовчки подавав їжу й напої, прибирав посуд. Пили каву, сік, хтось хрумтів свіжими круасанами…

— Ну, і де ж наш Максимчик? — наголошено недбало запитала Оксана.

— Дуже скучила за ним? — похмуро запитав Ігор.

— Та якось негарно: снідаємо без нього… — знизала плечима Наталка.

— Вочевидь, спить, мов бабак, — кинув Андрій.

— На нього це не схоже, — заперечив Сашко. — Він пташка рання. Навіть після наших нічних студентських пригод, він, бувало, вдосвіта вставав.

— Нікуди він не дінеться, — грубо зауважив Ігор. — Захоче їсти — прийде.

— А може, все ж таки покликати його? — засумнівалася Настя.

— Запарили зі своїм Максимком… — пробурчав Ігор.

Але щось змінилося в обличчі хазяїна яхти, і він натиснув на ґудзик дзвіночка — виклик матросів і обслуги. Одразу ж після сигналу до кімнати увійшов матрос Григорій.

— Гришо, перевір, будь ласка, чому до сніданку не виходить Максим Євгенович, — почав Ігор. — Чи не захворів, бува? Акуратно так… Постукай до каюти; в разі чого — поможи… Може, йому пивка зранку треба?

— Зрозумів, — усміхнувся Григорій. — Зараз влаштуємо!

Григорій пружним кроком пішов, а вся компанія продовжувала насолоджуватися легеньким, свіжим сніданком.

— Кому ще кави, чаю? — поцікавилася Настя. Усі замахали руками, почали дякувати, відмовлятися — і справді, попри свою «легкість», сніданок був добротним, насиченим, розрахованим на апетити справжніх «морських вовків».

У дверях знову з’явився Григорій. Вигляд у нього був розгублений. Матрос робив якісь непевні рухи руками.

— Ігорю Олеговичу, — промимрив Григорій. — Його ніде немає…

— Максима? — перепитав навіщось Ігор. — Як це — немає?

— Ну… в каюті немає, вона була відчинена, — розповів Григорій. — Пішов я на верхню палубу, подумав, що Максим Євгенович засмагає на сонці. Але біля шезлонга чиїсь в’єтнамки стоять, журнал валяється, халат. Може, то все його? А так — начебто ніде не видно…

— Що за чортівня?! — роздратувався Ігор. — Де ж він може бути? І що там за халат?

— Ходімо, подивимося на палубі, — підвелася Настя.

А за нею й усі решта, забувши подякувати за сніданок, швиденько пішли нагору.

Над яхтою, від краю до краю обрію, бриніло ясно-блакитне небо. Жодна хмаринка не затьмарювала його. А довкола, на усміхненому синьому морі, не було видно іншого корабля.

На палубі, поблизу басейну, біля якого вчора ввечері сиділа компанія друзів, самотньо стояв шезлонг. На ньому лежали картатий халат і темні сонцезахисні окуляри. Тут же валялися скинуті, неначе в поспіху, в’єтнамки. Вітер перегортав сторінки глянцевого чоловічого журналу.

— О, — вигукнула Наталя. — Це Максимові окуляри!

— І капці його! — додала Оксана. — Я добре пам’ятаю, як він їх купував.

— Ну, то де його чорти носять? — запитав Ігор.

— Відчуваю я, тут щось не так! — озиралася довкола Настя.

— Та то він в дурку якусь бавиться, — переконано заявив Андрій. — Зараз вилізе звідкілясь, аби нас налякати.

— Чого лише через кепський характер не зробиш! — кинув Сашко.

— Максиме! Виходь! — почав гукати Ігор. — Максиме! Пожартував, і досить!

Усі мимоволі почали вслухатися, чекаючи на відповідь. Але довкола було тихо… Лише «Наяда» впевнено рухалася вперед, із шумом здіймаючи білу піну перед собою.

— Доброго ранку! — капітан з’явився перед усіма доволі несподівано. Мабуть, він почув вигуки Ігоря. — Щось трапилося?

— Максим кудись подівся… — невдоволено мовив Ігор. — Чортзна-що тут коїться…

— Куди він міг подітися? — щиро здивувався Микола. — Можливо, Максим у каюті?

— Я вже дивився — немає, — доповів Григорій.

— Дивно, — напружився капітан. — І його ніхто не бачив?

Усі, як один, заперечливо похитали головами.

— Григорію, — почав віддавати накази капітан. — Візьми на допомогу Віктора і обшукайте яхту. Не міг же Максим Євгенович отак просто зникнути. Спить десь, чи що…

— Так, перевірте всі закутки, — повеселішав Ігор. — А ми поки що позасмагаємо… То як, дівчата?

— І пивка можна… — раптом запропонував Андрій.

— Чи не рано? — глянула на нього Наталка.

— Та ми ж на відпочинку! — нарешті першим усміхнувся Сашко.

— Ні, давайте без фанатизму, — заперечила Оксана. — Краще води чи соку…

— Піду, скажу, аби принесли щось із льодом, — вирішила Настя. — А то вже сонечко припікає…

— Іди, Настусю, — поблажливо мовив Ігор. — А ми морем помилуємося. Ось прибудемо на Егейські острови, такий фестиваль влаштуємо… Як ви на це дивитися, брателли?

— А грецька митниця тобі також «дає добро»? — засумнівався Сашко.

— Ігореві Батьковичу скрізь попутний вітер, — авторитетно зауважив капітан.

— А то… — розцвів Ігор. — Добро завжди перемагає зло, як вам відомо… Казки пам’ятаєте?

— Ой, у Греції треба буде якусь амфору додому купити, — заплескала в долоні Оксана. — Поставлю в кутку і буду згадувати круїз.

— А я платтячко чи костюмчик оригінальний куплю, — замріяно сказала Наталя і глянула на Сашка. — Щоб ні в кого такого не було. Чи браслет золотий… Правда, любий?

— Еге ж, — підтвердив Сашко. — Подарую тобі такий наворочений — зі стародавнім орнаментом.

Раптом, поки всі говорили, погода почала змінюватися — і на гірше. Поривчастий вітер робив гуляння на відкритій палубі незатишним. Ігор і капітан тривожно вглядалися у важкі хмари, які починали невпинно закривати небо. Дівчата накинули хто хустку, хто кофтинку на плечі й зібралися йти вниз, до затишної кают-компанії. Але тут з’явилися трохи захекані Григорій із Віктором. Усі запитально дивилися на матросів.

— Ніде його немає, — коротко повідомив Григорій. — Мов у воду канув, вибачте за каламбур…

— Як це — ніде немає? — Оксана зблідла чи то від вітру, чи від такої звістки. — Де ж він? І що це за каламбури такі у вас?

— Мені страшно, — прошепотіла Наталя. — Він не міг зникнути…

— А ви добре обдивилися, все обшукали? — запитав Андрій.

— Звичайно, — запевнив Віктор. — Зник Максим Євгенович…

— От тільки… — почав був Григорій.

— Що — «тільки»? — перебив його Ігор.

— Зник і один із рятівних кругів, — швидко проказав Григорій. — Я помітив. Перевірив — і справді, одного немає.

— Нічого не розумію, — втрутився Сашко. — Невже Максим на тому крузі поплив? Маячня якась…

— Я змушений змінити маршрут, розвернути «Наяду» і розпочати пошуки людини, що пропала в морі, — твердо заявив капітан.

— Ні, — рішуче заперечив йому Ігор. — Таке вигадав! Я не дозволяю через одного бовдура переривати наш круїз, наш відпочинок!

Слова Ігоря всі слухали з непідробним жахом. Людина зникла, випала з корабля, або свідомо, вхопивши жалюгідний рятувальний круг, подалася у відкрите море, а хазяїн яхти забороняє її шукати! Це не вкладалося в голові, було нечувано, неймовірно…

— Ігорю, — Оксана дивилася на нього потемнілими від страху очима. — Що ти кажеш! Як ти можеш!

— Візьми себе в руки, — пильно подивився йому у вічі Андрій. — Це вже не жарти. Людина в морі!

— Ви забуваєтеся, Ігорю Олеговичу! — суворо сказав Микола. — Пропала людина! Команда, судно зобов’язані відшукати його!

— Та ну його на фіг, цього придурка! — роздратовано мовив Ігор. — Він усе життя мені щось псував! Боже, навіщо я його запросив? Отже, наказую: повний уперед, капітане!

— Під час плавання лише я віддаю тут накази! — розсердився Микола. — Є закони писані й неписані! А мій обов’язок як капітана…

— Я хазяїн яхти, — заявив Ігор, — я і командую! Крапка!

— Ось тут ви помиляєтеся! — капітан чітко вимовляв кожне слово. — Я маю законне право заарештувати людину, яка бунтує проти капітана на судні! Ми зобов’язані обшукати, пройти ділянку моря і знайти Максима!

— Послухай, Колю, — зловісно глянув на капітана Ігор.

Але слова Ігоря перервав якийсь страшний, неначе приглушений крик, що долинув знизу, десь від кают-компанії. Усі здригнулися і, не змовляючись, побігли на голос.

Посеред кают-компанії, де вчора ввечері сиділи всі гості разом з Ігорем і Настею, стояв стюард Михайло — той, що вранці подавав сніданок, обслуговуючи всіх за столом. Переляк змінив обличчя матроса, той тремтів і вказував кудись на підлогу між розкішними шкіряними диванами.

— Я випадково… — збиваючись, говорив Михайло. — Йшов і зазирнув сюди…

— Та що ж там, чорт забирай! — кинувся до диванів Ігор.

Лише в цю мить усі нарешті побачили, що між диванами в неприродно виструнченій позі лежить, наче спить, обличчям униз, Настя.

— Настю! Що?! — закричав Ігор.

Він перевернув дівчину обличчям догори, але вона не подавала жодних ознак життя. Ігор, мов у лихоманці, трусив її, заглядав у вічі, шукав пульс… Марно. Голова Насті безсило бовталася, руки опускалися…

— Схоже, вона мертва, — безбарвним голосом сказав Микола.

— Ні, ні! — обіймав тіло Насті Ігор, і сльози котилися по його щоках. — Не може бути! Вона знепритомніла, просто знепритомніла!

Оксана заплакала спочатку тихенько, потім — страшно, неначе завиваючи, і цим ще дужче лякала всіх. Наталя спершу заціпеніла, а потім здушено заридала у Сашка на плечі. Той, приголомшений, стояв, не знаючи, що робити, як бути. Андрій мовчки вглядався в обличчя Насті, не в змозі повірити в побачене. Михайло тремтячими руками намагався поправити свій кітель…

— Дайте, я її огляну, — похмуро запропонував чи наказав комусь капітан.

Микола уважно вдивлявся в обличчя Насті, й нерозуміння того, що відбулося з нею нещодавно, відбивалося у нього на лиці. Він помітив на шиї Насті маленьку цятку, крихітний прокол, неначе від жала бджоли чи заштрика шприца. Продовжуючи огляд Насті, Микола раптом помітив на своїй руці якусь темну пляму — він забруднився об костюм дівчини: збоку, на талії, була масна пляма. Капітан ледве зміг витерти руку хусточкою, яку дістав з кишені.

Поки Микола, зціпивши зуби, обстежував тіло Насті, Ігор у шоковому стані опустився на сусідній диван. Григорій сердито й похмуро дивився на капітана… Дівчата плакали, а Сашко і Андрій намагалися їх якось підтримати…

— Жодних ознак насильства, — нарешті повідомив капітан. — Дивна цятка на шиї. Незрозуміло. А на її костюмі пляма від машинного мастила. Михайле, ти коли… побачив… виявив тіло?

— Ну, просто зараз… — розгублено відповів матрос. — Я не пам’ятаю точно. Зайшов прибрати келихи, бачу — лежить. Я злякався, хотів покликати вас, а з горла — крик якийсь замість слів… І все.

— Гришо, ось мій наказ, — рішуче мовив капітан. — «Наяда» змінює курс і йде до найближчого порту. Дві надзвичайні події на борту — то вже переходить усі межі… Оглянь уважно нижню палубу, машинне відділення… Звідки на костюмі Насті взялося мастило? Вона що, спускалася туди, вимазалася, а потім повернулася до кают-компанії й померла? Все це дуже дивно…

А тебе, Михайле, заарештовано. Поки поліція не розбереться, будеш зачинений у каюті.

— Та ви що?! — перелякався Михайло і закричав істерично. — Подумали, що я!? Я не вбивав її!!! Не чіпав! Я лише тіло знайшов!

— Уб’ю! — кинувся до Михайла Ігор, не контролюючи своїх дій.

Він накинувся на стюарда, і вони почали битися. Михайло та Ігор впали на підлогу, не відпускаючи один одного. З розбитого носа Михайла вже струменіла кров. Оксана й Наталя з криками відскочили подалі від живого клубка тіл двох чоловіків, але Григорій з Миколою нарешті скрутили Михайлові руки. Сашко з Андрієм тим часом змогли міцно затиснути між собою і втримати Ігоря. Нарешті капітан і Григорій повели Михайла геть, міцно тримаючи його.

Судно гуло: шум вітру й удари хвиль ставали дужчими, страшнішими. То прийшов справжній шторм. Яхту почало хитати з боку на бік, з носа до корми…

— Ігорю, друже, — Сашко посадив його на диван. — Я тебе прошу: візьми себе в руки, тримайся… Ти чуєш мене?

— Так… — у якомусь трансі відповів Ігор. — Усе скінчилося: Насті немає… Давайте перенесемо її до каюти…

— До твоєї? — глухо запитав Андрій.

— Так, до нашої каюти, — ледь чутно відповів Ігор.

— А як же ти… — розгублено почав Сашко, — з нею будеш?

— Я перейду до каюти Максима, — байдуже відповів Ігор.

Андрій, Ігор і Сашко взяли Настю на руки і поволі понесли її до каюти, де вона ще недавно жила зі щасливим хазяїном яхти, хазяїном кількох фірм, хазяїном самого життя, як йому здавалося…

Слідом ішли вкрай пригнічені, перелякані, заплакані Оксана й Наталя.

Настю ледве вклали на ліжко — яхта вже добряче гойдалася, і тіло дівчини важко було втримати, стоячи на підступній, хисткій підлозі корабля. На нещасну Настю накинули її напівпрозору вечірню сукню… Потому всі вийшли з каюти, де тепер, до прибуття в порт, мало лежати тіло.

У коридорі, коли яхта несподівано сильно лягла на бік, друзі насилу змогливтриматися на ногах. Оксана і Наталя вхопилися несамохіть за хлопців, які зуміли зберегти рівновагу.

— Що це?! — злякано запитала Оксана.

— Очевидно, капітан змінює курс нашого корабля… — сказав Сашко.

— За такої погоди, серед хвиль, шукати людину в морі неможливо… — втомлено мовив Андрій. — Тепер уже пошуки не мають жодного сенсу…

— Піду до каюти, — Ігор говорив неприродним голосом, дивлячись кудись крізь друзів, у простір. — Тільки візьму щось випити…

— Що ти задумав, Ігорю? — тремтячим голосом запитала Наталка.

— Не чіпайте мене! Ніхто! — сердито попередив Ігор. — І не заважайте мені. Інакше я теж до ранку не доживу. А мені ще необхідно з усім і з усіма розібратися…

Усі злякано принишкли, а Ігор, не обертаючись, пішов собі коридором, хитаючись в унісон з яхтою. Друзі лише почули дзенькання пляшок, потім гуркіт дверей, які зачиняв за собою Ігор, клацання замка.

Сашко, неначе збагнувши щось, кинувся вслід за Ігорем. Він підбіг і зупинився перед дверима каюти Максима, в якій зачинився Ігор.

— Ігорю, Ігорю! — гукав Сашко, стукаючи в двері. — Ти чуєш мене? Не зачиняй дверей на замок, я тебе прошу! Не зачиняй!

— Ідіть геть! — почулося із зачиненої каюти. — Геть! Усі!

— Мабуть, йому справді краще побути самому, — сказав дівчатам Андрій.

— До кают-компанії я не піду! — раптом заявила Наталя.

— На верхній палубі вітер і хвилі… — нагадав їй Сашко.

— Ходімо до їдальні, чи як вона зветься на кораблі… — безнадійно мовила Оксана. — Я не можу залишитися на самоті. Мені страшно…

— Так, справді, — поспішив підтримати Андрій. — І попросимо гарячого чаю. Бо так і з глузду з’їхати можна…

— Замовкніть усі! — почувся за дверима голос Ігоря і дзенькіт чогось розбитого. — Ідіть звідси!

— Боже, що ж це він… — насилу сказала Наталя. — Ох, як мене нудить…

— Це, мабуть, від хитання яхти, — пояснив Сашко. — Не думай про це, не зосереджуйся. А то може початися морська хвороба. Ходімо.

— А на чому ж мені зосереджуватися?! — істерично вигукнула Наталка. — На Насті?!

— Наталю! Стоп! — схопив її міцно Андрій. — Візьми себе в руки. Зараз поп’ємо чаю… Дізнаємося в капітана, коли прибуваємо в порт.

— Наталочко, тримайся, — просив Сашко. — Я тебе благаю!

* * *

У розкішній їдальні яхти, прикрашеній дзеркалами і панелями з коштовних порід дерева, Андрій, Оксана, Сашко і Наталя сиділи мов на голках. Вони намагалися влаштуватись якнайзручніше, та попри все, їм було незатишно, навіть страшно…

— Я зараз що-небудь замовлю… Чаю, а може, какао? — намагався бадьоритися Сашко. — Десь тут був дзвінок…

— Яке какао під час такого шторму! — нервово мовила Оксана. — Яхта немов збожеволіла…

— Нехай, нехай, — відгукнувся Андрій. — Сашку, замов, попроси що-небудь…

Сашко знайшов кнопку виклику стюарда й подзвонив. Наталя прихилилася до нього.

Оксана сиділа дуже рівно, неприродно бліда, і, здавалося, після своєї репліки не звертала ні на кого уваги. Андрій, чекаючи на прихід стюарда, зітхав, схиливши голову.

Нарешті до гостей прийшов Григорій.

— Заміняю Михайла, як ви розумієте, — пояснив матрос. — Кім уже закінчує готувати обід…

— А хто-небудь хоче їсти? — запитав Андрій.

Усі мовчи заперечливо похитали головами.

— Принеси нам, Григорію, просто міцного чаю, — попросив Андрій. — Бо це хитання…

— А мені ще лимонного соку з водою, — додала Наталя. — Може, полегшає…

— Так, до плавання в шторм треба звикнути, — погодився Григорій і пішов, а Сашко почав міркувати вголос.

— Може, то серце в неї? — дивився він на товаришів. — Чи інсульт який? Але ж Настя була здоровою людиною… Не розумію.

— Тут лише лікарі можуть щось до пуття сказати, — зітхнув Андрій. — Усе це жахливо…

— Насті вже однаково, — чужим голосом озвалася Оксана. — Я не вірю, що вона раптом отак узяла й померла. Це хтось із екіпажу вбив її.

І Максима також. Тільки його встигли за борт викинути.

— Справді? — тремтячим голосом запитала Наталя й безпорадно подивилася на Сашка з Андрієм, неначе вони могли підтвердити їй слова Оксани. — Але хто? І навіщо? Настя й Максим нічого поганого нікому не зробили…

— Ні, не може бути, — думаючи про щось, сказав Сашко. — Справді, навіщо якомусь матросу їх убивати?

— А капітан? — чомусь запитав Андрій.

— Що — капітан? — не зрозумів Сашко. — Ти його підозрюєш? Але він був з нами, коли Настя… Коли з Настею це трапилося.

— А хто ж тоді? — роздратовано запитала Оксана.

Вона хотіла ще щось сказати, але не встигла: повернувся Григорій, приніс чай, лимонний сік, мінеральну воду. Він вправно лівою рукою наливав чай і змішував у склянці кислий сік із водою для Наталі.

— Будь ласка! — Григорій зробив жест до напоїв. — Капітан каже, що через шторм ми просуваємося не так швидко, як хотілося.

— Ми повертаємося? — не зрозумів Андрій.

— Ні, до Болгарії звідси найближче, — пояснив Григорій. — Капітан вважає, що зволікати не можна. Слід якнайшвидше дістатися до будь-якого порту.

— Ти там проходив повз каюти, — звернулася до Григорія Оксана. — Не чув, як Ігор? Що він…

— Тихо в нього, — запевнив Григорій. — Заснув, мабуть.

— Ану, ходімо всі разом, провідаємо його, — похмуро запропонувала Оксана. — Чогось мені тиша останнім часом геть перестала подобатися…

Усі стривожилися після таких слів Оксани, повідставляли чай, підвелися; Наталя допила розбавлений сік і також встала з усіма. Григорій пішов попереду, а слідом рушили четверо друзів.

Підійшли до каюти Максима, в якій лишився Ігор, і Андрій постукав у двері.

— Ігорю! — покликав друга Андрій. — Як ти? У тебе все гаразд? Озвися!

Але з каюти не долинало жодного звуку. Ігор не відповідав. Усі почали насторожено переглядатися. Сашко не витримав і з усієї сили почав гамселити в двері.

— Ігорю!!! — кричав Сашко. — Відчини! Ігорю!

На шум і крик прийшов виразно втомлений Микола. Його неначе щойно відірвали від нагальної справи.

— Що за шум? — невдоволено запитав він. — Щось сталося? Знову?

— Ігор не відповідає з каюти, — пояснила Оксана.

— Спить? — капітан запитально глянув на Григорія.

— Мабуть, випив, і… — вирішив той.

— Треба відчинити, — тяжко дихаючи, говорила смертельно бліда Наталя. — Виламати двері!

— Ану! — Андрій щосили почав штовхати двері плечем.

— Чи забули? — пильно глянув на Андрія капітан. — Двері відчиняються назовні…

Розгублений Андрій відійшов від дверей.

— Чогось я й справді — не того…

— Спокійно, не нервуйте, — мовив Григорій. — Зараз відчинимо.

Матрос спробував відчинити двері, але ті не піддавалися. Григорій пробував ще і ще, але без жодного результату.

— Зачинено зсередини, — глянув Григорій на капітана. — Намертво. Доведеться взяти інструмент… Щоб відчинити.

— Неси, — стурбовано відповів Микола.

Григорій хутко пішов і так само швидко повернувся. Поки його не було, всі вслухалися: що там, за дверима каюти?

А Григорій за допомогою якоїсь величезної залізяки й хитромудрого пристрою хоч і не одразу, але відчинив двері.

Усі, штовхаючись, буквально увірвалися до каюти. Те, що вони побачили, примусило Оксану істерично закричати. Наталя знепритомніла. Сашко ледь устиг підхопити її. Андрій застогнав, зціпивши зуби. Капітан і матрос мовчали.

На стільці біля ліжка сидів мертвий Ігор із викруткою-заточкою в грудях.

Андрій і Григорій кинулися до нього, але було зрозуміло, що хазяїну яхти вже нічим допомогти не можна.

Сашко виніс Наталю в коридор, де та розплющила очі.

— Сашку, мені дуже погано, — прошепотіла Наталя. — Віднеси мене до нашої каюти…

— Так, зараз, — захвилювався Сашко. — Потерпи, люба.

Він поніс дівчину до їхньої каюти, а в Максимовій, де знайшли Ігоря, ридала Оксана. Андрій не знаходив собі місця.

— Як це?! — запитував він у всіх. — Як? Сам себе? Чи хто? Хто? Я нічого не розумію…

— Аж по руків’я… — зауважив капітан. — Самому собі так не засадиш…

— Але хто б міг проникнути до замкненої каюти? — міркував Григорій. — Може, він і справді сам себе… З горя?

— Нісенітниця! — обірвав його Микола. — Мені зрозуміло, що вбивця — серед нас. Нікому не можна залишатися на самоті. Всім потрібно слідкувати один за одним, як кажуть. Швидше б ми дійшли до порту…

— Але навіщо ці безглузді вбивства? — в розпачі питав Андрій. — Навіщо?!

— Якби ж знати, — знизав плечима капітан. — Знати, хто і з якою метою…

— А може, це ти, капітане, відправив на той світ наших друзів?! — закричала Оксана. — Га?! Зізнавайся! Хто, крім тебе, міг це зробити?!

— Припиніть істерику! — гаркнув Микола. — І не городіть тут казна-що! Ігор був моїм другом, а не просто власником яхти!

— Оксано, ти не те говориш! — гаряче переконував дівчину Андрій. — Капітан був з нами, коли…

— Я нікому не вірю! — вигукнула Оксана.

— А це цілком справедливо, — раптом спокійно промовив Микола. — В нашій ситуації.

* * *

Наталя і Сашко сиділи в каюті, тісно притулившись одне до одного. Наталю Сашко не так обіймав, як підтримував, аби та зовсім не звалилася на ліжко. Вона, неприродно бліда, аж якась зелена, дихала все важче. Сашко розгубився, був зовсім безпорадним після всього баченого, пережитого, з хворою Наталею поруч…

— Як ти, Наточко? — запитав він, хоча звучало це доволі недоречно.

— Схоже, мене геть захитало… — прошепотіла дівчина. — Раніше такого не бувало. Мені погано, Сашку… Слабкість, холодний піт… Мене нудить… Вибач, мені треба в туалет…

І Наталя, за допомогою Сашка, хитаючись, пішла до туалету. Дівчина схилилася над унітазом, спробувала виблювати, але їй це не вдавалося. Після кількох невдалих спроб Сашко змушений був провести її назад.

— Як холодно… — простогнала Наталя.

— Холодно? — злякався Сашко. — Зараз я тебе укрию. Це минеться. Морська хвороба…

Сашко дбайливо укрив Наталю ковдрою, осмикнув так, аби дівчині було тепло.

— І навіщо Ігор нас тут зібрав? — ніби у напівсні говорила Наталя. — Адже нам нема чого доброго й згадати… Максим — заздрив усім і завжди, Ігор — нікого за людину не мав… Настя — спершу з Максом крутила, потім з Ігорем зійшлася… А Ігор заради неї Оксану кинув. Оксанка Андрія від дружини відбила. А я, дурепа, на них трьох дивилася, гадала — з ким краще бути…

— Ти?! — Сашко був просто приголомшений.

— Дурненький, — шепотіла Наталя. — Поки ти за Оксаною сохнув, вона часу не гаяла. Так ми з тобою і зустрілися — дві егоїстичні самоти. Всі ми егоїсти, всі ми гади… І капітан, мабуть, до жінок ласий, а Григорій — то взагалі… Слизький тип. Кім — убивця… Боже, ну чому ж так гойдає, чому так холодно?..

— Так, ти маєш рацію, — Сашко немов прозрів. — Кім! Як я зразу не збагнув! Він, справді, він! Але ти не права в іншому: ми з тобою кращі за інших! А Кім… Зараз ми йому влаштуємо!

Наталя мовчала, немов задрімала. Сашко несподівано насторожився: хтось кілька разів пройшов по коридору туди-сюди за їхніми зачиненими дверми. Кроки було добре чути в каюті. Сашко напружено вслухався, тоді підвівся з дивану. Швидко, мов у лихоманці, оглянув каюту, шукаючи щось.

І, здригнувшись від несподіваного, тихого, але наполегливого стуку в двері, схопив манікюрні ножиці й міцно стиснув їх у руці. Підійшов до дверей, прислухався… Стук повторився — ще більш наполегливо. Сашко приготувався до зустрічі невідомих гостей — став, немов перед стрибком, і рвучко відчинив двері.

За ними виявилися Микола і Григорій. Матрос перелякано дивився на ножиці в руці Сашка, а капітан підозріло оглядав самого хлопця і його каюту.

— Що тут у вас? — нарешті запитав Микола.

— Нічого надзвичайного, — з полегшенням відповів Сашко. — Наталю мучить морська хвороба. Її нудить, морозить…

— Вибачте, а ножиці вам для чого? — поцікавився Григорій.

— А! Я було подумав… — Сашко з деяким подивом глянув на свою руку. — Страшнуватий день видався… Кроки за дверима…

— Зрозуміло, — коротко сказав Микола. — Андрій з Оксаною пішли до себе в каюту, а ми перевіряємо: чи все гаразд на яхті, якщо тепер так можна говорити… Шторм посилюється… А ножиці ви покладіть, будь ласка…

— Так-так, звичайно, — відступив від дверей Сашко. — Та ви проходьте, прошу.

Капітан і матрос пройшли до каюти. Микола уважно подивився на Наталю, яка прихилилася до подушок. Її очі були широко розплющені, немов скляні, обличчя відсвічувало синюватим відтінком, а з рота повільно текла жовта піна…

— Ви певні, що з Наталею все гаразд? — аж занадто спокійно запитав Сашка Микола.

Сашко повернувся і застиг на місці від несподіванки. Микола зробив крок уперед, а Сашко, немов прийшовши до тями, кинувся до Наталі.

— Ні! Ні!!! — дико закричав Сашко.

Він припав до Наталки, хотів обійняти її, але та тяжко, без ознак життя, повалилася на бік. Сашко, завиваючи, впав на підлогу й закрив обличчя руками.

— Усе, — тихо сказав Григорій. — Мертва.

— Ви в каюті були самі?! — підступив до Сашка Микола. — Відповідайте!

— Так… — ледь чутно відказав Сашко.

Капітан, багатозначно вказавши Григорію на Сашка, уважно оглянув обличчя Наталі.

— Отруєна! — констатував Микола. — Зумисне вбивство, як пише карний кодекс. Олександре, коли їй стало погано?

— Не так давно… — крізь сльози ледь мовив Сашко. — Ми просто випили чаю, а вона — сік, розбавлений водою… Ніхто ж обідати не хотів… Її отруїв Кім! Вона сама сказала: «Кім — убивця!!!»

— Сядьте! — наказав Микола. — Спокійно! Грицю, хто готував напої?

— Кім готував, я подавав, — відповів переляканий Григорій.

— До Кіма! — гукнув капітан.

І троє чоловіків вискочили з каюти.

Вони бігли, не оглядаючись, до камбуза. Коли капітан і матрос увірвалися до корабельної кухні, там наводив лад кок-здоровань.

— Ти, мордо! — заволав Григорій і вхопив величезний ніж. — Отруїв!

Але Кім мовчки, вправно перехопив руку матроса, вивернув її й спокійно відібрав ножа. Григорій застогнав від болю і присів на підлогу.

— Отруєно Наталю, — капітан пильно вдивлявся у вічі кока. — Судячи з усього, тим соком з водою, які ти готував тут. Що скажеш?

— Ви самі знаєте, що всі напої й продукти проходять перевірку спецвідділом Ігоря Олеговича, — суворо відказав кок. — А мені навіщо — дівчину? Га? Ігор мене з того світу витягнув. Навіщо мені?.. Вечір уже. Спробуйте відпочити. Бог дасть, вранці будемо в порту…

— Так, будемо, — зціпив зуби капітан. — Але тільки спробуй ступити хоч крок звідси… Я тобі такий відпочинок улаштую… гірший за всяку в’язницю…

Кім мовчки витирав руки рушником.

— А Олександр де? — раптом озирнувся Микола. — Він же за нами біг?

Немов за командою матрос, капітан і кок помчали назад, до каюти Сашка й Наталі.

Коли всі троє увірвалися до неї, то побачили страшний безлад, якого щойно тут не було. Маленький столик було перевернуто, речі розкидані. Наталя, як і раніше, лежала на дивані… А на підлозі, задушений міцним корабельним канатом, простягся посинілий Сашко.

— Чорт! Чорт!!! — лютуючи, кричав капітан. — Як ми могли його залишити?!

— По-твоєму, його теж я ухойдокав? — запитав Кім у Григорія. — Але… Може, це зробили його друзі? Або Михайло з Віктором?

— Навіщо?! — кричав капітан. — Поясни мені — навіщо?! Віктор стоїть на вахті, Михайла зачинили на сто замків! А друзі… Ну, коли ж у них є час шастати і людей убивати?

— Та час знайдеться, при бажанні, — спокійно мовив Кім. — Тільки справді — яка його друзям користь від цього вбивства? Щось тут не так. Чогось ми не знаємо чи не розуміємо. Я читав в одній книжці, існує такий собі «фактор ікс»…

— А-а-а! — заволав Григорій, виразно не в собі. — Клята «Наяда»! Як я не хотів іти цього разу! Ну просто бачив, відчував! Це проклята кимось посудина! Але тепер я точно знаю, хто вбив усіх! То та клята парочка, Андрій з Оксаною! Всіх порішили вони! До них, бігом!

Яхту несамовито гойдало на хвилях. Судно почало страхітливо рипіти. Загрозливі звуки було чутно навіть крізь завивання вітру й потужні удари хвиль.

Капітан, кок і матрос мчали до каюти, в якій зачинилися Андрій і Оксана, передчуваючи лихе. Микола щосили почав гримати у двері.

— Оксано, Андрію! — кричав він. — Це капітан. У вас усе гаразд? Відповідайте!

— Усе гаразд? — почувся голос Андрія крізь зачинені двері. — Це на твоїй довбаній яхті? Ми живі! І ти нас не дістанеш! Ми не вийдемо!

— Ви бандити! — долинув і голос Оксани. — Ви вбиваєте всіх! Шайка! Але в нас є чим вам по головах надавати!

— Нікому не відчиняйте! — натомість крикнув Микола. — Сидіть і не виходьте! Вдосвіта ми будемо в порту!

— У них там уже точно «дах їде», — зауважив Григорій. — Нічого, поліція розбереться.

— Нам також не завадить усю ніч бути разом, — додав Кім. — Або ж забарикадуватися кожен у своїй каюті.

— Ось що, Григорію, — сказав капітан. — Зміни Віктора на вахті і пришли його сюди. Він буде охороняти двері, щоб ця парочка не вийшла, і щоб до неї ніхто не зайшов. Кіме, а тобі краще за все розміститися разом із Михайлом. Я ж буду з Григорієм. І всі наглядатимемо один за одним. Ходімо, перевіримо, як там Михайло…

— Ну, капітане, — роздратовано і з погрозою мовив Григорій, — якщо з Михайлом що-небудь… Викинемо тебе за борт! Так і знай! Михайло і Вітя мене підтримають. Це ти винен в усьому! Розвів тут на судні…

— Мовчати! — гаркнув капітан. — Виконуй наказ!

— Гришо, не чіпай капітана! — тихо сказав Кім.

— Іди по вахтового! — наказав Микола Григорію. — Бігом!

Григорій, зло озираючись на Кіма й Миколу, подався нагору. А крізь двері каюти знову почувся голос Андрія.

— Що там знову?!

— Нічого! — відповів капітан. — Кажу вам: сидіть і не виходьте! Все зрозуміло?

— Що ж незрозумілого? — озвалася Оксана. — Не діждетеся!

Тут з’явився матрос Віктор.

— Капітане? — запитально глянув він на Миколу.

— Вітю, треба взяти під охорону цю каюту — Андрія й Оксани, — пояснював капітан. — Їх не випускай, хай там паряться до ранку. Не спи, будь обережним. Я на мостику. Кім буде з Михайлом. У разі чого — клич негайно.

— Зрозумів, — кивнув Вітя. — Ви ж мене знаєте — не засну!

— Гаразд, — сказав капітан. — Ми підемо до Михайла. І чому я пістолет на борт не взяв?..

Віктор лишився біля каюти, а Микола й Кім втомлено пішли до Михайла. Нарешті вони дісталися до каюти стюарда. Капітан витяг ключ із кишені.

— Хоч би не зачинився зсередини… — пробурмотів Микола.

— Виламаємо, — відповів здоровань Кім. Попри побоювання, капітан легко відчинив двері. Микола й Кім увійшли до каюти Михайла. Той лежав долілиць на ліжку. Капітан і кок стривожено перезирнулися й кинулися до матроса. Перевернули його догори лицем. Той плямкав губами й похропував.

— Хоч одна людина спить здоровим сном, — з полегшенням мовив капітан і додав, глянувши на Кіма. — Отже, залишайся. Я — до Григорія.

Кім, схрестивши ноги по-східному, сів на підлогу так, щоб Михайло не зміг вийти з каюти, не зачепивши його. А Микола пішов, зачинивши за собою двері.

* * *

Уранці наступного дня Микола і Григорій, невиспані, зі щетиною на обличчях, йшли до каюти Андрія і Оксани.

— Здається, — мовив Григорій, — жахи скінчилися. Ще кілька годин, і ми будемо в порту.

— Так, поліція чекає, — втомлено відгукнувся капітан.

— Сидіти ж вам доведеться, — похмуро зауважив Григорій. — Хто на судні за все відповідає?

— Не переймайся щодо мене, — холодно відповів капітан. — На березі в усьому розберемося.

Тут вони зупинилися мов укопані… Григорій лишився так само похмурий, а в капітана від злості перемінилося на обличчі. Біля каюти Андрія й Оксани лежав мертвий матрос Віктор.

У грудях у нього стирчала викрутка, схожа на ту, якою вбили Ігоря.

— Жах триває, капітане, — не змінюючи виразу обличчя зауважив Григорій. — І, здається, крім тебе, вбивства нікому не потрібні!

— Мерзотнику! — капітан втратив контроль над собою і вхопив матроса за горло. — Мені це навіщо?! Друга вбивати?! Його друзів? Мій екіпаж?! Я ж з тобою всю ніч на вахті був!

Григорій з хрипінням вирвався з рук Миколая.

— А хто знає, — видушив матрос із себе, — що ти зі мною був? Може, я заснув, а ти в цей час…

Микола коротко вдарив під дих Григорія, і той упав. На шум прибігли заспані Михайло й Кім. Вони застигли на місті, коли побачили вбитого Віктора і Григорія, який корчився на підлозі.

— Гриша тут якусь єресь несе, — втомлено заявив капітан, — от і довелося…

— Треба до каюти заглянути, — крізь зуби мовив Кім.

Микола, не передбачаючи нічого доброго, спробував відчинити двері каюти Андрія й Оксани. Ті легко піддалися… Всі перезирнулися, чекаючи найстрашнішого. Але… в каюті ні хлопця, ні дівчини не було. Проте ілюмінатор був відчинений.

Григорій, хитаючись, підвівся і також зазирнув до каюти.

— Так я і знав, — прохрипів він. — Утекли, гади! І Вітю вбили…

— Куди вони могли втекти? — заперечив Кім. — В ілюмінатор людина не пролізе… З яхти втекти неможливо, хіба сторч головою в хвилі — і на дно… Зараз ми їх знайдемо…

— Знайдемо, аякже! — розлютився капітан. — А ви що ж, усю ніч не спали, за коридором пильнували? Он, поопухали від сну! Казав — не спати!

— Ми один за одним наглядали, — зі сльозами говорив Михайло, дивлячись на мертвого Віктора. — Щоб ніхто нікуди…

— Чорт усе забирай! — Микола знесилено притулився до стіни. — Вітю, вибач нас…

— Давайте, я кави заварю, — запропонував Кім. — Бо ми зараз усі попадаємо…

— Гаразд, — погодився Микола. — Ходімо на камбуз. Але спочатку покладемо Вітю…

Підняли тіло матроса, занесли його до порожньої каюти і поклали на диван. Постояли кілька секунд…

Ішли до камбуза мовчки — вже не було сил ні сваритися, ні висловлювати вголос підозри. Всі чекали на швидке прибуття до берега.

— Маємо знову перевірити всю яхту, — мовив капітан, заходячи на камбуз. — Усі кутки, всі шпарини. Де та парочка може бути? А що тут у тебе, Кіме, за рейвах? Чому все валяється під ногами?

— Та я ж учора ввечері все прибрав, — здивовано відповів Кім. — Ви ж самі бачили…

Потім кок звернув увагу на морожені продукти, які розтанули. Вони валялися просто під ногами — овочі, м’ясо, морозиво… Кім різко відчинив дверцята великого холодильника-рефрижератора. Всі застигли: у ньому були замерзлі тіла Оксани й Андрія. Судячи з паморозі на обличчях і на одягу, вони пролежали в холодильнику вже кілька годин.

— Схоже, їх убито ще вночі… — капітан нервово провів рукою по обличчю. — І зробили це або ви, Кіме й Михайле, або ми — Григорій і я.

— Я присягаюся, — голос Михайла тремтів, — ми були в каюті! Я взагалі спав…

— Хто тобі повірить? — зло кинув Григорій. — Ось ми з капітаном були поруч на вахті, й ніхто з нас не спав. Це алібі! А ви…

— Ні в кого з нас немає жодного алібі, — відрізав Кім. — Крапка.

— Я маю зізнатися… — почав капітан.

Усі здригнулися і завмерли, чекаючи на його зізнання.

— Я задрімав на деякий час, — продовжив він. — Десь о пів на четверту ранку не витримав…

— Що ти кажеш, капітане! — спалахнув Григорій. — Ніхто з нас не спав, ми весь час бачили один одного!

— Неправда! — заперечив Микола. — Я…

Капітан не встиг закінчити фразу, як Кім уже заломив руки Григорію. Той зігнувся і кричав від болю.

— Ти чого?! — дивився на Кіма Микола.

— Подивіться, що в нього на лівій руці, на робочій! — вигукнув Кім. — Він же лівша! Там кров присохла! Треба не дати йому змити! Це ж кров Віті!

— Ідіот! — пручався Григорій. — То бруд, а не кров! Пусти! Боляче!

— А може, це машинне мастило, яке було на тілі Насті?! Га? — витріщився Микола.

— Та що тут казати, — ухопив Григорія і Михайло. — Зв’яжімо його, а поліція розбереться!

— Ану, хлопці, ведіть його до кают-компанії! — наказав капітан. — Зараз ми про все дізнаємося, поговоримо душевно.

І Григорія потягли до зали. Там йому зв’язали руки й ноги, кинули на крісло.

— Я, здається, про все здогадуюся, — обмірковував щось Микола. — Де твій дружок? Де співучасник, мерзото?! Відповідай!

— Я не винен! — закричав переляканий Григорій. — Це він усе придумав, підстроїв. Я просто хотів…

Але Григорій закінчити не встиг: у його горло зі страшною силою врізався ніж. Матрос, захлинаючись кров’ю, на очах присутніх помер. А в дверях стояв, зухвало дивлячись на трьох чоловіків, живий і здоровий Максим.

Коли він побачив, що Григорій мертвий, то кинувся навтьоки. Після миті замішання капітан, кок і матрос побігли за Максимом.

Але той вискочив на палубу, потім спритно стрибнув за борт, у воду, й поплив у бік далекого берега, який уже виднівся на обрії.

— Михайле, за штурвал! — наказав капітан. — Розвертай яхту за ним. І кинь у море канат із кругом!

Після слів Миколи кок і капітан, не змовляючись, також кинулися в море. Вони швидко пливли, наздоганяючи Максима. А Михайло тим часом кинув за борт довгий канат із прив’язаним рятівним кругом.

* * *

Максима, який був у рятівному крузі, Михайло витяг на палубу тим самим канатом. Лице втікача було побите і він ледь дихав: нахлебтався води. Вслід за ним на борт вилізли Кім і Микола. Сліди боротьби було видно і на їхніх обличчях…

Максим лежав на палубі, відхекуючись і відпльовуючись від води. Поки кок і капітан перевалилися через борт, Михайло вже спритно зв’язав Максима.

— Давай його вниз, — наказав капітан Михайлові.

І троє членів екіпажу «Наяди» волоком потягли Максима по сходах, які вели з палуби до приміщень яхти, до кают-компанії. Там Максима кинули на диван.

— Мишку, йди назад, до штурвала, — попросив Михайла капітан. — Скоро берег…

Коли Михайло пішов, Максим глянув на Миколу — пильно й проникливо…

— Капітане, розверни яхту, — примирливо попросив він. — Підемо звідси геть. І забудемо все…

— Забудемо?! — Микола був ладен убити Максима.

— Розділимо товар порівну, на трьох, — правив своєї Максим. — Ти, я і Кім. Чи на чотирьох, якщо ви так хочете. Накажи розвернути судно.

На фіга нам поліція?!

— Що за товар? — намагався стримати себе капітан.

— Двадцять кілограмів коксу, — вишкірився Максим. — Можеш перевірити. У моїй великій синій сумці. Найчистіший кокс! До біса кур’єра… Нам вистачить. Я знаю, кому збути… Гриша, бідолаха, допоміг би…

— Ти згниєш у тюрмі! — відрізав капітан.

— Дурко! — розлютився Максим. — Це капітанів саджають за наркотики на борту!

— За що ти їх усіх убив? — Микола дивився просто у вічі Максиму.

— Розв’яжи! — сіпнувся той. — А то я і вас… А, жаль, не встиг!

Кім з усього розмаху вдарив Максима. Той у безсилій люті крутився, намагався звільнитися від мотузок.

— Та вони все життя мені заважали! — гарчав він. — Усіх ненавиджу! Настя зрадила мене! Ігор бізнес поламав! А Оксана й Наталка навіть дивитися не хотіли на невдаху! А ці два виродки, Андрій і Сашко, копійки не позичили, коли я… Коли мені треба було викрутитися! Ненавиджу! Думав — яхта, шторм, усіх хвилею змиє… І кінець. Гриша хотів допомогти… Та куди йому! Вбити нормально не може! Чуєш, капітане, давай увійдемо тихенько, без шуму, в порт — там уже кур’єр чекає на товар. Я ж усе передбачив, навіть зміну маршруту яхти після моєї «загибелі»! Я ж знав про штормове попередження! А ми здамо товар, поділимо бабки і забудемо один про одного! Ну!!!

Капітан і кок мовчали.

* * *

До причалу в порту незнайомого міста під’їхало кілька поліцейських машин із «маячками», що тривожно блимали. За ними з’явилося і два медичних «реанімобілі». З автівок вийшли лікарі, озброєні полісмени…

Поліцейські швидко піднялися по трапу на борт пришвартованої «Наяди» і невдовзі вивели на берег Максима. Руки його були скуті за спиною кайданками. За поліцейськими і вбивцею на причал зійшов і капітан яхти…

Перший приз

Тарас закінчив читати. Друзі-автори мовчали. Юля слухала детектив так, неначе й не вона, разом з іншими, його писала. Оленка й Віка притулилися одна до одної, аби не страшно було слухати деякі місця їхнього твору. А Юрко, відкинувшись на стільці, першим промовив уголос: «По-моєму, ми написали просто суперову річ!» Усі з ним погодилися. Перший приз — чудовий ноутбук, — вважай, був уже в них на столі.

…Проте на друзів чекала несподіванка. На превеликий подив і розчарування підлітків, їхній детектив не переміг… Їм дісталися лише заохочувальні призи — п’ять передплат на часопис для тінейджерів.

А головний приз, як вони дізналися, отримала дівчинка з Тернополя. Вона написала чудову, добру й ліричну казку-фентезі про те, як один японський хлопчик, що жив сам із мамою, подружився з цвіркуном. Той цвіркун мешкав у будинку хлопчика й навчив малюка бути добрим до всіх і любити світ довкола.

І друзі, коли прочитали ту видану окремою книжечкою казку, мусіли визнати: є речі, кращі й важливіші за карколомні детективи…

БАГРЯНА БЕЗОДНЯ ЗЕМНА І НЕБЕСНА ІСТОРІЇ

Розірвана книга

Марко розглядав новенькі маску і ласти для плавання, які придбала для нього мама. Вони були чудові, саме такі, як він і хотів. Цікаво, як мама дізналася, відчула його мрію? Звичайно, вона здогадувалася про синове бажання мати чорно-жовту, «наворочену» маску, ласти таких самих кольорів і прозору, зі спеціальним клапаном, дихальну трубку, але… Куплені нею пристосування для сноклінґу точнісінько, ну абсолютно, співпали з тими, які хлопець вимріяв, уявляв… А він же донедавна не хотів їхати до Єгипту! Коли мама сказала йому, що назбирала за рік своєї нелегкої праці необхідні кошти на відпочинок удвох, він не зрозумів, навіщо летіти так далеко? Адже можна, як завжди, провести літо в селі, у родичів, купатися в чистій річці Сейм, рибалити в її затоках і в довколишніх озерах… Марко згадав, як одного літа він навіть, крім карасів, упіймав у Сеймі чудового линка! Боже, який він був гарний! Золотавий, із дрібною лускою, такий округлий, товстенький, «збитий»… Тобто, можна було йти второваними шляхами і нічого не змінювати. Але Марко знав, що його мама мріяла про те далеке, блакитне, цілорічно тепле море, про відпочинок у гарному готелі… Маркові стало жаль мами. І він погодився.

Хлопець часто чекав на неї вечорами, а вона приходила вже поночі, пізно, і сказавши йому кілька ласкавих слів, знову і знову телефонувала колегам, щось уточнюючи й про щось домовляючись. Син часто чув незрозумілі йому слова «баланс», «місячний звіт», «проводка», «кредитна історія», «мітинг в суботу». При слові «мітинг» він уявляв собі скупчення людей із прапорами на майдані, вигуки: «Геть! Ганьба!», але усвідомлював, що мамин «мітинг» означає просто зустріч колег із нею, Оленою Георгіївною, чергове зібрання співробітників з різних «філій», як вона часом казала.

Марко хотів, щоб мама добре відпочила і не плакала іноді вечорами, гадаючи, що він уже спить і не чує її схлипувань. Тому він і погодився їхати на Червоне море, в невідомий Єгипет. Що там є, крім пірамід, які намальовані в підручнику? Фінікові пальми? Крокодили? Марко до пуття не знав. Але одного вечора, дивлячись телевізор, він побачив фільм про живих істот Червоного моря, про коралові рифи, чудернацьких, різнобарвних риб, які мешкають серед коралів, і… Страшенно захотів побачити все те на власні очі. Він погодився заради мами, але тепер і справді хотів у цю мандрівку.

І ось незабаром мрія — мамина і його — мала здійснитися. Все необхідне вже було: і квитки на літак, і туристичні путівки, і навіть оці чудові маска, ласти і трубка!

Марко вирішив, що буде вести зворотній відлік днів до їхнього від’їзду. Він, звірившись із календарем, просто виписав числа місяця у стовпчик, і почав щоранку викреслювати одне з них, наочно спостерігаючи наближення дня і часу початку далекої подорожі.

Після того, як щаслива мама принесла Маркові знаряддя для майбутнього підводного дослідження рифів та інших чудес Червоного моря, хлопця охопили докори сумління. Цього разу зовсім з іншого приводу. Адже він потай, як і багато хто з його однокласників, час від часу курив цигарки, ховаючись від завуча, вчителів, а перед поверненням додому ретельно набивав рота жувальною гумкою — щоб мама не почула огидного запаху. Проте вона все одно відчувала, що Марко курив, і частенько сварила хлопця. Але тепер, в цей день, всередині у ньому щось ніби перевернулося, і він відчув, що не в силі більше брехати мамі, ховати запальничку й сигарети… Марко з деяким подивом і ніяковістю усвідомив, що йому соромно. Він рішуче відклав маску і ласти, встав, знайшов напівпорожню пачку із цигарками, зіжмакав її і викинув у відро зі сміттям. Усе, досить бути як усі. Досить мавпування. Він сказав «ні» — отже, так і буде. Крапка. Більше жодної сигарети, очманіння в голові, кашлю вранці й сумних поглядів мами. Є у нього, зрештою, характер чи ні?

У школі Марко затято стримував себе, аби не розповісти всім про те, що він поїде на канікулах не просто кудись, а на Червоне море. І не просто так, а з новими причандалами для плавання серед коралових рифів!

Проте Марко не розказував про це, бо не хотів видатися наївним і кумедним. Він-бо знав, що мало не півкласу, його друзі й приятелі, вже їздили до Єгипту, Туреччини, дехто бував у Греції, а Оленка з батьками навіть відпочивала на Канарських островах. Тому щодо «простого» Єгипту він вирішив поки що не говорити.

Після уроків Марко поспішав додому: він хотів черговий раз помилуватися своїм підводним спорядженням і почитати книжку Жака-Іва Кусто про корали. Велику книгу з гарними фотографіями таємничих глибин морів і океанів він, на свій подив, знайшов, забуту серед інших, у великій книжковій шафі.

За школою, там де пролягав його шлях додому, в закутку, утвореному стіною сусіднього будинку і кущами, він побачив гурт підлітків і одного хлопця — Валеру — з випускного класу. Всі вони реготали, курили, а дехто, не криючись, пив пиво.

— Марику! — гукнув йому Олег з паралельного класу. — Підходь, посмалимо!

— Та… — знітився Марко. — Я поспішаю.

— Сьогодні ніхто нікуди не поспішає, — авторитетно заявив Валера. — Хіба що на «метадон».

Усі вибухнули реготом, але Марко не зрозумів, у чому полягає дотеп.

— Сьогодні грає наше «Динамо» із «МЕТАлургом» з ДОНецька, тобто з «МЕТАДОНом», — сміючись, пояснив йому Олег. — Усі просто пруться від такого «метадону»!

— Слухай, Марику… — почав був Валера.

— Я Марко, — поправив його хлопець; він не любив, коли його називали «Мариком».

— Марко, Марик, яка різниця? — знизав плечима Валера. — Зроби затяжку, закайфуєш!

— Точно, — погодився зі старшим однокласник Марка Вітя. — Плющить кльово, конкретно.

— Я кинув курити! — заявив Марко.

— Давно? Ну ти даєш! — зареготали хлопці, розпитуючи Марка і коментуючи його вчинок. — Кидати — шкідливо для здоров’я!

— Замовкніть, — несподівано обірвав усіх Валера. — Може, Марко серйозний чувак і смалити хоче щось серйозне? Так спробуй косячок! Трава — суперова!

Валера простягнув запалену самокрутку Маркові. Хлопці замовкли і уважно дивилися: що ж зробить Марко? Мовчання і погляди ставали нестерпними. Марко, аби всі відчепилися від нього, взяв самокрутку і звично затягнувся — раз, другий… Йому сподобалося, і хлопець почав швидко й глибоко затягуватися ароматним димом. Валера ледь відібрав у нього залишок косяка.

Відчуття від цього куріння у Марка були зовсім не такі, як від звичайної цигарки. Тіло раптом стало легеньким, невагомим, думки десь розвіялися… Усе стало довкруж якимось не таким — високий колись ліхтар раптом виявився меншим за бетонний бордюр доріжки, і це було страшенно смішно! Марко почав реготати, як навіжений, і вслід за ним реготала вся компанія.

— Ну як, кайф? — поцікавився Валера.

— Ага! — продовжував реготати Марко. — Ви всі такі прикольні! Я не можу… Ха-ха-ха! Ну й морди у вас! І небо зелене!

— Так, — зрозумів щось Валера. — Для початку фатіт. Абзац… Топай додому. Якось зберемося на хаті, кайфонемо по-справжньому. Покажу вам, салабонам, як ширка вставляє!

Усі підлітки зацікавлено дивилися на Валеру, а той розвернув Марка в потрібному напрямку і легенько підштовхнув — мовляв, якщо ти поспішаєш, то йди, і взагалі, досить із тебе… Марко покірно пішов геть, похитуючись і час від часу сміючись невідомо чому.

Удома хлопцеві було вже не до сміху. По-перше, мама страшенно злякалася, побачивши, що із сином коїться невідомо що. По-друге, в Марка почала страшенно боліти голова. Такого болю він ніколи раніше не відчував, і то було жахливо. Зрештою, його почало нудити, й відтак хлопець довго блював у туалеті. Маркові наче трохи полегшало, але раптом почало трясти, мов у пропасниці. Він цокотів зубами, йому було зимно, і водночас він обливався холодним потом.

Олена Георгіївна не на жарт захвилювалася — вона не знала, що з сином, як йому допомогти. А він нічого не міг пояснити, тільки часом, між нападами лихоманки й нудоти, безглуздо усміхався, дивлячись на стелю. Рішення матері було просте: вона кинулася до сусідки і доброї знайомої, лікаря Лариси Едуардівни.

Та все швидко зрозуміла.

— Марко, — пояснила вона Олені Георгіївні, — накурився чи то марихуани, чи якоїсь «міцнішої» дурманної суміші. У кожного може бути своя реакція на наркотик, тим більше, що Марко, вочевидь, спробував таке зілля вперше.

Наступного ранку мати не пустила сина до школи і сама не пішла на роботу. Після того, як Лариса Едуардівна змогла привести хлопця до тями, вона пояснила пані Олені, як слід діяти далі, що робити з Марком як з погляду медичного, так і з психологічного. Найприкріше для хлопця полягало в тому, що все трапилося напередодні, буквально за кілька днів до запланованої поїздки, до омріяного відпочинку в Єгипті. Мати була шокована, пригнічена, розгублена, налякана… Вона пішла до школи, розбиратися, за її словами, а Марко проклинав свою слабкодухість. Він згадував і згадував той момент, коли взяв із рук Валери кляту самокрутку… Як він міг так учинити? Марко просто не знаходив собі місця. І хоча фізично він почував себе майже нормально, докори сумління не давали йому спокою.

Марко чекав на маму, яка саме зараз, як він уявляв, з’ясовувала все, що сталося в школі… І це теж було страшенно кепсько… Як далі йому спілкуватися з хлопцями, які бачили його «подвиг», з Валерою? Марко поки що не знаходив відповіді на ці питання. Він просто хотів або забути цей випадок як жахливий сон, або швидше поїхати геть із міста, подалі від школи, або ж принаймні поринути в мрії, в якийсь інший вимір, перенестися до далеких позаземних світів…

Олена Георгіївна суворо наказала синові не виходити сьогодні з дому, й Марко тинявся квартирою, вмикав і вимикав телевізор, і нарешті почав порпатися в книжках великої шафи. Не знати чому, він дуже любив не прискіпливо читати, а просто гортати сторінки різних книг і навмання вихоплювати поглядом окремі слова й рядки, надаючи знайденим уривкам містичного, пророчого значення.

Марко, перегорнувши і переставиши з місця на місце чимало книжок, несподівано виявив одну — без обкладинки, без перших і останніх сторінок. Хто автор, яка назва, про що йдеться в цій книзі? Хлопець почав читати її, аби зрозуміти, які герої у ній діють і про що там узагалі йдеться.

Книга виявилася розповіддю про космічний корабель, точніше, про пригоди екіпажу цього зорельота десь на околицях Галактики. Марко з прикрістю виявив: усередині книги також бракує кількох сторінок, доволі важливих в оповіді… Втім, робити було нічого, Марко терпляче чекав на повернення мами… Отож, він зачитався дивною книгою і навіть не помітив, як розповідь добігла до останньої існуючої сторінки. Все було дуже цікаво, але… Хто ж виявився зрадником? І, головне, чим закінчилася історія польоту космічного корабля? Хлопець навіть роздратувався: ну, як так — не знати, чим усе завершилося?

Марко покрутив у руках нещасну розірвану книгу й раптом подумав, що він сам міг би дописати її початок і кінець, та й загалом дещо змінити, аби поліпшити, на його погляд, розповідь про міжпланетні пригоди. І головне, перейменувати головного героя на Марка… Адже так було б цікаво написати книгу про самого себе, поставши на її сторінках таким собі «міцним горішком», космічним вояком, сміливцем із твердим характером і несхитною волею.

Роздуми-мрії Марка перервало повернення мами. Хлопець був готовий до тяжкої розмови, але вона виявилася занадто гнітючою. Валера при мамі і вчителях заперечував, що він дав Маркові «косяк», перелякані однокласники мимрили щось не до ладу… Але деякі бабусі, які забирали зі школи учнів молодших класів, стверджували: під стінами школи часто тиняються підозрілі молодики, які продають старшокласникам наркотики. Назрівав скандал, і директор з учителями почали розбиратися з цим та подібними випадками. Олена Георгіївна тим часом мусила вже йти зі школи. Вдома вона не витримала напруженої розмови з сином, розридалася, повторюючи: якби ж то у хлопця був нормальний батько, він би зумів його виховати, він би дав гарний приклад життя й поваги до неї… А на те опудало, яке завіялося так далеко, жодної надії немає, і краще б воно взагалі не з’явилося в її житті. «Опудалом» Олена Георгіївна називала Маркового батька. Хлопець дуже погано пам’ятав його — той пішов від них з мамою, коли Маркові було чотири чи п’ять років.

Після маминих сліз настрій хлопця геть зіпсувався. Він страшенно не любив, коли мама згадувала його татуся, плакала і говорила про своє розбите життя. Марко невідь чому почувався винним перед мамою, але не знав, як розрадити її. Навпаки, зараз він учинив зовсім негарно й ще більше засмутив маму. Маркові було тоскно й незатишно. Він, звичайно, пообіцяв не лише «траву», а й звичайні цигарки більше не курити… А мати знову і знову благала його про це, й він усе повторював і повторював свою обіцянку.

Нарешті мама припинила плакати і вирішила почати потроху збирати до великої валізи речі для відпочинку. Марко, аби якось її розрадити і розважити, показав знайдену книгу, коротко розповів, про що в ній ідеться. І, трохи пишаючись собою, повідав про свою ідею дописати книгу, змінивши її зміст: дати головному герою своє ім’я, переробити сюжет на більш захопливий, на його погляд.

Олена Георгіївна нарешті усміхнулася і сказала, що він може починати «працювати над книгою» просто зараз, а продовжити цю справу в Єгипті. І, таким чином, читати їй свій твір на відпочинку щовечора.

Мати сподівалася, що нове захоплення Марка трохи поверне його думки в інше річище, й він недуматиме про наркотики. «Слід задати хлопцеві позитивний вектор», — повторювала вона слова лікаря Лариси Едуардівни.

Єгипет

Перше, що вразило Марка, коли вони прилетіли до Єгипту і вийшли з літака, — повітря: сухе і спекотне, неначе повів жару з відкритої духовки на кухні. Номер у готелі виявився дуже гарним, із цілодобовим постачанням гарячої й холодної води, що дуже вразило хлопця. Адже, крім чудового моря перед вікнами готелю, довкола була лише пустеля. Звідки ж єгиптяни брали стільки питної води? Виявилося, що вона з моря, її опріснювали!

Пустеля ж була неймовірною. Вона щогодини змінювала свої кольори і була по-своєму дуже гарна. Жовті, коричневі, червонясті, вохристі барви пустелі мінилися, а вранці й увечері набували геть казкових відтінків: кремових, бузкових… Про Червоне море годі було й казати. Лазурове біля берега і синє подалі, воно приховувало під поверхнею води справжні коралові сади! Марко навіть уявити не міг, що корали, які утворили риф завдовжки кілька кілометрів, можуть бути такими різнобарвними — фіолетовими, білими, рожевими, салатового кольору… Він плавав і займався сноклінґом кілька разів на день. Часто чи сам, чи разом із мамою, просуваючись уздовж рифу і, зануривши голову в масці у воду, хлопець милувався сотнями чудернацьких, різнокольорових риб. Ті неспішно плавали вздовж коралів, або ховалися серед їхніх гілок, зовсім не звертаючи увагу на дивного спостерігача з чотирма довгими кінцівками. Марко просто не міг повірити, що він бачить це диво на власні очі. Він щасливо усміхався мамі, а мама — йому.

Вечорами вони удвох дивилися шоу-програми, які влаштовував для гостей аніматори з готелю, або грали в боулінґ, або ж просто гуляли над морем. А після обіду, коли ставало надто спекотно, мама дрімала в прохолодному номері, де працював кондиціонер, а Марко писав, чи радше переробляв оту свою задуману книгу. До речі, він швидко звик до жаркого, але сухого клімату пустелі над морем, а часті плавання у морі не давали тілу перегрітися.

Ніч долала день, а потім вона ховалася, тікала від сліпучого сонця над блакитним морем, знову приходив ясний день, і так тривало вже… аж чотири доби! Проте Маркові здавалося: він тут, у затишному готелі, мало не місяць. Мама, сміючись, пояснювала це тим, що «до доброго звикаєш швидко».

Між тим настав час, коли Марко з деяким подивом зауважив, що вже може прочитати мамі свою, як вона казала, «перелицьовану Енеїду». Так, саме прочитати, адже мама хотіла, аби Марко виразно і гарно оповідав їй, що ж відбувалося з таким собі астронавтом Марком у далеких космічних світах.

Отже, якось після гарного обіду в одному з чотирьох ресторанів готелю син і мама в своєму номері сіли поруч, і Марко почав читати незвичайну детективну історію під назвою:

Мандрівка до багряної безодні

Глава 1 Екіпаж зорельоту

Космічний корабель «Гетьман Виговський» із двома човнами-розвідниками був звичайним у своєму класі військовим судном супроводу. Не новий, але потужний зореліт, він уже кілька років справно ніс службу в українській ділянці нашої Галактики. Корабель охороняв національний сектор Чумацького Шляху від вторгнень космічних піратів, які переховувалися на невеликих планетах і навіть на астероїдах у різних зоряних системах.

За час своєї роботи серед сонць і планет, у тривалих і нелегких подорожах, зорельоту пощастило не потрапити до зон тяжіння страшних зірок — «чорних дір», надійно захищатися від потужного випромінювання й уникати метеоритних бомбардувань. Двічі корабель ремонтували, і він продовжував, як казали члени екіпажу, робити свою нелегку справу «між зоряного пилу й радіації».

«Гетьману Виговському», або, як корабель значився у міжнародній класифікації бойових космольотів, «Трайденту-1770», поки що доводилося лише тричі брати участь у запеклих боях із страшними міжзоряними піратами планет, що мали недобру славу — Гуни, Актеури, Пандори й Елеону. Здебільшого ж траплялися звичайні сутички під час охорони маршрутів транспортових космічних кораблів різних країн. Пірати знали про бойову міць корабля і відвагу екіпажу, а тому уникали численних ракет і лазерних променів українського зорельота.

Командиром корабля був Северин Коваленко, досвідчений капітан першого косморангу, якого близькі друзі іноді жартома називали «Наливайком» — почасти через ім’я, почасти — через несхитність і відвагу, як і в його стародавнього тезка — відчайдуха і ватажка українських повстанців Северина Наливайка.

Нині «Гетьман Виговський» прокладав новий курс: він отримав завдання супроводжувати від планети Інгватор до Землі вантажний космічний корабель «Зірка Вірджинії», котрий був ущерть заповнений рідкісним і цінним сплавом — неонієм, створювати який поза нашою планетою було більш безпечно й дешево.

Керівництво міжпланетної компанії «Транскос» боялося, що корабель із цим вантажем міг би стати надто принадливим для піратів із різних закутків Галактики. Адже вартість такої кількості сплаву на тій «космічній баржі» сягала мало не одного мільярда УГО — універсальних грошових одиниць Галактики!

Отже, «Гетьман Виговський» впевнено прямував до планети Інгватор, яка була не так уже й далеко — у зоряній системі Зет-75. Там, чекаючи на корабель супроводу, вже вантажили «Зірку Вірджинії».

* * *

Капітан Коваленко мусив терміново зібрати членів екіпажу в кімнаті нарад: надійшла важлива інформація від бортової розвідки.

— Друзі, колеги! — почав Северин. — Політ, як ви знаєте, відбувається нормально. Ми наближаємося до Інґватора. Але щойно я отримав від наших роботів-розвідників звіт про перехоплення на різних рівнях і різними засобами зв’язку тривожних повідомлень.

— Тривожних для нас? — ледь усміхнулася корабельний лікар Оксана Зерняк, іронічна й дотепна за будь-яких обставин.

— Та звичайно ж, для нас… А також для вантажного корабля. Для отієї «Зірки» із її сплавами.

— Ага! Пірати заворушилися! — озвався найстарший член екіпажу, головний комп’ютерник Михайло Гаряга. — Дізналися-таки про вантаж!

— То була таємниця, про яку, мабуть, знали всі! — спокійно зауважив штурман Григорій Думанський. — Мене ця звістка не дивує…

— Будемо готуватися до бою! — натхненно вигукнув наймолодший член екіпажу Марко Музиченко.

Він нещодавно закінчив Львівський космічний університет, вірніше, його Київську філію, і страшенно пишався тим, що нарешті летить ось тут, на космічному кораблі, якому, здається, загрожують якість невідомі пірати. І тепер зможе показати, які має знання і здібності… Хоробрість, зрештою.

— Марку, не поспішай, — усміхнувся Северин. — Головне — безпечний супровід «Зірки Вірджинії», а не бійки з космічними розбишаками. Втім, я розробив плани кількох варіантів дій за певних обставин…

Несподівано пролунав сигнал тривоги, і різнобарвні лампочки каюти всі разом запалали тривожно-червоним світлом. На запит командира голова роботів-розвідників доповів, що поблизу «Гетьмана Виговського» помічено невідомий космічний корабель. Це могли бути як пірати, так і звичайні контрабандисти, які ширяли всюди, або просто військовий корабель якоїсь країни, який не хотів відповідати на запити українського космольоту.

— Що будемо робити, капітане? — запитав Северина Михайло Гаряга.

— Оголошую повну бойову готовність! — наказав Коваленко. — Увімкнути другий енергозахист корабля, ракети — до бою! Мусимо бути готові до всього… Оксано, проінструктуй про всяк випадок роботів-лікарів. Марку, будеш безпосередньо керувати збройними комплексами корабля!

Марко ледь зміг приховати радість — адже він стає військовим командувачем: над роботами-солдатами, над ракетними комплексами, лазерними установками… В разі чого він покаже піратам, чи кому там, що означає для ворогів український космоліт у повному бойовому спорядженні!

Між тим «Гетьман Виговський» наближався до планети Інгватор. Корабель-привид прямував за ним, не відповідаючи на запити щодо своєї приналежності. Командир Коваленко вирішив зробити попередження невідомому судну: подальша його мовчанка може бути знаком агресивних намірів. Як і слід було гадати, після кількох сигналів з українського космольоту, таємничий корабель відстав і зник з поля зору радарів та інших засобів виявлення різних об’єктів поза «Гетьманом Виговським».

Штурман Думанський уже почав коригувати програму наближення корабля до Інгватора. На довколапланетній орбіті слід було встановити контакт із вантажним кораблем і разом із ним вирушити у подорож до Землі.

Незабаром до «Гетьмана Виговського» вже наближалися два кораблі з планети. На український космоліт та його екіпаж чекала звичайна перевірка. Перед далекою подорожжю керівництво «Транскоса» хотіло пересвідчитися, що корабель супроводу та його екіпаж — саме ті, які й мають оберігати безцінний вантаж «Зірки Вірджинії». Адже пірати часто захоплювали кораблі, видаючи себе за екіпаж супроводу. Відтак усім, хто траплявся на їхньому шляху, було непереливки…

Після сканування корабля службою охорони Інгватора і біологічної ідентифікації, людей-членів екіпажу, «Гетьману Виговському» було дозволено обертатися на стаціонарній орбіті й увійти в безпосередній контакт із командою корабля «Зірка Вірджинії».

З’ясувалося, що капітаном вантажного корабля був знайомий Северина Коваленка — веселий рудань Джеремі Дуглас. Він мав досвід керування мало не всіма типами космічних кораблів — і військовими, і цивільними. З віком Джеремі почав працювати лише на звичайних транспортових космольотах. Але цю роботу аж ніяк не можна було назвати спокійною і безпечною… Кілька разів на кораблі Джеремі нападали пірати, а одного разу — навіть представники якоїсь далекої цивілізації з іншої галактики. То був сумний контакт із «братами по розуму». Лише досвід і винахідливість Дугласа дозволяли йому щоразу виходити живим і неушкодженим із різних небезпечних пригод.

Северин і Джеремі із задоволенням обмінялися вітаннями.

— Здається мені, — говорив по відеозв’язку Северин, — що ти, Джеремі, став іще більш Рудим!

— Смійся, смійся! Ти… — реготав Дуглас, — як там у вас називається — козак? То ти козак без коня!

— Зате добре озброєний, на відміну від вашої посудини!

— Як казали три тисячоліття тому давньоримські греки, — поважно мовив Джеремі, — орел не ловить мух! Отож і ми просто веземо дещо… А ви відганяйте усяких мух-піратів!

— Дуже дотепно! — похитав головою Коваленко. — Тепер мені зрозуміло, чому задерикуватих шанувальників віскі спроваджують на транспортні калоші!

— Е-гей, легше на злеті! — вишкірив зуби Дуглас. — Я сам напросився на «Зірку», аби перестати лякати маленьких беззахисних піратиків…

— Окей, Джеремі, — змінив тон Северин, — завершуйте всі формальності, необхідні дії, та й поїдемо потихеньку…

— Bay, Севі! — так скорочено Дуглас називав Северина. — Потихеньку? Зі швидкістю, близькою до світлової?!

І Джеремі зареготав, витираючи сльози від сміху. Тут у полі зору відеозв’язку з’явився заступник Дугласа — Том Леніган, і Джеремі, не в силах говорити, замахав руками на знак того, що сеанс зв’язку на деякий час припиняється.

— Що я такого кумедного сказав? — знизав плечима Коваленко. — «Гетьман Виговський» і справді просуватиметься потихеньку, адже ця баржа, «Зірка Вірджинії», не може рухатися так само швидко, як і ми…

— Капітане! — штурман Думанський перервав думки вголос Коваленка. — Все готово для старту з орбіти. Можемо супроводити «Зірку».

— Зараз ці смішливі шотландці-ірландці заспокояться, — іронічно мовив Северин, — і почнемо синхронний маневр розвороту.

Глава 2 Корабель-привид

Невідомий корабель рухався услід «Гетьману Виговському» і «Зірці Вірджинії». Багатошарові системи захисту робили його майже непомітним для всіх відомих приладів і способів виявлення сторонніх об’єктів з боку військових і транспортових зорельотів Землі. Невідомий космоліт рухався крадькома, якщо можна так висловитися про неймовірні швидкості у відкритому космосі кораблів п’ятого покоління. Він тримав певну дистанцію до двох зорельотів, так, щоб та відстань не зменшувалася, але й не збільшувалася. Назирці за українським кораблем і судном «Транскоса» йшов космоліт піратів «Хамсін».

— Як їм вдалося засікти нас поблизу Інгватора? — дивувався каптан «Хамсіна» Ягор, на прізвисько «Шлунок» — він міг з’їсти за один раз неймовірну кількість їжі. — Я тебе питаю, Абу! Ти ж у нас відповідаєш за безпеку!

— Звідки мені знати! — огризнувся Абу і почухав свою чорну бороду. — Не так давно корабель Коваленка оновлювали. Деякі вантажі, які транспортували із Землі на Місяць, вдалося розпізнати через сканування. Але більша частина була захищена. Що виготовили для «Гетьмана Виговського» на заводах їхнього Січеслава — невідомо…

— Чорт забирай… — скреготнув зубами Ягор. — А ти що думаєш, Еліс? Як діяти далі? Ти ж у нас розумниця… Попри твоє біляве волосся.

— Це, сподіваюся, жарт, Ягоре? — Еліс примружила зелені очі й несамохіть поправила свої світлі пасма. — Вихід, наскільки я розумію, один — трансляція потрібного нам агресивного коду ДНК туди, до них…

— Це надто небезпечно, — захвилювався Абу. — По-перше, для вдалої, тобто точної передачі агрес-коду нам потрібно дуже близько підійти до військового корабля. По-друге, в нас є тільки одна-єдина детальна карта генетичного коду… Коду одного з членів екіпажу «Виговського». А решта? Вони ж не будуть танцювати під нашу музику. Та й підійти близько ми не можемо: як з’ясувалося, українці нас бачать…

— То ми просто прогуляємося й помилуємося тим, як повз наш ніс проходить цілий корабель з неонієм вартістю один мільярд УГО? — роздратовано мовив Ягор. — План такий: наш бортовий човен-розвідник відволікатиме екіпаж «Гетьмана Виговського» на себе, а ми тим часом підійдемо ближче і… як жахнемо з транслятора нашою фірмовою ДНК…

— Зрозуміло, — приречено мовив Абу. — Еліс, як завжди, має рацію…

— Так, — загарчав «Шлунок», — бо вона розумніша за тебе! Виконуй!

— Єсть, капітане! — відповів Абу і гукнув: — Хані!

На заклик прибіг якийсь неохайний пірат. Вигляд він мав такий, наче годин зо двадцять спав десь у контейнері для сміття — із відповідним виразом зім’ятого обличчя, чужої заношеної форми канадійських космічних сил й відповідним «ароматом» він неї. Еліс, а потім і Ягор гидливо скривилися.

— Скільки разів тобі треба нагадувати, щоб ти помився?! — зашипіла Еліс. — Не корабель, а помийниця!

— Викинь ту форму! — горлав Ягор. — Ти її не знімаєш уже півроку! Вдягнись по-нашому!

— Гаразд, капітане, — примирливо мовив Хані. — Я помиюся і викину форму. Хоча вона мені нагадує про звитяжні…

— Замовкни! — геть розлютився Ягор. — Не команда, а юрба на юпітеріанській кориді!

— До того ж, — не здавався Хані, — змінювати одяг і митися перед операцією — погана прикмета!

— У дупу твої прикмети! Збирай своїх волоцюг, і до справи! Зараз я вам усе розповім…

— Слухаю і скоряюся, — вклонився Хані, вочевидь, не дуже злякавшись ґвалту і погроз. — Уже йду всіх збирати на нижній палубі.

«Хамсін» почав полювання на «Зірку Вірджинії». Але, щоб здобути вантаж, слід було розв’язати надзвичайно важке завдання — знешкодити, знищити, відтіснити, врешті-решт ізолювати військовий корабель супроводу під командуванням капітана Коваленка.

— Мерке, Путі! — шукав Хані своїх друзів-піратів на нижній палубі. — Радіація на вашу голову! Де ви є?

— Не галасуй! — озвався Путі з якогось закутка. Він був добряче напідпитку. — Ми тут і готові до бою!

— Я бачу, що ви готові, — багатозначно мовив Хані. — А єфрейтор Мерке де?

— Так точно! — гаркнув Мерке, який неначе з’явився просто з повітря.

— Що — «так точно»? — не зрозумів Хані.

— Ведемо спостереження за «Гетьманом Виговським»! — доповів Мерке.

— А ти не такий дурний, як видаєшся, — показав у посмішці свої гнилі зуби Хані. — Ви обидва, слухайте завдання «Шлунка»…

І Хані почав детально розповідати, що належить робити їм і роботам-солдатам.

Глава 3 Напад

Джеремі Дуглас, попри те, що був від природи веселий і дотепний чоловік, сидів у капітанській рубці корабля похмурий, навіть засмучений.

— Джеремі, що сталося? — заступник капітана Том Леніган зазирнув у рубку до Дугласа.

— Поки що, дякувати Богові, нічого поганого… — мляво відповів Джеремі.

— То звідки ж такий настрій? — поцікавився Том.

— Настрій нормальний, — буркнув Дуглас.

— Слухай, старий, — примружився Леніган. — Ми з тобою випили не одну пінту… кави! І я знаю, коли ти в доброму гуморі, а коли — ні. Кажи прямо: в чому річ?

— Не знаю, — хитнув головою Дуглас. — Мене мучить погане передчуття…

— Передчуття чого?

— Невідворотності нападу покидьків-піратів на нашу «Зірку» і на корабель охорони, — пояснив Джеремі. — Я впевнений, що вони вже «пасуть» нас. Надто цінний вантаж ми веземо.

— Але ми можемо цілком покладатися на чесніть і професійність українських військових, — зауважив Том. — Чи ти в них сумніваєшся?

— Облиш, — потягнувся Дуглас в кріслі. — Ніхто не заперечує сумлінності й фаховості українців. А капітана Коваленка, як тобі відомо, я знаю особисто. Знаю досить давно. Пам’ятаю, ми якось удвох, пліч-о-пліч, оборонялися від медузоїдів із зоряної системи Латсефи… Тим потворам спало на їхню убогу гадку знищити всі білково-нуклеїнні форми життя в Галактиці… Після вирішального бою ми лишилися живими. Тільки ми удвох, можеш уявити? Вибач, я поринув у спогади… Але сучасні піратські космокораблі, на жаль, мають не гірше обладнання й озброєння, ніж «Гетьман Виговський». Крім того, я гадаю, що, крім звичайного збройного нападу, пірати можуть застосувати різні хитрощі й технічно-наукові новинки проти нас.

— А тобі не здається, Джеремі, — скептично мовив Леніган, — що ти просто втомився і твоя фантазія надто розбурхалася? Все, на що здатні пірати, — тупий напад, спроба захопити «Зірку» і знищити український корабель. А мені здається, це неможливо. Ти знаєш про системи нападу і захисту на «Гетьмані Виговському»?

— Знаю, — кивнув Дуглас. — Ба більше: і наш транспортовий корабель не таке вже безневинне ягнятко… Але, але, але…

— Окей, — здався Том. — Ну, і що ти пропонуєш?

— Поки що — уважно стежити, чи не летять за нами непрохані гості, — Джеремі натиснув кнопку автомата-кавоварки, і до капітана виповзла на маленькій таці чашка з гарячою кавою. — А далі будемо діяти згідно узгоджених планів із українськими військовими й нашими…

Дуглас не встиг закінчити думку. «Зірку Вірджинії» трусонуло так, що враз усе освітлення зникло, але в ту ж мить увімкнулося аварійне. Леніган не втримався на ногах, похитнувся, а чашка з гарячою кавою перекинулася просто на коліна Джеремі. «Фак!» — заволав Дуглас, і в цей момент до рубки вбіг штурман Норман Волес і їхня колега, медик, порадниця в будь-якій ситуації і взагалі, добрий геній корабля Джулія Маккензі.

— Капітане, атака! — доповів Волес.

— Що пошкоджено? — витираючи штани, запитав Дуглас.

— Пошкодження мінімальні, — говорив Норман. — Другий хвостовий сканер і частково система приземлення.

— Ч-чорт! — рудий Джеремі завжди легко червонів, ось і зараз став кольором обличчя подібним до буряка. — Захист?

— Виставили! — в один голос доповіли Джулія і Норман. — «Гетьман Виговський» шквальним вогнем, здається, теж пошкодив корабель піратів. Принаймні, той зник…

Несподівано озвався змінений через перешкоди голос Северина Коваленка з екрану відеозв’язку. За мить з’явилося і зображення самого капітана зорельоту «Гетьман Виговський».

— Привіт, Джеремі! — стривожено говорив Коваленко. — Як ви? Великі ушкодження?

— На таких ушкодженнях, Севі, — усміхнувся нарешті Дуглас, — ще півгалактики можна пролетіти! Все окей! А ви що, проґавили піратський корабель?

— Ні, — спохмурнів Коваленко, — вони почали атаку на нас, навіть попри те, що ми їх вчасно виявили. А на ваш корабель пірати спрямували безпілотний ракетний човен. Ми його знищили, але він устиг завдати одного удару по «Зірці Вірджинії». У нас теж є незначні пошкодження… Але то пусте.

— Хто вони були, ті нападники? — поцікавився Том Леніган.

— Ми з’ясували, — кивнув капітан Коваленко. — То корабель «Хамсін» Ягора і його зграї.

— Гадаю, — втрутилася Джулія Маккензі, — це була, так би мовити, розвідка боєм…

— О, Джуліє, вітаю! Ми всі переконані, що пірати знову з’являться… Але ми для них дещо підготували, — усміхнувся Северин. — Ти вже вибрала вбрання для вечірки на честь успішного завершення нашої подорожі?

— Так, Севі, — іронічно відповіла Джулія, — дещо екзотичне, у стилі двадцятого століття.

— Гм, — ревниво засопів Дуглас, — я знаю, що ви є… як то по-вашому? Я чув чудовий вираз від твоєї Оксани Зерняк… А! «Оце так парочка — Мартин і Варочка!», тобто Северин і Джулія… Але незле було б усе ж таки добре завершити мандрівку, га?

— По-перше, Оксана не «моя», Джеремі, — мовив Коваленко. — По-друге, наскільки я розумію, ми завдали Ягору відчутного удару, тож можемо рухатися далі…

— А по-третє? — примружився Дуглас.

— По-третє, — Коваленко вже не міг стримувати сміх, — за яких обставин ти почув від Оксани такий вислів?

Тут уже всі члени двох екіпажів, кожен біля свого екрану й пульту зв’язку, водночас розреготалися, дивлячись на знову почервонілого Дугласа.

— Джеремі, Оксано, — усміхався Северин, — вибачте, я не хотів вас образити. Все гаразд…

— Облиш, Севі, — усміхнувся і Дуглас. — Чи ти вважаєш, що якийсь там напад піратів міг позбавити мене почуття гумору? І що мені конче потрібна розрада, розвага і що там ще?..

— Ну… — розвів руками Северин.

— Джентльмени, — серйозно мовила Джулія. — З вами весело, але мені здається, ми маємо зайнятися своїми справами. Нехай у нас і геніальні роботи — солдати, майстри, ремонтники і медики, все одно нам не завадить бути напоготові.

— Міс Маккензі, — усміхнувся Норман Волес, — як завжди має рацію.

— Так, без жартів, — підсумував Коваленко. — До роботи, друзі! Тримаймо зв’язок!

Усі помахали руками один одному на знак прощання на деякий час. Тепер постійний зв’язок між кораблями підтримувався автоматично.

* * *

Один із роботів доповів Джеремі Дугласу, що всі роботи з ремонту ушкоджених частин корабля виконано.

Те ж почув і Северин Коваленко від команди роботів на своєму «Гетьмані Виговському».

І знову два кораблі — військовий і транспортовий — мчали у просторі заданим курсом, нарощуючи швидкість, аби відійти подалі від місця зіткнення з піратами, залишити далеко позаду їхній «поранений» корабель.

Капітан Коваленко дав наказ Маркові Музиченку бути головним на військовій вахті. Северин вважав, що юнака слід негайно прилучати до реальних і самостійних дій військового командувача за справжніх обставин загрози нападу. Водночас командир корабля сподівався, що в цей час, допоки пірати лагодитимуть свій «Хамсін», два кораблі — вантажний і військовий — встигнуть пройти із «Зіркою Вірджинії» кілька парсеків і виграти час для прискореного маневру і стрімкого руху в напрямку Землі. Саме в цей, безпечний, на думку Северина, період і мав бути на вахті Марко. Нехай звикає брати відповідальність на себе! А командир хотів поки що порадитися із штурманом Григорієм Думанським і програмістом, комп’ютерником Михайлом Гарягою щодо оптимально зміненого маршруту і швидкості руху двох зорельотів.

Не менш важливим питанням було те, як пірати зуміли випередити екіпаж «Гетьмана Виговського» й завдати удару першими, та ще й по «Зірці Вірджинії». Це все треба було з’ясувати, і з’ясувати негайно.

Поки Коваленко, Думанський і Гаряга займалися обговоренням ситуації, що склалася, і комп’ютерним моделюванням різних варіантів розвитку подій, Марко Музиченко перебував у верхній рубці корабля, стежачи за зведеною інформацією від бортового сканування довколишнього простору і доповідей від роботів-розвідників. Марко уважно вглядався у великий екран панорамного вигляду простору поза зорельотом — комп’ютер показував йому, який вигляд має все довкола при всіх знаних видах випромінювання, локації і спостереженні «неозброєним» оком людини. Останнє видавалося зайвим, адже такий недосконалий орган чуття, як око, не міг дати спостерігачеві достатньо інформації для прийняття рішень. То була просто данина традиції, коли ще в давнину, на початку XXI століття, візуальна інформація була важливою для астронавтів. Але ж і швидкості космічних кораблів тоді були «черепашачими»…

Марко задумався про те, як же літали в космос тоді, дуже давно, на примітивних ракетах-носіях. З курсу історії космонавтики, який вони проходили на першім році навчання на військовому факультеті Львівського космічного університету, юнак пам’ятав, що початком космічної ери вважають запуск першого штучного супутника Землі 4 жовтня 1957 року. Але він не міг збагнути, як тоді, за такого примітивного стану науки і техніки, люди спромоглися взагалі щось запустити в космос, нехай і недалеко — на навколоземну орбіту. А за якихось дванадцять років після появи першого супутника, американські астронавти вже ступили на поверхню Місяця! «Це просто якісь дива», — вважав Марко.

Раптом його увагу привернуло зображення невідомого об’єкта на великому екрані. Тієї ж миті роботи-розвідники передали сигнал тривоги. Паралельним курсом із двома зорельотами йшов піратський корабель! Без сумніву, то був «Хамсін», що недавно вже здійснив напад на український і міжнародний зорельоти.

Марко діяв швидко й рішуче — попередив «Зірку Вірджинії» про наближення піратів. Він зробив це для перестрахування: прилади транспортового корабля теж мали побачити «Хамсін», але раптом вони виявлять його надто пізно… Водночас Марко дав знати капітанові Коваленку про загрозу і, отримавши від нього миттєвий дозвіл діяти, віддав наказ завдати удару по піратському кораблю з різних видів зброї.

На все це знадобилося лише кілька секунд. Подвійне захисне поле довкола «Гетьмана Виговського» немов чекало на удар з боку космічних піратів, а «Зірка Вірджинії» оперативно перемістилася в «тінь» від українського корабля, щоб ще більше убезпечити себе від атаки «Хамсіна».

Проте, події відбувалися не так, як можна було б уявити. Піратам таки вдалося встояти проти руйнівних атак судна-супровідника і втримати лінію рівновіддаленого, паралельного з ним курсу. Однак, найнесподіванішим було те, що «Хамсін» не відповів ударом на удар, а нібито очікував чогось. До того ж сканери й бортові прилади українського зорельота показували сильну деформацію захисних полів. Ба більше: тривожні звукові й світлові сигнали, додаючись до миттєвої інформації від роботів-розвідників, вказували: порушення цілісності «енергетичного панцира» виявлено принаймні в двох місцях.

На приладі внутрішнього зв’язку, на руці у Марка, заблимав вогник виклику. До нього зверталася схвильована Оксана.

— Марку, — несподівано суворим голосом говорила вона. — Тепер тобі доведеться взяти все, я наголошую, — все! керівництво нашим кораблем на себе!

— Як?! — трохи розгубився Марко. — Я не зрозумів.

— Капітан, штурман і комп’ютерник втратили свідомість і я не знаю, не розумію, що це, — швидко повідомляла Зерняк. — Я ніяк не можу вивести їх з такого стану!

— Але я щойно говорив із Коваленком, доповідаючи йому про «Хамсін»! — майже вигукнув Марко. — А що кажуть роботи-лікарі?

— Енергетично-інформаційний удар, — коротко відрапортувала Оксана. — Але ми ще не розібралися в природі цього удару. Я не виключаю вторгнення чужорідної інформації до їхніх тіл. От тільки б з’ясувати, на якому рівні привнесена інформація: на молекулярному, клітинному чи тканинному? Не хочеться, аби моє припущення справдилося…

Марко хотів розібратися з такими неприємними прогнозами Оксани, уточнити в неї — наскільки небезпечним для екіпажу і виконання їхнього завдання є вторгнення чужих інформативних часток, клітинних чи генних елементів…

Але тут Музиченко з подивом звернув увагу на те, що «Хамсін» раптом зник з екрану. Жодний технічний засіб стеження не знаходив піратського корабля. Зрозуміло, що той не міг так миттєво переміститися на відстань, яка б унеможливлювала його бачення. Це «зникнення» означало одне — пірати «замаскувалися» в просторі за допомогою спеціальних засобів. Маркові вкрай не подобалася така ситуація — пірати здатні завдати удару по «Зірці Вірджинії» і по їхньому кораблеві будь-якої миті.

Оксана Зерняк подалася до непритомних чоловіків, аби проконтролювати дії роботів-лікарів з відновлення й очищення їх уражених організмів.

Тим часом молодий капітан вирішив спрямувати один із двох безпілотних човнів-розвідників з «Гетьмана Виговського» у тому напрямку, де ще донедавна був «Хамсін». Вони мали зблизька виявити присутність піратського корабля.

Глава 4 Відчуження тіла

«Хамсін» ішов паралельним курсом із двома кораблями. Прилади і системи піратського корабля показували, що і «Гетьман Виговський», і «Зірка Вірджинії» намагаються знайти супротивника в космічному просторі. Але новітні технології маскування зорельотів робили «Хамсін» майже невидимим для сканерів.

Мерке й Путі контролювали сталість маскувальних і захисних енергетичних полів корабля, Абу пильнував просування у просторі бажаної здобичі — міжнародного зорельота космічної баржі і його захисника, українського військового корабля. А Ягор не міг спокійно всидіти на місці, пориваючись негайно розпочати напад на «Гетьмана Виговського», аби знищити його й відтак заволодіти дорогоцінним неонієм на борту «Зірки Вірджинії».

— Заспокойся, Ягоре, — скривилася Еліс. — Ти чудово знаєш: зарано ще… Військові самі потраплять до пастки. Допоки вони збагнуть, що саме трапилося з членами екіпажу, допоки з’ясують, на якому рівні внесено зміни до їхніх організмів… То буде вже занадто пізно. Для них, звичайно. Тим більше, зовні корекція генетичного коду одного з них не може проявитися. Вони її не помітять, як і сам новоспечений мутант не відчує у собі нічого незвичного. Але він діятиме, як нам треба…

— Така собі бомба уповільненої дії, як казали у стародавні часи, — криво посміхнувся Ягор. — Жаль, що ми не мали більше трансгенетичного матеріалу і енергетичних потужностей для його передачі…

— Ось заволодіємо неонієм, — багатозначно мовила Еліс. — Ти станеш багатієм і купиш собі стільки трансгенів, аби зробити покірними тобі мутантами не лише одного українського офіцера, а й цілі планети людей…

— Так! — у захваті вигукнув Ягор. — Влада — солодка річ…

— А я просто придбаю маленьку затишну планету, — замріялася Еліс. — Але не дешеву, кам’яну, а зі справжніми річками, озерами, рослинами…

— Чи не забагато — одній людині ціла планета? — насторожився Ягор.

— Я сподіваюся, ти зі своїми хлопцями прилітатимеш до мене? — лукаво примружилася Еліс.

— Не сумнівайся, — насупився ватажок піратів. — Мені теж іноді набридає місяцями сидіти в оцій бляшанці або ремонтувати її на невідомих астероїдах, де навіть слідів атмосфери немає…

Їхню розмову перервав Абу, який доволі безцеремонно вдерся до рубки капітана.

— Безпілотний розвідник! — повідомив він. — З українського корабля!

— Чорт забирай! — Ягор був украй невдоволений. — Ти що, не міг повідомити про це по внутрішньому зв’язку?

— Внутрішній зв’язок ще не полагоджено до кінця після ударів з «Гетьмана Виговського», — примирливо сказав Абу. — Мерке й Путі вдалося лише поновити головні параметри діяльності «Хамсіна», дещо замінити, налагодити…

— Добре, добре, — відмахнувся Ягор. — Жаль, що ми втратили свій човник. Зараз би влаштували «морський бій»…

— Він засік нас? — тривожно запитала Еліс.

— Ні, поки що не бачить, — доповів Абу.

— Нам треба виграти час, — похмуро мовив капітан. — Далі буде легше.

— А може, нам цей човник… уколошкати? — запропонував Абу.

— Щоб виказати своє місцезнаходження? — іронічно запитала Еліс. — Іноді треба думати, о великий повелителю Всесвіту!

Абу невдоволено засопів. Еліс мала рацію, а він, на жаль, завжди поспішав діяти, йти напролом…

— Абу, передай наказ нашим диво-воякам, Мерке й Путі, — вишкірив криві зуби Ягор, — нехай роботи займаються маскуванням і захистом корабля. А вони хай слідкують за човником і перехоплюють інформацію, яку той передає на військовий корабель. Тут треба людську голову. А роботи нехай собі займаються поточними справами.

— Розумно! — зауважила Еліс.

Ягор, задоволений похвалою, потягнувся в кріслі, а Абу подався передавати наказ піратам.

* * *

Марко Музиченко щойно отримав інформацію від розвідувального човника: той виявив дивний об’єкт неправильної форми в ділянці можливого перебування піратського корабля, він рухався із такою ж швидкістю, як і вантажний та військовий зорельоти. Маркові не знадобилося багато часу, аби збагнути — незрозумілі на вигляд конструкції — то видимі хвостові двигуни «Хамсіна», які не повністю прикривало маскування. Очевидно, поле, яке приховувало корабель піратів, з якоїсь причини не «запинало» його всуціль, і човен з близької відстані зумів «побачити» частину «Хамсіна».

Марко вирішив поки що не починати активних дій, а розповісти про виявлений корабель Коваленкові, Думанському й Гарязі, які прийшли до тями і тепер відпочивали й набували сил в кріслах інтенсивного відновлення організмів. Марко дав наказ роботам спостерігати за піратським зорельотом і бути напоготові, а сам спустився до «відділення відпочинку і здоров’я», як воно офіційно називалося.

Капітан, штурман і комп'ютерник напівлежали у великих медичних фотелях. Марко поцікавився самопочуттям друзів і коротко доповів про обстановку довкола двох зорельотів, про виявлення корабля піратів, який був добре замаскований і очікував на щось…

Курс інтенсивної терапії мав ще тривати кілька годин, після чого, як запевнила всіх Оксана, постараждалі були б повністю «відновлені» (лікарі вже давно уникали слова «одужання») і могли б приступити до роботи.

Після короткої бесіди з пацієнтами Марко зв’язався з кораблем «Зірка Вірджинії» й розповів капітану Дугласу про стан його українських колеґ-охоронців, про те, що пірати нікуди не зникли і слідують паралельним курсом за ними. Джеремі скрушно хитав головою й висловлював надію, що за кілька годин «його друг Севі» буде в капітанській рубці й поганих хлопців «розвіє, мов зоряний пил».

Та поки що Северин не міг перебрати на себе командування кораблем. І Марко відтак ретельно стежив за всім, що відбувається в зорельоті й довкола нього.

— Як там капітан, штурман, програміст? — запитав Музиченко в Зерняк, яка заглянула до нього в рубку. — Просувається відновлення організмів?

— Саме про це я й хотіла поговорити з тобою, — зітхнула Оксана. — Вони вже можуть розпочати роботу. Тіла повністю виправлені, відкориговані. Але…

— Щось не так? — перебив її Марко. — У чому річ?

— А в тому, — захвилювалася Оксана, — що після оновлення й реабілітації деякі структури їхніх клітин уже не такі, як були! У мене ж є генетичні карти кожного з них, розписані всі молекулярні особливості клітин різних тканин їхніх організмів, словом, уся попередня інформація…

— Наскільки глибокі ці зміни? На що вони можуть уплинути? — стривожився Марко.

— Оце і є головним питанням, — зітхнула Оксана. — Поки що ані я, ані роботи-лікарі дати відповідь на нього не можуть.

— Твоя інформація означає єдине, — зауважив Марко. — Ми просто маємо спостерігати за друзями і в разі чого допомогти…

— Мені здається, — мовила Оксана, — ці зміни виникли не просто так. Пірати щось замислили…

— Не слід панікувати, тим більше — передчасно, — заспокоїв її Марко. — Після небезпечного проходу нашого зорельоту повз систему подвійної зірки Зет-Ікс 221 ми вийдемо на прямий шлях до Землі, до нашої бази на Місяці… Не забувай, що подвійна зірка складається з надважкої — «чорної діри», та її супутниці, звичайної зірки, яка вже за якихось півмільйона років впаде в ту багряну безодню, в «діру», розлетиться на атоми в обіймах своєї «чорної сестри».

— Так, головне — проминути подвійну зірку… — замислилася Оксана.

— Я відчуваю, що пірати, — продовжував Марко, — здійснять напад, коли ми із «Зіркою Вірджинії» вже проминемо Зет-Ікс 221.

— Тоді готуйся до проходження зони подвійної зірки, — підвелася Оксана, — а я піду до наших чоловіків. Маю здійснити останню перевірку перед допуском їх до роботи.

Оксана вийшла, а Марко замислився: зміни в організмах людей після енергетично-інформаційної атаки, як він пам’ятав із курсу біомедицини, можуть означати, що хтось із трьох — капітан, штурман чи комп’ютерник — може несвідомо почати підкорятися наказам з піратського корабля через привнесену до тіла програму дій. Мислення, розум, навіть генетичні параметри таких людей, найімовірніше, деформовані… «Кепсько, дуже кепсько, — міркував Музиченко, — а зовсім зле нам буде, коли всі троє чоловіків змінені настільки, що вже поза власною волею стали нашими ворогами. Як бути? Перш за все не виказувати їм моєї тривоги. А далі діятимемо за обставинами».

Глава 5 Зет-Ікс 221

Попри побоювання молодого капітана та бортової медсестри, поведінка постраждалих не викликала жодної підозри: їхні дії були цілком розумними, виправданими і раціональними. Марко зрозумів, що вони з Оксаною, мабуть, перебільшували небезпеку, на яку наразилися ці троє членів екіпажу.

Незабаром «Гетьман Виговський» мав пройти на критичній відстані від «чорної діри» з надпотужним гравітаційним полем, утрапивши в яке, жоден об’єкт у космосі, астероїд, чи навіть планета, не зміг би вирватися, неминуче зникнувши у «багряній безодні», як називав Марко небезпечний район. Існування «чорної діри» підтверджувала друга, парна зірка системи Зет-Ікс 221, на яку також чекала загибель у полі тяжіння безодні. Навіть світло не могло вирватися з «чорної діри» через тяжіння її фантастичної, неймовірно великої маси, сконцентрованої в надмалому обсязі.

Отже, «Зірка Вірджинії» й «Гетьман Виговський» мали «прослизнути» повз небезпечний район Всесвіту, пройти найменшим радіусом, аби якнайшвидше дістатися додому.

Северин Коваленко впевнено вів корабель, штурман Думанський востаннє вивірив курс для вантажного і свого корабля. Норман Волес, його колега із міжнародного зорельота, радився з Григорієм щодо найкращої траєкторії руху обох космічних кораблів, що перебували під прицілом «піратської невидимки».

Джулія Маккензі про щось перемовлялася з Оксаною Зерняк, а Марко був поруч із капітаном. Це влаштовувало юнака. По-перше, капітан Коваленко вирішив атакувати піратів після того, як їхні кораблі проминуть зону Зет-Ікс 221, і Маркові треба було все підготувати, аби нарешті позбутися переслідувальників. А по-друге, Марко, пам’ятаючи побоювання Оксани, весь час приглядався до Северина — чи не виявиться у ньому чогось дивного, що вказувало б на фатальні зміни в його організмі. Марко відганяв ці думки, переконував себе, що такого не може бути, але… Хлопець не міг уявити, як би він діяв у разі такого небезпечного розвитку подій.

Думки Марка обірвали неприємні й невпинні сигнали тривоги. Зореліт здригався від звуку, який попереджав про напад, світло миготіло, роботи мчали хто куди, займаючи свої місця, визначені на випадок екстремальної ситуації.

За лічені секунди з’ясувалося: корабель піратів відкрито передав вимогу до «Гетьмана Виговського» мирно здати «Зірку Вірджинії» й відступити неушкодженим. Після першого обурення нахабством Ягора і його зграї, команда військового корабля почала радитися, як бути. Чому пірати, які завжди намагалися заскочити когось зненацька, діяли так відкрито? Зрозуміло, що вони щось замислили… Коваленко віддав наказ атакувати «Хамсін», а Джеремі Дугласа попросив негайно почати прискорення і йти вперед, не гаючи часу, узгодженим курсом, повз Зет-Ікс 221, поки вони намагатимуться знешкодити піратський корабель. Дуглас, звичайно, щось там невдоволено пробурчав під носа: він би сам залюбки накинувся на піратів, або принаймні побув поруч, поки триватиме атака на них. Але відповідальність за вантаж і тверда вимога Коваленка змусили його не ризикувати і швидко йти геть від можливого місця бою.

Марко віддавав накази для підготовки до атаки, поки капітан із штурманом і комп’ютерником вирішували, які маневри повинен здійснити корабель перед нападом на піратів. За півтори хвилини все було готове для атаки: виставлено додатковий захист, розраховано траєкторії удару ракет, лазерів, жорсткого опромінення, — тобто удар мав бути одразу потужний і невідворотний.

Коваленко віддав наказ, і всі засоби для атаки враз задіяли, несучи загибель «Хамсіну». Корабель піратів усе ще більш-менш вдало маскувався від розпізнавання приладами «Гетьмана Виговського», але його виказувала видима хвостова частина.

Усі завмерли, чекаючи на вибух «Хамсіна».

Але минуло десять секунд… тридцять секунд… хвилина… І нічого не сталося: корабель піратів летів неушкоджений. Капітан Коваленко наказав з’ясувати, що трапилося. Однак роботи вже доповідали йому, що ракети й лазерні промені пройшли повз ціль, а генератори жорсткого випромінювання не спрацювали — вони вийшли з ладу. То було щось нечуване. Адже все обладнання перевіряли, і не раз! «Гетьман Виговський» позбувся половини військового потенціалу, а неушкоджений корабель піратів уже розвертався для завдання удару.

І він не забарився! Український корабель здригнувся від перших пострілів ворожих ракет. Поки що його рятували захисні поля довкола корпусу. Але напади тривали, і пасивний захист корабля руйнувався шар за шаром, позиція за позицією. Вогонь у відповідь мало зашкодив піратам: вони просувалися все ближче, аби, навіть через свою недосконалу систему наведення й ураження інших зорельотів, остаточно вивести з ладу «Гетьмана Виговського».

Северин Коваленко, сам керуючи діями корабля, доручив Маркові зв’язатисяіз «Зіркою Вірджинії», аби перевірити, чи далеко вона відійшла від місця бою і чи все гаразд у неї на борту. Міжнародний вантажний зореліт був у нормі, й відтак Северин прийняв рішення…

— Ми підемо якомога ближчою траєкторією до Зет-Ікс 221, — заявив капітан. — Це скоротить наш шлях до проміжної бази перед Землею.

— Але це дуже небезпечно! — Оксана була вражена. — Ми можемо потрапити в поле тяжіння «чорної діри»… Загинути, лишити «Зірку Вірджинії» без захисту…

— Але на таку ж небезпеку наражається і «Хамсін», який неодмінно піде за нами, — наголосив Коваленко.

— Чому ти думаєш, що йому пощастить менше, ніж нам? — спохмурнів штурман Думанський.

— У нас, по суті, все одно немає вибору, — чітко вимовив Северин. — Зореліт Джеремі вже достатньо віддалився. Енергетичні й збройні ресурси нашого корабля не безмежні. Ми змушені відійти і водночас заманити «Хамсін» у пастку «чорної діри».

— Надто небезпечна гра! — заявив Михайло Гаряга.

— А ти, як вважаєш? — капітан судна обернувся до Марка, який мовчав.

— Розрахунки показують, що при належній швидкості ми можемо пройти по дотичній траєкторії близько до Зет-Ікс 221, — сказав, як доповів, Музиченко. — Гадаю, капітан має рацію, і нам варто витратити енергоресурси корабля на кидок через безодню, а не на безпосередні бойові дії з піратами. І наш, і їхній зорельоти, як доповідають роботи — дистанційні розвідники, ушкоджені. Пропоную обманний маневр: залишити на видноті наш другий човник. Він своїм вогнем відволікатиме «Хамсін», а ми розженемося до найвищої можливої швидкості й прорвемося вслід за «Зіркою Вірджинії». Тим паче, що нам заборонено її покидати напризволяще.

— Ви згодні з таким планом? — запитав Коваленко.

Усі мовчки кивнули, розуміючи, що це хоч і ризиковано, але дає шанс позбутися піратів і зберегти як себе, так і транспортовий корабель.

Човник відділився від «Гетьмана Виговського» і почав завдавати ударів по кораблю піратів. Ті відкрили вогонь у відповідь, а український зореліт із шаленою швидкістю полинув услід за «Зіркою Вірджинії».

Проте невдовзі стало зрозуміло, що з військовим кораблем коїться щось незрозуміле. Швидкість його почала знижуватися, корабель хитало, і він ніяк не міг вийти на задану траєкторію. Мало того: «Хамсін» розтрощив розвідувального човника і тепер вже наздоганяв «Гетьмана Виговського».

Коваленко через бортовий комп’ютер і роботів-ремонтників перевіряв усі системи корабля. Таке тестування було справою нелегкою і займало багато часу, а варто було поспішати: пірати невпинно наближалися. За таких обставин український зореліт не міг іти повз небезпечну подвійну зірку Зет-Ікс 221. А причини незвичної «поведінки» корабля все ніяк не вдавалося з’ясувати. Дорогоцінні хвилин збігали, і весь екіпаж, хоч і не показував цього, почав нервувати. Оксана Зерняк зафіксувала на своїх приладах сплески розумової активності всіх людей на борту.

Марко заглянув до робочої кімнати Оксани після сигналу особистого зв’язку.

— Я переконана, — відразу ж почала Оксана, як тільки Марко увійшов, — що негаразди із зорельотом створені штучно!

— Ти гадаєш, що хтось із трьох чоловіків таки був змінений піратами і тепер шкодить своєму кораблю?! — все ще не йняв віри Марко.

— Саме так, — суворо відказала Оксана. — Хтось вносить безлад у системи зорельота. Але хто?

— Як це з’ясувати? — вголос міркував Марко. — Командир віддає цілком прийнятні, нормальні за такої обставин накази. Тоді хто може втручатися в діяльність корабля? Або штурман, або комп’ютерник…

— Я спробую ще раз непомітно просканувати тіла всіх трьох, — сказала Оксана. — Особливо мозок. Я впевнена, якісь відхилення від норми можна буде виявити.

— Давай спробуємо, — погодився Марко, — а я намагатимусь створити такі умови, аби кожен із чоловіків розкрився у певній ситуації й твоє сканування виявилося результативним.

— Домовилися! — кивнула Оксана. — Піду візьму портативний сканер.

Марко спостерігав за діями капітана і штурмана, а Оксана подалася до комп’ютерника Михайла, аби почати перевірку з нього.

Тим часом ситуація на «Гетьмані Виговському» ставала дедалі більш напруженою. Корабель відмовлявся слухатися деяких команд, пірати знову розпочали обстріл зорельоту, а «чорна діра» була все ближче…

Северин Коваленко наказав перевести керування зорельотом в аварійний режим. Роботи-майстри шукали причини технічних негараздів, а Григорій Думанський намагався, наскільки це можливо, скорегувати курс корабля таким чином, щоби небезпечна відстань до системи Зет-Ікс 221 не стала фатальною. Музиченко в цей час керував обороною від шаленого натиску «Хамсіна». Несподівано на руці Марка озвався сигнал внутрішнього зв’язку між членами екіпажу. Виклик ішов від Оксани і був просто сигналом тривоги, без текстових повідомлень чи голосової форми. Стало зрозуміло, що із Зерняк скоїлася якась біда.

Марко доручив роботам-військовим відбивати удари і здійснювати контратаки на піратів, а сам кинувся до електронного серця зорельоту — комп’ютерної зали, де були порти вводу й отримання інформації до головного і допоміжних комп’ютерів «Гетьмана Виговського».

Юнак вскочив до зали саме у той момент, коли її двері зачинялися — хтось увімкнув аварійне закриття. Ця функція була передбачена на випадок радіаційної атаки, вірусного зараження всього зорельоту та інших подібних надзвичайних ситуацій. Проте Марко ледь встиг заблокувати розсувні двері й прорватися всередину. На одному з крісел перед великою комп’ютерною панеллю сиділа зв’язана Оксана із заклеєним скотчем ротом. Марко озирнувся: крім неї, в залі нікого не було. Та у нажаханих очах він прочитав, що не все тут так просто… Юнак не встиг роззирнутися, як відчув сильний удар збоку. Очевидно, нападник просто не вцілив у голову, або ж хотів збити Марка з ніг. Тренований хлопець правильно впав, перекинувся і миттєво знову скочив на ноги. Перед ним стояв Михайло Гаряга, і його загрозливий вигляд не залишав сумнівів у тому, що Маркові зараз доведеться боротися за своє й Оксанине життя.

Хлопець на мить сторопів — він не чекав такого розвитку подій. Але діяти слід було негайно. Гаряга не жартував — чоловік наступав на Марка, заміряючись ніжкою від зламаного крісла: як комп’ютерний інженер, Михайло не мав особистої зброї. Цим скористався Марко: він ухилився від суперника, миттєво дістав свій скорострільний бластер і знерухомив нападника. Знаючи, що Михайло зо чверть години лежатиме непритомним, юнак миттю кинувся до Оксани. Він розв’язав її, зняв липку стрічку з рота, дав капсулу вітамінно-тонізуючого розчину зі свого військового поясу… Марко вже розумів, що сталося, але перелякана Оксана швидко розповідала йому подробиці.

— Я подумала, — говорила вона, — що саме комп’ютерник може в першу чергу вплинути на «поведінку» зорельота. І вирішила непомітно сканувати Михайла. Але він зрозумів, який прилад я ховаю в кишені комбінезону, й накинувся на мене… Я лише встигла передати тобі сигнал тривоги.

— Дякувати Богу, що все закінчилося саме так, — Марко глянув на Гарягу і викликав військових роботів: вони не могли заподіяти шкоди людині, але мали підкоритися наказу Марка — надійно ізолювати Михайла. — А що показало сканування?

— На жаль, — спохмурніла Оксана, — пірати внесли суттєві зміни до організму Гаряги на рівні структур ДНК і РНК. Він діяв як їхній прибічник, як один із них. Ти сам відчув, наскільки зріс його рівень агресії. Він, по суті, перестав бути собою… Реабілітувати його майже неможливо.

Роботи винесли Михайла, аби зачинити у боксі медичного відділення. Оксана одразу ж ужила заходів для повернення Гаряги до його первинного гено- і психотипу. А Марко тепер розумів, де слід шукати зміни в програмі життєдіяльності, боєздатності, зрештою — життєзабезпечення корабля. Він, не гаючи часу, запустив програму відновлення функцій головного і допоміжних комп’ютерів, а сам подався до Северина — доповісти про останні події.

Зореліт вирівняв хід і тепер слухався команд капітана. Корабель щомиті набирав швидкості, аби проскочити небезпечну зону поблизу «чорної діри». Хибна траєкторія польоту чи надто низька швидкість означали б загибель для всіх у безодні Зет-Ікс 221.

Після доповіді про враження організму Гаряги і пов’язану з цим прикру пригоду для Оксани й Марка, Коваленко почав діяти рішуче: він мав намір пройти біля небезпечної зони подвійної зірки, як кажуть, «по волосинці», максимально зменшивши траєкторію руху «Гетьмана Виговського». По-перше, пірати не відставали від них, і шанси щодо перемоги у двобої у кожної сторони були приблизно рівними. А по-друге, прямий маршрут означав значне енергозбереження ураженого піратами судна. Всі розуміли ризик і свідомо йшли на нього…

Почалася шалена гонка — «Хамсін» наздоганяв «Гетьмана Виговського». Розрахунок піратів був простий: змусити український військовий корабель просуватися у форсованому режимі, втрачаючи значну кількість енергії через ушкодження і, наздогнавши його, знищити з близької відстані — стовідсотково, невідпорно.

Капітана Коваленка трохи заспокоювало повідомлення Джеремі Дугласа про те, що «Зірка Вірджинії» просунулася досить далеко і зараз була у відносній безпеці.

Нарешті «Гетьман Виговський» увійшов до найнебезпечнішої ділянки свого шляху. Образно кажучи, «крок убік» означав би його загибель. «Хамсін» натомість намагався вогнем своїх ракет змістити зореліт Коваленка із заданого курсу.

Український корабель вже почав був проминати зону ризику: прилади показували, що на якусь частину відсотка неймовірно потужне, страшне тяжіння зірки — «чорної діри» із системи Зет-Ікс 221 послабилося… Марко навіть хотів гукнути: «Проходимо!»; але в цей момент енергія двигуна раптово впала, і «Гетьман Виговський» повільно, але невідворотно почав «падати» в бік чорної пастки.

Штурман Думанський за мить доповів, що головний комп’ютер уже не тримає курс, а допоміжні не вносять поправок до траєкторії. Це означало, що український корабель з усе більшим пришвидшенням летітиме до важкої зірки, о опинившись у лабетах її надпотужного тяжіння, яке не випускає назовні навіть світла цього небесного тіла.

— Гаряга все-таки встиг внести зміни до програми, яких ми не виявили! — в розпачі мовила Оксана.

— Зараз я запущу процес повного оновлення всіх програм головного комп’ютера корабля, — гарячково говорив Думанський. — Кілька секунд без управління, зате все стане на місця!

— Запускай, — погодився Коваленко. — Але потім головний комп’ютер не буде керувати польотом…

— Як?! — в один голос запитали Марко і Григорій.

— Ручне управління, — кинув Северин. — Швидше! Перезавантажуйте комп’ютер і від’єднуйте його від системи навігації!

— Зараз! — кинув Григорій.

— Це самогубство! — сполотніла Оксана.

— Це шанс, — відрізав Коваленко. — Швидше!!!

Думанський натиснув кілька клавіш на панелі управління комп’ютером. Марко, мов заворожений, дивився на це, але наказ Коваленка змусив його «опритомніти»:

— Марку! Одночасний залп з усіх бойових систем правого борту, — Коваленко щось задумав. — Ти зрозумів? Не по «Хамсіну», а в напрямку зірки! Реактивний рух, інерцію, що там ще… — ти вивчав?

Марко зрозумів. Зорельоту був потрібен поштовх — і він отримував його завдяки залпові.

І водночас корабель майже втрачав боєздатність. Але вибору не було. У ту ж мить, коли комп’ютер перейшов працювати на внутрішній автономний режим, відбувся потужний постріл усіх ракет і залп із енергетичних гармат правого борту. Величезний зореліт хитнувся ліворуч.

Прилади показали, що «Гетьман Виговський» повернувся на задану траєкторію.

— А тепер, — наказав Коваленко штурманові, — запускай головний комп’ютер. Побачимо, чи «вилікувався» він!

— Запустив! — умить доповів Думанський.

На щастя, тепер «мозок» зорельота працював нормально. Корабель поступово прискорювався.

Глава 6 Шлях додому

— Оксано, — звернувся Коваленко до Зерняк. — Будь поруч із Михайлом постійно, не відходь від нього. Його неодмінно треба витягти з біди. Він має бути з нами! Поміркуй, як нейтралізувати ДНК-ураження. У тебе ж є його генетична карта, еталонні клітини тіла?

— Звичайно, — запевнила Оксана. — Вже йду. Гадаю, що разом із роботами-лікарями ми впораємося.

— А ти, Марку, — продовжував Северин, — слідкуй за піратами. Чомусь вони принишкли.

— Так, капітане! — виструнчився Марко і почав проглядати результати спостережень від роботів-розвідників і зовнішніх сканерів корабля.

Проте колове сканування простору знову не виявляло «Хамсіна». Марко вирішив, що той продовжував використовувати захисне екранування і вичікує, щоб завдати несподіваного удару. Він стривожився і вирішив будь-що виявити небезпечного гравця у піжмурки. Марко спрямував «погляд» сканерів паралельно — для отримання «об’ємної» картини довкола українського корабля. Несподівано юнак помітив невиразний контур, схожий на «Хамсін». Той із помітним прискоренням віддалявся від «Гетьмана Виговського» і летів у бік Зет-Ікс 221!

Марко мимоволі здригнувся. Все було зрозуміло: пірати, захопившись переслідуванням військового корабля, незчулися, як потрапили в поле тяжіння «чорної діри». І якщо українці зуміли вирівняти траєкторію зорельота, то Ягору з його розбишаками цього разу не пощастило. Їхня доля була вирішена.

Музиченко доповів капітанові. Коваленко і Думанський мовчали. Важко було щось сказати, коли гинули люди, хай і такі, як екіпаж «Хамсіна». Навіть при бажанні, врятувати їх було вже неможливо.

— Гей, козаки! — Джеремі Дуглас вийшов на зв’язок із кораблем супроводу. — Чомусь я вас давно не чув. Усе окей?

— Так, — відповів Коваленко. — Мало не зійшли з курсу й не поринули в обійми фатальних зірок. А так усе гаразд. Якщо тобі цікаво, то можу додати, що Ягор, Абу та інші не впоралися зі своїм пошкодженим кораблем і тепер летять прямісінько до Зет-Ікс 221…

— Святий Ендрю! — ошелешено мовив Норман Волес, який був біля Джеремі. — Пірати «Хамсіна» знищили дванадцять космічних транспортних і дев’ять військових кораблів… На їхній совісті життя більш, як сотні людей…

— Ну, здається, тепер і сам мисливець потрапив у пастку, — буркнув Григорій Думанський. — Але й нам слід бути насторожі. Наших енергетичних запасів не вистачить до бази на Місяці.

— Клянуся святим Ісидором, покровителем стародавнього Інтернету, — пристрасно заговорив Том Леніган, — на одному астероїді я знаю чудову ірландську станцію для поповнення енергії, вона саме на півдорозі до Землі! Там можна не лише відпочити, допомогти кораблеві, а й скуштувати того божественного напою…

— Томе! — втрутилася Джулія Маккензі. — У тебе надто бурхлива фантазія. На час супроводу всі головні питання щодо двох кораблів вирішує Севі… Перепрошую, капітан Северин.

— Ну, не всі, — засміявся нарешті Коваленко, — проте десь таки зупинитися ми мусимо…

— Гурра! — в один голос закричали Норман і Джеремі.

* * *

Оксана Зерняк на очах у всього екіпажу «Гетьмана Виговського» сотворила просто-таки диво оновлення Михайла Гаряги. Колега уже був цілком упізнаваний. Деякі недоречності та дивацтва в його поведінці, рухах, мовленні ще траплялися, але Михайло вже був на шляху до повного одужання.

Марко з Оксаною сиділи у великій кімнаті-оранжереї для відпочинку. Вони слухали шемрання листя під теплим вітром, спів води в маленькому водограї…

— Знаєш, Оксано, — замислено мовив Марко. — Дивний збіг: рівно двісті років тому, 14 квітня 2008 року, помер учений, астроном Джон Арчибальд Вілер. Він прожив дуже довге, як на ті часи життя, майже сто років.

— І чим він уславився? — глянула на юнака Оксана. — Я не пам’ятаю такого імені.

— Важко уявити, але ще в грудні 1967 року, — розповідав Марко, — на науковій конференції він уперше вжив вигаданий ним термін «чорні діри» — ділянки в просторо-часі, гравітаційне поле яких таке потужне, що навіть об’єкти, які рухаються поблизу зі швидкістю світла, не можуть уникнути їх впливу… До Вілера «діри» як тільки не називали… А потім, умить, саме його версія стала загальновживаною.

— Але ж ми вирвалися… — мовила, думаючи про інше, Оксана.

— Ми не падали по-справжньому, — усміхнувся Марко.

— Просто новачкам на космольотах щастить! — хитро примружилася Оксана.

Вечірнє море

Марко закінчив читати свій твір. Від змісту книги без початку, середини і кінця, яку він знайшов у шафі серед інших книжок, в його оповідці залишилося, правду кажучи, дуже мало. Хлопець багато чого змінив, додав, вигадав і переробив.

Мама була в захваті від Марка і його оповіді. Вона аплодувала йому, наче акторові.

— Молодець! — раділа жінка. — Я й не думала, що ти у мене такий письменник!

— Ну… — примружився задоволений Марко, — я намагався зробити космічну історію цікавою.

— І це тобі вдалося! Я тобою пишаюся, — додала мама. — Перед від’їздом ми купимо місцевий чай каркаде, будемо його заварювати вдома і, п’ючи, згадувати наш відпочинок.

— Мам, може, ми підемо на море? — запитав Марко. — Я поплаваю перед вечерею, попірнаю…

— Ну, гаразд, — погодилася мама, — але тільки не пірнай. Просто поплавай уздовж рифу. А я дивитимусь на тебе.

— Ти не хочеш плавати? — здивувався Марко, який сидів би у воді з ранку до ночі.

— Правду кажучи, ні, — зітхнула пані Олена. — Я просто позасмагаю під ласкавим західнім сонцем.

— Ну, гаразд, ходімо! — і Марко поклав у пляжну торбинку плавки, ласти, маску і трубку.

Пастка

На березі людей було менше, ніж зранку. Лише двоє чи троє чоловіків пірнали біля коралового рифу. Сонце починало заходити, але риф і його мешканців було ще добре видно у чистій, прозорій воді.

Марко неспішно плив уздовж рифу, опустивши під воду обличчя з маскою і дихальною трубкою в роті. Біля рифової стіни, яка відділяла мілководдя від синьої глибини і стрімким урвищем знижувалася в бік моря, хлопець побачив знайомий кущ коралу заввишки метрів зо два чи три. В його салатового кольору «гілках» стояли, ворушачи плавцями, гарненькі червонясті рибки, готові за першої ж небезпеки пірнути глибше й причаїтися в недосяжних для пащі хижака криївках. А трохи далі, біля стіни рифа, також неспішно плавали чи виглядали з нірок і заглиблень між коралами й каменями рибки, що нагадували барвистих метеликів чи птахів колібрі. Одна жовто-зелена рибка, що висунулася до половини зі своєї схованки, здавалося, просто спала. Вона навіть не ворушила плавцями… Не рухалася, не відкривала рота… Марко, мов зачарований, дивився на неї. Раптом йому спало на гадку взяти її в руку чи принаймні погладити… Він знав, що полохати риб, ставати на риф, а тим паче — намагатися відламати від нього шматок було суворо заборонено. Але ця рибка була чомусь така принадна… І хлопець не встояв перед спокусою. Він обережно, не поспішаючи, простягнув до рибки руку, трохи більше занурившись у воду. Рибка не рухалася, не тікала, не ховалася, але дотягтися до неї Марко не міг. Тоді він вигнувся, набравши побільше повітря, і пірнув до рибки. Кілька помахів ластами — і він уже може вхопити жовто-зелене диво! Та рибка, ледь ворухнувши плавцями, неквапом позадкувала, ховаючись у своїй нірці. Азарт охопив Марка, і він ринув уперед, намагаючись будь-що вхопити рибку. Рука хлопця увійшла до нори, пальці відчули гладеньке тіло рибки, але та, вочевидь, позадкувала ще далі чи просто вивернулася… і вислизнула з руки «мисливця». Марко поворушив пальцями, — далі руку просунути він не міг, — а рибка зникла у глибокій норі. Час би уже підійматися на поверхню — Маркові хотілося вдихнути повітря. Він почав виймати руку з нори, але з жахом відчув: рука не піддається, вона застрягла! Хлопець панічно смикнув раз, удруге, але та не хотіла виходити з вузької щілини. Марко безпорадно покрутив головою й побачив, що синя безодня біля рифу набула похмуро-загрозливих багряних кольорів. «Багряна безодня з мого рукопису!» — подумав підліток. Він не на жарт перелякався. Хлопець відчував, що ось-ось не витримає, відкриє рота і вхопить замість повітря солонющу воду Червоного моря. «Невже можна отак просто померти?» — мов у лихоманці, подумав він.

Несподівано Марко відчув, як щось міцно вхопило його за руку. То був дорослий чоловік. Він повернув руку Марка, просунув її трохи далі в нору, а потім акуратним, але сильним рухом різко вийняв її з пастки.

Хлопець корком вискочив на поверхню моря й почав шалено дихати, відпльовуючись від води. Поруч із його головою визирнула з води і голова чоловіка. Той, побачивши, що Марко дихає і тримається на воді, коротко сказав: «До берега!» — й потяг, мов на буксирі, знесиленого хлопця до понтону, з якого плавці сходили у воду.

Біля лежака на пляжі стояла бліда Олена Георгіївна і дивилася переляканими очима на сина і його рятівника, який плив позаду. Лише коли ті двоє випірнули з води і рушили до берега, вона збагнула, що сталося, точніше — що могло статися з Марком. Вона не бачила, як він пірнув, потім шукала його поглядом, але того не було видно. І в той момент, коли вона злякалася по-справжньому, Марко випірнув на поверхню, а його підтримував незнайомий чоловік.

— Не переймайтеся так, — заспокоював Олену Георгіївну незнайомець. — Ваш син відбувся стресом і подряпинами на руці. Йому робили щеплення?

— Так! — Маркова мати не могла отямитися від усвідомленого страху. — В школі робили.

— Але зайти до медпункту не завадить, — переконував, між тим, чоловік. — Слід уберегтися від нагноєння: корали й коралові риби гарні тільки для споглядання…

— Я вам така вдячна, така… — Олена Георгіївна ладна була розридатися. — Ви врятували…

— Не треба, — він м’яко взяв її за плече. — Хлопцеві пощастило, що я пірнав поруч і побачив його… Усе гаразд, не треба думати про погане…

— Мене звати Марко, — нарешті отямився підліток.

— А мене Сергій, — усміхнувся чоловік.

— Сергій… — почав було Марко, бажаючи дізнатися, як називати свого рятівника по-батькові.

— Просто Сергій, — зрозумів той. — Ви звідки прибули на відпочинок?

— Ми… — почала мати, — ой, вибачте, мене звати Олена… Ми з Києва.

— О! — широко усміхнувся Сергій. — Я теж! Де б іще кияни здибалися?! Втім, сюди прибув цілий літак киян… Та, коли ви не заперечуєте, ми могли б відзначити… е-е-е… цей день святого Марка!

— Сьогодні день святого Марка? — не повірив своїм вухам Марко.

— Я гадаю, що так! — засміявся Сергій. — І Олени, і навіть день народження видатного натураліста Карла Ліннея!

— Ліннея? — не зрозуміла Олена Георгіївна.

— А, це така історія… — махнув рукою Сергій. — Я потім розповім. То як? На вечерю, а тоді пограємо в боулінґ? Там і бар є… О, вибач Марку, тільки боулінґ… бар — то не для тебе, принаймні сьогодні.

— Чому? Зараз ми зайдемо до медпункту, — син уважно дивився на маму, — потім поїмо і…

— Я піду з вами, — рішуче сказав Сергій. — Маю досвід спілкування з арабськими лікарями… Допоможу.

— Ну, гаразд, — здалася Олена. — Я маю вам віддячити…

— Ні! — рішуче заявив Сергій. — І не думайте. Я просто хочу вам допомогти.

У медпункті готелю з’ясувалося, що травми від «спілкування» з коралами, колючими рибами, морськими їжаками тощо — річ досить звичайна для відпочивальників. Тому лікар добре знав, що і як робити. Кілька уколів про всяк випадок, перев’язка руки і неодмінні відвідини медичного кабінету кілька днів поспіль… Таким було першочергове лікування. Марко запевняв, що ушкоджена рука аж ніяк його не турбує, і мати мусила повірити хлопцеві.

Вечеряли всі разом. Олена Георгіївна наполегливо домагалася почути від Марка і Сергія, як усе трапилося. Знехотя хлопець розповів, а Сергій спробував усіляко пом’якшити страхи й переживання матері. Потім він рішуче сказав, що слід нарешті змінити тему розмови. На великий подив Марка, його мати одразу прислухалася до слів нового знайомого і начебто заспокоїлася.

Після вечері Олена Георгіївна сказала, що мусить вдягти інший, вечірній одяг. Сергій сказав, що чекатиме на них у боулінґ-клубі.

Коли причепурена й переодягнена Олена з Марком прийшли до клубу, виявилося, що і Сергій переодягнувся в джинси і блакитну сорочку, яка дуже пасувала до його сіро-блакитних очей. Марко зауважив, як довго й прискіпливо його кароока мати вдивлялася у вічі Сергієві…

Чоловік був веселим, жартував, Олена сміялася, аж поки сказала, що більше не може, бо її щоки вже болять… Тоді Сергій узявся показувати жінці кілька правильних рухів гри в кеглі, а Марко замовив собі молочний коктейль і з захватом дивився, як майстерно той грає. Хлопець жалкував, що не може позмагатися з ним, повчитися в нього, але сподівався, що за кілька днів рука загоїться, і він зможе все надолужити. Аж тут Марко з прикрістю усвідомив, що бути на морі їм із мамою залишалося всього п’ять днів…

А потім… потім вони сказали Сергієві «на добраніч», і він побажав їм спокійного відпочинку. Розійшлися по своїх кімнатах… І вже перед сном мати припала до Марка: безупину цілувала й гладила його по голові та спині.

Наступні дні Сергій також супроводжував Марка з мамою. Вони лежали поруч на пляжі, ходили до ресторанів на сніданки-обіди-вечері, а чоловік розповідав усякі кумедні й цікаві історії зі свого життя і життя своїх численних друзів.

Сергій відпочивав сам, бо, як він висловився, втомився від галасливих компаній, роботи, київської суєти… Олена тактовно з’ясувала, що він був неодружений, точніше — розлучений, і що дітей у нього не було…

П’ять днів промайнули дуже швидко, на відміну від перших семи, які тяглися повільно, неквапом, так, що, здавалося, відпочинкові не буде кінця. В останній день, день відльоту, Олена чомусь сумувала, хоча і твердила, що добре відпочила. Маркова рука швидко загоїлась, і додому він летів, сказати б, цілий і неушкоджений. Про його страшну пригоду ніхто вже не згадував, хоча, звичайно, всі добре пам’ятали.

У літаку Сергій помінявся з кимось місцем, щоб сісти поруч із Оленою та Марком. Цього разу розмова просувалася напрочуд мляво, всі чекали приземлення в Борисполі.

В аеропорту Сергія зустрічав водій з його фірми, і новий знайомий мами й сина запропонував підвезти їх додому. Вони залюбки погодилися, тим паче що, як виявилося, Сергій і пані Олена з дитиною жили не так уже й далеко одне від одного.

Сергій навіть заніс їхню валізу до дверей і залишив свою візитівку — мовляв, якщо потрібна буде якась допомога, телефонуйте. «Але можна телефонувати і просто так!», — додав він. Олена трохи знітилася і сказала, що візитівок у неї немає, проте Марко швидко назвав номер їхнього телефону, а Сергій, усміхнувшись, запевнив, що легко запам’ятав його…

Рука друга

Настала осінь. Марко перейшов до наступного класу. Олена Георгіївна так само багато працювала. Проте вона вже не була такою пригніченою і заклопотаною. Маркові це подобалося — мати менше з ним «боролася», як він називав її напучування і вимоги до себе. Їм іноді телефонував Сергій, розпитував, як справи у Марка з мамою, а одного разу поцікавився, які в них плани на зимові канікули? Чи збираються вони кудись податися з Києва, чи будуть чекати на відпустку аж улітку? Олена не знала, що й відповісти на таке запитання. Вона не хотіла казати Сергієві, що за браком коштів не може їздити на відпочинок двічі на рік…

Марко знав, що мама іноді бачиться з Сергієм, але, попри деякі ревнощі з боку хлопця, в цьому для нього був і суто позитивно-практичний момент: у такі вечори він міг робити, що заманеться. Ну, звичайно, не все, що заманеться, але… Маркові самому з себе було дивно — він тепер усе більше цікавився тим, як письменники створюють книжки. Той перший досвід переробки невідомого фантастичного оповідання запав йому в душу, й одного дня він твердо вирішив, що стане письменником! Отож, вечорами, коли мами вдома не було, він вигадував різні історії — пригодницькі, фантастичні, героїчні… Мамі він нічого не казав, а просто вирішив здивувати її готовими творами.

* * *

Якось, однієї вересневої п’ятниці, мати сказала Маркові, що Сергій запросив їх на риболовлю, далеко за місто. Він запевняв: у таку пору добре ловиться щука, яка активно полює, аби нагуляти жир на зиму. Отож, у неділю, якщо він хоче, можна поїхати на справжню риболовлю… Ось лише встати доведеться мало не серед ночі. Марко був вражений: він давно мріяв поїхати на справжню дорослу риболовлю, упіймати не якусь дрібноту, а велику рибу, зварити юшку, посидіти біля вогнища… Звичайно, хлопець був ладен узагалі не спати, аби тільки все це здійснилося.

Цілу суботу він готувався до риболовлі. І хоча спінінги, вудочки і все, що треба, обіцяв узяти Сергій, Марко поклав до наплічника великий складаний ніж, запасні гачки, поплавці, моток волосіні, сірники, сіль, пшоно і шматок сала. Він, щиро кажучи, хотів узяти й банку пива, аби показати свою дорослість, але не наважився: хтозна, як до цього поставиться мати з Сергієм?

Устали рано, але їхати довелося не так уже й довго — менше, ніж думав Марко. О сьомій ранку вже почали орудувати спінінґами: Сергій пояснив Маркові, як слід закидати і з якою швидкістю слід крутити котушку.

* * *

Хлопець затято намагався піймати щуку…

Але поки що нічого не клювало.

Першим щуку витяг Сергій. Ото була подія! Рибина була не надто велика, але гарна. Марко не міг відвести очей… От би йому таку зловити!

Сергій сам почистив рибу, повісив казан над багаттям, додав ще дрібнішої риби, яка попалася на донку, трохи почаклував над майбутньою юшкою… Та почала варитися, а Олена дрімала, закутана коцами, у великому джипі Сергія.

Сергій мав піднесений настрій після вдалого лову і жартував, що без другої щуки, упійманої Марком, юшка не буде юшкою.

Поки Сергій з Марком перекидалися словами, вудилище, яке хлопець тримав у руках, несподівано зігнулося, волосінь завмерла, неначе при накручуванні на котушку зачепилася за щось… Марко смикнув, але відчув, як ліска різко подалася вбік, Сергій миттєво зрозумів, що сталося, підскочив до хлопця і для підстраховки притримав його спінінґ. «Узяла!» — чомусь пошепки сказав Сергій і почав допомагати Маркові вести щуку, яка потрапила на гачок, до берега.

Ближче, ближче… Щука пручалася, тягла волосінь, але потім раптом здалася… Біля берега рибалки вже бачили зубасту рибу. «Велика!», — задоволено сказав Сергій. Марко так хвилювався, що зміг тільки видушити із себе: «Ага…»

Нарешті рибину витягли на берег, Сергій хвацько підхопив її підсадкою, сказавши, щоб Марко міцно тримав снасті, бо щука може зірватися в останній момент; а тоді відніс рибину подалі від води.

Марковим радощам не було меж: він зловив щуку завдовжки мало не метр! Сергій хвалив його. А потім запропонував сфотографувати Марка з таким уловом. Олена вийшла з машини, засміялася і сказала, що вона навіть не чекала такої здобичі.

Між тим ясний і прохолодний день був у розпалі, немов запрошуючи рибалок відпочити, посидіти біля багаття і нарешті скуштувати своєї юшки…

Марко їв так, як ніколи. Йому було неймовірно смачним усе: і чорний хліб, і юшка, і сало з цибулею впереміж… Мама просто усміхалася і дивилася то на сина, то на Сергія.

Коли всі попоїли, переказали подробиці риболовлі один одному, настала пауза: начебто все вже було сказано, і лишається тільки дивитися на розжарене вугілля й синьо-червоні язики полум’я, що іноді піднімалися над ним.

Довкола було дуже тихо. Така тиша буває тільки в деякі передосінні дні, коли природа завмирає і починає вслуховуватися сама в себе.

Усі мовчали, насолоджуючись гожим днем, спокоєм і високим небом.

За деякий час Сергій повернувся до Марка, пильно глянув на нього, потім — на Олену і сказав:

— Знаєш, Марку… Ми з твоєю мамою вирішили одружитися.

Хлопець кліпав очима, не знаючи, як реагувати на такі слова. Щиро кажучи, йому було добре з Сергієм… Він поглянув на маму і зустрів її спокійно-щасливий погляд, такий, якого він не бачив уже дуже давно.

— А тобі, Марку, я буду справжнім, щирим другом, — серйозно додав Сергій і простягнув хлопцеві свою міцну руку.

Оглавление

СМЕРТЕЛЬНИЙ КРУЇЗ

  Конкурс

  Смертельний круїз

  Перший приз

БАГРЯНА БЕЗОДНЯ ЗЕМНА І НЕБЕСНА ІСТОРІЇ

  Розірвана книга

  Єгипет

  Мандрівка до багряної безодні

    Глава 1 Екіпаж зорельоту

    Глава 2 Корабель-привид

    Глава 3 Напад

    Глава 4 Відчуження тіла

    Глава 5 Зет-Ікс 221

    Глава 6 Шлях додому

  Вечірнє море

  Пастка

  Рука друга