Свідків злочину не було [Віктор Тимчук] (fb2) читать онлайн

Віктор Тимчук СВІДКІВ ЗЛОЧИНУ НЕ БУЛО

^©  _{http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література}

_{Художник Г. С. Ковпаненко}

_{Рецензент Р. Ф. Самбук}

СВІДКІВ ЗЛОЧИНУ НЕ БУЛО

Валентина Гнатівна саме наливала з мідної миски в банку пахуче варення з чорної смородини, коли враз пролунав телефонний дзвінок. Миска хитнулася в її руках, і темна цівка потекла на стіл. Жінка метнулася з кухні в коридор. З кімнати вибігла біла болонка, заскімлила.

— Цить, Білко. Це, напевне, Руслан, — і взяла трубку. — Алло! Слухаю!

— Я вже йду, — почула вона ніби синів голос.

— Ти, Руслане? — Жінка міцніше притиснула трубку до вуха. — Чого так пізно?

— Я вже йду, — повторив той самий голос.

Вона мимоволі подивилася на стінний годинник-хатку. Стрілки показували п'ятнадцять хвилин на восьму вечора. Підійшла до календаря і відірвала листочок. Було сьоме липня, середа.

Болонка метушилася навколо жінки, грайливо хапала за полу халата.

— Зараз прийде Руслан, прийде. Іч, скучила.

Жінка знову наливала варення у банки, потім закручувала їх кришками й прислухалася, чи не шурхотить ліфт.

В кімнаті посутеніло. Валентина Гнатівна сіла перед трюмо й засвітила бра. На коліна їй скочила болонка. Жінка якусь хвилю дивилася в дзеркало, провела пучкою по двох зморшках на лобі й зітхнула. Взялася накручувати біляве волосся на бігуді. Та погляд її щоразу падав на маленький золотий годинник, що лежав серед різної парфюмерії, і жінка подумки, з легким неспокоєм відзначила, що вже десята, а Руслана нема.

Стурбовано вийшла на балкон. У будинку навпроти рясно світилися вікна. Коло під'їзду, біля вузької лавиці, гомонів гурт підлітків.

— Русла-а-ан!.. — гукнула, й відлуння покотилося по землі.

— Його тут нема! — озвався хтось із двору.

Вона оглянула широкий двір між будинками, аж до зупинки трамвая, але ніде не помітила постаті сина.

Так пізно він ніколи не повертався з тренування.

Ні в десять, ні в одинадцять, ні опівночі Руслан не прийшов.

Вранці також його не було.

Не було ні в лікарнях, ні в міліції, ні у знайомих.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

П'ятий день я жив уже в обласному місті на півдні України. Сталося це, мабуть, не без допомоги Великошича, якого призначили прокурором району. Очевидно, його попросила моя мати. Вона знала, як важко мені тепер після викриття вбивці мого батька. А тут ніщо не нагадувало про ті події трирічної давності.

Перше завдання від Скорича, мого теперішнього безпосереднього начальника, я хотів виконати якнайкраще.

Покладав надію на потерпілого Зеленяка, який лежав у лікарні зі струсом мозку. Мені дозволили зустрітися з ним. Їхав тролейбусом, розглядав будинки по обидва боки дороги, запам'ятовував назви вулиць, прямих, мов стріла. Місто остуджував солонуватий вітер з лиману, такий приємний у цю липневу спеку. Вже п'ятий день — і ні краплини дощу. Дощ у цих краях майже дивина.

Жадібно придивлявся до всього, вслухався в говірку людей, прагнув якнайшвидше пізнати місто і його мешканців, щоб не почуватися тут чужаком.

На кінцевій зупинці тролейбуса вийшов, перетнув перехрестя вулиць і скоро опинився перед розчиненими зеленими ворітьми. За ними виднілося просторе тінисте подвір'я, а поміж дерев прозирали світлими плямами стіни корпусів.

Дороговкази з написами вивели мене без зайвих розпитувань до хірургічного відділення. У тісному коридорі, перед квадратним віконцем у дверях, стояло декілька відвідувачів із целофановими торбинками. Пояснив черговій, що я з міліції, і попросив її покликати лікаря Самойлюк. Обхід ще не починався. Самойлюк, немолода жінка з карими сумними очима, тихо мені говорила:

— Струс виявився неважким, але все одно не втомлюйте його. З головою жарти погані. Ось історія хвороби Ігоря Зеленяка.

Я погортав її і дізнався, що йому 24 роки, працював токарем на суднобудівному заводі, хворів грипом, ангіною, свинкою.

Згадав, як у дитинстві з нетерпінням чекав появи живого поросятка, що мало вигрітись, мені здавалося, у мене в компресі на горлі,

— Ось тут, перше ліжко під вікном, — зупинилася лікарка біля дверей палати.

Віддав їй історію хвороби і переступив поріг. Палата була продовгувата, з чотирма ліжками, між якими стояли тумбочки. На мене. глянули три пари запитливих очей.

— О, у нас новий лікар, — обізвався найближчий до мене дядько і заворушив забинтованою ногою на витяжці.

Другий хворий — чоловік з гострим лицем, зодягнутий в смугасту піжаму, дивився на мене чомусь насмішкувато. Я привітався, глянув на третього, Ігоря Зеленяка. Це був чорнявий хлопець, до підборіддя вкритий простирадлом, поверх якого лежали його великі, засмаглі, мускулисті руки. В його погляді відчувався тамований біль, і я вирішив не зловживати розпитуванням.

— Раз лікар, значить, почнемо медогляд, — сказав, беручи стілець.

— Чогось ти, дохтуре, без тієї чмихавки, що міряє тиск, і без наших історій, — засумнівався гостролиций.

— Будемо знайомі, — сказав Зеленяку. — Я інспектор карного розшуку капітан Загайгора. Як ви себе почуваєте?

— Та вже краще, — зітхнув він.

— Ви не хвилюйтесь. Розкажіть, що з вами трапилося.

Зеленяк ходив на роботу у другу зміну, тобто з 16-ї години. Того дня з'явився трохи раніше отримати платню. Відпрацював свою зміну і пішов додому. Жив Зеленяк недалеко від заводу. Його постійний попутник Коваленко був у відпустці, тому йшов сам. Коло своєї вулиці він побачив якогось хлопця і подумав, що це хтось із заводчан поспішає на третю зміну. Як порівнялися, той попросив припалити, і, поки Ігор порпався в кишені, хлопець швидко оглянувся, потім…

А що сталося потім — Зеленяк не пам'ятав. Коли підвівся, то перше, що відчув, — біль у потилиці й підборідді. Поволі добрів до свого будинку, нишком відчинив двері, щоб не розбудити матір. У ванні підставив голову під холодний струмінь води. Полегшало. А гроші? — раптом згадав. Встромив руку до кишені — 167 карбованців не було. І лише тоді зрозумів: його пограбовано. Нічого не сказав домашнім проти ночі. А вранці, за армійською звичкою, різко схопився на ноги й знепритомнів…

— Який з себе той хлопець? Ви б його впізнали?

— Хлопець як хлопець, мого зросту. Я не придивлявся до нього.

— Ну хоч щось ви запам'ятали?

Зеленяк замислився.

— Голос… У нього трохи хрипкуватий голос, мов у простудженого. І ще годинник з браслетом.

— На якій вулиці це трапилося?

— Дунаєва.

— Хрипливий стояв впритул до вас?

— За півметра.

— І ви, коли діставали сірники, не дивилися на нього?

— Ні.

Що ж, правильно: людина, яка не відчуває небезпеки, не стежить за співрозмовником чи випадковим перехожим. Цим і скористався Хрипливий. Але ж який майстерний удар! І на щелепі — ні подряпини, ні синця. Чим же він його?..

Я не збирався йти на місце події, де, безперечно, не залишилося ніяких слідів. Міркував над іншим. Якщо злочин вчинено уперше і відсутні найдрібніші зачіпки, то розшукати злочинця майже неможливо, аж поки він знову не виявить себе, не припуститься помилки або знайдуться свідки, прямі чи побічні докази. Існували й щасливі випадковості, але чекати на них — це свідомо сприяти злочину.

— Видужуй, Ігоре, — побажав Зеленяку й вийшов.

Мені подобався наш будинок зі стрілчатими вікнами, змурований з жовтого черепашника, з аркою, за якою було просторе подвір'я, вимощене бруківкою. Піддашки над під'їздами трималися на чавунних кронштейнах, де в мереживі металу жили птахи і русалки, звисали чорні грона винограду. Дім збудовано давно, і тоді ж посаджені каштани, що напнули над двором зелене шатро, сповнене прохолоди.

Я піднявся на другий поверх до кабінету Скорича. Постукав. За дверима, оббитими чорним дерматином, було тихо. Відчинив їх і увійшов. Дмитро Юхимович, присадкуватий чоловік років п'ятдесяти, в білій нейлоновій сорочці й темно-синіх штанях, дивився у вікно. У будинку напроти жінка на балконі поливала квіти. Я згадав: місяць тому Скорич поховав дружину. Напевно, вона теж любила квіти і тримала їх на балконі.

Не насмілювався заговорити, стояв коло дверей.

— Сідайте, капітане, — звернувся до мене Скорич.

Я сів. Дмитро Юхимович дістав хустинку й витер нею обличчя, потім круглу, голену голову. Непоспіхом підійшов до столу, всівся на стілець і відсутнім поглядом втупився у папери на столі — збирався з думками..

— Розповідайте, Арсене Федоровичу, — попросив.

Я переказав свідчення Зеленяка.

— Чому він не заявив у міліцію?

— Не був упевнений, що знайдемо грабіжника.

— Н-да… — Скорич завченим рухом, ніби у нього буйна чуприна, провів долонею по лискучій голові. — Пограбування громадян у нас рідкісне явище, але важкий це злочин, і його ми повинні розкрити. Значить, хрипливий голос… А це ниточка. Ви як вважаєте?

— Звичайно, якщо Хрипливий у нас на замітці.

— Я такого не пам'ятаю. Часом не вперше?

— Навряд, — заперечив Скоричу. — Зважте, Дмитре Юхимовичу, — він був сам, один на один. Треба мати неабияку впевненість у своїй силі й спритності. Новачок не наважився б на таке.

— Переконливо, — скупо посміхнувся майор.

— І далі: Хрипливий може виявитись не хрипливим. Просто застудив горло морозивом чи пивом.

Скорич кивнув, погоджуючись, заохочуючи мене до подальшого осмислення фактів і подій, до висновків і узагальнень. Та все, що я знав про напад і грабіжника, було незначне й дріб'язкове. Рядова вулична подія. І я з тривогою зрозумів: моє перше завдання може залишитися невиконаним, якщо Хрипливий знову десь не з'явиться. А коли він «гастролер»? Зупинився лише на добу в місті, вчинив розбій, і вже давно й слід його прохолонув…

— Дмитре Юхимовичу, залізничний вокзал і завод…

— Недалеко, Арсене Федоровичу, — здогадався Скорич, що я мав на увазі. — Але… треба ще знати дні видачі платні. Гастролеру, звичайно, вони не відомі.

А я навіть не подумав про дні виплати. Аж стало незручно через свою неуважність. Безперечно, Хрипливий був упевнений, що ризикував недарма.

— Треба поцікавитись, хто у нас є на прикметі з хрипливим голосом, — сказав майор. — Передамо телефонограму нашим дільничним інспекторам. А зараз, Федоровичу, займіться паралельно й цією справою.

Скорич подав мені аркуш паперу з учнівського зошита в клітинку. На ньому розгонистим почерком написано:

«ЗАЯВА.

Мій син Табурчак Руслан Вадимович, чотирнадцять років, сьомого липня пішов на тренування на водну станцію ДСТ «Спартак». Увечері він подзвонив, що іде додому, і не прийшов. Я обдзвонила всі лікарні, оббігала всіх знайомих, та його ніде нема. Розмовляла із його тренером Радутним П. Т., який сказав, що мій син після тренування пішов додому. А його досі нема.

Прошу розшукати мого сина і сповістити мені, якщо дізнаєтеся щось про нього. Ми живемо на вулиці Декабристів, 9, кв. 23, тел. 2–13–37.

Табурчак Валентина Гнатівна».

Досі я не розшукував дітей, що з якихось причин кидали рідну домівку. У нашому райцентрі, де недавно працював, такого не траплялось.

— Ми теж обдзвонили всі установи, а наслідків ніяких, — сумно мовив майор. — Не подобається мені це зникнення хлопчини. Надто дзвінок його. Ви звернули увагу? Подзвонив, а не прийшов.

— Звернув, Дмитре Юхимовичу. А чому не батько писав заяву? Він їх покинув?

— Він у відрядженні. Отже, ще нічого не знає.

— А не міг Руслан непомітно пробратися на корабель? — висловив припущення.

— Ні, перевіряли, — заперечив майор. — І того дня діти ні в які аварії не потрапляли, — випередив моє наступне запитання.

— А якщо хтось збив його машиною і забрав… ніби у лікарню, а насправді вивіз за місто, десь у ліс, річку…

Скорич потер перенісся.

— Все може бути, Арсене Федоровичу. До речі, нам нічого не відомо з життя хлопчини, про сім'ю, в якій він ріс, його друзів. Розберіться, — сказав майор. — Чи впораєтеся з обома справами? Вони чимось схожі.

Я посміхнувся, бо вони справді схожі між собою тим, що в обох немає вагомих фактів.

— Хоч і два зайці, але треба вполювати обох, — відповів без ентузіазму.

— От і гаразд. Тримайте мене в курсі розшуку. Як наша спека? — спитав, коли я вже виходив.

— Звикаю, хоч і смажить так, що до п'ят дістає, — спробував пожартувати.

У своєму кабінеті я поклав перед собою свідчення Зеленяка і заяву Табурчак. Чи хтось із дільничних інспекторів повідомить про Хрипливого? За що ж зачепитися? День отримання платні… Коли місцевий, то… або його друзяки працювали на заводі, або він сам там працював. А може, випадково дізнався…

Глянув на заяву Табурчак. Привертали увагу дзвінок сина й те, що батько у відрядженні. Виникало багато запитань, але я ще не зустрічався ні з Руслановою матір'ю, ні з тренером. Тому не поспішав з припущеннями, бо мав лише один факт — дзвінок. Не хотілося вірити, що з підлітком трапилася біда. Мабуть, образився на батьків і вирішив помститися, щоб понервували трохи. Або кудись поїхав і не попередив… Щоб довго не сушити собі мізки, я набрав номер телефону Табурчак.

— Слухаю, — озвався приглушений жіночий голос.

— Добрий день, Валентино Гнатівно. Це з міліції, капітан Загайгора. До котрої години ви будете вдома?

— Я всі дні вдома… чекаю… Ви скажіть… Руслан…

— Через півгодини я прийду, — і поклав трубку.

Зійшов з трамвая на зупинку раніше, щоб пройтися вулицею, де виріс Руслан. Дев'яти- і п'ятиповерхові будинки, безперервний потік машин, трамваї, перехожі — звичайна вулиця неподалік від центру міста.

Я пройшов мимо гастроному, хлібного магазину, книгарні, аптеки. Порівнявся з школою, на подвір'ї якої вишикувались діти в піонерській формі. Мабуть, Руслан тут вчився і в якомусь класі стоїть його парта. А мати щодня бачить школу… І вже три дні нема сина. Я уявив жінку, яка в самотині прислухалася до кроків на сходах, чекала, що от-от теленькне дзвінок у коридорі чи телефон, але у квартирі панувала тиша, а мати скрізь натрапляла на речі сина, і вони нагадували, нагадували…

Все ж іноді жорстокими бувають діти, не думають, скільки горя завдадуть найрідніщим людям необачним вчинком, словом. Чотирнадцять років… Підліток. Найважчий вік. Бо характер мов скресання льоду на річці: здиблюється, ламається, кришиться і несе, несе…

Напроти, через вулицю, будинок, в якому жили Табурчаки. Я пішов повільніше і поглянув на вікна.

— Купуйте насіння, молодий чоловіче, — прошепелявила до мене жінка, що сиділа на ослінчику під старою акацією.

Біля неї, на газеті, лежала сіра торбина із соняшниковим насінням. Воно, добре підсмажене, смачно пахло, наче в олійні. Жінка набрала повну склянку й дивилася на мене. На її одутлому обличчі кривилась улеслива посмішка. Лузати насіння я любив, але мені більше подобалося гарбузове, напевне тому, що в голодні повоєнні роки мама затирала ним, замість сала, борщ, присмачувала картоплю.

— Іншим разом, — пообіцяв жінці, одягнутій в якесь блякле плаття і старі коричневі туфлі.

— Я вас тут уперше бачу, — сказала, намагаючись не шепелявити.

— Невже? — удав здивування.

— Еге, я знаю майже всіх, хто сюдою ходить, — похвалилась, і я помітив, що в неї не було двох передніх зубів.

— І школярів?

— Атож. Вони мої постійні клієнти.

Респектабельне слово «клієнти» аж ніяк не пасувало до її зовнішнього вигляду, і я подумав, що вона не завжди була базарувальницею. Проте її повідомлення взяв до уваги.

Перейшов на протилежний бік вулиці, обминув дев'ятиповерховий будинок і потрапив у безлюдний двір, в якому зрідка росли молоді платани. Уявив, що ввечері двір наповнюється дитячим гомоном, а в альтанці, обплетеній диким виноградом, чути різкий стукіт доміно.

У списку мешканців, що висів біля першого під'їзду, відшукав прізвище Табурчак. Так і є — квартира 23. У поштових скриньках біліли газети. Лише у двадцять третій порожньо. Зайшов у ліфт, і він повільно підняв мене нагору.

З власного досвіду знав, як важко вести справи, які стосуються матерів і дітей. Таке розслідування вимотувало душу й залишало по собі неприємний осадок незбагненної провини. Тому я сподівався: в цьому випадку йтиметься про примхи підліткового віку і через день-два з'явиться Руслан.

На площадці перед ліфтом тихо. Подзвонив, у квартирі мелодійно теленькнуло і почувся заливчастий гавкіт. Відчинилися двері. Мені до ніг метнувся білий маленький песик, збуджено застрибав навколо, заскавулів. Я підвів голову й подивився на жінку, що стояла у дверях.

— Я з міліції, — пояснив. — Інспектор карного розшуку Загайгора.

— Заходьте, — Валентина Гнатівна поступилася, пропускаючи мене до напівтемного коридора.

Переступив поріг і відчув, наче в коридорі є хтось третій — мигнула у присмерку чиясь тінь. Може, приїхав із відрядження Русланів батько? Озирнувся — й побачив у тьмяному прямокутнику дзеркала себе.

У кімнаті, застеленій гарним зозулястим паласом, була тахта, невеликий барвистий килим над нею, сервант, стіл, телевізор, бра, трюмо… Жінка зупинилася біля вікна, де на підвіконні стояв сірий телефон. Песик скрутився калачиком коло ніжки тахти, поклав на лапи кудлату голову й завмер.

— Сідайте, — запросила.

Я сів на стілець поруч із столом і глянув на жінку. Вона була тендітна, з пишним волоссям кольору перезрілої соломи, якого, напевне, кілька днів не торкався гребінець, її постать, змарніле лице, великі очі, підведені півколами синців, вражали скорботою, відчаєм, безнадією. Це був цілий згусток материнського болю.

— Його ще нема, — мовила тихо. — Ви б не прийшли, коли б Руслан…

У неї вже не було сліз.

— Валентино Гнатівно, розкажіть, будь ласка, куди ходив син, на яке тренування, про його дзвінок, — сказав їй, щоб не мовчати.

Вона дивилась у вікно. Я терпляче чекав. І раптом ледь чутно, мов з-під землі, долинув голос скрипки, жалібний і тужливий. Мелодія, сповнена страждання й відчуття непоправної втрати, проникла в груди, стискала серце й підкочувалась до горла давким клубком…

— А вона знову грає, — пошепки мовила Табурчак.

— Хто?

— Катя з дев'ятого поверху.

— Валентино Гнатівно, — якомога тепліше звернувся до неї.

— Я зараз… — Вона дивилась у вікно і заговорила не оглядаючись. — Руслан з восьми років займається вітрильним спортом. Брав участь у змаганнях, навіть має перший розряд. Тричі на тиждень тренується. У той день близько третьої години він подзвонив мені на завод і попередив, що йде на водну станцію. Після роботи я зварила варення, почала розливати у банки — і тут дзвінок… «Я вже йду», — сказав Руслан. Білка гавкала, і я погано чула. Він повторив: «Я вже йду».

— О котрій годині це було?

— П'ятнадцять хвилин на восьму. Я добре запам'ятала, бо він затримувався, і я часто поглядала на годинник.

— А він завжди попереджав, коли йшов і вертався з тренування?

— Завжди. Руслан слухняний і самостійний: він сам відвідував дитячий садок і в молодші класи теж ходив сам. Він замикав квартиру, снідав і обідав без нас, бо на завод нам о пів на восьму, а з роботи не прибіжиш глянути, як він тут. Все по телефону…

— Де ви працюєте?

— На машинобудівному конструктором, а чоловік інженер, керівник групи у відділі матеріально-технічного постачання. Він зараз у відрядженні. Що я йому скажу?

— Йому не сповістили?

— Дзвонили в Київ в управління, обіцяли передати.

— Валентино Гнатівно, а не міг Руслан поїхати до ваших родичів, добрих знайомих?

— До яких родичів? Чоловік круглий сирота, а мої. по батьковій лінії, живуть аж на Далекому Сході. Я навіть з ними не листуюсь, навіть адреси… Мені про них розповідала мати.

— А де ваші батьки?

— Мама померла в шістдесят третьому, а батько загинув на війні.

— Скажіть, може, ви або ваш чоловік сварилися з Русланом, образили його? Чи не скоїв він чогось?..

— Ні, ні! — гаряче заперечила. — Руслан розумний, ніколи зайвого у нас не вимагав і вчився добре. Він усе має, що мають хлопчики його віку. Ну, Руслан не жорстокий. Він добрий і лагідний. Я знаю свого сина.

— А його товаришів?

— У нього лише один вірний товариш — Віталик Бунак з четвертого поверху. Сьомого числа він провів його на тренування, а ввечері поїхав у село до бабусі.

— Якими вулицями ходив Руслан на тренування?

Табурчак замислилася чи недочула моє запитання і все дивилась у вікно. Знову крізь стіни, аж із дев'ятого поверху, пробивалась до кімнати мелодія — сумна і болісна…

— Я ніколи його не проводжала, — нарешті мовила. — Він завжди з Віталиком…

— Ви знаєте, де водна станція?

— Якось ходила туди на змагання. Це по нашій, Декабристів, потім по Свердлова вниз до стадіону, на набережну, через міст. Одразу за мостом — причали, — пояснила мені. — Це найкоротший шлях. Ним і ходив Руслан.

— Чому він обрав саме вітрильний спорт?

— Мій батько служив на торпедних катерах, і Руслан в усьому його наслідує, теж мріє про флот.

— Ви пам'ятаєте, як він був одягнутий?

— У прості в'єтнамські штани «Дружба», білу футболку, коричневі сандалі і… така від сонця кепочка з довгим зеленим козирком. На ній ще збоку напис «Крим».

— А де спить Руслан?

Табурчак показала рукою на двері за лляними портьєрами.

— Можна глянути?

Вона байдуже кивнула.

Я відчинив двері й став на порозі. Кімната з вікном у двір, шафа, дерев'яне ліжко, письмовий стіл, перед яким на стіні прикріплені шпильками картинки яхт і кораблів. Ще на маленькому столику кулястий акваріум із булькатими рибками, два стільці, полиця з книгами. Чисто й охайно.

— Ви тут нічого не зачіпали?

— Ні.

— І не прибирали?.

— Руслан сам прибирає свою кімнату.

— А він не залишив ніякої записки?

— Я шукала, нема.

Мені не хотілося просити фотокартки Руслана, але вони потрібні для розшуку. Я був упевнений: у ці дні вона не раз їх переглядала. Та іншого виходу не було.

— Валентино Гнатівно, у вас є його фотографія?

Вона сполохано глянула на мене.

— Є…

— Бажано останнє фото, — уточнив я.

— Зачекайте, — взяла телефон на довгому шнурі й вийшла.

Я підійшов до вікна. Побачив трамвайну зупинку й вулицю, якою ходив Руслан. Під акацією сиділа жінка з насінням. Чого вона так швидко опустила голову? Здалось чи справді?.. Я ступив за фіранку, бо знав: знадвору тепер мене не видно. І через кілька хвилин жінка крадькома спідлоба зиркнула на вікно і, не помітивши у ньому мене, вже відкрито дивилася сюди. Дивно. Може, знайома Табурчаків? Хоч про зникнення школяра з двадцять третьої квартири, напевне, вже знали всі мешканці будинку.

Я знову сів до столу. На дев'ятому поверсі грала скрипка. До кімнати повернулася Валентина Гнатівна з телефоном і поклала переді мною фотокартку.

Фото любительське, чимале. На причалі стояв підліток у спортивному костюмі й посміхався, мружачись од сонця. Білявий чуб куйовдив свіжий вітер, і Руслан притримував його лівою рукою. Кругле обличчя з ямочками. на щоках, великі очі й повні губи. Схожий на матір. Помітно, що дужий хлопець. За ним, удалині, ряхтіли хвилі, й на них гойдався великий білий вітрильник.

— Фотографував Віталик… на Перше травня, — пояснила.

Я видер з блокнота аркушик, написав свій і Скорича номери телефонів.

— Ось візьміть, Валентино Гнатівно, про всяк випадок. Ми зробимо все, що зможемо, — пообіцяв їй.

— Розшукайте його… мій син… Боже, де ж він? І чого він пішов по Пушкінській? Чого?

— По якій Пушкінській? Коли? — здивувався я.

— Після тренування. Радутний висадив його на набережній, і Руслан пішов по Пушкінській, — знічено мовила. — А хіба я вам?..

— Радутний — тренер?

— Еге, це він сказав. Але Пушкінська далеко від Свердлова, — і розгублено, стримуючи сльози, додала — З водної станції набагато ближче додому.

Мені кортіло розпитати про тренера, але, зважаючи на її стан, вирішив зробити це іншим разом, бо з Радутним все одно мені доведеться зустрічатись.

Ліфтом не поїхав. Постояв на площадці. І сюди долинала журлива мелодія скрипки. Не вірилось, що Руслан зник не з власної волі. Людина — не голка, не загубиться безслідно. Здається, Табурчак не сказала чогось головного. Існувала причина, через яку син вдався до жорстокої помсти — десь ховався. Чи взнаю її без допомоги його батьків? Може, їм соромно говорити? Авжеж, соромно, і тепер Табурчак од каяття не знаходила собі місця.

Спускався сходами: п'ятий… четвертий… третій поверх…

Мелодія згасла. Надворі — ні душі, бо спека. Перейшов на протилежний бік вулиці й оглянувся на вікно Табурчаків. Жінка й досі стояла у ньому. Порівнявся з акацією, під якою сиділа базарувальниця. Вона зміряла мене недоброзичливим поглядом, і її одутле обличчя спохмурніло. Все ж я зупинився.

— Е-хе-хе, життя… — зітхнула. — Що посієш, те й пожнеш… Спочатку він, а тепер вона…

Я не звернув уваги на її бурмотіння. Значно пізніше воно спливе у пам'яті, й тоді сказане нею стане зрозуміле. А поки що мені треба було дізнатися про одну важливу деталь.

— І як ви щодня витримуєте на такому сонці? — зауважив.

— Пожалів… — Жінка обпекла мене маленькими колючими очима. — Ішли б собі своєю дорогою.

Я не зрозумів, чого вона злиться на мене.

— Насипте в кульок, — попросив.

Чорними, наче в сажі, пальцями згорнула з газети пакетик, знічев'я наміряла склянку насіння й подала мені.

— Ви і вчора тут були? — запитав.

— Була, доки не стемніло, — непривітно буркнула.

— Не бачили, нічого тут не траплялося? Може, машина чи трамвай збили хлопчину?

— Хлопчину?! — Жінка поворухнулася, ніби хотіла звестись. — Якого хлопчину? Я не бачила… і від людей не чула.

— Дякую за насіння, — і рушив од неї.

— Зачекайте! Якого хлопчину? — стривожено перепитала.

— Та ніякого. Ніякого.

Я не оглянувся. Справді: коли б сталося щось, вона б знала. Але чому була така непривітна зі мною? Чудна жінка. Подумав, що треба пройтися вулицями Свердлова і Пушкінською. Сів на трамвай і через одну зупинку був на місці. Вулиця Свердлова поволі збігала вниз. Вулиця як вулиця: подвір'я, будинки, установи, зрідка магазини. Невеликий сквер з фонтаном у центрі. Лавки порожні, лише на одній, подалі від доріжки, сиділа пара закоханих.

Зустрічалися перехожі, і я підсвідомо придивлявся до підлітків, наче сподівався впізнати серед них Руслана. Можливо, він і був десь поблизу, в одному з будинків, і хто зна, ще скільки днів ховатиметься. Я спересердя кинув кульок з насінням в урну. Підійшов до кіоска «Союздруку». Глянув на розклад його роботи — він працював з восьмої до двадцятої години. За склом серед газет, журналів, листівок і книг сидів сивий чоловік у кремовому літньому піджаку, на якому різко вирізнялися три ряди різнокольорових орденських колодочок. Я нахилився до відчиненого віконця й привітався з кіоскером.

— Скажіть, вчора на цій вулиці не було аварій?

— Ні, молодий чоловіче, не було. Ось торік у гололід…

— І машина чи тролейбус не збивали підлітка?

— У цьому році ні. Ось рік…

— Як мені потрапити на Пушкінську?

— Обійдете стадіон — і прямо й опинитесь на ній.

Я кивнув йому, дякуючи, й рушив далі. «Стривай, Арсене! — подумки мовив. — Чого ти питаєш тільки про аварії?» А й справді. Невже не могло статися, що Руслан сів до когось у машину і…

Ліворуч почався крутий спуск, по обидва боки якого росли могутні платани, їхні розложисті крони змикалися вгорі, утворювали зелений тунель. У його глибині ясніла смужка лиману, стриміли верхівки щогл вітрильників. Отже, там водна станція, там і тренер Радутний.

Пушкінська виходила на вистелену бетонними плитами набережну, безлюдну в цю пору. Лише кілька рибалок куняли над вудками, розморені полуденним сонцем. Отут, зі слів тренера, зійшов Руслан і подався вулицею. Так, з набережної видно перехожих. Справді, звідси набагато далі до будинку Руслана, добрячий гак. А хлопчина поспішав додому. Очевидне протиріччя, якщо він не навмисне обрав цей шлях, переслідуючи якусь мету. Тоді яку?

… О пів на шосту нарешті я сів за стіл у своєму кабінеті. Перед тим побував у лабораторії, куди заніс Русланову фотокартку для розмноження. Потім доповів Скоричу про розмову з Валентиною Гнатівною, і він знову сказав, що йому не подобається отой дзвінок, мовляв, для чого було попереджати, якщо не збирався вертатися додому. Дитина не здатна на таку витончену помсту. Але з Віталиком треба зустрітись, і з тренером, бо вони останні, хто бачив Руслана. А коли мине кілька днів і розшук по фотографії не дасть результатів, варто пильніше придивитись до подружжя Табурчаків.

Я взяв довідник міських телефонів, відшукав спортивний комітет. Набрав оргмасовий відділ і дізнався номер телефону Радутного. Подзвонив уже по ньому. Ніхто не зняв трубки. Напевне, працювали до шостої години і вже розійшлися. Я дістав із шухляди заяву Табурчак і свідчення Зеленяка, перечитав їх. Стривай! Суднобудівний завод великий, колектив багатотисячний, і навряд, щоб у всіх цехах в один день… Я аж завмер… Але вже шість годин. Чорт! Чому ж раніше мені не спало на думку?! Адже лише вчора вчинено напад на Зеленяка. Вчора… Я нетерпляче гортав телефонний довідник… Ага, ось бухгалтерія…

— Слухаю вас, — відповів здавлений чоловічий голос.

— Це з міліції. Ви сьогодні видавали на заводі платню?

— У десяти цехах. Останній день, — чоловік стримував кашель.

— І другій зміні теж?

— Аякже.

У мене з'явилася надія ще сьогодні зустрітися з Хрипливим.

Наш гуртожиток стояв на високому березі лиману. Мені подобалось сидіти біля вікна своєї кімнати, звідкіля видно було верховіття дерев парку. За деревами синіло плесо з човнами рибалок, снували білі вітрильники, шугали, припадаючи до води, сизі чайки, і далі, здрібнені віддаллю, мріли біля причалів порту кораблі.

Після роботи я походив по вулицях, прилеглих до заводу, хотів визначити, як вони освітлюватимуться вночі. Нетерпляче чекав заходу сонця. Воно поволі сідало за обрій, щохвилини зменшувалося, поки не залишився рожевий окрайчик, який потримався якусь хвилю і зник, наче м'яко увійшов у землю, а в тому місці забагрянився небосхил, поволі згасаючи.

Близько півночі дістався до суднобудівного заводу і зупинився поблизу перехрестя вулиць Гарматної і Військової. Як і передбачав, лише подекуди горіли ліхтарі, тьмяне світло вихоплювало з темряви окрайки парканів, дерева і бруківку. Навколо — жодного перехожого. Вирішив пройтися Військовою. Грабіжник повинен заздалегідь вибрати місце засідки, де чекатиме свою жертву. Та на Військовій нічого підозрілого не помітив. Та й де тут сховаєшся? Хіба що за стовбурами платанів.

На Гарматній за рудою будкою ремонту взуття — нікого. Став у кінці вулиці. Вона виходила на проспект Леніна. Неподалік, біля аптеки, де зупинка автобусів, невеликий гурт людей. Непоспіхом пройшов до перехрестя. Подумав, що саме Гарматна найзручніша для грабіжника, бо є куди тікати — у автобус… Зупинився під акацією. Звідси добре проглядалися вулиці: навіть бачив, мов у кінці тунелю, відтинок проспекту, в якому мигтіли авто, тролейбуси і автобуси.

Терпляче чекав, коли вже не буде перехожих і з'явиться той, один.

Охопив сумнів: а може, він вибрав іншу вулицю? Адже їх немало навколо заводу. Проте на цій був шлях для втечі — зупинка… Згадав, що вулиця Дунаєва теж виходила на проспект Леніна. Аж повеселішав. Це непогана версія. От чи підтвердить її Хрипливий?

Знову трамвай. Зупинився. На тротуар скочив невисокий оцупкуватий хлопець у білій сорочці.. Пішов по Гарматній. Сам. У мене прискорено забилося серце. Почекав, поки хлопець відійшов подалі, і рушив за ним, ховаючись за стовбури платанів. Він поминув будку ремонту взуття і… зник, ніби провалився крізь землю. Я прискорив крок, лаючи себе, що не стежив за перехожим з протилежного боку вулиці. Тоді б не заважала мені ота будка.

Ось і вона. Порівнявся, ступив кілька кроків і… остовпів. За будкою лежав хлопець у білій сорочці, а над ним…

— Стій! Ти що робиш! — метнувся до них, вхопив другого за руку.

— Ти чого?.. Чого? — розгубився той. — Не бачиш? Йому погано! Допоможи підвести… Може, викличеш «швидку»? — стурбовано запитав.

— А що сталося? — І я мимоволі випустив його.

— Йшов і раптом брикнув на асфальт. Я до нього…

Хлопець справді лежав нерухомо, без ознак життя, із заплющеними очима. Часом не серцевий приступ? Але ж молодий… Я нахилився помацати пульс, і впритул зустрівся з чорними насмішкуватими очима незнайомого «рятівника». Чого йому весело? Ще подумав… Нараз у моїх очах ніби змигнула блискавка, і я, осліплений, відчув кволість у ногах і сів на тротуар. Спочатку нічого не второпав, поки не прояснився зір: мов у тумані побачив того, в сірому. Він прудко біг до автобусної зупинки… Ошелешено дивився йому в спину, потім покрутив головою, намагаючись остаточно прочуматись і зрозуміти, що зі мною трапилось. Поруч лежав хлопець у білій сорочці… Я хотів заговорити до нього — ворухнув язиком і аж скривився од раптового болю в щелепі.

Од чого ж біль? Ах, чорт! Я ж був у нокдауні! Схопився на тремтячі ноги. Оце так вклепався! Невже Хрипливий? Він. Авжеж. Гарний удар. Нахабний і хитрий тип. Талановито розіграв рятівника. Помалу, підтюпцем побіг я до зупинки, стежачи за сірою постаттю. Аби встигнути, аби… Я перетнув вулицю. Ще метрів сто. Он і автобус. Не встигну… І не міг гукнути. А той, не оглядаючись, першим стрибнув на приступку.

Не встиг я. Лише помітив у задньому вікні автобуса чорну цифру маршруту «4» і дві останні цифри номера — «39». 4 і 39, 4 і 39… Від раптового здогаду похололо в грудях. Злякано лапнув себе за праву кишеню — відчув під пальцями твердий прямокутник посвідчення, і відлягло від серця. Не взяв. Я кляв себе й свою безпечність на чому світ стоїть. Ох і купився! Наче школярик! Помацав щелепу — ціла. Замахав до таксі — не зупинилось.

Автобус від'їжджав все далі й далі. Безпомічно дивився на червоні вогники його стоп-сигналів. Ще кілька хвилин потупцював, «голосуючи» до проїжджих машин, проте дарма. І зупинка спорожніла. Мабуть, то був останній рейс. Згадав про потерпілого і метнувся на Гарматну. Під будкою — нікого. І на вулиці — ані душі. Але ж ось тут лежав хлопець у білій сорочці. Куди він подівся? Наче крізь землю провалився.

Вийшов на проспект, сів на лавку, щоб зібратися з думками. Признатись, не сподівався так скоро натрапити на Хрипливого. Вирішив перевірити свою хистку версію, а вона міцно влучила мені в підборіддя. Але ж удар в нього… Професійний. От чи встиг він обчистити кишені того хлопця?

Намагався відтворити у пам'яті образ Хрипливого. Марна справа: не пригадав жодної риси, хіба що сірий одяг і чорні насмішкуваті очі. Але ж у темряві всі очі чорні. А голос? Чи хрипливий? Здається. Оце сюрприз. А ще дивувався Зеленяку, який нічого не запам'ятав. Мені стало соромно.

А може, то не Хрипливий? Ні, удар, як і в Зеленяка, в щелепу. Коли б не біль у ній, вважав би, що це мені наснилося. Одне тішило: Хрипливий не знав, що я працівник міліції. А неполоханий злочинець нахабніє і діє необережно.

На проспекті — жодного перехожого. Громадський транспорт уже не працював, а до гуртожитку кілометрів чотири. Подивився на годинник — близько першої ночі. Встав і поволі пішов. На мене звідусіль дивилися темні вікна багатоповерхових будинків. У верховітті платанів і тополь туркотіли дикі голуби. Біля під'їзду п'ятиповерхового будинку блимав цигаркою чоловік у піжамі. А неподалік, на дитячому майданчику, принюхувався до залишених іграшок куцохвостий, лютий на вигляд, рудий боксер.

Позаду загуркотів мотоцикл. Оглянувся — наш, патрульний. Зупинив. Сержант і старшина пильно, з ніг до голови, оглянули мене,

— Що трапилось? — запитав старшина.

— Підкиньте до гуртожитку, — простяг службове посвідчення старшині. Той зиркнув у нього і взяв під козирок.

— Сідайте, товаришу капітан, — і до сержанта: — Давай до нашого гуртожитку.

Я вмостився на сидінні. Поїхали.

— Слухайте, старшина, кудою пролягає четвертий маршрут автобуса? — поцікавився.

— Від проспекту Леніна по вулицях Чапаєва, Морській, Канатній і аж до дач під Балабанівкою, — охоче пояснив. — Ви у нас, мабуть, недавно працюєте?

— П'ять днів, — відповів і важко зітхнув.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Сліди нападника і потерпілого я втратив. Залишився, один Зеленяк. Від чого почав, до того й прийшов. В активі — нуль. Це якщо грубо підійти до вчорашньої пригоди. А коли проаналізувати, зважити, то я позбувся гіркого почуття провини, бо деякі штрихи стверджували попередні мої припущення про Хрипливого. Та мені не хотілося їх перелічувати майорові, бо тоді виходило, ніби я виправдовуюсь сам перед собою. Постукав у двері до Скорича.

— Заходьте, — долинув його приглушений голос.

Дмитро Юхимович встав з-за столу, привітався за руку.

Кивнув на стілець. Я сів з важким передчуттям неприємної розмови.

— Де ви харчуєтесь, Арсене Федоровичу? — запитав майор.

— Снідаю і вечеряю у буфеті гуртожитку, а обідаю в їдальні, десь у місті, — здивовано відповів.

— Угу, — Скорич посміхнувся. — Дома, звичайно, краще, а ще з маминих рук, га?

— Авжеж…

— Маєте якісь новини?

— Дозвольте доповідати?

— Давайте, капітане. — Скорич присунув до себе чистий аркуш.

Докладно розповів про зустріч з Руслановою матір'ю, про Віталика, який поїхав у село до бабусі. Не забув і те, що Руслан, чого ніколи не робив, попросив тренера причалити до набережної і пішов додому Пушкінською, хоч нею було набагато далі. І саме цим зацікавився Дмитро Юхимович.

— Отже, тренер на власні очі бачив хлопчину на Пушкінській?

— Так він сказав Табурчак, — стенув я плечима. — З Радутним я не розмовляв. Але з набережної Пушкінська добре проглядається. Перевіряв.

— Дивно: зійшов, подзвонив — і нема… Виходить, тренер і Віталик останні, хто спілкувався з Русланом.

— Поки що — останні. Я не був на водній станції. Мабуть, його ще хтось бачив. Може, на набережній звернули на нього увагу.

— Правильно, капітане. Там завжди на лавках сидять пенсіонери. Попитайте, — підказав майор. — Тоді дещо проясниться. І доведеться з'їздити до Віталика. Н-да, не подобається мені цей дзвінок.

— Мені теж, Дмитре Юхимовичу.

— А його голос не викликав у Табурчак ніякої підозри?

— Ні, вона впевнена, що то дзвонив Руслан.

— Угу… Які у вас плани на сьогодні?

— Зустрінуся з тренером. А взагалі… — помовчав, набирався рішучості викласти йому все, як насправді.

— Ну-ну, що там у вас? — заохотив майор.

— Учора проґавив Хрипливого. Тримав за руку і… — Я розповів учорашню пригоду.

Скорич сприйняв усе спокійно. Зашелестів паперами, зітхнув і поклав долоню на мою руку.

— Їй-бо ви як дитина, — доброзичливо сказав. — Не слід так переживати, бо вас надовго не вистачить. Тим більше, що вже є слід. Ви запам'ятали номер автобуса?

— Лише останню цифру — «39», маршрут четвертий.

— Вважайте, водія ми знайдемо. А в грабіжника справді хрипливий голос?

— Не… не розібрав. Так раптово…

— А годинник з браслетом?

— Не помітив.

— Так, ситуація у вас не з кращих. Маємо, правда, незаперечний факт: Хрипливий колишній боксер. Зустріньтеся з тренерами, поговоріть з ними. А раптом хтось згадає… І не дивуйтеся, що зник потерпілий. Його ж не пограбовано. Завдяки вам. А те, що вдарив якийсь хлопець, просто сприйняв за хуліганський вибрик п'яного перехожого. Я не пам'ятаю злочинця-боксера. За чотири роки, відколи тут, жоден не проходив у наших справах…

Хоч майор і дивився на мене тепло, та все ж мені було соромно й незатишно.

— То я піду, Дмитре Юхимовичу?

— Дійте, капітане, тільки не гарячкуйте, — застеріг мене.

У себе в кабінеті трохи заспокоївся. Чого гріха таїти, чекав добрячого прочухана за помилку., а майор зглянувся наді мною, пожалів, наче новачка. Від того мені зробилося прикро, хоча й радів, звичайно, такому розважливому начальнику. Тьху, тьху, коли б не наврочити.

Тепер слід подумати, що робити далі. Спочатку — розшукати шофера автобуса, куди сів Хрипливий. Потім — домовитися з тренером Радутним про зустріч. Як його?..

Я глянув у свій записник. Ага, ось — Радутний Павло Трохимович. Присунув до себе довідник міської телефонної мережі. Погортав. Ось номер. Служба пасажирських перевезень. Набрав.

— Алло! Доброго ранку. Це з міліції, капітан Загайгора. Скажіть, скільки у вас на четвертому маршруті вчора ввечері працювало автобусів?

— Три, як завжди, — відповіла жінка. — А що?

— Хто їздить автобусом з номерним знаком, де останні цифра тридцять дев'ять?

— Тридцять дев'ять?! — злякано перепитала. — Луцик Борис. Але він справний водій…

— Не сумніваюсь. Коли він сьогодні виходить на маршрут?

— Цей тиждень у другу зміну, до опівночі. Що ж трапилось, господи?!

— Нічого.

— Але ж ви питаєте. Він мій чоловік. Міліція дарма не…

— Просто мені треба з ним побачитись і поговорити. Оце і все, не хвилюйтесь. — Я поклав трубку.

Телефоную на водну станцію. Довго не підходили до телефону. Нарешті.

— Мені Павла Трохимовича.

— Він… на воді.

— Як на воді? — не второпав.

— Ну… тренує… яхти, швертботи… Зійде на берег опівдні.

Глянув на годинник — чверть по десятій. Подумав: коли б об'явився Руслан, його мати сповістила б нам. А може, на радощах забула? Мені не хотілося її турбувати, бо вона відразу запитає, що чути про сина. А в мене нічого втішного. Взявся перегортати свій записник, підсвідомо розуміючи, що мимоволі намагаюся відтягти свій дзвінок до Валентини Гнатівни. Простяг руку до апарата, коли він задзвонив. Напевне, вона…

— Капітан Загайгора? — запитав юнацький голос.

— Слухаю вас.

— Це дільничний інспектор лейтенант Загата. Доповідаю: через двадцять хвилин у мене сидітиме хрипливий суб'єкт.

— Де у вас?!

— У мене, в дільничній кімнаті.

— На якій вулиці?

— Челюскінців, 118. Чекаю.

Вражено дивився на трубку. Невже затримав грабіжника?

Вискочив з кабінету, поторгав двері Скорича — замкнені. А може, він уже на дільниці? Збіг сходами вниз, затримався біля чергового пошукати на карті міста вулицю Челюскінців.

— Вам куди? — звернувся до мене черговий.

— На дільницю Загати.

— Третім маршрутом тролейбуса і через сім зупинок магазин «Черевичок». Там поруч з ним, — чітко відкарбував черговий.

Тролейбус уже рушив, та я встиг стрибнути на задню площадку. Як мені бракувало моєї «Яви»!

Сім зупинок! І водійтролейбуса наче навмисне синхронізував свій рух з червоним світлом світлофора: тільки під'їжджав до нього — і стоп!

Поглядав у вікно, щоб не проґавити магазин «Черевичок». У цьому районі міста я ще не був. По обидва боки тяглися п'ятиповерхові житлові будинки, молоді платани і тополі…

Ось і магазин. Метнувся до виходу. Якраз вчасно. Ліворуч, за вітриною, між вікном і дверима, висіла червона скляна вивіска: опорний пункт і кімната дільничного інспектора міліції.

Перескочив через дві сходинки й опинився перед сірими дверима. Увійшов до кімнати. Там був стіл з телефоном, на підвіконні вентилятор, на вішалці кашкет, попід стіною стільці, залізний сейф, портрет Дзержинського і вузькі двері в якесь приміщення.

— Є тут хто чи ні? — подав голос.

З-за дверей виглянув хлопець з розкуйовдженою мокрою чуприною.

— Ви хто? — запитав він.

— Загайгора.

— Я зараз, товаришу капітан, — і зник.

А де ж майор і Хрипливий? І навіщо його сюди приводити? Чи не краще у відділ міліції? Я нічого не розумію. За хвилину з'явився стрункий лейтенант у літній формі, відрекомендувався:

— Дільничний інспектор Загата. Трохи освіжився, — вибачливо сказав лейтенант. — Побігав зранку по дільниці, і вже сорочка змокріла. От пече!

— Майора ще не було?

— Я йому не дзвонив.

— А де ж Хрипливий?

— Незабаром прийде.

— Як прийде? Сам? Ви його не затримали?

— Ні. Запросив сюди Чмиха на одинадцяту годину.

Тепер я зрозумів: Загата запідозрив у одному із своїх підопічних Хрипливого. Оперативно відгукнувся дільничний на телефонограму Скорича. А раптом підозра виявиться незаперечним фактом і тоді пошукам кінець? Я вже змирився, що не мені дістануться лаври успіху.

— Розкажіть, лейтенанте, про цього, як його, Чмиха.

— Чмих — прізвисько, а за паспортом — Цибух Петро, 1946 року народження, сім класів освіти, відсидів два роки за хуліганство, час від часу влаштовую його на роботу, а він кидає, або звільняють за прогули і пиятику. Возимося з ним, виховуємо-перевиховуємо, — розвів руками Загата. — Така наша доля. До речі, він мій колишній однокласник.

— Не жалкуєте?

— Сам захотів. Чого жалкувати? І подобається робота, — дільничний пригладив вологий чуб. — Ось він вулицю переходить.

Я подивився у вікно, потім на Загату, бо нічого не побачив.

— Мені видно у шпарку між занавісками, — пояснив.

Підійшов до вікна. Кортіло самому впізнати Цибуха.

Уважно глянув на перехожих, і мені відразу кинулись у вічі двоє. Перший — молодик у темних окулярах і кремовій сорочці, що петляв між машинами, переходячи вулицю. Другий — давно не стрижений, кругловидий і присадкуватий, перевальцем ішов тротуаром, лузаючи насіння. Одягнутий у блакитну теніску і вим'яті штани. Хто з них? Мабуть, другий. Та це не Хрипливий. Той легший, пружніший. Коли біг до автобуса, це було особливо помітно.

— Патлатий? — запитав у Загати.

— Здорово, товаришу капітан! — захоплено вигукнув дільничний і недовірливо запитав: — Ви справді ніколи його не бачили? Маєте пильне око.

До кімнати увійшов Цибух, продовжуючи лузати зернята і спльовувати лушпиння в кулак. Раз за разом, наче йому закладало носа, він голосно чмихав ним… Не хотілося дорікати Загаті за те, що не вміє відрізнити хрипоти від чмихання. Змовчав через те, що й сам не без гріха. Цікаво, звичайно, послухати їхню розмову і чим вона закінчиться, та треба йти.

Тепер слід з'їздити на водну станцію. Соромно признатися, — зрадів, що зустріч з Хрипливим не відбулася. Спіймати грабіжника — справа моєї честі. Зійшов з тролейбуса на вулиці Декабристів. Четвертий будинок від зупинки той, у якому жила Табурчак… Я поглядав на нього, на вікна шостого поверху, і мені здалося — за фіранкою стояла згорьована Валентина Гнатівна і дивилася на вулицю.

Під акацією, як і вчора, сиділа базарувальниця. Чому вона розсердилася на мене?

Під'їхав трамвай. Мій, якраз до водної станції.

Вітерець з лиману приємно остуджував обличчя. Я постояв на майданчику біля двох гармат часів Потьомкіна. Вода ряхтіла, вигравала світлими брижами. На протилежному березі виднілася водна станція: біля причалу погойдувалися білі вітрильники. А над широким плесом припадали до хвиль, тривожно кигичили чайки. Я дихав терпким, напоєним водоростями повітрям, відчував його солонуватий присмак.

Наплавним мостом дістався на той бік, і платановою алеєю пройшов до одноповерхового будинку з пиляного черепашника. Неподалік височіла дивна споруда, обгороджена, замість стін, металевою сіткою. В ній, покладені одна на одну, лежали догори днищем лискучі байдарки. Біля них за столярним верстаком щось стругав чоловік у брилі й чорному фартусі поверх тільника. Я привітався з теслею, запитав, де знайти тренера Радутного.

— Он він на катері, — кивнув на лиман. — А ви хто будете?

— Інспектор карного розшуку.

— Аа… — перестав тесати, зажурено похитав головою. — У справі Руслана, мабуть… Славний хлопчина.

— Ви його знаєте?

— Авжеж, усіх їх знаю, шибеників. — Дядько сів на березову колоду, що правила йому за стілець, добув пачку «Шахтарських», непоспіхом закурив. — Не вірю я у його піжмурки з батьками. Не помічав у ньому жорстокості. Добрий він… От, приміром, після тренування товариші збираються на пляж або в кіно, а Руслан додому, бо, мовляв, не попередив матір, — охоче розповідав тесля.

— А того дня ви його бачили? — Я сів на другу колоду. — Як вас величати?

— Михайло Степанович Микичур, столяр водної станції. — Він зсунув бриля на потилицю, відкрив біле, не засмагле чоло. — Прийшов Руслан о четвертій годині. Його тренера ще не було, та Руслан не підійшов до мене, як це частенько робив, а подивився в мій бік і сів на причалі, осторонь від усіх. Я навіть гукнув його. Він ніби й не чув — дивився й дивився на лиман, поки його не покликав Радутний. Потім вони взяли вітрило, віддали швартови.

— Тільки удвох?

— Руслан хоч і пацан, а яхтсмен здібний. Тому Павло Трохимович двічі на тиждень тренував його індивідуально, готував до республіканських змагань, — упевнено говорив Микичур. — У перспективі Руслан — чемпіон України і призер Союзу. Це точно. До того ж Радутного призначили тренером збірної республіки, а там, дивись, і вище гайнути може. Є такі чутки. Дуже метикуватий він.

— Куди вище?

— Ну, поїздки за кордон, міжнародні змагання, — уточнив тесля. — Авторитет, слава…

— І довго вони плавали?

— Повернувся Радутний близько восьмої. Я ще й спитав, де Руслан. Павло сказав, що висадив на набережну, і Руслан побіг додому.

— Ви бачили їх біля набережної?

— Бачив швертбот. Навіть подумав: чого це він причалив? Мені з елінга видно.

Я подивився на протилежний берег. Справді, з цього місця добре проглядалася набережна, круті сходи до неї з бульвару, плакучі верби й лавки, поодинокі постаті рибалок, і Пушкінська, яка починалася від лиману.

— А Руслана?

— Ні, — стенув плечима Микичур. — Я працював і знечів'я позирав на воду. Ото й запримітив випадково швертбот. А звідси далеко, не впізнаєш, хто саме на набережній.

— Чому Руслан не підійшов до вас?

Дядько знову стенув плечима.

— Дивно, звичайно, хлопець він товариський. І всидіти майже півгодини на сонці, ще й простоволосим…

— Як?

— Без кепочки. У нього така літня біла туристська кепочка з довгим зеленим пластмасовим козирком.

— Ви не помиляєтесь?

— Склерозом ще не страждаю, — ображено буркнув.

Повідомлення Микичура мене схвилювало, бо я пам'ятав, який одяг був на Русланові. Його мати згадували кепочку з написом «Крим». Куди ж він її подів? Хм, дивно. А що скажуть з цього приводу Радутний і Русланів товариш Віталик? Чи вони помітили кепочку? Може, це перша зачіпка?

— За цей час нічого не трапилось на станції?

— Ніби нічого… — замислився дядько. — Однак… Ет! — махнув рукою. — Дрібниця, нема про що говорити.

— А ви скажіть, — наполіг я.

— На другий день виявилося, що у Радутного зі швертбота хтось поцупив якір. Він його завжди брав у мене, щоб постояти на воді, спокійно підвести підсумки заняття, дати пораду.

— Хіба у вас нема сторожа?

— Є, та якір зник. Я ж за все складське відповідаю…

— І це перша крадіжка на станції?

— Інколи пропадають дрібниці, — звівся, даючи зрозуміти, що пора йому братися до роботи. — А Руслан знайдеться. Мабуть, щось у їхній сім'ї негаразд.

Я сперся ліктями на поручні й дивився на яхти, чекав, коли пристане до берега катер з Радутним. Мені не давали спокою два факти: відсутність кепочки на Руслані й крадіжка якоря, бо, як і Микичур, не вірив, що хлопчина зник не з власної волі. Мине день-два, і він повернеться до батьків. Але перевірити факти треба і розшукати Руслана теж. А кепочку він міг віддати Віталику, який проводжав його на тренування. Щодо якоря… Звичайна, напевне, крадіжка у місті, де повно човнів.

На причал безперервно набігали хвилі, хлюпотіли під дошками, і мені ввижалося, що стою на хисткій палубі, і гойдався суходіл, плесо у жмурках… Від незвички запаморочилася голова. Я відвів погляд од води і побачив катер, що мчав, задерши ніс, до берега.

Катер хвацько розвернувся, приткнувся бортом до старої автомобільної покришки. З нього на причал зіскочив ставний, чорночубий чоловік у синьому спортивному костюмі, з мегафоном. Він, Радутний. Зупинився, поговорив з двома засмаглими хлопчаками в плавках, посварив їх пальцем — вони білозубо засміялися, оточили його інші, Радутний щось їм розповідав, робив рухи рукою, як ото командир ланки літаків, коли аналізував польоти. Підлітки захоплено дивилися на тренера, і я подумав, що гарна в нього робота — виховувати молодь мужньою і сильною.

Ось Радутний вийшов із гурту, приклав мегафон до губів, і над причалом пролунав його гучний голос.

— Увага! За півгодини прибрати яхти і підготуватись до екскурсії в Музей морського флоту!

Юнаки метнулися до своїх суден.

До мене підходив Радутний. Під костюмом вгадувалося дуже треноване тіло. Лице крупне, чорноброве, хвилясте волосся зачесане назад, на лівій щоці симпатична родимка. Він мав років сорок, сповнений відчуття власної гідності. Такі подобаються жінкам. Я зиркнув на його праву руку — на безіменному пальці жовтіла масивна обручка.

— Я до вас, товаришу Радутний.

Він глянув на мене відсутнім поглядом, і я зрозумів, що тренер думав про щось своє.

— Пробачте, ви до мене? — перепитав, закліпавши повіками.

— Так. Інспектор Загайгора.

— З облвно? — вже осмислено дивився карими очима.

— З карного розшуку.

Радутний звів брови, мабуть, дивуючись моїй появі.

— Так швидко?!. — мимоволі вирвалося у нього, та нараз опанував собою, насупився. — Значить, справа серйозна, якщо ви тут?

— Розслідування покаже, Павле Трохимовичу. А ви нам повинні допомогти.

— Гм, розслідування… — тренер посміхнувся. — А не передчасно забили тривогу? Просто дитячі вибрики, наслідки перехідного віку або… сімейні незлагоди. Руслан — хлопець з характером.

— У нас заява Табурчак, і наш обов'язок — знайти її сина, — відповів я, а про себе зауважив, що міркування Радутного співпадають з моїми попередніми роздумами.

— Ходімо до мене, — запросив тренер. — У кабінеті спокійніше.

Я пішов за ним. Піднялися східцями до будинку з черепашника. Радутний відімкнув двері. Ми увійшли до невеликої кімнати з вікном на лиман. У ній, крім стола телефоном, ще стояло кілька стільців, вузька шафа, крісло в кутку, на стіні висіла чеканка — вітрильник серед розбурханого моря, великі фотокартки яхтсменів-чемпіонів, вимпели. На саморобних полицях стояло з десяток кубків.

Тренер поклав мегафон на стіл і сів на підвіконня, мов не збирався зі мною довго розмовляти. Авжеж, через півгодини похід до музею. Він нетерпляче поглядав на мене наче квапив із запитаннями.

— От щодо характеру… — почав я… — Який він у Руслана?

— Хлопчик здібний, — сказав Радутний не замислюючись. — Розвинутий фізично і розумово, начитаний, як для свого віку, дуже впертий, проте ні з ким не товаришував з яхтсменів. Мабуть, тому, що завжди поспішав додому. Ще — відвертий, дисциплінований.

— У чому саме впертий?

— Бачите, вітрильний спорт вимагає наполегливої праці, і не кожний з восьми літ здатний іти до визначеної мети, — пояснив Радутний. — Та ще й ризик. Щоб перемогти страх перед водою й глибиною, треба мати добрий гарт. Знаєте, про такого сина можна тільки мріяти. Ви бачилися з його батьками?

— Лише з матір'ю. Батько у відрядженні.

— У відрядженні? — зраділо перепитав. — А часом Руслан не до нього?..

— Навряд. Він же знає, що означатиме для матері його вчинок.

— Н-да, Руслан любив маму, — погодився Радутний. — А взагалі, чужа сім'я — темний ліс. Та й ніколи він не розповідав про своїх батьків.

— Ви не помітили того дня ніяких змін у його поведінці, настрої?

— Ні. Спокійний, врівноважений, як завжди. Ні, — розвів руками. — Ще співав свою улюблену пісню з кінофільму «П'ятнадцятилітній каштан»: «Кто привык за победу бороться…»

— Хм… Ви часто висаджували його на набережну?

— Траплялось. Хлопчина стомлювався на додатковому тренуванні, і я сам ставив швертбот, прибирав, — зніяковів Павло Трохимович. — Все ж дитина…

Мені подобався тренер чіткими відповідями без довгих пауз, що свідчило про знання своїх вихованців. У нього, був упевнений, не сьогодні склалася думка про Руслана. І тримався зі мною тренер вільно, наче з давнім знайомим. От лише розмова була не з приємних, і це ми обидва г зуміли.

— Ви бачили, як Руслан ішов по Пушкінській?

— Як вас.

— У що він був одягнений?

Радутний на мить замислився і сказав:

— Сині прості штани, біла футболка, коричневі сандалі і… Все.

— Без кепочки?

— Без… — Тренер глянув у вікно й спохмурнів, мабуть, помітив якийсь нелад. — Вибачаюсь, я зараз…

Він залишив кімнату. Я скористався з його відсутності й наважився подзвонити Табурчак. Присунув до себе телефон, набрав номер. Валентина Гнатівна відразу підняла трубку.

— Руслане, це ти? — пролунало, сповнене надії і тривоги, її запитання. — Ти?!

У мене тоскно защеміло серце.

— Турбує Загайгора. Ваш чоловік ще не повернувся з відрядження? Йому не повідомили? — навмисне перебив її, щоб не поглиблювала свій відчай, який терзав мені Душу.

— Нема Вадима… нема… нікого… — і стишено додала, ніби здолала страшенну втому: — Віталик уже вдома… Віталик…

Табурчак поклала трубку, а її голос звучав у мені, зболений і надсадний, і я ніяк не міг його позбутись. Добре, що не сказав їй про кепочку, а то ще дужче хвилювалася б. Я не надавав тій кепочці великого значення. Ну, прийшов без неї. І що? Мабуть, віддав Віталику або по дорозі здерли хлопчаки-бешкетники. Втім, буде видно.

Подивився у вікно і ніде не помітив Радутного. Взяв у нього зі столу пошарпану книгу «Ян Проктор. ПЛАВАНИЕ ПОД ПАРУСОМ. Ветер, волнение и течения». Переклад з англійської. Почав переглядати. Із тексту зрозумів, що яхтсмену слід розбиратись в аеродинаміці, метеорології і гідрології. А я вважав, що то справа нескладна.

Зайшов Радутний, і я підсвідомо відчув якусь зміну в ньому, наче щось трапилося, поки він був надворі. Напевне, нашкодили вихованці. Он як галасували: аж видзвонювали шибки у вікні! Тренер насторожено зиркнув на мене й вимушено посміхнувся. Я не запитав його, що там сталося, вирішив не втручатися в процес виховання.

— Показав йому книжку:

— Справді Руслан знає ці премудрості?!

— Знає багато, і пам'ять у нього чудова, — Радутний глянув на годинник.

— Ага, Павле Трохимовичу, хто в нашому місті найстаріший тренер з боксу?

— Нагорняк Леонід Васильович.

— Він ще працює?

— Щодня, зранку і ввечері у спортзалі педінституту.

— Дякую. Мені було приємно з вами познайомитись. — Я міцно потис його долоню. — А Руслан, я вірю, скоро знайдеться.

— Ми всі сподіваємось. Діти хвилюються, питають… — він стулив губи, аж вони побіліли.

Повернувся Віталик! Що мені дасть зустріч з ним? Які нові факти? Міркуючи над тим, я поспішав, підсвідомо ховаючись у тінь платанів. Від будинків і асфальту пашіло, мов од напаленої грубки. Під акацією сиділа базарувальниця. Біля неї жодного покупця. Вона мене впізнала й звелась із стільчика, наче збиралась гукнути чи покликати. Але я, хоч і кортіло з нею погомоніти, перейшов на другий бік вулиці, щоб із вікна не побачила мене Валентина Гнатівна.

Жінка невідривно дивилася на мене, безвільно опустивши руки долу. Її постать у бляклій сукні вилучала скорботу й причаєний біль. А може, мені здалося? Я не оглядався, проте відчув її погляд на собі. Вирішив, як вертатимуся, поговорити з нею.

Завернув за будинок і опинився в дворі. В альтанці, до мене спиною, на столі сидів хлопчина, а неподалік грався старим черевиком білий песик. Песик облишив черевик і кинувся до мене, привітно метляючи куцим хвостиком. Та це ж Білка! Впізнала! Вона підстрибнула й лизнула мені пальці.

Хто ж вивів її на прогулянку? Адже саму собачку, без нагляду, ніхто не випустить. Я роздивився, але, крім хлопчини в альтанці, ніде ні душі. Невже Руслан? Втім, коли дзвонив до Табурчак, його не було. Гай-гай, за ті півгодини у світі скільки відбулося подій! То чому б і не з'явитися Русланові, не вийти зі своєї схованки? Тільки сказати — Руслане! — і він оглянеться…

Песик бігав круг мене, падав і перевертався на спину, дриґав лапами, запрошував гратися. А я підходив до альтанки і обдумував, що говоритиму Руслану за його вчинок. Звісно, по голівці не погладжу. То мати, безперечно, пробачила все, приголубила його й обцілувала. Треба йому добряче припекти словами, щоб ніколи не заманулося таке повторити. А чому пішов з дому, може й не сказати. Врешті, кожна сім'я має свої таємниці. Головне — він живий і здоровий.

— Руслане!

Він і не поворухнувся. Білка почула ім'я, заскавуліла мов її вдарили. І аж тоді озирнувся хлопчина. Ба, в окуах… Не Руслан. Сірі очі, збільшені склом, з цікавістю дивилися на мене, Перед ним на столі лежала розгорнута книга.

— Ти з цього будинку?

— Еге.

Білка вистрибнула на лавку й сперлася лапами на стіл, тикала чорним носом в сторінки книги, ніби читала,

— Знайомий з Віталиком Бунаком?

— Я Віталій.

— Ага, — я сів на лавку. — А я з міліції, шукаю твого товариша.

— Мені казала тьотя Валя.

— Слухай, Віталію, ти повинен мені допомогти.

— Як? — загорілися його очі. — Шукати разом з вами?

— Спочатку поговоримо. Ти добре пам'ятаєш той день, коли Руслан пішов на тренування?

Віталик кивнув і згорнув книжку, посунув на середину стола, щоб песик не мочив її носом. Білка, невдоволено гавкнувши, зіскочила на землю й знову взялася за старий черевик.

— Чим ви займалися того дня? Де були?

— Все-все?

— Звичайно.

Віталик відгорнув з лоба пасмо русявого волосся, задумливо поводив пальцем по подряпині на столі, потім поклав на неї руку, ніби сховав од стороннього ока.

— Зранку дивилися у мене «У світі тварин», потім ходили на пляж. Додому прийшли аж після обіду. У Руслана подивились «Чапаєва», бігали в магазин по хліб і ковбасу, пили квас, купили морозива, — Віталик мимоволі облизав губи. — Я провів Руслана на тренування і знову на пляж…

— А кудою ви йшли?

— По Декабристів, Свердлова і до стадіону.

— У що був одягнений Руслан?

— Як я, — Віталик оглянув себе. — Такі ж сині в'єтнамські штани, біла футболка, сандалі… Да, ще на голові туристська кепочка з довгим пластмасовим козирком.

— З написом «Крим»?

— Угу, — Віталик зиркнув на мене, наче завагався ще з якимось повідомленням, але промовчав.

— А тренер не бачив тієї кепочки на ньому, — зауважив я.

— Бо Руслан її залишив, — неохоче мовив хлопчина.

— Де? Коли?

— Не знаю, — стенув плечима і додав: — Я на пляжі пропалив йому козирок окулярами.

Я на те не звернув уваги. Мене зацікавило інше.

— Як не знаєш? Не бачив, у кого залишив?

— Тільки знаю будинок і квартиру.

— На якій вулиці?

— На Свердлова, 108, квартира 6.

— Ні, друже, ти докладно розкажи, — попросив його.

Віталик зітхнув. Йому починала набридати наша розмова, і він усе частіше поглядав на Білку, яка гралася черевиком. Відчував, що Віталик залюбки взяв би участь у тих розвагах, коли б не я. Та хлопчина повідомив про досі не відомий факт, і я не збирався закінчувати бесіду.

— Ми йшли, розмовляли, і раптом Руслан спинився. Я оглянувся — він дивився на будинок, і лице його стало як… як… — Віталик зам'явся, підшукуючи слово. — Як…

— Побіліло? — підказав йому. — Як крейда?

— Ні. Отаке… — Він задер голову й витріщив очі, від чого брови його посунулися на лоб, напівроззявив рот, — словом, показав здивування.

— Що ж його так вразило?

— Нічого. Я теж глянув на балкони, — Віталик поправив окуляри. — Руслан побіг до будинку, і я за ним, та він сказав мені стояти, а сам шмигнув у під'їзд. Я чекав, чекав його, а потім теж зайшов у під'їзд, піднявся на другий поверх і тут із шостої квартири вийшов Руслан. Я його запитав, у кого він був. А він — «не твоє діло» — і заплакав. Аж тоді я помітив, що він без кепочки. Кажу йому: «Давай вернемось і заберемо». Він не схотів, плакав… — Віталик подивився на мене й затнувся.

Мабуть, я мав надто розгублений вигляд, бо зненацька опало на думку: ось куди після тренування завітав Руслан! На Свердлова, 108, квартира 6! За кепочкою! Одначе чому не прийшов додому? Невже його не пустили, силоміць тримали, або він сам з якихось причин не виявив бажання — повернутись? Але у незнайомих людей навряд щоб він залишився. Н-да, інтересно… Хто ж там жив у шостій квартирі?

— А раніше Руслан туди не заходив?

— Ні, то вперше.

— Ти тьоті Валі не розповів про це?

— Забув. Ви нагадали, і я… — Віталик знічено потупився.

— Ну-ну, не переживай, — заспокоїв його. — Воно й добре, що забув. Не треба хвилювати тьотю Валю. Ти їй нічого не кажи. Згода?

— Угу.

— А тепер, друже, найголовніше, — поклав долоню йому на плече. — Міг Руслан образитись на батьків і в когось заховатися?

— Це — ніби їм на зло? — перепитав і заперечно похитав головою. — Ні…

— Спасибі тобі.

Віталик взяв книгу зі столу.

— Я вас трохи проведу.

— Тільки недалеко, щоб не сварилася бабуся.

Ми пішли з двору. Попереду бігла Білка, щоразу оглядаючись на нас. Я вирішив не відкладати і навідатись у будинок на вулиці Свердлова. Ми з Віталиком ішли мимо базарувальниці. Вона, побачивши нас, знову звелася з ослінчика. Стояла на диво покірна й злякана, мов у чомусь завинила, не зводила з нас жалісливого погляду, від якого я почувався незручно. І що це з нею?

— Віталик, зернят не. хочеш? — запобігливо запитала.

— Дякую. Вже язик од них болить, — відмовився хлопчина.

— Ох, болить.!. — слізно повторила. — Де ж твій товариш, Руслан, га? Часом не захворів?

Віталик запитливо подивився на мене, ніби я мав дати йому дозвіл на розмову з жінкою. Я похмуро відвернувся. Хлопчина правильно зрозумів мене і нічого не сказав базарувальниці. Мені не хотілося, щоб вона знала про зникнення школяра. Не викликала вона у мене ні крихти симпатії. І не через торгівлю на вулиці, ні. У ній вгадувалася нещирість. Втім, може, я помилявся, довірився інтуїції? Адже вчора для жінки я був наче заклятий ворог, а сьогодні вона улеслива. Чому такі зміни?

— Де ж він, Віталику? — допитувалась навздогін.

Віталик — ні пари з уст. Він гордовито йшов поруч зі мною. На скельцях його окулярів ряхтіли сонячні блискітки, вони падали, коли він повертав голову, на стіну будинку двома зайчиками, які пустотливо рухались, мов наздоганяли один одного. Я подумав, що надовго не вистачить у Віталика сили волі мовчати, а ще коли сам вертатиметься додому, то базарувальниця обов'язково його перейме і доконає своїм розпитуванням.

— Давно ця тьотя продає тут зернята?

— Як тільки ми переїхали сюди, — охоче відповів Віталик.

— А раніше де вона торгувала?

— На Водопої, коло Русланового старого будинку.

— І вона там живе?

— Не знаю. Вона добра: часто пригощає нас насінням, особливо Руслана, — зніяковіло сказав Віталик, і я остаточно переконався, що він усе їй розповість.

Нехай. Врешті, це невелика таємниця. Та й відома вже вона мешканцям усього будинку, де жили Табурчаки. Таке важко приховати від людей. І все ж поведінка базарувальниці дивна, якщо аж з околиці возила сюди на продаж зернята. Вирішив поцікавитись її адресою і загадав собі перевіряти кожен дріб'язковий факт, аби довести розшук до кінця без прикрих помилок. Я не дуже переймався мінливим характером базарувальниці. З власного досвіду переконався, що на свої вчинки люди завжди мали обгрунтовані пояснення, іноді сміховинні, яких навіть вигадливому розуму не передбачити.

Ми дійшли до вулиці Свердлова.

— Вертайся, друже, додому, — сказав Віталику і подав йому руку, мов дорослому, — те хлопчині, помітив, сподобалось.

Тепер розслідування зацікавило мене по-справжньому, особливо мешканці шостої квартири. Я не міг передбачити, що нового вони додадуть до пошуку. Сподівався натрапити на слід, який проллє світло на всю подію.

Після Віталикових пояснень справа про грабіжництво відійшла на другий план. Хоча… це теж не рядове хуліганство, за яке дають 15 діб. Але я згадав Валентину Гнатівну, її згорьоване обличчя… Вона — мати. І з чим порівняти її горе?! Хай навіть Руслан сховався навмисне, я повинен знайти його, повернути матері радість і спокій. А потім вони розберуться, хто правий, а хто винний.

Вдруге йшов вулицею Свердлова. Учора навіть не думав, що повернуся сюди. Тоді я інакше дивився на зникнення Руслана. А тепер, коли думав над тим, то хвилювався й чекав якоїсь неприємності, несподіваного повороту в пошуку. Згадав, що деякі на перший погляд прості справи, які колись розслідував, виявилися заплутаними й складними.

Сьогодні ще треба знайти Бориса Луцика — шофера автобуса. Коли б він пам'ятав Хрипливого і де той зійшов! До автобуса четвертого маршруту він заскочив не випадково, ні. То шлях його відступу про всяк випадок. Хитрий, нічого не скажеш. Навіть таке передбачив. Справді досвідчений? Удар у нього відпрацьований, як у боксера. Тут ніяких сумнівів.

Ось і сто восьмий, п'ятиповерховий, нічим не примітний, облицьований білою плиткою будинок. Подивився на вікна й балкони. Біля першого під'їзду на лавці сиділа жінка років двадцяти п'яти і погойдувала дитячу коляску. Пройшов мимо них, піднявся на другий поверх. Відразу праворуч шоста квартира. Двері оббиті чорним дерматином, із оглядовим вічком. Натиснув кнопку дзвінка. Він різко дзеленькнув. Прислухався: нічого й нікого не чути. Натиснув іще раз. Тихо. А чомусь здалося, що хтось принишк по той бік дверей і стежив за мною у вічко.

Постояв хвилини дві, повернувся йти і помітив, що внизу, на сходах, майнув квітчастий рукав халата. Здогадався, що за мною підглядала ота жінка. А може, вона з шостої квартири? Дивак же я: хіба когось застану о цій порі вдома — дорослі ж на роботі, а діти у піонерських таборах чи на пляжі.

Надворі молода мати все ще погойдувала дитячу коляску, наче й не залишала лавки. Молодиця крадькома зиркнула на мене і задумливо втупилася в простір, заворушила повними губами, ніби нишком наспівувала якусь пісню.

— Скажіть, коли можна побачити жильців із шостої квартири? — звернувся до неї.

— І ви до Шулешко? — не то здивовано, не то презирливо запитала.

— До них, — непевно відповів.

— Вона була дома, — і багатозначно додала: — І не сама.

Не зрозумів її натяку.

— А ввечері?

Жінка посміхнулася:

— О, вечорами у них завжди прийоми…

Вони, мабуть, ворогували, як це трапляється іноді між сусідками. Звичайно, з цього я міг скористатися, навіть кортіло показати фотокартку Руслана, але стримався. Вирішив навідатись пізніше.

— А на прийомах весело? — жартома кинув.

— Так веселяться, аж Оксана прокидається, — гнівно сказала. — В середу таку зчинили бучу… Тьху, — забубоніла.

Я пішов до зупинки трамвая. Був спокійний — ті Шулешки нікуди не дінуться. Оглянувся на будинок, пошукав очима їхні вікна. Он вони, запнуті білими фіранками.

Сьогодні мені пощастило: завдяки Віталику знайшов важливий факт. Звичайно, він став би вагомішим, коли б стосувався зворотного шляху Руслана, його повернення з тренування. Ще б водій автобуса подав хоч маленьку звістку про Хрипливого — і тоді…

Порівнявся з павільйоном «Овочі — фрукти» і побачив базарувальницю. Вона йшла назустріч, тримаючи під пахвою ослінчик, зігнута під вагою торбини, що здіймалася за плечима незугарним сірим горбом. Барвиста хустина сповзла з її голови, й давно не фарбовані коси пасмами спадали їй на очі, вона щоразу відгортала їх вільною рукою, в якій затисла жужмом газети для кульків.

Базарувальниця поспішала, важко дихала. Я поступився, і вона пройшла мимо, човгаючи збитими босоніжками. Навіть не підвела голови, не глянула, мабуть, не впізнала, а швидше зовсім не звернула уваги на мене. Куди вона йшла? У неї ж постійне місце на Декабристів, а виявилося — ще й тут. А може, живе на Свердлова?

Я став під акацією і дивився, куди вона піде. Перетнула вулицю і стомлено сперлася на стовбур платана. Опустила на тротуар торбину, поставила стільчик і сіла, вдивляючись у будинок навпроти. Я й собі подивився в той бік. Так це ж дім Шулешко! Оце так відкриття. Невже Віталик їй все розповів і вона слідкувала за мною? Але навіщо? Чому розклалася зі своїм насінням саме перед тим будинком? Тим більше, тут не жваве місце для торгівлі.

Дивно, і край. Аж завагався: чи шукати водія автобуса, чи постежити за нею? Проте я ще нічого не знав про Шулешків і які у них стосунки з базарувальницею. До речі, і базарувальниця — загадка. Може, я перебільшував і тому ускладнював ситуацію, яка проясниться, і з'ясується, що між ними нема ніякого зв'язку. Власний досвід підказував не гарячкувати і не полохати можливих свідків.

Сів у задушливий трамвай. Масна лискуча колія зміїлася незнайомими вулицями. Ось на повороті мигнуло плесо лиману з вітрильниками, потім знову потяглися однакові п'ятиповерхові будинки.

Виїхали на проспект Леніна. Я зійшов на Гарматній і насилу впізнав її вдень. На зупинці, під рідколистою акацією кілька пасажирів чекали автобуса. Неподалік продавали морозиво, і я купив собі вершкове. Лавки, що стояли на доріжці перед зеленим газоном, були не займані, і я сів на крайню.

Моє морозиво скінчилося, й хотілося ще, але лінувався навіть поворушитися в розпеченому повітрі, яке розморило мене, ніби на пляжі, й підступно хилило на сон.

З'явився автобус. Повернув на зупинку. Придивився: четвертий маршрут і номер… Він, Борис Луцик. Я відразу схопився на ноги. Шофер, середнього зросту, в картатій сорочці із закачаними рукавами, виліз із кабіни й зазирнув під днище машини, обійшов її, прискіпливо придивляючись до коліс, потім підняв капот і почав копирсатись у двигуні. Я зупинився поруч і з приємністю відчув гострий запах бензину, від якого почав відвикати вже без своєї «Яви».

— Ви товариш Луцик? — запитав водія.

— Я. А що? — не повернувся до мене, продовжував регулювати карбюратор.

— Я з міліції, капітан Загайгора, — відрекомендувався.

— А, мені дружина… — Він висунувся з-під капота й уважно подивився на мене, мружачись від сонця. — Ви не з ДАІ?

— З карного розшуку. Вчора ви о котрій годині робили останній рейс?

В очах Луцика з'явилась насторога.

— Вже було за північ, — взяв ганчірку й витер руки. На правій, замість обручки, масивний золотий перстень-печатка.

— Пам'ятаєте, коли автобус рушив, у салон заскочив хлопець у сірому одязі?

Луцик усміхнувся, і насторога розтанула в його очах.

— Ось хто вас цікавить… — полегшено сказав. — Пам'ятаю. Я прищемив йому дверима ліктя. У нього голос трохи хрипливий, ніби застуджений.

— Де він зійшов?

— На Солянах, на кінцевій. Він один залишився. Вночі ніхто не їде на дачі, — докладно пояснив.

— Ви бачили, як він пішов на дачі?

— Прямо у ворота.

. — А раніше зустрічали його?

— Здається, днів три-чотири тому.

— Увечері? — нетерпляче запитав шофера.

— Еге, останній рейс, теж зійшов сам.

Три-чотири дні тому… Певна річ, після пограбування Зеленяка. Точно. Я ледве стримував хвилювання. Нарешті клубочок почав розмотуватись. Вдячно дивився на шофера, аж той знітився.

— Які у нього особливі прикмети?

— Прикмети? — не второпав спочатку. — Ага, хрипливий голос, іще… — І затнувся, безпомічно закліпав повіками,

— Очі, ніс, губи, вуха, волосся, одяг, може шрам… — підказав йому. — Згадайте, це дуже важливо.

Луцик стенув плечима.

— Непоказний він зовні, — мовив непоспіхом. — Очі вузенькі, мов прорізані осокою… Годинник на позолоченому браслеті… Вчора чомусь тер кисть руки. Оце й усе.

— Добре. Дякую. Якщо знову сяде до вас у автобус, коли зможете, повідомте в міліцію і затримайте рейс, — попросив шофера і наголосив: — Тільки рейс, а не його.

— А хто він?

— Грабіжник.

— Ти дивись! — здивувався. — Ніколи б не подумав!

— Так що будьте обережні.

Луцик кивнув. Грабіжник не випадково опівночі опинявся в автобусі четвертого маршруту. Зрозуміло одне: він жив у когось на дачі. Тепер залишається тільки розшукати її і вистежити нападника. Це вже легше, коли відомий район дії.

Глянув на годинник — встигну підскочити на дачі в Соляни, а потім навідатись до Шулешків. Під вечір хтось же повинен бути у шостій квартирі по Свердлова, 108.

Через півгодини приїхав на далеку околицю міста. Дачники йшли до відчинених зелених воріт у металевій сітці, що оперізувала прибережну смугу лиману, щільно забудовану будиночками, які потопали у яскравій, соковитій зелені фруктових дерев.

Не знав, до кого звернутися, щоб розпитати про Хрипливого. Йшов за дачниками, поглядаючи навсібіч. Подумав: тут повинен хтось сторожувати, якщо є ворота і огорожа.

Назустріч дибала перевальцем огрядна жінка в пожовтілому капелюшку з рисової соломки, з двома відрами добірних полуниць.

— Скажіть, де можна знайти сторожа? — звернувся до неї.

Вона зупинилася, поставила на землю відра, а потім з полегкістю, з шумом зітхнула, витерла лоба повною засмаглою рукою і вдячно подивилася на мене, ніби я звільнив її від непосильного тягаря.

— Підете ось так прямо, й десята хата праворуч — Дмитрука, — охоче пояснила. — Никодим Карпович саме на городі… Ох, їй-бо, без рук залишусь!

Під'їхав автобус, жінка стрепенулася, вхопила відра и притьмом задріботіла до дороги. Я не встиг подякувати.

Лічив праворуч будиночки. На городах, серед кущів малини, аґрусу і смородини, поралися дачники. Ось і десятий, схожий на казкову хатку, дощатий будиночок. Моцуватий чоловік у вилинялому галіфе й калошах на босу ногу, в запраній майці сапою розгортав землю під молоденьким персиком: робив широку лунку для води.

— Добрий день! — привітався до нього.

Чоловік розігнувся й зіперся на держак сапи.

— Здрастуйте.

— Мені казали, що ви сторожуєте дачі.

— А що трапилось? — непривітно запитав. — Хто ви?

— З карного розшуку.

— А… Ходіть сюди, — запросив на подвір'я.

Ми сіли в маленькій альтанці, обвитій виноградом. Никодим Карпович поклав на столик жилаві, порослі рудим коротким волоссям руки. У вічі кидались широкі, шкарубкі долоні й товсті пальці з жовтими нігтями. Він скинув старого велюрового капелюха й поклав на лавку. Зачіска у нього коротка, їжачком, волосся теж руде, впереміж із сивим. І очі руді, уважні. Віяло від нього теплом і духом сухої землі.

— Яке у вас звання? — поцікавився Дмитрук.

— Капітан, Загайгора Арсен Павлович.

— Капітан? — звів острішкуваті брови. — Мабуть, непогано працюєте?

— Напевне…

— А мій лобуряка ловить метеликів, — сумно сказав і зітхнув, наче поскаржився мені.

— Ентимолог він, — пояснив. — Комахи, метелики, жучки… Хіба то робота для справжнього мужчини?

— Чого ж? Метелик Дмитрука… Звучить?

Він насупився.

— У його віці я ротою командував, — невдоволено буркнув. — Що вас привело сюди?

— Ви не бачили тут хлопця років двадцяти п'яти, вилицюватого, вузькоокого, з годинником на позолоченому браслеті?

Замислився, пошкріб зарослі груди, спроквола мовив:

— Ні, капітане, надто скупі дані. Може, й живе. Двісті дач — всіх не запам'ятаєш. А скільки родичів! Зараз саме сезон.

Що ж, такої відповіді я й чекав.

— Він з'являється пізно, останнім автобусом, — ще жевріла надія.

— Я не сиджу біля воріт, а в огорожі в дірки, і від лиману вхід вільний. Тепер придивлюся, пошукаю, — пообіцяв.

— Дуже прошу, Никодиме Карповичу.

— Повідомлю, як тільки щось підозріле… — Він мить завагався і запитав: — А ваш батько ким працює?

— Загинув на війні. Командував танковою ротою.

— Танкіст… — Його світло-карі очі потепліли і погляд пом'якшав.

— Пляж у вас є?

— Аякже. Нашою центральною вулицею вниз і, вийдете до пляжу, — Дмитрук звівся. — Зачекайте хвилину.

Він зайшов у будиночок і приніс пакунок полуниць.

— Пригощайтесь. Сорок років мріяв попрацювати коло землі і ось тепер відводжу душу, — зніяковіло сказав.

— Дякую, — і ми потисли один одному руки.

Не поспішаючи йшов поміж дач вуличкою, що збігала до лиману. На душі було невтішно, бо надії мої не справдились.

Я зрозумів, що радість була передчасною. Обійти двісті будиночків, звичайно, неважко. І вигадати привід для власників дач. Але бракувало виразної прикмети, по якій би міг впізнати Хрипливого.

Спускався крутим узвозом, мабуть колишнім глибоким яром, що розітнув пагорб навпіл, бо і тепер обабіч стриміли голі вапнякові схили. Попереду виднілася манлива смуга лиману, білий пісок, а далі — причали з катерами, будинки, дерева…

Пляж невеликий і невпорядкований. В одному місці, біля очерету, тяглася у воду низка сірих, видублених сонцем, лобатих валунів, на яких хлопчаки вудили рибу. Відпочиваючих було небагато. Неподалік від мене четверо хлопців грали в карти. Подумав: якщо справді Хрипливий тут підночовував, то вдень йому нічого робити, хіба що смажитись на сонці. Отож блиснула надія впізнати його. А коли він мене? Навряд чи запам'ятав, як і я його.

Роззувся, щоб не набрати піску в туфлі, й пішов до рибалок. Ступав обережно, від незвички ходити босоніж, гарячий пісок пік підошви ніг, ніби ото в дитинстві біг по вулиці, вкритій пухким порохом, який курівся за мною, мов за грайливим лошам. Порівнявся з картярами й ледве не впустив туфлі… У худорлявого хлопця в чорних окулярах, з родимкою на лівій лопатці, недбало насунута на самі очі туристська кепочка з написом «Крим»! Годинника з позолоченим браслетом на руці не було, і ніякого одягу коло них теж. Напевне, залишили його на дачі. Місцеві, безперечно.

Невже такий сухоребрий і кволий подужав би мускулястого Зеленяка і того, на вулиці Гарматній? А мене? Та я його лівою, упівсили… Ні, це вже мені ввижалося. Хирлявий глянув на мене, і жоден м'яз не ворухнувся на його плескатому обличчі. А очей не бачив за темними скельцями. Звичайно, не Хрипливий, бо знову втупився в карти. Чимось би та виказав себе.

Я спокійно пішов до каміння. Вмостився на стрімчаку, оброслому темно-зеленими водоростями. Поряд, на другому камені, вудив рибу хлопчина в синіх плавках. Його волосся геть вигоріло на сонці. Я дивився на червоний поплавець і думав, що водій автобуса чи сторож повинні принести мені звістку про Хрипливого, якщо він тут вештався. Комусь із них він потрапить на очі або знову вчинить напад і нарешті залишить явний слід.

Я робив усе можливе, та зібрав мало фактів, до того ж всі вони були незначні. Одначе відчував: поволі наближався до Хрипливого, коло пошуку вужчало, хоч і повільно. Мене завжди брала нетерплячка, охоплював неспокій, доки злочинець перебував на волі. Почувався ніби винним перед собою і людьми. Неприємне почуття.

Дивився на той бік лиману, з набережною і Флотським бульваром, і згадував своє дитинство. Мимоволі подумав про Руслана, мешканців з шостої квартири по вулиці Свердлова і дивну поведінку базарувальниці. А сонце, добувшись зеніту, вже поволі хилилося до обрію, вичахало й жовтіло, поступово спадала спека, і лиман дихав відчутною прохолодою. Над плесом ширяли галасливі чайки, припадали до хвиль і здіймалися увись. Фарватером плив невеликий теплохід і нараз повернув до шляху. Пасажири верхньої палуби почали спускатися трапом на нижню — готувалися зійти на берег.

Швидко взувся. Біля каміння зібралося декілька пляжників. Ті четверо хлопців і далі грали в карти. Теплохід спинився, ледве не тицьнувши носом у крайній, найбільший валун, матрос посунув сходні, поклав один кінець на камінь. Ось і готовий причал… Я останнім піднявся на палубу, радіючи вдалому поєднанню корисного з приємним: і розшук проваджу, і прогулявся лиманом.

Незабаром я вже йшов по вулиці Свердлова. Віддаля зиркнув на ту акацію, що росла навпроти сто восьмого будинку. Під нею порожньо. А чомусь сподівався зустріти базарувальницю. Справді., нема їй тут виторгу. Подалася на своє старе місце, а я почав з цього робити різні припущення. От чи застану когось із Шулешків? Цікаво: хто живе у шостій квартирі? Очевидно, молоде подружжя, ровесники Русланової матері, і, мабуть, він забіг до свого товариша, якого не знав Віталик. Як просто!

І чому я раніше до цього не додумався? Адже саме такий висновок напрошувався. Віталику могло й привидітись, що Руслан вийшов якийсь дивний. А туристську кепочку… забув, бо поспішав на тренування. Ні, ні в що беззастережно не вірити. Тільки сумніватися. Золоте правило. Із сумнівів у нашій роботі часто випливає істина. Про це треба завжди пам'ятати.

Біля під'їзду молодої матері не було, лише на майданчику між сходами стояла дитяча коляска. Я піднявся на другий поверх. Натиснув на кнопку дзвінка шостої квартири. Почекав, прислухаючись. За дверима — нічичирк. 1 все ж, як першого разу, відчував на собі чийсь погляд, ніби хтось дивився на мене крізь вічко.

Знову подзвонив довго, настійно… Нарешті почув чалапання, і клацнув замок. Двері розчинилися. На порозі — жінка років тридцяти в блакитному пеньюарі з глибоким викотом, з якого ледь не випорскували пишні груди, волосся кольору стиглої соломи розпущене, вільно спадало на плечі, обличчя біле, випещене, як і оголені, в міру повні руки. Її великі очі з лагідною насторогою дивилися на мене. Між нестуленими губами тьмяно полискували золоті зуби.

— Ви до кого? — вуркнула грудним голосом.

— До вас, якщо ви Шулешко.

— Я, — грайливо відповіла. — А ви хто?

— Загайгора, з міліції.

— З міліції? А це чого? — не приховала здивування.

— В одній справі.

Вона кинула стурбований погляд на двері сусідньої квартири.

— Заходьте, — поступилась, пропускаючи мене.

У коридорі пахло тютюном іпарфумами. Я увійшов за нею до вітальні, обставленої інкрустованими бронзою меблями, обвішаної барвистими килимами. На стінах — чудернацькі маски з виразами жаху, гомеричного сміху й задоволення. В серванті вигравав різьбленими гранями кришталевий посуд.

Шулешко сіла у крісло, і поли пеньюара розсунулись, але вона не знітилася й не прикрила ними повні коліна, наче була у кімнаті сама чи принаймні з родичем. Я сів на стілець, спиною до вікна і обличчям до відчинених дверей у коридор. Наді мною звисала люстра з кришталевими кульками. На столі височіла порцелянова ваза, розписана квітами і мальовничими фігурками жінок і чоловіків у широких кімоно.

Роззирнувся по кімнаті й поцікавився:

— А де ваші діти?

— Діти? — розгублено перепитала Шулешко, і її лице взялося червоними плямами, а в очах майнув сум, та по хвилі вони застигли, примружились, і жінка відповіла зі злістю: — Нема у мене дітей. Нема.

Зрозумів, що бовкнув дурницю, але вже пізно виправляти помилку. Однак чого ж сюди забігав Руслан? До кого?

Зніяковілий, я гарячково шукав зачіпки для розмови. Хотілося сказати щось приємне для пом'якшення своєї нетактовності. Не чекав, що зразу спіткне мене невдача. А жінка насторожено дивилася на мене, гордовито відкинувшись на спинку крісла. Так, вона мала право на образу.

— Може, ви ще запитаєте, де мій чоловік? — насмішкувато спитала Шулешко.

Промовчав, бо дивився на вішалку в коридорі, на полицю для взуття, заставлену босоніжками її туфлями. Помітив серед жіночих, з високими підборами, чоловічі — коричневі, з латунними накладками на носках. Мабуть, імпортні.

А й справді — де її чоловік? Хто він? Чого це я втратив рівновагу? Не до знайомої ж завітав на посиденьки!

— Скажіть, — рішуче кивнув.

— Загинув два роки тому, — зловтішно кинула.

Знову вскочив у халепу. Втім, Шулешко не схлипнула, не приклала хусточки до очей. Вони сухі, єхидні і недобрі. Часом не брала мене на глузи?

— Вибачте, товаришко…

— Раїса Гаврилівна, — квапливо підказала, заклавши ногу на ногу, безсоромно демонструючи засмаглі тугі стегна.

Мимоволі втупився у страхітливу маску на стіні, що нестримно реготала. Ну й Раїса Гаврилівна! Вона явно потішалася наді мною. Знайшла розвагу від нудьги. Очевидно, вважала, що я пришелепкуватий, і вдавала з себе спокусницю. Відомий тип жінок. Хай забавляється. Я теж не ликом шитий. Але невже з нудьги? Спочатку вона справила враження серйозної жінки. Для чого ця комедія? Приспати мою пильність? І, щоб поставити її на місце, зненацька запитав:

— Сьомого липня до вас ніхто не заходив?

У неї з ноги впала пантофля, і Шулешко заворуши пальцями з фарбованими нігтями.

— Нікого. Я самотня жінка, — жалісливо сказала.

— І хлопчика теж не було?

— Ні. Сусіди мене не люблять, заздрять, — зітхнула, не полишаючи ролі звабниці.

Я дістав з кишені Русланову фотокартку, подав їй. Розглядала спохмурнівши.

— Славна дитина.

— Ви його знаєте?

— Вперше бачу. Що з ним трапилось?

— Десь зник, з сьомого липня.

— Яке горе для матері! — щиро зітхнула. — Чому ви думаєте, що він у мене?

— Руслан ходив цією вулицею на тренування, — відповів, уникаючи докладної розповіді. — Я опитую всіх мешканців.

— Ох і робота у вас!.. — Шулешко звелася, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Вона провела мене в передпокій. Зачинила двері, і я був упевнений — стояла під ними й дивилась у вічко. Нехай, їй же не відомо, кого я відвідував ще. Тому спокійно спустився сходами надвір. Як не хотілося визнавати поразки! А я таки її зазнав. Моє передбачення справдилося: ні до чого Русланові шоста квартира, де ні товариша, ні родичів. Щось добряче наплутав Віталик. Очевидно, зопалу не роздивився номер будинку і квартири. До того ж він в окулярах. Доведеться ще раз пройтися з ним вулицею Свердлова — може, згадає. Розповідь його, звичайно, не вигадка.

А Шулешко… Приваблива жінка і не самотня. Бо не буде вона два роки тримати на видноті чоловікові туфлі.

Вечоріло. Минув ще один день розшуку. У підсумку негусто, а все ж дещо здобув. І коли просіяти ту інформацію, залишиться кілька фактів, вартих уваги. Згадав: зранку не дзвонив Скоричу. Може, у нього були якісь новини? Якраз вільна будка телефону-автомата біля магазину,

— Слухаю, — почув стомлений голос майора.

— Це Загайгора.

— Добре, що обізвалися. Задам вам на ніч загадку.

— Яку?

— Це жарт, Арсене Федоровичу. А коли серйозно, то… — витримав паузу Скорич. — Мені о п'ятій дзвонила Табурчак. Їй ніби телефонував Руслан. — Ви мене чуєте? — стурбовано запитав майор.

— Чую-чую. І що він сказав?

— Мовчав. Посопів у трубку й поклав.

— Як же вона впізнала його?

— Материнське передчуття.

— І ви у нього вірите?

— Іноді. Завтра поговоримо, капітане. Відпочивайте.

Не загадку мені задав майор, а справжню головоломку.

Про відпочинок не могло бути й мови. Хвилин п'ять стояв у будці, доки не постукала по склу монетою дівчина, аж тоді вийшов і подався на зупинку трамвая.

Навіщо ж він дзвонив? Сповістити, що живий-здоровий? Але хіба від того полегшало матері, коли нічого не сказав? Звичайно, Табурчак допитувалася, чи то Руслан, і тим виказала, що його не знайшли. Тоді кому хотілося знати? Незрозуміло. Суцільні загадки. Ні логіки, ні зв'язку — тільки мішанина фактів, здогадів, — припущень. А може, жорстока гра? Вороги ж бувають у кожної людини.

Ніби потрапив у зачароване коло. Було відчуття, що хтось вдало водив мене за ніс, ще й кепкував з фахової безпорадності. Та я не вважав себе переможеним, бо ще не використав усі можливості розшуку.

Не зогледівся, як під'їхав до гуртожитку. Вже споночіло, і затишними вогнями засвітилися вікна.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Я підійшов до мармурових левів, які вільно розляглися на невисоких п'єдесталах. У одного з пащі стирчала цигарка, і цар звірів мав хвацький вигляд загулялого джиґуна. Щиглем вибив її. Поспішав у відділ, щоб швидше побачитись із Скоричем. Він приходив раніше за мене. Свої висновки і міркування я ніби забув, тобто хотів забути хоч на певний час.

Незважаючи на удавану байдужість, мене підточувало постійне невдоволення, бо й досі не вибудував чіткої версії у справі Руслана. З Хрипливим трохи прояснилося. А коли ще побачу тренера з боксу Нагорняка, то, може, знатиму й прізвище грабіжника.

А взагалі, не варто мені прибіднюватись, звинувачувати себе у повільному посуванні розслідування. Воно йшло, як йому й належало від обставин і набутих фактів. Просто за три роки роботи в карному розшуку мені вперше дісталася справа із зникненням дитини. Тому, напевне, через це щоразу вибивався з усталеного ритму пошуку.

Увійшов у прохолоду приміщення. Черговий по відділу, з посірілим од неспання обличчям, кинув мені через бар'єр:

— Рано, капітане, до праці, — і позіхнув.

— Майор Скорич уже є?

— Йому теж мулька постіль, — насмішкувато сказав.

Зайшов до свого кабінету, розчинив вікно. Сів за стіл і дістав заяву Табурчак. З версією не клеїлось. Не бачив я підстав для наглої смерті Руслана. Нещасний випадок теж відпадав — тоді б хлопчина потрапив до лікарні. А може, справді переховувався у Шулешко? Ну, досить. Я знову починав товкти воду в ступі. Віталик точно покаже, з якої квартири вийшов Руслан, і відпадуть усі сумніви. Рипнули двері, і зайшов майор. Хотів встати…

— Сидіть, сидіть, — Дмитро Юхимович привітався зі мною за руку, опустився на стілець біля столу, кинув уважний погляд на заяву. — Розробляєте версії?

— Думаю, — і знітився, бо версії не було.

— Як учора працювалося? Чи близько фініш? — з лукавинкою запитав.

Я розповів про дзвінок дільничного інспектора Загати і зустріч із Чмихом, потім про відвідини водної станції, переказав розмову з тренером Радутним, столяром Микичуром, товаришем Руслана Віталиком, шофером автобуса Луциком, сторожем дач Дмитруком і Шулешко. Не забув і про дивну поведінку базарувальниці.

Скорич уважно слухав чи… дрімав, бо мав звичку дивитися собі на руки, і тоді його довгі русяві вії прикривали очі й складалося враження, ніби він куняв. Коли я замовк, він ще кілька хвилин сидів, потім глянув на мене усміхненими очима.

— Ого, скільки за вчорашній день! — захоплено вигукнув. — Темп ви взяли спринтерський.

Мені стало незручно від його похвали. Я втупився у заяву Табурчак і, не приховуючи невдоволення, буркнув:

— Все другорядне, Дмитре Юхимовичу, бракує головного.

— Вибачте за прописну істину, але у розшуку, Арсене Федоровичу, спочатку завжди бракує головного. А потім виявляється головним те, на що спочатку не звертали уваги. Хіба не так?

— Так, — погодився. — Але ці справи зовсім інші, особливо зникнення Руслана.

— Хм, інші… — майор посміхнувся. — Врешті, розслідування покаже. От щодо Хрипливого. У нас є Луцик. Він може впізнати того пізнього пасажира,

— Авжеж, і в педінституті працює тренер з боксу Нагорняк, ветеран спорту, — додав я.

— З ним обов'язково поговоріть, — зазначив майор. — А коли з їхньою допомогою не знайдемо грабіжника, організуємо перевірку дач. Звичайно, клопітно й довго, але метод випробуваний, — майор забарабанив пальцями по столі й продовжив: — Мене турбує доля Руслана. Дуже турбує, Арсене Федоровичу. Яка ваша версія?

— Нема її, — признався з гіркотою.

— Нема… — повторив Скорич. — Значить, до Шулешко він не заходив?

— Вона заперечує.

— Ясно. Руслан був схвильований, а Радутний нічого не помітив… Забув кепочку… А що являє собою Шулешко?

— Симпатична молода жінка, бездітна. Каже, чоловік загинув. Не допитувався, за яких обставин.

— Пришлю до вас Загату, розпитаєте про неї, — сказав майор. — Яке враження від Радутного?

— Переживає. Користується повагою і любов'ю своїх вихованців. Серйозний чоловік і добрий фахівець: призначили тренером збірної республіки, а там, дивись, і Союзу. А це — міжнародні змагання, поїздки за кордон, — повторив те, що мені казав Микичур.

— Так, перспектива у нього чудова, — сумно сказав Скорич. — А зникнення Руслана негативно не позначиться на ній?

— Ні, — я стенув плечима. — Він же ні в чому не винен. Невже Руслан загинув? — із сумнівом запитав.

— Можливо, — ухильно відповів майор, уникаючи мого погляду.

— А його дзвінок, про який ви?..

— Не ловіть мене на слові. Я ж не дзвонив, і я не мати його, — стримано сказав Скорич. Як ви — впораєтеся з двома справами?

— Якщо я їх почав, то я й закінчу, — ображено відповів.

— Дарма, Арсене Федоровичу, — присоромив мене. — Я вірю, закінчите. Але розшук школяра ускладнюється. — Майор замовк, замислився, а потім запитав — На водній станції нічого не сталося за цей час? Якась подія, чутки…

— Нічого. Тренуються. Проте… недавно хтось вкрав якір.

— Коли?

— Микичур помітив пропажу восьмого. Якір із швертбота, на якому плавали Радутний з Русланом.

— Якір… якір… — повторив Скорич. — Які у вас плани на майбутнє?

— Глибше поцікавитись сім'єю Табурчаків, Шулешко і базарувальницею, поговорити з начальником Табурчака.

— Гаразд, — майор знову опустив повіки й ніби задрімав.

Щось непокоїло Скорича, і через те він ніяк не міг зосередити увагу на моїх повідомленнях, питав невлад, без послідовності. Мені передалася його тривога. Можливо, відбудуться якісь події? Звідки їх чекати? Хто мені приготував сюрприз! Хрипливий чи Руслан? Напевне, обоє, бо досі розслідування текло спокійно, без втручання підозрюваних, що рідко траплялося. А може, їх нема, підозрюваних, чи з ними я не зіткнувся під час пошуку, не налякав, і вони, причаївшись, чекали, що все минеться.

Але які підозрювані? Хрипливого те не стосувалося. З ним все зрозуміло. От із Русланом… Зловив себе на думці, що теж вважаю його загиблим. Невже через майора? Але висловився він якось… непевно, не переконливо. Втім, на яких фактах грунтувалося його переконання? Цього я не знав.

Майор встав із стільця.

— З'явиться Загата — пришлю до вас, — сказав і залишив кабінет.

Той дзвінок і мовчання… Вони ще дужче заплутували розшук. Спробуй побудувати струнку версію! Почав міряти кроками кабінет, зупинився біля вікна й дивився на будинок навпроти, щоб хоч трохи відволіктися. Он жінка вибирала пожухлі листочки й поливала квіти, що по напнутих дротинах обснували весь балкон. Крізь листя помітив, що вона одягнута лише в червоний купальний костюм. Відступив від вікна, а то подумає — підглядаю.

У двері постукали.

— Заходьте!

Зайшов дільничний інспектор Загата.

— Сідайте, лейтенанте..

— Дозвольте води?..

Наточив із сифона, спрагло випив склянку, другу, задоволено крекнув і аж тоді сів.

— Що ви скажете про Шулешко Раїсу Гаврилівну? Живе по вулиці Свердлова, 108, квартира 6.

— Шулешко… — Загата потер лоб долонею. — Шулешко… Вона білява, волосся фарбоване, гарна жіночка?

— Еге.

— Працює продавцем в універмазі на вулиці Радянській у секції трикотажу, незаміжня, чоловік загинув десь у рейсі, плавав на судні, залишив «Волгу». Оце і все. Да, бездітна, — випалив інспектор одним духом.

— З кимось зустрічається?

— Важко точно відповісти. Напевне, бо ж молода, видна з себе. Скарг на неї від сусідів не було.

— Значить, живе тихо, скромно?

— Хто зна… Трапляється, тиха вода — греблю рве. — Живе в достатку. Що вас конкретно цікавить?

— Коло її знайомих.

— Дізнаюсь.

Я знову сам. Дільничний інспектор подасть звістку через день-два. І чи допоможе вона розшуку? Може, Шулешко легковажна особа, і тільки. Нахил до того у неї був. Але ж не сидіти мені й чекати манни небесної чи даних, які принесе сорока на хвості.

Хтось безуспішно намагався увійти до кабінету: смикав двері до себе, коли вони відчинялись усередину. Я подумав, що відвідувач або неуважний, або схвильований. Взявся за ручку й потягнув до себе. Двері не піддалися, наче мене замкнули. Я дужче шарпнув, і двері відхилились, утворивши шпарку. Відвідувач помітив мене і раптово відпустив ручку — я ледве не впав. На порозі стояв вищий за мене на півголови літній чоловік, розпатланий і розхристаний, ошелешено кліпав банькатими очима, важко дихаючи недавно випитим пивом.

— Ви чого псуєте державне майно? — жартома сказав йому. — Двері не залізні. Якщо кожний…

— Я… я… до Загайгори, — засапано вимовив він.

— Я Загайгора.

Відвідувач зміряв мене з ніг до голови злим поглядом і втупився в обличчя.

— Де мій син? Де? Чому досі не знайшли? Вже четвертий день!..

Я аж розгубився, так він мене приголомшив своєю люттю. Але за мить оговтався, ступив до нього.

— Ваше прізвище?

Од несподіваної відсічі він затнувся і стояв з роззявленим ротом, витрішкуватий і розкублений, наче великий півень. Я вже здогадався, хто це, і з цікавістю розглядав відвідувача — каштановочубого, кремезного чолов'ягу.

— Ваше прізвище? — повторив запитання.

— Табурчак Вадим Іванович. Я сьогодні приїхав з відрядження, — вже нормально відповів.

— От що, Вадиме Івановичу, сідайте і візьміть себе в руки. Ваша дружина має більше витримки, — кинув йому докір.

Табурчак похмуро зиркнув на мене зеленими очима і стримано сказав:

— Невже за чотири дні не можна розшукати сина?

— Де?

— У місті. І вам краще знати де.

— Ви помиляєтесь. Ми не провидці, — не образився на нього, а навпаки: співчував горю, через яке він втратив контроль над собою. — Ви нам теж повинні допомогти.

— Як? Чим? — важко опустився на стілець. — Дозвольте закурити? Руки трусяться…

Я кивнув. Табурчак вийняв з кишені пачку «Прими», тремтячими пальцями взяв сигарету, припалив, глибоко затягнувся. Потім п'ятірнею пригладив чуб, застебнув ґудзики на сорочці. До нього повертався здоровий глузд.

— Розкажіть усе про Руслана: характер, звички, друзі, захоплення, поведінка. Усе.

— Вам же розповідала дружина. Навіщо повторюватись? Ось учора хтось подзвонив і мовчав. І сьогодні вранці знову дзвонив і мовчав. Це ж просто знущання! Якщо він, то де ховається? Ми йому нічого поганого не зробили.

— А хто взяв трубку? Ви?

— Дружина. Мене ще не було.

— Що вона казала?

— Не зрозумів.

— Що казала у трубку ваша дружина? — пояснив йому.

— А, питала, чи це не Руслан. І чула вуличний шум. Мабуть, дзвонили з автомата. — Вадим Іванович невимушено заклав ногу на ногу.

Я витріщився на його туфлі — коричневі, з латуневими накладками на носках. Такі ж стояли на полиці під вішалкою в коридорі Шулешко. Єдині чоловічі серед жіночого взуття. Такі туфлі не часто побачиш. Напевне, випадковий збіг. Табурчак тоді був у дорозі, в поїзді. Чому б це йому сидіти в квартирі Шулешко? І чи знайомі вони?

Щоб розвіяти сумніви, я запитав:

— Коли ви приїхали до Києва?

— П'ятого.

— На скільки днів?

— На шість.

— Як ви дізналися, що зник Руслан?

— Подзвонили з роботи в управління, там розшукали мене і передали. Я відразу на вокзал. Квитків нема. Ледве впросив провідника. Дружина почала сивіти… — Табурчак відвернувся до вікна.

— В яке управління?

— «Укрголовелектро».

Правильно: дружина Табурчака казала, що дзвонили в управління. Але ж туфлі… Вони мене притягували, наче магніт залізо, і я поглядав на них із незрозумілим відчуттям недовіри до Вадима Івановича. Розумом сприймав, що людина не може одночасно бути в двох місцях, а серцем заперечував. Дурниця, звичайно, звинувачувати Табурчака в нещирості. Зовсім мала підстава — туфлі. Туфлі… Досить впадати в крайність. Найкращий засіб позбутися сумніву — влаштувати ретельну перевірку.

Я заспокоївся.

— Скажіть, Вадиме Івановичу, що ви думаєте про зникнення сина? — попросив його.

— Десь переховується, — відповів не вагаючись. — Грає нам на нервах. Теперішні діти…

— З якою метою? Він же добре вихований, — зауважив я. — Може, ви образили його? Діти боляче реагують на такі речі.

— І через це він утік? Ну, капітане! — обурився Табурчак. — Ми з Русланом не сварилися.

— Чого ж він покинув батьків?

— Не знаю, — Табурчак важко втупився в підлогу, навіть забув про сигарету, що тліла, підбираючись до пальців. — Він у когось ховається. Знайдіть його. Моя дружина… Вона ж мати…

Він пішов.

Що я взяв для розшуку із зустрічі з ним? Нуль, окрім запевнення: Руслан міг десь ховатися. Стосунки в сім'ї залишилися для мене невідомими. Дивувала зміна з батьком: з'явився вороже настроєний, потім швидко вгамувався. І, нарешті, туфлі. Адже вони імпортні. А чоловік Шулешко плавав. Значить, Раїси Гаврилівни презент. Ні, це вже далеко я зайшов у своїх підозрах.

Я подався до Скорича. Дмитро Юхимович зосереджено розглядав якісь фотографії у розгорнутій папці. Я вдав, що не помітив його невдоволеного погляду, бо завітав невчасно.

— Що сталося, Арсене Федоровичу? Ви якийсь… мов іменинник, — насторожено поглянув на мене майор.

— У мене був Табурчак, — радісно випалив.

— Це я послав його до вас, — Скорич заплющився і прикрив очі долонями.

— Ви звернули увагу на його туфлі?

— Туфлі? — тер очі. — Звернув. Не наші. А що?

— Я бачив точнісінько такі у Шулешко, і в квартирі пахло свіжим тютюновим димом.

Скорич прийняв пальці з очей і зацікавлено подивився на мене.

— Н-да, туфлі у нього рідкісні, — погодився. — Невже він залицяльник Шулешко і Руслан випадково дізнався? Перевірте, коли Табурчак виїхав з Києва.

— Зроблю. Підлітки гостро реагують на зраду. Ось він і вирішив помститися батькові.

Майор посміхнувся і зауважив:

— Не треба так категорично. Не забувайте, Арсене Федоровичу, про матір. Порядний син не залишить її в біді.

— Розумію, — одразу ж підупав мій настрій, і я повернувся до дверей.

Мав рацію майор: не міг Руслан так помститися батькові. Я, приміром, теж не покинув би матері у скрутну хвилину. Навпаки — ще більше прихилився б до неї. Як перевірити відрядження Табурчака? До Києва мене зараз ніхто не пустить. Зробити запит — довго чекатиму відповідь. Я згадав про Петра Коноплича, інспектора карного розшуку столичного райвідділку міліції, з яким торік познайомився на нараді. А що, коли попросити його? Присунув до себе телефон…

Ще треба подзвонити у відділ кадрів машинобудівного заводу і взнати прізвище начальника відділу матеріально-технічного постачання, де працював Табурчак.

Поспішав до педінституту на зустріч із Нагорняком, тренером з боксу. Головне — не втрачати надії. А вона була, бо вже висвітлювались взаємини між Табурчаками і навколо Хрипливого звужувалось коло. Бракувало лише кількох показань. Коноплич теж обіцяв подзвонити під вечір.

Я вже почав схилятися до думки, що Руслан загинув, та легко її позбувся, як тільки побачив Табурчакові туфлі. А коли ще підтвердиться, що він з Києва не вчора, то висновок напрошувався один: жив у ці дні Табурчак у Шулешко, і син якось дізнався, забіг до неї, щоб переконатися. Може, мав гостру розмову з батьком, а він тепер намагався все те приховати, не викрити себе перед дружиною. А Руслан, приголомшений зрадою, вирішив піти з дому. Ні, Скорич відхилив таку версію, і мені вона теж не здавалася достовірною з психологічного боку.

А чи не зустрів батько сина після тренування і кудись заманив, щоб той не розповів матері? Дурниця. Тоді де Руслан і чому не прийшов додому? Я знову повернувся до своїх попередніх запитань.

Вулиця Герцена круто повертала, ніби впиралася в триповерховий будинок з колонами. То педінститут, приземкувате приміщення із силікатної цегли, потемнілої од часу. Я зайшов до просторого вестибюля з підлогою, викладеною білими і чорними плитами під мармур, від яких тягло прохолодою. Підійшов до чергової, пристаркуватої жінки в червоній вовняній кофті. Жінка сиділа за столиком з телефоном і читала журнал «Перець».

— Скажіть, як мені знайти спортзал?

— Он туди, — показала на двері біля сходів. — У дворі побачите високу споруду з великими вікнами.

— Дякую.

З вестибюля я потрапив до внутрішнього подвір'я, засадженого кущами бузку й плакучими вербами, під якими ховалися лавки. На деяких сиділи студенти, заглиблені в читання. У протилежному кінці скверика побачив високу, з великими вікнами будівлю.

Я зайшов у спортзал і спитав у хлопця, спітнілого і розкучманого, що стрибав на скакалці мені назустріч.

— Де тренер Нагорняк?

— Прямо по коридору і праворуч, — кивнув мимохідь.

У малому залі, посередині, влаштовано ринг, на якому вовтузились, гамселили один одного дві пари боксерів. Зі стелі на канатах звисали груші й мішки, і їх зосереджено лупцювали юнаки, ухиляючись од уявних ударів. Кілька спортсменів лежачи віджимали штанги. Скрізь мигтіли чорні й коричневі рукавиці, розпалені обличчя, панувала неймовірна збудженість, яка мимоволі змушувала збадьоритися й напружити м'язи.

Серед того шарварку лише один посивілий чоловік був спокійний. Він щось пояснював кирпатому хлопчакові, який уважно слухав і продовжував, ніби машинально, штурхати лівою рукою мішок. Я підняв руку, щоб привернути увагу тренера. Той помітив, кивнув. Трохи згодом він підійшов до мене, став боком, щоби бачити спортсменів.

— Вам кого? — запитав.

— Товариша Нагорняка.

— Слухаю. З ким маю честь?..

— Інспектор карного розшуку Загайгора.

— А, міліція, — Нагорняк гостро глянув на мене, потім холодно запитав: — Котрий з них нашкодив?

— З цих — ніхто. Ви давно працюєте тренером?

— Двадцять шість років, — відповів, потираючи зламане перенісся. — Давайте сядемо.

Підійшли до низенької лавки й сіли.

— Ви знаєте всіх боксерів міста?

— Знаю. Хто саме вас цікавить?

— Йому років двадцять п'ять, середнього зросту, очі вузькі, носить годинник на позолоченому браслеті.

— Двадцять п'ять — це вже колишній, — посміхнувся Нагорняк. — Були серед них гарні бійці: Сашко Зимовий, Ігор Таращук, Микола Русавський, Борис Юрченко, а найкращий з них Василь Кисюра. Гарний мав удар правою… Кажете, середнього зросту, вузькі очі… На рингу кожен боксер трохи примружується. Поширена прикмета.

— А хто з них міг би вчинити злочин? Приміром, побити перехожого й пограбувати.

— Не міг би, а справді стався такий випадок, — відповів Нагорняк. — Правда, без грабунку, але все одно лягла пляма на весь наш колектив.

— Хто? Коли?

— П'ять років тому Василь Кисюра влаштував бійку в ресторані «Парус», отримав чотири роки… — І тренер доповнив красномовним жестом — схрестив по два пальці рук і продовжив: — Йому зараз не двадцять п'ять. Трохи менше — двадцять три. Прикрий випадок.

— Ви його зустрічали в місті?

— Після суду ні. Перспективним вважався боксером. Вигравав бої завжди нокаутом, хоч і непоказний ззовні. Працював у легкій вазі. Добре поставлена права, — упевнено розповів Нагорняк.

— Чим він примітний? Голос не хрипливий?

— У нього розсічена права брова. Проте за стільки років шрам розгладився, — зауважив тренер. — А голос нормальний.

— Його адреси не пам'ятаєте?

— Він тоді працював на суднобудівному, жив у гуртожитку.

— А його батьки?

Нагорняк знизав плечима.

— Андрію, лівою, лівою відпрацьовуй і хук! — до когось гукнув і спитав: — А ви самбіст?

— Маю перший розряд. Зараз лише підтримую форму, щоб не зачахнути і не забути прийомів. Звідки ви?..

— Кисті рук виказують, — виявив спостережливість Нагорняк.

— Що ж, дякую вам, Леоніде Васильовичу.

— І це все? — здивувався. — А хто вас направив до мене?

— Радутний.

— А, Павло, — і співчутливо додав: — Неприємність у нього — хлопчина-яхтсмен зник, не повернувся додому з тренування. Чув, уже міліція зацікавилась, ніби розшукує його. Коли б ця подія не вдарила рикошетом по Трохимовичу.

— Не вдарить, — запевнив Нагорняка, попрощався й пішов із спортзалу.

Показання Нагорняка не стверджували, що Василь Кисюра — це Хрипливий. Це ще треба перевірити. До речі, й перевірка могла нічого не дати, аж поки. ми не арештуємо грабіжника і не встановимо його особу. Малося на увазі, що ні я, ні Зеленяк не впізнаємо на фотографії Хрипливого, бо мигнув він перед нами, ніби метеор. Доведеться підняти з архіву справу Кисюри. Борис Луцик, шофер автобуса, повинен його впізнати.

Щоб швидше отримати справу, з будки телефону-автомата подзвонив Скоричу.

— Слухаю, — сухо озвався.

— Це Загайгора. Товаришу майор, мені потрібна з архіву справа Василя Кисюри.

— Хто такий?

— Колишній боксер, судили на чотири роки за хуліганство.

— Кандидат на Хрипливого?

— Може.

— Гаразд, дам вказівку. Ки-сю-ра Ва-силь, — повторив по складах, мабуть записуючи. — Ви зараз куди?

— На машинобудівний завод. Хочу поговорити з безпосереднім начальником Табурчака.

— Поговоріть з рибалками на набережній, — порадив майор і поклав трубку.

Завагався: йти на завод чи на набережну? Недарма ж Скорич звернув увагу на рибалок. Що б воно значило?.. Якщо швертбот причалив до набережної, то рибалки повинні були те бачити. Не всі, а один-два, хто постійно куняє над вудкою. Що ж, ідея непогана. Може, отримаю ще одне свідчення про появу школяра на набережній. Але й воно мало що дасть, бо хлопчина дзвонив додому після тренування. Дзвонив…

Той дзвінок гесть-чисто перекреслював усі мої припущення. А останні дзвінки з мовчанкою взагалі зводили нанівець розшук, якщо вважати, що зникнення — винятково сімейна драма. У мені закипала злість, бо гаяв час, а майор займався серйозними карними справами, ще й змушений був відволікатися на дрібниці.

І все ж я, ніби машинально, поїхав на завод. До рибалок піду опісля. Нікуди вони не дінуться. Не розумів чому, але хотілося зловити Табурчака на якійсь неправді.

Вийшов на зупинці біля заводу. На фасаді чотириповерхового будинку управління стрілки електрогодинника показували без десяти хвилин одинадцяту. Звірив із своїм — точно. Відвідувачі стояли біля віконця бюро перепусток і під дверима відділу кадрів. Я подзвонив внутрішнім телефоном Копієвській.

— Ганна Микитівна?

— Я.

— Це Загайгора. Як ми й домовилися…

— Через кілька хвилин я до вас вийду, — перебила.

— А як?.. — Та вона поклала трубку, і я не встиг запитати, як ми впізнаємо одне одного.

Цікаво, що вона за людина, безпосередній начальник Табурчака? Постачання — клопітне діло. _ Всі підрозділи виробництва чогось вимагають і постійно чогось не вистачає. Щоденне смикання, напруга, часті відрядження. Нелегка робота й для чоловіка, а для жінки поготів.

До прохідної зайшла висока, струнка, молода жінка. Біла сукня підкреслювала засмагу, русяво волосся зібране в тугий вузол. Привітний і водночас незалежний вираз обличчя. Вона обвела присутніх уважним поглядом і пішла просто до мене. Я подумав, що Копієвська прислала свою секретарку. Але ж вони обоє не знали мене!

— Добрий день іще раз, — привіталася вона іі подала руку, ховаючи глузливі іскорки в сірих очах. Мабуть, у мене був розгублений вигляд. Потиск у неї міцний, бадьорий. — Ви Загайгора? Я не помилилась?

— Ні.

— Де ж нам побалакати? — оглянулася й рішуче сказала: — Ходімо в наш сад або, мовою канцеляристів, у заводську зону відпочинку.

Ми пройшли порожнім коридором управління і вийшли на просторе подвір'я, від якого розходилося в глиб території п'ять алей. За густою зеленою стіною платанів і тополь я не бачив цехів, лише чув далеке монотонне гудіння й важке гупання, від якого ледь двигтіла земля. Копієвська повела мене центральною алеєю, і ми опинилися в справжньому яблуневому садку. Сіли на лавку.

— Ох, яка благодать! — примружилася Ганна Микитівна. — Ні дзвінків, ні відвідувачів… І пахне, як у мами на обійсті…

— Ваша мама живе в селі?

— Еге, і тримає корівку, — відповіла. — Ото щосуботи влітку тікаю з міста до неї, порпаюсь у городі… — зітхнула. Ви щодо Табурчака Вадима Івановича? — перейшла до справи.

— Відгадали, Ганно Микитівно.

— Його ще нема на роботі. Біда, та й годі, для батьків. Валентина зчорніла.

— Він уже приїхав. Ви давно працюєте разом?

— Десять років. Йому теж пропонували це крісло. Відмовився, залишився керівником групи.

— Чому?

— Любить відрядження. У цьому відношенні безвідмовний.

— І знову — чому?

— Спочатку думала — вболіває за роботу, поки якось не поїхала з ним і не побачила, що він стає зовсім іншим. По-перше: відчуття відносної волі й безконтрольності з боку дружини. Можна позалицятися, навіть, як ваш брат каже, вскочити в гречку, посидіти в ресторані, повернутися в готель далеко за північ або взагалі… По-друге: не треба вставати рано й поспішати на завод, — насмішкувато говорила Копієвська. — Принад багато. По правді, для жінок теж. І, головне, ніхто не знає, все шито-крито.

— Н-да, картина приваблива, й можливості для гультяя великі, — підсумував я. — І Табурчак користувався ними?

— Напевне. Він і оженився у відрядженні, — іронічно сказала.

— Дружина знає про його зальоти?

— Мабуть, здогадується, але не спійманий — не злодій. Живуть вони ніби непогано.

— Ви не помічали — йому не дзвонить якась жінка?

— Дзвонять нам багато, аж телефони червоні, — пожартувала Копієвська. — А жінка… Десь з півроку, голос молодий, грудний, приємний. У нас телефон паралельний. Мені часто доводиться брати трубку.

— Про що вони говорять?

— Він лише відповідає: «так», «ні», «добре», «як завжди» або угукає. Жінки в нашому відділі шушукаються, мовляв, пасія Вадима.

— Неприємності у нього трапляються на роботі?

— Серйозних — ніколи. Працівник він сумлінний і пробивний. От лише два місяці тому хотіла оголосити йому догану. Поїхав він у Свердловськ на десять днів, побув там тільки чотири, а відразу не приїхав.

— Як ви дізналися?

— Випадково: хотіла дати йому ще одне завдання, подзвонили туди нашим постачальникам, а його вже нема. Потім пояснив, що заскочив у Нижній Тагіл до товариша, з яким колись служив у армії, — Копієвська кинула погляд на годинник. — У вас ще є запитання?

— Ні, Ганно Микитівно, дякую за відвертість.

— Мені нічого критись. Аби ви знайшли хлопця, — звелася, обсмикала сукню, поправила зачіску.

Ми непоспіхом рушили з саду до заводоуправління.

— Ще одне, Ганно Микитівно.

— Прошу.

— Де батьки Табурчака?

— Вважається, що він круглий сирота, але… — Вона доторкнулася до моєї руки. — Колись ми відзначали Восьме березня, трохи випили, і Вадим признався мені, що мати покинула його немовлям, віддала у дитячий будинок.

— І він не шукав її?

— Ні, образився.

— А вона?

— Здається, ні, — заперечно похитала головою, подала мені руку на прощання й пішла.

Коли їхав до відділу, аналізував бесіду з Копієвською, її характеристику Табурчака. Найбільше зацікавили мене дзвінки невідомої жінки, відрядження у Свердловськ і його мати. Три важливих факти. Решта — додаткова інформація.

Пригадав розмову з дружиною Табурчака, яка казала, що в них нема ніяких родичів. Чому чоловік не розповів їй усе? Дивно: відмовитись від матері, навіть якщо вона покинула його. А може, все ж Табурчак крадькома зустрічався з матір'ю і саме до неї їздив у Нижній Тагіл? Проте навіщо критись? У їхніх стосунках була таємниця. Я не вірив, що можна легко, безболісно відмовитися від рідної матері.

Поки доїхав до центру міста, вже й обідня перерва. Зайшов у кафе «Чайка» біля універмагу «Ювілейний», де готували майже по-домашньому. Взяв салат із свіжих помідорів, борщ, гуляш з локшиною, рогалик і компот. Сів за вільний столик обличчям до стіни, на якій красувалася мозаїчна картина: море, вітрильники і чайки. Розглядав її, а думав про своє. Найбільше порадувала звістка Копієвської, що Табурчаку вже півроку дзвонить невідома жінка. Інтуїція підказувала: то Шулешко. Туфлі, які я бачив у неї дома, а потім на Табурчакові, майже переконували мене у правильності висновку. У випадковість не вірилось. Її чоловік привозив з-за кордону не тільки оті маски, а й речі. Чому б їй не подарувати щось коханцю?

Відчув, що на мене хтось дивиться, і я почав нишком роздивлятися, Ага, он Шулешко! І з нею троє дівчат. Всі в халатах з вигаптуваними червоними трикутниками на лацканах — емблемами універмагу. Авжеж, Загата казав, вона працює в універмазі в секції трикотажу. Шулешко нахилилася до столу. Чого б це їй боятися мене чи вдавати, що не побачила?

Продавщиці встали й вийшли. Он вони вже на вулиці. Шулешко зупинилася й розмовляла з якимось хлопцем у темних окулярах. Снували перехожі, і я ніяк не міг його роздивитись. А через хвилину вони розійшлися.

Непоспіхом вийшов з кафе. Ох і спека надворі! Поминув універмаг і пройшов тінистою вулицею Шевченка до нашого відділу. Хотів доповісти Скоричу про наслідки розмови з Нагорняком і Копієвською. Але тільки-но я піднявся на другий поверх, як зустрів Скорича.

— О, капітан! Я вас шукав! Поїхали! Машина чекає! — видалив збуджено майор.

Здивовано дивився на нього.

— А що сталося?

— Подзвонив Луцик, шофер з четвертого маршруту. На зупинці — Хрипливий!

— На якій?

— На проспекті Леніна! — біг униз сходами Скорич.

Біля під'їзду вже стояв «газик». Ми вскочили до нього, і він рушив. Помчали вулицями. Я трохи хвилювався. Нарешті грабіжник потрапить до наших рук. Молодець Луцик! Дотримав слова — повідомив.

— Хрипливий одягнутий у білу сорочку з підкоченими рукавами й темно-сині штани, в темних окулярах, — уже спокійно говорив майор. — Брати обережно. Може вчинити опір. Максимум уваги.

Тепер він не втече. Я вже знав, на що здатний Хрипливий. Цього разу не купить. От і кінець… Тсс, не навроч.

Не кажи «гоп», поки не перескочиш. Один раз тішився, а вийшло — передчасно. «Газик» вихопився на проспект Леніна. Наближалися до зупинки. Звіддаля побачив Луцикову машину — впізнав по номерах.

— Станьте попереду того автобуса із синьою смугою, — сказав шоферу і взявся за ручку дверцят, вдивляючись у перехожих.

Першим вистрибнув із машини і пірнув у натовп. Ні біля автобуса, ні в юрбі Луцика й Хрипливого не було. Невже Луцик вирішив сам затримати злочинця? Я розгублено крутив головою.

— Що, нема? — напружено запитав майор.

— Он він! Біля бочки з пивом — нарешті я побачив Луцика.

Помалу підійшли до нього, приглядаючись до чоловіків, що стояли вервечкою за пивом. Біла сорочка, темно-сипі штани, темні окуляри… Біла сорочка, темно-сині штани… Я зупинився позаду Луцика і торкнувся його руки.

— Де він? — тихо запитав.

Шофер здригнувся й пошепки, зніяковіло відповів:

— Щез. Пив пиво і — мов у воду…

— Давно?

— Недавно.

— Ви залишайтеся біля автобуса, — сказав майор Луцику. — А ми пошукаємо на найближчих вулицях.

— Та мені… — вихопився Луцик.

— Коло автобуса, товаришу! — незаперечним тоном повторив Скорич. — Через двадцять хвилин зустрічаємося біля «газика». Якщо хтось не прийде, значить, натрапив на грабіжника і ми йдемо на допомогу. Зрозуміло?

— Так точно! — озвався Микола — молодий наш водій.

— Якого кольору чуб у грабіжника? — поцікавився я.

— Білявий, вигорілий на сонці. Мабуть, щодня вилежується на пляжі, — невдоволено буркнув Луцик.

Я пішов проспектом Леніна. Приглядався до кожного перехожого, зазирав до магазинів, навіть до аптеки, з порога оббіг очима відвідувачів у їдальні й ніде схожого на Хрипливого. Мені здавалося, що відразу його впізнаю, підсвідомо відчую злочинця. Страшенно хотілося зловити його. Проте ніхто не викликав підозри, і вигорілий чуб у багатьох, і білі сорочки, теніски, чорні окуляри… Хто з них? Хто?!

Дійшов аж до кінотеатру «Піонер», де юрмилися переважно діти й підлітки. Зазирнув до білетних кас, у фойє. Нема.

Біля «газика» вже стояли майор і Луцик. Скорич подивився на мене, і відпала потреба доповідати йому про наслідки розшуку.

— Нічого, ще попадеться, гад, — підбадьорливо сказав Луцик. — Сяде до мене в автобус.

— Тільки без самодіяльності, шановний, — попередив його.

Луцик на те зверхньо посміхнувся. Мені не сподобалася його чванькуватість.

— Затямте собі: ваша справа тільки повідомити нам. Ніяких дій. Ні-я-ких, — з притиском підкреслив. — І за це будемо вдячні.

— Чого ви розхвилювались? Я не маленький, — насупився шофер. — До того ж дружинник і колишній десантник. Вже не раз затримував хуліганів.

Ми перезирнулися з майором, і в його очах прочитав докір, ніби я винний, що трапився такий войовничий, настирливий свідок. Доведеться просити начальство автопідприємства перевести його на кілька днів на інший маршрут, щоб не накоїв лиха. Шкода, звичайно, бо він єдиний, хто знав у обличчя пізнього пасажира.

Скорич зиркнув на годинник. Наш Микола запізнювався: вже десять хвилин понад умовлений час. Ми з нетерпінням дивилися на Гарматну. Поїхати назустріч йому не могли, бо він узяв із собою ключ запалювання. Напевне, Миколі поталанило.

— Іде! — зраділо вигукнув майор. — І не сам!

Справді, Микола вів за руку хлопця в білій сорочці з підкоченими рукавами, темно-синіх штанях і темних окулярах. От і кінець. Я напружився, мов перед стрибком.

— Стійте! — зупинив нас Луцик. — То не він! Не він!

У відділі, підіймаючись сходами, я говорив Скоричу:

— Треба сьогодні походити навколо заводу. Раз Хрипливий у місті, то може знову когось пограбувати.

— Гаразд, — погодився майор, якому теж було прикро, що не затримали Хрипливого. — І треба якось ізолювати вашого запопадливого Луцика. Посадити до нього в автобус працівника — не вихід, бо на маршруті аж три машини.

— Я вже думав про це. Зроблю.

У себе спочатку випив газованої води, потім сів за стіл. На душі незатишно і гірко. Але треба працювати. Перш за все, домовитись про зняття з четвертого маршруту. Взяв довідник міської телефонної мережі, знайшов АТП

Луцика, подзвонив начальнику… Ну от: із завтрашнього дня Борис на восьмому маршруті і в другу зміну. Так для нас спокійніше.

А не краще, щоб завтра шофер відвідав пляж на дачах? Адже там він зможе побачити Хрипливого. Ідея! І я піду з Луциком. Аби з'явився грабіжник. Майор, безперечно, схвалить мою пропозицію. На пляжі ми знайдемо його швидше, ніж на вулицях міста. Спека виманить злочинця з дачі — прибіжить до води. Він же не знає, що його вже шукають.

Задзвонив телефон.

— Загайгора слухає.

— Товаришу капітан, це Загата. Я оце навідався до будинку Шулешко, розмовляв з сусідами. Нічого цікавого: залицяльників не водить, гульбищ не влаштовує, зі всіма привітна. Лише одна молода мати нарікала на неї. Невдоволена, бо Шулешко часто вмикає голосно магнітофон, а їхні квартири поруч. І кілька днів тому пізно ввечері чула у неї сварку двох чоловіків.

— А точніше?

— Сьомого числа. Потім від неї хтось пішов о пів на дванадцяту. У мене все.

— Дякую, лейтенанте.

Відкинувся на спинку стільця, полегшено зітхнув. Повідомлення Загати підтверджувало моє припущення: Табурчак був у Шулешко. І якого числа? Сьомого! В той день зник Руслан і пограбували Зеленяка.

Хтось постукав до мене.

— Заходьте.

Черговий.

— Вам лист.

— Особистий?

Черговий посміхнувся й поклав на стіл журнал реєстрації вхідної кореспонденції. Розгорнув його. Там був аркуш з учнівського зошита в клітинку з пришпиленим маленьким папірцем — резолюцією начальника відділу.

— Розпишіться в отриманні. Я розписався.

Прочитав у резолюції:

«Тов. Загайгорі. До справи зникнення Табурчака Р. В. Ольховий».

То була скарга Русланового батька:

«Моя дружина подала заяву, що наш син не повернувся 7 липня додому з тренування. Я приїхав з відрядження й дізнався, що його досі не знайшли. Воно й не дивно, бо таку важливу справу Ви доручили молодому й недосвідченому працівникові, який у розмові зі мною признався, що не знає, де шукати нашого сина.

Коли найближчими днями його не знайдуть, я поскаржуся прокурору і міністру. Я цю справу так не залишу. У нашій країні не зникають безслідно люди. Ми втратили сон і спокій, а дружина зчорніла від горя. Прошу прискорити розшуки нашого сина.

Табурчак».

Спочатку я сторопіло дивився на скаргу, потім мені стало гірко, бо людина, яка не розумілася в тонкощах нашої роботи, звинувачувала мене в бездіяльності й фаховій неспроможності. Не чекав, адже розійшлися з Табурчаком мирно, а він затамував невдоволення.

Прикро: я лише почав працювати на новому місці і вже дав привід для скарги. Нікудишня рекомендація, хай навіть безпідставна. Три дні розшуку — строк невеликий, а в місті півмільйона мешканців. Невже Ольховий того не розумів? Я ще раз перечитав його резолюцію. Напевне, розумів, коли нема ніяких вказівок і висновків. Проте Табурчак добряче зіпсував мені настрій. Тепер треба зайти до майора.

У Дмитра Юхимовича накурено, хоч сокиру чіпляй. Сам він не палив, а дозволяв таку вільність у своєму кабінеті тільки Ольховому,нашому запальному, але не злопам'ятному начальнику відділу… Майор відчинив навстіж вікно й повернувся до мене. Обличчя його бліде й схвильоване.

— А вам не гикалось? — іронічно примружився він.

— Чого? — не зрозумів його.

— Бо через вас оцей дим, — скрушно похитав головою. — Табурчак поскаржився Ольховому, що досі не знайшли сина.

— Вже знаю. Отримав скаргу. Ну й тип! Передайте комусь іншому цю справу, — ображено сказав.

— Не тип, Арсене Федоровичу, а батько. Він — батько, — поправив мене майор і посміхнувся. — Ціна його недовір'ю — нуль. Ольховий теж так вважає.

— Не подобається мені Табурчак, — признався я, сідаючи за приставний столик.

Дмитро Юхимович гортав якусь справу, а я подумав, що під його керівництвом працюватиметься мені непогано, якщо відстоював, захищав своїх підлеглих і приймав гнів начальства на себе. Що вони говорили про мене? Якими аргументами він заспокоїв Ольхового, що той навіть не викликав мене на килим?

— Ви розповідайте, Арсене Федоровичу, — попросив Скорич, не відриваючись від справи.

Я почав із зустрічі з тренером Нагорняком, який згадав свого колишнього вихованця-боксера Василя Кисюру…

— Про Кисюру поки що не треба, — зауважив майор.

— Мені гарну звістку подав Загата.

— Яку? — Скорич одсунув папери.

— Саме сьомого числа у Шулешко пізно ввечері сварились якісь два чоловіки. Потім, десь близько дванадцятої ночі, один з них пішов.

— Цікаво, — покрутив головою Скорич. — Той, що залишився, звичайно, Табурчак. Так?

— Угу, але треба перевірити. І ще: планую завтра до обіду поїхати з Луциком на пляж. Той, що на дачах. Може, Хрипливого побачимо.

— Давайте. Він охоче згодиться, — посміхнувся майор. — Признатись, Арсене Федоровичу, мене дуже турбує доля Руслана. Із Хрипливим майже все відомо. Залишилися дрібниці, якщо не трапиться щось непередбачене.

— Чому Руслана, Дмитре Юхимовичу? — здивувався я. — Мені здається, йому ніщо не загрожує.

— Аби ж то… Ви могли б побудувати бездоганну робочу версію, добре обгрунтовану, з вмотивованими вчинками, бо, мабуть, справді Табурчак залицяється до Шулешко, втік з відрядження, ночував у неї, і навіть хтось сказав сину про зраду батька. Але… — Скорич підняв угору вказівний палець. — З'являється маленьке «але», яке не дає ні вам, ні мені спокою, від чого така версія втрачає смисл.

— Яке «але»? — забринів мій голос від хвилювання.

Скорич уважно подивився на мене, аж мені стало незручно.

— Дзвінок Руслана додому після тренування, — сухо, офіційно відповів.

— Сьогодні вранці знову хтось Дзвонив і мовчав. Табурчак чула вуличний шум, — сказав я. — І ті дзвінки дратують її. Ніби хтось навмисне…

— Хай дзвонить, — байдуже перебив Скорич. — А вам не здається, що батько хоче спокутувати власну провину? У Табурчака вища освіта, і в загальних рисах він уявляє пашу роботу, труднощі, а скаргу написав. Навіщо?

— Навіщо? — повторив я і замислився. — Ніби хоче виправдатись… перед дружиною і самим собою. Мовляв, не сиджу склавши руки, а щось роблю, щоб розшукати сина.

— Еге, виправдання. Значить, підсвідомо підтвердив, що син знає про його зраду, — зробив остаточний висновок Скорич. — Адже він пішов од вас без невдоволення?

— Тільки спочатку…

— Ну от, — майор задивився у вікно й раптом спитав: — Ви любите дітей?

Я розгубився, бо ніколи не ставив перед собою подібного запитання. Діти… До них я не виявляв особливої цікавості, бо-вони якось існували поза моєю увагою. Коли б зі мною росли молодші брат чи сестра, може, мав би більше прихильності до дітей. І тут я подумав, що мої ровесники вже давно батьки, а дехто відсвяткував перший шкільний дзвоник. Мені стало сумно, наче поступово втратив щось найдорожче. Гостро, як ніколи, я зрозумів біль своєї матері, яка досі бідкалась моїм холостякуванням.

Скорич помітив, що я знітився, й підбадьорив:

— Звісно, вам зараз важко відповісти. Але все попереду. Так от…

Задзвонив телефон. Дмитро Юхимович неохоче підняв трубку.

— Скорич, — коротко сказав.

Його обличчя зосередилось. Він подивився на мене, і я зрозумів, що трапилася подія, до якої я теж мав відношення.

— Хвилиночку, сержанте, — перебив співрозмовника майор. — На тілі не видно слідів наруги? А на зап'ястях рук і щиколотках ніг нема залишків мотузки? — запитав Скорич. — Угу… угу… Зачекайте. Через півгодини приїде капітан Загайгора, — і поклав трубку.

Я здогадався, що знайшли чийсь труп. Мені забракло повітря.

— Біля маяка до берега прибило утопленика, хлопчину, — сказав майор. — Сідайте в машину до Миколи, заїдьте за Табурчаками і до маяка. Проведете опізнання.

— Ви вважаєте?..

— У нас, на жаль, часто топляться діти, — ухилився Скорич від прямої відповіді.

— А ви не поїдете?

— Ні.

Я ледве не запитав чому. Проте не обов'язкова присутність на опізнанні начальника відділення карного розшуку. Досить інспектора, який займеться справою. Може, майор не хотів бачити батьків, їхнього горя, щоб не ворушити своєї біди? Я вперше подумав, що він, очевидно, самотній, і квартира для нього — пустка, де речі, безмовні свідки їх спільного життя з дружиною, постійно викликали спогади.

— Ви якось обережно попередьте Валентину Гнатівну, — порадив мені Скорич. — Краще, щоб вона зовсім не їхала. Досить батька.

— Спробую умовити її, — пообіцяв.

У себе в кабінеті взявся за телефон, щоб подзвонити Табурчакам. Уявив Валентину Гнатівну, що не відходила від апарата, і у мене опустилася рука.

Невже Руслан втопився? Я й не думав про це. Але ж могло бути й так: сказав, що йде додому, а сам на пляж, до свого товариша Віталика… А скільки я нагородив усіляких припущень! А воно все просто — втопився… Але чому Скорич запитав, чи не було на утопленику мотузки? Мотузки… Тобто чи не був зв'язаний хлопчина? Ось воно що! Майор таки думав про наглу смерть школяра. Тоді — хто злочинець? Чому убив Руслана? Риторика, все риторика.

— Квартира Табурчак, — зболеним голосом озвалася Валентина Гнатівна.

— Це Загайгора. Я…

— Знайшли? Де він? У вас? — швидко запитала.

— Є ваш чоловік? — насилу вставив своє.

— Задрімав… Він цілу ніч… не спав у поїзді. Ви скажіть, Русланчик?..

— Я зараз приїду. Приїду! — підвищив голос, щоб почула.

З важким серцем я трясся у «газику».

Попереду чекала дуже неприємна процедура. Нежива людина завжди справляла на мене гнітюче враження, і я до цього ніяк це міг звикнути. Особливо важко було в присутності близьких загиблого, які глибоко переживали своє горе. Не знав, як сприйме опізнання мати Руслана, якщо навіть то буде не її син. За батька менше турбувався. Батьки стриманіші, завжди страждали мовчки.

— Що ви кажете? — спитав Микола.

— Я? Нічого, — здивувався.

Мабуть, щось бовкнув уголос. Треба стримуватись. Я тільки безсторонній збирач фактів і доказів. Особисті почуття — поза службою. Думав, що сказати Табурчак, щоб не терзав її змучене серце біль. Попросити чоловіка, щоб умовив не їхати? Не послухає вона. Краще вигадаю якусь причину, чого я до них заїхав, і візьму з собою тільки чоловіка. А про опізнання — ні слова.

Наш «газик» вихопився на вулицю Декабристів. Звіддаля помітив під акацією базарувальницю у своїй незмінній бляклій сукні.

— Повернете ліворуч, у двір дев'ятого будинку, — сказав Миколі.

Коло ліфта постояв, — набирався рішучості… Натиснув кнопку — вона спалахнула червоним світлом. На шостому поверсі, перед дверима квартири знову забарився. Не подзвонив. Чомусь був упевнений: не замкнуто, і натис на ручку. В коридорі, у тьмяному прямокутнику дзеркала, побачив себе — пригніченого, з напруженим обличчям.

Увійшов до вітальні. Валентина Гнатівна сиділа біля телефону, що стояв на підвіконні. Вона ніби не кидала того місця відтоді, як я тут був. Оглянулась — схопилася й безсило опустилась. Втупила у мене погляд, сповнений розпачу. Подалася ще дужче: запали щоки, аж випнулись вилиці, а чорна сукня бахматилась, взялася зморшками на грудях. Ми дивилися один на одного, і я ніяк не наважувався заговорити.

— Значить, нема… — шелеснули її знекровлені губи, і Валентина Гнатівна відвернулася до вікна.

Я стояв і шукав слова співчуття, проте мовчав, бо відчував їхню безглуздість перед материнським горем. Натомість закипала злість на Табурчака, який підштовхнув сина на такий вчинок, хоч розум заперечував: провина інженера не доведена. Я опанував собою.

— А де Вадим Іванович?

— У його кімнаті.

Табурчак спав на ліжкові Руслана. Лежав горілиць, одягнутий, у тих клятих туфлях. Його продовгувате обличчя посіріло, й під очима темні півкола. Повні губи скривлені, мов збирався от-от заплакати, а може, й плакав уві сні. І мені стало шкода того здорового чоловіка, незважаючи на підозру. Не хотілося його будити, та без дружини я розповім йому, чому приїхав, і доторкнувся до його руки. Він одразу розплющив очі, ніби й не спав, якусь мить дивився на мене неосмисленим поглядом, потім звівся, міцно потер долонями лице.

— Є якісь новини? — глухо запитав.

— Треба, щоб ви поїхали зі мною.

— Куди? Ви знайшли, у кого ховається Руслан? — скинувся увесь.

— Знайшли… утопленика. Валентині Гнатівні я не сказав.

— Утопленика? Хлопчину? — зблід Табурчак і стулив губи, щоб не зірвався вигук. — І ви вважаєте?.. Руслан добре плаває…

— Ні, Вадиме Івановичу, досі нічого конкретного.

— А де він? Де? — подався до мене. — Три дні чекаємо, а ви три дні тупцюєте на одному місці!

— Нас легко звинувачувати… — я затнувся. — Облишимо докори. Вони не допоможуть. Зробіть так, щоб з нами не поїхала ваша дружина.

— А… а це обов'язково — їхати?

— Так. Необхідно провести опізнання. Ми повинні точно знати, що то не Руслан.

Табурчак затулив обличчя долонями, тамуючи душевний біль.

— Не обману її, не простить, якщо… — з відчаєм прошепотів.

— Раніше, мабуть, прощала, — вихопилось у мене.

— Що прощала?! — спалахнув Вадим Іванович. — Чого ви пхаєте свого… — і нараз пригасив роздратування. — Вибачте, я вже сам не свій, голова розколюється, ввижаються всілякі жахи… Аби живий був Руслан…

Він замовк, похнюплений, вбитий нещастям, що згорбило його плечі, залягло глибокими зморшками на лобі. Він вболівав за долю сина, і мої міркування про причетність Табурчака до зникнення здалися кощунством. Я згадав про свої підозри як про нісенітницю, яку хтось натур-котів мені у вуха, щоб кинути на цього чоловіка жахливу тінь. Та мої очі натикалися на його туфлі, і вони маячили переді мною лиховісними свідками нещирості.

А коли і був у Шулешко? Хай навіть туди заходив Руслан. Не міг батько сховати сина тільки за те, що той дізнався про його зраду матері. Не міг. І переживав Табурчак по-справжньому. Каявся, але не розкривав своєї таємниці. А його признання допомогли б знайти Руслана. Нічого, сьогодні подзвонить Коноплич з Києва, і це повинно щось прояснити.

— Я піду до Валентини, — приречено сказав Табурчак. — Підготую її.

— Краще вона б не їхала.

— Ні, нехай переконається, — не погодився він.

Табурчак вийшов, стомлено човгаючи туфлями. Я розглядав картинки яхт і прислухався, що діялося у вітальні. Почув здавлений зойк, потім настала тиша. Я був вдячний Табурчаку за те, що звільнив мене від неприємної розмови. Ось і Валентина Гнатівна, прихилилася до одвірка. Я встав зі стільця.

— Поїхали. Я хочу бачити його, — сказала змореним голосом.

— Я б на вашому…

— Витримаю, переживу… Коли не побачу, ще гірше… — перебила мене.

Звичайно, вона хотіла переконатися, що це не Руслан, щоб не згасла надія побачити його. Саме надією жила всі ці дні, і жорстоко відбирати її у неї.

На приступці «газика» сидів і розмовляв з Миколою Віталик.

— Тьотю Валю, знайшли Руслана? — запитав хлопчина.

Валентина Гнатівна глянула на мене повними сліз очима й відвернулась. Ми поїхали. Мовчали, лише позаду зрідка чулося гірке, зсудомлене, ніби після плачу, зітхання. Хвилин через десять вибралися за місто, на широку трасу. Мигтіли акації, а за ними шикувалися рівними рядками кущі винограду.

Звернули на грунтівку, яка перетинала виноградник. Попереду виднілися дахи будинків і, коли під'їхали до них, я побачив, що то дачі. Ми поминули їх, і з високого пагорба відкрилося широке плесо лиману. Потихеньку спустилися крутим узвозом до берега. Неподалік, серед води, височіла біла вежа маяка. До нього тягнувся вузький бетонний мол, на якому стояв гурт людей. Між ними сірів кашкет міліціонера. У мене стислося серце. Незабаром стане відомо: продовжувати розшук чи… Я не наважувався озирнутися на Табурчаків.

— Зупиняйте! — наказав Миколі.

— Валюшо, ти посидь у машині, а вже потім… — лагідно мовив Вадим Іванович тремтячим голосом.

— Ні, Вадиме, я з тобою, — тихо, але рішуче відповіла й відчинила дверцята.

— Не йди… Я тебе покличу, коли… — просив Табурчак.

Валентина Гнатівна вийшла. Я навмисне сягнисто пішов. до гурту, щоб вона не випередила мене. Позаду чув засапане дихання. Люди, четверо дачників, розступилися. Під вигорілим брезентом вимальовувались обриси тіла.

— Сержант Непийвода, — козирнув молодий веснянкуватий міліціонер. — Його знайшли…

— Потім сержанте, — я хотів швидше провести впізнання.

Глянув на Табурчака, що міцно тримав дружину за руку, її схудле обличчя витягнулося від напруження, а знетямлені очі широко дивилися на брезент.

— Відкрийте… — прошепотіла й подалася вперед.

Ми перезирнулися із сержантом, і я кивнув. Він зсунув брезент з голови утопленика.

— Не він, — видихнула Табурчак і знеможено прихилилась до чоловіка. — Господи, чия ж це дитина?!

Я відіслав Табурчаків до машини. Вони пішли, похилені, мов старці, залишаючи на піску довгі борозни-сліди. Потім зняв брезент з утопленика й уважно обдивився скоцюрблене тіло.

— Десь з годину тому проплив корабель, збурив гвинтами воду, і його прибило до молу, — заговорив сержант. — А так би не скоро виплив. Напевне, він з дачі: в одних трусах…

— На деяких дачах живуть діти без батьків, — додав один з чоловіків.

— Еге, а батьки з'являються аж у п'ятницю після роботи. Відпочинуть два дні й знову в місто, — ніби поскаржився інший.

Я звернув увагу на зап'ястя й щиколотки. На них ні синців, ні залишків мотузки. Майор точно визначив, що це не Руслан. Заочно визначив. Скорич таки вважав школяра загиблим. Добре, що про те не знали Табурчаки. Та мені від того не легше. Завжди тяжко, коли гинуть діти. В цьому відчував особливу несправедливість.

Невже хтось збив Руслана машиною, підібрав, наче завезти до лікарні, а насправді… Що ж, схожий випадок уже був, тільки постраждав тоді не підліток, а молода жінка. Хто ж злочинець і де сталася подія? Може, варто допитати мешканців Пушкінської? До молу наближалися «швидка медична допомога» і міліційний «газик». Мені вже нічого тут робити. Ми з Миколою пішли до нашої машини.

— Про що ви говорили з Віталиком? — запитав його.

— О, ледве не забув! — схопився водій. — Він згадав, що Руслан, коли вийшов з квартири, кілька разів повторив: «Я мамі не скажу».

Цікаво. «Я мамі не скажу…» Що б воно значило? Не скажу… Не кажуть про щось неприємне. Тобто у Шулешко йому зробили щось погане чи не йому навіть, а мамі. Мабуть, Руслан дізнався про батькову зраду і вирішив мовчати. Звичайно, Табурчак не знав про його рішення, тому й боявся сина, а його зникнення загострило почуття провини, і батько метався, наче білка в колесі. Ось чому Він був такий нервовий.

Табурчаки мовчали. Валентина Гнатівна заплющила очі, на щоках вогкі борозенки від сліз. Хоч лихі передчуття Табурчаків не справдилися і вже позаду тяжка процедура опізнення, але дитяча смерть нікого не лишає байдужим. Та й біда сприймається болючіше, коли своя на порозі.

Мені трохи відлягло від серця. Як хотілося бачити хлопчину живим! Надія не залишала, бо Руслан завжди після тренування поспішав додому, нікуди не ходив вечорами. І в аварію він не міг потрапити, бо на Пушкінській навіть удень мало транспорту, а після дев'ятнадцятої години рух на ній майже припинявся.

У мене не було доказів, що Табурчак залицявся до продавщиці. Коли їх матиму, він буде змушений розповісти, чого син забігав до Шулешко. Тоді, можливо, й підкаже, де його шукати. Ні, коли б Табурчак знав, він би сам його знайшов. І все ж підсвідомо відчував: існував якийсь зв'язок між вчинком Руслана, його батьком і Шулешко. Існував.

Не розгледівся, коли «газик» виїхав на вулицю Декабристів. Микола не заїхав у двір, а зупинився напроти будинку Табурчаків, якраз біля акації, під якою сиділа базарувальниця. Подружжя вийшло з машини. Валентина Гнатівна, ледь похитуючись і мляво переставляючи ноги, пішла. Вадим Іванович зам'явся, ніби хотів мені щось сказати. Я відчинив дверцята, щоб вислухати його.

— Ви нам дзвоніть, — підупалим голосом попросив.

— Обов'язково. Кріпіться. — А його туфлі з латуневими накладками на носках лізли мені в очі, і я не стримався, запитав — Де ви придбали такі мокасини?

Табурчак ображено підібрав губи й сказав:

— Вам туфлі в голові…

Він наздогнав дружину, взяв її під руку. Мені було незручно й соромно. Водій завів двигун і вже намірився рушати, коли я побачив, як базарувальниця звелася з ослінчика й напружено дивилася вслід Табурчакам, наче збиралася побігти за ними.

— Зачекайте, — зупинив Миколу, а сам стежив за нею.

На її обличчі відчай. Я здогадався, що Віталик розповів їй про зникнення Руслана. Але чого вона переживала? Адже не рідня їм, навіть не знайома, бо не привіталася з Табурчаками і вони не глянули в її бік. Дивно. А базарувальниця притиснула руки до грудей і поглядом проводжала подружжя, поки ті не зникли за будинком. Аж тоді, тримаючись за стовбур акації, стомлено опустилася на стільчик і важко замислилась. І що мене здивувало? Звичайна реакція пристаркуватої вразливої жінки на чуже горе.

Через п'ять хвилин ми були вже у відділі. На сходах я зустрівся з майором.

— Як там?

— Не Руслан. Його товариш, Віталик, згадав, що Руслан, коли вийшов з квартири Шулешко, кілька разів повторив: «Я мамі не скажу».

— Розумний хлопчина. — Дмитро Юхимович подивився на годинник — було близько сьомої вечора. — Ви ще збираєтесь працювати?

— Трохи посиджу. Почекаю дзвінка з Києва, а потім до суднобудівного заводу.

— Угу… А на завтра які плани?

— Піду з Луциком на дачі. Може, наткнемося на Хрипливого, якщо сьогодні не пощастить! А потім… — Я ще не вирішив, що робитиму завтра, і тому невпевнено додав: — Завітаю на водну станцію, зустрінуся з тренером Радутним, поговорю з рибалками на набережній.

— Тільки самі не затримуйте Хрипливого, — застеріг Скорич і пішов у вестибюль.

І більше жодного слова. Його зовсім не зацікавила згадка Віталика і те, що мені повинні подзвонити з Києва. Ніби я повідомив йому про погоду на найближчі дні. Мене образила неуважність майора, і я дошукувався, що було тому причиною. Чи не поверховість у роботі? Чи я проґавив, головне, а чіплявся за другорядне? Мабуть, що так. Іншого пояснення не знаходив. Мої невеселі роздуми перервав настирливий дзвінок міжміської станції.

— Арсене, ти? — забасив Коноплич. — На чому сидиш?

— Мов на голках.

— Вірю, дорогий. Голок нам не бракує. А я для тебе припас ще й шило. Вилізло з мішка. Виявилось — твій молодик приїхав п'ятого, відмітив відрядження, шостого покрутився в управлінні й відтоді ні слуху ні духу його. Га? Приємний факт?

— Славний, Петре, дякую. Більше нічого?

— Йому дзвонили з роботи, що пропав син. Не передали, бо більше не з'являвся. Оце і все.

— Виручив ти мене. Привіт Людмилі. Як ви там поживаєте?

— Живемо і працюємо за Моральним кодексом, — напівжартома відповів Конопляч. — Бувай. Біжу на затримання.

Виходило, Табурчак лише два дні з шести у відрядженні. Авжеж: шостого ввечері виїхав з Києва, а сьомого вранці вже тут, у коханки. Звідкіля ж дізнався про Руслана, коли звістка не застала його на місці? Невже чув мою розмову а Шулешко? Вчора я був у неї, а сьогодні наче приїхав Табурчак…

Безперечно, інженер хитрував і хитрував невдало.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

До першої години ночі блукав я прилеглими до суднобудівного заводу вулицями і на жодній не зіткнувся з Хрипливим. Прийшов у свій гуртожиток майже о другій і влігся спати. А о сьомій ранку знову був на ногах. Хотілося швидше зустрітися з Табурчаком. Передчував, що сьогодні нарешті станеться злам у розшуку Руслана. Табурчаку, припертому прямими доказами, доведеться розповісти про свою втечу з відрядження й зустріч із сином у Шулешко. Доведеться.

У фойє черговий відділу попередив мене:

— Вас чекає відвідувач.

— Давно?

— П'ятнадцять хвилин,

— Чоловік, жінка?

— Чоловік. І ось справа з архіву. — Черговий подав мені сіру папку.

Ага, справа Василя Кисюри. Добре. А Табурчак поспішив. Від хвилювання? Адже вчора я не сказав йому, коли розмовляв по телефону, чого викликав до себе, хоч він і допитувався. Отож його ніч промайнула у болісних гадках. Вадим Іванович почув мої кроки й підвів голову. Його вирлооке обличчя посіріло, і в мене ворухнулися жалість і співчуття. Відімкнув двері й запросив його до кабінету.

— Дозвольте закурити? — спитав.

— Куріть, — я не квапився з розмовою.

Він тремтячими пальцями дістав сигарету, сірники, припалив і пожадливо затягнувся. Я взяв із шухляди аркуш паперу з нотатками й наче читав їх, а сам крадькома зиркав на Табурчака. Нехай заспокоїться, збереться з думками. Що він переживав, я не сумнівався. І його зовнішній вигляд — зім'ята сорочка з брудним комірцем, кущ невиголеної щетини на скроні, злиплий чуб — свідчив про неуважність до себе. Про таких чоловіків жінки кажуть: запущений.

Помітив, як нелегко давалося Табурчакові мовчання: він кахикав, тарабанив пальцями по столі, тривожно поглядав на мене. Куди поділася його вчорашня войовничість. Напевне, подумав зопалу, що вчинок Руслана — це витівка розбещеної дитини, а тепер зрозумів, що все значно серйозніше.

Відчував, що свою зраду не зуміє приховати… Хоча б від мене. Але й далі хитрував, вдавав порядного сім'янина. Щоб зберегти сім'ю, Валентині Гнатівні нічого не казатиму. Проте не відомо, яким боком повернеться розшук.

— Сьогодні знову хтось дзвонив. Грає нам на нервах.

— І що?

— Посопіло в трубку, і все, — видушив зніяковілу посмішку.

— Розкажіть про своє дитинство.

— Моє? — здивовано звів брови. — Але ж не я, а Руслан…

— Прошу, Вадиме Івановичу.

Він знизав плечима.

— Будь ласка, як вам треба, — неохоче погодився. — І яке там дитинство… Виховувався у Брацлавському дитбудинку на Вінниччині. Він для мене і мати, і батько.

— І ніколи не цікавились, де рідні?

— Ні. Якщо я був їм не потрібен тоді, то тепер вони мені, — похмуро відрубав.

— І мати не шукала вас?

Табурчак недоброзичливо дивився на мене.

— Коли мені було десять років, вона приїхала, але я до неї не підійшов, утік. Ви не зрозумієте мене… — Важко зітхнув.

— Постараюсь. Поясніть.

— Після війни були випадки, що батьки знаходили дітей і забирали їх. Мене — ніхто… Спочатку — відчай, потім — злість, жалість до себе. І коли б вона не розкішно одягнута, не така гарна… Я побачив, що мати всі ті роки зовсім не мучилась, не думала про мене, — байдуже говорив Табурчак, якого, мабуть, вже й не хвилювало давно пережите. — Відтоді не зустрічав її. Запитаєте: а як же совість, почуття? Інколи стає гірко, що доля позбиткувалася. Втім, робота, сім'я — і забувається.

— У вас прізвище материне?

— Не знаю, — Табурчак ретельно загасив сигарету. — Може, й вигадане.

— Якого числа ви поїхали до Києва?

— П'ятого. А що? — скинув на мене насторожені очі. — Дружина і син проводжали мене.

— А коли виїхали звідти?

Вадим Іванович розгубився — не чекав такого питання, і, щоб знайти відповідь, поволі дістав сигарету, розім'яв її…

— Дев'ятого, як тільки мені передали, — прикурив.

— Хто вам передав?

— Як хто? — ніби не зрозумів.

— Прізвище тієї людини, — я не дивився на нього, але відчував на собі його збентежений погляд.

— Слухайте, навіщо все це вам?! — обурено вигукнув. — Яке відношення має моє відрядження до сина?

— Не гарячкуйте, Вадиме Івановичу, заспокойтеся.

Його пальці ще дужче затремтіли. Він озирнувся, наче загнаний у глухий кут.

— Чекаю.

— Садченко Валерій Кузьмич, — глухо буркнув.

— Садченко… Дивно. Адже з сьомого вас уже не було в управлінні, а відрядження ви відмітили наперед, — спокійно повідомив йому. — То коли ви приїхали і де були ці дні? Врахуйте, я нічого не вигадую. Ми перевірили.

— Ме… мене перевірили? — приголомшено перепитав.

Табурчак звівся, налив води з графина у склянку й спрагло випив, розливаючи воду по підборіддю. Витерся, сів. Я не квапив його — нехай усвідомить своє становище. Я підійшов до вікна, розчинив. Який сонячний ранок! Тільки радіти, сміятись… Але не всіх він тішив. Життя…

— Я три дні жив у однієї жінки в Києві, — тихо сказав.

— Це вже ближче до істини, але не зовсім, — зауважив я. — Хто ж тоді повідомив вам про сина?

— Дружина, коли приїхав.

— Угу. Сподіваюсь, адресу і прізвище тієї жінки ви пам'ятаєте? — Я не хотів бачити його обличчя, на якому було каяття, безпорадність і навіть прохоплювалася ненависть. Його ненависть я відчував спиною.

— До чого та жінка? Це моя особиста справа. Невже ви вважаєте, що Руслан через мене не вертається додому? — примирливо, з гіркотою мовив.

— Значить, київська жінка — неправда, — зробив я висновок. — Чого ви боїтеся зізнатись?

— В чому?

— Гаразд, товаришу Табурчак, — повернувся до нього, і він втупив злякані очі в стіл. — Дарма викручуєтесь. Думав, відверто розкажете. Йдеться ж про вашого рідного сина, а ви граєтеся в сумнівне лицарство. Не в цьому воно виявляється. І ви, пробачте, трохи запізнилися.

— Не вам судити. Я жив у Києві, — вперто повторив.

— Ідіть, — відпустив його.

— Надіюсь, ви дружині… Ця розмова між нами… — забелькотів, простягуючи руку, але я прийняв свою зі столу.

— Не обіцяю. Все залежить від розшуку, — суворо сказав, уникаючи його запобігливого погляду.

Вже на порозі помітив, що на ногах у нього — літні сандалі. Тому й ступав тихо, наче скрадався. Після мого вчорашнього недоречного питання туфлі з латуневими накладками не взув. Що ж, я потрапив у ціль. Це підтвердило, що Табурчак ночував у Шулешко. Бракувало тільки свідків.

Одначе мене непокоїла затятість Табурчака. Він чогось боявся, не хотів говорити про зв'язок з Шулешко. Його боязнь, відчував, стосувалася не зради. Зраду жінка може простити. Тепер мені треба поговорити з продавщицею, а потім піти з Луциком на пляж шукати Хрипливого.

Розгорнув справу Василя Кисюри. Показання свідків: офіціанта ресторану «Парус», адміністратора, відвідувачів, потерпілих. А все почалося з того, що Кисюра на зональних змаганнях з боксу виграв першість у своїй ваговій категорії. Ввечері зайшов із друзяками до ресторану відзначити перемогу. Пили, гуляли. Причепився до дівчини, якийсь хлопець за неї заступився, тоді розлючений Кисюра вхопив пляшку і розбив йому голову. Потім утік, сховався. Заарештували його через два тижні на квартирі у сестри… Я не повірив власним очам. Сестра — Шулешко Раїса Гаврилівна!

Шулешко!

Схопився повідомити Скоричу, але стримався, взяв себе в руки й до кінця переглянув справу. Фотографія Кисюри: плескате обличчя, тонкі губи й маленькі очі, чубчик над вузьким лобом. Я заплющився, щоб пригадати, чи не зустрічав такого хлопця… Ні. Та й за чотири-п'ять років його зовнішність могла змінитися.

Треба спокійно обмізкувати відомості. Якщо Кисюра — Хрипливий, він завжди знайде притулок у сестри. І, може, то він вийшов з її квартири близько опівночі. Ще міг доїхати до суднобудівного заводу й пограбувати Зеленяка. Далі: хто сказав Русланові про Шулешко і дав її адресу? Хто повідомив, що батько не у відрядженні? Той, хто дзвонив і мовчав?

Я взяв фотокартку Кисюри, щоб показати її Луцику. У перекидному календарі знайшов номер телефону його дружини, присунув до себе апарат, аж він зненацька задзвонив. Може, наш начальник Ольховий, якому знову поскаржився Табурчак? Знехотя взяв трубку.

— Загайгора слухає.

— Це з хірургічного відділення обласної лікарні, — озвалася жінка. — До нас поступив Луцик. Він…

— Хто-хто? — я похолов.

— Луцик його прізвище. Він просив прийти до нього.

— А що з ним? — машинально поклав фотокартку до кишені.

— Поранення, втратив багато крові.

— Я зараз… — У мене пересохло в роті.

Сталося те, від чого ми його застерігали. Де ж він намагався затримати Хрипливого? Я схопився, мерщій прибрав зі столу, замкнув сейф, потім кабінет. У Скорича двері були зачинені. Збіг у фойє.

— Де Скорич? — запитав у чергового.

— Кудись поїхав.

Я заспішив до зупинки тролейбуса. А Луцик відчайдушний хлопець. Це ж від сьогодні він повинен працювати на іншому маршруті. Треба було ще вчора зняти його з четвертого. Але хто ж знав, що саме до нього в автобус сяде грабіжник? Втім, я почував себе винним, і мене гризла совість…

У лікарні попросив покликати завідуючу. Вона прийшла, немолода жінка з сумними карими очима.

— А, це ви, — всміхнулася. — Ваш Зеленяк готується до виписки.

— А що з Луциком?

— Ножове поранення передпліччя, неглибоке, але втратив багато крові. — Відчинила двері до третьої палати. — Он він, герой.

Біля вікна лежав Луцик. Над ним — штатив з пляшечкою, від якої тягнулася трубка до його руки. Кров поволі капала, збігала у вену. Шофер блідий мов крейда. Зеленяк сидів на ліжку, напружено стежив за переливанням. Він повернув до мене обличчя, яке враз стало доброзичливим і привітним. Я кивнув йому, взяв стілець. Луцик, мружачи очі, дивився на мене. Мабуть, не впізнав.

— Що ж ви наробили, Борисе? — спитав у водія. — Ми ж домовилися з вами не втручатись.

— Товаришу капітан… — тихо проказав, кволо ворушачи сполотнілими губами. — Погано бачу… якісь чорні комашки перед очима…

— Минеться, друже, — його права рука була забинтована. — Говорити можете?

— А чого ж?.. — Тільки хочеться спати, і ті комахи… Він хитрий, гад, і спритний… Мене ножем… — Посовав рукою.

Помаленьку, з перепочинками, Луцик розповів, що з ним сталося. Я уявив собі: північ, останній, рейс, у автобус сів Хрипливий. Шофер помітив його за три зупинки до кінцевої, коли Хрипливий встав із заднього сидіння й пересів наперед, витягнув з кишені гроші, почав лічити. Луцик стежив за ним у люстерко й гарячково думав, що робити. Затримати в автобусі — небезпечно для пасажирів — кількох жінок. Повідомити міліцію… Згадав: біля передостанньої зупинки стояла телефонна будка.

Жінки зійшли на наступній, і водій з грабіжником залишилися вдвох. Хрипливий куняв. Луцик остерігався, щоб той нічого не запідозрив. Загальмував, постояв кілька хвилин, як і треба на зупинці, а потім завів мотор і заглушив, знову завів. Вдавав, ніби якогось біса зіпсувався двигун. Грабіжник куняв, а коли шофер виліз із кабіни, гукнув:

— Гей, що трапилось?

Луцик відповів заклопотано:

— Мотор забарахлив. Подзвоню дружині, бо, може, затримаюсь.

Він не відчинив дверей автобуса, щоб не вийшов Хрипливий, спокійно увійшов до будки, зняв трубку, набрав 02. Почув голос чергового, сказав:

«Міліція? Слухайте…» — і оглянувся назад.

Позаду стояв грабіжник, кривлячи тонкі губи в недобрій посмішці.

— То де твоя жінка працює? — єхидно запитав.

— На… на… — Луцик розгубився й не знав, що відповісти. На комутаторі «швидкої медичної допомоги», — спало на думку.

— «Швидкої допомоги?» — і кивнув на трубку, в якій виразно промовляв чоловічий голос: «Черговий міліції слухає. Черговий міліції…» — Що ти хотів сказати лягавим? — погрозливо запитав. Хрипливий затулив собою вихід з будки. Луцик опинився у пастці. Навколо — ні душі. У будинках за парканами не світилися вікна, навіть не гавкали собаки. Шофер одразу ж оцінив ситуацію і свою невигідну позицію, з якої вибратись міг лише з «боєм». І він першим вдарив грабіжника.

На жаль, Хрипливий був боксер. Він підсвідомо відхилився. Луцик лише чиркнув його по скроні, але злочинець заточився, чим скористався шофер, вискочив з будки і заломив йому руку за спину. Та Хрипливий різко крутнувся й штрикнув його ножем у передпліччя, потім ударив у щелепу й сонячне сплетіння. Подвійний нокаут…

Луцик опритомнів за кущем рай-дерева. Закривавлений і знеможений, ледве дошкандибав до автобуса, сів, сперся на колесо. Наче у маренні, з'явився чоловік у високих мисливських чоботях, з вудками, взяв його на руки, заніс у автобус, завів і поїхав…

— Хто ж ваш рятівник?

— Василь Воробйов, шофер з кінопрокату. — Луцик заплющив очі, мабуть, уже стомився, заворушив підмізинним пальцем правої руки. — Цією печаткою… подер йому щоку… праву… довга подряпина.

Ні Зеленяк, ні Луцик не впізнали в Кисюрі Хрипливого. Я вийшов з палати. Вирішив негайно підскочити на дачі. Подряпину на щоці Хрипливий не сховає. З тролейбуса пересів у переповнений автобус четвертого маршруту.

Приїхав на кінцеву зупинку. В галасливому гурті дачників пройшов мимо будиночка сторожа Дмитрука, який порався на городі. Крутим узвозом спустився до пляжу. На ньому переважно діти й підлітки купалися й загорали, грали у футбол. Осторонь сиділо троє картярів, ті самі, що й вчора. Але не було четвертого. Четвертого… Силкувався згадати його зовнішній вигляд, риси обличчя… Так, худорлявий, чорні світлозахисні окуляри, туристська кепочка з написом «Крим», вилицюватий…

Туристська кепочка… Невже Хрипливий, якого проґавив? Схожих кепочок сотні в одному лише місті. От родимка на лівій лопатці… Не запитав тренера Нагорняка про особливі прикмети. Родимку, безперечно, він би запам'ятав.

Щоб не привернути до себе, одягнутого, уваги, я скинув одяг і сів на камені поблизу хлопчаків-рибалок. Вирішив з півгодини почекати, може, прийде четвертий. Вітерець з лиману остуджував моє розгарячіле тіло, напарене в автобусній задусі. Розглядав малих рибалок, які часто висмикували з голубуватої води лупатих бичків, моторні човни, що перетинали ряхтливе плесо, здіймаючи хвилі, слухав голосне кигичення чайок…

Незчувся, як промайнуло тридцять хвилин. Четвертий не прийшов. Напевне, відсипався після нічної пригоди. Навідаюсь ще після полудня. До Шулешко йти ще рано. А якраз по дорозі водна станція. Треба б зустрітися з Радутним і знову поговорити про Руслана. Чомусь тренер не помітив, що хлопчик схвильований. Віталик і столяр помітили, а він — ні.

І раптом згадав: а кого вчора пограбував Хрипливий?

На водній станції нічого не змінилося.

У тінистій платановій алеї мене аж зморозило, як ото біля грубки взимку, коли відходять зашпори і тіло вкривається сиротами. У елінгу помітив столяра Микичура, що порався біля спортивних човнів. Пішов до нього. Михайло Степанович лакував днище байдарки. Навколо гостро пахло ацетоном.

— Добрий день! — > привітався до його широкої смугастої спини в тільняшці.

Він повернувся, й приязна усмішка торкнула його губи.

— Здрастуйте. Передихніть, — кивнув на колодку. — Я скоро закінчу. Чи ви не до мене?

— І до вас теж. А Радутний є?

— У тренерській кімнаті.

Я сів лицем до будинку водної станції і тому не боявся проґавити тренера, коли той вийде з приміщення,

— Ви не чули, того дня Руслан не співав пісні з кінофільму «П'ятнадцятирічний капітан»?

— Це який? Де той… Паганель-мухолов?

— Еге.

— Не чув, щоб він колись її співав. Безперечно, бо не плавав з ним на швертботі.

— Більше не крадуть якорів? — жартома запитав.

— Ох, з тим якорем… Павло купив нового, щоб з мене не вирахували. А вже приїхав Русланів батько? — в свою чергу поцікавився Микичур.

— Вернувся.

— Біда в хаті, — гірко мовив столяр.

Я ще посидів з ним кілька хвилин і пішов до приміщення водної станції. У вікні побачив Радутного. Він сидів за столом… Про що з ним говорити? Ага, про Русланів настрій. І, може, за ці дні він щось пригадав суттєве. Постукав у двері, почув «заходьте» і переступив поріг тренерської. Павло Трохимович звів голову, і на його загорілому, мужньому обличчі відбилося здивування. Міцно потис мою долоню.

— Знайшовся?

— Ні.

— А я вже… зрадів, — важко зітхнув. — Завдав мороки малий: через три дні збір, потім змагання.

— Павле Трохимовичу, згадайте, яким був Руслан на тренуванні?

— Тобто? — не зрозумів мене.

— Його настрій, — пояснив.

— Гм, я вже вам… — Тренер згорнув грубий зошит, поклав на нього широку долоню веслувальника. — Гарний мав настрій, навіть заспівав, коли відчалили: «А ну-ка песню нам пропой, веселый ветер…» Дуже любив її, особливо ці слова: «Кто привык за победу бороться». Я ще йому підспівував.

— Дивно, а мені відомо, що він прийшов пригнічений. Не помітили?

— Та ні! Це хтось вигадав, — впевнено заперечив. — Ми три години були разом. Я б помітив. Ще на набережній весело помахав мені на прощання. А втім… Ви ж знаєте, як у дітей: тут плаче, а через хвилину сміється.

Що ж, Радутний знає психіку підлітків. Він правий: у Руслана, коли сів у швертбот, настрій міг змінитись. Отож свідчення Микичура втратили своє значення. Лишилося тільки те, що говорив Віталик. І я йому вірив.

— Правильно, Павле Трохимовичу, — погодився з ним. — Про що ви розмовляли з Русланом? Три години — строк чималий.

— Які там розмови… — вибачливо посміхнувся. — Ми ж не однолітки. Навчав, показував, як керувати швертботом. Розповідав про міжнародні змагання, чемпіонів. Загалом, переносив оцю теорію на практику, — і показав мені книжку Яна Проктора «ПЛАВАНИЕ ПОД ПАРУСОМ. Ветер, волнение и течения».

— Руслан не розповідав про… батька, матір, як вони живуть?

— Ніколи, — суворо відповів тренер. — Та й у мене нема звички випитувати. Це… непристойно, — відразливо скривився, — мов заглянув до чужої опочивальні.

Мені стало незручно, бо в Радутного склалося враження, ніби я підозрюю його у непорядності.

— Вибачте, Павле Трохимовичу, я не…

— Ну що ви?.. Я вас розумію — робота, — заспокоїв мене.

Я підвівся, подав руку Радутному. Він затримав її.

— Ви куди зараз?

— У центр міста.

— Підемо разом. Чи вам?..

— Охоче. Удвох веселіше.

Дорогою тренер захоплено розповів про вітрильний спорт, яким займався більше тридцяти років. Радутний прочитав мені справжню лекцію про хвилі, тактику змагання, хмари і колір неба. Він чудово знав свою справу. Ми постояли на наплавному мості через річку Степову, помилувались краєвидом. З Радутним часто вітались перехожі, і я зрозумів, що у нього безліч знайомих у місті. Потім сходами піднялися на бульвар. Неподалік від майданчика, де стояли старовинні гармати, дві жовті бочки — «Пиво» і «Квас».

— А бокальчик хлібного не завадив би, га? — подав пропозицію Павло Трохимович.

Квас холодний, аж зуби ломив. Тренер пив і дивився на мене крізь товсте скло кухля, яке спотворювало його гарні карі очі й рівний ніс. Я ніби бачив його у кривому дзеркалі в кімнаті сміху. Опісля ми пройшли мимо драмтеатру, обіч якого між платанами височіли потемнілі бронзові постаті Венери, Аполлона, Афродіти. З двору на тротуар вибіг за м'ячем хлопчина років дванадцяти в одних шортах і сандалях. Я перепинив м'яч, щоб не викотився на дорогу.

— Дядю! Дядю! — гукнув до тренера хлопчик і заступив йому шлях. — А Денис захворів! — радісно сказав, крутячи головою від задоволення. — Захворів!

— Який Денис? — Радутний глянув на мене здивовано, мов закликав у свідки, що він справді не знав ніякого Дениса.

— А той, якому ви дали залізного карбованця.

— І… і що з ним? — розгублено запитав.

— Накупив морозива і сам наївся. Тепер болить горло, сидить вдома, — хлопчик схопив м'яч і побіг у двір..

Радутний взяв мене за лікоть:

— Позавчора я теж ішов сюдою. Підбіг той Денис, показує мені металевого карбованця і питає, чи не я загубив. Я й сказав, щоб взяв собі. А він — морозива… Діти.

Ми розійшлися з Радутним добрими знайомими. Його тактовність і стриманість мені сподобались. Він жодного разу ні прямо, ні побічно не поцікавився ходом розшуку Руслана, не нав'язував своїх міркувань. Розумів, що моя робота не обговорюється зі сторонньою людиною.

Я поволі йшов до свого відділу. Сподівався застати Скорича і викласти йому сьогоднішні новини. А попереду — розмова з Шулешко, і найголовніше, затримання грабіжника. Чомусь був упевнений в удачі. Малися для того переконливі підстави. Коло звузилось. Подряпина на правій щоці викаже його. Якщо Хрипливий втретє опівночі їхав четвертим маршрутом, значить, він жив у когось на дачі.

От лише з розшуком Руслана я тупцював на місці. Досі не було чіткої лінії, за якою провадив би пошук. Коло замикалося на батькові, підозрювати якого чисте безглуздя. Створити іншу версію заважав дзвінок Руслана після тренування. Дзвінок додому…

Що сталося з хлопчиною після дзвінка? Що і де? Адже після нього Руслан міг вдруге зайти до продавщиці, Міг! А свідки? їх нема. Правда, сусідка — молода мати — чула чоловічі голоси. І все ж у мене не було явних причин звинувачувати у чомусь Табурчака, окрім зради дружині.

— Є майор Скорич? — запитав у чергового.

— Приїхав.

Крізь оббиті чорним дерматином двері глухо долинав голос Дмитра Юхимовича. Я постукав і, не почувши відповіді, увійшов до кабінету. Скорич розмовляв по телефону. Він кивнув на стілець, уважно подивився на мене, ніби здогадувався про подію з шофером.

— Уже встигли підсмажитись? — заздрісно поцікавився, коли закінчував розмову.

— Сьогодні. Поєднав приємне з корисним; вистежував Хрипливого.

— З шофером?

— Вчора, близько опівночі, Хрипливий поранив його.

— Ах, чорт! — спересердя ляснув долонею по столі майор. — Хоч неважке поранення?

— Ні, лише втратив багато крові.

Я докладно розповів про Луцика. Майор, як завжди, слухав, а мені здавалося, що він дрімав.

— Значить, так, Арсене Федоровичу: через кілька годин ви підете на пляж. Якщо там з'явиться Хрипливий, дзвоните до мене і ми відразу їдемо на дачі. Без нас нічого не робіть. Досить Луцика, — суворо застеріг майор.

— Слухаюсь, Дмитре Юхимовичу. Зранку я розмовляв а Табурчаком. Не признається, що втік з відрядження. Вважаю, що інженер жив у Шулешко і, мабуть, у неї бачився з сином. Може, навіть після тренування. От лише свідків… — Я безпомічно розвів руками.

— Н-да, свідків нема… — Скорич покахикав і продовжив: — Одні потерпілі. А з Русланом — наче у затяжному стрибку.

— А все через той дзвінок додому, — сумно зазначив я. — Після перерви зайду до Шулешко, а потім на пляж.

— Добре. Чекатимувашого дзвінка.

Я забіг у кафе «Чайка» щось перехопити. Оглянув залу, але ніде не побачив продавщиці. А часом не заходив до неї Табурчак? Погано, якщо випередив мене і розповів про мою підозру. Тепер вони могли змовитися і все одностайно заперечувати. У мене від тої думки погіршав настрій. Швиденько, без апетиту, перекусив. Потім заскочив до універмагу і на другому поверсі знайшов секцію трикотажу. Три молоді продавщиці в синіх халатах статечно походжали поміж довгими рядами з розвішаним крамом. Я звернувся до однієї — цибатої, мов журавель.

— А де Раїса Гаврилівна?

— О боже! Скільки питати цю Райку?! — презирливо-заздрісно випалила. — Наче земля на ній клином зійшлася. Нема її. Нема!

— А хто її питав?

— Що, ревнуєте? — єхидно примружила товсті, масні, фарбовані вії, що ледве не склеювались. — Ревнуєте? Та питав один балухатий здоровань, потім…

— Ти, Стасю, не патякай, прикуси свого язика, — перебила їх друга продавщиця і повернулася до мене: — У Раїси сьогодні відгул.

Ось воно невезіння: якщо Табурчак не застав Шулешко в універмазі, то йому ніщо не перешкодило зустрітися з коханкою на квартирі. Важка розмова буде з нею.

Йшов вулицею Свердлова. Не дуже вірилося, що Шулешко вдома. У таку погоду всидіти в чотирьох стінах молодій жінці, не обтяженій сімейними турботами, власниці машини, важко. Я ще раз обміркував факти, які в мене були. Всі вони стосувалися Табурчака і його коханки. Лише один стояв окремо: Руслановий дзвінок додому. І я вперше подумав… Ні, це вже манія недовір'я, справжнісіньке безглуздя — сумніватись у щирості матері, тим паче вважати її причетною до зникнення сина. Чи не напік я голови на сонці? Вкрадалися лихі здогадки, бо тільки тон дзвінок я сприймав беззастережно і не збирався його перевіряти. Тільки дзвінок. Втім, як дізнатися, підтвердити, чи справді він дзвонив? Ніяк. Мусив погодитись: Табурчаки, якщо навіть у чомусь винні, мали залізне алібі. Проте я не чув, щоб у наш час батьки вкорочували віку своїм дітям.

Віддалік побачив будинок, де жила Шулешко. Завважив: фіранка на вікні великої кімнати зсунута. Очевидно, господиня недавно поралася на балконі. Он і білизна на мотузці. Вже намірився перейти на лівий бік вулиці, як з-за грубого стовбура акації виткнулась голова базарувальниці. Жінка мене помітила й звелася з ослінчика. І чим менше залишилося кроків до неї, тим виразніше відбивалася на її обличчі тривога. — Напевне, Віталик сказав, що я з міліції, ось і побоювалася, щоб не оштрафував за торгівлю у недозволеному місці.

— Зе… зернят не хочете? — затинаючись запитала. — Смачні, сьогодні смажені.

В її голосі бриніли сльози, і очі волого блищали. Хм, чого б то? Невже так злякалася мене?

— Дякую. Іншим разом, — відповів. — Чого це ви опинилися на Свердлова? На Декабристів більше покупців.

— Мені багато не треба. Мені аби… А ви знову… — базарувальниця зиркнула на вікно Шулешко.

— Що — знову? — насторожився я.

— Не хочете зернят, — схитрувала.

Зрозумів, що вона здогадалася, до кого я йшов. Отож і того разу бачили мої відвідини, коли проводжав мене Віталик. Подумав: недарма вона тут, переслідувала якусь мету. Але яку саме і навіщо? Сьогодні базарувальниця ніби чимось схвильована: ледве стримувала сльози й розпач, і через те не стежила за своєю вимовою — шепелявила ще дужче. І мала вигляд зовсім неохайний — блякла сукня зім'ята, біля вуха на шиї чорні відбитки трьох пальців, мабуть почухала, як засвербіло.

— А на цій вулиці сьомого ви теж торгували?

— Сьомого… — повторила жінка з важким зітханням, похитала головою. — Була й тут.

— Коли? Ви ж на Декабристів сиділи до вечора? — Я пам'ятав нашу попередню розмову.

— Після полудня, — мляво відповіла.

У мене складалося враження, що базарувальниця щось знала, але ніяк не наважувалася розповісти. Її одутле зморшкувате лице було втомлене, а в погляді маленьких запалих очей — відчай. Чого їй заманулося на Свердлова, коли сонце найдужче смажило землю? О, адже о третій годині Руслан вирушив на тренування разом з Віталиком! О третій. Після полудня…

— І ви нічого не бачили?

Жінка сіла на стільчик, тернула рукавом по спітнілому лобі.

— Ви про хлопчину? — боязко запитала.

— Еге, чи не збила машина.

— Ні, не бачила. А коли б що — люди балакали б. Е-хе-хе, чоловіче… — стулила скорботно губи.

Звісно, Віталик розповів їй про Руслана. От і перейнялась чужою бідою. А ще майже щодня зустрічалася з ним, пригощала зернятками. У самої, мабуть, теж е онуки. А я вже подумав, що вона приховувала якусь таємницю. Просто хотіла погомоніти зі мною, побідкатись, як це часто роблять жінки, щоб розвіяти свою печаль. Кортіло дізнатися, чи скоро розшукаю хлопчину.

Я перейшов вулицю й опинився біля будинку. На лавці — нікого. У під'їзді стояв дитячий візок. Піднявся на другий поверх. Крізь двері шостої квартири чути джазову музику. Я натиснув кнопку дзвінка. Ніхто не озвався. Авжеж, Шулешко не чула. Хоч виважуй двері. Загримів кулаком… Музика заграла голосніше, потім стихла. Нарешті клацнув замок. На обличчі Раїси Гаврилівни здивування.

— Це ви?! — не поспішала застебнути свій блакитний халат, під яким лише рожевий купальний костюм.

— Я. До вас, — намагався дивитися в її голубі очі.

— Заходьте, якщо не боїтесь, — лукаво запросила.

У коридорі глянув на підставку для взуття. Серед жіночих туфель і босоніжок тих, чоловічих, з латуневими накладками не було. У квартирі не пахло тютюновим димом.

— Я оце приїхала і відразу у ванну, — говорила Шулешко. — Вся пропахла бензином.

Вона завела мене до великої кімнати, де грав магнітофон, зробила тихше музику, застебнулася. Не помітив на її обличчі ні настороги, ні ляку. Невже Табурчак не сказав їй про мою підозру! Продавщиця поводилась так, наче я завітав до неї в гості.

— Чим вас пригостити? — запитала. — Коньяком чи шотландським віскі?

— Дякую, Раїсо Гаврилівно, я на роботі.

— Ох, ця работа… — вільно розсілася у кріслі. — Через неї марнуються найкращі літа. А там, дивись, уже старість, хвороби…

— Може, й так, — погодився. — У мене до вас…

— Куди ви спішите? — удавано обурилась. — Чи вам заборонено розмовляти з молодими жінками на вільні теми? Хоч трохи, — капризно надула губи. — Я геть знудилась. О, зачекайте.

Шулешко загадково глянула на мене й вийшла з німіти. Нехай. Я міг одразу припинити її фривольний тон, але навмисне не помічав його, щоб приспати її пильність. До речі, вона сама забудеться, і тоді мені буде легше довідатись про те, що мене цікавить. Вона з'явилася сяюча, з мискою полуниць.

— Від цього ви не відмовитесь, — переможно сказала й поставила миску на стіл.

— Ягоди добірні, свіжі — тільки з грядки.

— Справді не відмовлюсь, — поклав одну в рот.

— Власні, півгодини як з дачі, — похвалилася господарка.

Я ледве не вдавився. Дача! У неї дача!

— З якої дачі?

Шулешко розгубилася лише на мить, і я те помітив.

— Моєї подруги. Оце зранку поїхали з нею, вибрали огірків, нарвали черешень, — весело відказала.

Я сидів ніби на голках. Ненароком прохопилася Шулешко і тепер кусала собі лікті. Якщо її брат Василь Кисюра — Хрипливий, то ясно як день: він ховався на дачі. Знайти її не проблема. Мені кортіло швидше піти звідси, але щоб не викликати підозри своїм поспіхом, я залишився. Вдав, ніби повірив їй, і більше не цікавився дачею.

— Раїсо Гаврилівно, мені відомо, що до вас сьомого заходив Руслан, — байдуже сказав.

— Це той хлопчина? — скинула на мене голубі очі. — Не заходив. І чого мав заходити? Якщо вам сусіди… Заздрять вони мені, плітки пускають. На вдову всього можна наговорити, — ображено мовила.

— І взагалі в той день нікого не було у вас?

— Подруга з чоловіком, проїздом у Крим.

— О котрій годині?

— Ввечері. Посиділи, послухали музику, — відповіла, і я відчув її внутрішню напруженість. — А вранці провела на поїзд. Тепер знову самотня.

Добре викручувалася Шулешко. Відрубала мої наступні запитання: мовляв, приїхали й поїхали, шукай вітра в полі. І не місцеві вони.

— У вас сестра чи брат є?

— Рідні далеко, — невизначено сказала. — А ви й досі не знайшли того хлопчика?

— Шукаємо. А коли вам завтра на роботу?

— На дві години дня.

Вона поводилася так, наче ми з нею давні знайомі. Врівноважена, невимушена бесіда. Міцні нерви у неї і вміє тримати себе в руках. Проте вона чогось боялася, бо не відмовилася б од власної дачі. А чому не признається, що у неї був Руслан?

Вже у під'їзді зрозумів, чому не побачив Хрипливого на пляжі: приїхала сестра, і він був з нею. Може, навіть допомагав їй збирати полуниці. Ну й ситуація! Чому ж Шулешко «відмовилась» від дачі? Невже знала, чим займався брат, і не хотіла, щоб міліція натрапила на його слід?

Ішов до зупинки тролейбуса, щоб потім пересісти на автобус четвертого маршруту. На тому боці вулиці стояла базарувальниця, та вона вже не цікавила мене.

— Товаришу!.. — гукнув хтось. — З міліції!

Мене. Оглянувся — базарувальниця, захекана, розпатлана. Спинився. Що їй треба? Відзначив, що знала, хто я і звідки. Це Віталик розповів їй.

— Насилу… наздогнала… — віддихувалась. — Летите… мов на пожежу. Я хочу з вами побалакати, — засапано говорила. — Он лавка… ноги трусяться…

У мене часу обмаль, а вона із своїми розмовами. Сіли на лавку під парканом. Добре, що видно будинок, де жила Шулешко. Якщо буде виходити — бачитиму її. Жінка дивилася на мене з біллю й відчаєм. Її пошерхлі губи посіпувались, і вона прикрила їх брудною долонею.

— Ви не знаєте, хто я… — чи запитала, чи сумно ствердила базарувальниця.

— Слухаю вас, — мені хотілося швидше здихатися її. — Слухаю уважно.

— Я… я мати Вадима, — прошепотіла.

— Якого Вадима? — не второпав спочатку, і нараз дійшло, наче вдарило електрострумом. — Табурчака? Ви?!

Я вражено дивився на жінку, не приховуючи здивування. Мати Табурчака! Бабуся Руслана! Ну й ну! А Вадим Іванович і його дружина мовчали. Чому? Навіть не звернули на неї уваги, коли приїхали з опізнання. Дивно. Чи не в неї ховався Руслан? Оце поталанило: в один день закінчу обидві справи!

— Мій син мене не впізнає, — жінка прийняла долоню від губів і зчепила пальці у пелені, ніби їх зсудомило. — Я давно вже знайшла його. Я теж Табурчак, Ярина Григорівна. І продавала насіння ще на Водопої — вони наймали там квартиру. Це щоб онука бачити. Він ріс у мене на очах. Я крадькома проводжала його в садок, тепер до школи і на тренування…

— Зачекайте, зачекайте, Ярино Григорівно! — Я ще не оговтався від здивування. — То ви не признаєтесь до сина?

— Він відмовився од мене в дитинстві, — приречено сказала і раптом гаряче заперечила: — Ні, я сама винна! Сама! Чого гріха таїти? Залишила його, щоб самій легше жилося. Працювала в ресторані офіціанткою, щодня музика, веселощі, чоловіки… От і здуріла. А коли спохопилася, було вже пізно. Він і війну без мене… Тепер я зовсім самотня, на пенсії, купила кімнатку і вікую… Одна розрада, що бачила Руслана, а зараз…

Я сидів приголомшений її відвертістю. Відчував, що не суддя їй і не порадник. Не хотілося співчувати, але й докоряти не мав морального права. Ця жінка сама себе покарала, і мій осуд у порівнянні з її стражданням нічого не вартий.

— І після того ви не пробували заговорити до сина?

— Боюся, щоб не виїхав з міста. Тоді не встигну їх знайти. А мені нічого не треба, тільки бачити Руслана, хоч здаля… — із схлипуванням сказала. — Де він? Де?

— Поки що не знаємо. Може, ви нам допоможете?

— Чим? Стара вже я, немічна… Ось сьомого пішла за ним і Віталиком, проводжала його на ті човни і зненацька угледіла на балконі Вадима. Курив… Я аж остовпіла. Чого це він там, подумала? Бо ж чула, казав Руслан, що батько у відрядженні. А він — у місті, на чужому балконі… Руслан теж його помітив і… вкляк. Вадим їх побачив — присів і шмигнув до кімнати. — Базарувальниця замовкла, потерла долонею під серцем.

— А далі, далі, Ярино Григорівно!

— Що далі? — похитала головою. — Руслан забіг у той будинок. Я прихилилася до акації ні жива ні мертва… Бачу — вийшов, якийсь розгублений, безпорадний, без картузика і зирить на балкон. А там — нікого… Потім з'явилася на балконі білява розпатлана пава, — жінка презирливо скривила губи. — Руслан дитя… А я здогадалася, що то полюбовниця Вадима. Після того сіла під акацією й дотемна слідкувала. Вадим уже не виходив, а під вечір курив на балконі якийсь вилицюватий хлопець.

— О котрій годині ви пішли додому?

— У мене нема годинника, — кивнула на свою руку. — Десь близько десятої, бо мої ходики показували двадцять хвилин на одинадцяту. Насилу додибала. Майже цілу ніч не спала… Тільки засіріло — і я сюди, під акацію.

— Тобто восьмого числа?

— Еге. Сиджу й дивлюся. Вже й сонце припікає, і та пава кудись повіялась… Таки дочекалася: мигнуло у вікні обличчя Вадима. Тоді я зібралась і пішла на Декабристів. А там ви до Валентини… — Базарувальниця видушила посмішку. — Ох і сімейка, подумала, син одним боком, а невісточка другим… Як же бідній дитині живеться? На другий день я знову сиділа на Свердлова, бачила Вадима у вікні, потім — на Декабристів, а звідтіля йшла за вами і Віталиком назирці. У нього й випитала, що зник Руслан. Боже мій, боже! — заломила руки. — Куда ж він подівся?

— А коли ваш син залишив… ну, оцю?

— Вчора вранці. Господи, занапастили дитину, з горя відбилося від хати… — схлипувала, витираючи очі брудними пучками.

— Ви зайдіть завтра до мене у міліцію на півдесятої ранку. Я вас викличу. Моє прізвище Загайгора.

— Загайгора… — повторила і ще поворушила губами. — Прийду, все зроблю, щоб тільки повернути онука.

— І не стежте за ними, — порадив, аж тут мене осінило: — І не дзвоніть їм, бо вони думають, що то Руслан.

— Боже, як ви взнали, що то я?..

Вона залишилася на лавці, зовсім знеможена. Мені теж було не дуже весело. Мати Табурчака підтвердила, що Вадим Іванович сидів у коханки, коли я приходив до неї. Тому на другий день вранці він пішов додому. Та найважливіше те, що я тепер точно знаю, після тренування Руслан не заходив до Шулешко. І ніякі знайомі сьомого числа у неї не ночували. А якийсь хлопець на балконі курив. Значить, коли онук дзвонив після тренування додому, вилицюватий був у продавщиці.

Незрозуміло одне: чому не признавалися коханці, що Руслан заходив до них? Що за їхнім мовчанням? Саме на це, Як мені здавалося, треба було дати відповідь.

Приїхав на дачі з чітким планом дій. Ледве стримувався, щоб не бігти. Серце калатало в грудях, наче після подолання смуги перешкод. Боявся передчасно радіти. Ось і дача Дмитрука. На подвір'ї нікого. І тут я подумав: а раптом дача Шулешко в іншому районі міста? Може, й там, біля маяка. Я точно не знав. І все ж відчинив хвіртку.

— Егей, хазяїне! — гукнув.

— Я тут! — озвався звідкілясь Дмитрук.

Обійшов навколо хатини. Никодим Карпович у старому зеленому галіфе і синій вицвілій майці сидів у затінку і лагодив оприскувач. Скинув на мене руді уважні очі.

— А, капітан, — подав шкарубку долоню. — Яким вітром?

— Все тим же, Никодиме Карповичу.

— А я того вилицюватого не зустрічав, — вибачливо повідомив. — Навіть питав декого, чи не бачили.

— Покажіть мені дачу Шулешко, — попросив його.

— Шулешко… — замислено повторив. — Шулешко… Який він з себе?

— Не «який», а «яка», — посміхнувся. — Симпатична молодиця, білява, їздить «Волгою»…

— А, Раїса, жінка Івана, — ляснув себе по лобі Дмитрук. — Вона сьогодні вранці приїздила.

Я аж повеселів. Дивився на сторожа з любов'ю, наче на рідного батька.

— Зайдіть, Никодиме Карповичу, на її дачу і під якимось приводом взнайте, хто там зараз живе.

— Залюбки, — охоче погодився сторож. — Вона досі не сплатила внесків товариству садівників.

Дмитрук замкнув дачу, і ми пішли. Він смішно човгав калошами, і мені кортіло порадити йому підв'язати їх мотузками. Никодим Карпович знову згадав свого сина, який надіслав телеграму про терміновий від'їзд на острів Цейлон шукати якогось метелика. Саме слово «метелик» він вимовив з презирством і відразою.

— Ще далеко? — запитав його, щоб перевести мову на інше.

— Он дача з флюгером-каравелою.

Я ковзнув поглядом по дахах, що витикалися із зелені фруктових дерев, і неподалік, кроків за тридцять, побачив на тонкому шпилі вибагливо вирізану із жерсті каравелу.

— Якщо він є — нічим не викажіть себе. Коли нема — махнете мені рукою.

Никодим Карпович помалу підійшов до хвіртки й зник на подвір'ї. Я стримував хвилювання. Ще ніколи не був спокійним перед затриманням злочинця. Здавалося б, пора вже й звикнути, але не міг, як ото моя мама перед кожним уроком. Хвилини спливали повільно, тягуче… На вуличку вийшов Дмитрук і махнув рукою. Я підійшов до нього.

— Нема, — чомусь пошепки мовив. — Я заглядав у вікна…

Дача Шулешко цегляна, з мансардою. Від хвіртки до ґанку стежка, вимощена сірими плитами. Я з тривогою поглядав на широке, запнуте фіранкою вікно мансарди. А раптом Кисюра там і стежив за нами? У нього виникне підозра, і тільки ми підемо, як він дасть драла. Озирнувся — на вулиці нікого.

Спати Кисюра не міг, бо його розбудила сестра. Та для певності я теж зазирнув у вікно й побачив газову плитку, три стільці, невеликий стіл, на якому стояли пляшки з-під горілки й пива, дві миски, чашка. Наступне вікно — спальня: розстелене ліжко, на спинці стільця темно-сині штани й біла сорочка, на вішалці — сірий одяг. Темно-сині штани… Такі були на ньому, коли ми шукали Хрипливого на проспекті. А зараз він, мабуть, вилежувався на пляжі.

Сказав Дмитрукові:

— Я піду на пляж, а ви постоїте на пагорбі. Коли почну кидати камінчики у воду, подзвоните… — я написав на аркуші з блокнота номери телефонів Скорича і чергового, подав Дмитрику. — Скажете, що грабіжник на пляжі. Як, зумієте?

— Авжеж, неважко… — знизав плечима. — Велосипедом швидко доберусь до телефону.

Аби нікуди не подівся Хрипливий. Що Кисюра і грабіжник одна й та ж особа — я вже не сумнівався. Коло з'єдналося. Ми мовчки йшли вузькою вуличкою до лиману. Після полудня щедре сонце потроху вичахало, але пекло ще добре. Що ж, розшук Хрипливого не дуже й затягнувся — на четвертий день… Тьху-тьху, коли б не наврочити!

Я зупинився, показав Дмитруку на пагорб, що зеленів ліворуч.

— Он там постійте, наче дивитесь на лиман.

Дмитрук зігнувся й поліз на пагорб, а я почав спускатися до лиману. Йшов наче на прогулянці, щоб нічим не привернути до себе уваги Хрипливого, якщо він тут. Не боявся, що він мене впізнає, бо я теж не запам'ятав його під час сутички опівночі на Гарматній.

Ось і пляж. Людей небагато, переважно молодь і діти. На камінні — кілька рибалок і трохи осторонь четверо картярів. Не троє, як до обіду, а четверо, і вже й молодик у темних окулярах з ними.

У мене прискорено забилося серце. Проте я байдуже підходив до картярів. Навіть нахилився, підняв невеличку перламутрову стулку черепашки. Порівнявся з картярами. Коло них лежали дві порожні пляшки з-під вина. Худорлявий сидів до мене спиною. Один, в ластовинні, з татуїровкою на передпліччі (ніж у могилі й напис: «Не забуду мать родную») запанібрата запросив мене:

— Сідай, кореш, побавишся в очко.

Я мовчки поляскав себе по кишенях — мовляв, нема грошей. І тут озирнувся на мене худорлявий. На його правій щоці, від кутика губ аж до вуха, свіжа подряпина. Хрипливий! Василь Кисюра! Мені перехопило дух, хоча підсвідомо готувався до зустрічі з ним.

— Бідно живеш, — хрипло сказав він. — Давай на бичата.

— То подарунок матері, — кивнув на годинник.

— Ну то хиляй звідси, мамин сосунець, — озвався третій, гладкий, з обвислими, наче у жінки, грудьми, виймаючи з-під сідниці пожмакані. куп'юри.

Не впізнав! Не впізнав мене Хрипливий. Я стягнув сорочку, ніби збирався загорати, й крадькома зиркнув на пагорб. Никодим уже стояв на вершечку. Я роззувся, пішов понад водою, і теплі хвилі набігали мені на ноги. Набрав жменю пласких камінчиків. Знехотя почав кидати їх у воду, стежачи краєм ока за Дмитруком. Чого ж він стоїть? Нараз Никодим Карпович метнувся з пагорба, притримуючи рукою капелюх.

Картярі спокійно різалися в очко. Я глянув на годинник — сімнадцять хвилин на шосту. Поки Дмитрук доскочить до телефону, поки Скорич приїде сюди… Всього… півгодини, не більше. Головне, щоб Кисюра не пішов звідси. Я, звичайно, слідкуватиму за ним, але затримати його буде важче. Проте він повинен одягнутися, а для цього йому треба заскочити на дачу. І там я візьму його.

Я кидав камінчики у воду, поволі бредучи смужкою вогкого піску. Тривожно кигичили чайки. А може, у Хрипливого був спільник? Чому «був»? Картярі — його друзі, одна зграя. Н-да, тоді взяти їх буде нелегко. Не попередив я Дмитрука, що їх тут четверо. Не попередив…

Зиркнув на годинник — вже п'ятнадцять хвилин, як сторож побіг дзвонити. Отож, наші вже в дорозі. Я помалу взув туфлі. Пішов назад. Сів на камінь, слідкуючи за компанією і за дорогою, звідки з'явиться Скорич.

Збігло ще п'ять хвилин.

Цікаво, який вигляд буде у Кисюри, коли ми візьмемо його? Адже вважав себе невловимим.

Я одягнув сорочку. Поглядав на дорогу між пагорбами. Згадав, що не знав оперативників, окрім Скорича. Коли не він ітиме першим, я можу забаритися, і тоді грабіжник помітить щось підозріле. Я аж звівся. Думав: підходити до Кисюри чи чекати наших? Але що робитимуть троє картярів? Четверо проти одного… Кисюра хитрий: вдасть, ніби я програвся й від злості затіваю бійку. І все ж помаленьку пішов до них.

А хвилини спливали…

Крок, іще крок…

Здалося чи справді?.. Прислухався. В різноголосся пляжу і шум моторних човнів вплівся гул автомобільного двигуна. Він гучнішав, наближався і раптом замовк. Ось з-за пагорба висунувся крислатий капелюх, потім обличчя, плечі… Дмитрук! Приїхали! Он майор, а за ним водій «газика» Микола Бунчук і ще один товариш. Скорич помітив мене, але не прискорив ходи: йшов, немов людина після праці, що вибралась до лиману на відпочинок. А Кисюра спокійно, звично здавав карту. Ось його спина з чорною родимкою на лівій лопатці. Шкода, тренер з боксу Нагорняк не пам'ятав такої виразної прикмети. Я б ще першого разу впізнав би по ній Кисюру. Моя тінь впала на нього.

— Ти що, скляний? — не оглядаючись, хрипло запитав.

Майор, Микола і той, третій, майже поруч. Грабіжник тасував карти.

— Вставай, Кисюро, скінчилася твоя гра, — сказав йому.

Він перестав тасувати карти, ніби усвідомлював почуте.

Я помітив, як напружились м'язи на його руках. Картярі з цікавістю витріщились на мене. Кисюра поволі, крадькома потягся до порожньої пляшки. Я миттю наступив йому на кисть.

— Ну-ну, без фокусів! — застеріг його.

Поруч уже стояли наші. Ми з Миколою взяли грабіжника попід руки.

— Вставай!

— А, гади! — скинувся Кисюра, та ми міцно тримали його, і він присмирів.

Скорич зняв з нього темні окуляри. Картярі посхоплювались, обурено загукали:

— Ви чого?.. Чого?

— Зараз заробите…

— Спокійно, — підняв руку майор. — Карний розшук. Громадянин Кисюра! Ви заарештовані! — суворо мовив і до картярів: — Ви його знаєте? Ваш товариш?

Вони розгублено озиралися.

— Ми тільки на пляжі…

— Грали в карти, і все… — знічено белькотали.

— Уу, піжони… — Кисюра брутально вилаявся.

— Припиніть! — наказав йому Скорич. — Ходімо. А ви, товаришу Гульченко, займіться цими картярами.

— Куди ви мене ведете? — запручався Кисюра.

— Тихо, тихо, — заломив йому руку за спину Микола. — Одягнемо тебе, голубчика.

— Я приплив з того берега, — хрипів грабіжник. — Мої лахи аж там…

— Ти справді не з нашого берега, — зауважив майор.

— На дачі вони, Кисюро, на дачі у сестри, — сказав я. — Не ламайте комедії.

Він заскреготав зубами від злості й безсилля. Ми пішли. Пляжники не звернули на нас уваги. На пагорбі стовбичив Дмитрук. Я помахав йому рукою. Він зняв свого незугарного капелюха й провів долонею по рудому волоссі.

В «газику» Кисюра згорблено сидів між мною і майором. Никодим Карпович — біля Миколи. Оглядався на грабіжника.

— Таке миршаве… — прошепотів.

Через кілька хвилин «газик» став біля хвіртки дачі Шулешко.

— Никодиме Карповичу, приведіть когось понятими, — попросив його Скорич.

Сторож пішов угору вуличкою. Ми зупинилися перед дверима дачі. Кисюра єхидно посміхався.

— Відмикайте, — звернувся до нього майор, — бо доведеться ламати двері.

— Там, — похмуро кивнув на цеглину, — ключ.

Ми ввійшли до кімнати.

— Сідайте, — я показав Кисюрі на ліжко.

Чекали понятих. Я розглядав грабіжника, його хирляву засмаглу постать, проте мускулясту, з добре розвинутими м'язами рук. На його вилицюватому обличчі — ні хвилювання, ні каяття, лише байдужість. Не міг повірити, що це він одним ударом послав мене у нокдаун і поранив Луцика. Чому став злочинцем? Напевне ріс, як усі діти, і мав жалість, яка й досі десь дрімала у ньому. Почав з хуліганства, а закінчив розбоєм. Тепер і строк дадуть йому значно більший.

Зайшов Дмитрук, а за ним всунулась до кімнати опасиста жінка в бляклому халаті. Відразу зробилося тісно й душно. Скорич відчинив кватирку.

— Василю, ти чого голий? — запитала жінка.

— Голий серед вовків, — люто блиснув очима.

— Він заарештований, товаришко… — попередив її Микола і до Кисюри: — А ти прикуси язик!

— Це Загоруйко Варвара Борисівна, — підказав Дмитрук.

— Заарештований? Брат Раїси?! — сплеснула в долоні. — За що, Василю? Господи!

— Накоїв лиха, — сказав я. — Ви не відмовитесь бути понятою?

— Якщо треба… — вражено дивилася на Кисюру.

У кишенях його штанів ми знайшли 637 карбованців, у шухляді тумбочки ще 300, два паспорти: один на ім'я Кисюри, другий — Махарадзе Левана Вардановича, жителя Тбілісі, нову трудову книжку із записом про прийняття і звільнення з роботи за прогули.

— А де ніж, Кисюро? — запитав я.

— Який ніж, начальнику? — вдав щире здивування грабіжник.

— Яким ви поранили водія автобуса.

— Хе, я ніколи нікого не замочував.

— І не грабували?

— А де свідки? Де?

— Є потерпілі. Вони вас упізнають, — я ступив до ліжка й підняв подушку: під нею лежала довга фінка з руків'ям із кольорового плексигласу.

Кисюра спохмурнів і відвернувся. Я уважно обдивився. У щілині металевих вусиків помітив маленьку червону риску. Безперечно, засохла кров. Експертиза встановить групу, а потім порівняє з Луциковою.

— Кров, Кисюро, га? — показав йому — на червону риску. — Ось тобі незаперечні докази.

Мені кинувся у вічі зелений пластмасовий козирок його кепочки. На ньому чорніла невеличка цятка, явний слід від збільшувального скла. Віталик, товариш Руслана, розповідав, що припалив козирок… Стримався, щоб не запитати Кисюру, звідки в нього кепочка. Всі запитання попереду.

На кухні я знайшов конверт з листом Шулешко до брата. Повернувся Гульченко. Він викликав мене на двір. Перш ніж вийти, я дав прочитати Скоричу листа Шулешко.

— Ті хлопці недавно познайомилися з Кисюрою, — повідомив Гульченко. — Десь із тиждень тому, не більше. Майже щодня грали в карти. Ніде не працюють. Підробляють на дачах: то скопають город, то наносять води… А ваш підопічний добряче їх нагрів. Ще день-два — і пустив би у самих плавках.

Я повернувся до кімнати. Кисюра вже був одягнутий в темно-сині штани й білу сорочку з підкоченими рукавами. Майор віддав мені лист і, як мені здалося, навіть не зацікавився його змістом. А мене лист Шулешко схвилював… Я сів біля тумбочки, щоб зручніше було писати протоколи. Нас у кімнаті залишилося троє. Микола теж вийшов.

— Тепер поговоримо з вами, — звернувся до Кисюри. — Зізнаєтесь чи станете заперечувати?

— У чому зізнаватись, начальнику? У чому?! — скипів.

— Так, значить, будете викручуватись. А дарма. Сьомого, Кисюро, ви навідались до сестри і пішли від неї близько опівночі, пограбували на вулиці Дунаєва токаря Зеленяка. А восьмого вам не пощастило на Гарматній. Пам'ятаєте: будка ремонту взуття, перехожий на асфальті?.. Ви встигли вскочити в автобус четвертого маршруту, потім зійшли на кінцевій зупинці. Шофер впізнає вас. А вчора, після пограбування Махарадзе, ви знову їхали на дачу тим же автобусом і шофер хотів подзвонити в міліцію, та ви його ножем… Отож, троє потерпілих. Ще свідчення Табурчака, його матері і вашої сестри. Хіба не досить для суду? У вашому становищі щире зізнання — єдиний порятунок. Подумайте.

Кисюра кусав губи, насуплений, лихий. Скорич мовчки дивився на нього.

— Ну-ну, сміливіше, Василю Гавриловичу, — раптом підохотив його. — Може, суд і врахує.

— Нехай… — хрипло видушив. — Приперли мене… розкажу…

Він розповів про Зеленяка, про невдалу спробу на Гарматній, як вистежив Махарадзе, що продав на базарі більше центнера помаранчів і повертався вночі від однієї молодиці, зі скрипом переповів сутичку з Луциком. Я помітив, що Скорича задовольнила його розповідь, а мене — ні. Кепочка і лист Шулешко вимагали деякого уточнення.

— Ви знаєте, чия це кепочка? — запитав у Кисюри.

— Напевне, сестри. Я взяв її у неї сьомого.

— Ви бачилися з Табурчаком?

— З її бахурем? Бачився.

Я зачитав лист Шулешко:

«Здрастуй, дорогий братику Василю!

Не отримала відповіді на свого листа і знову пишу тобі. Чого ти мовчиш? Що трапилось? Невже знову взявся за старе і никаєш світом? Погані у мене передчуття, і сни погані сняться. Думала, коли звільнишся, то приїдеш до мене, влаштуєшся тут на роботу, я б тобі й дівчину гарну підшукала, женився б і зажив, як усі люди. Мама вже виплакала всі очі, і ти їй теж не пишеш. Несила їздити до неї і бачити, як вона побивається за тобою. Чого ти такий безталанний? І в кого вдався? У нашому роду ніхто не сидів у тюрмі.

Мені теж не поталанило в житті. Ти ж знаєш: Іван загинув під час плавання, і я вже два роки самотня. А молоді літа ідуть, минають, хочеться ще мати пару. Але де путні чоловіки? Все якась потолоч кидається на моє добро. А якщо і трапляється якийсь путній, як на зло, одружений. Ось і тепер зустрічаюся з одним. Ніби непоганий мужчина, але…

Васю, ти приїдь, обов'язково на сьоме липня щоб був, дуже прошу тебе. Треба мені з тобою поговорити і вирі; шити одне питання, дуже серйозне для мене. У мене ж більше нікого нема ріднішого за тебе, ні від кого чекати поради й допомоги. Приїзди, гроші за дорогу я тобі поверну. Поживеш у мене на дачі, там така благодать, не те що у твоєму Сибіру. І скучила я за тобою. Скільки років не бачились. Чекаю.

Міцно цілую й обіймаю. Твоя сестра Лая».

— А чому Лая? — поцікавився Скорич.

У Кисюри потеплів погляд.

— Я малим не вимовляв букви «р», — пояснив. — Рая — Лая…

— Н-да. — В мене ворухнулася жалість до нього. — То яке питання збиралася вирішувати з вами сестра?

— Ніякого. Вигадала, аби я приїхав.

— Сьомого до сестри не заходив хлопчина, син Табурчака?

— При мені — ні. Але раніше, вдень, здається, був. Чув одним вухом, як про те говорила вона зі своїм… — Кисюр зловтішно посміхнувся. — Перелякався бахур.

Я дописав протокол, розписався, подав ручку Кисюрі. Він важко зітхнув і тоскно задивився у вікно…

У прохолодному коридорі нашого управління майор притримав мене за лікоть.

— Вітаю, Арсене Федоровичу, з успіхом. Одну справу закрили. Тепер наступна.

Ми розійшлися по кабінетах. До мене у вікно зазирав голубий вечір і лапате листя каштанів. Вмикати світло не хотілося. Підсунув до себе телефон і подзвонив Табурчакові. Запросив його до себе на завтра на дев'яту ранку.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Спав погано: часто прокидався і згадував учорашні події. Був задоволений, що нарешті грабіжника затримано. Проте тривога й безвихідь не залишали мене, бо у Руслановій справі ще не спромігся навіть визначити чіткого плану дій. А тепер ще й той лист Шулешко. Чому саме на сьоме липня запрошувала вона брата до себе? Чому?

Та поки що, скупавшись у лимані й поснідавши, я пішки рушив на роботу. Кисюрі я не вірив. Сестра просила його в листі «обов'язково на сьоме липня щоб був». Чому на сьоме? Це насторожувало. Дарма майор не зацікавився листом. У ньому може бути та нитка, що розплутає весь клубок. І не дуже скучила Шулешко за братом, коли написала лише два листи після звільнення. Василь, безумовно, не сказав усієї правди. То вже мені доведеться докопуватись до істини.

До Скорича я не зайшов. Переглянув ще раз протоколи. Тепер аж дивувався, що грабіжник так швидко в усьому зізнався. До цього іноді вдаються обвинувачені. Але чому? Спільників у нього не було, щоб їх покривати і всю провину брати на себе. Злякався? Ні, не схоже. Причина інша.

Раптом я згадав, що говорила сусідка Шулешко: сьомого ввечері вона чула сварку двох чоловіків у квартирі продавщиці. Саме сварку, а не розмову. Що не поділили між собою Кисюра і Табурчак? Про це мені необхідно дізнатися. Я глянув на годинник — ще десять хвилин до дев'ятої. Мене брала нетерплячка. Я встав і відхилив двері, зазирнув у коридор — Табурчак підвів голову й сторожко глянув.

— Заходьте, Вадиме Івановичу, — запросив його. — Раніше почнемо — раніше закінчимо.

Вигляд у нього не кращий, ніж учора й позавчора: та ж несвіжа сорочка, вим'яті штани з видутими коліньми, абияк розчесане волосся, під очима мішки, і все обличчя набрякле, ніби він хвилину тому насилу прокинувся від важкого сну. Ще й пивом тхне, як із бочки. Напевне, після впізнання добряче випив з горя, а оце похмелився. Туфлі з латуневими накладками знову не взув. Я показав Табурчаку на стілець і розчинив вікно. Він похапцем дістав сигарету, закурив.

— Як там Валентина Гнатівна?

— Не відходить від телефону. А на світанку схопило серце, викликав «швидку допомогу», зробили укол, дали якісь таблетки… — Вадим Іванович потер лоб долонею, прикривши очі, ніби приховував од мене непрохані сльози.

Але очі його сухі, в червоних прожилках, з причаєною тривогою.

— На яку ви настроєні розмову? — почав я здалеку.

— У смислі?.. — не второпав, морщачи лоб, Табурчак.

— Відвертості.

— Я з вами відвертий, — стенув плечима, ображено суплячись. — І скажу не криючись: мене обурює ваша підозра, ніби я, рідний батько, сам кудись запроторив сина. Як вам могло таке прийти в голову? Як?

— Ну, не самі, а побіжно підштовхнули його до втечі з дому, — спокійно вів розмову, хоч і кортіло гримнути на нього, щоб не вдавав із себе святого.

— Що ви говорите? Схаменіться! — нервово затовк сигарету в попільниці.

— Досить гратися із нами в піжмурки. Шостого липня ви виїхали з Києва і сьомого вже були в Шулешко Раїси Гаврилівни. Чому ви…

— Яка Шулешко? Яка?.. — засовався на стільці інженер. — Не туліть горбатого до стіни!

— Не перебивайте. Чому ви брешете? Чого ви боїтеся?

— Я… я не знаю ніякої… Шулешко, — приреченим голосом видушив Табурчак.

— Вадиме Івановичу, облиште, прошу вас. Адже Руслан побачив вас на балконі. Це встановлено точно, як і наперед відмічене вами відрядження. Руслан заходив до Шулешко.

— Не вигадуйте, капітане, не грайтесь у примітивний детектив, — Табурчак закусив нижню губу від злості.

— Гаразд, — я дістав із шухляди кепочку. — Вам знайома ця річ? — і пильно, не криючись, дивився на інженера.

У його очах спершу майнуло здивування, потім острах, і він мимоволі поворушив губами, наче хотів щось сказати чи запитати. Втім, взяв себе в руки й буденним голосом мовив:

— Звичайно: півміста такі носять.

— Півміста? — іронічно перепитав я. — Цю кепочку забув у Шулешко Руслан. Чого ви сварилися з Василем?

— Я не знаю ніякого Василя, — затято відказав і прохально, стомлено додав: — Послухайте, це ж безглуздя підозрювати рідного батька.

— Жаль, ви вперто не бажаєте допомогти мені. А між іншим, є свідки. Ви будете говорити правду?

Табурчак втупився поглядом у стіл і мовчав.

— Ви упереджено ставитесь до мене, — зненацька випалив, зводячись. — Я вимагатиму, щоб у вас забрали справу. Дозвольте йти?

Я зиркнув на годинник — двадцять хвилин на десяту. Вона, мабуть, вже чекала в коридорі мого виклику.

— Трохи затримайтесь, — попросив, а сам відчинив двері.

Причепурену базарувальницю не впізнати: блідо-зелена сукня, білі босоніжки, перісте волосся зачесане і зібрана на потилиці у вузол, губи підфарбовані, на колінах сумочка з лискучою металевою застібкою. Цілком пристойний вигляд, без найменшого натяку на непривабливу бабу, що торгує зернятами.

— Прошу, — запросив її жестом.

— А хіба вже пів на десяту? — обсмикала сукню.

— Трохи менше.

Вона переступила поріг, подивилася на Табурчака й зблідла. Він ковзнув по ній безвиразним поглядом і відвернувся. У мене стислося серце. Я торкнувся її руки, і жінка озирнулася на мене, розгублена й безпорадна.

— Сідайте, Ярино Григорівно, — підвів її до стільця й подав склянку води.

Пила й не спускала очей з сина, а той сидів похилений, замислений. У кабінеті на кілька хвилин залягла тиша. Лише крізь вікно долинав приглушений вуличний шум. Я почекав, поки оговталась базарувальниця.

— Ви знаєте цього чоловіка? — запитав її.

— Знаю.

— Звідкіля? — скинувся інженер. — Що за комедія, інспекторе? Для чого?

— Не гарячкуйте, — зупинив його. — Розкажіть, Ярино Григорівно, що ви бачили сьомого числа. І взагалі про все.

Табурчак пильно вдивлявся у жінку, а та вбирала поглядом кожну рису його обличчя і не могла розпочати…

— Це вона продає зернята на нашій вулиці! — впізнав її інженер і задоволено відкинувся на спинку стільця. — Я б на вашому місці не вдавався до послуг сумнівних осіб, — зневажливо здвигнув плечима.

— Не поспішайте з висновками, шановний, — порадив йому. — Говоріть, Ярино Григорівно.

— Важко мені… — зітхнула базарувальниця й осудливо похитала головою. — Сумнівних… Господи, я ж… — і часто закліпала.

Табурчак скривив губи в іронічній посмішці.

— Заспокойтеся, не треба, — сказав я.

— Угу… не буду… не буду, — поспішно витерла пучкою сльози, випросталась. — Так от…

Вона розповіла те ж, що й вчора.

— Що ти плещеш, жінко?! — схопився Табурчак, полотніючи. — В якому будинку? Кому ви вірите? Кому?! — зціпив кулаки, люто блискаючи очима. — Перекупка!

— Вашій матері, Вадиме Івановичу, матері, — спокійне сказав я. — Вірю вашій матері.

— Матері? Моїй?.. — Ще дужче видовжилося його лице, він сперся рукою на стіл і враз обм'як, втрачаючи свій шал. — Ця жінка… моя…

Я залишив їх наодинці. Вийшов надвір. В тіні під каштаном продавали квас, і я приткнувся до невеликої черги. Подумав, що за ці дні зробив дві добрі справи: знешкодив грабіжника і звів матір з сином. Табурчакове серце пом'якшає, забудеться образа і гіркота сирітства. Згадав рідну маму, і мені стало сумно. Як вона зі своїм хворим серцем? Їй скоро п'ятдесят. Мені закортіло почути розмову матері й сина. Чи примирились вони? Чи заперечуватиме Вадим Іванович своє знайомство із Шулешко?

Не поспішаючи піднявся на другий поверх, постояв під дверима — не хотів вертати матір і сина до гіркої дійсності.. Втім, робота є робота. Я відчинив двері.

Ярина Григорівна, заплакана, із скуйовдженим волоссям, пригорнула до себе голову Вадима Івановича. Я згадав славнозвісну картину «Повернення блудного сина»… Вони не звернули на мене уваги, тільки Табурчак на мить розплющив очі. На його обличчі — збентеження й біль.

Я сів за стіл. Ярина Григорівна змучено посміхнулася.

— Він усе розповість, — мовила виснажено. — Правда, Вадиме? — Син кивнув. — Він ні в чому не винен, тільки ото зв'язався з тією хвойдою. Аби ви знайшли Руслана… Кажи, кажи Вадиме. — І мати важко сіла навпроти.

Табурчак дивився у підлогу…

— Вадиме, — гукнула його мати.

— Зараз… — Він тремтячими пальцями розминав сигарету.

Через кілька хвилин, не дивлячись на мене, інженер розповів про своє передчасне повернення з відрядження й ночівлю у Шулешко. Все сталося, як я й передбачив, лише не бачився він із сином — сховався від нього у другій кімнаті. Чув його розмову з Шулешко, а потім і мою з нею. Признався, що сьомого Кисюра гостював у сестри і пішов од неї пізно ввечері. Відсутність сина налякала Табурчака, і вранці він подався додому. От і все. Нічого суттєвого, нового. Вже й не цікавило, чого вони сварилися з Василем.

Вадим Іванович тер лоб долонею, наче у нього розболілася голова. На сина невдоволено дивилася матір, і я зрозумів: він щось не сказав. Я його не питав, бо знав, що все одно скаже, якщо те відомо Ярині Григорівні.

— Лист, Вадиме, лист, — нетерпляче підказала йому мати.

Табурчак подав мені білий конверт з малюнком новорічної ялинки і написом під ним: «З новим роком!» Хм, з Новим роком у липні! Лист інженерові додому. Штемпель місцевий, сортувалося десятого у 22-му відділенні зв'язку. Я вийняв із конверта удвоє складений аркуш в косу лінійку, розгорнув, прочитав:

«Слухай, хмир болотяний, або ти женишся на Раїсі, або тобі не бачити свого сина, як вух без дзеркала. Усьок?»

Мені перехопило подих. Невже Кисюра? Недарма без крутійства визнав свої злочини: щоб приховати інший. Значить, Табурчак до справи не причетний. Не міг же він написати його сам собі, щоб одвести від себе підозру. Втім… Ні, надто підступно й підло для батька. Швидше — груба робота Кисюри. Сподівався, що інженер, щоб не викрити своїх зальотів, не покаже мені лист. Розрахунок вірний.

— Коли отримали? — запитав, вкладаючи лист у конверт.

— Вчора.

— Когось підозрюєте?

— Як вам сказати… — зам'явся. — Ви теж, напевне, здогадуєтесь.

— Брат її! А хто ж?! — вихопилось у матері.

— Він погрожував викрасти сина?

— Ні, погрожував мені: «Я тобі зроблю, ти мене запам'ятаєш…» В такому дусі, — пояснив інженер.

— За що погрожував?

— Я… — Табурчак знітився і відвернувся, глухо продовжив: — Я не хотів женитись на Раїсі.

З вікна кабінету я бачив, як з під'їзду нашого відділення вийшли Табурчаки. Ярина Григорівна забігала наперед і зазирала в синове обличчя, щось говорила, енергійно жестикулювала, потім зупинила його і закивала, ніби комусь погрожуючи, пальцем. Тепер Вадим Іванович не піде до Шулешко. Від сьогодні їхнім зустрічам кінець. У ньому прокинулось запізніле каяття. Свідчення тому — списані аркуші на столі.

Їх постаті затулило густе віття каштанів. Я вернувся до столу. Ще раз прочитав анонімку. Підкреслив «хмир болотний» і «усьок». В цих жаргонних слівцях відчувалося минуле Василя. Ось для чого просила його сестра приїхати.

Звичайно, не викрадати сина свого коханця, а якось вплинути, щоб покинув сім'ю і одружився з нею. А Кисюра виявився запопадливішим, заманив кудись Руслана і сховав. Підлий тип.

Прочитав лист Шулешко до брата. Безперечно, у його підтексті вчувалосязанепокоєння. Проте Кисюра відповів, що Руслана не бачив, а тільки чув, ніби він забіг до сестри й тим добряче нахарапудив полюбовників. Отож заздалегідь приготував таку відповідь. А може, вистежив після тренування, бо Руслан дзвонив додому.

Де ж Кисюра сховав його? На дачі? Але ж ми все обдивилися. Стривай! А льох чи підвал?! Без них не обходиться жоден господар. Напевне, ляда майстерно замаскована в підлозі. Я схопився їхати на дачу Шулешко, та схаменувся, бо раптом подумав: чому мовчав Руслан? Адже чув нашу розмову, а ніякого сигналу не подав. Звичайно, на дачі його не було.

А де? Може, на іншій, на якій ніхто не жив? Часом не у когось із тих картярів ховав Кисюра Руслана? Покажу анонімку грабіжнику. Як він зреагує на неї? Я заспішив до ізолятора. Зайшов до чергового і дав йому адресу Шулешко. Попросив привезти її у відділ.

Переступив поріг камери. Василь сидів навпочіпки у кутку, зіщулений, малий, ніби хлопчак. Оглянувся. Минуло лише півдоби, а обличчя вже посіріло, і в очах туга.

— Слухай, Василю, як ти докотився?..

— В душу лізеш, начальнику? Навіщо? — Кисюра звівся й прихилився до стіни.

— Облиш це дурне «начальнику»! — скипів я. — Ще не пізно стати людиною.

— Пробував. Розумієш… А все через умови. Я з п'ятого класу почав займатися боксом. Тренери мене запримітили, почали створювати умови: спочатку в школі, потім на заводі. Я майже постійно десь їздив, виступав на змаганнях, а оцінки ставили, зарплату нараховували…

— Значить, винні добрі дяді?

— І я, і вони. Да… Не став я ні олімпійським чемпіоном, ні світовим призером, — сумно зазначив Василь. — А обіцяли мені світле майбутнє. Все полетіло шкереберть: суд, колонія наче в нокауті. Довго зводився на ноги… Мріялось… вийду на волю, тренуватимусь — загримить моє прізвище. Ось і загриміло, — кисло посміхнувся. — Знову небо в клітинку… Відбув строк, опинився за ворітьми — і закрутило: кореші, горілка, карти, чувихи… За два тижні просадив те, що накапало за чотири роки, й сів на мілину. Подався на лісозаготівлю, трохи повколював — розрахували. Обридла тайга, постійне давай-давай, а на півдні вирувало гарне, веселе життя. Тут лист від Раїси… І чого я перед тобою, капітане, сповідаюсь? — здивовано запитав.

— Без сповіді важко, Василю. Скажи, чого тебе кликала сестра?

— Не здогадуєшся? — лукаво примружився Кисюра. — Щоб вплинути на її зальотника. Вона… вагітна. А він, гад балухатий, тепер у кущі, — скреготнув зубами.

Брат заступився за сестру. Його турбувала її доля, і Кисюра того не приховував, але побіжно кидав на себе тінь підозри. Невже Василь так упевнений, що лист не потрапив до мене? Аж дивно. Може, не він писав… Після відвертої нашої бесіди не хотілося показувати листа. Але істина вимагала.

Я подав його зі словами:

— І ти викрав Руслана і шантажував його батька?

Кисюра пробіг очима каракулі, закліпав, і його лице поволі кам'яніло. У камері нависло давке мовчання.

— Ти що мені чіпляєш, капітане? — розгублено й тихо мовив Кисюра. — Я з тобою, як… А ти? — й ображено відвернувся до стіни.

— Але ж мені треба перевірити, — невпевнено відповів я.

— Іди, нам нема про що говорити, — буркнув насуплений Василь. — Іди, сповідальник.

Мене спантеличила його поведінка. Я чекав обурення, вигуків, заперечень… А він тільки звинуватив мене у підступності, ніби я навмисне викликав його на душевну розмову, щоб скористуватися з неї і підкласти йому свиню. Тепер Кисюра сховався, наче равлик — у свою хатку. Виникле довір'я розтануло, мов травневий сніг, і далі вести розмову — безглуздо.

Піднявся до себе в кабінет. Шулешко ще не було. Непокоїв лист, бо за ним міг ховатися хтось невідомий, кого я взагалі не знав.

Мені стало тоскно як ніколи. Пошкодував, що викликав Шулешко. Вона теж не причетна до зникнення Руслана. Хтось постукав.

— Заходьте.

На порозі з'явилася білосніжна постать. Жінка одягнена в брюки й блузку, які знадливо підкреслювали її зграбну фігуру, солом'яне волосся розпушене й вільно спадало на плечі, а півобличчя затуляли дзеркальні світлозахисні окуляри. У руці — вишукана сумочка, теж біла. Шулешко привіталась і сіла напроти мене. За скельцями я не бачив її очей, але відчував на собі глузливий погляд. Кабінет сповнився пахощами парфумів. Сестра Кисюри, знаючи собі ціну, трималася невимушено й незалежно. Поки що, зазначив я.

— Вибачаюсь, що потурбував. Мені б хотілося дещо вас запитати.

— Прошу. Я охоче. Але навіть не уявляю собі, що вас зараз цікавить, — виказала свій подив.

— Те ж саме, — дивився на себе у скельцях її окулярів. — Ви знайомі з Табурчаком Вадимом Івановичем?

— З Табурчаком? — перепитала, і її брови випурхнули з-під окулярів. — Вперше чую.

— Граєте? Досить, Раїсо Гаврилівно, — і я подав їй свідчення інженера. — Прочитайте і зробіть висновки.

— Яка гра? Яка гра? — кокетливо перепитала, схиляючись над аркушами. — І що там читати? Що?..

Шулешко затнулася, наче хтось раптово затулив їй рота. Показання Табурчака її приголомшили. Вона посунула до себе папери, не зводячи голови. Напевне дивилася спідлоба. Негарно дивилася.

— Чому ви казали неправду?

— Ха! Правда у моєму становищі! — Продавщиця поклала випещену руку на стіл і легенько забарабанила пальцями. — Мені ще бракувало скандалу на роботі чи вдома.

— Де ваш брат? — зненацька поцікавився.

— Брат? — Лискучі скельця втупилися в мене. — Десь у Сибіру.

— Це ви писали? — показав їй листа, знайденого у Кисюри. — Ваш почерк?

— Я… — відповіла стишено, і її груди перестали здійматися — затамувала, приголомшена, подих.

— Яке питання ви збиралися вирішити з братом? Тільки щиро.

Шулешко напружено мовчала, і я відчув, як їй кортіло тої миті зірвати з перенісся окуляри й зарюмсати вголос. Але вона вперто, над силу, стримувалась, сподіваючись на диво, яке позбавить мене розуму, а її неприємних запитань.

— Слухаю вас, — поквапив її.

Вона здригнулася і, напевне, гарячково обмірковувала відповідь.

— Щоб Василь поговорив з Вадимом… Я… я завагітніла, — зніяковіло, через силу сказала.

Я не повірив.

— Завтра принесете завірену довідку від лікаря про вагітність. Обов'язково, — наголосив незаперечно.

І Шулешко не витримала: рвучко скинула окуляри. З її підфарбованих очей потекли сльози. Вона скривилась, враз ставши підстаркуватою і негарною.

— Чого ви причепилися до мене? Чого?.. — схлипувала, порпаючись у сумочці. — Ви ж не знаєте, що це таке — життя самотньої жінки. Мені заздрять, а я нещаслива. Думаєте, добре без чоловіка? Раз молода, ще й вдова, то вона така-сяка…

— Гаразд, Раїсо Гаврилівно, — сказав їй, щоб заспокоїти. — То де ваш брат? Чим він займається?

— На моїй дачі, відпочиває, — витирала рожевою хустинкою щоки, губи від патьоків чорної фарби.

Я подав їй показання Кисюри.

— Прочитайте, чим займався ваш брат. А обманювати нас не варто.

Шулешко почала читати… Я став і підійшов до вікна.

— Господи… — простогнала продавщиця. — Пограбував…, вдарив ножем… Ні! Ні!.. Я ж його виростила, коли нас покинув батько, а мама злягла!.. І тепер знову тюрма… Може, його хтось примусив?!

— Ваш брат робив це свідомо, — озвався я.

Я налив їй склянку води. Цокочучи зубами, вона жадібно пила, й цівочки збігали по підборіддю, шиї, на комір блузки… Переді мною сиділа наче інша жінка — жалюгідна й безпорадна, зовсім не схожа на гордовиту господиню, власницю автомобіля й дачі.

— Мама… не переживе… — крізь гикавку мовила. — Це… зовсім її… доконає…

Шулешко сиділа й схлипувала, прикладаючи то до очей, то до носа хустину. Навіть забула про свою зовнішність: не причесалася, не підфарбувала губи та вії.

— Я вас не затримую, — дав їй зрозуміти, що пора йти. — Коли виникне необхідність, ми вас викличемо.

Вона старечою ходою пішла з кабінету. Модний одяг на ній здавався ніби випадковим, з чужого плеча. Її збайдужіння пригнічувало й водночас дратувало мене. Переконався, що серед людей, подібних до Шулешко, сильних духом не буває.

Карлючкуваті слова притягували мене до себе, наче магніт залізо. «Слухай, хмир болотяний, або ти женишся на Раїсі, або тобі не бачити свого сина, як вух без дзеркала. Усьок?» Ні, Кисюрі не треба було вдаватися до листа, коли він міг віч-на-віч пригрозити інженерові. Тут діяв хтось інший, хитро й підступно, навмисне кидав підозру на Василя, щоб самому залишитися в тіні. Тоді на що розраховував невідомий? Адже лист — ниточка, хай і благенька, яка приведе до нього, незаперечний доказ. На таке наважився б лише той, у кого було незаперечне алібі.

Вирішив порадитися з майором. Скорич зустрів мене лукавим поглядом. Я зрозумів: у нього чудовий настрій. Мабуть, він завершив свою справу. Авжеж, на столі лежав обвинувальний висновок.

— Сідайте, Арсене Федоровичу, — запросив. — У вас вигляд — ніби наїлися кислиць. Що трапилось? Квсюра відмовився від показань?

— З Кисюрою все гаразд, — і згадав: досі не розповів Скоричу, хто така базарувальниця. — Сьогодні я викликав на бесіду Табурчака, ту жінку, яка продає насіння на його вулиці, і Шулешко.

— А навіщо… ту жінку? — здивовано запитав.

— Ви знаєте, хто вона? — Я переможно дивився на майора. — Табурчакова мати! Рідна!

— Мати Табурчака?! — аж підвівся майор. — Але ж ви казали — він сирота, виховувався у дитбудинку…

Я все йому розповів. Дмитро Юхимович уважно слухав, киваючи головою.

— Да, все ж недарма ви попрацювали, — підбив підсумок моєї роботи. — Примирити сина з матір'ю після багатьох років неприязні — неабищо. А як з хлопчиною?

— Нічим хвалитись, — похмуро відповів. — Я впевнений, що ні Табурчак, ні Шулешко його не сховали. А ось… — поклав перед ним анонімного листа.

Майор прочитав його і… мовчав. Зненацька мене осінило: Дмитро Юхимович терпляче, поступово, крок за кроком підштовхував мене до кінцевої мети, поволі виводив, наче незрячого, на вірний шлях розшуку. Як це я відразу не второпав?! Виходило, десь я помилився.

— І що робив Кисюра, коли ви показали йому цю писульку? — запитав майор.

— Образився, не схотів зі мною говорити.

— А ваша думка?

— Спершу хотів пошукати на дачах, а потім… Словом, мені здається, хтось прагне завести розслідування в тупик, відвернути від себе увагу, — виклав Скоричу свої міркування.

— Вірно, — погодився майор. — Засіб простий і випробуваний. І який напрошується висновок?

Я замислився… Авжеж! Ясно, як серед білого дня!

— Автор анонімки добре обізнаний із «сердечними» справами Табурчака, знає Кисюру і про зникнення Руслана, — випалив поспішно.

— Отож постає питання: кві продест? — нарешті глянув на мене майор.

— ?!

— Кві продест? — посміхнувся він. — Тобто по-латині — кому вигідно? Кому вигідно накинути Кисюрі цю справу? Га? Є такий громадянин чи ні?

— Є, звичайно. Лист — підтвердження. Але зараз у мене нема нікого на підозрі, — відверто признався. — Тепер усі мають залізне алібі.

Дмитро Юхимович якось дивно, ніби шкодуючи за чимось, подивився на мене, аж мені зробилося незручно.

— Ви б, Арсене Федоровичу, трохи розвіялись, — доброзичливо порадив. — Сходіть на Флотський бульвар, погуляйте. Там чудові краєвиди. У вас, вибачте, вигляд перевтомленої людини. Тимчасові невдачі, поразки неминучі у нашій роботі.

У мене почервоніли вуха, бо майор безпомилково оцінив мій стан. Дякував йому за те, бо у тяжку хвилину підтримав, вселив надію.

Я охоче скористався порадою Скорича. До Флотського бульвару кілометрів зо два, але йшов пішки, помалу, як на прогулянці. Поминув універмаг, кафе «Чайка», піднявся сходами у скверик, де на лавках під розлогими платанами сиділи пенсіонери і молоді мами з колясками. Навколо фонтану галасували діти, полохаючи голубів.

Ось і Флотський бульвар із старовинними гарматами, великими якорями. Я сів на лавку і дивився, як по ряхтливому плесі повільно снували вітрильники, мчали моторки, здіймаючи хвилю. Кигичили чайки, вихоплювали з води якусь поживу.

На протилежному березі погойдувались яхти, крізь листя платанів видно було сіре приміщення водної станції і руді боки байдарок у елінгу. Десь там майстрував Микичур і серед підлітків крутився Радутний.

Як там сказав по-латині майор? Кв… кві про… протест — кому вигідно. А справді: кому вигідно вплутати Кисюру, звинуватити його у викраденні Руслана? Хто відводив од себе підозру? Мати і батько Руслана відпадали, Шулешко і її брат теж. Микичур? Радутний?..

Але ж і один і другий мали відношення до справи лише побіжне, як свідки. Коли б не дзвонив Руслан після. тренування, я б теж їх підозрював. Подумав, що Скорич на випадково підказав мені місце для прогулянки, він теж щось говорив про рибалок… Еге, радив поговорити з ними, а я досі…

Густе віття платанів і плакучих верб затуляло набережну, на якій чапіли затяті рибалки. Завагався: йти чи ні? А може, там мій останній шанс на успіх? Спустився сходами до води, і приємна прохолода огорнула мене.

На сірому розпеченому бетоні сиділо густенько рибалок: діди і підстаркуваті, молодики й підлітки, натоптуватий дядько у тільнику, навіть одна жінка, огрядна, в зеленій панамі й голубій сукні. В кого ж спитати? І що це вирішить? Підтвердяться розповіді Радутного й Микичура, ну і, можливо, хтось із рибалок бачив, як Руслан вийшов із швертбота. Втім, воно й не суттєве, бо школяр після тренування дзвонив.

Дзвонив… І вже вкотре той дзвінок наче вимуровував переді мною стіну, об яку розбивалися всі мої припущення. Він безжально спростував начерки моїх версій. Щоб не мучило власне сумління, я підійшов до рибалки — статечного чоловіка в поношеному сірому костюмі. Зазирнув у його бідончик — там ворушилися лискучі продовгуваті рибки.

— Добре клює? — чомусь запобігливо запитав.

— До вечора насмикаю на юшку, — відповів не оглядаючись.

— А що воно за риба?

Чоловік зиркнув здивовано, ніби я бовкнув якусь дурницю, і знову вп'явся поглядом у червоний поплавець.

— Верховодка, — буркнув, здогадавшись, що перед ним невіглас у рибальстві.

— Да, це ж мати треба терпіння! — полестив чоловікові, щоб не згасла розмова. — Отак щодня…

— Не щодня: іноді до зміни або після роботи. То Кнехт і ночує тут, — іронічно кивнув ліворуч.

— Такий затятий? — не повірив. — Це який Кнехт?

— Он у тільнику, — і смикнув вудлище — підсік верховодку.

Ще кілька хвилин постояв коло нього й пішов далі. Все те робив автоматично, без належної зацікавленості, яка завжди допомагала в роботі. Придивлявся до Кнехта. Кнехт… Чудне прізвище. З чого ж почати розмову? Про рибу? Знову вклепаюсь. Краще відрекомендуюсь, і край.

Рибалка буцматий, оцупкуватий, мов дубовий окоренок. Голова, незважаючи на спеку, не покрита, і його густий чуб від сонця и вітру нагадував просяну волоть. У коричневій лапатій руці бамбукове вудлище здавалося барабанною паличкою. Я привітався з ним.

— Здоров, якщо не жартуєш, — басовито, весело відказав.

У нього крупне, грубе лице. Очі, ніс, губи, підборіддя ніби викарбувані начорно скульптором.

— Ви товариш Кнехт? — для певності запитав.

— О, Кнехт! — вигукнув і засміявся. — Боцман Кнехт, юнго. Сорок два роки топтав палубу. Ще й досі ніби гойдається під ногами земля. А зараз на пенсії, — безнадійно махнув рукою. — Списали на берег ловити бички.

Я теж посміхнувся, передчуваючи невимушену бесіду. До того ж я ніколи не бачив живого боцмана.

— А я з міліції, капітан Загайгора, — сказав, наче похвалився, і стало незручно.

— Ти ба! Чогось вподобав мене ваш брат, — хитро прискалив око. — Про хлопчину питатимеш, чи що?

Я насторожився.

— Про хлопчину, — підтвердив. — А хто вас уже питав?

Дивно: кого цікавила доля Руслана? Хто додумався питати рибалок? Надто професійний метод для звичайної людини. Недарма Скорич радив сходити на набережну. Хтось випередив мене. Від недоброго передчуття мене аж замлоїло. Кнехт, мабуть, помітив у мені якусь зміну, бо зміряв з голови до ніг недоброзичливим поглядом.

— Ану, покажи-но свій документ! — вимогливо сказав.

Я подав йому червону книжечку. Він розгорнув її, звірив фото.

— А в того ви не питали посвідчення?

— Ні, повірив на слово, — зніяковів боцман. — Ти вибач.

— Який він із себе?

Кнехт замислився, закліпав повіками. Я напружено чекав…

— Він підійшов десь близько дев'ятої вечора… — невпевнено почав рибалка. — Еге, близько дев'ятої, бо скоро прибув теплохід з останнього рейсу.

— Якого числа?

— Десятого. Сам він… нічим не примітний чоловік, вище середнього зросту, в діркатому капроновому капелюсі. Да! — Ляснув себе по лобі боцман і жваво додав — У нього начисто голена голова! Я помітив, коли він витирався хустинкою.

Голена голова… Скорич! Авжеж. Мені відлягло від серця, хоч і був незадоволений собою. Зрозумів, що майор дістав значні відомості, бо саме після десятого він вдруге радив мені навідатись сюди.

— То наш працівник, — заспокоїв боцмана. — Наш. І що ви йому розповіли?

— Майже нічого, — знизав крутими плечима Кнехт. — Бачив я, бо знічев'я зириш навкруги, швертбот Радутного і того пацана. Тренувалися вони довгенько: відпрацьовували повороти, йшли галсами, потім відпочивали.

— Де відпочивали? Тут?

— Ні, он там… — махнув рукою Кнехт. — Біля дач, під очеретом. Опісля швертбот причалив до набережної. Оце і все, що розказав.

— А хлопчина був у швертботі, коли той причалив?

— Не помітив. Я ж за ними спеціально не стежив, — ніби виправдовувався. Потім мовив з нотками іронії: — Між іншим, капітане, я не Кнехт.

Ось тобі на! Оце признання! Я витріщився на рибалку, мов на снігову людину. Мені аж відібрало мову.

— Я — Лило Микола Панасович. — Він оглянувся на мене й стурбовано запитав: — Ти чого?.. А, ти, видать, не місцевий. Кнехт — моє прізвисько. Кнехт — це металева тумба для закріплення канатів. А ти вже подумав… — Боцман засміявся, ворухнув рукою, і на граніт, йому під ноги, шльопнулась срібляста верховодка.

— Н-да, Миколо Панасовичу… — Я з полегшенням передихнув.

— Мотай на вус, — хитро підморгнув мені. — Знадобиться.

Дивно, що Скорич так наполегливо спроваджував мене на набережну, де не виявилося жодного свіжого факту.

— А наш працівник більше ні з ким не розмовляв? — спитав наостанку.

— Тільки зі мною.

Попрощався з боцманом і пішов. От і значимі відомості! — кепкував із себе. Проте непокоїло, що я не помітив чогось суттєвого. Як у дитячих журналах: у намальованому дереві треба знайти якесь звірятко. І от довго нишпориш очима серед гілля, поки раптово не помітиш те, що шукав. Ще й дивуєшся, як це просто.

Не міг він мене наштовхувати на непевний слід. Навіщо? Скорич, як і я, теж зацікавлений, щоб Руслана швидше знайти. Розмовляв майор лише з Лило. Я аж зупинився, вражений своїм здогадом: він посилав мене до Лила… Відтворив у пам'яті нашу розмову… Нічого особливого, все знайоме досі. Що ж мав на увазі Дмитро Юхимович?

— Ну, як там боцман? Ще не збирається додому? — раптом озвався до мене рибалка, що назвав Лило Кнехтом, і насмішкувато продовжив: — Не хвалився своїм мопедом? Он стоїть за платаном, — показав рукою.

Справді, з-за грубого стовбура визирало колесо.

— А де живе старий? — запитав.

— На Пушкінській.

Приголомшений, я завмер… Ось яке відкриття зробив Скорич! Адже Руслан пішов по Пушкінській. Він устиг подзвонити і… Так, залізна витримка у Кнехта: ні розгубленості, ні хвилювання. Тільки невимушеність і приваблива простота. Як розпізнав майор у ньому злочинця? Звісно, Лило теж йому сказав, що не бачив хлопчини, але Скорич натрапив на слід. Звичайно, навів мопед і, можливо, розшукав свідка, що жив на Пушкінській. Можливо. А мені не поталанило.

Вийшов на бульвар і сів на лавку під туєю, що затуляла сонце. Тепер мені треба знайти того свідка. Вирішив обійти жителів Пушкінської. Жевріла надія, раз майор знайшов очевидця. В такому випадку, як зумів Кнехт замести сліди і де сховати труп? У вісім годин вечора ще видно, та й перехожих багато.

Я знову відтворив у пам'яті розмову з боцманом… І донедавна мовлене ним несподівано набуло вагомого значення, відкрило мені свій потаємний зміст. А ще столяр Микичур, металевий карбованець Радутного… Як все просто! Мені аж забракло повітря. Глипнув на годинник — двадцять хвилин на першу. Ще встигну подзвонити майору до обіду.

Я втретє на водній станції. Прийшов майже на годину раніше, бо у відділі не сиділося.

Ще від воріт почув бадьору команду: «Раз-два, взяли! Іще раз — взяли!..» Я впірнув у зелений тунель — платанову алею, пройшов мимо адміністративного будинку. Подивився на вікно тренерського кабінету — там нікого не було. Зате в елінгу чаклував біля човнів Микичур у брилі й чорному фартусі поверх тільняшки. Гостро запахло фарбою.

— Добрий день, Михайле Степановичу, — привітався.

Він повернувся — і на його обличчі спочатку промайнуло здивування, потім — зажура. Столяр кивнув.

— Не знайшли, видать… — скрушно похитав головою, розминаючи «Шахтарську». — А мені він сьогодні приснився…

— Напевне, думали про нього.

— Думав, звичайно, у самого троє онуків, — сів на березову колодку, розмірковував: — Якщо досі не об'явився — діло швах. Подзвонити і тиждень десь ховатися — це треба мати залізне серце. Ніяк не доберу: чи він узлився на батьків, чи… — і, не доказавши, махнув рукою.

— Ви ще довго працюватимете?

— Сьогодні до шостої години, — Микичур сторожко зиркнув на мене, але стримався, промовчав.

Я не збирався йому нічого пояснювати.

— Радутний не спізнюється?

— Ніколи. Павло акуратист. — Він кахикнув, наче остаточно ствердив свою характеристику. — Через два дні їде на республіканські змагання.

— А хто вам сказав, що Руслан дзвонив додому?

Столяр, як підносив цигарку до губів, так і застигла вона в його руці напівдорозі. Він сторопіло звів острішкуваті брови.

— Не… не пам'ятаю. Їй-бо. Від когось чув… — розгублено промимрив затинаючись.

— Гаразд, гаразд, — заспокоїв його і не сказав, що незабаром нам знову доведеться зустрітися. — Піду, трохи погуляю.

Навмисне не попередив Микичура залишатися на місці, щоб не тривожився. Нехай ніхто передчасно не тривожиться. Я сів на причалі. Поглядав то на алею, щоб не проґавити Радутного, то на той берег лиману. Перехожих на набережній обмаль, бовваніли рибалки, і серед них я швидко відшукав Кнехта, який здалеку був схожий на смугастий ящик, поставлений на парапет.

Про що думав боцман Лило? А може, він і не боцман? Хтось вигадав, як і прізвисько Кнехт, і воно пристало, мов реп'ях. Втім, головне, щоб до 16.00 він нікуди не двинув. Треба було раніше зустрітися з ним. Он Пушкінська. Десь там жив Кнехт і щодня їздив по ній мопедом ловити рибу…

У воротях водної станції з'явився Табурчак. Вчасно прийшов, хоч погодився й неохоче. Я розумів: після — недавнього викриття почувався він кепсько й знову бачити мене йому не хотілося. Але то дрібниці, порівняно з тим, що його чекало попереду.

— Табурчак! — я замахав рукою. — Табурчак!

Помітив. Наближався насуплений, невдоволений. Зупинився коло мене. Він у черевиках з латуневими накладками на носках. Взув, бо сподівався, що найгірше вже позаду. Як він помилявся! Я подумав: скоро все стане на свої місця, і добре, що нема тут його дружини. Вадим Іванович сів підібравши ноги. Від нього несло пивом і таранькою. Уникав мого погляду. Я не звертав уваги на його поганий настрій.

— Як там Валентина Гнатівна?

— Пішла… — протягло відповів.

— Куди? — мені чомусь здалося — покинула його.

— У морг. Їй усе ввижається, що той хлопчина… Руслан, тільки вона не впізнала, — пояснив. — Хай переконається. Вже несила її вмовляти. Швидше б усе скінчилося.

У нього справді вигляд людини, яка багато пережила: на одутлому обличчі байдужість, втома, в очах — безнадія.

— Уже познайомили свою дружину з матір'ю?

— Ні, пізніше, — обхопив коліно зчепленими руками, заколихався, наче маятник.

— Дарма. Саме зараз їй потрібна підтримка, — м'яко зауважив. — Я впевнений, що Ярина Григорівна нічого їй не розкаже. Вона теж хоче зберегти вашу сім'ю.

Табурчак недоброзичливо зиркнув на мене. Авжеж, дякувати мені за розкриття його походеньок він не збирався.

До причалу пливла яхта. На носі, на тлі паруса, стояла струнка, засмагла дівчина. Віддалік вона здавалася дивним малюнком. Тільки соняшниковим волоссям бавився вітерець. Гарно. Так захопився, що й не помітив, коли прийшов Радутний. Випадково кинув оком на вікно тренерської кімнати, а там його чорнява голова.

— Почекайте мене тут, — сказав Табурчаку і кивнув на його ноги. — А вас підвів подарунок Шулешко.

— Як підвів? — не второпав інженер, мимоволі намагаючись прикрити свої туфлі холошами, наче сором'язлива дівчина подолом сукні коліна.

— Я їх помітив, коли вперше прийшов до продавщиці, — і не без задоволення сказав. — Стояли під вішалкою. Отож, Вадиме Івановичу, спочатку я заочно познайомився з вами через туфлі.

— А ви єхидна людина, — неприязно зазначив Табурчак, дістаючи сигарети.

— Не завжди. — Я встав. — Принаймні не буду перераховувати ваші вади.

У нього на щоках від тамованої злості заходили жовна…

15.45. Треба поспішати. І я відчув хвилювання. Микичур стривожено зиркнув на мене. Я одним стрибком подолав три сходинки до дверей. У вікні широка спина тренера. Він щось писав, сидячи за столом. Я постукав і, не чекаючи відповіді, переступив поріг. Павло Трохимович неквапно підняв голову, невдоволено примружився, та, побачивши мене, привітно посміхнувся.

— А, це ви, — подав руку. — У вас ніяких новин?

— Поки що — ні, — я з інтересом розглядав кубки і вимпели. — Мені б хотілося, Павле Трохимовичу, пройти той маршрут, яким тренувався Руслан. Увійти, так би мовити, в його роль.

— Розумію. Я сам збирався запропонувати вам цю подорож, але подумав… може, вам незручно, — зніяковів тренер. — Зараз підготуємо швертбот.

— Не треба. Ми своїм катером, — відмовився від його послуг.

— Гм, своїм… — ніби сторопів, та за мить опанував собою.

— Шкода. Під вітрилом — неповторне враження, а коли ще вперше… — і мрійливо заплющився.

— Якось виберусь, — пообіцяв йому. — Тоді відведу душу.

Перед тим, як замкнути кімнату, тренер пильно оглянув її, наче для певності, чи нічого не забув. З приступок я побачив на тому березі голубий катер із щоглою. Наш. Здалеку він скидався на іграшковий.

Ми порівнялися з елінгом.

— Михайле Степановичу, гайда з нами на морську прогулянку, — запросив столяра.

— Ви серйозно? — не повірив. — З тобою, Павле, у швертботі?

Радутний не відповів. Мабуть, не дочув.

— Наздоганяйте нас, — кинув я столяру.

Спиною відчув погляд Микичура. За хвилину скреготнули залізні двері елінга. Радутний знизав плечима.

— І навіщо відривати його від роботи? — здивувався з осудом. — На післязавтра ще треба відремонтувати три байдарки.

— Встигне, — заспокоїв тренера. — Це займе в нас хвилин тридцять. Хай провітриться дядько.

Табурчак побачив нас і лінькувато встав. Ми зупинилися коло нього. Позаду засапано дихав столяр. Голубий катер уже відчалив од набережної.

— Павле Трохимовичу, знайомтесь, — кивнув на інженера. — Це — Вадим Іванович, батько Руслана.

— Ра… Радутний, — збентежено назвався той, несміливо подаючи руку.

Вони зніяковіло дивилися один на одного. Тренер почувався ніби винним перед батьком свого вихованця, а інженера мучили докори совісті, що досі не спромігся познайомитися з людиною, яка не один рік терпляче навчала сина вправлятися з вітром. Подумав, що Табурчак жодного разу не схотів зустрітися з Радутним і розпитати, як провів Руслан останнє тренування.

Наш катер мчав до причалу: Зробив півколо і майстерно, не торкнувшись дощок, пришвартувався напроти нас. На його борту дві літери, написані червоною фарбою: ПК — патрульний катер. У маленькій скляній кабіні виднілась голова штурвального. На палубу з каюти вийшов Скорич.

— Прошу, товариші, на судно, — запросив, відчиняючи у борту дверцята, і простяг руку, щоб допомогти.

Першим, одним стрибком, опинився на палубі столяр, потім тренер, теж без допомоги. Одразу видно, що звикли до човнів. Катер похитувався, і Табурчак нерішуче. тупцював. Я нетерпляче доторкнувся до спини Вадима Івановича, і він наважився — незграбно, важко відштовхнувся від причалу й… не дотягся ногою до палуби, на мить завис над водою, але Скорич встиг вхопити його за лікоть і різко смикнув до себе.

— Не люблю води, — процідив інженер, щоб якось пояснити свою вайлуватість.

— А ви молодець, — шепнув мені майор, збуджено сяючи очима. — Тримаєтесь — комар носа не підточить.

Мусив триматись, щоб не втратити рівноваги, невимушеності. Що діялось із супутниками — не помічав, не придивлявся до них, щоб передчасно не сполошити його. Посміхнувся на похвалу майора і заглянув до каюти. Там сиділи Кнехт і дільничний інспектор Загата. Він тримав на колінах чорну невеличку валізу. Лейтенант змовницьки підморгнув мені. Мотор набрав оберти, і катер повільно рушив. Полічив пасажирів: Скорич, столяр Микичур, тренер Радутний, Табурчак, боцман Лило, Загата, штурвальний і я. Всього — вісім чоловік. Нам належало пройти маршрутом, яким тренувався Руслан. Пливли фарватером, від бакена до бакена. Від води тягло прохолодою, незважаючи на спеку.

— Покажете, де розвертатись! — гукнув Радутному.

Тренер кивнув. Вони з Табурчаком дивилися вперед, на хвилі, і мовчали.

Ми обганяли моторки і яхти, рибальські човни. Причал даленів. Лиман ширшав, наче вода розсувала стрімкі береги. Виднілися дачі, пляж, де вчора ми заарештували Кисюру. Невже вчора? Мені здавалося, що це було давно.

— Он за тим пам'ятним знаком… — нахилився до мого вуха Радутний. — Навколо нього — і вертались.

Праворуч від фарватера, прямо на воді, погойдувались два білих якорі, з'єднані вгорі металевим вінком з червоною зіркою посередині. Знизу прикріплений дзвін, але через вуркіт двигуна я не чув його бамкання. Пам'ятник наближався… Вже чіткіше було видно цифри — 1944.

— Розвернетеся за знаком, — попередив штурвального.

Коли катер порівнявся із якорями, дзвін залунав голосно й урочисто. Я зрозумів, що в тому місці загинули під час війни моряки.

Ми пливли назад.

Я здогадувався, про що думав Руслан на останньому тренуванні. Невесело й незатишно, усіма покинутим почувався хлопчина. Він свято вірив у найчистіше — любов і тому не знаходив пояснення деяким людським вчинкам. Важкий тягар ліг на дитячі плечі, непосильний і для деяких дорослих.

На півдорозі до водної станції катер розвернувся і помчав на дачі. То Скорич дав команду штурвальному. Радутний стривожено глянув на мене. Табурчак заточився, вхопив мене за лікоть, наблизив своє сполотніле обличчя і знеможеш сказав:

— Капітане… до берега… я не можу, — і заплющився.

— Що — не можете? — підозріло подивився на нього.

— Не можу…

— Облиште свої витівки, — зі злістю порадив йому. — Візьміть себе в руки.

Інженер притулився до борту, перехилився через нього і… тільки мелькнули його туфлі з латуневими носками. Донісся сплеск, здійнялися бризки. На якусь мить мене паралізувало. Отямившись, я всунув голову до кабіни штурвального і крикнув:

— Стій! Стій! Людина за бортом! — і метнувся на корму.

Катер гальмував, але ще рухався за інерцією. З каюти вискочили Скорич, Лило, Загата й Микичур. Позаду катера в спіненій воді безпомічно бовтався Табурчак, хапаючи ротом повітря. Боцман ступив крок, щоб стрибнути на поміч, але його притримав майор.

— Тримайтеся, Табурчак! — кинув йому рятівний круг.

— Випав чи сам стрибнув? — тихо поцікавився Загата.

Я знизав плечима, дивлячись, як інженер вчепився круг, захлюпав ногами й поплив від нас. Катер поволі задкував до нього, а Табурчак ніби тікав…

— Очманів чоловік з переляку, — мовив Микичур.

— Гей, салаго, розплющ очі! — гукнув Лило.

Ми втягли його на палубу. Мокрий і жалюгідний, з безтямними очима, Табурчак не випускав із рук рятівний круг. Я насилу видер його із зсудомлених пальців.

— Ме… мене за… закачало… — зацокотів зубами, глянув собі під ноги й витріщився. — Де… де мої… туфлі?

Він стояв босий. Подарунок Шулешко пішов на дно.

Майор махнув штурвальному рукою — катер шарпнувся, рушив до дач. До каюти вже ніхто не вернувся, окрім Загати. Табурчак, зіскулившись, сидів на кормі. З другого боку кабіни стояли боцман і Скорич. Перед ними виростала зелена стіна очерету, а трохи далі, ліворуч, тягся пляж із розкиданими валунами. Он там грав у карти Кисюра…

— Захотіли позагоряти? — спитав Радутний.

Я промовчав.

— І пивця захопили, — облизнувся Микичур. — Недарма ж той молодий із чемоданчиком.

— У мене тренування, — стурбовано мовив Павло Трохимович. — Я нікого не попередив, що затримаюсь.

Катер стишив хід. Очерет колихався, таємниче шурхотіло його цупке довге листя.

— Ми скоро, — заспокоїв я тренера.

Прислухався… Ніби хлюпнуло. Знову плюскіт… Табурчак поклав голову на руки, паче задрімав. Микичур підійшов до мене, злякано запитав:

— Що воно тут робиться?

Не встиг я відповісти, як пролунав радісний вигук Загати:

— Є! Є!

Кількома стрибками я опинився на носі катера, де вже були майор і боцман. На хвилях, у масці для підводного плавання, погойдувався Загата й махав дихальною трубкою.

— Яка там глибина? — запитав Скорич.

— Метрів зо три.

— Самі дістанете?

— Спробую.

Лейтенант набрав повні легені повітря й пірнув, мигнувши чорними ластами. Ми прикипіли поглядами до бульбашок, що вихоплювались на поверхню. Позаду гаряче дихав мені в потилицю Микичур. Лило подався вперед, вперся руками у борт, мов приготувався до стрибка. Я не оглядався.

Бульбашок побільшало, сплив мул, очевидно Загата торкнувся дна, і раптом крізь товщу води я побачив, як до поверхні наближалося нерухоме людське тіло. Загуркотів двигун, і катер обережно рушив… Вигулькнула голова із спотвореним обличчям.

— Руслан… — здавлено прошепотів Микичур.

Тіло, сповите капроновою линвою з якорем на кінці, ми поклали на палубі. Запало гнітюче мовчання. Надсадно кигичили чайки. Я не хотів оглядатися. Підійшов, нетвердо ступаючи, Табурчак.

— Що ви?.. — і затнувся. Знесилено прихилився до борту, і, щоб часом знову не випав, його підтримав Лило. Дивився застиглими очима, потім знеможено провів долонею по лиці й прохрипів: — Синок… Хто ж його зв'язав? Хто?..

Микичур нахилився до якоря і вражено сказав:

— Три зазубрини на лапі… Я позначив його терпугом. Це той, із швертбота. Павло…

Аж тоді я подивився на нього. Радутний, увібравши голову в плечі, спускався в каюту. Він ховався від людей.

— Викликай! — кинув одне слово штурвальному майор.

Я знав, кого той викличе по рації — експертів-криміналістів. Скорич кивком голови запросив Табурчака за собою. Втрьох ми увійшли до каюти. Микичур і Лило замислилися на палубі. Їм щось говорив, жестикулюючи, дільничний інспектор Загата. Що ж, столяр і боцман допомогли нам: перший повідомив про якір, другий вказав місце, де лежав школяр. Тренер сидів у кутку; відкинувшись на спинку лави, і втупився поглядом у стіну. На нашу появу — ніякої реакції. Скорич відверто, з цікавістю розглядав Радутного. Табурчак, приголомшений, нічого не розумів, перебігав знетямленими очима по кожному із нас, м'яв пальцями мокру пачку сигарет, поки вона не розлізлася…

— Починайте, громадянине Радутний, — я сів напроти нього. — Як це сталося?

Він не змінив пози, проте в ній уже не було зверхності, а його м'язисте тіло обм'якло, втратило привабливу стрункість.

— Я його не вбивав, — глухо, зміненим голосом сказав, і обвітрені губи зрадливо сіпнулися.

— Можливо, — погодився я. — Експертиза покаже.

— Не вбивав, — повторив тренер.

— Про кого це він? — мов прокинувся Табурчак.

— Слухайте, Вадиме Івановичу, слухайте, — підняв руку майор.

— Руслан… — тренер зло зиркнув на Табурчака і сказав: — Я. помітив, що він чимось, схвильований, занадто збуджений і недавно плакав. Запитав, що сталося. Не відповів. Ми вийшли в лиман. Працював хлопчина, як ніколи, погано, ніби геть-чисто забув те, що вмів. Я припинив тренування, слово за слово, і він розповів, що батько, мовляв, поїхав у відрядження, а сьогодні бачив його у місті, на вулиці Свердлова, на балконі другого поверху чужої квартири. Він туди забіг. Господарка накричала на нього, що то йому здалося, бо сонце напекло голову. Але Руслан угледів під вішалкою батькові туфлі…

Табурчак мимоволі подивився на свої ноги в шкарпетках. І ми теж. Інженер, мабуть, уже не шкодував за туфлями.

— Далі, Павле Трохимовичу, — нагадав я.

— А далі… — Тренер знову лиховісно глянув на Табурчака. — Руслан допитувався: чому батько їх обманув? хто йому та тьотя? Чи любить він маму? що робити — мовчати чи сказати їй? як поводитися з батьком?.. Що я міг йому порадити? Чужа сім'я — темний ліс. Руслан плакав… Я його заспокоював. Наче вгамувався. Я хотів пливти до берега, та він попросив продовжити тренування. Напевне, щоб забутись. А потім… — Голова Радутного похилилася, і він підпер її долонею, потер лоб, скривившись, ніби від нестерпного болю. — Неуважним став Руслан… На розвороті забарився, переставляючи парус, і той відкинув його на корму. Впав хлопчик на лапу якоря скронею…

— Він бреше! Бреше! — схопився Табурчак, якого трясло, мов у лихоманці, й тицяв у Радутного пальцем, обліпленим тютюном.

— Сядьте! — владно наказав Скорич. — Сядьте!

Інженер опустився на лавку й заплакав. Неприємне видовище, коли плаче чоловік. Скільки презирства до Табурчака було у погляді Радутного.

— Я кинувся до Руслана — мертвий… Що я пережив… — Тренер заплющив очі і зітхнув.

— Навіщо ж ви?.. Адже це злочин — сховати труп людини, яка нехай навіть загинула від нещасного випадку.

— Злякався, — Радутний гірко посміхнувся. — Злякався, що мені ніхто не повірить, злякався за своє майбутнє. Я чесно працював, виховав не одного чемпіона. Призначили мене тренером збірної, відкрилася чудова перспектива, а тут раптом усе під три чорти: нещасний випадок, тяганина, винний чи ні, проте пляма… Поки розібралися б, що й до чого…

— Бреше… бреше… — затято шепотів Табурчак.

— Звідкіля ви знаєте Кисюру? — запитав я.

— Непоганий спортсмен, його багато хто знає. Іще моя дача з дачею його сестри поруч. Випадково зустрілися, — пояснив тренер.

Долинув гул потужного катера. Пливли експерти-криміналісти. Скорич звівся, і ми вийшли на палубу. Радутний навіть не поцікавився, хто навів нас на слід, як ми розкрили злочин.

— Н-да, коли все. трапилося так, як він розповів, то велику дурницю зробив цей чоловік, — замислено мовив майор. — І прямо як навмисне переплелися ці дві справи.

— Завдяки Шулешко, — додав я. — Коли б вона не викликала свого брата на сьоме липня… Дмитре Юхимовичу, скажіть, коли ви запідозрили Радутного?

— Після розмови із Кнехтом і коли ви повідомили про крадіжку якоря.

Якір мене теж наводив на думку, що саме тренер причетний до зникнення Руслана. До того ж Радутний у своїх свідченнях ні разу не вимовився, що вони відпочивали поблизу очерету. А Кнехт сказав. Це насторожило. І останнє: випадкова зустріч Радутного з товаришем Дениса, якому він дозволив узяти собі металевого карбованця. Я тоді помітив розгубленість тренера, а пізніше, сидячи під туєю, коли проаналізував усе те, у мене майнув здогад, хто міг дзвонити матері Руслана і де знаходився труп школяра.

Аж під вечір звільнився від роботи, коли призахідне сонце вже хилилося, до обрію, Екзамен, як висловився Скорич, я склав на відмінно… з мінусом. Мінус — це мій недогляд на Гарматній, коли я проґавив Кисюру.

Пройшов мимо статуй Венери, Аполлона й Афродіти. Так, сюдою вчора ми йшли з Радутним, і він захоплено розповідав про парусний спорт. Вчора… З того двору вибіг за м'ячем хлопчик у шортах. Я заглянув у двір: круг столу юрмилися чоловіки, звідти долинали хряскіт і вигуки, — забивали «козла». На волейбольному майданчику теж не тихіше — галасували діти. Вони грали у «пекаря» — ставили на цеглину консервну бляшанку й палицею збивали її. Серед них помітив верткого, стриженого наголо хлопчика із строкатою хустиною на шиї, одягнутого в чорні труси й жовту майку. Захоплені грою, діти не помітили, коли підійшов.

— Денисе! — гукнув, не зовсім упевнений, що то він.

Хлопчик різко повернув голову.

— Ходи сюди.

Спираючись на палицю, він підбіг, розпашілий, збуджений, нетерпляче косував очима на своїх товаришів. Коліна збиті, руки у подряпинах, ніс облущений.

— І скільки разів ти поцілив? — запитав його.

— Одинадцять, — не без гордості відповів.

— Ого! Молодець! — похвалив. — А горло ще болить?

— Трохи дере, коли ковтаю. — І він ковтнув слину.

— За що той дядя дав тобі карбованця?

— А, він попросив, і я сказав у трубку «я вже йду». А там гавкала собачка і якась тьотя питала, чи я не… Руслан, — охоче відповів і засміявся. — Є така казка «Руслан і Людмила».

Він пам'ятав казку. Вона закінчувалася щасливо.

Оглавление

Віктор Тимчук СВІДКІВ ЗЛОЧИНУ НЕ БУЛО

СВІДКІВ ЗЛОЧИНУ НЕ БУЛО

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ