Твори у 12 томах. Том 08 [Джек Лондон] (fb2) читать постранично, страница - 2

батько й син були подібні. Але місіонерська рада ощадність мала над усе. З новоанглійською практичністю ^[1] вона все зважила, обмислила і прийшла до висновку, що жонаті місіонери коштують дешевше й виконують свої обов'язки краще. Тим-то й звеліла рада Айзекові Форду женитися. До того ж вона й жінку йому знайшла — таку саму щиру душу, що недбала про одруження і тільки й мала на меті справу божу поміж поганами. Вперше вони побачились у Бостоні. Рада їх звела докупи, влаштувала все, і не минуло й тижня, як вони побралися й вирушили в далеку дорогу навколо мису Горн.

Персіваль Форд пишався тим, що народився від такого подружжя. Отож, бувши високого коліна, він вважав себе за аристократа духом. Пишався він і своїм батьком, аж трохи не обожнював його. Постать непохитного, суворого Айзека Форда наклала ніби вогняне тавро на синову пиху. На письмовому столі у сина стояла мініатюра з цього войовника господнього. У спальні висів портрет Айзека, намальований ще коли той був прем'єр-міністром за монархії ^[2]. Не те щоб Айзек Форд ганявся за визначним становищем та багатством, але бувши прем'єр-міністром, а опісля банкіром, він міг більше прислужитись місіонерській справі. Німці, англійці та й увесь купецький люд насміхалися з Айзека Форда і прозвали його комерсантом-душпастирем, одначе він, Персіваль Форд, Айзеків син, знав дещо й інше. Коли тубільці, раптово позбувшись своєї феодальної системи і не маючи найменшого уявлення про суть і значення земельної власності, запівдарма спускали свої просторі володіння, Айзек Форд став між зграєю перекупників та їхньою здобиччю й підбив під свою руку величезні родючі лани. Отож не диво, що в торговельних колах не полюбляли згадки про нього. Тільки ж він ніколи не зараховував цих неозорих маєтностей до своєї власності. Він вважав себе лише за управителя божого. Прибутки йшли на будівництво шкіл, шпиталів та церков. Не його в тім вина, що цукор, який був раптом подешевшав, підскочив у ціні на сорок відсотків, а банк, який він заснував, процвів буйним цвітом на залізничних акціях, та що, попри все те, п'ятдесят тисяч акрів пасовиськ на Оаху, куплені по доларові за акр, давали кожен що півтора року по вісім тонн цукру. Що не кажи, а Айзек Форд був воістину герой, гідний, на думку Персіваля Форда, стати поруч зі статуєю Камегамеги І, що проти будинку суду. Айзек Форд помер, але він, його син, провадив далі почату добру справу, хоч, може, й не так уміло, та зате принаймні так само неухильно.

Він знову перевів погляд на терасу. Яка різниця — питався він подумки — між безсоромними танцями закосичених травою й квітами тубілок і танцями декольтованих жінок його раси? Чи є тут якась істотна різниця? Чи, може, нема, а тільки й того, що одні з них білі? Саме коли він розв'язував цю проблему, чиясь рука лягла йому на плече.

— Здорові, Форде! Що це ви тут поробляєте? Так наче в свято, еге ж?

— Намагаюсь поблажливо ставитись до того, що бачу, докторе Кеннеді, — поважно відказав Персіваль Форд. — Сядете?

Доктор Кеннеді сів і голосно плеснув у долоні. На поклик миттю з'явився вбраний у біле служник-японець.

Кеннеді замовив шотландського віскі з содовою, а потім звернувся до Форда:

— Само собою, вам я не пропоную.

— Але я теж чогось вип'ю, — рішуче заявив Форд. Доктор здивовано поглянув на нього; служник чекав.

— Хлопче, лимонаду, будь ласка.

Доктор зареготав од щирого серця, ніби з дотепу на свою адресу, і глянув на музик, що розташувались під деревом гау.

— Чи ти ба! — озвався він. — Та ж це оркестр «Алога»! ^[3] А я думав, що вівторками вони грають у Гавайському готелі. Видно, там глека розбили.

Він зупинив погляд на тому, хто грав на гітарі й співав гаванської пісні в супроводі оркестра. Поки він дивився на співця, лице йому спохмурніло; воно все ще було похмуре, коли він обернувся до свого співбесідника:

— Слухайте-но, Форде, чи не час би вам дати спокій Джо Гарлендові? От ви виступаєте проти наміру посередницької комісії послати його в Штати; я давно вже хочу поговорити з вами про цю справу. Вам, здається, треба б тільки радіти, що трапляється можливість витурити його звідси. Для вас це чудова нагода припинити оті свої переслідування.

— Переслідування? — Персіваль Форд запитливо звів брови.

— Називайте це, як вам завгодно, — провадив далі Кеннеді. — Ось уже стільки років ви ганяєте цього бідолаху. Але ж не він у тому винен. Навіть ви з цим погодитесь.

— Не він винен? — Персіваль Форд стис на мить свої тонкі губи. — Джо Гарленд— розпусник, ледащо. Він завжди був недбалець і гульвіса.

— Однак це ще не причина, щоб так його напастувати. Я стежив за вами від самого початку. Коли ви повернулися з коледжу й настали Джо, що працював наймитом на плантації, ви його вигнали в першу чергу. Особисто маючи мільйони, ви позбавили його отих злиденних шістдесяти доларів у місяць.

— Ба й зовсім не в першу чергу, —