Три плачі над Степаном [Григір Михайлович Тютюнник] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
і —найбільша.
Та ось на ґанку став голова, молодий ще, стрижений під низеньку і
круглу селянську польку, і сказав утомлено:
—Значить так, хлопці-шофери, давай заходь, на винос тіла.
Люд заворушився. А лисий духовик повернувся до своїх, приклав
трубу до губів, і вся його капела теж приклала.
Тим часом у хаті загупали чобітьми, з відчинених вікон, од яких
пахло гарячими свічками, вихлюпнулося у двір прощальне голосіння,
лисий тупнув ногою, отак аж із присядом, і полилася жалоба над
селом, у поле, на молоді жита й пшениці, у сосну, зомлілу на сонці…
Затулилося жіноцтвобілими хусточками, похнюпилися чоловіки, а
порушені вінки запахли вразмолоденькою живицею. Суко шелестіли
паперові квіти, хлипали люди, а голова стояв на виході зворіт і казав
діловитою тихою скоромовкою:
— Пара за парою звінками виходьте, пара за парою, помаленьку і
в ногу старайтесь, тоді зовсім другий вид...
А музика, хоч трохи і врізноголос, надривала свою мідну душу,
глушила плачі, і домовина з Степаном німо пливла над людськими
головами, наче сама собі.
—Та хазяїне ж мій дорогий! —закричала Маня таким нелюдським
криком, що, мабуть би, не заглушили його всі музики світу, і забилася
в руках у жіноцтва, чорною хусткою шовковою обіпнута понад самі
брови.—Танавіщо ж переступаєш ти востаннє рідний поріжечок,
тобою струганий, тобою зладнаний, твоїми ніженьками
благословенний?.. Не кидай нас, таточку, не кидай самими на світі!
—Ой таточку Степаню! —кигикнула Маня-маленька, бліда та
охрипла, теж чорною непідрубленою (видно, з матерії одірвали)
хусточкою запнута, у чистому, хоч і непрасованому платтячку в
червоний горошок. Її підхопили на руки і стали втішати.
—Та й ніколи, та й нікому ж,—похлиналася Маня-дружина,—не
сказав ти ні слова лжі, ні слова лукавого,ані хитрощі... Та ніхто ж від
тебе й півділа поганого не попомнить, добра душе моя, хазяїне мій і
заступнику...
І люди прикивували головами та думали собі в смутку: «Що
шанувала, те й оплакує... Не мужа, бач, а хазяїна». І не було в тих
думках осуду.
А Степан плив угорі врочисто-байдужий і кучерявий. І був на
ньому найкращий, ніколи й разу не надіваний за щоденною роботою
та мовчазним сподіванням смерті, костюм і вишита синім —до очей
—сорочка, і брови чорняві на маленькому висохлому виду, гордо
заломлені, шовком полискували на сонці.
Коли домовина порівнялася з ворітьми, Маня закричала благально-несамовито:
—Ой, не виносьте ж бо, не виносьте його, людоньки, за ворота, бо
то ж навіки!..—І вмовкла, повисла на руках у тих, що її вели, як
підломлена віть.
—Ох, сину, сину,—тихо й охрипло, уже без сліз, тужила Степанова
мати, затуливши очі чорною проти сивини долонею,— прости мене,
моя дитино, що в такий короткий світ тебе вивела... Та коли б же я
знала, коли б відала твою недугу, то день і ніч собі в Бога її
вимолювала б... Та нехай же того ніхто не зазнає, як то воно тяжко
дитину ховати, а матері зоставатися... Ох, сину, сину... Та ти ж, було,
прийдеш одвідати та зпорога ще: може, вам, мамо, дрівець урубати,
може, водички свіженької витягти, може, торфу сухенького
прикупити... А сам, господи, як павутиночка світишся... Недаром же
ти мені, синку, щоночі видівся —ізмалечку й до останочку... Та все ж
тільки голівочка, тільки голівочка: то на леваді серед конопельок
малих, то на лузі, серед жовтих кульбабок граючись, то в саду серед
236
вишневих гілочок у білім цвіту, то схилена над рубаночком, то над
онучечкою в колисці, то над моєюстарою сивиною вмореною...
Недаром же ж, недаром виділося те, господи...
Івмовкла, як джерельце, що воду віддало. І мовчала вже.
Тоді озвався Манинбатько, маленький сутулуватий чоловічок у
старовинній сорочці до манишки й великих кирзових чоботях.
—Навіщо ж ти, синку Степане, отак мене підвів, га? —питався він
з лагідною докорою в немічному голосочкові жіночому.—Та ти ж як
просив у мене Маню, казав: «І
Последние комментарии
21 часов 18 минут назад
1 день 3 часов назад
1 день 3 часов назад
1 день 4 часов назад
1 день 4 часов назад
1 день 4 часов назад