Некулінарні хитрощі [Богдан Лук`яненко] (fb2) читать онлайн

Некулінарні хитрощі

2015 рік

"Віщі сни"

Більше шести ночей поспіль він бачив один і той же сон. Для сторонньої людини цей сон міг би здатись суцільним безглуздям, однак для нього - кулінара, сновидіння здавалось цілком закономірним чи щонайменше логічним.

Високий білий столик з однією ніжкою схожою на старовинну грецьку колону зручно вміщував на собі блискучий хромований ковпак, який в калейдоскопі різноманітних декорацій і гри світла виглядав немов суцільна таємниця, за розкриття котрої, ти ризикуєш розплатитися життям. Втім, варто було лишень його підняти і ставало зрозуміло, що приводу для хвилювання немає, адже під ковпаком, на невеличкій фарфоровій тарілочці знайшли собі прихисток звичайнісінькі баранячі реберця. Щоправда й справа була навіть не в них, а в їхньому кисло-солодкому соусі, котрий чарував димком і ноткою свіжого болгарського перцю, без якої ця страва варта була б кількох годин легкої, немов пір’їна, дрімоти.

Часом, запах соусу зводив кулінара з розуму, від чого хлопець прокидався і лишаючись на одинці зі своїм божевіллям, йшов на кухню, марно намагаючись знайти там хоч щось подібне, а врешті-решт розуміючи, що нічого подібного на його кухні немає, він засинав, сподіваючись знову побачити страву. До речі, в цьому баранячі реберця під чарівним соусом йому ніколи не відмовляли.

Схоже, що місце зустрічі не мало особливого значення, адже кожного разу воно було іншим. Від вершин скелястих гір – до соковитих зелених луків і не прохідних лісів – ніяких географічних перешкод страва перед собою не ставила. І якщо в останніх двох випадках кухар не відчував особливих проблем, то аби дістатися до ковпака по скелястому схилу, потрібно було добре попрацювати навіть у вісні. Втім, він був готовий робити все що завгодно, аби тільки дізнатися рецепт таємничого соусу, котрий вперта мов баран страва нізащо не хотіла розкривати.

Реберця розмовляли. Хоча, «розмовляли» – це не те слово. Вони варнякали без упину на різні теми, що переважно стосувалися музики і поезії. Найулюбленішою їх темою була пізня творчість Рахманінова, а найненависнішою – тема «таємничого соусу». І якщо в останньому випадку ці двоє могли ще трохи посперечатися, то перший завжди перетворювався у довгий емоційний монолог реберець з незручними для обох паузами.

Зрештою зрозумівши, що просто так ніхто не видасть йому рецепт, кулінар вирішив піти обхідним шляхом. Скориставшись тим, що страва перебувала в прекрасному настрої і штовхала промову за промовою про свого улюбленого музиканта, кухар задав реберцям доволі просте питання: «На вашу думку, ви б сподобались Рахманінову?», на що реберця радісно вигукнули: «Та-ак!». Тоді кулінар вкрай обережно припустив, що міг би пригостити Рахманінова ними, якби знав секрет їхнього соусу. На мить, реберця підозріло замовкли, а згодом вилили на кухаря потік нарікань і скарг, звинувачуючи бідолаху в тому, що він їх зовсім не слухає, адже Рахманінов давно помер, а мертвого, як відомо, достатньо важко пригостити якоюсь стравою. Кухарю не залишалося нічого іншого, окрім як визнати повний провал свого геніального плану. Та разом з цим він зробив собі знижку, враховуючи як важко уві сні вигадати хитрий обхідний шлях. І не зважаючи на те, що кулінар приніс ребрам свої щирі вибачення, страва чути нічого не хотіла, остаточно охолола до розмови і віддала наказ прикрити її ковпаком від холодного протягу.

Реберця доволі часто кухарю щось наказували. Бувало, навіть разів десять за сон. Надто вже вередливими були. Час від часу ганяли його так, що будь-хто інший вже давно не витримав і наклав би на себе руки, але що стосується нашого кулінара, то йому навіть подобалося виконувати чудернацькі забаганки. Наприклад, поставити поряд зі стравою стакан соку чи келих вина, а потім принести дзеркало, аби вона могла помилуватися собою у новому образі.

Все це зайвий раз переконувало кулінара в правильності давно народженої ним думки про те, що страва, скоріше за все жіночої статі і жінка ця – особа з доволі не простою, але вкрай звабливою натурою…

Після ще декількох таких незвичайних ночей, кулінар почав помічати, що рецепт соусу вже не цікавить його як раніше, натомість, йому просто подобається спілкуватися зі стравою, нехай навіть на такі не близькі своєму серцю теми. Відверто кажучи, на десятий день Олексій твердо вирішив, що освідчиться реберцям у коханні і проживе з ними залишок свого життя, але прокинувшись ранком наступного дня, хлопець виявив у своїй пам’яті величезну чорну діру, яка явно свідчила про те, що ніяких снів йому сьогодні не снилося. Наступного ранку – та ж сама історія. Врешті-решт, кулінару довелося звикнути до думки, що реберця остаточно покинули його, обравши собі більш достойного сновидця. Хоча, як виявиться трохи пізніше, вона просто готувалася до появи в реальному світі у більш звичній подобі…

Насправді, ця таємнича кралечка вже декілька разів навідувалася в його ресторан, але заклопотаний справами кулінар навряд чи мав змогу її помітити. Лиш на четвертий день він все ж вийшов зі "свята-святих" аби помилуватися бездоганною роботою офіціантів, згодом виявивши , що крім офіціантів у ресторані була ще одна особа варта уваги. Серед випещених дам і їх мужів для яких гроші були повітрям одразу в кількох значеннях, вона самотньо сиділа у куточку. Довге, заплетене у хвіст русяве волосся, тонкі, шепочучі якусь таємницю губи і чисте, без натяку на макіяж, обличчя. Загалом – нічого особливого. Втім, її простота і самотність створювали такий контраст на тлі заможного панства, що кулінар застиг у милуванні. На столику у неї нічого не було, окрім маленької чашечки кави і купи зошитів, від одного з яких дівчина не зводила очей, немов розшифровуючи таємничі єгипетські ієрогліфи. Навіть вазу з живими квітами вона відсунула у бік, аби та своїм весняним духом не заважала її думкам.

Вмить, кулінару конче захотілося дізнатися про її думку на рахунок… На рахунок… «На рахунок кави!!! Чом би й ні?». Підійшов, щоправда привітатися забув, одразу запитавши: «Як вам кава, леді?», на що після милої усмішки отримав дивне: «Не відволікає».

Перед підходом, кулінар прокрутив десять різних варіантів її відповіді, але обраний кралею не увійшов би навіть в тридцятку. «Що значить не відволікає?». «Від чого?». «Від того зошита з нотами, в який вона втупилась наче віслюк?». «Як взагалі така чудова кава може всього на всього не відволікати?!». Ні – це була не відповідь, а жорстоко кинутий дротик в його кулінарське серце. Врешті-решт, він виказав їй все, що про неї думає і що думає про цю чарівну каву, і про її недолугі зошити, а потім зробив маленький відступ, в якому запросив її на побачення. Після такої емоційної промови дівчина поділилася кавою зі своїми зошитами та хотіла вже йти, але Олексій, заспокоївшись зміг пояснити свої почуття у більш спокійній манері.

Приблизно через два дні, на світ з’явилася симпатія, яка доволі швидко переросла у взаємне кохання. Втім, це могла бути і пристрасть, котру вони дуже старанно підтримували шляхом не бачення один одного, через заклопотаність у своїх різних світах. Пристрасть, знаюча лише один шлях — вгору; яка розпалювалася швидше, ніж сухе дерево, уражене блискавкою і яка могла виникнути тільки між піаністкою та піаністом, але чомусь виникла між піаністкою і кулінаром, щоправда ще й власником ресторану.

Їх прогулянки починалися від школи, де Анна вчила дітей музики і закінчувались в ресторані, романтичною вечерею, а іноді і на столі, після романтичної вечері. Не дивлячись на те, що взаємних інтересів у них було не так вже й багато, вони мали про що говорити. Особливо кулінар вражав своїми глибокими знаннями, коли мова заходила про її улюбленого музиканта. Олексій розказував Анні про Рахманінова таке, чого навіть родичі Рахманінова не знали. А на питання, «Звідки ж він про це знає?», кулінар відповідав, що колись цікавився музикою, згодом віддавши перевагу кулінарії. І хоча кухар бачив, що в очах його обраниці немає ні краплини довіри, правда, здавалася Олексію геть чудернацькою. «Ще подумає, що зустрічається с божевільним, чи наркоманом».

Втім, коли вони одружилися (а наші голубки все ж пішли на цей відважний крок), кулінар розповів дружині про свої сни. І Анна поставилася до них з глибоким розумінням, бо хоча її сновидіння були не настільки екстравагантними – в житті піаністка наганяла все сповна. Взяти хоча б прекрасний білий рояль, подарований Олексієм одразу ж після весілля. Цей подарунок став для чоловіка однією з найстрашніших помилок у житті, адже навіть у найкоротші, швидкоплинні зимові вечори Анна могла повністю присвятити себе інструменту, після чого кулінар почував себе зрадженим.

В один із таких лютневих вечорів, закутавши ноги легкою ковдрою, Олексій в старенькому плетеному кріслі попивав міцну чорну каву, споглядаючи при цьому на дружину, яка знаходилася в декількох метрах від нього тілом і в неймовірній далечі душею. Вона часто примружувала, а іноді зовсім закривала очі, спочатку прослуховуючи мелодію у себе в голові, а тільки потім торкалася клавіш, після чого по квартирі, не минаючи найтонших шпарин, лилася музика. З цього приводу кулінару навіть завітала в голову дивна думка, що з все проникаючою силою її музики може зрівнятися хіба тільки неперевершений запах його улюбленої кави. Згодом, музика припинилася і Анна мовчки подивилася на свого чоловіка, чекаючи зауважень, критики або побажань. Однак, здається, в той момент його заплутав біс, бо він згадав їхню першу зустріч, ковтнув трохи кави і голосно видихнувши відповів: «Не відволікає!». Так. Він виявився абсолютно правим на рахунок все проникаючої сили кави, запах якої ще довго супроводжував заплямовану ковдру.

Втім, бувало і зовсім навпаки… Інколи кулінар виходив з себе хоча б тому, що кращою у світі стравою його дружина вважала бутерброд з маслом і переконати її у хибності думки було не можливо. Разом з тим, Анна часто любила нагадувати чоловіку про його рідкісне прізвище, що за страшною іронією долі не мало абсолютно нічого спільного з кулінарією – безпосередньо стосуючись музики. Так і казала: «І як тобі не соромно, Ното, з таким прізвищем байдуже ставитись до музики?». І хоча Нота намагався пояснити, що він скоріше вислана "нота протесту" певній державі, ніж музичний знак, Анна все одно притримувалася власної думки.

Та в кого не буває конфліктів? Крім того, пізніше ці двоє стали більш зважено ставитися до поглядів один одного. Особливо Олексій до Анни, якій хвилюватися тепер було суворо заборонено. Нота стійко виконував всі її забаганки і капризи, через що після спливу семи місяців отримав спадкоємця, як він тоді щиро вірив ­– гідного продовжувача його справи і просто чудового, хоч і трохи не доношеного хлопця ­­– Олексія Ноту молодшого.

Ще до того моменту як Нота молодший почав говорити, кожен з його батьків обрав дорогу, по якій дитина має піти. Дивний аргумент, котрий Нота старший приводив на користь кулінарії полягав у тому, що немовля їло, а отже – йому пряма дорога в ресторан! В свою чергу, доказом, який свідчив проти музики, була вкрай своєрідна реакція Ноти молодшого на її звучання. Щоразу, коли Анна починала грати, дитина швидко засинала, що для Ноти старшого могло означати лиш одне: «Дитині не цікаво!». Звичайно, він не враховував той факт, що Анна грає дитині колискові, такі легкі і ніжні, від яких навіть цербер почне куняти на своєму посту - що вже говорити про немовля. І не поспішайте подумки відправляти Ноту старшого на томографію мозку... Просто він, маючи справу з гладкою стіною, у стилі найвідчайдушнішого альпініста, доволі невдало чіплявся за повітря.

Піаністка ж була цілком впевнена, що в своїх руках вона колише майбутнього музиканта. Причому Анна не вважала, що ця думка потребує обговорень і підтверджень. Просто знала і все – довіряла своєму материнському чуттю, так би мовити. А воно жінці підказувало, що досягти значних висот, таких як досяг її чоловік, їй вже не вдасться, а тому Нота молодший - це її продовження, її надія, її шанс. В решті-решт з даного приводу вона заключила зі своїм чоловіком парі, зовсім не підозрюючи чим це парі обернеться для їхнього сина і навіть для нас.

Пізніше, малюк почав проявляти дивний інтерес до ходьби, що по логіці нашого кулінара мало пророкувати прекрасну кар’єру Ноти молодшого в якості ходуна. Втім, цього не сталося, бо коли кроки стали більш впевненими, а слова більш осмисленими, Анна почала потроху привчати сина до інструмента. Саджала його на коліна і дозволяла барабанити пальчиками по клавішах, що неабияк звеселяло молодшого Ноту і вкрай пригнічувало старшого. Тепер кулінар вже і за повітря не хапався, бо як виявилося, дитя їло аби просто не відчувати себе голодним і коли ціль була досягнута, його інтерес до їжі миттю згасав. В свою чергу, інтерес до музики, розгорявся все більше і більше. Через деякий час Олексій вже не просто барабанив по клавішах, а уважно спостерігав за рухами матері, котра в такі моменти буквально світилася від щастя, випалюючи своїм світлом чоловікові очі.

Зрештою, можна довго думати над тим, як би склалося життя цієї дивакуватої сім’ї далі, якби кулінару знов не наснився той самий чудернацький сон…

Цього разу місцем зустрічі був величезний осінній парк. Занедбаний, порослий травами і чагарниками, здавалося, він таїв у собі дещо зловіще. Звідусіль тхнуло гнилою деревиною і навіть легкий дощик, із затягнутого сірою периною неба, не дарував цьому місцю свіжості. А ось і він! Блискучий хромований ковпак на столику з однією ніжкою, схожою на старовинну грецьку колону. Він стояв приблизно за десять метрів від Ноти старшого, однак вже не вабив так як раніше – він вабив разів у десять більше! «Цього разу реберця точно відкриють мені рецепт!», – запалився думкою Олексій. Скориставшись тим, що це сон, він навіть не став йти довгих десять метрів, миттєво опинившись біля своєї цілі. На якусь мить спотворене відображення у ковпаку явило когось іще позаду Ноти, від чого кулінар не на жарт перелякався. «Тепер в нього такі пустощі», – подумав Олексій, перевівши подих і впевнившись, що позаду нього нікого немає. Раніше страва вже б давно заговорила йому вуха, поскаржилася б на те, що під ковпаком надто душно, однак цього разу з-під ковпака не лунало жодного звуку. А хоча… Якесь шарудіння там все ж було… Як наче хтось повільно перемішував соус.

До цієї миті кулінар був впевнений, що під ковпаком нічого не має, окрім папірця з рецептом, але тепер у нього з’явилися тривожні думки. Втім, Нота старший не звик зупинятися на півдорозі і трохи позволікавши, все ж потягнув руку до страви. Він обережно взявся за сяючий шпиль і…

Шалений чоловічий вереск залунав парком. Запевняю вас, що в реальному світі люди не можуть так голосно зверещати, в інакшому випадку, усьому людству довелося б розпрощатися зі своїми барабанними перетинками. Але хіба міг рецепт, який би він не був, викликати таку бурхливу реакцію кулінара? Ні. Тоді що ж? Як на рахунок зо двох десятків жирних білих хробаків, напівпрозорі тільця яких пульсували і звивалися, немов на розпеченій червоній пательні. Деякі з них випускали в тарілку дивну в’язку жовту мерзоту, від якої Олексія знудило. Втім як виявилося, веселощі тільки починалися, адже згодом шарудіння охопило весь парк і кляті створіння повилазили з землі, обліпили дерева та почали все ближче підбиратися до кулінара. Олексій чавив хробаків як міг, та коли вся земля перетворилася на живу ковдру - сморід відраза і страх примусили кулінара прокинутися в теплих обіймах дружини, котра вже кілька хвилин марно намагалася його заспокоїти.

Як виявилося, його знудило не тільки у вісні а і на яву. «Жереш перед сном різну гидоту – от і на тобі!», — гнівно прошипіла Анна, після чого, вмостивши зручніше подушку, відвернулася спати. «Аби тільки ти була права…», — подумав Нота, якому тривожні думки заборонили повернутися в сон, примусивши цілу ніч дарувати свій збентежений погляд вікну.

Ранок зустрів кулінара чудовою сонячною погодою, котра все ж таки не змогла вилікувати серце від поганих передчуттів. Ясно одне - це був знак. Знак не дуже хороший, або взагалі поганий вкрай. Зрештою, доля не стала примушувати Ноту старшого довго мучити себе сумнівами.

Перші симптоми у вигляді легких запаморочень дали про себе знати вже через кілька днів. Одразу ж звернулися до лікаря, але мабуть за браком досвіду, чи навпаки, через його надлишок, лікар поставив діагноз на око і, виписавши якісь пігулки, побажав усміхненій молодій жінці якнайшвидшого одужання. Запаморочення і справді зникли, звільнивши місце для головного болю, з яким спочатку Анна поралася сама, потім пігулки, а коли і вони перестали допомагати, знову звернулися до іншого лікаря. Цей спеціаліст вже не ризикнув опиратися на досвід, призначивши Анні обстеження, яке виявило в її голові пухлину розміром з кульку для гольфу. Прогноз лікаря був виключно негативний з мізерно маленькою кількістю відведеного часу.

З лікарні йшли повільно і мовчки. Ніхто не зважувався першим щось сказати і кожен думав про своє. Олексій розмірковував над тим, до кого б міг звернутися за допомогою, адже на дворі був дві тисячі третій рік, в нього малися не аби які зв’язки, а головне, що медицина, може хоч і не в Україні, творила дива. Анна ж як людина котра дізналася про свою близьку та не неминучу смерть, вирішила, що кожну мить тепер вона буде дарувати синові і чоловіку, а ще сподівалася на чудо-сучасну медицину, адже… Правда підозрювала, що люди думали так у всі часи.

Коли ж вони підійшли до свого будинку і Анна побачила маленького Олексія, що під бабусиним наглядом безтурботно грався у піску, її серце не витримало. Ткнувшись обличчям у груди чоловіка, піаністка розповіла в адресу світу такі прокляття, які він чув вперше і більше ніколи…

Після смерті дружини Нота старший відвіз сина до своєї матері, лишившись у величезній квартирі на самоті. В перші ж дні, відчуття самотності і страшенного відчаю підсадили його на кілька придуркуватих телешоу, завершення яких він завжди чекав з передчасним жалем. Коли ж вони закінчувалися, а сон шкутильгав десь на півшляху, наставали найтяжчі моменти у котрі хотілося покінчити з життям.

В один з таких вечорів, Нота старший, сидячи у напівтемряві в своєму улюбленому кріслі і п’ючи дешевий віскі, додивлявся чергове телешоу. Раптом, краєм ока, він помітив як одна з клавіш на роялі повільно опустилася, не видавши при цьому жодного звуку, а згодом, сусідня взяла з неї приклад. Немає нічого дивного, що телешоу втратило для кулінара і без того сумнівні залишки цікавості, повністю віддавши їх у розпорядження невидимому музиканту. «Виявляється що беззвучна гра – це доволі моторошно» зловив себе на думці Нота і уявивши, що зараз все може змінитися, почав молитися, не знаючи при цьому жодної молитви. Та коли беззвучна композиція скінчилася, Олексій дійшов висновку, що вся справа у віскі, котрий виявився не таким вже й поганим. От тільки рояля кухар все одно вирішив позбутися, адже наступного дня історія повторилася вже без участі алкоголю. Хотів спочатку продати, але коли йому наснилося кілька снів за участю розлюченої дружини у звичній подобі, обмежився переносом до підвалу свого ресторану, де інструмент був змушений припадати пилюкою, доки одного разу молодший Нота не відшукав його.

"Діамантовий язик"

Втім, досить про погане! Адже насправді це доволі світла, місцями кумедна, а подекуди і зовсім смішна історія – повна протилежність тій, яка сталася в кулінарській сім’ї. Так, люди помирають, але люди і залишаються, а це означає, що нам ще є про кого поговорити. І поговоримо ми хоча б про те, чому Ноті старшому не можна було довго сумувати і як поганий настрій впливав на виховання його дитини. Ні-ні, мова йде зовсім не про Ноту молодшого. Мова йде про дитину, яка з’явилася у Олексія ще до знайомства з Анною і до дивних снів. Дитина вередлива, потребуюча постійної уваги і ласки. Леді і джентльмени, зустрічайте!!! Єдиний і неповторний, кращий ресторан Києва і всієї України – «Діамантовий язик»!!!

Його народження, вірніше зачаття, вірніше планування його зачаття, було доволі складним і довготривалим процесом. У середині дев’яностих років, після розпаду Радянського союзу, молодий і ще не надто впевнений у собі кулінар з пилюкою в кишенях, мріяв про відкриття власного ресторану. На щастя, тепер це стало можливим, але за умови, що в твоїх кишенях все ж таки були гроші, а не пилюка. Втім, Нота старший і не сподівався, що хтось принесе йому на тарілочці готовий ресторан, а тому назбиравши грошенят, відкрив невеличку ятку с пиріжками. Трохи згодом, коли пиріжки почали користуватися шаленим успіхом, був сенс відкрити ще кілька яток, що хлопець і зробив. Справи йшли доволі добре, а може навіть занадто добре, бо в народі Ноту почали жартома називати «пиріжковим магнатом», що аж ніяк не вписувалося в його амбіції і уявлення про великі досягнення. Щоправда, потім він неодноразово жалкував про свої думки, бо в один чудовий день до Олексія прийшли якісь дивні хлопці і пригрозили попсувати йому бізнес, якщо він відмовиться поділитися з ними частиною свого прибутку. Тоді, за браком досвіду, Нота направив цих хлопців туди, де сам опинився наступного дня, коли всі три його ятки були спалені разом із пиріжками. Що й говорити – це було тяжке випробування для Олексія, після якого, поміркувавши, він вирішив, що в Україні з її нечесними правилами більше робити нічого і варто спробувати щастя закордоном.

Від одного свого знайомого, якому доля також дала під зад, Олексій дізнався про чудову програму «GOWEST», що вабила невдах звідусіль прямісінько в Сполучені Штати Америки, де їм надавали пристойне житло, гідну роботу і коробочку смачнючих булочок з корицею, аби хоч якось підсолодити їхнє невдале життя.

Рішення було прийняте і згодом Нота старший з висолопленим язиком і вогником в очах мчав на найближчий авіарейс, з надією, що за океаном він швидко проб’є собі шлях на гору, а може і не тільки собі.

Щоправда, реальність виявилась куди більш жорстокою, ніж можна було очікувати… По прильоту до Нью-Йорка, його та ще кількох невдашок ніхто не зустрів, в результаті чого вони витратили купу часу, аби відшукати свій барак десь на краю міста. До того ж, булочки з корицею виявилися підсушеними, зовсім не смачними і навіть кимось початими… Що ж до роботи, то нею й справді забезпечували і доволі непоганою. У всякому разі, на відміну від своїх колег, Нота не скаржився, вважаючи, що драяти підлоги ресторанів це не найгірше, що могло статися. І в чомусь він звичайно був правий…

Перший заклад громадського харчування, підлога якого була протерта Олексієм до дірок, звався «Червоний банан». Маленький, але не надто затишний паб притягував до себе найнижчі верстви населення, яких від дешевої випивки часто нудило, після чого хлопець відчував, що відпрацьовує свої п'ятсот баксів у повній мірі. Зрештою, кулінар не довго пропрацював у «Червоному банані», через конфлікт з одним із клієнтів, на прізвисько Великий Боб, якого випадково задів шваброю. І хоча в наступну мить Олексію неймовірним чином вдалося принести тисячу вибачень, Великий Боб будучи не тільки великим, а й до біса п’яним дав Ноті по морді, вибивши його з невдалого життя на кілька годин. Коли ж Олексій очуняв у лікарні, до нього прийшов власник «Червоного банану» зі зв’язкою звичайних бананів і пояснив, що його послуг паб більше не потребує. За те потребує Великого Боба, який є його постійним клієнтом і котрий зненавидів усім серцем горе-прибиральника. Витрати на лікування Олексію відшкодували, та робота була втрачена.

Знову життя втоптало кулінара в багнюку, хоча і дечому навчило. Наприклад, що: «Людей, які вміють драяти підлогу мільйони, а Великих Бобів котрі стабільно випивають шість літрів пива за вечір не так вже й багато. Тому, якщо така справа – плюй на прибиральника, клієнт важливіший». Записавши це правило собі у блокнот, Нота старший дотримувався його протягом усього життя.

До речі, буквально через місяць після цього прикрого випадку, Олексій дізнався, що Великого Боба зарізали мов свиню, як раз коли він, п’яний в лелеку, повертався з «Червоного банану». І нехай кулінару стало трохи соромно, але перше про що він подумав, це те, як перехожі фотографують величезний пивний фонтан, що б'є з пуза Великого Боба. Звичайно за умови, що йому загнали лезо прямісінько в пузо.

Втім, Ноті було начхати, адже він вже давно працював в іншому ресторані мийником посуду і прибиральником. «Фрешуотер» – більш елітний заклад, але все ще доволі скромний, пропонував недорогі наїдки, які були відвертим антонімом свіжості. Нота не раз спостерігав, як розлючені клієнти приходили наступного дня у «Фрешуотер», аби розповісти хоч кому-небудь про свій чарівний вікенд на унітазі. І в такі моменти Олексію завжди ставало цікаво, що коїлося з тими, хто все ж таки не прийшов? Зрештою, «Фрешуотер» проіснував менш ніж пів року, а потім зник навіть трохи швидше ніж з’явився.

Наступним у черзі був «Годплейс». Вишуканий ресторан, що існував з тисяча дев’ятсот сорок сьомого року, пропонував своїм відвідувачам рідкісні страви, рецепти яких суворо охоронялися і як виявилося пізніше – не дарма. Адже якось один з кухарів обмовився комусь із офіціантів про те, що вони кладуть в свинячу підливку для пікантності. Далі, офіціант обмовився одному з клієнтів, після чого «пікантний» ресторан з майже піввіковою історією зачинили наступного дня.

Ні що інше, як фатум переслідував Олексія, не полишивши хлопця і в наступному ресторані з оригінальною назвою: «У Сміта». Власник ресторану, потомок корінних жителів, містер Сміт, не одразу розгледів природженого кулінара в Ноті, як і природженого прибиральника в своєму шеф-кухарі. Можливо саме через це, а може через незручне географічне розташування, ресторан відвідували дуже рідко, здебільшого аби забігти в туалет. Коротше кажучи, цей ресторан спіткала доля попередніх.

Зрештою, навіть у гоувестівців для Олексія кінчились пропозиції. А може вони просто не хотіли зв’язуватися, вважаючи його піковою дамою. Дехто навіть клявся, що бачить чорний німб над головою цього українського дивака.

Будучи одруженим з думкою, що він занадто великий невдаха навіть для «GOWEST», Нота вже хотів повертатися в Україну, однак доля, як завжди, запропонувала на розгляд власний варіант.

В одному з елітних ресторанів Нью-Йорка під назвою «Грандвей» проводився цікавий конкурс, прийнявши участь у якому кожен бажаючий міг «перевірити свій язик на смак». Необхідно всього-на-всього спробувати кілька страв, а потім розповісти які інгредієнти в них присутні. Завдання ускладнювалось тим, що очі, ніс і навіть вуха щільно закривалися тканиною, а руки міцно прив’язувалися за спиною. Участь в конкурсі коштувала 50 баксів, що для Ноти означало кілька днів без їжі. Та він вирішив спробувати щастя і не помилився, вгадавши інгредієнти шести страв із шести. Шеф-кухар ресторану і організатор конкурсу був настільки вражений, що вирішив «піти у ва-банк», запропонувавши Ноті на пробу свою коронну страву, яка складалась з вісімнадцяти інгредієнтів, не рахуючи восьми різних спецій. При цьому, шеф-кухар присягнувся, що: «Якщо ти виграєш, то я розірву на собі фартух і останок свого життя буду заробляти на хліб, продаючи шкарпетки!!!».

Ой як не легко було відгадувати ту дурнувату страву, але наступного дня в світі стало на одного продавця шкарпеток більше, а разом з тим і на одного щасливого кухаря. Згодом, власник ресторану помітив наскільки старанно і творчо Нота підходить до своєї праці, після чого зробив його шеф-кухарем «Грандвей».

Ще до появи Олексія, «Грандвей» відрізнявся доволі гарною репутацією, але після становлення Ноти в ролі шеф-кухаря, ресторан перетворився з елітного на один із кращих в Нью-Йорку, збільшивши місячний прибуток у рази! Слава про Олексія як про чудо шеф-кухаря, ширилася зі швидкістю світла. Тепер він міг жити як котяра в маслі, хоча звичайно не робив цього, обережно складаючи грошенята у коробочку з під булочок і сподіваючись, що коли-небудь відкриє власний ресторан.

Через чотири роки коли грошей накопичилось вдосталь кулінар, зібрався з духом і повідомив своєму шефу, що вимушений покинути «Грандвей», аби поринути у власне далеке плавання. Першою думкою власника ресторану, містера Блека, було вчинити з Олексієм так, як з ним колись вчинив Великий Боб, але зрештою, Блек обмежився проханнями на колінах з обіцянкою двократного збільшення розміру заробітної плати. Переконавшись ж у тому, що хлопець непохитний, власник «Грандвей» побажав кулінару удачі і спробував повернути минулого шеф-кухаря, чий потенціал у продажу шкарпеток виявися нічим не обмежений.

Навряд чи варто пояснювати, чому Олексій не лишився у штатах. Однак, однією з причин був його чудернацький акцент, котрий американцям здавався вкрай кумедним і котрого Нота старший без особливого успіху намагався позбутися останні два роки. До того ж в Україні справи почали налагоджуватися, розгул злочинності зменшився, а людей з витонченим смаком народжувалось дедалі більше.

Назву ресторану вигадував не довго, адже ще під час того доленосного конкурсу хтось із учасників назвав язик Олексія «діамантовим». «І нехай це зовсім не скромно, зате дуже вишукано», думав Нота старший зі сльозами на очах милуючись позолоченою вивіскою. Втім, Олексій ніколи не був скромним і, забігаючи наперед, варто сказати, що в гонитві за підкресленням своєї індивідуальності він зайде занадто далеко.

Приємний антураж, вишукані, дуже смачні і подекуди екзотичні страви межували поряд з традиційними для України варениками і борщем. Вишколена, наче в армії обслуга, всім своїм виглядом, поглядом і діями давала зрозуміти, що Бог є, він один і сидить за твоїм столиком. Інші Боги також присутні, але тобі наче і посміхаються частіше і частіше підходять, а захочеш, то й взагалі відходити не будуть. Не цурався Нота купувати шалено дорогі рецепти, за розкриття яких, десь у горах робочих інструкцій існувала згадка про смертну кару. А крім цього і сам кожного тижня вигадував такі страви, що можна було б вдавитися слиною, та по традиції, яка всім неймовірно подобалася, особисто презентував такі страви клієнтам.

Все це і багато іншого стало запорукою грандіозного успіху ресторану. Серед заможного, хоча і не чисельного населення, «Діамантовий язик» без сумніву був вибором номер один. І залишався таким ще дуже довго, аж доки не з’явився «Діонс», не помер Нота старший і доки Нота молодший не перебрав управління на себе..

"Рояль в підвалі ресторану"

Через рік після смерті Анни, маленький Нота більшу частину свого часу проводив у величезній кухні «Діамантового язика», часто плутаючись під ногами у кухарів, заважаючи їм, іноді дратуючи, але завжди дуже радуючи батька своєю присутністю. Одного разу він закрився у духовці і мало не задихнувся, після чого вже не молода кухарка Валентина Тимофіївна жбурнула фартух у морду люблячому батькові, розірвала свою грамоту «Кухар року» на шматки і тільки після цього звільнилася за власним бажанням. Звичайно, Нота старший розумів, що такій малій дитині не місце на кухні, але йому дуже хотілося, аби Олексій з самого малечку звикав до свого справжнього дому. І схоже на те, що малюк справді відчував себе в ресторані наче вдома.

Якось, граючись у найвіддаленішому і найнепомітнішому закутку кухні, Олексію захотілося дістати сіль, котра розташувалась не надто вже й високо – для дорослого, а от йому – чотирирічному, було потрібне як мінімум альпіністське спорядження, аби до неї дістатися. Втім, Олексій зміг обійтися без спорядження, на відміну від наслідків, обійтися без яких у нього ніколи не виходило. Вже після першої невдалої спроби він перекинув на себе гору посуду, разом із величезною шістдесяти літровою каструлею. Почувши страшенний друзкіт і крики, молода кухарочка Віка, що повинна була наглядати за малим невігласом, стрімголов помчала на кухню, забувши зачинити двері у підвал. Коли ж вона дісталась пункту призначення, її очам відкрилась з одного боку мила, а з іншого, невесела картина. Нота молодший сидів у шестидесяти літровій каструлі з купкою солі на голові і з тупим, навіть для чотирилітньої дитини, виразом обличчя. «Я ж просила!», — звернулася скоріше до Господа, ніж до хлопчика Віка, після чого попрямувала витягати мале нещастя. Та просто витягнути Олексія було б занадто легко, тому, перш ніж дівчина підійшла, хлопчисько накрилося кришкою і, міцно тримаючись за її ручку, заперлося так би мовити, з середини. «Я йду за батьком!», — пригрозила Віка, потупотівши ногами, а зрозумівши, що її дешевий трюк занадто дешевий, пішла куди пообіцяла. Згодом вона повернулася і не одна, а з Нотою старшим, котрий аж ніяк не планував лаяти свого сина. Він присів біля каструлі і лагідно мовив: «Синку, я на тебе не серджуся, вилазь». Втім, не почувши жодної реакції і навіть натяку на неї, батько змінив тактику. «Ну все, досить!!!», — гнівно викрикнув він і доклавши максимум зусиль підняв кришку під якою виявилося абсолютно порожньо.

В цей момент Віка не змогла втримати посмішки, за яку одразу ж розплатилася своєму суворому шефу вибаченням.

Тим часом Олексій, котрий вже і думати забув про сіль, крокував по добре йому знайомому довгому коридору, що з’єднував кухню, холодильник, підсобку і підвал. З першими трьома приміщеннями хлопець був добре знайомий. Наприклад, у холодильній камері він колись мало не перетворився на бурульку. Що ж стосується підсобки то довгий час вона взагалі була улюбленим місцем хлопчика, адже тільки в підсобці можна було безкарно кидати у стелю гнилою картоплею, а ще там був гурток образотворчого мистецтва, де діти (вірніше, один Олексій) морквою малював на стінах розлючені обличчя, дуже схожі на те, яке виникало у батька, коли він їх помічав. А скільки всього цікавого можна було зробити з капустою! Втім, нам не вистачить історії, аби про це розповісти.

Власне кажучи, доки ми теревенимо, Нота молодший підійшов до дверей підвалу. Раніше ці двері завжди були зачиненими, а дітям, як і деяким дорослим, властиво перебільшувати значення зачинених дверей. Тому не дивно, що для хлопчика вони зіграли роль маніяка, котрий обіцяє морозиво в неймовірно спекотний день. Звичайно, Олексій піддався його чарам і вже через мить обережно спускався по скрипучим дерев’яним сходам, що в самому низу тонули у темряві. На ділі все виявилося не так страшно і те, що спочатку здавалося абсолютною тьмою, перетворилося на погано освітлений і дуже брудний підвал. Точніше, для нас це був би звичайнісінький брудний підвал, а для хлопчика величезний лабіринт, повний таємниць, які тільки і чекають гідного їх розкрити.

І такий претендент вже йшов їм на зустріч. Між старих меблів і знаменитих коробок з під бананів, скляних банок і величезної кількості посуду. Маленькі прямокутні віконця біля самої стелі відкидали на підлогу кілька білих плям, над якими пилюка малювала чудернацькі картини, що жили лиш мить. В одній з таких картин, немов акцентований артист на сцені, стояло щось дуже дивне по обрисам і доволі велике за розмірами. Воно, накрите брудною коричневою ковдрою здавалося найцікавішою річчю підвальної колекції. «Нічого собі!», — здивувався хлопчик, потягнувши за край ковдри і побачивши рояль у всій красі. Скільки ж часу пройшло с тих пір, як він грав простенькі мелодії у матері на колінах! Раптом, з коридору почувся тупіт ніг і крики, серед яких чітко виділявся голос батька. Та хлопчик не збирався тікати. Зачарований красою цього дивного інструменту, він повільно протягнув вказівний палець до клавіш, легенько натиснув одну з них, після чого почув доволі жалісний, на його погляд, звук. Інша клавіша яка виявилася менш плаксивою, а потім третя, четверта, п’ята і невдовзі страшенна какофонія заволоділа підвалом. «Хто залишив підвал відкритим?!», — закричав Нота старший, почувши музику. Через якусь мить, він підбіг до хлопчика і взявши його під пахви, немов рятуючи від пащі скаженого звіра, швидко поніс до виходу. «Ходімо, будеш спостерігати як я готую фондю», — повідомив батько своєму чотирирічному сину, котрий чомусь не оцінив цієї привабливої пропозиції.

Зустріч з роялем, як і планувала хитра лисиця, не пройшла для маленького Ноти даремно. Все ще клеячи дурня у підсобці, він час від часу перевіряв, чи не забув хто зачинити підвал, аби непомітно прошмигнути туди, доки цей хтось буде серйозно зайнятий переставлянням мотлоху. Помітивши таку справу, Нота старший наказав персоналу бути уважнішими, адже в підвалі є купа речей, котрими його син може спричинити собі шкоди.

Пройшли роки і Нота "М" перетворився на Ноту "Ю", що означало юнак. Чорнявий, не надто високий, але доволі симпатичний хлопець виріс трохи інфантильним, трохи ледачим і, що було найгірше для батька, вкрай байдуже ставився до кухні. Він бачив себе ким завгодно: від адвоката до стюарта, а кухарем – ні. Втім, іноді Ноті старшому все ж таки вдавалося розпалити у своєму синові цікавість, котра з рештою дуже швидко згасала. Через це хлопець постійно потребував перепочинку, місцем якого звичайно ж був підвал, де і досі стояв самотній білий рояль. Декілька разів Нота старший хотів його позбутися, однак дивне відчуття, що інструмент охороняється потойбічними силами не давало йому цього зробити. І справа була зовсім не в божевіллі.

Якось ввечері, під час приготування випічки, Ноті молодшому знову знадобився невеличкий перепочинок, після чого, не зважаючи на кислий вираз обличчя батька, Олексій все ж пішов, пообіцявши через десять хвилин повернутися. Пройшло двадцять, а його все не було. Взявши курс на підвал, Нота старший зрозумів, що не помилився, адже звідти лунала музика. Причому, зазвичай хлопець намагався грати якомога тихіше і обережніше, а цього разу, здавалось, у підвалі відбувався справжнісінький концерт. «Ну зараз ти в мене дограєшся...», — розізлився батько, а помітивши, що двері у підвал замкнені, взагалі втратив розум від люті. Правда одразу ж після цього він втратив розум ще раз, від здивування, побачивши свого сина, що тримаючи в руках баночку морожених вишень, безтурботно крокував від холодильної кімнати. «Нашій випічці не завадить трохи ягід?», — усміхнувшись запитав хлопець. Втім: зачинений підвал, жива музика і розгублене обличчя батька, примусили посмішку зменшитися, а згодом і зовсім зникнути. Кілька секунд батько і син перелякано споглядали один на одного, а коли музика раптово припинилася, старший Нота мовив: «Авжеж… З ягодами, це ти гарно придумав», після чого поплентався на кухню, залишивши свого сина в неволі у здивування.

Користуючись короткими перервами буденного кулінарського життя, Олексій рідко нехтував можливістю пограти на роялі. І якщо вже батько просив віднести банки у підвал, то це не що інше як випробування на міцність, під яким хлопець неодмінно зламається, не будучи при цьому вжалений совістю. Скоріше за все він додасть у швидкості, аби виграти трохи часу; відкладе банки в бік, аби не заважали; підсуне до рояля стареньке обшарпане кріселко; вмоститься в ньому зручніше і почує позаду себе суворий батьківський голос:

— Просто поставити банки на місце... Невже це так важко?

Зітхнувши, Олексій обернувся до батька:

—Я буду дуже вдячний, якщо ти послухаєш.

—В мене немає на це часу, — відповів заклопотаний кулінар, обернувшись в напрямку виходу.

— Будь-ласка, це не відніме багато часу! — благаючим голосом промовив хлопець.

Можливо тому, що він все ж таки батько, а може, за відсутності роботи, Нота старший, немов тягнучи за собою десяти кілограмові гирі, повільно підійшов до старого стільця, струсив з нього пилюку і сівши, кивком голови дав зрозуміти, що готовий слухати.

«Нарешті він зрозуміє, що я приходжу сюди не просто дурня клеїти», — радісно подумав Олексій, що грав батькові лише раз, коли той міцно спав. За останній час, не без сторонньої допомоги, йому вдалося вигадати одразу дві гарні мелодії, які готові були відкритися світу, але для початку батькові. Глибоко вдихнувши, Олексій ніжно торкнувся клавіш, після чого залунала музика. Спочатку вона була швидка і весела, немов бурхлива гірська ріка, котра згодом перетворилася на невеликий потічок, а вже він змінився таємничим глибоким озером, каламутна вода якого дала прихисток кільком таємничим силуетам. Навіть Нота старший на деякий час поринув у прекрасні спогади свого повноцінного сімейного життя… Втім, вже через хвилину йому стало нудно і скориставшись звуковою завісою, він встав та пішов геть. Врешті-решт, музика припинилася і Олексій обернувшись до батька, жартома вигукнув: «Не чую оплесків!». Зрозумівши ж, що весь цей час він грав стільцю, котрий як і будь-який інший стілець був доволі стриманим в своїх емоціях, хлопець не на жарт розлютився. Не добираючи слів, він почав трощити все навкруги і трощив доти, доки не скінчилися сили.

З тих пір пройшло багато часу протягом якого, Олексій жодного разу не просив свого батька оцінити гру. Та й грати він став значно рідше, оскільки батько все частіше і частіше нагромаджував свого сина роботою. Відносини між ними ставали дедалі напруженіші і можливо б вилились у неприязнь якби кулінару не настав кінець.

Початком кінця стала чергова поїздка в Індію за однією дуже рідкісною і навіть легендарною рослиною, про місце дислокації якої знали лише деякі мудреці. Не дивлячись на це, Ноті старшому, як і попередні рази, все ж вдалося її відшукати. Та біда у тому, що разом з цією рослиною йому вдалося відшукати тяжку форму холери, котра не лишила бідоласі шансів на подальше існування. Хвороба протікала настільки швидко і гостро, що приїхати самостійно з Індії Нота вже не зміг, будучи доставленим в Україну на ношах.

ПовідомившиОлексію, що той має готувався до гіршого, старенький лікар дозволив провідати батька. Втім, як тільки Олексій зайшов в палату, йому спало на думку, що лікар переплутав пацієнтів, адже чоловік який знаходився в ліжку мало нагадував батька. Провалені щоки надавали обличчю обрисів голого черепа, а бліда шкіра була більше схожа на чохол. Однак, найжахливіше виглядали очі, які тепер дивились на світ так, немов би він їм зовсім не цікавий. Дивно, як за декілька днів може змінити людину якась мікроскопічна мерзота.

— Красунчик, правда? — буркнув Нота старший, скорчивши усмішку від болю.

— Медсестра вже дістала мене твоїм номером телефону, — миттєво відповів Олексій, перевіряючи чи батько не втратив своє почуття гумору.

— А як вона дістала мене, — мовив Нота старший, очі якого блимнули життям.

«Значить не все так погано», — посміхнувся Олексій.

— Підеш з нею на побачення, коли вилікуєшся.

— Ну от, чорний гумор пішов… — промовив батько, сумно похиливши голову. — Єдина жінка, з якою я сходжу на побачення найближчим часом – це твоя матір. Мабуть вона втратить розум від люті, коли дізнається як я з тобою вчинив.

Не здогадуючись, що батько має на увазі, Олексій взяв його руку і хотів повідомити, що той був (вірніше є) дуже хорошим батьком і йому не має за що виправдовуватися перед матір’ю. Однак, Нота старший випередив його, ледве чутно мовивши:

— Знаєш синку, оте пілінькання… — Не доказавши, він скривився, як середа на п’ятницю і зовсім не біль став причиною такої реакції.

—Я можу займатися і тим і іншим, — мало не вигукнув хлопець.

Батько лагідно посміхнувся, мовляв , «Ти ще молодий… Що ти розумієш…», а потім сказав:

— Коли ти сідаєш за рояль, то забуваєш про ресторан… Я ж бачу. Ти не зможеш бути кращим в обох випадках... А Нота має бути кращим, розумієш?

Мимоволі згадується Гнат Васильович Нота – віртуозний і надзвичайно ввічливий кишеньковий злодій, який за рік заробив собі на безбідний останок життя. Так-так, ввічливість була його візитною карткою. Майже всім своїм жертвам він залишав записки написані красивим і навіть орнаметальним почерком. Зміст записок був найрізноманітніший: починаючи від «Гроші в житті не головне» і закінчуючи адресою під'їзду в якому жертва могла відшукати частину своїх коштів чи документів. І незважаючи на те, що всі записки писалися без іронії, глузування та від чистого серця, інколи вони примушували своїх адресатів рвати на голові волосся. А й справді. Якої ще реакції можна чекати від людини котра сунувши руку в кишеню, замість ситого вчорашньою зарплатнею гаманця, діставала звідти дурну записку з побажанням «Гарного дня». На запитання слідчого: «Звідки така ввічливість?», спійманий через специфічний почерк Гнат відповів, що змушений підкидати подібні записки, бо інакше його мучить совість. За іронією долі Гната спіймали саме в той день коли він, замучений совістю, твердо вирішив зав'язати. Це підтвердила остання залишена ним записка: «Вибачте – це останній раз» і ще тридцять таких самісіньких, знайдених в будинку в результаті обшуку.

Інші Ноти також були кращими хоча і не такими ввічливими.

— Що ж… — зітхнув Олексій, шукаючи очима лазівку, — я обіцяю, що «Діамантовий язик» завжди буде кращим. І мені не зможуть завадити ні вороги, ні Золотоволоска, ні навіть музика. Я обіцяю...

Одразу ж після цієї зустрічі хтось високо-високо в небі рвав на собі волосся, кричав, а потім розжарив пательню, аби настукати нею Ноті старшому по його хитрій, підлій і жорстокій голові.

Згодом, кулінар заснув і проспавши до самого ранку прокинувся у зовсім іншому місці. Уві сні, перед смертю, він встиг сказати якесь не розбірливе слово, котре починалося літерою «а». Серед варіантів, які малися у Ноти молодшого на цей рахунок, було ім’я його матері, а також купа страв чи просто інгредієнтів, що починалися з літери «а». Ці варіанти були ймовірні в однаковій мірі, але який з них правильний, ми скоріше за все не дізнаємося ніколи…

«Нота старший залишиться в нашій пам’яті як дуже працьовита, вкрай наполеглива і одержима своєю справою людина. Йому випала нелегка доля, але він з достоїнством витримав всі її капризи і досяг всього, що захотів. Він з нуля створив прекрасний ресторан – «Діамантовий язик» і виховав чудового сина, якого ми всі звикли називати малюк Нота. До речі, хочу сказати, що ні на мить не сумніваюся в тому, що Олексій з гідністю продовжить справу свого батька, і навіть досягне більшого. Пропоную, аби в цьому році нагороду в номінації «кращий ресторан» знову віддали «Діамантовому язику». Але на останок хочу сказати… Якби цей покидьок не вмер так швидко, я б у нього виграв…».

Промова Ганіша – власника «Діонса», на церемонії "КРУ", через сім днів після смерті Ноти старшого.

З Ганішем як і з КРУ вам доведеться познайомитися ближче, але значно пізніше. А зараз варто визнати, що у свій час і в своїй сфері Олексій Нота старший був чи не найкращим. Однак, на кожну рибу, як то кажуть, знайдеться більша. До речі, по нікому не відомій статистиці, кожна третя риба «потенційно велика», кожна восьма про це здогадується, кожна вісімнадцята у цьому впевнена і лиш кожна тридцята робить хоча б щось, аби відповідати своїм розмірам. Скільки ж потенційно великих риб в результаті стають собою, ми можемо і самі спостерігати гортаючи різні книги, дивлячись телевізор, або ж просто знаючи живий приклад в обличчя. Такий маленький відсоток зумовлений тим, що часом від самої риби мало що залежить. Візьмемо хоча б аборигена Камбо із племені Чамбо, котрий спокійно живе собі ближче до екватора на малесенькому острові, зеленуватий відтінок якого навіть полінувалися позначити на карті. Можете не вірити, але достеменно відомо, що якби Камбо народився в цивілізованій країні, то ще підлітком зацікавився б програмуванням, а до двадцяти вже б написав три надскладні програми, забезпечивши себе і роботою, і достатком, і славою одного з кращих програмістів. Але біда в тому, що Камбо народився на вищезгаданому маленькому острівку, а тому здобув собі славу віртуозного мисливця на личинок, що так надійно ховаються в корі дерев. Крім того, Камбо добре відомий у своєму племені кулінар, бо ніхто крім нього не вміє так вправно підсмажувати личинок до хрусткої скоринки. Можливо, зараз Камбо готує вечерю, не помічаючи, що вона у вигляді здоровенного тарантула вже давно залізла йому під листя. Смачного, Камбо!

Втім, проблема Камбо це не єдина, хоча і доволі прикра перешкода, з якою стикаються потенційно великі риби. Ще є лінощі, зневіра у собі і – сторонні люди, котрі кажуть тобі, що ти не більше тюльки.

Врешті-решт, перша потенційно «велика риба», про яку ми згодом поговоримо є тим одним із тридцяти і народилась ця рибинка у цілком підходящому середовищі. Зовсім скоро вона розкриє свій потенціал, хоча можливо і не в рамках даної розповіді.

Якщо ж проводити аналогію із суперкомп’ютером, то потужність нашого кулінара рівна приблизно трьом ефлопсам. Безсумнівно, кулінар від Бога нас чекає попереду, але розпізнати вам його доведеться самостійно і трохи пізніше. А поки послухайте цікаву історію про одну полтавську сім’ю.

Полтава — містечко в центрі України, під яким колись дуже давно розбили шведську армію і де скоріше лінощі, ніж фантазія стали причиною популярності страви у вигляді маленьких кульок тіста, що купаються у м’ясній підливці і в народі звуться галушки.

"Маленький екстреміст"

…Вони познайомились в супермаркеті, одночасно кинувши оком на самотню булочку з маком. Віталій схопив її перший. Вже хотів йти до каси, однак, раптом в ньому прокинувся уважний джентльмен, котрий віддав булку дівчині, помітивши, що злак знизу покритий пліснявою. Вже через якусь мить, під схвильований погляд адміністратора, вони весело вигадували трагічну історію у книгу скарг. Як виявилося, вони обоє ходять в цей супермаркет вже більше десяти років. «Треба ж таке, десять років сюди ходжу, і на тобі – зіпсована булка», — з жалем обмірковував ситуацію Віталій. У Світлани були схожі думки, щоправда більш романтичні.

Після побачення Світлана дізналася, що Віталій молодий перспективний юрист, котрий давно хотів завести сім’ю, але будучи до біса вибірковим, відкидав варіанти іноді скоріше, ніж вони встигали з’являтися. Втім, Світлана виявилася дівчиною «Дай Боже кожному», і вже через рік вони зіграли чарівне весілля з танцями, музикою і шаленою кількістю гостей. А після спливу ще одного року народився Андрійко. Помітили як у нас все швидко? Кидаємось роками, як сніжками. Однак, для Віталія цей останній рік тягнувся довго і був суцільним жахіттям…

Вся справа в тому, що на третьому місяці зі Світланою почало відбуватися страхіття. Як і личить деяким вагітним жінкам, її потягнуло на їжу в найрізноманітніших проявах. Іноді бувало так, що хотілося томатного соку, молока і папаї одночасно, хоча останню Світлана ніколи раніше не куштувала. Плюс, зазвичай це був лише легенький перекус – далі більше і гірше.

Часом, чудернацькі рецепти Світлана записувала прямісінько з популярного на той час телешоу, «Готуємо, аби з’їсти», де кухарі використовували інгредієнти, про які звичайні українці чули вперше і забували по закінченню телепередачі. Саме в таких випадках у гру мав вступити Віталій, котрому доводилося відшукувати всі ці смаколики: грейпфрути, вирощені папуасами при температурі +35; спеції, що вкривають собою лиш деякі схили Тибетських гір; чи поросят, яким до року дають слухати Моцарта, кажучи, що від цього їх м'ясо стане смачнішим. Звісно, Віталій не завжди вдавався до подібних крайнощів і часто підсовував своїй жінці звичайні спеції та фрукти, не кажучи вже про свиней. Однак, іноді вона замовляла такий фрукт чи спецію, котрі ні з чим не сплутаєш і тоді чоловікові доводилося шукати, підключати всі свої зв’язки.

Та він готовий був це робити, аби лиш Світлана не страждала… Тим не менш від таких страв її часто нудило і Віталій в приступі паніки викликав їй швидку. Вона набрала п'ятнадцять кілограмів – Віталій сім скинув. Вони часто сварилися, доводячи один-одного до сліз. Іноді, в найстрашніших сварках, здебільшого на боці Світлани, приймав участь посуд. А одного разу, коли Віталій відпочивав перед телевізором, між якимось дурнуватим італійським серіалом і новинами анонсували четвертий сезон «Готуємо аби з’їсти», де обіцяли розкрити рецепти найекзотичніших страв і карту з місцями розташування їх інгредієнтів. Кінетична енергія пульта зробила своє діло і наступного дня в цій сім’ї стояв новенький сорокадюймовий плазмовий телевізор.

Чи варто казати, що Віталій був ситий по горло цим телешоу, хоча не куштував ще жодної приготованої в ньому страви. На його скронях з’явилася рідка сивина, а родичі перестали його впізнавати. І може в цій сім’ї все також скінчилося б погано як і в попередній, але відчуваючи не добре, ця без перебільшення вистраждана дитина з’явилася на сьомому місяці. Хлопчика назвали в честь діда – Андрієм, а прізвище "Галушка" завжди мало нагадувати звідки він родом.

Цікавість до їжі у Андрія, як і у Ноти молодшого, з’явилася з самого дитинства та різниця в тому, що далі вона не зникла, а розгорілась до неможливості. Вже через два роки він доволі уважно спостерігав шостий сезон «Готуємо аби з’їсти», завжди посміхаючись, коли кухар впускав продукти на підлогу. Їв він достатньо мало і далеко не все, однак це вже була турбота Світлани, котрій доводилося проводити з їжею різноманітні маніпуляції. Перше слово Андрійка було «солі», що дуже розсмішило батька і не на жарт засмутило матір. Згодом, Світлана зрозуміла, що однією сіллю тут не обійдеться... Замість гри з солдатиками, Андрієві більше подобалося чистити горох, а ще він дуже полюбляв чавити помідори. Найкраще ж у нього виходило будувати пасочки з піску, такі гарні, що інші діти завжди намагалися їх зруйнувати, чим доводили його до сліз. Коли ж йому виповнилося три, Андрій вже міг підсмажити яйце. В шість він почав приносити батькам сніданок в постіль. Більшість батьків могли тільки мріяти про таку дитину, але до кожної порції галушок є своя «гірка підливка». Андрійко був просто схиблений на їжі. Будь-які спроби зайняти його чимось іншим закінчувалися поразкою, чи знову ж таки їжею. І хоча до школи Світлана підготувала його як слід – там кулінарські стандарти хлопця вилізли йому боком.

На початку другого класу Андрійка записали у шкільну їдальню за мудрою порадою вчительки, котра пишалася тим, як там смачно готують. І вже наступного дня Андрійко, Світлана і вчителька жалкували про це, мовчки сидячи у кабінеті директора.

Директриса немолода, тучна жінка, з чорним як смола, кучерявим волоссям не одразу пояснила суть справи, віддавши перевагу якомусь вкрай важливому документу, чим примусила Світлану моритися поганими та навіть жахливими думками. «Може він з кимось побився? Але тоді де інші учасники? Він же не міг натовкти себе сам. Та й на ньому немає ніяких слідів. А може він просто обматюкав вчительку?», — Світлана кинула поглядом в бік Олександри Леонідівни – створіннячка божого, яке в минулому житті віддалося злу, за що в цьому, відбувало своє покарання в одному з кіл пекла під назвою «Дев’ятий – А». Втім, брудна лайка навряд чи могла завести його так далеко… Плюс, раніше за ним не спостерігалося подібних гріхів. Справа була у чомусь іншому і це «щось» могло статися тільки з її сином»…

— Ви добре годуєте свого сина? — раптово запитала директор, не відриваючись від документа.

«Ну звичайно! Звичайно це стосується їжі. Чого ж іще?», — зрозуміла Світлана, забувши, що питання директриси зовсім не риторичне, а отже потребує відповіді.

— Ви добре його годуєте? — більш твердо повторила директор, перевівши погляд з документа на молоду матір.

— Взагалі-то, вже багато років поспіль він годує себе сам, — посміхнулась Світлана,— і нас з чоловіком також.

Директриса піднявши до гори брову, подивилася на Андрійка, а потім на вчительку, котра лиш здивовано знизала плечима.

— А він робить це за з власної волі?

— Звичайно! Ми ні до чого його не примушуємо. Просто йому подобається готувати от і все, — почала виправдовуватися жінка, зрозумівши, що її хочуть звинуватити в експлуатації власної дитини.

—І як у нього виходить?

—У мене так не виходить! — гордо відповіла матір, розкуйовдивши синові волосся.

Директриса тяжко зітхнула, піднялася зі стільця, та одразу ж присіла, переоцінивши свої шанси побороти гравітацію.

— Справа в тому, що у нього виник конфлікт з нашою кухаркою, — почала директор, уважно подивившись Світлані в очі. — Вчора в їдальні на обід подавали гречку з котлетами, які дуже Андрійку не сподобались. Він пригрозив кухарці, що якщо котлета знову буде така ж не смачна, то опиниться у неї в оці. Ми посміялися, не звернувши на це великої уваги. Діти часто, знаєте, нам погрожують. Олександра Леонідівна, вам сьогодні погрожували?

— Двічі! — відрізала вчителька.

— От бачите. Ми до такого звикли. І все ж… — директриса знову зітхнула, — ці погрози у дев’яноста відсотків випадків не мали подальшої реалізації.

— Ви хочете, сказати, що мій син жбурнув котлетою в кухарку??? — не могла повірити Світлана.

— Так, саме це я і хочу сказати. Причому, прямісінько в око, як і обіцяв.

Почувся несміливий стук в двері після якого в кабінет зайшла жінка років сорока із сумним виразом обличчя і здоровенним синцем навколо ока.

«А бодай тебе качка дерла…», — подумки жахнулася Світлана, котрій вмить захотілося провалитися під землю.

Дійшовши до директорського столу, кухарка мовчки стала біля нього, сором’язливо опустивши голову.

— Якщо чесно, то в кухарок діти і раніше кидалися їжею, але не так точно і не так потужно, — зазначила директор.

Світлана ще раз глипнула на синець і в цей момент вони зустрілися з постраждалою поглядами, від чого першій стало вкрай не по собі.

— Та це ще не все… — продовжила директриса. — Як ви розумієте, в їдальні тоді було багато інших дітей і частина з них "маленьких екстремістів", керуючись поганим прикладом, влаштували щось на зразок "майдану". На лінії вогню опинилися ще декілька чоловік, але всім їм вдалося уникнути травматизму, на відміну від Лідії Іванівни, — ніжно поклавши руку на плече останньої, лагідно мовила директорка. — У будь-якому випадку, спустити таке на гальмах я не можу. Але думаю буде цілком справедливо, якщо свою радикальну позицію розкриє винна сторона конфлікту.

В наступну мить всі перевили свої погляди на Андрійка, котрий навіть не думав піднімати голову, адже буквально п’ять хвилин тому в неї прийшла чудова ідея провести спостереження за блискучими носками своїх черевиків.

— Андрійку, чому ти жбурнув у Лідію Іванівну котлетою? — лагідно запитала вчителька.

Побачивши, що Андрійко зараз не з ними, мати стусаном в плече вивела його з коми.

— Мамо, я… — почав він несміливо.

— Замовкни і кажи! — зціпивши зуби прошипіла Світлана.

— Я кинув… Тому що котлета була не їстівна, — сором’язливо відказав хлопчик, закривши обличчя руками, наче він дуже жалкує про свій вчинок і йому вкрай боляче зараз знаходитися тут і все це слухати.

— Не їстівна!? — заволала мати. — Так що, одразу вбити людину!?

— Не кричіть, — спокійно мовила директор. — Андрійку, чому ж тоді всі інші діти їли?

— Оленку вдома не кормлять, Денис жере все, що бачить, Коля посперечався на пачку насіння.

Раптом, Андрійко прибрав долоні з обличчя і подивившись кухарці прямо у вічі мовив: «Він програв».

— Світлана Вікторівна, в чомусь він звичайно правий, — ще більш м’яко сказала директор. — Та котлета мабуть була не найкраща, хоча й імовірно свіжа. Але ж ви розумієте, що це школа і фінансування не найкращий її бік. Тому жінка не винна, що мала – те і приготувала.

— Звичайно, я все розумію. Ми з чоловіком дуже серйозно поговоримо з цією молодою людиною, — кинувши гнівний погляд у бік сина, запевнила Свєта.

Директриса знову спробувала піднятись, але виявилося, що за цей час сила гравітації не змінилася.

— Що ж, в такому разі з Вас, Світлано Вікторівно, цілюща мазь; котлети з меню ми викреслюємо і мабуть на цьому конфлікт можна вважати вичерпаним…

Та перш ніж покинути кабінет, Світлана раз і на завжди вирішила дізнатися, чи не лається Андрійко на вчителів брудною лайкою, після чого директор розповіла, що працює в школі вже 23 роки і за цей час Андрійко мабуть єдина дитина яка її не матюкала; пояснила що він дуже вихований і доволі спокійний. Те ж саме підтвердила і вчителька.

Вже через кілька хвилин, розлючена Світлана мчала по шкільному коридору, тягнучи за собою неслуха, котрий зі своїм велетенським рюкзаком ледве встигав за нею. Не дочекавшись доки прийде додому, розлючена матір вирішила одразу подзвонити чоловікові аби повідомити йому чарівну новину. Розмова вийшла короткою, але емоційною.

— Та у неї синець на пів мордяки!!! — повідомила Світлана в слухавку. — Там ніяка мазь не допоможе! Скоріше за все, око відпаде на днях! Сам з ним поговориш, якщо по дорозі я його не вб’ю!

Вимкнувши мобільний, Світлана пішла ще швидше, примусивши маленькі ніжки здавати стометрівку.

— Мамо, я за тобою не встигаю, — жалісно мовило дитя, отримавши в свою адресу гнівне: «Може я хочу втекти від тебе!».

— Але мамо, котлету справді не можна було їсти!

Раптом, Світлана зупинилася і схопивши сина за плечі вигукнула:

— Досить, Андрію! Це перейшло всі межі! Тобі вже вісім років, а поводиш себе наче в три! Всі діти в твоєму віці граються машинками, смикають дівчат за коси, матюкаються в кінці-кінців, а ти…

— Дивак?

— Я цього не сказала… — більш спокійно відповіла Світлана, — просто ти занадто багато уваги приділяєш їжі.

—Я хочу, аби було смачно, — продовжувало давити на жалість маленьке чортеня.

Мати зітхнула:

—Я знаю, але цього разу ти зробив людині боляче. Люди не повинні страждати через твої бажання, розумієш?

—А через не їстівні котлети повинні?

Світлана почала розуміти, що їй стає все дедалі важче доносити свою думку синові.

— Ні, люди взагалі не повинні страждати. Послухай… — пригладивши синові волосся, мовила мати. — Давай домовимось так: доки в тебе не буде власного ресторану, ти не будеш робити людям боляче. Добре?

— Домовились, — сухо відповів Андрійко, обійнявши матір. — Та я не хочу мати власний ресторан. Я хочу працювати в «Діамантовому язику».

Саме в цю мить виконувач бажань знаходився десь поруч. Він підняв загадане Андрійком і обережно пронісши його крізь роки, розбив на друзки перед самим виконанням.

"Чарівна співбесіда"

Після суворої і по справжньому чоловічої розмови з батьком, жбурляння котлет залишилося в минулому, дівчатка за коси були посмикані, а матюки вивчені. Втім, Галушка не полишив кулінарію. Він просто поставив себе у межі дозволеного і від гріха подалі перестав ходити в шкільну їдальню. Крім того, в Андрійка нарешті з’явився друг, котрий як і має бути в ідеалі, "пізнався йому в біді". І хоча саме через Дениса Андрій мало не зламав тоді обидві ноги – випадок закінчився легким переляком рятівників і журналістів, що жартома прозвали малих дебілів «невразливі двоє», не підозрюючи, скільки дітей у цьому віці хотіли б стати невразливими.

У Дениса, на відміну від Галушки, не було особливих талантів і навіть інтересів як таких не було, хоча його неодноразово намагалися записати на танці, бокс, школу англійської та різьбу по дереву. Ніде більш ніж на день він так і не затримався, кажучи, що від танців у нього болять ноги, від боксу – ніс, від англійської – язик, а різьба по дереву – це просто не його. Разом з тим, зі сторони Галушки були спроби отримати крім друга ще й колегу, але після того як четверте яйце опинилося на сковорідці разом із шкарлупою, друзі відмовилися від цієї дурної ідеї. Та й в подальшому Денис все-одно міцно підсів на он-лайн ігри.

В цілому ж, життя у обох, як і в будь-яких школярів, було достатньо безтурботним, а через це вони не помітили, як швидко довелося сказати школі «До побачення». Особливо не помітив Денис, в той час як вони з Галушкою, вже без п’яти хвилин випускники, сиділи у останнього в кімнаті, кожен займаючись своїми справами…

— «Діамантовий язик» проводить конкурс!!! — заверещав Галушка, немов свиня, яка занадто пізно дізналася про Різдво. Подивившись на те, як Денис, подібно популярному демотиватору з Робертом Дауні молодшим, закотив очі, Галушка продовжив голосно читати далі:

«Ресторан «Діамантовий язик» проводить конкурс на кращу страву! Переможцю, надається можливість практики з майбутнім працевлаштуванням!!! А ще, його страва неодмінно потрапить в меню ресторану під тією назвою, яку він вигадає сам!».

— Що за маячня… — скептично мовив Денис, марно намагаючись вбити ельфа у своїй улюбленій грі, «Золотесеньке Родовище», котра на той час вважалася кращим способом втратити багато часу, зіпсувати зір і позбутися зайвих грошей, придбавши чарівну ломаку дев’ятнадцятого рівня.

— Ця маячня написана на офіційному сайті, — не відриваючи очей від ноутбука, повідомив Галушка.

— Ти так кажеш, наче маячні в інтернеті ніколи не читав…

— Читав, але хто не ризикує, той не п’є шампанського!

— А чим ти ризикуєш? — посміхнувся Денис, знищивши одним помахом меча двох велетенських гномів.

— Для мене буде величезним ударом, якщо я не переможу в цьому чортовому конкурсі!

Закривши ноутбук, Галушка почав думати над концепцією своєї страви. Думати в голос було марно, адже все на що він міг розраховувати від Дениса, коли той грає – це мугикання і підтакування. Та раптом сталося диво.

—Я пишаюся тобою Ендрю, серйозно.

Здивований такою несподіваною заявою, Галушка мало не впустив ноутбук на підлогу:

— Пишаєшся? З чого б це? Хіба не ти мене ще вчора називав скаженою кухаркою? Чи манною кашею?

Денис засміявся, згадавши, як вчора цей ідіот витратив на манну кашу пів дня:

— Ти ж розумієш, що це все дурні жарти. Насправді, я навіть тобі заздрю, адже ти точно знаєш чого хочеш і наполегливо йдеш до своєї мети.

Помітивши як близько, керований Денисом Лорд-Лепрекон підібрався до золотесенького родовища, Галушка хотів жартома кинути комплімент у відповідь, та потім передумав. А хоча:

— Ти також ідеш до своєї мети. Он зараз захопиш золотесеньке родовище!

— Замовкни, скажена кухарка! — гаркнув Денис і після невеличкої паузи додав. — Мати каже, що з мене не буде діла і заплатити за моє навчання у виші – це все одно, що скоїти злочин.

— Не ображайся, але я повністю згоден з твоєю матір’ю, — зауважив Галушка.

— Це тому, що я вже годину намагаюся відвоювати золоте родовище? — усміхнувся Денис, котрий зі своїм Лордом-Лепреконом наштовхнувся на ворожу засідку.

—І це також.

Відбиваючи атаку за атакою, Денис із задумливим, а може навіть філософським виразом обличчя повідомив, що:

— Так буває не завжди. Просто супернику сильна команда дісталася, а мені слабка.

— Та до чого тут це!? — вигукнув Галушка. — Ти що, збираєшся все життя грати в «Золотесенькі родовища»?

— Звичайно ні. Я обов’язково щось придумаю, — спокійно відповів Денис. — Тільки коли захоплю це родовище.

— Думай швидше, друже, інакше час придумає за тебе! А він вигадник ще той. — хлопнув друга по плечу Галушка.

— Світ отримає кулінара, але втратить філософа???

— Світ отримає кулінара, а потім кулінар завоює його! — скочив на диван Галушка, уявивши як він тримає над головою золотий меч… Або черпак.

І можливо врешті-решт родовище було захоплено, чи може Лорд-Лепрекон не зміг перемогти орду жадібних гномів, та несподівано, Денис закрив свій ноутбук і запитав:

— А як ти ставишся до того, що світ отримає юриста?

— Ні, мене ніколи не цікавила юриспруденція, — зі скептичним виразом обличчя похитав головую Галушка.

—Я маю на увазі себе, — обережно мовив Денис і одразу замовк, адже серйозної розмови після цього у них не вийшло. В Галушки стався припадок реготу, наче у свині, якій повідомили, що Різдво відміняється. Денис спробував пояснити, що «Золотесеньке родовище» – це не на все життя, що з нього вийде непоганий юрист, однак проклята «галушка» слухати нічого не хотіла, реготала, в конвульсіях котилася по підлозі, за що цілком справедливо отримала у вухо. Коротше кажучи, тема була закрита аж до 31-го числа…

…Випускний вечір набирав оберти. Повсюдно ходили гарні випускники з їх не менш гарними батьками. Десятки спалахів і купа зіпсованих фотографій. Щоправда, не таких зіпсованих, які були приблизно через годину.

В передчутті феєрії майбутній кулінар і юрист завітали в кімнату для хлопчиків, аби вивільнити свої ємкості.

—В зюзю!? — вигукнув із кабінки Денис Галушці, в той час коли останній рівняв перед дзеркалом свою зачіску.

— Нє-а! — наче вирок пролунало у відповідь.

— Що??? — не зрозумів Денис, вийшовши з кабінки і застібнувши штанці. — Що означає «нє-а»? Це якийсь не зрозумілий мені діалект?

— Нє-а, означає, що пити я сьогодні не буду, — не звертаючи уваги на жарти, мовив Галушка.

Денис підійшов до свого товариша ближче, аби подивитися йому прямісінько в очі, адже може це зовсім не той Галушка, якого він знає.

— Ти вдарився головою об раковину? Сьогодні таке свято! Завтра нас чекає доросле, майже незалежне життя.

— Хочеш сказати, що ти доросле, майже незалежне створіння? — посміхнувся Галушка.

— Виходить так, — розвів руками Денис. — Але звучить до біса дивно, я згоден…

— Повір, у мене є причини не пити сьогодні. Або пити, але в міру.

Денис в подиві, відкривши рота, провів Галушку поглядом від умивальнику до виходу.

Не те щоб вони були вже геть відбиті п'янички, але пиво в спекотний день випити могли. Ну чи не в день, або ж навіть і не в спекотний, а просто коли захочеться. До того ж, перед випускним вони вели абсолютно тверезий спосіб життя вже більше місяця!!! І щиро кажучи прикро, що серед всіх нісенітниць написаних тут, саме ця здатна виділити нашу історію у розряд фантастичних.

Наздогнавши Галушку на пів шляху до бенкетного залу, Денис притримуючись темпу, почав шукати істину:

— Ти взагалі втратив зв'язок з реальністю??? Що це можуть бути за причини, про які я нічого не знаю??? Ти в курсі, що Жека притягнув два літри справжнього американського віскі???

Раптом, Галушка зупинився і поклавши вказівний палець на кінчик носа Денисові, мовив:

— Ні за яких обставин не смій пити той шмурдяк! Те, що ти назвав «американським віскі», розливається у підвалах десь під Броварами і про технології мова звичайно не йде.

— Може йому сказати? — запропонував Денис.

— Це його зупинить?

— Ні.

— А він вмовить нас випити?

— Можливо…

— То ж будемо сподіватися на краще, — відповів Галушка, прискоривши крок.

Вони все ще йшли довгим коридором у бенкетний зал, псуючи на своєму шляху безліч потенційно хороших фотографій.

— Добре. Віскі відміняється, але я все-одно не знаю твоєї загадкової причини, — не міг ніяк заспокоїтися Денис. — Дивись, навіть Вітя казав, що буде сьогодні в сливку.

За вказівкою Дениса, «в сливку» мав сьогодні бути високий худорлявий і кучерявий хлопець на ім’я Віктор, котрий, тримаючи в руці золоту медаль, фотографувався зі своїми батьками.

Вітя – гордість школи і не тільки цієї, але і школи англійської, танців та музичної школи. Таким тупням як Денис, здавалося, що подібні до Віті і він сам, несправедливо наділені чарівним даром зупиняти час, однак користувалися цим даром зовсім не раціонально, серед численних шкіл, не знаходячи часу на розвиток та й просто на відпочинок. І в чомусь Денис був правий… Батьки Віктора, будучи людьми не надто успішними, намагались компенсуватися за рахунок своєї дитини. Бажаючи йому лиш щастя, процвітання і добра, вони планували його день таким чином, аби на відпочинок у нього лишалося тридцять хвилин перед сном і сорок в обід, звичайно при умові, що він пригляне за хворою бабусею.

— Тупе зубрило!Світить своєю медаллю так, наче Оскара отримало…

— Звідки стільки ненависті? — не розумів Галушка, котрий був радий за свого однокласника, чи хоча б за якусь його частину.

Та від не зрозумілої люті Денис наче оглух до запитань:

—А тепер нехай у дупу собі її засуне, бо нікому вона не потрібна і ніхто на неї навіть не гляне!

— Ніхто не гляне? Він гляне, коли захоче… Для себе ж в першу чергу вчимося.

— Ой, досить цих повчань!!! — вигукнув несамовито Денис. — Ти просто заговорюєш мені зуби! Не хочеш сказати, що в тебе за причина така!

—Я завтра їду в Київ влаштовуватися на роботу, — мовив Галушка, спостерігаючи за реакцією свого товариша.

— Що? А як же юридично-економічний університет??? — здивовано поцікавився Денис.

— Це ж наче був твій вибір, — більше за Дениса здивувався Галушка.

Денис зітхнув:

— Так, але я думав ти підеш зі мною.

— Ні друже, це твій вибір. Але чесно кажучи, я не раджу. Навчальний заклад, після якого ти…Хто?

— Юрист-економіст і можливо менеджер, — з ноткою гордості повідомив Денис.

— Навчальний заклад після якого ти три різні спеціалісти не вселяє довіри…

— Ну як хочеш, — мовив Денис, котрий вже й сам засумнівався у власному виборі. — Так що там в тебе за робота?

— «Діамантовий язик», — зупинившись, прошепотів Галушка, боячись, що хтось може почути, наврочити, або не дай Боженька, піти і спалити цей прекрасний ресторан.

— Ти впевнений? — здивовано усміхнувся Денис. — Чи може ти збожеволів???

— Я не збожеволів… — сухо відповів хлопець і хотів вже йти, але ця зараза почала волати на весь коридор:

— Галушка збожеволіла!!! Галушка збожеволіла!!!

— Замовкни! — гаркнув Андрій. — Я не збожеволів, а виграв той конкурс на кращу страву.

— Що ще за конкурс? — кинув Денис, ляснувши по дупі дівчину з паралельного класу, котра проходила повз.

Побічним ефектом гри «Золотесеньке родовище», як і без сумніву головним плюсом, було повне поринання гравця в її чарівний таємничий світ, внаслідок чого, гравець повністю забував про реальний.

— Ну звичайно!Ти ж грав у свою дебільну гру! Як ти можеш щось пам’ятати? А я, між тим, виграв стажування у цьому ресторані з можливим працевлаштуванням. Хоча спочатку треба пройти співбесіду…

— А-а, так ще співбесіда… — махнувши рукою, скептично відреагував Денис.

— Сподіваюся чиста формальність…

— Сподівайся! Але якщо це виявиться мильною бульбашкою, я буду радий тебе бачити у юридично-економічному.

— Та скільки разів тобі казати, бовдуре!?Підеш туди і через п’ять років будеш сидіти на лавці та шукати роботу!!!

Ця заява настільки шокувала Дениса, що він став наче вкопаний і дивлячись Галушці в слід, не міг вимовити слова. Щоправда, згодом з його вуст пролунало тверде і вельми загрозливе:

—А ти будеш продавати шаурму! Будеш продавати шаурму!!!

Згодом Денис помітив, що зупинився не будь-де, а між трьома дівчатами і фотографом, котрий хотів відобразити на плівці їх посередню красу. Скоріше за все хлопець не надто личив композиції вигаданій фотографом, оскільки в очах останнього не проглядалося ні краплі розуміння, а дві посередності перетворилися на доволі колоритних розлючених фурій.

— Геть з кадру, ідіот!!! — заверещала одна з дівчат.

Прикусивши язика, аби не зіпсувати свято їм і собі, Денис поспішив залишити прокляте місце, подумки побажавши всім трьом нудотам найгіршої фотозйомки в їхньому житті.

Що і казати – випускний пройшов на славу. Так на славу, що вранці, перед від’їздом, Галушка навіть не зміг додзвонитися Денису.

Не дивлячись на те, що умови конкурсу були виконані, запрошення отримане, а телефонна розмова з власником «Діамантового язика», Олексієм Олексійовичем Нотою виявилася приємною і короткою, дивне відчуття, що все не може бути так просто, не полишало Андрія. Згодом, звільнитися від цих думок допомогла Світлана, котра нагадала своєму синові, що він не звичайний хлопець і те, що для нього здається таким простим, для багатьох інших вилилося в нездійсненну мрію.

…Потяг, що прямував до столиці не менше трьох годин, дозволив Галушці вдосталь поміркувати над тим, що його чекає. «Денис може виявитися цілком правий і тоді тільки дарма витрачені гроші на дорогу». З іншого боку, хоч Київ подивиться, в якому Андрію доводилося бути лише раз, так само як і у «Діамантовому язику». Тоді, щоправда, все вийшло не зовсім гарно, оскільки хлопець не розрахувавши свої кошти, був вимушений поспіхом покинути ресторан, в той час коли офіціантка обслуговувала більш грошовитого клієнта. Мабуть найбільша прикрість «Діамантового язика» – це його шалені ціни.

По прибутті в Київ у Андрія залишалось більше години до початку зустрічі, однак він вирішив йти прямісінько до своєї майбутньої роботи. Зелені, залиті теплим весняним сонцем вулиці, по яким в коротеньких шортиках гуляли десятки киянок, дозволили Галушці забути про погані думки і насолоджуватися життям, кожною його миттю. Та ось, настала мить, коли все навкруги, навіть киянки, втратило своє значення. Адже несподівано в далині, на пагорбі, з’явився він!

«Діамантовий язик», – кращий ресторан України за версією кількох авторитетних журналів із незліченною кількістю прекрасних відгуків від «простого» люду. Галушка і гадки не мав, що все це було до не давнього часу і завдяки своєму новому власнику ресторан повільно, але впевнено, котиться в прірву. Однак зараз, нам варто визнати, що виглядав він просто неперевершено. Двоповерховий, з кам’яною основою він нагадував собою чи-то замок, чи-то будиночок у Альпах. І якщо захищеність була виключною власністю ресторану, то безмежне відчуття затишку, котре Нота старший спочатку хотів здавати в оренду, поширювалось на кілька сусідніх будівель і навіть на деяких перехожих. Іноді, це відчуття подібно до гіпнозу примушувало підійти ближче, насолодитися чарівним ароматом, а потім піти геть, згадавши, що дружина вже третій місяць натякає на нові туфлі.

Першою інтригою «Діамантового язика» яку без особливих зусиль можна розгледіти ще здалеку, була не велика башточка з круглими віконцями, котрі світилися червоним мерехтливим світлом. Роки зо два тому, з волі головного маркетолога ресторану було пущено плітку, що нібито башточка ця – не простий декор, а сховище для деякого секретного інгредієнта, котрий робить будь-яку страву надзвичайно смачною і неймовірно дорогою. Простим смертним вхід у вежу зась, а про інгредієнт вони повинні знати лише те, що він дійсно існує і, що перша літера в його назві «Д». Дуже скоро таємничу башту почали називати не інакше як «Серцем діамантового язика», позбутися котрого для ресторану вважалось рівнозначним смерті.

Напевно було вже згадано, але «Діамантовий язик» знаходився на високому пагорбі до вершини якого вели довжелезні сходи. На останній третині шляху ви неодмінно зустрінете мідну, у повний зріст, статую чоловіка, котрий жестом запрошує вас завітати до ресторану. Велика пелька цього чоловіка широко відкрита, а на кінчику виставленого язика вмостився невеличкий діамант. Кияни часто сперечалися про справжність цього каменю. Одні казали, що камінь справжній, ставлячи у доказ те, що за ним постійно наглядають двоє охоронців; інші сміялися над першими, будучи абсолютно упевненими, що камінь підробка, адже було б безглуздо виставляти такий скарб на всезагальний огляд. Але знаходилися і треті, які вважали, що спочатку камінь був справжній, однак згодом діамант викрали і вдруге власник ризикувати не став, замінивши його дуже якісною копією. Що ж стосується істини то вона як завжди, надійно схована плітками, причаїлася десь посередині. Звісно, камінь був не справжнім з самого початку, але охоронці справді наглядали за ним, немов за діамантом, бо його часто намагалися поцупити, скоріше за все хтось із першої категорії киян. Особисто Галушка, коли побачив як виблискує на сонці цей камінець, посмів засумніватися у його підробці і лиш здоровий глузд підказав хлопцю, що камінь просто як слід протирають – від того і виблискує. Порівнявшись зі статуєю, Галушка відчув на собі погляд одразу чотирьох занепокоєних очей, які чітко давали зрозуміти, що до їхнього скарбу підійшли занадто близько. Що ж, саме час зайти в середину…

Тільки одне місце в Києві могло кинути виклик екстер’єру «Діамантового язика» – його інтер’єр. Перше, з чим ви можливо зустрінетесь, це чарівна музика, яку з помітною пристрастю виконує на чорнісінькому, як смола, роялі чоловік років тридцяти. Далі, переважно у червоних тонах, просторий зал, котрий більше нагадував музей ніж ресторан. Стіни усіяні фотографіями різних страв і, наскільки Галушці було відомо, клієнт міг замовити будь-яку з них. Біля лівої стіни, скоріш за все, знаходилися місця для особливих гостей, адже в двох арках, що на пів метра входили в глибину цих стін, розташовувалися цілі композиції з більш великих купідонів і маленьких ангелів.

Андрій, що не звик до подібної розкоші, зовсім розгубився як і в той перший раз. Він, наче зачарований, повільно крокував між столиками, намагаючись згадати, що йому тут потрібно. Раптом, ніс Галушки спіймав неймовірний запах, а через мить очі побачили джерело цього запаху. Величезна, запечена до хрусткої скоринки, обкладена яблуками, соковита курочка. І пробачте, якщо ви голодні…

— Вибачте, — ввічливо прошепотіла курка.

«Хвилинку, кури не шепочуть настільки ввічливо», — зловив себе на думці Галушка.

Тоді офіціантка вирішила послати сигнал у космос ще один раз.

— Вибачте, але цим клієнтам не подобається, що ви очима поїдаєте їхній обід.

Повернувшись в реальність, Андрій побачив перед собою не молоду пару, яка сиділа за столиком і, повільно пережовуючи шматочки своєї страви, дивилася на нього з величезним подивом. Оговтавшись повністю і принісши дідусю з бабусею свої щирі вибачення, Галушка пояснив офіціантці, що:

— Я переможець конкурсу. Ми домовилися з Олексієм Олексійовичем на третю годину.

— Вітаю вас! — привітно посміхнулася офіціантка, потиснувши руку майбутньому колезі.

— Дякую, — зашарівся він.

Як і кожна друга Українська дівчина – ця, була настільки гарна, що біднесенький бовдур знову розгубився, забувши для чого сюди прийшов.

— Ви прийшли занадто рано. Шеф зараз трохи зайнятий, — прощебетала дівчина, вказавши на чоловіка, котрий грав на роялі.

«Це і є Нота?», — здивовано подумав Галушка, який уявляв його зовсім іншим.

— Так ось хто створює таку чудову атмосферу в цьому ресторані!

— Обов’язково скажіть йому це і він зрадіє наче дитя, — посміхнувшись, прошепотіла офіціантка.

Галушка посміхнувсяїй у відповідь:

— Неодмінно скажу!

— А поки-що можете присісти за цим столиком та що-небудь замовити, — люб’язно запропонувала дівчина.

Галушка почав копирсатися в своїй кишені, аби згадати скільки грошей у нього лишилось на перекус. Врешті-решт, витягнувши п’ятдесят гривень, він хотів щось промовити, але офіціантка швидко зреагувала:

— Ну тоді просто присядьте.

«Ні! Цього разу я що-небудь, але замовлю!», — твердо вирішив хлопець.

— Принесіть мені будь-ласка води, — тремтячим голосом мовив Андрій. — Але тільки холодної.

Офіціантка ще раз глипнула на купюру, котра в їхніх краях була вкрай рідкісною і, зрештою, мовила без тіні посмішки:

— За рахунок закладу, — після чого розвернулася і пішла, лишивши Галушку на самоті зі своїм соромом.

Безумовно, з тих пір коли він був тут в останнє, ціни мали вирости. «Але щоб не можна було купити звичайної води!!! Ви мене вибачте!». Втім, могло виявитись і так, що просто вода незвичайна. В «Діамантовому язику» всі страви незвичайні. Навіть вареники і ті готувалися за якоюсь секретною технологією. Всі! Окрім, страви Галушки Андрія Віталійовича, котра вже мала бути внесена у меню.

Можливо, комусь це здасться надто банальним, але страва, яка перемогла на конкурсі, являла собою не що інше, як печені свинячі язики в сметані. Галушці вона обійшлася в сто гривень і його розпирало від цікавості «скільки ж вона обійшлася ресторану?». Гортаючи меню, Андрій все ширше і ширше відкривав очі аби вмістити в них кількість побачених нулів. Так було доти, доки він не натрапив на страву із назвою «Фірмова». «Хм, дивно... Минулого разу її не було». Провівши умовну лінію від назви до ціни, Галушка раптом зрозумів, що холодна вода йому б зараз і справді не завадила, нехай навіть за рахунок офіціантки. І хоча це була не так порція, скільки набір із різних страв, трьох соусів і пляшки вишуканого вина, витримка якого наближалася до безкінечності – цифра вражала суттєво і надовго. Хлопець навіть закрив меню, аби подумати над тим, скільки центнерів звичайнісінької гречки можна було б купити замість цієї «Фірмової». Зрозумівши, що незвиклий до таких розрахунків мозок може самознищитися, Галушка полишив дурну ідею і перевіривши ще раз ціну навпроти «Фірмової», продовжив шукати свої язики. Виявилося, аби купити воду, йому не вистачило лишень п’ять гривень, однак згадка про її незвичайність була цим меню вперто проігнорована.

Нарешті, очі побачили те, що так довго шукали – страву з дуже оригінальною назвою «Печені язики в сметані, від Галушки». «У шість разів дорожче» прошепотів хлопець, після чого закрив меню і відклавши його в бік, кинувся розмірковувати над своєю майбутньою величезною зарплатнею. Щоправда, яка б величезна не була зарплатня, фірмової він все-одно ніколи замовити не зможе.

Нота все ще грав і Галушка почав легенько хитати головою у ритм музики, паралельно вивчаючи клієнтуру цього закладу.

Немолода пара, яка вже майже з’їла свою курку, не нагадувала багатіїв, однак звичайні пенсіонери також в цьому ресторані обідати не могли, тому Галушка лишився при думці, що вони виграли в лотерею і не змогли вигадати нічого кращого, ніж розтринькати всі гроші у «Діамантовому язику». Справа від них, хлопець ось-ось освідчиться дівчині в коханні, а ще, залізе по вуха у борги, бо зрештою, він схожий на звичайного студента, якого завела сюди любов і бажання пошарудіти капустою перед вередливим дівчиськом. Що ж стосується тих двох чоловіків, які сидячи трохи далі, ведуть ділову розмову, то судячи з їх костюмів, вони єдині хто може дозволити собі фірмову. (Або хоча б десяту її частину).

Звичайно Шерлі Холмс з Галушки виявився кепський, адже не маючи потрібних здібностей він помилився у всіх трьох випадках. Більше того, роздивляючись людей, Андрій мало не прогавив момент, коли Нота припинив грати і дивним поглядом окинувши довкола, покрокував у напрямку кухні. Так і не дочекавшись холодної води, хлопець швидко прослідкував за ним. Втім, наздогнати Ноту виявилося завданням нездійсненним, але опинившись у довгому коридорі, Галушка принаймні встиг помітити за якими саме дверима зник швидкий власник ресторану. Підійшовши до дверей ближче, Андрій посміхнувся, оцінивши легку самоіронію вкладену у позолочену ноту прибиту десь на рівні вічка. «А у нього все в порядку з почуттям гумору». Втім, пульс все одо прискорився і ноги почали підкошуватися, а це означало, що пора увійти, пояснити мовляв: «так і так», адже не має нічого гіршого ніж очікувати за дверима зустрічі зі своєю долею. Ще трохи і на доволі нахабний «стук-стук», Галушка почув доволі сухе: «Заходьте».

Швидко скориставшись цією порадою, рекомендацією, дозволом, або скоріше наказом, Андрій зайшов у середину, опинившись в просторому, розкішному кабінеті. Якби у кабінеті нікого не було, то перше, що вам би кинулося в очі – це декілька полиць котрі ледве витримували на собі тиск величезної кількості нагород. Андрію чудово було відомо, що діамантом цієї колекції були п'ять «Золотих меню» які вважалися найвищим досягненням для будь-якого ресторатора України – перемогою на КРУ. Втім, Галушку як майбутнього шеф-кухаря, більше цікавили вісім "Золотих черпаків" точними копіями яких він неодмінно буде нагороджений згодом і можливо навіть у значно більшій кількості.

І якщо припустити, що всі ці нагороди були великою бочкою меду, то неодмінне доповнення до неї – ложка дьогтю, сиділо за величезним письмовим столом і лупало на Андрія доволі дивним, таким, що завдає сильного дискомфорту поглядом. Цей погляд буде час від часу удостоєний особливими спогадами, оскільки за припущенням Галушки саме він став першою ластівкою подальших трагічних подій. В тому погляді не було нічого хорошого і здавалось, що очі бачили перед собою зовсім не переможця конкурсу на кращу страву, а скоріше якогось хробака. На мить Галушці здалося, що це якась безглузда помилка і він вже навіть хотів вибачитися; сказати, що помилився кабінетом; розвернутися і піти, але згадавши свою страву у меню, набрав повні кишені сміливості і мовив:

— Доброго дня! Я переможець конкурсу, ми домо…

— А-а, то це ти! — змінившись в обличчі радісно вигукнув Нота. В наступну мить від його непривітної копії не залишилося й сліду. Він встав з-за столу, підійшов до Галушки і потис йому руку наче старому знайомому котрого не бачив кілька років. — А ти виглядаєш старшим, ніж я собі уявляв.

— Дякую, — відповів Галушка, з плечей якого щойно скотився величезний валун.

Мабуть Нота як і будь-який інший заклопотаний власник ресторану просто забув про їхню зустріч, помилково прийнявши Галушку за того кого ненавидів усім серцем. «Чом би і ні?»

— Не хвилюйся. Сідай. — Вказав на стільчик по другий бік столу Нота, почувши у відповідь ще одне «дякую». Сам він також повернувся на своє місце, після чого його адресований Галушці погляд, перетворився у суцільну цікавість.

—В тебе непогане прізвище як для кухаря, — не поспішав серйознішати Нота.

Глипнувши у напрямку нагород, Галушка вирішив зробити своєму шефу комплімент у відповідь, щоправда в кілька разів солодший:

— Ви своїм прикладом доводите, що прізвище нічого не означає.

— Це не я, а мій батько, — випалив Нота і помітивши, що вийшло в нього трохи не тактично, додав, — але я дуже люблю і ціную цей ресторан, а також його минулих, теперішніх і майбутніх працівників.

Галушка хотів щось сказати, однак для нас це лишиться таємницею, оскільки згодом він обмежився ледь помітним, не зрозумілим кивком.

— Ти давно цікавишся кулінарією? — запитав Нота.

— З самого дитинства, — провівши поглядом по стелі, відповів Галушка. — А ви? Готуєте?

Здається це просте питаннячко застало власника ресторану, що називається «зненацька».

—Я виріс у «Діамантовому язику»… А ще я можу підсмажити яйце так, аби воно не підгоріло! — голосно зареготав Нота, спостерігаючи за легким подивом Галушки. — Та то я так невдало жартую, — махнув рукою Нота. — Звичайно батько мене багато чому навчив і я навіть знаю, що таке «фондю».

Цього разу Галушка посміхнувся, до кінця так і не зрозумівши, жартує цей дивакуватий власник ресторану чи ні.

—А ти знаєш, що таке фондю? — раптом запитав Нота.

Чорт забирай!Що за питання? Звичайно Галушка знав, що таке фондю. Немає ніяких сумнівів у тому, що навіть ви знаєте, що таке фондю. Однак несподіваність питання і цілком зрозуміле хвилювання відвели хлопця подалі від простого шляху, завівши в темну гущавину де знайти правильну відповідь було не легким завданням.

— Ну-у… Фондю це така страва…

— Достатньо, — зупинив його Нота.

— Але я…

— Ні, достатньо. Ти знаєш, що фондю – це така страва і цього цілком вистачить.

Не дивлячись на те, що все йшло «як по маслу», Галушка знову розгубився. «Схоже, Нота належить до тієї когорти людей, від яких не знаєш чого чекати в наступну хвилину, а це дуже, дуже погано».

— Другий етап! — вдарив долонею по столу Нота, підтвердивши найгірші Андрієві сподівання.

«От і чиста формальність», — подумав хлопець, відчувши страшенну сухість у роті. «І навряд чи мила офіціанточка допетрає принести воду аж сюди».

— Ти коли-небудь чистив рибу? — склавши пальці дашком і прищуривши очі запитав Нота.

— Тисячу разів.

— А готував?

— Звичайно, — відкашлявшись, мовив Галушка.

— Що ж, — зрадів Нота, — тисячу разів це і справді багато. Однак, я впевнений, що рибу котру я дам тобі почисти ти ще не зустрічав.

Без сумніву, Андрій був вкрай заінтригований. Страх і сухість в роті покинули його, залишивши тільки нездоланне бажання поквитатися з цією рибиною, чим би вона не була.

— Ти готовий? — лукаво посміхнувся Нота.

— Так! — твердо відповів Галушка, очікуючи побачити щось дуже маленьке і вкрай кістляве.

Зробивши посмішку на обличчі трохи скромнішою та водночас більш загадковою, Нота встав з-за столу і підійшов до невеличкої дерев'янної шафки, котра весь цей час терпляче чекала у кутку. Коли ж Нота відчинив її, то виявилося, що це не зовсім шафка, а такий собі міні-холодильник, в якому було всього на всього два відділи. У нижньому відділі стояла випивка, а у верхньому – тарілка накрита хромованим сріблястим ковпаком. Нота обережно, не знімаючи ковпака, взяв тарілку і зачинивши холодильничок, поставив її на стіл перед Галушкою, заінтриговане обличчя якого, миттю відобразилося у цьому ковпаку. Сівши на місце, Нота повернув попередню усмішку і знову запитав:

— Ти готовий?

(Ні, чорт забирай!!! Звичайно він не був до цього готовий!Але тоді через незнання твердо відповів):

— Так.

Нота взявся за шпиль ковпака і затримавши на Галушці випробувальний погляд, підняв ковпак над тарілкою. Те, що Галушка побачив було ні чим іншим, як черговим невдалим жартом… Створіння для нас вкрай екзотичне і для всіх неймовірно небезпечне.

— Що за рибина? — тихо, немов боячись звільнити Галушку з полону шоку, запитав Нота.

— Фугу... — ледь прошепотів хлопець.

— Правильно! Дуже добре! — посміхнувся Нота. — Мені потрібне її філе. Ніж тобі дадуть на кухні. Там тебе вже чекають. Можливо ти скажеш, що фугу потрібно чистити коли вона ще жива, але дальня дорога, сам розумієш…

Тим не менш всі подальші слова Ноти чулися Галушці як: «Бла-бла-бла» «Бла-бла-бла» і тільки останні дві фрази висіклися немов на камені:

—У тебе година. А потім ти приносиш її сюди, мені на дегустацію. Якщо звичайно в тебе буде, що принести, — посміхнувся Нота, в чиїх очах мерехтіли іскри, котрі долітали прямісінько з пекла.

Що ж тут сказати… Сама по собі фугу здійснила на Галушку не аби яке враження, хоча він і припускав, що в даному екземплярі скоріше за все немає отрути.

Фугу – єдина страва, яку не можна куштувати Японському імператору. Страва, яку кухарі вчаться готувати роками, перш ніж отримати ліцензію на її приготування. Страва, від якої кожного року в Японії і не тільки, помирають десятки людей, що намагалися приготувати цю рибу без належної підготовки. Що вже говорити про Галушку, котрий у знайомстві з фугу обмежився Вікіпедією, не тішачи себе ілюзією, що колись йому захочеться витратити два роки свого життя на приготування якоїсь риби.

— Люди вчаться цьому роками. Я не впевнений… — несміливо почав Галушка.

— Добре. Залишимо це на потім, — з ледь помітним незадоволенням буркнув Нота, відсунувши тарілку в бік.

Будучи абсолютно впевненим, що ніхто в Україні, у тому числі і сам Нота, не має ліцензії на готування фугу, а отже не вміє її готувати, Андрій тим не менш відчув страшенний сором. Неначе він вже підвів свого шефа, не пропрацювавши в ресторані і п’яти хвилин.

Тим часом, Нота, сховавши рибу у холодильник, знову повернувся на своє місце, зітхнув і задумався. Здавалось, що його роздуми тривали цілу вічність, аж раптом:

— Перш ніж ми перейдемо до останнього етапу, я хотів би тебе про дещо запитати. Можна?

Галушка розчарований першим, другим і за одне вже й третім етапом, несміло хитнув головою.

— Якби ти готував що-небудь, а я при цьому грав на роялі, тебе б це дуже сильно відволікало?

— Мене б це абсолютно не відволікало, — відповів Андрій, до глибини душі вражений чудернацькістю питання.

— Серйозно?

— Звичайно, — ще більше здивувався Галушка. — У нас на кухні стоїть телевізор від якого я завжди прекрасно абстрагуюся. Не думаю, що мене б відволікало ваше пілінькання.

Галушка міг присягнутися чим-завгодно, що після слова «пілінькання» зіниці Ноти розширилися. «Мабуть дарма я використав слово «пілінькання». А може просто здалося?»

Нота в останнє тяжко зітхнув, а потім з нудьгою на обличчі, відкрив в столі шухлядку, діставши звідти звичайнісінький білий лист паперу формату А4. Глипнувши на цей листок, Нота передав його Галушці й сухо мовив:

— Прочитай і скажи що в цьому рецепті не правильно.

Андрій тремтячою рукою взяв той листок і прочитав наступне:

«Відваримо у кипяточку два невеличких яєчка; кожне розріжемо на дві частинки; посиплемо зверху перчиком і намастимо майонезом жовточки, а ще, додамо трохи солі».

Тепер була черга Галушки тяжко зітхати. Він любив варені курячі яйця за подібним рецептом, однак сказати, що тут було щось вкрай не правильне він не міг і через це в голову надходили тільки безглузді думки.

— Ну ж бо! Це ж не фугу! — всміхнувся Нота.

Галушка поклав листок на стіл, припинивши робити вигляд, що вчитується у кожне слово.

— Можливо… Можливо варто ділити не на дві частини, а на три? — запитав хлопець, знаючи на сто відсотків, що це не правильно.

Нота захитав головою так немов у нього там знаходився гіроскоп.

— Ще якісь варіанти?

«Солити не треба? А може перчити? Чи може їх не потрібно варити? Може просто не на три частини? Але і не на дві? Та ні, це маячня якась…», — нічого розумного не спадало Галушці на думку. Хоча ні – було одне цілком розумне зауваження, «Навіщо йому взагалі проходити ще якісь етапи, коли він переможець конкурсу, чорт забирай!!!»

— Отож, твоя остаточна відповідь… — робив вигляд, що згорає від нетерпіння Нота.

—А яєчка курячі? — поцікавився хлопець.

Трохи розгубившись, Нота взяв листок і глипнувши на нього відказав:

— Курячі.

— Ну якщо курячі, — ковтнув слину Андрій, — тоді я і гадки не маю.

Ноту не аби як здивувало таке повідомлення і хоча він знав, що справа тут зовсім не в яйцях, йому стало цікаво.

— А якщо, скажімо, не курячі?

— А які? — поцікавився Галушка.

— Ну-у... — знову легенько похитав головою у різні боки Нота, — наприклад, перепелині.

— Все-одно гадки не маю, — відповів Галушка.

— А з якими ти маєш гадку? — вже трохи роздратовано запитав Нота.

— Взагалі не маю. Жодної світлої думки, — з жалем в голосі розвів руками Андрій, не розуміючи навіщо він взагалі завів цю дурну яєчну розмову. Адже набагато краще скоріше з нею покінчити і перейти до умов стажування!

Однак Нота був іншої думки. Він, не сказавши і півслова, підійшов до вікна за яким, не підозрюючи про початок драми що ось-ось розіграється в цьому кабінеті, метушилися десятки киян.

— Якщо чесно, то я не розумію... — мовив Галушка, — адже в правилах конкурсу не було й слова про якісь етапи. Та й по телефону ви нічого не сказали. Я хоча б підготувався.

— Знаєш чому саме ти переміг у конкурсі? — запитав Нота, проігнорувавши його невдоволення.

— Тому, що я приготував кращу страву, — не примусив довго чекати себе з відповіддю Галушка.

Нота посміхнувся:

— Дійсно кращу, — погодився він. — Але з гірших!

Ось тепер якась сволота відкрила на кухні банку з соленими огірками, через що по всьому ресторані і особливо у кабінеті Ноти запахло кислим.

— Просто від твоїх маринованих язиків мене не знудило. І дуже тобі за це дякую, — поклав на груди руку і вклонився Нота, помітивши, як у його юного співрозмовника заблищали очі.

Ні, вважаючи себе справжнім чоловіком, Галушка не рюмсав. Просто щось дуже пекуче потрапило йому в обидва ока.

— Але… Навіть так я переміг, — проскиглив Андрій голосом агонізуючої качки. — Ви повинні надати мені стажування!

— Не впевнений, що тобі допоможе стажування, — майже по-батьківськи мовив чийсь майбутній шеф.

— Чорт забирай! Звичайно допоможе! — збуджено вигукнув Галушка, скочивши зі стільця. — Я ж готую з самого дитинства. Всім моїм знайомим і рідним вкрай до смаку те, що я готую!

— Воно може і так... — погодився Нота, сівши за стіл. — От тільки скажи, скільки своїх знайомих та рідних ти помітив у моєму ресторані?

Настала тиша, яка протривала достатньо довго для того, аби Нота намірився посміхнутися. Втім, Галушка вчасно кинувся у блеф:

— За столиком біля величезної статуї сидить моя тітка, — захлинаючись мовив хлопець.

— Та невже? — всміхнувся Нота. — І як звуть твою тітку???

«А щоб його біс порвав! Невже він її знає? Чи може просто блефує?».

Побачивши, що Галушка набрав у рота посліду, Нота поспішив йому пояснити, що:

— Звуть її Калашникова Марина Сергіївна і вона наш постійний клієнт. Але ти молодець! Кумедно вигадав, — жартома зааплодував кінчиками вказівних пальців Нота.

«Наш постійний клієнт... Як же солодко звучить. Вона б могла бути і моїм постійним клієнтом… І буде, трясця її матері!!!».

—Я подам на вас в суд!!! — вигукнув у відчаї Галушка. — Це публічна обіцянка винагороди! Ви мені винні!

—В суд??? — злякано запитав Нота. — Мабуть моїм справам не позаздриш, якщо той чоловік за столиком біля фонтану твій дядько, адже він суддя апеляційного суду. Тоді мені доведеться підшукати собі хорошого адвоката, накшталт того, який наминав лобстерів справа від судді. Чи може він твій старший двоюрідний брат??? В такому випадку, надінь на мене кайданки просто зараз!!! — Нота простягнув обидві руки вперед, а голову похилив так, ніби готовий до конвоювання.

Ледве стримуючи себе від люті і тієї гидоти, яка нестерпно пекла в очах, Галушка поплентався до дверей. Відкривши їх, хлопець зупинився і не обертаючись до того на кого не міг дивитися, мовив:

— Ти абсолютно правий, покидьку – немає тут моїх родичів. Через три години моя мати почне накривати стіл, а батько поїде в магазин купувати найдорожче шампанське яке тільки зможе знайти. І все заради того, аби відсвяткувати день, про який їх дивакуватий син мріяв з самого дитинства. Та ти покидьку ніколи мене не зрозумієш, бо ресторан, як і мабуть все в цьому житті тобі дісталося просто так… До побачення, — на останок кинув Галушка, зачинивши за собою двері і не підозрюючи, наскільки скоро це побачення відбудеться.

Залишившись у кабінеті наодинці з собою, Нота кинувся в роздуми, під назвою: «Чому я іноді поводжу себе як паскудь?». Врешті, Олексій дійшов висновку, що повівся з хлопцем надто жорстоко, що приготовані ним язики зовсім непогані, що ще не пізно його наздогнати аби вибачитися і що гордість не дозволить цього зробити.

Та не встиг Нота звести свої роздуми до спільного знаменника, як у кабінет ледве не знявши двері з петель влетів Галушка. Його очі були переповненні люттю, а уста… Зрештою, також люттю. Що ж стосується правої руки – то в ній виблискував гострий сріблястий ніж, котрий скоріше за все був відібраний у когось із клієнтів. «Ну от і все… Кінець тобі, Олексо…», — подумав Нота, злякано втиснувшись в крісло, немов пілот під силою перенавантаження. Тим часом Галушка, підбіг до столу, нахабно відсунув тарілку з фугу на середину і закричав: «Сядь на місце паскуда!!!», побачивши, що Нота виявив бажання підвестись. Між тим Олексій і собі заверещав: «Охорона!!!»

Не гаючи часу, Галушка почав свою знамениту промову, яка супроводжена наругою над фугу, запам'ятається кожному з цих двох по-своєму...

— Виходячи з кабінету, я зловив себе на думці, що мене нудить від вас! Від вас; Вашого ресторану і від цієї клятої рибини! — вигукнув Галушка, встромивши ніж в рибу неначе в масло. — А навіщо мені працювати там, де мене нудить?!

— Охо-ро-она!!! — несамовито заверещав Нота.

Андрій тим часом відтяв рибині голову і, жбурнувши її Ноті у мордяку, перейшов до нутрощів: «Адже я буду блювати у замовлення!!! Ні! Це нікуди не годиться!», — лютував хлопець: «Я відкрию власний ресторан!!! І він буде у сто разів кращим за твій мерзенний…».

Несподівано в кабінет вбігли два янгола-рятівника в доволі банальній подобі охоронців, кожний з яких, був трохи більший ніж Арнольд Шварцнегер на піку своєї спортивної кар’єри. Вони, мов набиту ватою ляльку, швидко взяли Галушку під пахви і понесли геть, зачинивши двері, з іншого боку яких глухо долинуло: «Відкрию власний ресторан…».

У стані близькому до шоку, власник «Діамантового язика» втратив дар мови. Краплини фугу розтікалися по його обличчю невеличкими потічками, що біля самої бороди водоспадом стікали на підлогу. Чесно кажучи, Олексій думав, що наступним після фугу у черзі божевільного правосуддя буде саме він… І несподівано, його здогадки отримали міцне підґрунтя, адже двері знову мало не зірвало з петель і в кабінеті знову опинився Галушка.

—Я просто забув тобі дещо сказати! — захекавшись повідомив Андрій, переляканому Ноті. — Твоя гра на роялі – повне лайно!!!

Почувши ці слова, Нота миттю почервонів і ледве не зірвавши горлянку закричав:

— Пішов геть звідси!!!!!

Немов би виконавши побажання свого шефа, вдруге прибігли спітнілі охоронці і знову, взявши Андрія під пахви, винесли його з кабінету прямісінько на вулицю. Втім, тепер хлопець висказав покидьку все, що хотів, намалювавши на своєму обличчі посмішку, а в душі, відчувши неймовірну легкість. Чого не можна було сказати про Ноту, котрого переповнювала страшенна лють і навіть образа на цього дурного вишкребка. «Та що він розуміє в музиці?», — подумки запитав себе Олексій, після чого трохи послабивши краватку, почав витирати з обличчя залишки риби.

Тим часом, недолугі охоронці викинули Галушку на сходи, немов паршивого кота, за що в свою адресу отримали не надто ввічливий жест з одразу двома середніми пальцями. З кишені у Андрія випав сертифікат переможця конкурсу, а з голови – бажання працювати у «Діамантовому язику». Згодом і те і інше вітер віднесе далеко-далеко, а на заміну, принесе Галушці силу, енергію, розум, хитрість, цинічність, навіть жорстокість, до біса багато удачі і найважливіше – унікального друга.

"Чарісон"

Ні для кого не відкриємо таємницю коли скажемо, що в житті багатьох людей мали місце так звані «переламні моменти». І як ви розумієте, мова йде зовсім не про ті моменти, коли ми ламаємо собі руку чи ногу, а про ті події, після яких ми починаємо дивитися на цей світ інакше. Результати таких подій не завжди чудові, як і самі події, однак саме вони дозволяють нам пройти величезний шлях до розуміння того, що таїлося за ширмою всього в декількох сантиметрах від нас. Можна дуже легко уявити собі таку подію у вигляді спорт-кара, який люб’язно погодився підвезти нас до краю горизонту, помітивши, що ми ледве переставляємо ноги. Вже через якихось пару хвилин ми дістанемося до потрібної нам точки, але зважаючи на те, що це все ж таки спорт-кар, на комфортну поїздку розраховувати не варто.

Якщо ж повернутися до Галушки, то саме зустріч із Нотою стала для нього подібним спорткаром, на якому він промчався з шаленою швидкістю до свого горизонту, викинувши по дорозі залишки наївності, боягузтва і м’якотілості, підібравши натомість чітке усвідомлення того, що світ жорстокий та цинічний, і якщо ти не будеш таким як світ – начувайся.

Без особливих труднощів здавши ЗНО, Галушка вже через три місяці гриз граніт науки на факультеті «Гарячі закуски» Львівського університету кулінарії. Швидко залишивши позаду всіх своїх однокурсників, Андрій тим не менш так і не довчився. Ні, його не вигнали… Просто, на третьому курсі у нього з’явилася можливість вибитися в люди раніше ніж інші, а ще спробувавши нові набуті якості в запеклій боротьбі. Що це була за боротьба, ви дізнаєтеся трохи згодом… Можна лиш натякнути, що Галушка впорався блискуче і тепер до їх наступної зустрічі з Нотою залишалося кілька лічених місяців…

Втім, перед цією зустріччю нам ще слід багато чого розповісти. Адже доки Галушка навчався, у світі і в Україні зокрема, відбулося багато змін. По-перше, здійснилася давня українська мрія, яка не давала людям спокійно спати ще з часів Київської Русі!!! Вступ у Євросоюз. У дві тисячі двадцять третьому році ми це все ж таки зробили. І як тільки ми це зробили, наші побратими, котрі прокинулися рано, помітили, що небо стало блакитнішим, трава зеленішою, а люди напрочуд ввічливими. Навіть у найзадрипанішому, але тепер вже неодмінно асфальтованому селі, люди почали звертатися один до одного лише через «пані» та «пане». Хабарництво зникло як явище і тому українцям стало дуже важко пояснювати своїм дітям, що таке корупція і чому вона так довго залишалася невід’ємною частиною їхнього життя. Постукав у двері і технологічний прогрес у вигляді надпотужних комп’ютерів, смартфонів які вигулювали собак, а також окулярів додаткової реальності які від своїх попередників відрізнялися більшою кількістю пам'яті і здатністю в реальному часі транслювати відзняте відео на стіну найближчої багатоповерхівки. З'явилися чудові куртки від фірми «Фрешен» з наголосом на перший склад. «Фреш-куртки», як їх називали у народі, регулювали температуру краще ніж будь-який кондиціонер 2017-го року, дозволяючи вам відчувати себе комфортно навіть у найлютіший мороз. Що ж стосується спеки, то тут взагалі окрема історія, адже після появи в куртках функції «фрешен-форс», почастішали випадки знайомства молодих людей тільки через те, що коли від одного з них просто таки віяло холодом – інший, ховаючись від задухи, намагався підійти якомога ближче і лишатися поряд якомога довше. Згадується навіть реклама цієї функції, щось на кшталт: «Фрешен-форс не зводить скули, фрешен-форс зводить життя», а в цей час на екрані ви спостерігали дівчину, котра стоячи на зупинці, в неймовірну сонячну погоду, горнеться до симпатичного хлопця, одягненого у шкіряну куртку фірми «Фрешен».

І ще багато чого іншого: від гнучких карток, що замінили флешки та були не більші нігтя на мізинці і до автомобілів, котрі по сигналу будильника приїжджали зі стоянки до вашого під’їзду.

Та на сам кінець варто згадати про юристів. Так-так, саме про них. По статистиці в 2026-му році на одну молоду людину в України припадало три юристи. Звичайно, погана тенденція була помічена набагато раніше, коли шалена кількість юридичних вузів приймала всіх хто не вмів рахувати, не хотів думати чи в кого мався родич-юрист котрий наче як заробляв «непогані» гроші. Після випуску з таких вузів виявлялося, що все вже зайнято і ніякої перспективи не має, для роботи потрібен стаж, а родич-юрист вже кілька місяців не в змозі закінчити ремонт. Тому не дивно, що йдучи по базару й шукаючи собі підходящі шкарпетки легко можна було почути цікавенну дискусію двох продавців про верховенство права. Але до чого це ми?

…Тоді, в чарівному осінньому парку, на не менш чарівній кованій лавці сиділо дивне, вже повністю незалежне, але нажаль не працевлаштоване і вкрай розчароване у житті створіння. В руках воно тримало електронну газету оголошень, старанно ведучи вказівним пальцем по списку привабливих вакансій.

Заваливши шосту сесію поспіль, створіння на ім’я Денис ось уже протягом кількох місяців наполегливо шукало собі в Києві хоч якусь роботу. Заради справедливості варто згадати, що одну йому все ж таки вдалося знайти. Хочете вірте, хочете ні, але Денис цілих два тижні пропрацював на фабриці, виготовляючи розділові палички для кас супермаркетів. Ті самі, котрими ми на касі відділяємо свої продукти від інших. Багато хто з вас скаже, що це просто безглуздя і такі палички не виробляють фабрики. Але ви помиляєтесь, оскільки такі фабрики і справді існують, приносячи своїм робітникам і господарю неабиякий прибуток. Навіть страшно уявити, що було б, якби люди не вигадали роздільні палички. Ми б плуталися у власних продуктах і продуктах свого сусіда, витрачаючи значно більше часу, ніж завжди. Жах одним словом… Однак, в останній день другого тижня, Денис вирішив, що ця робота занадто важка, відповідальна і разом з тим доволі безперспективна. Тому, виготовивши соту розділову паличку, Денис вишкрябав на ній своє ім’я, після чого звільнився за власним бажанням.

До речі, доки ми теревенимо про «надскладну» долю цього хлопця, до нього наближався інший хлопець з не менш складною долею.

З Галушкою Денис втратив зв'язок приблизно пів року тому, коли завалив п’яту сесію. Йому було настільки соромно перед друзями і самим собою, що хлопець видалився з контакту, пообіцявши не поновлювати свою сторінку, аж доки не знайде собі пристойну роботу, гарну дівчину і не придбає хороший автомобіль. Звичайно жоден із пунктів Денис так і не виконав. Коли ж Галушка дзвонив до нього, намагаючись дізнатися як справи і розказати про свої успіхи, цей покидьок просто не брав слухавку, соромлячись розповісти про розділові палички. І лишень три дні тому бовдур подзвонив, попросив вибачення і дізнавшись, що Галушка також в Києві, забажав з ним зустрітися, немов відчуваючи запах легкої наживи.

Впізнати Галушку, що повільно йшов парком у довгому бежевому пальто було важкувато, адже від наївного шмаркача не залишилося і сліду. Натомість, з’явилося дещо, що підштовхувало Дениса перейти до свого товариша на «Ви».

— Привіт, — спокійно сказав Галушка, потиснувши Денису руку.

— Я тебе навіть не одразу впізнав, — з розгубленою усмішкою зауважив Денис.

Галушка присів поряд, посміхнувся і запитав:

— Чув ти вже не граєш в «Золотесеньке родовище»?

— Ой, не згадуй… — наче від болю скривився хлопець.

В останнє Денис грав у «Золотесеньке родовище» рівно десять місяців тому. А закінчилася ця велична епоха пригод, жадібності і романтики тим, що бовдур замість зимової куртки купив блискучі обладунки для свого Лорда-Лепрекона.

— А ти? Не продаєш шаурму? — з надією в голосі поцікавився Денис.

— Ні, — знову посміхнувся Галушка, — але от що тобі скажу. Я стажувався в кількох елітних ресторанах і те, що відбувається у лотках з шаурмою, це просто квіточки, порівняно з тим, що відбувається в цих ресторанах.

— Серйозно???

— Серйозно. Адже ти бував у «Фрутерленді»?

— Звичайно.

— І тільки не кажи мені, що ти замовляв там який-небудь мус?!

— Грушевий. Я постійно його жру. Тільки його і замовляю, — повідомив Денис з неймовірно тупим виразом обличчя.

Що ж до обличчя Галушки то на ньому виникла гримаса болю, немов би хтось загнав йому голку під ніготь.

— Більше не замовляй, — відрізав Галушка. — Люди кажуть, що м'ясо для шаурми невідомого походження, забуваючи, що в ресторанах вони навіть не бачать процесу приготування.

— А Золотоволоска для чого? — здивовано запитав Денис.

— Вона всюди не встигне,— хмикнув Галушка. — Та й багато хто вже навчився передбачати її прихід.

— Але я все-одно не розумію, — задумався Денис, — в ресторані ми платимо пристойні, а інколи і великі гроші, розраховуючи тим самим на хороший сервіс. До того ж там є водопровід і все, що треба.

Галушка знову посміхнувся з наївності свого товариша і поспішив розвіяти його ілюзії:

— Людська лінь, жадібність, а часом підлість не має меж, однак в усьому іншому ти правий і водопровід там дійсно є.

Денис почав блукати поглядом по парку, роздумуючи над тим, яку страшну таємницю таїть у собі грушевий мус і не вигадавши нічого підходящого, вирішив повернутися до своєї проблеми.

— Ти був правий, Ендрю, — зітхнув хлопець, — юристів розвелося як лайна. Грамотних ще беруть кудись, а от мені, з моїм неповним вищим, більше трьох з половиню тисяч ніхто не пропонує. Цього навіть на квартиру не вистачить, а хазяйка не сьогодні-завтра вижене. Вона хороша жінка, та те, чим вона пропонує платити замість грошей, — прикрив долонями обличчя хлопець, – це просто якийсь жах.

— То кажеш, юрист з тебе не дуже? — задумливо запитав Галушка.

— Не те слово.

— А економіст?

— Лайно.

— Бухгалтер?

— А він тут до чого???Я ж взагалі рахувати не вмію.

— Не може бути все так погано, — спробував підбадьорити товариша Галушка.

Однак Денис лишень якось дивно глянув на нього, а потім, переконавшись у тому, що нікого не має поблизу, мовчки підкотив рукав своєї сорочки, показавши Галушці шрами над венами.

— Ідіот… — спокійно мовив Андрій. — І що ж мені з тобою робити?

Помилувавшись трагічним зневіреним поглядом, який більше личить людині, котру не сьогодні-завтра розстріляють, Галушка лагідно всміхнувся, встав з лавки і штурхнувши Дениса в плече, мовив:

— Ходімо зі мною, юрист-економіст і можливо менеджер. Мені є що тобі показати…

По дорозі невідомо куди, вони ділилися враженнями про своє життя більш детально. Галушка розповів, що насправді кладуть у грушевий мус і Денис мало не зблював, не розуміючи, як можна бути такими жорстокими. В свою чергу, Денис повідомив, що його хазяйка – тітка Алла, для своїх п’ятдесяти семи років надто активна і говорячи кулінарною мовою, завжди «голодна».

Дуже скоро вони підійшли до ресторану, котрий судячи з усього, ще не відкрився, адже подекуди його панорамні вікна були заклеяні газетами, а шпилі, котрі стирчали у горі, чекали на вивіску.

— Це ресторан? Ти будеш працювати тут? — запитав Денис, побачивши, що Галушка дістав вхідну картку і відкрив двері.

— Ага і ти також, — відповів Галушка.

— Коли це ти встиг домовитися за мене зі своїм керівництвом? — здивувався Денис.

Галушка посміхнувся і запросивши товариша в середину, мовив:

— Коли сиділи на лавці, мій шеф вирішив дати тобі шанс.

Денис спантеличений, але радісний, зайшов у середину. В приміщенні переважали здебільшого сині тони; невеличкі прямокутні столики в свідчення нещодавнього ремонту також були прикриті газетами. Нічого особливого, а тим паче вражаючого, не було і близько. «Просто і зі смаком», — подумав Денис, а далі самі вирішуйте.

— Ти будеш працювати кухарем, чи одразу шеф кухарем? — пожартував Денис, підійшовши до зі одного столиків і глипнувши на газету за дві тисячі двадцять третій рік.

Галушка здивувався:

— Навіщо кухарю, або шеф-кухарю вхідна картка від ресторану, котрий ще не працює?

— Воно то так, — погодився Денис. — Але в те, що ти здійснюєш тут ремонт теж мало віриться…

—Я власник цього ресторану, — раптом мовив Галушка.

— Що, пробач? — не дочув Денис. — Власник?

— Так, власник. Скільки ще разів повторити?

— Ще один раз будь-ласка.

— Я власник цього ресторану, бо в інакшому випадку тебе б тут не було. Адже кухарів, навіть коли вони шефи, не беруть на роботу у комплекті з юристами-економістами.

А зараз для зручності дуже раджу вам порівняти мозкову діяльність Дениса з бігаючим по лабіринту пацюком. Пацюком, який вже втретє пробігає потрібний йому коридор, вперто не бажаючи його побачити. Однак, на четвертий раз пацюк все ж таки зупиняється біля потрібного шляху і запитує себе:

— Але як???

Галушка сів за один із столиків, струсив пилючку з не прикритої газетою його частини і спробував пояснити:

— Коли я тобі дзвонив то хотів не тільки запитати як у тебе справи, а ще й розповісти про свої…

— Пробач, — винувато кинув Денис.

— Та нічого. Так от, мені пощастило прийняти участь в другому сезоні телешоу «Стравороби». Приз глядацьких симпатій я так і не отримав… — з ноткою жалю в голосі вимовив Галушка, — однак переміг, вигравши сто тисяч євро!

— Сто тисяч євро??? — не вірячи своїм вухам перепитав Денис.

Галушка з усмішкою на обличчі захитав головою, спіймавши себе на думці, що реакція Дениса не найяскравіша, яку йому доводилося бачити. Мати взагалі знепритомніла.

— Господи! Це ж до біса багато грошей!!! — взявшись за голову, Денис підійшов до вікна.

— Багато з яких вже витрачено, — підвищив голос Галушка. — Але дещо і залишилося.

— Це просто неймовірно… І ти хочеш взяти мене на роботу???

— Взагалі-то ні. Однак твоя мати так благала, що навіть у мене розтануло серце.

«Ох, виходить вона знає…», — понуро опустив очі Денис, присівши на підвіконня.

— Враховуючи твій широкий фах, — підійшов до нього Галушка, — ти будеш в мене юристом, та щось на кшталт менеджера. А враховуючи твої знання і досвід, ти ще іноді будеш офіціантом.

— Друг називається…

— За це я тобі буду платити вісім тисяч гривень щомісяця.

Несподівано, в ресторані з невідомою назвою стало неймовірно яскраво, немов у когось загорілися очі після того як він почув про розміри своєї зарплатні.

— Я згоден! — відказав Денис, потиснувши Галушці руку. — Ти вже вигадав назву ресторану?

— «Чарісон», — відповів Галушка, присівши поряд на підвіконні.

— Дивна назва, — зазначив Денис. — Що вона означає?

— Не знаю, — замріяно знизав плечима Андрій. — Просто в голову зайшло і не виходить.

— Це все звичайно добре, але ти все одно покажеш мені сертифікат на ресторан, — несподівано мовив Денис.

— Сертифікат? — здивувався Галушка. — Який ще сертифікат???

— Юристи не вірять словам, Ендрю, — вкрай повчальним тоном відказав Денис, — юристи вірять тільки документам. Тому я маю ознайомитися із сертифікатом на право власності.

Знаючи, що у всі часи підтвердженням на право власності нерухомим майном, чи що там Денис мав на увазі, було свідоцтво, Галушка прикрив рукою очі від сорому.

— Ти мабуть більше економіку любив? — з надією в голосі запитав він Дениса.

— Терпіти її не міг.

"Фуа-гра"

—…То кажеш, ти працював у «Каштановій альтанці»? — запитав Нота хлопця сидячого навпроти. Насправді, цьому хлопчині було двадцять два, але спокійний і вельми серйозний вираз обличчя робив його трохи старшим. Разом з тим, цей вираз повідомляв Ноті, що принаймні один етап випробування сьогодні буде зайвим. Та й взагалі все було більше схоже на домовленість з кілером, ніж прийом на роботу кухаря. Але чи дійсно він працював у «Каштановій альтанці»?

— Так… — відповів кілер, твердо і спокійно, під стать виразу свого обличчя.

— І як там поживає старий Шміль? — з неудаваною цікавістю продовжив Нота.

У відповідь пролунало таке ж спокійне і навіть трохи байдуже: «Кричить на всіх, жбурляється омарами».

Нота посміхнувся, встав з-за столу і підійшов до вікна. На величезній, але чомусь майже порожній вулиці, біля перехрестя, він помітив чоловіка в довгому коричневому шкіряному пальто. Літній чоловік з блідою немов крейда шкірою, спираючись на ціпок, не рухався, через що був більше схожий на статую ніж на живе створіння. Втім, коли увімкнувся зелений, чоловік доволі швидко покрокував через перехрестя, зовсім забувши про свою опору. «Хм…дивно», — подумав Нота. А от те, що сталося далі, словом «дивно» вже навряд чи можна описати. Адже, на самісінькій середині перехрестя, чоловік-статуя зупинився і обернувши голову, кинув свій мертвий погляд у вікно, за яким на нього лупав Олексій. «А бодай тобі!!!», — тріпнувшись, немов пропустивши через себе потужний електричний розряд, подумав Нота. Не випробовуючи долю, він хутко відскочив від вікна, після чого скоріше впав, ніж сів у своє крісло. Чоловік був зовсім незнайомий Ноті, на відміну від його погляду. Це був погляд батька, не інакше. Дещо подібне вже відбувалося не так давно, однак тоді Нота не надав цьому особливого значення, оскільки може здатися все, що завгодно коли граєш на роялі без упину протягом шести годин. Тепер було ясно – батькові не подобається те як поводить себе його синочок. Воно і зрозуміло. За останні роки ресторан жодного разу не був заповненим більш ніж на половину. Про якісь нововведення історія замовчує. Ну й звичайно про перемогу на КРУ мова також не йшла. До речі, зазбігом обставин полоса невдач почалася саме після тієї жахливої співбесіди, що зіпсувала Ноті не одну ніч. Проте, залишимо рефлексію у спокої і повернімося до кабінету…

Відчуття страху опанувало Нотою настільки, що обличчя його стало блідим, очі почервоніли, а кілер подався в гості до нудьги. Наливши собі повний стакан води, Олексій випив його до дна з жадобою людини, котра вже кілька днів блукає пустелею.

— Вам погано? — запитав хлопець, намагаючись скорчити гримасу цікавості на своєму кам’яному обличчі.

Неначе вперше побачивши кілера у кабінеті, Нота поставив стакан на стіл, боязко зиркнув у вікно і:

— Та ні, все добре. Просто занадто сильний анальний спазм, — пояснив Олексій, котрий потроху почав приходити до тями. — Я наче щось про Шміля казав? А-а, точно… Я також працював у нього… Батько наполіг, аби я у нього попрактикувався. Казав, що якщо ти впораєшся на кухні у Шміля, то інша кухня здасться тобі курортом.

— До мене в Шміля претензій не було, — зазначив хлопець.

— Тоді ти не людина, а робот, — усміхнувся Нота.

На цей «начебто комплімент», кілер відреагував доволі своєрідно: відсунувши лівий куточок губ трохи в бік, а потім, немов зробивши це через забудькуватість, швидко повернув його на місце.

— Так ось, саме за порадою батька я практикувався у «Каштанові альтанці». І вже в той час старий Шміль був дуже старим. Але тоді він жбурлявся не омарами, а картоплею, роблячи це з такою силою та запалом, що одного разу я втратив свідомість, — знову посміхнувся Нота, остаточно поринувши у спогади. — А пам’ятаю ще один момент! Якось у мене не вийшов суп. Хоча, «не вийшов» не те слово. Це навіть супом не можна було назвати! Шміль взяв його на пробу і знаєш, що він потім зробив?

— Вилив суп вам на голову?

— Вилив на голову, — погоджуючись, захитав головою Нота, а потім раптом, — але не мені. Він вилив його на голову всім іншим кухарям, а в кінці собі. Хотів ще вилити і на мене, однак там залишилася краплина. Згодом інші кухарі, витираючи суп з пельки, заспокоювали мене, мовляв: «Нічого не сталося». Та мені було соромно до крику. Розумієш?

Хлопець ледь хитнув головою, немов на більше у нього просто не було бажання.

— Але я йому вдячний, — продовжив Нота. — Бо цією і багатьма іншими схожими витівками він вчив мене, що хороший ресторан – це хороша команда. І якщо ти йдеш на дно зі своїм супом, на дно йде вся команда. Сподіваюся, він навчив тебе цього?

— Звичайно, — без натяку на сумніви відказав хлопець.

— От і добре, — зрадів Нота, зовсім забувши про людину, з перехрестя. Далі він почесав потилицю і повідомив:

— Взагалі-то по традиції ти маєш пройти кілька нескладних тестів, але з тебе вистачить і одного.

Відкривши шухляду і діставши звідти листок з рецептом, Нота поглянув на нього, після чого передав кілерові, запитавши:

— Що у цьому рецепті не правильно?

І раптом сталося диво. Ноті здалося, що за такий короткий проміжок часу навіть не можна було прочитати рецепт повністю, не те що подумати над каверзним запитанням… Однак хлопець вважав інакше. Зиркнувши на рецепт одним оком, він одразу ж випалив:

— Слово «кипяточку» без апострофа написано.

— Браво! — мимоволі вирвалося у Ноти. — Мабуть ти раніше вже проходив цей тест?

— Проходив, — спокійно відповів кілер.

— Тоді ясно, — зітхнув Нота, сховавши листок туди, звідки взяв. — Що ж… Не смію тебе більше затримувати. Післязавтра з восьми твій перший робочий день.

Знову не виявивши хоч якогось задоволення від отримання такої почесної посади, хлопець потис Ноті руку і попрямував до виходу.

— Коля! — несподівано вигукнув Нота.

Микола зупинився, але не обернувся, що виглядало доволі дивно. Однак, мабуть не для Ноти, оскільки він продовжив розмовляти зі спиною.

—Я знаю вам всім в університеті дають прізвиська. Якщо не секрет, яке було в тебе?

Секунду Микола наче думав над відповіддю, а потім обернувся і з посмішкою мовив:

—Фуа-гра…

Через чотири дні, близько восьмої години ранку, в кабінеті власника ресторану «Чарісон» зібралися молоді, жваві і ще трохи сонні люди в кількості восьми чоловік, серед яких один був юрист. Навряд чи ви запам’ятаєте імена хоча б деяких з них, але варто сказати, що мова йшла про чотирьох хлопців, трьох дівчат і одного трохи старшого німого шеф-кухаря на ім’я Тимофій з котрим ми обов’язково познайомимося ближче трохи пізніше.

— Доброго ранку!!! — радісно мовив Галушка, швидким кроком увійшовши в кабінет.

У відповідь почулося гудіння шести сонних ротів, через що Андрій не посоромився відкрити навстіж вікно, аби наповнити кабінет вранішньою прохолодою. Завданням «номер один» було пояснити цим бовдурам, що черговим пристойним ресторанчиком їм ніколи не бути – вони мають стати найкращими! Присівши на стілець перед аудиторією, Галушка зробив невеличку паузу, після чого почав корчити з себе геніального мотиватора.

— Тільки по дорозі сюди я нарахував більше шести різноманітних ресторанів. — Він подивився кожному в очі і не побачивши в них нічого крім свого відображення, (що загалом також не погано враховуючи закони фізики) продовжив. — Більшість з них нічого не мають, окрім гарненької обгортки, а деякі не мають навіть її. Однак, ми не повинні рівнятися на ці ресторани. Нас цікавлять два найкращих! І… Хто мені назве перший?

— «Діонс»! — вигукнув Женя.

(Ставлячись до кулінарії виключно як до роботи, Женя тим не менш був здатний заткнути пельку багатьом досвідченим кулінарам. Серед його талантів варто відмітити неабияке знання азіатської кухні і тріпотливе відношення до морепродуктів. Дивним є той факт, що за час перебування в універі до Жені не причепилося жодного прізвиська, тому для нас він залишиться банальним Женею).

— Не згоден! — не погодився Станіслав. (Станіслав – хлопець, що вкрай мало говорив, а коли все ж таки доводилось, робив це так, наче зараз помре. За це в універі він отримав прізвисько «креветка», котрим дуже пишався, свято віруючи, що воно на пряму пов’язане з його неперевершеним креветковим салатом) — Моїй сестрі всього чотирнадцять, але вона готова вийти заміж, аби тільки весілля зіграли в «Діамантовому язику»!

— Може вона просто вагітна і не знає як про це сказати, — припустив Денис, після чого кабінетом прокотилася хвиля сміху.

— Ти добре дослідив сертифікат на ресторан? — різко поцікавився Галушка у свого товариша, викликавши ще одну хвилю сміху, вже без участі останнього. — Насправді ви обоє праві! І «Діонс» і «Діамантовий язик» – це вельми пристойні конкуренти, на яких ми маємо рівнятися. І хоча останні роки «Діамантовий язик» трохи здувся, всім вам відомо, що я до нього не рівно дихаю….

— Сподіваюсь ви знаєте ту дурнувату клятву? — звернувся до всіх інших Денис.

Всі інші відкрили рота аби процитувати Галушку дослівно, однак він жестом дав зрозуміти, що не варто.

— Обіцянка є обіцянка, і якщо я чоловік, то вона обов’язково буде виконана! Але чорт з ним! — раптом вигукнув Галушка. — Ви краще скажіть, що в нас намічається через три місяці?

Кухарі офіціанти і юристи почали кидати один на одного здивовані погляди і щоб хоч якось порушити незручну паузу, щастя вирішив спробувати Денис, у котрого через три місяці був день народження. Втім, Галушка випередив його, не давши нашій історії забруднитися в черговий не надто хороший жарт.

— Ви дивуєте мене друзі… Рівно через три місяці в «Каштанові альтанці» відбудеться КРУ… Іншими словами – церемонія «Кращий ресторан України»!

— Аби стати кращим, потрібно приймати участь? — запитала Оля.

(Оля — 23 роки. Незаміжня. І залишиться такою ще дуже довго, якщо не зверне увагу на молодого перспективного юриста, що сидить справа від неї, роблячи вигляд розумної і вдумливої людини).

— Звичайно, — мовив Галушка. — Я вже подав заявку. І як ви розумієте, ми неодмінно повинні перемогти.

— Перевершити «Діонс» і «Діамантовий язик»? — скептично зауважила Оля. — Думаю чудовим результатом для початку буде потрапляння у п’ятірку.

— А я думаю, що і десятки для початку буде цілком достатньо, — зауважив Женя.

— Мені начхати, що ти думаєш! — несподівано вигукнув Галушка, а потім обвів вказівним пальцем всіх інших. — Як начхати, що думає кожен з вас. Ми переможемо і крапка!

В кабінеті настала тиша, а багато хто навіть боявся поворухнутися. Можливо, помітивши це, Галушка повернув своєму голосу спокійний тон:

— До речі, «Діонс» переміг в минулому році і за правилами не може зайняти перше місце цього разу. Тому нам залишається тільки «Діамантовий язик», «Сезар» і… Ще кілька десятків ресторанів з усіх куточків України, про які ми й гадки не маємо.

— Про які ми й гадки не маємо… — повторив Денис, почавши аплодувати цій обнадійливій промові. Його одразу ж підтримали інші учасники зібрання, чий моральний дух парадоксальним чином піднявся в гору.

— Смійтеся, покидьки! — вигукнув Андрій радіючи, що хоча б так вдалося розворушити цих сонних мух. Однак, потім він зробив серйозний вираз обличчя і так само серйозно, дивлячись по-черзі в очі кожному, мовив:

—Я не обіцятиму, що буду лагідним босом. Я примушуватиму вас працювати до десятого поту. Ви будете недосипати і недоїдати. Ви будете благати мене про звільнення і рюмсати у страви! Але, — Галушка підняв вгору вказівний палець, — через три місяці (практично пошепки) вас назвуть кращим рестораном України.

Тільки тепер Андрій помітив в очах цих, думаючих якби скоріше змитися додомцю бовдурів, жагу. І хоча вона була разів у десять меншою, ніж у нього самого – будь-яке полум’я здебільшого починається маленькою іскрою.

—А тепер, — не приховуючи задоволення, мовив Андрій, — я розповім вам про маленькі нюанси нашої роботи і хитрощі, які нам стануть у пригоді.

Хитрощі, про які розповів Галушка, були настільки хитрими, що навіть нам про них знати категорично заборонено. До певного часу звичайно…

"Шалений вечір – шалений ранок"

З цього моменту сезон не кулінарних хитрощів офіційно можна вважати відкритими. Втім, ми ще не познайомилися з другою потенційно великою рибою-кулінаром. У цієї риби малося більше шансів залишитися на дні, ніж виплисти на поверхню, однак вона виявилася доволі впертою і тепер займає гідне місце десь на глибині десяти метрів.

Можна було б із задоволенням розповісти історію кохання його батьків, та тільки вони не любили один одного і навіть погано один-одного знали. Мати алкоголічка познайомилася з батьком наркоманом коли між п’ятою і шостою відсидкою він розпивав спиртні напої в одному з найпаскудніших генделиків. Згодом між ними промайнула іскра, що проіснувавала достатньо довго для того аби стати причиною зачаття живої істоти. Дивно, але істота народилася цілком здоровою, як на перший погляд так і при наступному детальному огляді. Звичайно, життя без батьків, а бо скоріше з такими батьками перетворило б багатьох потенційно великих риб на реальних девіантів, але Володя уникнув сумної участі завдяки побожній бабусі, котра тактично дочекавшись його повноліття, сказала цьому світові: «Арівідерчі». Завдяки ж хорошому товаришу, Володя уникнув частих переглядів телепередач «Вишиваємо хрестиком» і «Боже, врятуй нас грішних».

Довгий час Володя не бачив себе ніким іншим в цьому житті, окрім слідчого, що саме по собі доволі дивно, враховуючи його неоднозначні родинні зв’язки. Але несподівано, буквально перед самим вступом до вишу, хлопець вирішив, що з нього не вийде хорошого месника за своє нещасливе дитинство і він не хоче мати нічого спільного зі злочинним світом. Від такої раптовості виникла потреба у виборі майбутньої професії… І мабуть тільки тому, що ще кілька його однокласників обрали цей університет, Володя з першого вересня почав вивчати кулінарну справу. Спочатку йому настільки подобалося, що на лекціях викладачі кидали в нього крейдою аби розбудити. Однак, коли справа дійшла до практичних занять – все кардинально змінилося. Як виявилося, він був здатний засвоювати навички не просто на льоту, а на льоту зі світловою швидкістю, користуючись вправними руками, шаховою уважністю і прекрасною пам’яттю. Крім цього, у нього проявився ще неабиякий смак і що вже взагалі геть дивно, він зарекомендував себе як чудовий презентатор. «Не інакше як сам Господь допомагає мені», — думав Володя, кладучи курячу грудку в соус.

Варто згадати, що в той період часу, та й зараз, кулінарів і не тільки, вражало своєю популярністю телевізійне шоу «Маестро-шеф», де кожен щасливчик, що пройшов кастинг, міг претендувати на звання кращого кухаря України. Володя мав прийняти участь і перемогти у наступному сезоні, але один з викладачів повідомив хлопцю про чудову пропозицію роботи, від якої він не зможе відмовитися, а якщо відмовиться, то залишиться тупнем на все життя. Мова йшла про роботу кухарем у кращому ресторані України – «Діамантовому язику», котрий нещодавно залишився без свого батька і шеф-кухаря по-сумісництву. Радості хлопця не було меж і він вирішив, що краще журавель в руках, ніж трохи більший журавель, але в небі. Не обійшлося звичайно і без нюансів, адже молодший Нота продовжив одну з численних дивних традицій свого батька: випробовувати кухарів на співбесіді, перевіряючи їхні практичні навички, уважність, готовність прийняти будь-який виклик і почуття гумору. Не можна сказати, що для Володі тоді пройшло все геть прекрасно, однак набагато краще, ніж для Галушки. Та мабуть найважливіше, що вже через кілька днів Володя грів свою кругленьку пичку над розпеченим плитами кухні «Діамантового язика». Він закохався спочатку в цю кухню, а згодом і в ресторан з першого погляду. І на відміну від багатьох інших людей, його любов до своєї роботи з часом не вгасла, а навпаки розгорілася з новою силою. Любов яка проявлялася не тільки в надурочних роботах, старанному вигадуванні нових страв та суворому дотриманні правил, але і в генерації блискучих, завжди відхилюваних Нотою, ідей. До речі, у Володі малося багато шансів влаштуватися на більш оплачувану роботу, скажімо в «Діонс», куди його не одноразово запрошував сам Ганіш, але жодним із шансів кухар так і не скористався. Чому? Важко сказати. Була в «Діамантовому язику» якась своя не повторна атмосфера, немов би вся філософія рестораторства зосереджена саме тут. Володя насолоджувався нею і разом з тим підтримував, відчуваючи незбагненне споріднення і знаючи напевно, що цей зв'язок буде тривати ще довго.

Що ж, як наче у воду дивився…

В «Діамантовому язику» Нота з’явився десь біля дев’ятої години ранку, коли робота кипіла мов пельмені. Зберігши погану дитячу звичку докучати кухарям він, не заходячи в свій кабінет, одразу ж попрямував на кухню, де Володя возився з «Київською котлетою». Вигляд в Олексія як і у його шеф-кухаря був вкрай стомлений, а історія яку він хотів розповісти і справді цікава. Адже вчора ввечері, коли Нота повертався з «Діамантового язика», (а він часто ходив пішки, користуючись тим, що його квартира була за якихось триста метрів від ресторану) з ним увійшло в контакт щось схоже на людину, але до біса дивно одягнене. Маючи вигляд жовтої подушки висотою приблизно в людський зріст, воно мчало тротуаром з шаленою швидкістю. Ніяких отворів крім тих з яких стирчали руки і ноги, Олексій в створінні не помітив, хоча часу роздивитися було достатньо, оскільки чудо летіло прямісінько на нього. Коли ж дистанція між ними загрозливо скоротилася, Нота рішуче стиснув кулак аби завдати подушці нищівної поразки. Втім, якщо ви приготувалися насолодитися міцним екшеном в друкованому вигляді то слід вам підшукати собі іншу книжку, оскільки не добігши до Олексія двох метрів, «людина-подушка» послизнулася і впала у багнюку, забруднивши Ноті не найдешевші італійські туфлі. «Якого біса???», — подумав оціпенілий Нота, не поспішаючи розтискати кулак. Напевно знепритомнівши, кілька секунд подушка лежала мовчки і не сіпалась, а Олексій стояв над нею вдаючи статую. І тільки триповерхова лайка, що пролунала з середини чудернацької істоти, вивільнила Ноту зі стану шоку. Створіння проклинало весь світ, все в ньому і навіть себе. «Зламав ногу мабуть», — припустив Нота. І напевно виявився правий бо подушка простягнула йому руку, даючи зрозуміти, що потребує допомоги. Будучи готовим до всього, Нота тим не менш допоміг біді прийняти вертикальне положення, за що почув слова вдячності, котрі пролунали глухо, немов з гузна. Костюм на дотик здався м’яким і доволі приємним. Як виявилось, прямісінько під пахвою у подушки знаходилася потаємна кишенька з якої вона дістала пластикову картку, мовчки передавши її Ноті. «Що це?», — пробурмотів Нота, почувши у відповідь чергову порцію мовчання. Виконавши свою чудернацьку місію, «людина-подушка» знову не сказавши і півслова, зробила не надто вдалий реверанс , після чого пошкандибала у бік Хрещатика, залишивши Ноту з карткою і відкритим ротом.

—…А я все собі думаю «Куди дівається наш абсент»? — цілком логічно відреагував на цю розповідь Володя.

—А навіщо мені брехати? — почав захищатися Нота, прекрасно розуміючи, що бували часи, коли він розповідав більш правдоподібні історії.

—Я не кажу що ви брешете - я кажу, що у нас дуже хороший абсент, — всміхнувся Володя. — То кажете, ця подушка мовчала?

— Ага, — відказав Нота. — Мовчки картку дала і все.

— Дозволите поглянути? — поцікавився Володя.

Нота почав копирсатися у внутрішній кишені, заплутавшись між гаманцем і паспортом. Не пройшло і хвилини, перш ніж він зміг дістати на світ Божий невеличку сріблясту пластикову картку, яку одразу ж віддав Володі на оглядини. На картці не було нічого, окрім слів «Чарісон» запрошує» а також прізвища й ініціалів самого Ноти.

— «Чарісон» це ресторан… Відкрився нещодавно, — задумливо прошепотів Володя. — Але чому саме ви?

— Навіть гадки не маю, — відказав Нота, поклавши картку в кишеню.

— Нічогісінько не розумію, та здається ви стали переможцем якогось конкурсу!!! — вигукнув Володя.

Таке припущення зовсім не сподобалося Ноті, оскільки життєвий досвід підказував йому, що аби перемогти у якомусь конкурсі, треба спочатку прийняти в ньому участь. Втім, він не збирався довго таїти у собі ці сумніви:

—А хіба, щоб перемогти у якомусь конкурсі, не потрібно спочатку прийняти в ньому участь?

— Звичайно потрібно, але вам здається пощастило, — не втрачав оптимізму Володя.

—А тобі не здається, що це може бути безкоштовний сир у мишоловці?

Володя, розуміючи вагання свого шефа, похитав головою туди-сюди:

— Ви так сказали, немов на вас ціле життя полюють. Думаю, в гіршому випадку ви просто витратите свій час. Вам взагалі цікаво про все дізнатися???

— Цікаво… — прошепотів Нота.

«Треба завітати у цей ресторан хоча б тому, щоб дізнатися, чому вони не соромляться гравіювати чужі прізвища на своїх картках», — твердо вирішив для себе Олексій.

— Ти правий! — вигукнув він. — Може я і справді щось виграв. Але це згодом… — А зараз я маю відкрити світу мою нову композицію. Я вигадав її вчора ввечері, будучи дуже збудженим від всієї цієї історії.

Не надто здивувавшись крутому повороту за яким виявилося, що мовчки бігаючі по місту подушки є найціннішими джерелами натхнення для недомузикантів, Володя продовжив чаклувати над «Київською котлетою» в язично-діамантовому варіанті.

Що ж стосується Ноти, то він   побажавши Володі успіху, взяв зі страви петрушку та пішов знайомити клієнтів «Діамантового язика» з мистецтвом.

Не рахуючи появи Володимира і маленьких кавових чашечок з міцного британського фарфору, жива музика була мабуть найкращим нововведенням за час правління Ноти молодшого. Разом з тим саме музика залишалась і прокляттям ресторану хоча б тому, що не дешевий з будь-якої точки зору рояль Нота придбав за амортизаційні кошти. Крім того в «Діамантовому язику» накопичилось безліч маленьких і не дуже проблем, котрі Нота вперто ігнорував навіть на перекір благанням Володі і чудернацьким чоловікам з перехресть, що так нагадували батька.

Дивно, однак в той день ресторан був переповнений вщент і в солодкому передчутті, що серед них знайдеться людина котра оцінить його гру по достоїнству, Нота відривався на інструменті як слід. Важко повірити, та цього разу Олексію пощастило, адже така людина дійсно знайшлася. В цей самий час вона за обидві щоки вплітала смачнючу грибну юшку за рахунок закладу. Несподівано, немов не витримавши лихої долі, чоловік років п’ятдесяти з акуратною темною борідкою, витер рота серветкою, підвівся і покрокував прямісінько до Ноти. Безтактно поклавши Олексію руку на плече, незнайомець грубо мовив:

— Вибачте!

Нота тріпнувся, припинивши грати. «Подібне хамство міг дозволяти собі хіба що батько, але він давно помер, а це означає, що зараз з кимось буде тяжка розмова».

— Що? — роздратовано мовив Олексій, побачивши перед собою якогось дивного бороданя.

— Ви не могли б мені розповісти, що за мелодію ви тільки-но зіграли? — вкрай неприємним тоном запитав чоловік.

Втім, цей тон був тактично пропущений Нотою повз вуха, адже за два роки музичних експериментів у ресторані, цей дивак є першим, хто поцікавився його успіхами.

—В даної композиції не має назви, — ніяково посміхнувся Нота. — Але якщо ви хочете то я можу назвати її за вашою вказівкою.

— Як люб’язно з вашого боку, — з явною іронією сказав незнайомець.

Однак, Нота, не помітивши навіть цю іронію, вперто продовжував вірити, що натрапив на шанувальника свого таланту.

—А де саме вам сподобалось?

—А хіба я сказав, що мені сподобалось? — здивувався чоловік.

—А хіба ні? — ще більше здивувався Нота.

—Я б вам і слова не сказав, якби ви зіграли її так, як слід. Але ви зіграли її просто жахливо! — повідомив незнайомець з такою злістю, наче Нота у концтаборі катував його сім’ю.

— Маю привід припустити, що Ви неабиякий знавець музики, чи не так? — ввічливо поцікавився Нота, намагаючись спрямувати бесіду у більш спокійне русло.

— Авжеж! Особливо добре я знаю ту музику, яку пишу сам! — віддавав перевагу бурхливому руслу чоловік.

— Що, чорт забирай! — вирвалось у Ноти, язик котрого заліз прямісінько у дупу, знаючи, що найближчим часом не знадобиться своєму хазяїну…

Повернімося до того Ноти, що з відкритою пащекою проводжає поглядом шкандибаючу подушку. Зрештою, він сховав картку в кишеню і поплентався додому знімати стрес та розминати свій червоний кулак.

Аби розслабитися і забути про цей моторошний випадок, вдома Нота почав слухати музичні картки с записами клавішних композицій. Таких карток у нього було всього штук сорок і до речі, зовсім нещодавно у цій колекції сталося поповнення… Кілька днів тому, Микола, він же Фуа-гра, подарував Ноті музичну картку с записами, мало кому відомого київського піаніста , Віктора Черненка. Навіщо він тоді це зробив, для нас лишається таємницею, а от Нота був упевнений, що хтось мітить на місце Володі і при цьому вкрай смачно підлизує зад. Втім, картка виявилася доволі пристойною, навіть після першого прослуховування. Що ж стосується вчорашнього вечора, то він, наповнений чаруючим ароматом містики через мовчки бігаючу по місту подушку, надихнув Ноту прослухати картку більш ґрунтовно і до кінця. Словами не можна описати радість, яку відчув Олексій після повторного прослуховування тієї музики. Приблизно разів п’ять його тіло вкривалося гусячою шкірою, а в найяскравіші моменти Нота не міг всидіти на місці, після чого просто вставав і ходив з боку в бік по квартирі. Більше того, коли музична картка була нарешті вимкнута – музика продовжувала лунати у Ноти в голові, через що перша половина ночі була витрачена на експерименти. І навіть у «царстві Морфея» його відвідали декілька найцікавіших композицій, котрі Нота зіграв у чотири руки з невідомим розпливчастим образом, що судячи з усього, належав самому Черненку. Коротше кажучи, за один вечір у Ноти з’явився кумир і прізвище його починалося на Ч. Понишпоривши в інтернеті, Олексій знайшов зовсім не багато інформації про свого кумира, серед якої не промайнуло навіть однієї фотографії. Звичайно, йому навіть спасти на думку не могло, що Віктор Черненко сам знайде його.

«Але таких збігів не буває…», — обдивляючись незнайомця, подумав Нота. «З іншого боку, ніхто не міг здогадатися, що це удосконалена композиція Віктора Черненка, окрім самого Віктора Черненка!!!».

— Віктор Черненко??? — врешті-решт з тупуватим виразом обличчя вигукнув Нота.

— Він, — мовив Віктор. — А я з ким маю честь?

— Нота… Олексій. Я власник «Діамантового язика», — протягнув Нота руку для привітання, не будучи удостоєним зустрічним жестом.

— Так поясніть мені будь-ласка, якого дідька ви так спаплюжили мою композицію?

У цей момент Ноті захотілося провалитися під землю прямісінько в безлад його величезного підвалу, адже одне діло коли не слухають, або вертять носом люди далекі від музики і зовсім інше, коли подібні Черненку, не добираючи виразів, змішують твою гру з багном.

— Богом клянуся, я не паплюжив її, а лишень трохи переробив, — спробував виправдатися Нота.

Однак таке пояснення тільки ще більше обурило музиканта:

— Не переробили, а просто неправильно зіграли! Ви взагалі різницю чуєте? У вас має бути все в порядку зі слухом! — не стримував емоцій Віктор, звертаючи на себе увагу деяких відвідувачів.

— Вибачте, я самоучка. Плюс, якщо чесно, то люди тут не помічають фальші, — намагався заспокоїти його Нота, за що цього разу був нагороджений більш м’яким тоном свого співрозмовника.

— Люди взагалі мало що помічають, але це ж не привід обманювати себе?Правильно?

— Правильно, — покірно хитнув головою Олексій і почесавши потилицю додав, — Вибачте, ще раз. Ви навіть уявити не можете, наскільки мені соромно. Якщо дозволите, я хотів би пригостити вас чимось за рахунок закладу?

Нота міг присягнутися чим завгодно, що на якусь мить обличчя Віктора вкрилося цікавістю, однак врешті-решт він сухо мовив:

— Не варто. Просто не грайте до тих пір, поки я не доїм свій суп і не піду, добре?

— Добре, — знову покірно кивнув головою Нота, а сам, провівши Черненка поглядом, миттю помчав на кухню вмовляти свого шеф-кухаря піти на злочин.

Забігши в свята-святих, мов скажена курка, Нота зіткнувся з Миколою, котрий обережно ніс шестилітрову каструлю супу. (Скажіть, «Прощавай суп!»). Завжди спокійний Фуа-гра і зараз не проявив особливих емоцій, хоча ті нечисленні краплини, які потрапили на самого Ноту, були доволі гарячими. Можна тільки уявити, що відчував Микола, в якого все пузо було в юшці.

—Я вирахую це зі своєї зарплатні і зарахую в твою! — мимохідь кинув Нота.

У відповідь Микола лиш встиг пробурмотіти: «Нічого страшного», — після чого почав витирати суп зі свого пуза.

Побачивши шефа, котрий мчав на всіх парах, Володя тяжко зітхнувши подумав:«Напевно хтось йому зааплодував і тепер пів дня доведеться вислуховувати, як голосно і під яким кутом розташовувались долоні». Втім, все виявилося у сто разів гірше.

— Настав час фірмової!!! — підстрибнувши від радості на кілька сантиметрів, вигукнув Нота.

— А чому про це повідомляєте особисто ви? — здивувався Володя, відчувши біду.

— Тому що у нас особливий гість, — загадково мовив Нота.

Та справа в тому, що Володя ненавидів загадки, особливо ті, які стосувалися кухні. І розгадувати цю в нього не було ніякого бажання. Втім, він вирішив Ноті підіграти:

— До нас приїхав якийсь олігарх?

— Ні, цього гостя ми почастуємо фірмовою безкоштовно, — радісно прошепотів Нота, взявши зі столу петрушку.

— Іноді ви вмієте смішно жартувати, а іноді – як зараз… — сухо відповів Володя, відібравши у Ноти петрушку і викинувши її у сміття.

— Розумію твою здивованість, але це ніякий не жарт, — серйозно мовив Нота.

Зрозумівши, що це і справді ніякий не жарт, Володя заволав наче скажений:

— Ви напевно збожеволіли!!!

І повірте, що у Володі були всі причини так думати. Адже з тих пір як «Фірмова» була включена до меню, її жодного разу ніхто не замовив. Більше того, існувала стандартна процедура в чітко прописаних правилах «Діамантового язика», яка повідомляла, що доки клієнт похилого віку не визначиться із замовленням, біля нього повинен стояти офіціант з пігулкою валідолу та стаканом холодної води на випадок коли ціна фірмової справить надто велике враження. І хоча до пігулок справа ще ні разу не доходила, у всіх, хто ознайомлювався з меню ресторану, очі ставали на кілька міліметрів ширшими, залишаючись такими на все життя. Тим не менш, Володя і Олексій намагалися вирішити це питання. Згадується, прибирали останній нуль, а потім останні два, однак у першому випадку «Фірмову» все-одно обминали десятою дорогою, а у другому – вона не відповідала собівартості. Тоді Нота і Володя вирішили повернути попередню ціну, сподіваючись, що одного разу в їхній ресторан завітає сам цар Мідас і щедро відплатить за їхні страждання злитками золота. Звичайно, були думки і зовсім виключити цю безглуздість з меню, але справа в тому, що «фірмова» була не тільки стравою, а і подарунком на день народження Ноті старшому від його єдиного сина. Ви навіть не можете собі уявити, яка вечірка була влаштована у той день в честь великого кулінара і скільки рестораторів приїхали з усіх куточків України аби його привітати. Втім, достеменно відомо, що подарунків вони привезли зовсім небагато… Напередодні, Нота молодший запропонував подарувати батькові страву, мовляв: «А що ще можна подарувати кулінару?». Страву дорогу і складну настільки, що йому потрібна була допомога як фінансова, так і фізична. Багато хто скептично віднісся до цієї ідеї, а дехто вже і подарунок придбав, та врешті-решт вирішили, що синові видніше. І не помилилися! Адже після того, як Нота старший побачив і скуштував фірмову, його очі заблищали від радості. Коли ж він дізнався, що автором, ініціатором і головним виконавцем цього чудового подарунка є саме Олексій то і зовсім розклеївся, дозволивши останньому грати на роялі у вільний від роботи час. Про, що потім часто жалкував. Врешті-решт, страва була включена в меню, а ціну на неї суттєво завищили, аби показати, що далеко не всі можуть оцінити цей шедевр. Майже ніхто. Ніхто.

Думаю для всіх стало зрозуміло, що віддати таку страву безкоштовно гостю, ким би він не був, це справжнє божевілля, як і сказав Володя. Однак Нота – власник, і йому можна бути божевільним.

— Вважай, що це за мій рахунок, — спокійно повідомив Нота своєму шеф-кухарю.

—У вас немає таких грошей! — вигукнув шеф-кухар, жбурнувши ополоник в раковину.

Обляпаний тепер ще і борщем, Нота спокійно витер свій піджак і не дивлячись на паростки дружби між ним та Володею хотів вмикати сурового боса. Аж раптом, Володя роздратовано запитав:

— Так хто ж він, цей таємничий гість і чим він так заслуговує на «фірмову»?

Олексій вирішив приберегти суворого боса на потім.

— Віктор Черненко – музикант, — швидко проговорив Нота, розуміючи, що часу пояснювати в нього зовсім трохи. — Я зіграв його композицію і зробив це дуже невдало, чим сильно його прогнівив. Ще запитання?

— Ви зіграли невдало чиюсь композицію і тепер хочете віддати за це «фірмову»???

— Тобі цього не зрозуміти,— кинув Нота, не почувши і краплини розуміння в його голосі.

…Можливо десь в океані зараз почнеться страшенний шторм, котрий буде здіймати хвилі по самі небеса і топити величезні кораблі. А в кухні ресторану «Діамантовий язик» шеф-кухар спокійно скаже:

— Добре.

Довірившись своїм вухам, Нота подумав, що слово «добре» було сказано в якомусь іншому контексті, а тому поцікавився:

— Що добре?

— Добре, я приготую фірмову для вашого «музики», — немов би підкоряючи свій язик невидимому ляльководу протараторив Володя, — однак мені знадобиться час і ваша допомога.

— Звичайно, я все розумію… Дякую, — вкрай здивовано буркнув Нота, після чого помчав до Черненка благати його залишитись ще на сорок хвилин.

Правдами і не правдами Нота намагався затримати Черненка якомога довше, хоча здавалося, що він і так нікуди не поспішав, в інакшому випадку, ніякі вмовляння на нього не подіяли б.

Рівно через годину двадцять хвилин Володя презентував страву і варто визнати, Черненко був надзвичайно вражений, не дивлячись на те, що побажання «смачного» з уст Володимира злетіло якось не зовсім щиро.

І ось… В той час як Черненко напихав своє пузо золотими злитками, Нота, сидячи навпроти, намагався більше дізнатися про нього – осипаючи музиканта все новими і новими компліментами. Як виявилося, Черненко не тільки пише і грає композиції… Він ще й…

— Даю уроки, — повідомив Віктор, старанно розрізаючи шматочок мармурової яловичини.

— Серйозно? — здивувався Нота.

Вдавившись шматочком трюфеля, Черненко тільки закивав головою на підтвердження своїх слів.

«І чому я до сих пір не спробував записатися на уроки…», — подумав Нота. Мабуть до цього моменту він вважав себе вже занадто старим, таким, як он той чоловік, що наминає спагеті через два столики позаду Черненка. «Як же він схожий на батька, чорт забирай!». Чоловік вперто накручував спагеті на вилку, але раптом, він наче щось згадав, підняв очі і подивився на Олексія знайомим поглядом. Ноті не залишалося нічого іншого, окрім як хутко перевести погляд на свого співрозмовника, котрий запивав трюфель вином лише трохи молодшим ніж він сам.

—З вами все добре? — поцікавився Віктор, помітивши, що у Ноти тремтять руки.

Сильна пульсація в скронях заваджала Олексію сконцентруватися. Розгублено подивившись на Черненка, він проскиглив:

— Бувало і краще…

— Вина? — запропонував Віктор.

Нота навіть не одразу помітив моторошну гру слів у пропозиції Віктора.

— Ні, дякую. Та це дрібниці, — запевнив Олексій, глипнувши за спину Черненку.

Столик, за яким чоловік їв спагеті, був порожній і охайно прибраний.

«Це ж треба таке», — склав пальці у замок Нота, намагаючись заспокоїтись. Цього разу страх був особливо великим, оскільки батько з’явився настільки близько і був таким реальним. Але поряд зі страхом з’явилося ще одне відчуття під назвою «гнів». Так, без жодного сумніву, Олексій гнівався на те, що навіть після своєї смерті батько наглядає за ним, наче за малюком. І скоріш за все, саме на зло батькові Олексій запитав:

—А можна записатися до вас на урок?

Від такої несподіванки Віктор трохи розгубився. Перестав жувати і почав старанно витирати рота серветкою, підшукуючи при цьому потрібні слова.

— Не поспішайте мені відмовляти, — жалісно благав Нота.

— Розумієте… — мовив Віктор, — я навчаю здебільшого групи, а в цьому році група, на жаль, вже набрана.

— Так звісно, я розумію, — спокійно відповів Нота, хоча здавалося, що цей чоловік зараз розплачеться немов маленька дівчинка, що загубила своїх батьків посеред Московського залізничного вокзалу.

Побачивши добре йому знайомі кошачі очі з мультфільму Шрек, Віктор замислився. Здавалось, він гортав в голові розклад своїх занять та насправді увесь цей час він мало не тріскався від подиву.

— Вівторок вас влаштує? — раптом запитав Черненко.

— Звичайно! — зрадів Нота, немов маленька дівчинка, яка знайшла своїх батьків.

Чесно кажучи, йому було абсолютно все-рівно, у який день приходити.

«Обіцяй мені, що попіклуєшся про ресторан», — пролунав голос у Ноти в голові. «Я попіклуюсь, обіцяю», — пролунало знову. «Ні!!!», — подумки закричав Нота. «Скільки можна???». Адже він все-одно буде піклуватися про ресторан і якийсь там вівторок»…

— Як на рахунок шести годин вечора?

— Чудовий час! — посміхнувся Нота.

…І якийсь вечір вівторка не здатний цьому завадити.

— Поки-що можу запропонувати лише вівторок, але через два тижні ще стануть вільними п’яниця і середа, — ведучи олівцем по записній книзі повідомив Віктор.

— Чудово! Просто чудово! — вигукнув Нота, ще раз подивившись на пустий столик попереду. Ніяких чоловіків, які б нагадували батька за ним не було, зате, трохи правіше за чашечкою кави сиділа гарненька блондиночка. Впершись ліктем об край столику, вона витончено поклала своє підборіддя на тильну сторону долоні, подарувавши Ноті хитрий лисячий погляд.

«Ти теж витвір моєї уяви?», — здивовано подумав Нота не зводячи з дівчини очей.

— Що не кажіть, а доволі безсовісно з мого боку безкоштовно нищити таку чудову страву, — зніяковіло посміхнувся Черненко, потягнувши руку до свого гаманця.

«А-а, то виходить – це совість», — здогадався Нота, по-чоловічому оцінивши її неймовірну вроду. Дивно, адже Олексій був впевнений, що після того випадку з повітряною кулькою і уриною, його совість давно знайшла собі іншого супутника.

Демонстративно виливши собі трохи кави у декольте, дівчина відправила Ноті беззвучне: «Ой, як же я так» і почала старанно витирати пролите серветкою. Нота посміхнувся, перевів погляд на Віктора і побачивши, що той зосереджено відраховує гроші, лагідно сказав:

— Не хвилюйтеся, ваша совість чиста.

Обмінявшись номерами телефонів, Черненко і Нота потиснули один одному руки і розійшлися. Всі лишились задоволені, окрім Інеси, котра мало того що обпалила собі груди, ще й натрапила на повного імпотента у вигляді Ноти. Ось до чого довела самотність дівчину, яка змолоду крутила носом, шукаючи принца на білому коні.

Прибігши на кухню, Нота ж одразу розповів Володі про свого нового приятеля і про те, що від «фірмової» той залишився просто в захваті.

— Що ж, я радий, — загадково посміхнувся Володя, — і думаю ви також будете в захваті, коли я скажу, що зробив її набагато дешевшою.

Олексій не одразу зрозумів до чого хилить його шеф-кухар, але згодом хитринка в очах була Нотою прочитана і він тихо мовив:

— Ти не поклав у неї…

— Тс-с, — зупинив його Володя, кивком голови давши зрозуміти, що Нота близький до істини.

Інгредієнт, про який вони вели мову без сумнівів був найдорожчим у цій страві. Набагато дорожчим, ніж будь-який трюфель чи мармурова яловичина. Чергова його мізерна порція коштувала Ноті старшому життя, але кулінара настільки вражали органолептичні властивості даної спеції, що якби він знав своє сумне майбутнє наперед – то все-одно помчав би йому на зустріч. За правилами «Діамантового язика», тим чотирьом особам, які знали про спецію, категорично заборонялося вимовляти її назву, навіть якщо поблизу нікого не було. Однак, в ситуаціях, коли про цей інгредієнт просто необхідно було згадати, його обережно заміняли дивним словом «далокош». На мить вам може здатися, що ви здогадалися, де зарита собака, але це не так, бо навіть «далокош» лишень кодове слово створене для відводу очей.

—…Думаєш він… — Нота показав у бік Миколи, котрий однією рукою колотив крем, а іншою жарив стейк, паралельно дивлячись за пательнею зі свинячою печінкою.

Сумніваючись, Володя захитав головою. Хоча Микола трохи змахував на шпигуна, його зібраність, швидкість і результативність роботи з кожним днем вражали Володю все більше, а віднедавна і зовсім почали дратувати. Та це не було приводом стравлювати його з Нотою.

— Справа не у ньому… — пояснив Володя, — просто треба дотримуватися процедури. Але ви майже вгадали. Я поклав «далокошу» значно менше ніж ваш дивний гість заслуговував.

Черговий раз впевнившись у неперевершеності свого шеф-кухаря, Нота подякував Володі за проявлену економність. Вдячністю був обдарований і Микола, чиє обпечене пузо потроху переставало боліти. «Його музична картка – це просто якийсь подарунок з небес!!!», — на радощах репетував Нота, плигаючи по вбиральні мов кенгуру. Микола ж у свою чергу був вдячний тій людині, через яку він закріпився в очах Ноти як зовсім непідозрілий кухар-трудівник.

Так-так! Той день можна сміливо назвати прекрасним, але чому наступний мав вийти суцільним лайном???

"Неочікувана зустріч"

П’ятниця. В передчутті свята, Нота вдягнув один з кращих своїх костюмів, взяв картку «Чарісона» і попрямував туди, де його вже кілька днів чекав не аби який сюрприз. Як виявилося, «Чарісон», враховуючи його розташування, добре проглядалася з «Діамантового язика». Але це з одного боку. З іншого, ресторан добре проглядався з «Діонса». Втім, «Діонс» був побудований на пагорбі навіть вищому, ніж «Діамантовий язик», тому не дивно, що з нього добре проглядалася половина Києва. Власник «Діонса» – Ганіш, зовсім не випадково обрав це місце, а тому що полюбляв дивитися на всіх з гори. В цілому ж: «Діонс», «Діамантовий язик», а тепер і «Чарісон», створили щось на кшталт «Київського трикутника» де відбувалися справді чудернацькі речі.

…Екстер’єр не вразив Ноту навіть на краплю, хоча досвід підказував йому, що всередині все може виявитися по іншому. Втім, завітавши туди, ніякого "вау" ефекту Нота також не відчув. «Так — мило; так — затишно, але коли цього було достатньо?». Хоча зрештою, варто визнати, що даний ресторанчик без особливих зусиль посяде своє місце наринку громадського харчування, даючи прихисток студентикам та всім іншим кому не вистачить грошей на щось краще.

Очима забронювавши затишний столик біля кутка, Нота через секунду розташувався, після чого до нього риссю підбігла офіціантка. Привітавшись, вона надала йому меню, котре Нота відкрив і одразу ж закрив.

— У вас є курячий бульйон? — запитав Нота.

— Звичайно, — посміхнулась дівчина.

— Чудово! — зрадів Нота. — Але нехай він буде не надто жирним.

— Добре! Щось іще?

— І не надто гарячим.

— Добре, — знову посміхнулась офіціанточка, яка чомусь не могла звільнитися від думки, що перед нею ревізор. З іншого боку, жіноче чуття і досвід підказували Олі дивний варіант, при якому підсвідомість Ноти примушувала його затримати таку прекрасну лялечку поряд з собою якомога довше.

Впевнившись, що вередливому клієнту більше нічого не потрібно, Оля поспішила на кухню, аби повідомити про замовлення. Однак, клієнт виявися не тільки вередливим, але ще й забудькуватим.

— Дівчино!!! — вигукнув Нота, прикувавши до себе увагу кількох зайвих очей.

Оля, не подаючи ніяких ознак того, що її дістали, покірно повернулася до клієнта.

— Зовсім забув… — з докором в свою адресу і майже пошепки мовив Олексій.

Було помітно, «він трохи нервується», тому Оля вирішила, що зараз Нота дістане каблучку і попросить кинути її в бокал з вином, аби здивувати свою другу половинку.

Навіть за такий короткий проміжок часу (відколи існує ресторан), Олі вже кілька разів доводилося здійснювати подібне, що дуже вдало підкреслювало надлишкову банальність деяких осіб чоловічої статі. Втім, згодом дівчина згадала про не надто жирний і не надто гарячий курячий бульйон, після чого її припущення втратило будь-який сенс. Та й ми, на відміну від Олі знаємо, що особливих причин нервувати у Ноти не було. Просто цей дурень вже вдруге заплутався в своїй кишені між паспортом і гаманцем. Позаплітавши пальці у вузлики, Нота все ж таки спромігся знайти те, що шукав… Побачивши сріблясту клієнтську карту, офіціантка перетворилася на прекрасну статую часів ренесансу.

— Мені дала її ваша «подушка», — зніяковіло посміхнувся Нота і помітивши, що офіціантці потрібно трохи часу аби оговтатися, додав: «Тут написане моє прізвище».

Нота подивився на картку уважніше аби переконатися, що прізвище не стерлося і переконавшись, знову перевів свій погляд на офіціантку.

— Дозволите глянути? — нарешті промовила Оля.

— Звичайно! — усміхнувся Нота.

Обдивившись картку і зрозумівши, що «пташка» справді «прилетіла», Оля загадково посміхнулась, після чого повернула її законному володарю.

— Вам принесуть додаткову страву, а може навіть і дві, — повідомила офіціантка, дивлячись на Ноту, немов на весільний торт.

— Ого! — здивувався Нота. — А можна поцікавитися, чому саме моє ім’я вигравіювали на картці?

— Аби тільки ви могли нею скористатися, — прощебетала Оля. — Срібна картка річ вкрай індивідуальна.

— Як нижня білизна? — пожартував Нота.

— Саме так, — посміхнулась Оля, котрій з політичною гнучкістю вдалося відвертітися від запитання. І аби остаточно переконатися, що в їхні віртуозно сплетені сіті завітала саме та рибинка, дівчина кинула жарт у відповідь:

— Ви дозволите глипнути на ваші трусики ще раз?

— Ви наполягаєте? — засміявся Нота, все більше й більше радіючи цій легкій ресторанній бесіді.

Все ж менше і менше ця бесіда починала подобатися Тані. Адже доки її колега тріщить з відвідувачами, вона крутиться немов білка у колесі...

Тим часом, оглянувши картку ще раз і остаточно переконавшись, що їй не здається і не сниться, Оля миттю попрямувала шукати шефа, якого зустріла на півшляху. Галушка, що виглядав сьогодні просто неперевершено, ніжно взяв дівчину за плечі і прошепотів лиш одне слово: «Нота».

—Я зрозуміла, — зашарілася Оля. — Він запитав про картку, а ще замовив не надто жирний і не надто гарячий курячий бульйон.

— Передай Жені, аби він приготував кращий бульйон в його житті. Тимофію я вже повідомив…

— Так, шеф! — вигукнула Оля, після чого обмінявшись з шефом усмішкою, розійшлась з ним, як в морі корабель з набагато більшим кораблем.

Тим часом Галушка поправив краватку, змахнув з плеча пилючку, зітхнув, почесав зад і взявши курс на Ноту, котрий ні про що не підозрюючи читав меню, попрямував до нього.

Зайнятий читанням меню, Нота не надто помічав те, що коїлося навколо і Галушку, який підійшов до столику на відстань витягнутої руки він побачив лишень після доволі привітного:

— Добридень, пане Ното.

Нота підняв очі і через мить з його обличчя можна було малювати картини, які б пускались з молотка за мільйони доларів. (звичайно при умові, що їх автор був доволі відомий і помер дуже давно).

— Добрий… — скоріше механічно повторив, ніж свідомо мовив Нота. Зрештою, він швидко увімкнувся і грубувато відказав: «Мене вже обслужили».

— Жодних сумнівів, — посміхнувся Галушка. — Я присяду, якщо ви не проти?

— Авжеж, — занадто легко для подібної зустрічі кинув Нота, не дивлячись на те, що три роки пристойний термін.

Галушка, в кращих традиціях джентльменства, галантно, відсунув для себе стілець, сів за столик і демонстративно ткнув погляд у картку, котрою Нота тепер намагався розрізати скатертину.

— Срібна… — тихо мовив Галушка, блимнувши іскрами в очах.

— Тепер я здається розумію… — намагаючись виглядати спокійним, промовив Нота.

— Так? І що ж? — посміхнувся Галушка.

— Ну-у… Хоча б те, що ніякого виграшу мені сьогодні не світить, — голосно засміявся Нота.

— Та годі вам, — хмикнув Галушка. — Хіба я складаю враження злопам’ятної людини?

У Ноти сильно зачесався язик повідомити цьому покидьку, що він взагалі не складає ніякого враження, однак це було б страшенним лукавством. Та й Галушка виявився швидшим…

— Ні. Врешті-решт, помста робить людину сліпою… Просто хотів, аби ви, пане Ното, оцінили наскільки тяжко нині живеться таким нездарам як я. А ця чудова картка є вісткою того, що я вас пробачив.

—Я спав і бачив твоє прощення!

— Ну навіщо цей сарказм, пане Ното? Ви просто ще не до кінця зрозуміли, які можливості відкривають картки «Чарісону» для тих, хто ними володіє, — загадково мовив Галушка.

— Ну так просвіти мене, — сухо кинув Нота.

— Ви можете ознайомитися з цим у меню… Я лиш хочу сказати, що наш молодий, ще не зовсім впевнений ресторанчик не здатен забезпечити всіх бажаючих такими подарунками. Вам я подарував як старому знайомому – інші, — розвів руками Галушка, — справа випадку.

— То я не один такий везунчик? — голосом, сповненим штучного жалю, запитав Нота.

— Ні, — відповів Галушка, — вас двоє.

— Як багато! — вигукнув Нота. — Другий також не прийняв тебе бідолашку на роботу???

Галушка посміхнувся, відчуваючи, що картина обличчя Ноти при зустрічі зараз може значно знизитися у ціні.

—Я не впевнений, що ви знаєте цю людину, однак ім’я їй Калашникова Марина Сергіївна...

Звичайно Нота її знав. Хіба міг Нота не знати одного із постійних і найприбутковіших своїх клієнтів? До певного часу Олексій не розумів, чому батько позаочі називає Марину Сергіївну «Великим Бобом». А після того як Нота старший розповів про свої пригоди у США, молодший перестав розуміти, чому батько не називає її «Величезним Бобом». Колись давно Олексій і Володя навіть жартували, що якби не Марина Сергіївна, то вони б вже працювали у Макдональдсі. І можете не сумніватися – деяка доля правди в цьому жарті явно була, адже раніше, Марина Сергіївна, з дитинства зневажаючи дієти, кожні два місяці поповнювала казну ресторану на одну «фірмову». Коротше кажучи – «діамантовий клієнт».

«Але, що цей покидьок задумав??? Хіба він зможе вмовити її не ходити у «Діамантовий язик», а ходити в «Чарісон»? Це ж безглуздя якесь».

—…Наша «галушка», обрала Марину Сергіївну з трьох мільйонів зовсім випадково, коли остання поверталася з якогось ресторану, — повідомив Андрій, спостерігаючи за реакцією Ноти.

— Це ж треба який збіг, — відреагував Нота, уявляючи як протикає голкою покидьку кришталик ока.

— Ну-у, не знаю наскільки розумно називати це збігом… Адже нічого особливого тут немає. Вона ж не якась вам рідня і на її місці міг опинитися будь-хто, — зауважив Галушка, продовживши розповідати з таким обличчям наче він все життя тільки те й робить, що рятує людей від паскудних ресторанів. — До речі, поверталась вона не сама, а з подругою і обидві вкрай не задоволені. Марина Сергіївна, наприклад, сказала, що ноги її в тому ресторані більше не буде, а подруга марно намагалася її заспокоїти. Ну а коли наша «галушка» привела їх сюди, вони навздогін одна одної казали: «За жодних обставин не ходіть в…», — раптом Галушка замовк, зробивши вираз обличчя людини яка, щось пригадує…

В цей час, у своїх думках, Нота без наркозу видалив Галушці, проткнуте голкою око і тримаючи в руках сталеві кусачки, переходив до зубів. Хоча кусачки він тримав однією рукою, а іншою, оголений дріт під високою напругою, що призначався для другого ока.

—…На язиці крутиться, але хоч вбийте не згадаю, — мовив Андрій, покрутивши пальцем біля кінчика язика.

— Ближче до суті, — сухо жбурнув Нота.

Галушка поклав руку на серце і з такою ж сердечною інтонацією мовив:

— Все, що мені потрібно, так це виконати свою обіцянку.

—Я і слова не скажу, якщо ти не станеш її виконувати, — відказав Нота, даючи зрозуміти, що навіть у такі моменти з почуттям гумору у нього все в порядку.

Галушка посміхнувся, оцінивши не найтонший жарт.

— Обіцянка була дана не вам. Просто так вийшло, що ви її почули. Людина, якій я насправді дав цю обіцянку, ніколи не пробачить мені, якщо я схиблю. А тому, я сподіваюсь, що першого грудня ви привітаєте мене з перемогою і на цьому наші кораблі розійдуться остаточно.

«Остаточно?». Тепер Нота остаточно зрозумів, що має справу з месником-параноїком, шизіком і просто неадекватом. З іншого боку, варто визнати, що для шизіка він доволі везучий, адже йому все ж таки вдалося заманити Олексія в свою невеличку пастку. Однак…

— Якщо хтось і виграє у цьому дебільному конкурсі, то аж ніяк не ти, друже, — стримуючи лють, пояснив Нота.

—А Марина Сергіївна вважає, що у мене всі шанси, — зі щирим здивуванням відповів Галушка, подарувавши Ноті миттєву посмішку. — До речі, ви не бажаєте так само як і Марина, змінити срібну картку на золоту?

— Не думаю, що хочу мати справу з рестораном в якому доводиться цілу вічність чекати…

…Двері кухні відчинились і Тимофій викотив тацю з підносом, на якому розташувались одразу три страви накриті ковпаками. Привітавшись з Нотою кивком голови, Тимофій, не знімаючи ковпаків по черзі поставив на стіл: першу, другу та третю страви. Не забув він і про прибори, серед яких крім ложки для бульйону, знайшлося місце для вилки і ножа. Врешті-решт, знову подарувавши Ноті мовчазний кивок, який скоріше за все означав: «Смачного!», Тимофій попрямував у свята-святих «Чарісону».

— Що ж, пане Нота… Якщо все ж таки передумаєте, ось вам мій номер, — жбурнувши Ноті візитку, Галушка встав з-за столу. — Сподіваюся, ви як і я маєте рішучі наміри перемогти на КРУ. Вибачте, якщо суп трохи гарячий і занадто жирний…

Олексій Нота, вранішній веселий настрій якого перетворився на переспівшу розчавлену сливу ще кілька хвилин сидів немов приклеєний, граючи у гру під назвою «в якому хромованому ковпаку розгублений погляд виглядає краще». Врешті-решт, не віддавши перевагу ні першому, під яким ховався суп, ні другому, під яким знаходилась фугу, ні навіть третьому, Олексій поспіхом покинув ресторан.

По дорозі до «Діамантового язика», Нота міркував над тим, що сталося. Він не міг повірити, що якийсь шмаркач, через якого три роки тому довелося викреслити фугу з меню, навіть не вписавши її туди, увесь цей час доглядав думку про помсту, обзавівся рестораном і почав проводити таємну доволі ефективну кампанію проти нього. Адже люди не бувають настільки злопам’ятними, настільки мстивими, настільки цілеспрямованими і настільки хворими. Чи бувають? Нехай, з рестораном йому просто пощастило, але залишається ця дурна картка, котра «волею випадку» потрапила у руки постійного відвідувача «Діамантового язика». І зовсім неясно, якого біса цей постійний відвідувач так легко погодився проміняти шило на мило! Коротше кажучи, питань виникло набагато більше, ніж часу, що мався у розпорядженні Ноти по дорозі в «Діамантовий язик».

Всередину Нота зайшов з кислішим за лимон виразом обличчя. Окинувши оком ресторан з думкою, що треба проводити якісь реформи, невдаха побрів на кухню де робота не кипіла а лиш зрідка пускала бульбашки.

— Щось сталося? — запитав шеф-кухар, побачивши, що до нього наближається розтерте гуано.

— Нам треба поговорити, — доволі жорстко відповів Нота, взявши петрушку з готового замовлення.

Дурна звичка Ноти брати петрушку чи будь-яку іншу зелень з приготованих страв дратувала Володю більше, ніж інші дурні звички, тому його: «Кажіть», прозвучало тоном далеким від підлеглого.

— Не тут, — відрізав Нота, скоса дивлячись на інших кухарів.

Очевидно, петрушка прийшлася йому не до смаку, інакше він не жбурнув би її у смітник з такою злістю, наче в роті вона перетворилася на троянду.

— Тоді чекайте, доки звільнюся, — спокійно відреагував Володя.

— В тебе п'ятнадцять хвилин, — кинув Олексій, залишивши кухню.

Тільки тепер у Володі закралася думка про те, що він міг щось накоїти. Але що? Та й Нота ніколи б не став говорити подібним тоном, навіть якщо б шеф-кухар ненароком спалив «Діамантовий язик». От якби разом з рестораном згорів рояль, або ж не доведи Господь, в ньому просто запала клавіша… «Може і справді просто запала клавіша?». Рівно через п'ятнадцять хвилин, Володя постукав у двері і почувши таке для нього звичне: «Заходь», увійшов в кабінет свого шефа.

— Присядь, — скомандував Нота, не відриваючи погляд від батьківських нагород і грамот.

Володя сів, здогадуючись, що зовсім не у його помилці справа, а в чомусь набагато серйознішому… Однак для під страховки:

— Слухайте, якщо ви за той шматок м’яса, так йому був вже майже тиждень.

— Який шматок м’яса???

— Кажіть, що сталося, — оглух до запитань Володя, чий камінь з душі остаточно впав і покотився далеко-далеко.

Нота тяжко зітхнув і в цьому єдиному зітханні Володя відчув, що його шефу далеко не двадцять років і навіть не двадцять п’ять.

— Пом’ятаєш переможця конкурсу на кращу страву?

Володя поводив поглядом по стелі, шукаючи в закутках своєї пам’яті підходящу кандидатуру і згодом посміхнувся, адже наткнувся на…

— Містера фугу-ненависника!

— Його, — сухо відповів Нота.

— Хіба можна таке забути?! Забути як ви верещали немов мале дівчисько коли я змивав з вас кишки, — розсміявся Володя.

Олексій згадав цей далеко не найприємніший момент свого життя настільки яскраво, що на мить відчув запах фугу у кабінеті.

— Він повернувся, — майже пошепки сказав Нота.

Володі дуже сподобалась ця фраза, нагадавши собою салоган якого-небудь бойовика. Однак спочатку реготати шеф-кухар не посмів, а лиш злегка посміхнувся і запитав:

— Мені знову домовитись за фугу, чи він принесе з собою? — Ось тут вже Володя не став стримуватися і від душі розреготався, не звертаючи уваги на більш ніж серйозного шефа.

— Він власник «Чарісона», — спокійно мовив Нота, після чого регіт Володі почав затухати пропорційно тому як на обличчі з’являлось здивування.

— Та годі… — зрештою кинув шеф-кухар.

— Можеш сходити після роботи і подивитися, — сердито мовив Нота, вставши з-за столу і за звичкою, підійшовши до вікна. — Як ти розумієш, ні в якому конкурсі я не виграв.

—І тільки? — здивувався Володя, враховуючи яка тяжка, з дозволу сказати, «розмова» сталася між його шефом і тим психом минулого разу.

— Ні, не тільки, — відказав Нота, паузою створивши невеличку інтригу. Потім він наче щось згадав і з його уст злетіло запитання: «Сергіївна була сьогодні?».

Кожного ранку Марина Сергіївна замовляла одне і те ж, а саме, чорну каву, доповнену круасанами з мигдально-ромовим кремом. І оскільки Володя пам’ятав практично все, що замовляли сьогодні і навіть вчора, йому було не складно здогадатися, що духу Марини Сергіївни не було в «Діамантовому язику» протягом трьох днів.

— Ні, сьогодні її не було. Та й вчора вона також не з’являлась. Може позавчора? Але я не впевнений… — почесав потилицю Володя, здивувавшись як йому не одразу кинулася в очі її відсутність. — Може їй подзвонити?

На цю пропозицію Нота лиш єхидно посміхнувся і обернувшись до Володі вигукнув:

— Забудь про неї! Ця стара кляча нас зрадила!

— Що значить зрадила?

— Тепер вона жлуктить каву і набиває своє черево круасанами в «Чаріcоні».

— Що-о??? — не повірив своїм вухам шеф-кухар. — Він переманив до себе нашого «Великого Боба»?!

— Так. Я дізнався про це прямісінько з його вуст, — з жалем повідомив Нота. — Можеш уявити як я себе стримував, аби його не клепнути.

— Але як йому вдалося? — спантеличено запитав Володя, будучи впевненим, що Нота нічого про це не знає і навіть не здогадується.

—Я не знаю, — задумливо відповів Нота, — і навіть не здогадуюсь, але та чортова подушка і її нагородила карткою.

Очиці Володі забігали від роздумів. Він не міг второпати:

— Навіщо їй ця картка? Вона що, воскрешає мертвих?

Осяявшись загадковою посмішкою у дусі Мони Лізи, Нота підійшов до холодильника і діставши звідти графин з горілкою мовив:

— Дуже вдале питання, Володечко. По-перше, золота картка коштує як половина нашої «фірмової»...

Далі Нота міг і не продовжувати, адже раптово очі Володі збільшили свій радіус до розмірів невеликого блюдця, повідомляючи про те, що отриманого здивування їм вистачить на рік, а може і на більше. Вуста ж в свою чергу прошепотіли: «Скільки???».

—Я сам спочатку не повірив, але потім прочитав умови придбання і зрозумів, що це не жарт! — Нота налив собі грам сто і висушив навіть не скривившись.

—З такою ціною вона і справді повинна воскрешати мертвих, або хоча б лікувати інвалідів. Як «Великий Боб» міг її купити? — запитав Володя зарплата котрого, враховуючи роботу в одному з найелітніших ресторанів України, дозволяла лиш здалеку глянути на подібну розкіш.

— Ти мене не слухаєш! — вигукнув Нота. — «Великий Боб» не купував картку. Йому її подарували!

— Чорти… — прошепотів Володя.

— Цей Галушка псих! — налив собі ще Нота, — але псих дуже розумний і хитрий.

— Може ви і праві… А що ще в цій картці такого?

— Так-так, — згадав Нота, і осушивши другий стакан продовжив, — крім різноманітних знижок і страв яких немає в звичайному меню є ще доволі екзотичні бонуси. Наприклад, соус який підвищує потенцію.

—У нас також є соус котрий підвищує потенцію! — майже з образою в голосі зауважив шеф-кухар.

— Я тебе прошу, — іронічно посміхнувся Нота.

— Ні, можливо ви не правильно його вживаєте? — припустив Володя, нарешті дізнавшись куди в значній кількості зникає цей прекрасний соус.

Не так давно соус під назвою «Емпаєрстейтбілдінг» почав інтенсивно зникати в кількох напрямках. І повірте, що справа була не лише у «пізанських вежах».

Зрештою, почервонілий і присоромлений Нота, сказав те, що сказав би будь-який інший молодий чолов’яга на його місці:

— Хто тобі взагалі сказав, що я вживаю цей соус?

Володя в свою чергу тактично зробив вигляд, що не почув питання і почав проводити детальний інструктаж, будучи запеклим шанувальником «Емпаєра».

— Ви просто не розумієте… Йому потрібно дати трохи постояти в теплі, тоді ефект буде значно кращим!

Визнаючи, що він серйозно проколовся, Нота важко зітхнув і мовив:

— Обов’язково потримаю його в теплі… Але повір, у них там також не звичайний кетчуп.

Паралельно обдумуючи яка з кімнат у нього найтепліша, Нота згадував інші послуги, що надавалися власникам карток і серед всього іншого непотребу йому вдалося відшукати найбільш незвичайну. Вона називалась:

— «Містер-допомога»!

— «Містер-допомога»? — здивовано перепитав Володя.

— Саме так, — запевнив Нота. — Якщо ти нап’єшся як сатана, то спеціальний працівник – «Містер-допомога», допоможе тобі дістатися додому і вкладе в колиску, а якщо не захочеш то навіть продовжить з тобою пити і розмовляти про життя!!!

— Що ще? — запитав Володимир, вражений незвичайним сервісом.

— Там була величезна інструкція з різними послугами, я не встиг її всю перечитати — протараторив Нота. Задумавшись, він хотів налити собі ще, однак потім відсунув графин у бік. — Ми маємо його провчити. «Великий боб» не повинен так просто зійти з рук цьому покидьку.

Звичайно Володя розумів, що втрата «Великого Боба», або як говорить Нота «зрада» – це вкрай недобре, але за великим рахунком Галушка взяв те, що погано лежало… Адже вже майже місяць, через провину халатних постачальників в «Діамантовому язику» не було свіжих круасанів з мегдально-ромовим кремом, тому Марині Сергіївні підсовували куплені у супермаркеті, трохи підсохші, зі згущеним молоком.

— Та чорт з нею, старою клячею! — махнув рукою Нота, — а от покидьку я помститися мушу. — Олексій знову встав з-за столу і знову підійшов до вікна, аби приховати своє брехливе обличчя. — Ти навіть не уявляєш, як він мене принизив. Як казав про наш ресторан і навіть… Про тебе.

— Про мене??? — здивувався Володя. — Ми ж з ним не знайомі.

—Я йому так і сказав: «Не говори про нього погано, адже ти його не знаєш», — продовжував примножувати брехню Нота в світі переповненому нею по самі вінця.

—А він?

Підшукавши в голові потрібну фразу, Олексій використав її в якості снайперської гвинтівки, завдавши контрольного в голову:

— Сказав, що будь-який з його кухарів тебе зробить і якщо ти не можеш впоратися, то «Містер-допомога» до твоїх послуг…

Як виявилося, Нота вмів прекрасно маніпулювати людськими почуттями. Використовуючи наївну душу Володі в якості чорнозему, Нота з вмінням природженого агронома посадив, виростив, зірвав і навіть скоштував червоний налитий гірким соком плід його злості. Очі Володі налилися кров’ю і він був готовий вчинити з Галушкою так як Галушка вчинив з фугу три роки тому. Зрештою, відвернувшись від вікна і побачивши цей плід у Володі в очах, Нота злегка тріпнув куточками губ, ледь не відкривши грандіозне свято підлості у своїй голові.

— Сподіваюся ти зрозумів, чому так важливо з ним поквитатися? — подивившись Володі прямісінько в очі, запитав Нота.

— Зрозумів, — рішуче відповів шеф-кухар. — І що ми будемо робити?

—Я над цим ще не думав, — задоволений собою, покрокував по кабінету Нота. — Але батько завжди говорив, що коли тебе зачепили, то зачепи як мінімум у два рази сильніше. Аби потім не хотілось…

— Ваш батько був розумною людиною, — трохи заспокоївшись зауважив Володя. — Можливо ви маєте на увазі, аби ресторан цього покидька перестав існувати?

— Для початку вистачить поганої репутації.

— Саме час звернутися до когось з ваших могутніх друзів? — загадково кліпнув очима Володя.

— Не має в мене могутніх друзів,­ — з жалем констатував Нота. — Як тільки батько помер, розбіглись мов щурі. Один Гнатович лишився, але турбувати його через якогось покидька не надто ввічливо з мого боку.

— Через якогось покидька ми можемо не дорахуватися значного прибутку в цьому місяці, — слушно зауважив Володя.

— Скоріше він своїх зубів не дорахується, — сердито відреагував Нота. — Та й останнім часом кляча замовляла тільки каву з круасанами. Пережерла паскудь...

­— А може нацькувати на «Чарісон» Золотоволоску? — змірявши поглядом свої нігті, запропонував Володя.

— Було б не погано, — погодився Нота, — та вона зараз не в Україні.

Більшість з вас і гадки не мають хто така ця «Золотоволоска», але може хтось не з чуток знайомий з її матір’ю. Як говорять священні писання деяких не зовсім хороших ресторанів:

«… Її волосся наче із золота; її ім’я і є золото. Її тонесенький голосок ні, що інше як спів сирени в морі, де кораблі-ресторани розбиваються об скелі на друзки. Своєю тендітною дівочою ручкою вона здатна знищити в одну мить те, на що хтось витратив море часу і океани сил. Вирощена своєю матір’ю в ласці і любові, Золотоволоска вкрала у неї хитрість, інтуіцію й кмітливість, примноживши ці якості в рази. ЇЇ вкрай паскудний характер – найгірше, з чим може зіткнутися будь-який власник ресторану в цьому житті. Втім, якщо твоя робота бездоганна і робота менеджера, кухарів, шеф-кухаря відшліфована до блиску – ти можеш розраховувати на її милість. Звичайно, кілька колючих жартів ти почуєш, однак потік клієнтів після цього збільшиться в рази.

Якщо ж твоя робота не бездоганна, а Золотоволоска вже десь поблизу, святі писання радять робити наступне: «Забудь про відвідувачів! Нехай їх буде навіть цілий ресторан і всі як на підбір: (бізнесмени, депутати, судді)… Під сраку їм, щоб ресторан порожній був! Захочуть – прийдуть ще. Закрий двері й вікна. Йди додому пити чай і молитися щоб не приперлась завтра…».

Навіть Нота старший керувався цією інструкцію, аж доки одного разу Золотоволоска не надійшла аж надто несподівано… Втім, на подив, біда обернулася для нього щастям, адже Золотоволоска не змогла знайти не те що недоліків, а навіть об’єкта для колючого жарту. Що ж стосується молодшого Ноти, то він не став морочити собі голову, обдарувавши Золотоволоску тим чим вона є, у грошовому еквіваленті. За це Олексій був нагороджений ігноруванням з її боку ось вже протягом трьох років.

— Виходить, Золотоволоска відпадає… — з жалем мовив Володя.

Тепер вже він встав і підійшов до вікна, за яким здається от от збирався піти затяжний осінній дощ. Вдалині, на тлі темно-сірого неба виднівся «Чарісон» і можливо Володя просто накрутив себе, але ресторан виглядав зловіще. Звідки хлопець міг знати, що свій погляд йому треба перевести трохи правіше, де з вікна «Діонса» хтось розглядав його за допомогою потужного військового бінокля. І може б шеф-кухар ще виправився, однак Нота не втратив можливості відвернути його від правди.

— Вважаю покидьок роками це планував і достойний оплесків, якщо йому все вдалося.

— Але ж ми з вами також не пальцем роблені, — зауважив Володя.

— Звичайно. Та в моїй голові жодної світлої думки…

Взагалі то у Ноти були ідеї, але всі як одна, жорстокі та криваві, серед яких найгуманнішою була страта Галушки шляхом повішення. Володя в свою чергу мислив більш конструктивно і навіть почав формувати більш-менш підступний план у себе в голові. Втім, повністю сформувати його хлопець не встиг, оскільки Нота з переляканим обличчям несподівано взявся за голову.

— Що, знову батько? — збентежено мовив Володя.

— Ні, я зовсім забув, що мені сьогодні потрібно до Черненка! — вигукнув Нота, почавши швидко збиратися.

Почувши це, Володя мало не закричав від люті, однак через мить її об’єкт вже вибіг з ресторану геть.

Запізнившись на три хвилини, Нота приніс Черненку свої найглибші вибачення і пообіцяв, що більше такого ніколи не повториться.

Аудиторія трохи більша ніж звичайний шкільний клас вміщувала в собі кілька столів зі стільцями; невеличку шафу під склом якої знаходилися портрети відомих і не дуже піаністів; а на сам кінець, прямісінько посередині розташувалися два роялі: чорний та білий, котрі, контрастуючи один з одним, робили це звичайнісіньке приміщення цілком придатним для фото і відео зйомки.

— Перш за все я хочу запитати, чого ви чекаєте від наших уроків? — повідомив Віктор ставши біля чорного рояля.

Нота розгублено всміхнувся, адже весь тиждень відповідь на це питання вертілася у нього в голові, а тепер, зрадницьки покинула її так до кінця і не розкривши свою загадкову сутність. Сказати, що він хоче професійно займатися музикою, буде не правильно, як мінімум по-відношенню до батька. Відповісти, що це лишень пустощі, також не правильно як мінімум по відношенню до себе. Скоріше за все:

—Я просто хочу підняти свій професійний рівень на розумну висоту, — обдивляючись стелю повідомив Нота.

— І яка висота є для, вас, розумною? — посміхнувся Черненко.

— Ну-у, важко сказати… Можливо та висота, при якій професіонали завітавши в мій ресторан не будуть псувати собі апетит моєю паскудною грою.

Черненко розсміявся у відповідь і хотів, щось промовити, однак подумавши, промовив зовсім інше:

— Мабуть я повинен вибачитися. З мого боку це було вкрай не ввічливо.

— Якщо чесно то я мало в штанці не наклав, — прошепотів Нота, прикривши долонею рот.

Віктор знову засміявся, але цього разу вибачатися не став:

— Що, ж… Я хочу аби ви зіграли яку-небудь композицію. Скажімо, вашу улюблену.

Олексій розгубився, адже у нього було багато улюблених композицій, а останнім часом їх взагалі стало безліч. Однак перебираючи музичні картки у своїй голові, Нота не без остраху підійшов до однієї…

—Є в мене улюблена композиція, але зіграти при вас я її не зможу, — не сміливо мовив він.

— Чому?

— Тому що я також вкрав її у вас і трохи переробив!

Черненко посміхнувся, хоча відверто кажучи він стояв на межі коли безкінечні компліменти перетворювалися з просто приємних у занадто солодкі.

— Може у вас є ще одна композиція, котру ви ні в кого не крали і не переробляли?Я не повірю, що в самоучки не має мелодій які б він вигадав сам.

— Звичайно, що є… — тихо мовив Нота, — але всі вони швидко перестають мені подобатися.

— Мабуть ви дуже самокритична людина? — припустив Віктор.

— Мабуть… — поник у роздуми Нота.

Не здатність обрати, привела Олексія до найглибших глибин його дитинства. Смутно, немов у калейдоскопі фотознімків зроблених тремтливою камерою на неймовірно довгій витримці, Нота подорожував дитячою пам’яттю з надією відшукати в ній щось підходяще. Ось їх велика вітальня в якій вже місяць триває ремонт; а ось граючій на роялі жінці свідомість намалювала риси обличчя, черпаючи натхнення з не численних фотознімків і портретів, котрі Нота час від часу переглядав. Граючій на роялі жінці… Цікаво, що ж вона грає? Вона грає…

— Є одна композиція, — раптом випалив Нота.

— Чудово! Це ваша композиція чи ви її трохи переробили? — по-доброму всміхнувся Віктор.

— Здається, її написала моя матір, але я не впевнений… — відповів Олексій, намагаючись повернутися у спогади ще раз.

— Ваша мати була піаністкою? — здивувався Черненко.

— Та-ак, була, — протягнув Нота

— Можливо я її знаю?

— Навряд… Але як би вона прожила трохи більше то неодмінно б дізналися.

Олексій примружився аби згадати композицію яскравіше.

—В мене гарна звукова пам'ять, — повідомив Нота, відкривши одне око. — Я ніколи не відчуваю проблем з тим аби в деталях згадати мелодію яку чув раніше.

— Хм, вам пощастило.

— Ну не скажіть, — посміхнувся Олексій, відкривши і друге око. — Уявіть собі, що ви почули по радіо мелодію котра вам сподобалась, але назву якої ви не знаєте. Чи не краще про неї забути? — Нота запитуючим поглядом подивився на Черненка і додав, — У іншому випадку вас цілий день роздирає на шматки від цікавості.

Несподівано, Нота мовчки встав і потираючи скроню підійшов до білого рояля.

— Можна? — звернувся він до Віктора, згадавши, що у цього рояля інший хазяїн.

— Звичайно, — спокійно відповів Черненко, зручно всівшись біля чорного.

Нота окинув поглядом клавіші і здійснивши стандартну процедуру з очима долонями і глибоким вдихом, почав грати. Людині сторонній важко було оцінити його гру по достоїнству, але Черненко перебував у стані легкого шоку. Виконання примусило Віктора засумніватися у тому хто з них двох має давати уроки. І врешті-решт, тільки маленькі грішки які на фоні загального враження виглядали більш ніж нікчемно, утримали музиканта від сліз. Але все хороше, як і погане рано чи пізно закінчується і Нота своєю грою не став порушувати світові закони, відірвавши пальці від клавіш.

— Ну як? — з надією в голосі поцікавився він.

Секунди зо три Черненко дивився на Ноту поглядом шукача золота, котрий випадково знайшов діамант розміром з кулак. Однак згодом, вираз його обличчя змінився і він сухо кинув:

— Лайно.

Нота у відчаї розвів руками:

— Бачте, ні на що я не здатен. Ні рестораном заправляти, а грати тим-паче.

Злякавшись, що перебільшив, Черненко поспішив виправитися:

— Але ж ви прийшли навчатися? Значить будемо навчатися!

Нічого не сказавши, Нота злегка підбадьорився цими словами і вони разом з Віктором почали вивчати здебільшого теоретичну частину музичного світу. Хоча і клавішам тоді добряче дісталося.

"Тимофій"

Пролетів ще один тиждень за який, справді диявольський план Володі щодо псування репутації «Чарісону» цілком сформувався. На перший погляд план був доволі складний та безперспективний, але безперечно цікавий.

Втім, перед його реалізацією нам доведеться послухати історію про іншого шеф-кухаря якого ми вже зустрічали раніше і який під час цих зустрічей міцно тримав язик за зубами…

Дитинство Тимофія пройшло в звичайному українському селі серед курей, гусей та іншого господарства. Якийсь час він ріс доволі веселою життєрадісною і дуже непосидючою дитиною. Але все змінилося в один липневий спекотний день, коли ховаючись від духоти, п’ятирічний Тимофій завітав у хлів де спокійно частувалися травою дві корови. Не обмежившись одним милуванням, Тимофій зробив найстрашнішу помилку в своєму житті за яку розплачується і досі. Бажаючи скуштувати свіжого молока прямісінько «з під крану» він підійшов до корови, потягнув до неї свою брудну кінцівку, а далі… А далі, його три години з рюмсанням і лайкою шукало все село. Яке ж було їх здивування коли вони завітали в хлів і побачили там Тимофія, що спокійно відпочивав без свідомості у величезній купі коров’ячого посліду. Після надання хлопчині першої допомоги і виклику швидкої, батькам не залишалось нічого іншого окрім як сподіватися на краще і корити себе за те, що сталося. Втім, виявилося, що Тимофій народився в сорочці. Крім малопомітної передислокації нижньої щелепи, на обличчі не залишилось жодних слідів від коров’ячого копита. Щоправда і від веселого Тимофія також ніяких слідів не лишилося. Хлопчик став вкрай спокійним, малорухливим і зовсім німим. Пізніше лікар повідомив: «Перед тим як корова нахитнула вашого сина, він якимось дивом встиг неабияк перелякатися. Я бачу в нього наслідки сильного психологічного стресу. Однак, ці наслідки можна ліквідувати за допомогою препарату, що знаходиться в аптеці навпроти…». Думаю не варто казати в якій частині свого твердження лікар виявився правий. Тим не менш, корова була продана, а ліки придбані з запасом на кілька місяців. Але все було зроблено дарма, оскільки Тимофій так і не розговорився, при цьому міцно підсівши на шалено дорогі ліки.

Та не дивлячись на свою біду, в спецшколі Тимофій навчався відмінно. Точно так він навчався і в університеті, а згодом працював не покладаючи рук. В нагороду за це доля звела його з Галушкою у вищезгаданому кулінарному шоу «Стравороби». І якщо чесно, переміг Галушка мабуть тільки завдяки своєму дивному другу і тому, що у фіналі їм з Тимофієм довелося готувати молочні страви, з якими останній був в дуже складних стосунках.

Мабуть найбільший дискомфорт, замкнутість і німота, спричиняли Тимофієві в особистому житті. Не маючи дружини, друзів і навіть тих кого було б умовно можна назвати приятелями, Тимофій кожного вечора, після роботи, навідувався у генделик під назвою «Дверцята в рай» аби досягти стану коли вже ніякий «Містер-допомога» не здатний відпрацювати свою зарплатню. Спочатку два келихи пива, а потім щось міцніше, допомагали бідоласі розслабитися і уявити хоча б на деякий час, що він звичайна людина яка говорить.

Он там, в кутку, з соломинки потягує мохіто чарівна незнайомка до якої можна підійти познайомитися, але… Хтось штовхнув Тимофія в спину, виливши на нього приблизно півлітра пива. Одразу ж згадавши про випадок з коровою, Тимофій обернувся аби заплатити кривднику за понівечене життя, однак перш ніж він це зробив, кривдник вже приносив своє десяте вибачення. Будучи доволі миролюбною людиною, шеф-кухар «Чарісону» прийняв вибачення, жестом давши зрозуміти, що все гаразд. В знак свого одинадцятого вибачення кривдник – хлопець дещо молодший за Тимофія, запропонував накизилитися за його рахунок. Тимофій довго відмовлявся, намагаючись пояснити, що на сьогодні йому вистачить, але незнайомець виявився невблаганним.

Вже через годину на їхньому столі стояли шість порожніх чарок від пива. Вони обговорили більшість тем які можуть обговорити ледь знайомі люди і хоча здебільшого це був монолог який супроводжувався кивками з боку Тимофія – нудьга гуляла явно в іншому місці.

—…Сімдесят копійок з гривні при умові, якщо ти сплатиш усі податки, — розповідав незнайомець про надскладну ситуацію малого та середнього бізнесу.

Тимофій погоджуючись захитав головою, після чого поглянув у свою порожню чарку.

— Ще пива!!! — крикнув бармену незнайомець і продовжив, — звичайно я схитрую там де можна і там де ні. А про всі ці перевірки я взагалі мовчу. — Ось ти наприклад, — вказав на Тимофія хлопець, — кухар, наскільки я зрозумів?

Зробивши ковток із бокалу, Тимофій ображено захитав головою, піднявши вказівний палець до гори.

—У тебе власний ресторан? — припустив незнайомець.

Тимофій знову ковтнув трохи пива і злегка прополоскавши ним зуби, опустив вказівний палець вниз.

— Ти шеф-кухар! — наче вигравши у рулетку вигукнув незнайомець. Побачивши, що Тимофій погодився, незнайомець потягнув до нього свій бокал, показавши тим самим як він поважає шеф-кухарів. «Будьмо!».

— Так от, хочеш сказати, що у вас все там чисто?

Тимофій зробив серйозний вираз обличчя, а потім повільно захитав головою, даючи зрозуміти, що в них у «Чарісоні» все просто блищить.

Незнайомець прикусив нижню губу і з надією в голосі мовив:

— Ну я маю на увазі… Хіба ви не хитрите?

Тимофій дав зрозуміти, що ні.

— Ну там м'ясо не першої свіжості?

А це запитання взагалі Тимофія перелякало і він захитав головою так немов йому запропонували зрадити батьківщину.

— Ну це я так.. Наприклад… — Не здавався впертий незнайомець. — Адже не може бути у вас все так гладко. Ви ж люди а не роботи. Ви там всі люди, чорт забирай!!! Де моє пиво!? — вигукнув чоловік бармену.

В цей час Тимофій почав вперто згадувати, що в їхньому ресторані може бути «не гладко». Згадавши минулий четвер, суботу, а ще багато інших днів, швидко спробував забути цю прикрість. Однак, гримаса сорому яка проіснувала всього на всього мить, була помічена незнайомцем і він, піднявши вказівний палець на рівень Тимофійових очей, виграв в рулетку ще раз:

— Ось! І можеш навіть не відпиратися, бо це абсолютно нормально. Що ти згадав?

Тимофій, нервуючись, потягнув свої не чисті на руку вуста до бокалу, але незнайомець зупинив його і подивившись прямісінько в очі запитав ще раз:

—В чому ти схитрив?

По обличчю Тимофія було видно, що зараз в його голові відбуваються кілька тисяч надскладних операцій які можна описати лиш одним словом: «сумніви».

— Та годі тобі, я ж нікому не скажу, — з таким тоном наче вони разом христили діточок, сказав Володя.

Ще буквально секунду Тимофій радився зі своїм п’яним розумом, але по спливу цієї секунди щирість і доброта не тверезого обличчя навпроти, перемогла. Врешті-решт, Тимофій дістав з кишені ручку, взяв зі столу серветку і під переповнений цікавості погляд свого нового товариша, щось на ній написав. Потім, подивившись навколо, так наче в нього не звичайна серветка, а серветка з кокаїном, Тимофій поклав її поряд зі співрозмовником.

Володя з нетерпінням розгорнув таємничу любовну листівочку і… Те що там було написано викликало в нього лиш одне слово: «Буває…».

Вранці, в кабінет до Ноти ввалилося замучене брудне і ще трохи сп’яніле тіло яке ледь нагадувало рідко вживаючого алкоголь Володю. В руках воно тримало величезну купу серветок які не питаючи дозволу, вивалило Ноті на стіл.

— Що це таке? — запитав ошелешений Нота.

— Це? — впавши в м’яке крісло перепитав Володя. — Це дуже цікаве життя одного мовчазного шеф-кухаря. А це… — Володя витягнув з кишені серветку, — компромат на«Чарісон».

Почувши слова «компромат» і «Чарісон» разом, Нота встав, підбіг до Володі і миттю вирвав серветку у нього з рук. Розвертаючи її, Нота уявляв наскільки зрадіє Золотоволоска дізнавшись, що у новому набираю-чому оберти ресторані таємно годують людей летючими мишами. Втім, чуда не сталося.

— Що за…???

— Це найгірше, що відбувається у них в ресторані. — Спокійно пояснив Володя, котрий до вчорашнього дня вважав себе шеф-кухарем-янголятком.

Ще раз оглянувши серветку, Олексій глипнув на здоровенну купу у себе на столі і запитав:

— Обов’язково було писати один одному любовні листівки?

— Слушне зауваження… Пам’ятаєте ви казали, що цей Галушка псих?

— Пам’ятаю, — сухо відповів Нота, згрібши серветки у відеречко для сміття.

— Так от ви були праві. Він божевільний вкрай! Здається, він навмисно підбирає німий персонал, аби той не зміг видати його таємниці. Впевнений, що в них повно брудної білизни.

— Ти п’яний, — потерши очі від роз’їдаючого перегару, мовив Нота.

Володя гикнув, згадуючи скільки пива з Тимофієм вони вицідили вчора. Великий Боб згорів би від заздрощів

— Поспи і приходь у другій половині дня. Я вирахую це з твоєї зарплатні, — суворо повідомив Нота.

— Що, вибачте??? — приставив долоню до вуха, Володя. — Із зарплатні?Ні, ви це бачили! Я тут стараюся як можу; розробляю дурні плани; заливаю своє пузо пивом. Розважаю німих кухарів, чорт забирай!!! Що ви робите, пане Ното???

— Те, що я роблю тебе не стосується, — ще більш суворо відповів Нота, зупинивши на Володі начальницький погляд.

Разом з тим Олексій спробував непомітно сховати під стіл зошита обмальованого музикальними напрацюваннями. Помітивши цю жалюгідну спробу, шеф-кухар відкрив рота аби облаяти невігласа, та вийшло так, що сам своєю ж лайкою вдавився. Зрештою, Володя знову гикнув і обернувшись попрямував до виходу. Щоправда, біля самісіньких дверей він зупинився обернувся і подивившись на свого шефа холодним пронизуючим до кісток поглядом, мовив:

— Коли-небудь, я спалю цей Ваш рояль до бісової мами.

Мурашки по тілу – ось який ефект справили на Ноту слова його підлеглого. Він добре пам’ятав як одного разу ще в дитинстві, засидівшись біля інструменту, почув від батька точнісінько такі ж слова.

Звичайно Нота розумів, що Володя має повне право сердитись; надавати своєму недолугому начальству по-морді, або навіть зламати кінцівку. В крайньому випадку подзвонити діду Толі в Житомир аби той навчив онука розуму. Однак, про те щоб кинути музичні уроки не могло бути і мови, а з Галушкою можна поквитатися і пізніше.

"Паскудний сон і Петя"

Заколиханий роздумами, в ту ніч Нота знову спав наче немовля. Він був з тих людей для яких твердження, що вони бачать сновидіння, було образливим. Такі люди не бачать сновидінь, а спостерігають цілі фільми обов’язково у високій якості з глибоко продуманим і деталізованим сюжетом, що в сукупності робить це кіно реальнішим за саме життя. Крім незліченних образів обов’язковим атрибутом таких снів є звуки і навіть запахи, які до речі дуже часто мали певний образ. Тому коли в черговий раз в порожньому концертному залі Нота віддавав свою душу інструменту, зала наповнювалася різноманітними, здебільшого червоними туманностями, напівпрозорими струнами, що нагадували собою павутиння і чіпсами зі смаком васабі про існування яких в реальному житті Нота не підозрював.

Перший гість, що несподівано з’явився в третьому ряду мав силует дівчини з розпущеним волоссям. Ні хто інший як Анна Нота завітала в його дивний світ, що з неабиякою турботою створений стомленою підсвідомістю. Дівчина зрадливо мовчить, а для Ноти надзвичайно важлива її похвала. Невже навіть їй не подобається те, що він робить? Тоді взагалі навіщо йому це робити?

— На зло мені!? — вигукнув другий гість з четвертого ряду.

Нота старший, власною персоною!Він мав сміливість безтактно з’являтися у реальному житті – що вже говорити про сни?

З відповіддю Олексій не поспішав. Щоправда і можливості такої не мав, оскільки пальці бігали по клавішах мов примагнічені, зовсім не підкоряючись своєму господарю.

— Вибачте, але ваша гра на роялі повне лайно… — спокійно повідомив третій гість, що з’явився нізвідки, прямісінько у Олексія за спиною. Та преш ніж Нота обернувся, гість встиг розчинитися у тумані. Його голос був миттєво Олексієм забутий, а особистість лишилася таємницею

— Лайно! — на відмінно виконавши роль луни, повторив Нота старший.

— Лайно!!! — аплодуючи, вигукнув п’ятий гість з першого ряду.

— А ти що тут робиш? — вирвалося у Олексія, коли він побачив у ролі п’ятого гостя Галушку.

Однак Галушка навіть не думав відповідати. Він підніс долоню до рота і солодко позіхнувши мовив: «Нудьга…». Через мить, Нота відчув на руках тепло, а перевівши погляд побачив, що клавіші повністю заставлені різноманітними стравами.

— Так набагато веселіше! — гучніше почав аплодувати Галушка.

— Грай мені на зло!!! — закричав Нота старший.

Розмазуючи по клавішах кетчуп, лапшу і багато іншої гидоти, Нота готував найжахливішу в його житті страву, не без підозри, що зрештою його примусять цю страву з’їсти.

— Треба підігріти… — прошепотів шостий гість, якого Нота впізнав по голосу як Володю. Він як і інші з’явився з протилежного боку рояля і, тримаючи в руках каністру, почав щедро поливати інструмент бензином.

— Лий більше! — люб’язно порадив Галушка, закуривши сигарету та випустивши з рота кілечко диму.

Володя миттю осушив каністру і викинувши її в нікуди, звернувся до свого нового товариша:

— Хто вам дозволив курити у концертній залі? Зараз же викиньте цигарку!!!

— Ох, вибачте, — з удаваним жалем мовив Галушка, затягнувшись останній раз. —« Але я не бачу тут відеречка для сміття!»

— Ні… — тихо мовив Нота, котрий будучи загальмований сновидінням, не одразу зрозумів до чого все йде.

— Кидайте де завгодно, — махнув рукою Володя.

— Спали це лайно, — пробурмотів старший Нота.

Глипнувши на Ноту, Галушка жестом запропонував йому закурити, але Нота лишень знову перелякано прошепотів: «Ні».

— Та кидайте вже, — почав нудьгувати Володя.

— Спали це лайно до бісової мами!!! — заволав Нота старший, не жалкуючи ні голоса ні слини.

— Ну якщо ніхто не проти… — знизав плечима Галушка і витончено луснувши пальцями, відправив цигарку у напрямку інструменту. Ох і довго ж вона летіла, немов у сповільненому темпі, дозволивши Ноті достатньо подумати, злякатися і навіть здійснити жалюгідну спробу піймати її однією рукою. Наперекір усьому, снаряд досяг своєї цілі і рояль спалахнув наче факел. Концертна зала освітилася яскравим заревом і на якусь мить Нота старший побачив злякане обличчя своєї матері, її беззвучне незрозуміле послання, котрому судилося розчинитися разом зі сном десь на півшляху.

Здивувавшись моторошності цього сну, Нота потер обличчя, після чого помітив, що музика і досі грає у нього в голові.

Подібні кошмари як і інші реальні сни дісталися йому від батька, який не раз хвалився, що милується не снами а цілими серіалами з такою кількістю сезонів, що навіть доктору Хаусу не снилося. Щоправда, раніше Олексій ніколи не бачив сновидінь в яких би він грав на роялі. Натомість, останнім часом йому нічого іншого, крім рояля не снилося і в таких снах все завжди закінчувалось погано. Наприклад, вчора Нота прокинувся від пазурів бобра, який намагався його задушити начебто за те, що Олексій не дозволив тварині забрати рояль з собою. Позавчора розлючені пасажири круїзного лайнеру «Принцеса-Ліка» хотіли викинути Ноту за борт, через те, що він паскудно їм грав. Втім, цей останній сон був найжахливішим і обличчя матері досі було перед очима. Безрезультатно намагаючись заснути, Нота прийняв пігулки, після чого віддався вже більш спокійному сну.

Не зважаючи на те, що вороги та близькі, переважно мертві люди, давали Олексію уроки всю першу половину ночі – зранку, він прибув у вже знайому аудиторію де на нього чекали Віктор і два контрастуючі між собою роялі. Привітавшись, Черненко повідомив своєму учню інтригуючу новину:

— Сьогодні ви візьмете участь у змаганні!

— І з ким мені доведеться змагатися?

— Він скоро прийде, — запевнив Віктор, — у нього сьогодні багато уроків.

— Він школяр? — здивувався Нота.

Віктор посміхнувся:

— Від недавнього часу.

— Ви так і хочете, аби я відчув приниження, — кисло зазначив Нота у відповідь.

— Ні, я хочу аби ви відчули мотивацію!

Почувся легенький стук в двері і після того як Віктор дозволив, в аудиторію зайшов світленький хлопчик років восьми, з ранцем за спиною лиш трохи меншим ніж він сам. Нота одразу ж згадав як у школі в нього був точнісінько такий же ранець. На душі стало якось одночасно приємно і сумно, немов саме дитинство завітало до нього в образі цього маленького музиканта.

— Знайомтеся – це Петя.

— Привіт, Петя, — лагідно привітався Нота, протягнувши хлопчикові руку.

Петя не соромлячись подарував Ноті доволі сильне рукостискання, однак зробив це мовчки, лиш злегка аристократично нахиливши голову. Вивчивши дитину більш уважно і подумки начепивши їй бороду, Нота дійшов висновку, що вони з Черненком родичі.

— Петя – мій племінник, — пригладивши хлопчикові волосся, пояснив Черненко. — Йому всього вісім, але він має не аби який потенціал. Можливо зроблю велику помилку, що скажу це при ньому, та Петя мій кращий учень і найбільша моя надія.

— Дивно, мені завжди здавалося, що головна ваша надія це я, — мимохідь пожартував Нота.

Однак цей жарт настільки прийшовся Віктору до душі, що він мало не луснув від сміху.

— Як я вже сказав, сьогодні вам доведеться змагатися між собою. Я надам вам композицію і півтори години. Через ці півтори години ви маєте зіграти те, що я вам дав. Все дуже просто! — Черненко зробив невеличку паузу. — Все! Окрім самої композиції.

Побачивши кількість нот в зошиті наданим Черненком, Нота хотів благати про нічию, але здається в правилах про неї нічого сказано не було.

— Ще один нюанс полягає в тому, що вам буде складно зосередитись, адже ви чутимете гру вашого опонента. — Черненко знову зробив паузу і зрозумівши по очах Ноти, що зосередженість не його сильний бік, продовжив… — Той хто зіграє краще, отримає бонус. Петю я одразу ж відпущу додому, а вас…

— Якщо можна, також додому. Мені сьогодні потрібно прийти раніше, — пробурмотів Нота.

— Чудово! Тоді і вас я одразу відпущу. Звичайно при умові, що ви виграєте. — Моргнув оком Віктор, немов повідомляючи, що у Олексія жодних шансів. — Не буду вам заважати!

Провівши Черненка поглядом сповненим тепла, Нота вирішив звернутися до Петі:

— Ти не проти, якщо я буду грати на білому?

— Ви краще граєте на білому? — поцікавився хлопчик.

— Мабуть ні. А хіба між ними є якась різниця?

— Немає, якщо білий колір ваш улюблений, — мовило дитя всівшись за чорним.

Нота кілька секунд спостерігав за хлопчиком, намагаючись зрозуміти його слова, але згадавши, що час зовсім не зупинився, всівся за білий рояль і почав вивчати отриману композицію.

Спочатку вона задалася Олексію складною, потім дуже складною, а згодом і зовсім непосильною. І лиш коли позаду він почув перші спроби Петі награти цю мелодію, Нота взяв себе в руки і спробував видати з під клавіш хоч щось схоже на музику. Втім, виходило у нього не надто. Можливо тому, що гра Петі не давала йому зосередитись, а може тому, що просто не було охоти. Врешті-решт Олексій і сам себе непогано відволікав, вошколуплячись та намагаючись при цьому обрати максимально зручну позицію. Коли ж терпіти вже було не сила, Нота прикрив зошит і обернувшись до Петі вигукнув:

— Петя!

Однак ніякої відповіді він не почув. Ймовірно, Петя вмів добре абстрагуватися від реальності і зараз йому не було ніякого діла навіть до власників елітних ресторанів. Втім, Нота не звик здаватися, як і щось змінювати:

— Пет…

— Вам чого? — роздратовано обізвався хлопець, припинивши грати.

— Вибач якщо відволікаю. Просто хотів запитати… Давно ти граєш?

— З п’яти років, — відповіла дитина.

— Вражає, — захитав головою Нота. — Я починав десь у цьому віці.

— Ви хочете мене цим налякати? — здивувався Петя.

— Ні, що ти! — засміявся Нота. — Впевнений що ти зробиш мене як…

І щоб підтвердити свої слова Нота розповів Петі трагічну історію про суворого батька котрий не дозволяв йому грати на роялі. Побачивши ж, що Петя не зміг як слід оцінити всю її трагічність і вже починав прикривати очі, Нота поспішив його збадьорити:

— Але, я володію кращим рестораном нашого міста, а може і країни.

На обличчі у Петі з'явилася цікавість.

— «Діонс» ваш ресторан? — запитав хлопчик.

«Отакої», — подумав Нота чиє обличчя після запитання Петі стало більше схоже на морду віслюка. Далі, воно швидко змінилося на перелякану пику пугача, адже на якусь миттю прямісінько за спиною хлопчика з’явився Нота старший, котрий кинувши своєму сину презирливий погляд, одразу зник.

— Ні, — прошепотів Нота.

— Ваш ресторан «Сезар»? — здивувався Петя.

Знову побачивши батька, Олексій схопився за скроні.

— З вами все добре? — поцікавився хлопчик.

— Здається так, — мовив Нота, переконавшись, що цього разу в аудиторії крім нього і Петі більше нікого немає.

Однак звісно Олексію було не добре. Йому було настільки не добре, що відвернувшись від свого співрозмовника, він склав руки віконцем і сховав у них голову, намагаючись заспокоїтись. Як виявилося, Олексій дарма розраховував на те, що в аудиторію Черненка батько сунутися не посміє. За страшною іронією долі він явився, причому ближче ніж будь-коли. З такою тенденцією можна припустити, що наступна його поява відбудеться у ванній кімнаті, де він люб’язно запропонує потерти Олексієві спинку. «Як же цього позбутися», — у відчаї міркував Олексій.

Петя тим часом серйозно задумався чи не з його вини цей «власник кращого ресторану нашого міста, а може і країни» почав так дивно себе поводити. І щоб хоч якось загладити свою провину хлопчик запитав:

— Ви любите морозиво?

— Що? — підняв голову Нота. — Чи люблю я морозиво?

Олексій згадав, що останнього разу їв морозиво два роки тому на екскурсії в Москві. Більше того, якщо йому не зраджувала пам'ять то до цієї екскурсії він їв морозиво у Варшаві також два роки тому. Чому він їсть морозиво тільки через кожні два роки і тільки у столицях інших країн, для Ноти залишалося таємницею. Ну а Петі він відповів:

— Так, я люблю морозиво. А що?

— Та нічого. Просто на вихідних ми йдемо з дядьком Віктором у якийсь ресторан, безкоштовно їсти морозиво. Цей ресторан навряд чи кращий у нашій країні, але дядько каже, що морозиво там немов у казці. Я вас запрошую.

«Ну хоч, щось», — посміхнувшись, подумав Нота і мовив:

—Я обов’язково до вас приєднаюся.

Петя посміхнувся у відповідь, подумки гірко жалкуючи про свою пропозицію, адже три людини люблячих морозиво – це забагато, навіть якщо воно безкоштовне.

Тим часом, Нота зігрітий думкою про льодовий смаколик, вирішив повернутися до рояля. С горем навпіл йому все ж таки вдалося відтворити щось схоже на музику, однак як сказав би батько: «Відро для сміття – прямо і наліво, синку…». Втім, згодом у Олексія все ж таки з’явилась хороша ідея. Він просто почав прислухатися до того, що грає Петя, після чого намагався повторювати за ним, злегка перероблюючи мелодію на свій лад, чи може просто не правильно граючи. Швидко це помітивши, хлопчик несподівано перестав грати і на превеликий жаль Олексія, останні сорок хвилин тільки те й робив, що витріщався у зошит.

— Час вийшов!!! — зайшовши в аудиторію вигукнув Черненко. — Хто хотів би першим продемонструвати, що у нього вийшло?

Нота люб’язно поступився цією можливістю дитині.

Петя зіграв композицію і здається дуже вдало, адже не дарма у його дядька з’явилися сльози на очах. Коли ж Петя закінчив, Віктор скомандував Ноті:

— Тепер ваша черга!

Нота зітхнув, набрав повні груди повітря, закрив очі, провів долонями над клавішами і…

Через шість з половиною хвилин Петя зачинив за собою двері консерваторії та побіг по осіннім калюжам не жалкуючи чистеньких червоних штанців.

"Покидьок"

Після закінчення уроку, пригнічений поразкою, Нота начхав на «Діамантовий язик» і поїхав додому грати на роялі. Однак згодом Олексію подзвонив його шеф-кухар і повідомив, що бачив як другий «Великий Боб» виходив з «Чаріcона» пережовуючи якусь гидоту своїм мерзенним зрадливим ротом. Поцікавившись чи не прибив він цю паскуду на місці і дізнавшись, що «ні», Нота подякував Володі за інформацію, вибачився за те, що поводив себе як худоба і поклав слухавку, підозрюючи, що сон сьогодні погостює у когось іншого.

Нічка і справді видалася безсонна. Довго розмірковуючи над тим, як накапостити Галушці у відповідь, відучивши його при цьому красти чужих клієнтів, Нота так нічогісінько і не вигадав. Врешті-решт, в пошуках жорстоких санкцій, свої рвані і не оформлені думки Олексій вирішив замінити на всезнаючий «Google». За якихось десять хвилин, серед численних тематичних форумів йому вдалося знайти присвячений саме помсті. Форум виявися настільки затишним, а користувачі доброзичливі, що багато з них відгукнулися на проблему Олексія майже миттєво, закидавши його різноманітними можливими варіантами. Більше того, одна форумчанка, ховаючись під доволі інформативним ніком «Справедливість15» в якому число означало ні що інше як вік молодої особи, люб’язно надала Ноті рецепт міцного проносного на основі ромашки мигдального масла і пургену. Цей засіб, зі слів самої «Справедливості15», вона нещодавно випробувала на своєму «колишньому» і ефект був настільки вражаючий, що зняте відео набрало на «Youtube» більше мільйона переглядів. «Це мені підходить!!!», — на радощах вигукнув Нота до порожньої кімнати.

— Ви що з глузду з’їхали? — не повірив своїм вухам Володя. — Вам на відміну від цієї тупої безжалісної сволоти не п'ятнадцять років!

Правдами і не правдами, але Ноті вдалося вмовити свого шеф-кухаря взяти вихідний і тепер Олексій на краю міста, у якомусь генделі за чаркою пива, намагався пояснити, що краще так ніж ніяк.

В аргументи Олексій почав приводити світову статистику яка свідчила, що десятки тисяч людей з усіх куточків планети підливають проносне своїм ворогам і що це вважається універсально-офіційною помстою яка не залежить а ні від віку, а ні від статусу месника. Разом з тим, Нота поділився своїми невеличкими побоюваннями з приводу побічних ефектів які може викликати цей таємничий препарат.

—А я про що! — вигукнув Володя. — А якщо у нього язва? Що тоді?Тюрма?

— Ймовірність надзвичайно мала, — заперечив Нота, котрого тюрма звичайно не влаштовувала.

—В таких справах, не може бути надзвичайно малої ймовірності. Вона або є, або її не має… Тут вона є!!! — знову вигукнув Володя.

— Ти хворієш язвою? — з розумним виглядом запитав Нота.

— Ні, але…

— Я також! Ось тобі і вся ймовірність, — розвів руками Нота, маючи на увазі, що все очевидно. — Вважай, що язва це міф вигаданий для таких зануд як ти!

Володя не знав, що і думати, спостерігаючи як його шеф поволі сходить з розуму. Хоча можливо просто хтось з них двох знову погано виспався…

— Послухайте мене, — прошепотів Володя, — я не маю жодної гадки як, але цей покидьок, можливо, переманив на свій бік одразу двох Великих бобів. А як же хочете відповісти йому Ви? А Ви хочете підсунути йому проносне??? Чи не краще придумати, щось більш винточене і разом з тим більш жорстоке?

— Звичайно краще, — погодився Нота, — Але нічого більш витонченого я придумати не зміг.

У Володі кінчились аргументи і він впав у крісло мов стомлена медуза, а згодом і Нота поспішив взяти приклад зі свого шеф-кухаря. Вони обоє знали, що потрібно щось робити. Але що саме??? Мовчання взяло над ними гору. Першим гробової тиші не витримали вуха Ноти.

— Добре, — тяжко зітхнув він, — нехай проносне буде запасним варіантом. Але в будь-якому випадку настав час поговорити з цим покидьком і пояснити, що він чинить не гарно. Ти згоден?

— Ну-у, це вже більш-менш, — погодився Володя.

Все що залишалося Ноті це заманити покидька на свою територію, аби в того було якомога менше місця для маневрів. Ясне діло, Нота не збирався вигадувати казна які картки і під «заманити покидька», мав на увазі, що просто подзвонить йому, скориставшись залишеною візиткою. Так і зробив…

Вже через три хвилини вони напрочуд легко домовились про зустріч у «Діамантовому язику» у вечір наступної неділі. Шаленого здивування в голосі Галушки Нота не відчув, як не відчув і розгубленості, тремтіння та заїкання. Однак, нотки чекання цього дзвінка в його голосі також не вчулося, що вже само по собі було для Олексія хорошим знаком. Звідки він міг знати, що не тільки Великі Боби бувають зрадниками?

Неділя, ранок… Галушка отримав чергову записку від свого друга. Вона, нашкрябана почерком самого Андрія, цього разу чекала його на столі у кухні. Розгорнувши папірця, Андрій прочитав наступне:

«Будь, обережним. Нічим не частуйся. Для тебе приготували серунця!!!».

Ще раз перечитавши повідомлення, Галушка щиро подякував, після чого почав розміркувати над отриманою інформацією і над тим як її використати. Можна було б відплатити Ноті тією ж монетою – відволікти, наливши суперклею на стілець, але Галушка швидко відігнав від себе цю дурну ідею, приманивши у десять разів кращу. Думка була доволі цікава хоча і досить жорстока – в самий раз аби залишити на голові у Ноти кілька клаптиків сивого волосся.

…Не спокійний недільний вечір. В повітрі гуляв запах помсти, який чомусь був дуже схожий на суміш ромашки, мигдального масла і пургену. Нота все ж таки зварив це чудернацьке зілля, розколотивши його у найдешевшому вині яке тільки зміг знайти. Вдягнувши свій другий кращий костюм, він відчув себе готовим зустріти суперника зі всіма почестями. В свою чергу, Галушка також підготувався до цієї зустрічі як слід, щоправда справа була зовсім не в костюмі, а в його маленькій кишені котра не могла вмістити в себе нічого більшого аніж крихітний тюбик зубної пасти. Що ж стосується Володі, то він… А хоча, яке нам діло, що робив Володя?

Близько восьми годин вечора Галушка, минаючи статую Ноти старшого, піднімався по знайомим довгим сходам «Діамантового язика». За ці три роки Андрій навіть близько не підходив до ресторану і тепер міг як ніхто інший оцінити найменші зміни котрі відбулися в ньому. Ніяких! Абсолютно ніяких змін. Все та ж статуя з блискучим діамантом, який у вечері підсвічувався таємничим блакитним світлом; все ті ж охоронці котрі були готові знищити будь-кого хто занадто близько підійде до їхнього скарбу. Не змінилося нічого, окрім самого Галушки… Втім, цього було цілком достатньо аби Нота запам'ятав дану зустріч навіть краще ніж дві попередніх.

Всередині ресторану також не було особливих змін, от тільки статуї, фонтани і візерунки вже не справляли такого враження як колись.

Повідомивши офіціанту мету свого візиту, Галушка був запрошений до одного зі столиків, призначеного для особливих прийомів. Звичайно, під «особливими прийомами» не малися на увазі ті в яких людей труять проносним, однак судячи з вигляду столик дійсно терплячи чекав вельми поважних гостей.

— Пан Нота буде через п’ять хвилин, — повідомив офіціант. — Вам, що-небудь принести?

Галушка, вмостивши свою дупку зручніше, дістав з кишені двісті гривень і протягнув їх офіціанту зі словами:

— Стакан холодної води.

— За рахунок закладу, — відповів офіціант.

— Це на чай, — на мить прищуривши ліве око, посміхнувся Галушка.

Подякувавши і поклавши гроші собі у кишеню, офіціант відкланявся, аби приділити увагу іншому клієнту. Галушка ж, лишившись на одинці з самим собою, поглянув на годинник, що показував «20:10» і скоріше від нудьги ніж від палкого бажання, зробив свій підступний план ще трохи підступнішим.

…Через деякий час, достатній для того, аби зробити підступний план ще трохи підступнішим….

— Вибач, за запізнення, — підійшовши до столику, мовив Нота. — У вбиральні тріснула труба.

Обмінявшись з Нотою рукостисканням, Галушка посміхнувся «тріснутій трубі» кинувши у відповідь:

— Та нічого, я все прекрасно все розумію.

На мить Андрій уявив як буквально десять хвилин тому, цей виродок із задоволеною та одночасно тупою пикою підсипає в їжу якийсь не відомий білий порошок. «А може… Зовсім не він?». Адже після того як Нота сів за стіл, у гру вступив новий гравець, котрий викотив тацю зі стравами і вином.

— Мій шеф-кухар, — відрекомендував Нота, — по результатам КРУ, кращий шеф-кухар п’яти років підряд!

На комплімент Володя ніяк не відреагував, але йому було приємно до всерачки. (Хоча в світлі обставин які склались мабуть не краще порівняння).

Галушка обдивився Володю з голови до ніг, намагаючись зрозуміти чи знає цей бовдур про маленьку підлість яку задумав Нота. В свою чергу Володя, зміряв поглядом Галушку – просто з цікавості. Далі Володя взяв графин з вином і наповнив келих Галушки десь на половину. «А може проносне у вині?», — припустив Андрій. Однак після того як Володя наповнив келих Ноти, це припущення довелося відкинути. Врешті-решт, Володя побажав обом смачного і попрямував на кухню, заливши друзів на одинці. Першим почав Нота:

— Що ж, визнаю – ти мене вразив.

Поклавши руку на серце, Галушка вклонився, даючи зрозуміти, що такі слова йому дуже приємні.

— Великий…— Олексій зупинився, згадавши, що Галушка і гадки не має, що таке «Великий Боб», — … клієнт на кшталт Марини Сергіївни це велика втрата.

— Як і велика знахідка, — блимнув іскрами в очах Галушка.

— Може розповіси як тобі це вдалося?

— І не подумаю, — посміхнувся хлопець.

— Ну то як хочеш… — спокійно відказав Нота, поклавши до рота шматочок сьомги. — До речі, зараз раджу тобі обернутися назад.

Не без сторонньої думки, Галушка послухався, побачивши позаду себе міського голову, котрий з діточками і дружиною як раз вмощувався за одним із столиків.

— Вони вечеряють у «Діамантовому язику» кожної неділі, — задоволено прокоментував Нота.

Галушка обернувся до свого співрозмовника, не втративши можливості вколоти його цікавим питаннячком:

— Здогадуєтесь де вони вечеряють у інші дні???

— В «Діонсі» вони вечеряють, — ковтнувши вина парирував Нота, разом з тим погодившись, що жарт і справді доволі вдалий.

Важко сказати, хто саме з них виграв цей бій, та нехай очко буде записане на користь Ноти, аби хоч якось підсолодити програну війну.

— До речі, якщо тебе так цікавить КРУ, то знай, що головний твій суперник зовсім не «Діамантовий язик», а «Діонс», — зазначив Нота, старанно відділяючи шматочок від сьомги.

«То цей кретин навіть не знає правил КРУ», — здивувався Галушка, почавши легенько направляти розмову у інше русло.

— Це правда, що ваш батько міг відгадати будь-який інгредієнт страви лиш торкнувшись до неї кінчиком язика?

— Ну не таким вже й кінчиком, — усміхнувся Нота. — Йому потрібно було добре облизати страву перш ніж зрозуміти з чого вона зроблена. Але в цілому так. Адже не дарма його язик назвали «діамантовим».

Галушка зробив вигляд, що задумався:

— Пам’ятаю минулого разу у статуї вашого батька на язиці був камінчик…

— Він і зараз там є, — розгублено всміхнувся Нота.

— Хіба ви його не зняли?

— Перепрошую? — перепитав Олексій, ледве проштовхнувши занадто велику краплину вина.

— Ну-у, — протягнув Галушка, не знаючи як по-іншому можна розтлумачити слово «зняли».

— Його, що там не має??? — почервонів Нота.

Галушка вирішив, що досить, махнув рукою і сказав:

— Може я просто не звернув уваги.

Але Ноту така відповідь зовсім не заспокоїла. Він, жбурнувши на стіл серветку, скочив зі стільця і помчав до виходу немов дупа антилопи яка ось-ось опиниться у пащі лева. Вибігши на вулицю і впевнившись, що діамант на місці, Олексій наказав охоронцям охороняти його краще, поправив зачіску, перевів подих і повернувся до Галушки.

— Більше так не жартуй, — крізь зуби посміхнувшись, відказав Нота.

— Судячи з вашої реакції це все ж таки справжній діамант.

Власник «Діамантового язика» обвів поглядом довкола і прошепотів:

— Звичайно ні, але його часто намагаються вкрасти, тому зайва увага не завадить.

«Це не схоже на зайву увагу», — подумки здивувався Галушка. «Невже їм дійсно вистачило сміливості почепити справжній діамант?».

— Чому ти нічого не їси? Клянуся, там немає отрути, — посміхнувся Нота, помітивши що сьомга в тарілці Галушки досі не втратила цноти.

Втім, менше всього Андрію зараз хотілося їсти, перевіряючи чи каже Нота правду.

— Навіщо ви мене покликали, пане Ното? — несподівано запитав Галушка, демонстративно відсунувши тарілку з сьомгою.

Цілком закономірне і просте питання не було задане з самого початку, а тому здалося Ноті важкуватим і доволі дивним. Він лишив свою сьомгу у спокої, відкашлявся і повідомив:

— Кілька днів тому мій шеф-кухар бачив у твоєму ресторані нашого постійного клієнта. Це ж не просто збіг?

— Звичайно, — задоволено підтвердив Галушка. — З іншого боку… Можливо вашому шеф-кухарю просто до вподоби наша кухня.

— Але навіщо таке робити? — проігнорувавши кмітливе зауваження, вигукнув Нота. — Те що між нами сталося, сталося дуже давно… Мільйонам людей кожного дня відмовляють у роботі і тільки ти це так гостро сприйняв. Крім того, — продовжив Нота, — яким чином відбиваючи моїх клієнтів ти переможеш на КРУ? Де клята логіка, хлопче?

Дивлячись на Ноту скляними очима, Галушка згадав «ту злощасну співбесіду». Між іншим у нього і самого накопичилось безліч запитань.

— Де клята логіка??? — взявши зі столу сріблястий ніж прошепотів хлопець. — Кому ж як не Вам, пане Ното, знати де клята логіка? Хіба ж не, Ви, звикли влаштовувати конкурси, лише для того аби слати переможців під три чорти?

Нота уважно спостерігав за ножем, згадуючи «ту злощасну співбесіду». На скронях виступив піт, а око сіпнулось від сліпучого зайчика спійманого з гострого леза.

—Я просто хочу знати чи плануєш ти зупинитися сам чи може… — Нота замовк підшукуючи необхідні слова.

— Чи може що??? — запитав Галушка в очікуванні погрози.

Втім, погрози Андрій так і не дочекався. Адже не зважаючи на те, що кожна клітинка Ноти бажала покидьку смерті, він опанував себе, витер рота і поклавши серветку на стіл, натиснув кнопку виклику офіціанта, котрого їм довелося чекати аж дві з половиною секунди. Не відриваючи очей від свого візаві, Нота щось прошепотів офіціанту і той хутко побіг на кухню. Як тільки ж офіціант зник, рука Олексія потягнулася в кишеню за цигарками, але згадавши, що її хазяїн вже рік як не курить, вирішила обмежитися серветкою.

Далі, обравши в голові належну інтонацію, швидкість і тембр Нота намагався говорити так, щоб кожне слово буквально висікалося у Галушки в мозку:

— Зараз тобі принесуть одне з найрідкісніших і найдорожчих вин про які тобі можливо доводилось чути. Я не кажу його назву бо ти все-одо не повіриш. Ти вип’єш келих цього вина до дна. Чорт з ним! — махнув рукою Нота. — Але в замін ти залишиш мене і «Діамантовий язик» у спокої! То як? По кулінарськи?

—А ви вмієте заінтригувати, пане Ното! — дещо нервово, але з посмішкою, вигукнув Галушка, впустивши ножа на стіл.

— Мушу визнати, що до тебе мені як до місяця, — протараторив Олексій.

—Я пристаю на вашу пропозицію! — без вагань погодився Галушка.

«Попався», — зрадів в душі Нота.

Через якусь хвилину молодий офіціант, нічого не підозрюючи, тремтячими руками приніс замовлене вино і один келех, який мало не розбивши, наповнив десь на третину.

— Хіба ви не почастуєтесь разом зі мною цим чудесним напоєм? — здивувався Галушка цікавому вибірковому сервісу.

—Я не заслужив, — кинув Нота з кам’яним обличчям.

«Попався», — зрозумів Галушка.

Витерши піт з лоба, офіціант відкланявся, знову залишивши закоханих на одинці.

—З нетерпінням чекаю твоїх відгуків, — і справді з нетерпінням мовив Нота.

«Так феєрверк на унітазі ще ніхто не називав», — зловив себе на думці Галушка. Піднісши до носа келих, Андрій сколихнув його, після чого почув дивний і мало приємний запах. Пити таку гидоту було і справді не безпечно, а тому настав час з цим покінчити.

— Хвилинку… — мовив Галушка, поставивши келих на стіл.

Нишпорячи у своїй кишені, Андрій не зводив очей зі збентеженого Ноти. «Дивно, адже приводу для занепокоєння я ще не давав», — подумав хлопець після чого під уважний і вкрай заціплений погляд свого співрозмовника дістав з кишені якісь пігулки.

— Тобі не добре? — турботливо запитав Нота, відчувши зовсім безпричинний укол в серце.

— Та ні, це я для профілактики, — зауважив Андрій, запивши водою одразу дві таблетки. — У мене ж язва…

Мабуть ніхто особливо не здивується коли дізнається, що після цих слів в нашій картинній галереї з’явився ще один надзвичайно цікавий портрет з дивною назвою «Язва». На цьому полотні зображений чоловік років тридцяти з трошки відкритим ротом і розгубленими очима у яких найвибагливіший поціновувач мистецтва здивовано міг прочитати:

«Язва!Язва!Язва… Язва це міф! Для таких зануд як ти! Міф! Ти хворієш язвою? Я також ні – ось тобі і вся ймовірність».

— Язва? — перепитав Нота, з інтонацією людини яка не знає, що таке язва або чомусь до недавнього часу вважала її міфом.

— Ага, — спокійно відповів Галушка, запивши третю пігулку.

— Це серйозно?

— Ні. Нічого серйозного, — запевнив хлопець. — Хоча на початку літа мало не вмер. З’їв якусь гидоту а потім пролежав у лікарні цілий місяць.

«І справді нічого серйозного», — подумки вирішив Олексій.

—З Вами все добре? — запитав Галушка, помітивши що ні.

— Та якось не зовсім, — послабив краватку Нота.

— Вина? — люб’язно запропонував Андрій.

Вже вдруге Нота стикається з подібним. Не чекаючи відповіді, Галушка підсунув свій келих Ноті, аби той промочив підступну пересохшу горлянку.

— Та ні…Дякую. Ти не хочеш пройтися? — тремтячим голосом мовив Нота, відставивши келех у бік.

Невинне питання вийшло вкрай несподіваним і дивним враховуючи той факт, що на вулиці нещодавно почалась не аби яка злива. Оцінивши її масштаби, Галушка кинув:

— Ненавиджу вештатися під зливою.

В наступну мить, Нота хотів ненароком зачепити келих, щоби той впав і розбився на маленькі друзки, однак як кажуть в народі «дурних не має» і Галушка прочитавши в очах ще до кінця не оформлену думку, швидко підсунув келих до себе.

«Невже він знає про проносне???», — с острахом запідозрив Олексій. «Мабуть все ж таки ні, адже не підносив би зараз цю гидотну собі до рота».

— Та наплюй ти на вино! — вигукнув Нота, коли уста Галушки торкнулися чудернацького зілля, — я десь читав, що людям з язвою не можна вина.

— Звичайно, що можна! — заперечив Галушка поставивши келих на стіл. — Навіть треба! Лікар говорив мені, що вино на язву – це як масло на хліб!

Будучи впевненим, що від ковтка не буде жодного іншого ефекту, окрім як страшенного переляку Ноти, Андрій все ж пішов на цей ризикований крок. Вмить, на його обличчі намалювалось не аби яке задоволення, а на обличчі Ноти не аби яке здивування.

— Який же чарівний смак, — замріяно мовив Галушка, — настільки чарівний, що я не можу не поділитися цим вином з нашим мером.

— Що? — здивувався Нота — Навіщо тривожити людину яка вас навіть не знає???

— Ну-у… — потягнув Галушка, — взагалі-то він мене знає. Ми разом з ним в лікарні з язвою лежали. Так що за порадою лікарів йому також винця не завадить.

Сумнівів більше не залишилось.

— Ти знаєш про проносне, — приречено констатував Олексій, намагаючись звести думки до купи.

Галушка хитнув головою в знак згоди, сплюнув у бокал ковток не випитого вина і уставився на Ноту немов на десятирічного сина у якого знайшов пачку кубинських сигарет.

— Послухайте мене дуже уважно, пане Ното, — почав Галушка, ховаючи пігулки в кишеню. — Очевидно зараз у вас з’явилися достатні підстави припускати, що я знаю про «Діамантовий язик» дуже багато. Так от раджу вам помножити свої припущення на 5. Ваші «Великі боби» частина моєї маленької помсти і зупинюся я лише тоді коли сам цього захочу. Можливо залишу вам одного… Того, що зараз зі своєю сім’єю сидить позаду мене і в занадто великій кількості поглинає емпаєр. А може і його заберу.

Людина яка придумала слово ошелешення навряд чи могла передбачити наскільки жалюгідним і неефективним воно виявиться для опису стану одного недолугого власника ресторану. І все ж:

— Ви виглядаєте ошелешеним, пане Ното, — продовжив Галушка. — Та хвилюватися не варто. Враховуючи, що ваша витівка більш ніж дитяча я не буду вчиняти з вами надто жорстоко. Втім, якщо на цьому ви не зупинитесь…

— То що??? — крізь зуби гнівно прошипів Нота.

Спершись ліктями на середину стола Галушка нахилився до Ноти ближче і прошепотів:

—Я знайду серце «Діамантового язика» і вирву його. Можеш навіть не сумніватися, друже. Я його вирву.

Перш ніж піти, хлопець у якого явно вселився біс, побажав Ноті всього доброго і у буквальному сенсі порадив не робити різких рухів. Однак, не зрозумівши, що Галушка має на увазі, Нота в пориві нестримної люті скочив зі стільця, розплатившись за це величеньким шматком своїх штанів. За іронією долі, як раз у той час коли Олексій прикриваючи гузно, мчав у свій кабінет, його помітив мер, котрий з усмішкою вигукнув:

—А хто це там тікає???

«О, Господи…», — у відчаї зітхнув Олексій, якому зрештою довелося продовжити свій напрочуд хороший вечір.

Годину потому Олексій апатично і без штанів сидів на кухні «Діамантового язика», чекаючи від свого шеф-кухаря відповіді на єдине питання.

— Якого біса він про все знав?! — заверещав Нота, вгативши ногою по плиті.

Однак, з цього приводу Володі нічого було повідомити і він мовчки дивився на вм’ятину залишену шефом.

— Тільки ти і я знали про мій план! Тільки ти і я!!! — знову закричав Нота, пригладивши вібруюче від емоцій волосся.

— Невже ви думаєте? — з образою мовив Володя.

— А що ще мені лишається думати? — підбіг до нього Нота. — Чи ти хочеш сказати, що я сам йому себе здав? Адже тільки ти і я… — з відчаєм в голосі прошепотів Олексій, поклавши руки на плечі своєму підозрілому шеф-кухарю.

Володя уважно пройшовся поглядом по минулому і позаминулому дню, побачивши ключ можливої реабілітації в очах свого шефа.

— Не тільки, — с жахом прошепотів кулінар.

В розгубленості сіпнувши головою, Олексій подивився Володі в очі і перед тим як відправити його на Голгофу вирішив дізнатися:

— Що означає «не тільки»???

— Тільки не вбивайте… Я вчора обмовився про вашу маленьку авантюру Миколі.

— Миколі? Про мою авантюру? — не повірив вухам Нота. — Якого дідька???

— Аби потім пів години з ним сперечатися чи буде від цього зілля якийсь ефект чи ні, — відказав Володя, підозрюючи, що його шалена дитяча мрія побувати на «алеї торнадо» ось-ось перестане бути мрією.

Але мабуть в Ноти просто вже не лишилось сил. Він повільно, мов застудна шмаркля, сповз спиною по плиті на холодну підлогу і тихо запитав:

—А про «Великих Бобів» ви також сперечалися пів години?

— Що? — здивувався Володя. — Він знає?

Нота нервово усміхнувся:.

— Цей покидьок все про нас знає. Все. Впевнений він знає навіть про мої трулі з сонячною системою — відказав Олексій поглянувши на кільця Сатурна. — Важко коли тебе оточують лише зрадники.

—Я звичайно вибачаюсь за проносне, але що стосується «Великих бобів» і ваших трулів, моя совість чиста, — зауважив Володя.

— Та пусте… — байдуже мовив Нота.

— Може він і «Емпаєр» періодично крав? — припустив шеф-кухар.

— Чхати на «Емпаєр»! Від нього все-рівно ніякої користі, в якому місці його не тримай, — сердито мовив Олексій, ще раз глипнувши на Сатурн.

Кращий варіант який бачився Ноті - це найняти професійного вбивцю, котрий без особливих зусиль прибере Миколу, Галушку і проведе методичну бесіду з Володею. Та гріх на душу брати нехотілося, особливо перед тим як батько з дня на день забере до себе.

— Добре, — махнув рукою Олексій, вставши з підлоги, — піду я мабуть додому.

Не бажаючи відпускати свого шефа у такому стані, Володя запропонував його підвезти, однак останній чемно відмовився, будучи твердо переконаним, що підлеглі не повинні бачити як їх начальники рюмсають.

— Що будете робити з Миколою?! — вигукнув Володя, в той час коли Нота майже покинув кухню.

— Вранці страчу, — відрізав Олексій і останній раз хитнувши сонячною системою, зачинив за собою двері.

Нота йшов по нічному Києву, міркуючи над своїми попередніми та подальшими діями. Свіже після дощу повітря благотворно впливало на його мозкову діяльність, котра останнім часом не відрізнялася особливою гнучкістю. «А ще ж навіть немає тридцяти», — ловив себе на думці він. Раптом, Олексій побачив на тротуарі маленьке кошеня, яке ховалось у коробці з-під блендера. Дивно. Нещодавно він придбав собі точнісінько такий блендер, аби перекрити надто солодкий смак емпаєра. Однак все дарма. Тепер він самотній імпотент, нікчемний начальник і такий же власник ресторану, котрого зраджують кухарі і котрий втрачає «Великих бобів» швидше ніж вони встигають з’явитися. Зважаючи на час, вулиця була практично порожня, не рахуючи молодої компанії, декілька чоловік з якої не соромились знімати на відео сумного чоловіка з сонячною системою на спідній, в реальному часі транслюючи це відео на найближчий будинок. Так, Нота справді виглядав дуже сумним…

"Шпигун"

Ранок почався з того, що Нота захотів побачити Миколу у себе в кабінеті. Як тільки Микола про це дізнався він став помітно нервувати і навіть впустив тарілку за яку б віддав частину зарплати, якби через двадцять хвилин все ще працював у «Діамантовому язику».

Хлопець постукав у двері і почувши суворе: «Заходь», підкорився наказу. Нота нічим не відрізнявся від звичайнісінького Ноти… Нічим, окрім погляду, настільки холодного, що можна було б дістати обмороження третього ступеня перетримавши цей погляд на собі. Погляд не імпотента чи людини яку зраджують підлеглі, а дуже спокійний і вольовий – повна протилежність тому, яким дивився Микола.

—Я б запропонував тобі сісти, але можливо ти цього не вартий, — несподівано почав Нота.

Микола так рознервувався, що сприйняв слова Ноти у зовсім іншому напрямку. Підійшовши до стільця, він спробував покласти на нього свою дупу, але оцінивши вираз обличчя Ноти, котрий повідомляв приблизно: «Ти що ідіот?», став біля стільця і тремтячим голосом повідомив:

— Мене штовхнули…

— Та невже? — єхидно посміхнувся Нота. — І хто ж тебе бідолашку на це штовхнув?

— На що «це»? — здивувався Микола.

— Ой, може не варто? Чи ти справді вважаєш, що я викликав тебе через якусь тарілку???

— Якщо мова йде не про неї, то я не розумію про що, — продовжував лукавити Микола.

— Що ж… — Нота знову обрав спокійний тон. — Якщо не хочеш розповідати сам, доведеться вивести тебе на чисту воду інакшим способом.

Не зводячи очей зі свого минулого працівника, Нота набрав номер на телефоні, а потім, увімкнувши голосний зв'язок, поклав телефон на стіл. Куди Нота подзвонив і яким чином він збирається вивести Миколу на чисту воду залишалося таємницею доти доки зі слухавки не почувся голос якогось старого пердуна:

— Я вас слухаю.

— Доброго дня, Валерію Володимировичу, вас непокоїть Нота з «Діамантового язика». Ви би не хотіли поспілкуватися зі своїм нещодавнім стажером?

«Так он воно що», — засунув свій язик подалі у дупу, Микола.

— Яким ще стажером? Не було у мене ніяких стажерів!

Нота продемонстрував Миколі здивований вираз обличчя, після чого останній вийняв язик з дупи і прикусив.

— Ви мабуть щось плутаєте, — продовжив Нота. — Зараз переді мною стоїть гарний молодий хлопець. На вигляд йому можна вірити… Так от він каже, що нещодавно проходив стажування на вашій кухні. Розповідає, що ви в нього омарами кидалися.

— Що??? Якого дідька??? У мене вже три роки не змінний персонал! Навіть офіціанти і ті вже не молоді. Домовився з Візантієм, аби той нікого не брав і на практику також! Ці шмаркаті покидьки не бажають працювати!!! Дай мені поговорити з цим шмаркатим покидьком, я йому розповім в кого я і чим кидаюся!!! А краще приведи його до мене, рагу йому у дупу засуну, він миттю брехати перестане!

— Добре, Валерію Володимировичу, я неодмінно так і зроблю! До побачення!

Нота натиснув кнопку на своєму смарті і в кабінеті настала неймовірна тиша, яка згодом перервалася несподіваним репетуванням зі слухавки:

— Засуну морквину в носяку!!!

Олексій не став зволікати і вдарив кулаком по телефону так, що той мабуть затих навіки.

— То ж…— почав Нота не відводячи очей, від Миколи, — ти мені збрехав і ніякого стажування у «Каштановій альтанці» в тебе не було.

Якщо чесно, то Микола не знав, що і думати. На його неупереджену думку, він працював чистіше ніж прибиральниця Букінгемського палацу, але незважаючи на це все ж таки вляпався і діватися було нікуди. Довелося визнати:

— Дійсно… Ніякого стажування в мене там не було.

— І він підіслав тебе слідкувати за мною? — тоном Джеймса Бонда запитав Нота.

— Можна сказати і так. Але скоріше не за вами, а за рестораном, — відповів хлопець відкриваючи останні карти і не підозрюючи, що мова йде навіть не про його колоду. — Він хотів дізнатися, що таке «далошмак», а ще його цікавив рецепт «емпаєра».

«Так ось який ти, засланий козачок», — подумав Нота, мало не розреготавшись з не правильно вимовленого кодового слова.

— Передай Галушці, що якщо він і далі буде корчити з себе шпигуна то я вирву його серце. Второпав?

— Второпав. А як цього Галушку можна знайти? — спантеличено поцікавився хлопець.

— Ти що знущаєшся??? — розгнівався Нота.

Втім, людина незацікавлена змогла б без особливих зусиль помітити, що Микола каже правду. Його перелякані очі кліпали так немов у них світили ліхтариком, адже він гадки не мав хто такий цей Галушка.

— Пішов до бісової мами! — вигукнув Нота, не маючи більше сил спостерігати перед собою зрадливе тіло.

Раптом, Миколі в кабінеті стало душно і нічого робити. Хоча, одне питаннячко все ж таки вертілося у нього на язиці. Стосувалося це питання зарплатні. Так, нехай він трошки шпигував, однак разом з тим він і працював не покладаючи рук, а отже зараз має повне право на зарплатню за останній місяць. Втім, не встиг Микола озвучити своє прохання, як Нота вкрай жорстко висвітлив свою думку з цього приводу.

— Пішов геть звідси!!! — заверещав він, мов різаний, кинувши у хлопця наповнену водою літрову пляшку. Не розрахувавши напрямок, Нота дуже злякався, помітивши, що траєкторія польоту пляшки загрожує Миколі усиновленими дітьми. Та врешті, відчувши схожий страх, хлопець вчасно сіпнувся, отримавши горлянкою пляшки в лобок. Жестом показавши Ноті, що питання зарплатні вирішене, шпигун поспішив залишити кабінет.

Вже через кілька хвилин, Микола швидко шкандибав по осінньому Києву, інтенсивно розтираючи свій лобок. Легкий біль почав наростати і навіть велика швидкість не допомагала хлопцю від нього втекти. А як же все добре починалося…

—…То кажеш, ти працював у «Каштановій альтанці»? — запитав Нота хлопця сидячого навпроти. Його спокійний і серйозний вираз обличчя викликав довіру, однак серце калаталось так немов бідолаху наказали розстріляти. Але чи дійсно він працював у «Каштановій альтанці»?

— Так, — відповів Микола, намагаючись не відривати своїх брехливих очей від Ноти.

— І як там поживає старий Шміль? — з неудаваною цікавістю запитав Нота.

У відповідь було кинуте таке ж спокійне і навіть трохи байдуже:

— Кричить на всіх - кидається омарами. (Принаймні так казав Ганіш).

Нота посміхнувся, встав з-за столу і підійшовши до вікна, кинув свій погляд на вулицю. Судячи з виразу його обличчя на перехресті когось збив автомобіль. І скоріше всього на смерть, адже не дарма Нота став схожим на крейду. Втім, намагаючись побороти цікавість, Коля вирішив і далі слідувати своєму вигаданому образу особистості котру вкрай важко чимось вразити. І тільки коли зляканий Нота невпевнено попрямував до сідельця, Микола не витримав:

— Вам не добре? — запитав він.

— Та ні, все гаразд. Просто занадто сильний анальний спазм, — пояснив Нота.

Хоча з точки зору Миколи «занадто сильним анальним спазмом» там не пахло, а як мінімум якась невидима сила розривала дупу Ноти на шматки.

Згодом Нота заспокоївся, розповівши як тяжко працювати на кухні у Шміля.

— До мене у пана Шміля претензій не було, — напевно занадто різко вистрілив Микола і точно занадто самовпевнено.

— Значить ти не людина, а робот! — посміхнувся Нота.

«Ну звичайно він мені не повірив», — сховав своє засмучення хлопець за легкою посмішкою.

— Так ось саме за порадою батька я також стажувався в «Каштановій альтанці» і вже тоді старий Шміль був старим. Але він кидався зовсім не омарами, а картоплею, з такою силою, що одного разу я втратив свідомість.

Уявивши собі цю картину Микола прикусив нижню губу аби не розреготатися. Далі він почув над повчальну розповідь про суп, котру гарно запам'ятав здебільшого через її безглуздість. А потім Нота врешті-решт згадав про тести. Ганіш попереджав, що їх буде кілька і найлегший з них «на уважність». Легкість цього тесту полягає в тому, що ледачий Нота за всі роки так і не примусив себе змінити каверзний рецепт, або хоча б граматичну помилку.

— Слово "кипяточку" без апострофу написано.

— Браво! — невимушено вирвалося у Ноти. — Мабуть ти вже колись проходив цей тест?

— Проходив, — мовили вуста, котрі наговорили брехні на рік вперед.

— Тоді зрозуміло, — зітхнув Нота, сховавши листок туди звідки взяв. — Не смію тебе більше затримувати. Післязавтра з восьми твій перший робочий день.

Почувши це, Микола мало не вмер з радощів (подумки звичайно). Він потис Ноті руку, після чого розвернувся та з посмішкою на обличчі поспішив піти геть. Однак, раптом, Нота вигукнув до нього:

— Колю!!!

«Чорт забирай! Не можна одразу було сказати?», — засмутився Микола, намагаючись сховати посмішку. Але перш ніж він обернувся, Нота запитав у його спини:

—Я знаю вам всім в універі дають прізвиська. Яке було в тебе, якщо не секрет?

«Як же чешеться язик сказати «батькова дитина» чи «рояльна повійка». А може безстрашно піти у ва-банк і мовити «Фугу»? Ні це занадто жорстоко.

— Фуа… (Ганіш мене вб’є).

"Ганіш"

Ганіш він же Ганішевський Сергій Батькович, він же власник кількох похоронних бюро та ресторану «Діонс», а також остання таємнича фігура на нашій шахматній дошці. І хоча Ганіш доклав багато зусиль аби залишитися в тіні – дещо про нього все ж таки відомо. Наприклад те, що в свої тридцять три роки він був не одружений; носив костюми від «el-nicol» і їздив на дорогих авто, вікна яких завжди тонувалися в нуль. Також було відомо, що Ганіш не рівно дихав до книжок. Він мав величезну бібліотеку де можна було зустрітися як з «Критикою чистого розуму» так і з «Курочкою рябою» у чарівному позолоченому переплеті. Більше всього Ганіш не навидів програвати, а тому «Ціль виправдовує засоби» – виключно його девіз.

Спочатку «Діонс» не належав Ганішу. Подейкували, що за специфічне географічне розташування попередньому власнику відвалили кругленьку суму, цілком достатню аби останок життя проіснувати без турбот на якомусь острові максимально близько до екватора. Можливо він так і вчинив, адже с тих пір його більше ніхто не бачив. Щоправда, згодом схожого чоловіка зовсім випадково знайшли на острові Хортиця. Від нього страшенно тхнуло, виглядав він погано і був абсолютно мертвий. Категорично стверджувати, що це той самий власник не можна як і те, що це справа рук Ганіша, але всі як один були впевненні, що Ганіш на таке здатний…

Як тільки-но Ганіш отримав ресторан у розпорядження то одразу почав проводити радикальні реформи в екстер'єрі, інтер’єрі, організації роботи і навіть у назві. Справа в тому, що спочатку ресторан називався «Діоніс» з наголосом на останній склад. Але ця назва здалася Ганішу надто банальною і він замінив її, викинувши зі слова останню голосну. Згодом, після чергової перемоги на КРУ Ганіш скаже: «Думаю багато, що залежить від назви . «Діонс» сходить з ваших уст настільки легко і чарівно, що ви хочете повторювати це слово знову і знову, аж доки не надумаєте завітати до мене (сміється). Цю назву просто не можливо вимовити грубо, як би ви не намагалися. Хоча мені не раз казали, що вона більше нагадує собою нічний клуб ніж ресторан…», — Після цього він ще раз посміхнеться і змочить свої вуста шампанським, спостерігаючи за реакцією.

Ціни ресторану наздоганяли ціни «Діамантового язика» і можливо саме через Кияни вигадали приказку «З діонса на язик», маючи на увазі тих людей які в пориві радощів не могли зупинитися, розкидаючись грошима замість конфеті.

Завжди охайного, не гребуючого найдорожчими парфумами Ганіша, більшість жінок вважали чоловіком своєї мрії, будучи готовими віддати все, що завгодно аби тільки залишитися в теплоті його уваги на довше. І бувало так, що одній, яка не вражала а ні красою, а ні розумом, ні навіть кольором своїх очей, Ганіш давав таку можливість. Більше декількох днів ці романи не тривали, однак щасливицям вистачало вражень на все життя…

Що ж стосується Ноти, то відносини між ним та Ганішем не можна було назвати теплими. Ганіш, вважаючи Ноту страшенним дурником, ніколи не втрачав можливості, аби над ним пожартувати, принизити і врешті решт перемогти його на КРУ, після чого знову пожартувавши над ним і принизивши. Нота був змушений терпіти ці жарти і приниження, адже ніхто не міг дати гарантії, що попсувавши Ганішові жарт ти не опинишся на Хортиці із поганим запахом, виглядом і абсолютно мертвим. З іншого боку, Ноті на Ганіша було начхати як і на «Діонс», чого Ганіш аж ніяк не міг сказати про «Діамантовий язик». У всякому випадку була в «Діамантовому язику» одна таємниця яка зводила Ганіша з розуму, а можливо навіть і дві. Саме тому він підіслав Миколу в якості кухаря-шпигуна, котрий мав дізнатися, що за неймовірно рідкісний інгредієнт робить фірмову настільки дорогою, а ще вкрасти трохи «Емпаєра» аби перевірити його дію. І якщо з другим завданням Микола порався мало не кожного дня, то у першому, його успіхи навіть не можна було назвати успіхами. Що з цього сталося врешті-решт, ми знаємо…

…Коли Микола прийшов додому, біль майже вщух, змінившись дивним відчуттям біди. Можливо так ставалося зі всіма, хто хоч якось підводив Ганіша, однак порадитися з цими людьми хлопець не мав можливості, оскільки таких людей не було. «І тут є два варіанти», — розмірковував Микола: «Або я думав гузном коли розповідав Ноті правду, знаючи, що Ганіш може за це вбити; або я став жертвою дешевого детектива у якому мій герой задля цікавого сюжету повинен думати гузном». Нажаль для Миколи, то був однозначно перший варіант. «В будь-якому випадку, краще розповісти Ганішу все як є. Може не вб'є…».

Звичайно про зустріч не могло йти навіть мови та й телефонних розмов Ганіш не любив. Зрештою, він вже й сам повинен був зв'язатися з хлопцем, написавши повідомлення з якогось невідомого номеру. Втім, цього не сталося.... Натомість, почувся дзвінок у двері, котрий судячи з реакції Миколи був сприйнятий як постріл у його бік. Чекати, що вони підуть не було сенсу, адже якщо це і справді люди Ганіша то скоріше за все просто винесуть двері. Оцінивши свої шанси вистрибнути з тринадцятого поверху і залишитися живим, Микола зі сльозами на очах підійшов до дверей і відчинивши їх побачив приблизно те, що очікував. Два здоровані у шкіряних куртках фірми «Фрешен» дивилися на нього дивним байдужим поглядом котрий повідомляв, що нюні зайві, що вони мають сім’ї котрі потрібно годувати і взагалі у них немає часу, адже у вечері «Динамо» грає з «Шахтарем». Ще мить тому не пізно було добігти до вікна, та ось здоровані попід руки вивели Миколу на вулицю і грубо нахиливши йому голову посадили на заднє сидіння здоровенного чорного джипу, після чого і самі сіли по обидва боки. Клацнули автоматичні замки і Микола опинився у пастці з двома любителями футболу, здоровенним лисим водієм та вельми солідним чоловіком у чорному костюмі, що сидів на передньому пасажирському сидінні. Судячи з усього він і був сумнозвісним Ганішем.

— Зазвичай, коли у мій автомобіль людей саджають подібним чином, ялинка не може впоратися зі своїм завданням, — мовив Ганіш, штурхнувши пальцем запашну ялинку. — Але ти молодець.

— Дякую, — витерши сльози, мовив Микола.

— Що сказало «батькове дитя», коли дізналося про нашу маленьку авантюру?

— Сказало якусь дурню… — тремтячим голосом повідомив хлопець. — Він думає, що я працював на якогось…

— Галушку? — випередив Ганіш.

— Так. Але я його навіть не знаю, — поспішив запевнити Микола.

— Головне, що я його знаю, — спокійно мовив Ганіш і не обертаючись, передав Миколі тоненьку пачку євро-банкнот.

Підозрюючи, що подібна щедрість зовсім нічого не означає, Микола невпевнено взяв гроші і скрутивши їх у трубочку поклав собі в кишеню.

— Ви мене позбудетесь? — злякано запитав Коля.

Почувши це, Ганіш почав несамовито реготати.

— Позбудуся? Ти що з глузду з'їхав? Чи може віриш у ту дебільну історію про чоловіка з Хортиці??? Ти диви, здається він вірить! — Ганіш жартівливо штурхнув ліктем величезного лисого водія, котрий і собі усміхнувся, мовляв: «Що за дурня».

— Просто є багато інших дурнуватих історій, — хрокнув немов свиня Микола, спробувавши і собі реготнути.

— Що за історії? Розказуй! — заінтриговано вигукнув Ганіш.

— Ну-у ,— знизав плечима Микола, — наприклад, тих двох безруких хлопців яких знайшли біля залізничного переїзду, приписують саме Вам.

— Хто приписує? — вкрай серйозним тоном запитав Ганіш.

—Я не знаю, — з відчаєм відказав Коля. — Просто люди і все.

Ганіш поправив краватку і сказав:

— Так от передай людям, що наступного разу «їх» знайдуть біля переїзду, але без язиків. Добре? І запам’ятай… — піднявши вказівний палець вгору мовив Ганіш, — я відрізаю лише пуцьки. Ще при житті! Уявляєш себе мертвим і без пуцьки? Уяви!!!

Миколі не залишалось нічого іншого, окрім як уявити себе мертвим і без пуцьки, адже ослухатися Ганіша, навіть подумки, було вкрай ризиковано.

— Ну як? — поцікавився Ганіш, ледве стримуючись від сміху.

— Та не дуже, — з кислим виразом обличчя відповів хлопець.

— Отож ,— зауважив Ганіш. — Ти взагалі задався питанням, навіщо я тобі гроші дав? Хіба трупові потрібні гроші??? Ти бачив колись аби трупи стояли в черзі за пивом чи купували собі зимовий одяг?

— Не бачив, — винувато кинув Микола.

—Я також, — мовив Ганіш. — Тому зараз ти йдеш на всі чотири і тринькаєш ці гроші як захочеш. Зрозумів? Можеш купити собі гарний костюм чи накизилитися як свиня; зняти повію в кінці-кінців, або все разом. Однак, тримаючи язик за зубами. Зрозумів?

—Я мовчатиму як риба! — запевнив Микола.

— Геть з перед очей, — скомандував Ганіш, якому набридло бачити цього невиправного ідіота.

Глухо клацнули автоматичні замки на дверях, після чого Микола хутко покинув салон автомобіля. Що ж стосується Ганіша, то він, роздратований брудною роботою своїх людей, мовчки дивився хлопцю в слід, аж доки не передумав…

«Хто ж такий цей Галушка?», думки кого завгодно, але не Ганіша, котрий завдяки своєму вірному псу, на схилі дня, знав про Андрія практично все. Мабуть слова про «останню таємничу фігуру на шаховій дошці» саме час забрати назад, адже згадуючи про "вірного пса" ми тим самим зменшуємо загадковість Ганіша, «далокошу» і подальшої долі Миколи до нуля. Про цю постать, або ж як дехто полюбляє казати «людину Ганіша» відомо лише тільки те, що така є, Ганіш довіряє їй дещо більше ніж собі і при цьому радиться з нею у безлічі складних і не дуже питань. Роздуми про те як вірному псу вдалося здобути подібну прихильність з боку пана Ганіша справа більш ніж марна, але відомо напевно, що у ту ніч вірний пес був присутній у величезній бібліотеці свого хазяїна. Доки Ганіш водив пальцем по корінцям численних книжок, обираючи потрібну, його людина спокійним хоча і дещо застудженим голосом розповідала про Галушку все ще знала.

— Як бачите, він дуже схожий на Вас.

— На мене, — прошепотів Ганіш, зупинивши вказівний палець на величезній зеленій книзі у твердому переплеті. — Галушка, Галушка, Галушка.

— Гадки не маю як йому вдалося переманити кількох постійних клієнтів «Діамантового язика» у свій ресторан.

— Гадки не маєш? — здивовано запитав Ганіш, обернувшись до свого пса.

— Гадки не маю, бо впевнений, що дурні картки і послуги ні до чого. Гроші тут також ролі не зіграли. Будь-яких інших ниточок я не помітив. Він немов гіпнотизує цих ідіотів.

— Ну якщо вже навіть ти не помітив ниточок, то їх і справді не має, — ледь всміхнувся Ганіш, знову віддавши перевагу книгам. — Кажеш між ним та Нотою ніким раніше не бачена любов?

— Порівняно з ними Ромео і Джульєта жертви недолугої інтрижки.

— Це ж треба, — с жалем мовив Ганіш, — а я виходить з рогами… Як на рахунок любовного трикутника?

Взявши з полиці старезну товсту книгу на палітурці якої красувався невідомий золотий ієрогліф, Ганіш розгорнув її посередині, після чого його очі забігали немов у приступі божевілля.

—І хто ж вам більше до вподоби? — поцікавився пес.

—Я, — не роздумуючи відповів Ганіш. — Звичайно ж той хто більше схожий на мене. І я допоможу йому перемогти… Внесу у їхні з Нотою стосунки трохи пікантності.

— Кажу ж вам, що їхні стосунки і так достатньо пікантні. До того ж даю 95%, що у цьому році переможе «Сезар». Принаймні, Візантій віддасть свій голос за нього. Він впевнений, що «Чарісону» ще рано.

— Чхати я хотів на Візантія… — перегорнувши кілька сторінок спокійно мовив Ганіш.

— Але ж ви знаєте його краще за мене. Гроші його не цікавлять, погроз він не розуміє. Тільки чудо може змінити його думку.

— То ти хочеш сказати, що я не чарівник? — загадково промовив Ганіш, зупинившись на сторінці із зображенням палаючої у вогні жінки. — І на рахунок Візантія ти абсолютно правий. Адже я дійсно знаю його слабкі місця.

В очах Ганіша замерехтіли вогники, а у думки обрали форму незрозумілих слайдів де підгорілі копчені сосиски були змінені маленькою калічкою, дивлячись на яку, не можливо стримати сліз.

"Піроман"

На годиннику була третя ночі і Галушка дрих у своїй колисці наче немовля. Важко сказати, що йому тоді снилося, але він довго не хотів прокидатися, навіть після третього впертого дзвінка. На четвертий, Галушка все ж прокинувся і тіло яке ще на половину знаходилося у вісні промовило: «Алло». По той бік, голос повідомив неприємну новину, на яку Галушка відреагував доволі дивно: «Нехай собі горить. Добраніч».

Андрій намагався бути максимально коректним, не розуміючи яке йому діло до палаючих ресторанів. «Хіба він пожежник?Ні». Однак, через дві з половиною секунди дроти повністю з’єдналися, промайнула іскра і Галушка виплигнув зі свого ліжечка немов форель із розпеченої сковорідки.

Вже через сорок хвилин він сидів на колінах перед «Чарісоном», який згорів чарівним чином. Конструкція виявилася практично ідеальною для підтримання довгої інтенсивної пожежі і тепер обгорілі стіни ховали за собою знищену стелю. Дивлячись на руїну, Галушка не міг повірити своїм очам. Ще вчора він намалював собі майбутні грандіозні перспективи, ще вчора він був настільки в собі впевнений, а тепер все згоріло до бісової мами.

Що ж, давайте разом з ним подумаємо над причинами такої спонтанної пожежі. Можливо десь закоротило дріт? «Який в біса дріт???» закричав би Галушка. Він прекрасно знав, що це підпал і що його вчинив невдаха Нота. Щоправда, Галушка не очікував такого навіть від цього виродка.

Згодом на місце пригоди з неприємними новинами прибув Денис. Виявилося, що договір страхування який він вивчив вздовж і в поперек, містив в собі ще декілька умов навкіс і за цими умовами вразі пожежі страхова сума виплачувалася лишень на половину. Де Денис знайшов цю страхову фірму, як читав договір і де тепер йому шукати собі роботу залишалося тільки здогадуватися.

Завітав на згарище і Тимофій. Дивно, та йому вже колись доводилось працювати у ресторані котрий згорів. Втім, даю вам чесне слово, що він до цього не причетний. Змірявши оком масштаби катастрофи, Тимофій промовив: «Отакої», після чого забрав у пожежників запечену до хрусткої скоринки курку і мовчки пішов святкувати перше за стільки років вимовлене слово.

В цей час Денис і Оля намагалися привести Галушку до тями. Зрештою, після другої втрати свідомості, хлопець не без допомоги підвівся і ігноруючи будь-які вмовляння, покрокував у бік «Діамантового язика».

За збігом обставин в цю ж хвилину на обдристаному багнюкою автомобілі, до свого ресторану під’їхав Нота старший власною персоною. Судячи зі стомленого виразу його обличчя, вночі він освічував місто гарно палаючими ресторанами. Хоча насправді Ноту знову мучили дивні сни, в одному з яких, він у сонячному зеленному парку грав на роялі веселим танцюючим гномам.

— Чортів піроман!!! — заволав Галушка, кинувшись на Ноту з кулаками.

Однак захищатися Олексію не довелось… Вчасно підбіг Денис і помітивши, що на поміч Ноті вибігли двоє охоронців, схопив Галушку під пахви, відтягнувши подалі.

Тим часом Нота вже знімав з себе піджак, згадуючи як він давно в останнє бився і, що наступна можливість може випасти зовсім не скоро.

— Думаєш це зійде тобі з рук?! — репетував немов різаний Галушка, вириваючись з міцних обійм свого товариша.

Зрозумівши, що в силу якихось дивних причин покидьок зовсім не адекватний, Нота закинув піджак на плече і посміхнувшись, попрямував до свого ресторану.

— Не хвилюйся, завтра я спалю твій «Діамантовий язик»! — закричав Галушка, отримавши у відповідь глузливе:

— Завтра ти будеш в псих лікарні, бовдур.

Чи варто казати, що для Ноти став великою несподіванкою печальний кінець «Чарісону»? Він і гадки не мав хто це зробив, але таємничий незнайомець, став для нього кумиром. «А може просто Господь є на світі і він карає тих людей які загралися в шахи помсти», — весело роздумував на ситуацією Олексій в якого друга половина дня вийшла напрочуд гарною. По-перше, якийсь неймовірно багатий клієнт замовив фірмову. Боячись аби його не звинуватили в марнотратстві він побажав залишити своє ім’я невідомим, разом з тим пообіцявши, що це замовлення не буде останнім. По-друге, Нота познайомився з прекрасною дівчиною Анастасією. Після гри на роялі, вона так голосно аплодувала Ноті, що йому довелося підійти і заспокоїти її. Ну а на сам кінець Нота відвідав черговий музичний урок Віктора Черненка, де на нього чекав сюрприз.

Дійшовши до аудиторії, Нота почув приємну музику, яку він чув вже раніше і яку намагався переробити чи просто неправильно зіграти. Зайшовши всередину, Олексій зупинився, не наважившись відволікти зосередженого Черненка. Нота майже не сумнівався, що його репетитор зараз знаходиться десь далеко і викликати його з того місця було б вкрай не тактовно. Втім, несподівано Черненко припинив грати і звернувши увагу на Ноту, майже не перелякавшись, запитав:

— Вам сподобалася ця композиція?

— Вона просто чарівна, — щиро відповів Нота.

— Та невже? — скептично мовив Черненко і не чекаючи відповіді задав ще одне запитання. — Наші уроки не заважають вашій роботі?

«Навіщо задавати такі питання?», не міг зрозуміти Нота. Відповідати на нього було вкрай небезпечно, ризикуючи викликати гнів батька.

І все ж таки «Ні», — відповів Нота, — якомога спокійніше.

— Чудово, — посміхнувся Черненко озвучивши набагато цікавіше питання. — А ваша основна робота не заважає нашим урокам?

— Не думаю… Як бачите, я зараз тут і навіть не запізнився, — глипнувши на годинник, зауважив Нота.

— Яка різниця де ви тілом, якщо подумки у зовсім іншому місці?

Нота хотів пояснити, що він тут і тілом і думками і чим-завгодно, але побачивши, що Черненко задав це питання скоріше собі, вирішив промовчати.

—Я маю для вас завдання, — повідомив Черненко, мимохідь затиснувши одну із клавіш, чорного рояля.

— Кажіть. Я зроблю все, що завгодно, — серйозно промовив Нота, не зробивши зі своєї обіцянки ніяких виключень.

Скориставшись цим, Черненко посміхнувся і повідомив, що їм в з Нотою конче потрібно перенести білий рояль на третій поверх. Яке ж було його здивування, коли Нота рішуче почав закочувати рукава свого светра.

— Ні, що ви, я ж пожартував. Ваше завдання зовсім не в цьому, — всміхнувся Черненко.

—А в чому? — здивувавшись, запитав Нота.

Прийнявши задумливий вираз образ обличчя, Черненко обійшов чорний рояль і голосно продекламував:

— Через тиждень в Палаці культури відбудеться концерт в якому з поміж простого люду знайдеться місце і для авторитетних музичних критиків. Мені нададуть можливість зіграти одразу дві композиції… Але я зіграю одну. — Черненко подивився на переляканого Ноту. — Здогадуєтесь хто зіграє другу?

Звичайно, що Нота здогадався, не дарма ж він перелякався.

— Може я все ж таки, на третій поверх віднесу рояль? Самотужки? — люб’язно запропонував Нота.

— Ні, другу композицію зіграєте ви! — вигукнув музикант.

Нота відвів свій погляд у бік і важко зітхнув, а вираз його обличчя лиш трохи не дотягнув до знайомого всім питання: «Боже, за що мені це все?».

— Повірте мені, Ви абсолютно готові, — запевнив Черненко.

Нота встав і тручи потилицю почав ходити в зад та в перед, як завжди робив, коли сильно хвилювався.

—Я так не думаю… — мовив Олексій. Його шкіра почервоніла, а на скронях виступила зовсім не вранішня роса. — Ще два з половиною місяці тому ви казали, що моя гра лайно!

— Це не правда… Я просто хотів, аби ви займалися краще. Розумієте?

— Ні, ні, ні. Це виключено! — не міг заспокоїтися Нота, якому несподівано захотілося відгризти собі декілька нігтів.

Черненко не витримав, схопив Олексія за плечі і подивившись прямісінько в очі ще раз прошепотів:

— Ти готовий. Повір мені.

Зляканий Нота, трохи заспокоївшись, присів на табуретку, поряд з білим роялем.

— Навіть не знаю… — тихо промовив він.

В душі Олексій розумів: «це чудова новина», але дивне відчуття, що після концерту його життя може різко звернути у невідомий бік, не давало Ноті насолодитися цією новиною як слід. А тут ще й Черненко підлив масла у вогонь:

— Чи ти не розумієш, що це реальна можливість, щось змінити у своєму житті? Я ж бачу, що ти ним не задоволений.

Нота ще трохи подумав; не відкриваючи рота, поводив язиком по зубах і врешті-решт запитав:

—А яку саме композицію я зіграю?

— Власну, — відповів Черненко. — Напишеш власну композицію, таку, яка буде максимально відображати твої почуття. Таку в якій ти розчинишся немов пігулка аспірину, насичивши її власним неповторним смаком…

Після уроку, пігулка аспірину мчала по дорозі занадто швидко за що була оштрафована сумлінними працівниками ДАІ. І мабуть цей штраф можна вважати завершенням хорошого дня. Далі, абсолютно безплідні роздуми до трьох годин ночі, а потім черговий чудернацький сон в якому Нота намагається зіграти, тримаючи малесенький рояль у себе в долоні.

«Композиція в якій ти наче таблетка аспірину… Насичуєш її власним смаком… Наче все просто, але і складно до біса».

Не завітало до Ноти натхнення і наступного дня, за те він отримав запрошення на найбезглуздіший, як він вважав, захід, що відбувався в Україні щорічно з 2003-го.

«КРУ», тобто «Кращий Ресторан України».

Мироприємство включало в себе нагородження кращих ресторанів, їх шеф-кухарів, кухарів, менеджерів і особливу нагороду в номінації «жахіття року», яка майже завжди присвоювалася заочно. Творцями КРУ в свій час виступили декілька десятків рестораторів серед яких не останню роль зіграв і Нота старший. Під час голосування враховувалось безліч моментів, починаючи з думки Золотоволоски і закінчуючи відгуками випадково проїжджаючими повз, туристів із Зімбабве. А часто бувало і так, що журі не могло визначити переможця з двох найдостойніших… У цьому випадку конкурс розтягувався на декілька днів, протягом яких, кожен ресторан демонстрував свою роботу поважному журі. В результаті, переможець отримував нагороду у вигляді «Золотого меню» і грошовий виграш у розмірі десяти тисяч євро. Можливо, тільки заради цього виграшу і варто було трішечки напружити свою дупу, аби втерти носа всім іншим… Однак, Олексій мав власну думку з цього приводу, два роки поспіль харкаючи на КРУ з високої вежі, за що, скоріше в пам'ять про свого батька, ніж через симпатії журі, отримував друге та третє місце відповідно.

"Переможець"

Церемонія відбувалася у «Каштановій альтанці» — заміському ресторанчику про який ви напевне чули і навіть проходили там стажування разом з Миколою. Починалося дійство завжди однаково. Серед величезних шведських столів і пурхаючих немов метелики офіціантів, формувалися невеличкі групи з чотирьох п’яти чоловік, серед яких одні виконували роль іскри, розпалюючи чергову світську розмову, а інші, мовчки зігрівалися її полум’ям. Чи не найкраще з роллю іскри, або скоріше напалму, справлявся шістдесятирічний товстенький шеф-кухар на прізвисько Апельсин.

Деякі вважали, що Апельсин це навіть не людина, а удосконалений квантовий накопичувач у високотехнологічних нутрощах якого, вміщувалось понад дві тисячі кулінарських анекдотів і приблизно на половину менше кумедних історій з життя. З етичної точки зору далеко не всі ці історії можна було розповідати в подібній компанії, однак Апельсина це ніколи не зупиняло. Він був впевнений, що так само як в тихій заплаві водяться багато чортів, так і під блискучими хромованими ковпаками цього вельми шановного панства знайдеться місце для невеличкої купки гіменця. Наприклад, одна з найекстравагантніших історій Апельсина відала про те як одного разу він зварив чарівний суп зі своїх мозолів. Більше того, в кінці історії від Апельсина завжди надходила приваблива пропозиція купівлі цього рецепту з десятьма порціями головного інгредієнту в подарунок. І що ви думаєте?Багато хто, особливо жінки, не витримували подібної щирості – інші сприймали с гумором, але найдивніше, були і такі, які хотіли познайомитися з рецептом ближче, жалкуючи, що не взяли з собою грошей більше. Чи варто казати, що полум’я Апельсинових розмов було особливо гарячим, примушуючи багатьох червоніти від жару.

І ось, розповідаючи черговий непристойний анекдот про лимон і цукор, біля шведського столику Апельсин помітив самотнє створіння, що нагадувало Ноту. Воно, корчачи з себе холодного короля, демонстративно ігнорувало розпалені навкруги вогнища, насолоджуючись компанією чорноморських креветок в часниковому соусі. Поріг нудьги для Олексія цього разу був особливо завищений запізненням Володі, через обставини сімейні, але це зовсім не означало, що пара брудних анекдотів здатна докорінно змінити ситуацію. Втім, Апельсину було начхати і пообіцявши своїм співрозмовникам скоро повернутися, він попрямував до Ноти, жартома називаючи його своїм кращим слухачем.

— Малюк, Нота! — радісно крикнув Апельсин, стрімко наближаючись до своєї цілі.

«Тільки цього мені зараз бракувало», — закотив очі Нота, який знав, що рано чи пізно це обов’язково мало статися і котрий більше за все на світі ненавидів коли його називали малюком.

— Твоя самотність вже надто кидається в очі, — смакуючи шампанське, підійшов ближче Апельсин.

— Як і будь-яка інша самотність на фоні всезагальних веселощів, — зауважив Нота обвівши довкола, сповненим легкої зневаги поглядом.

—А чому ж тобі не весело? Шосте місце з п’яти це не так вже й погано, — підло всміхнувся Апельсин.

Нота закивав головою, мовляв: «Смійся, смійся», а потім пережувавши чергову креветку, запитав:

— Ти вже розповів який чарівний соус тобі вдалося придумати на основі слини персидського кота? Пам’ятаю як батько разів десять коштував томатну пасту, перш ніж кинути її у страву.

Враховуючи, що в цьому жарті доля правди все ж таки була, Апельсин поглянув на своїх минулих співрозмовників і спокійно відповів:

— Ні, я нікому про нього не розповідав. Думаю вони ще не надто розігріті. Так як на рахунок шостого місця?

Зрозумівши, що Апельсина зараз важко чимось уразити, Нота почав оборонятися.

— Набридла їжа. Нудить вже від неї.

— Нудить???

— Ага. Причому так, що зблювати можу в будь-який момент, після чого в тебе з’явиться ще одна цікавенна історія як ти зварив бульйон з мого блювотиння!

Нота заходився голосно реготати, але побачивши, що співрозмовник скептично віднісся до такої ідеї, замовк.

— Слухай синку сюди, — ніжно обнявши Ноту за потилицю, тихенько мовив Апельсин. — Ми з твоїм батьком багато пережили разом. Такого, що якщо я тобі розповім, моя історія з мозолями нікого шокувати не буде, а слина британського кота втратить свої смакові якості. Ти застав той час, коли потяг рухався вже швидко і впевнено, а я знаю як важко його було побудувати і як ще важче його було завести. Ти уявлення не маєш яких зусиль твій батько доклав аби «Діамантовий язик» став кращим. Уявлення не маєш як він пізно лягав спати, а інколи і зовсім не лягав. Але тобі на це все начхати!

—Я… — хотів заперечити Нота.

— Слухай мовчки. Адже ти не знаєш як він шукав свиню яка б вміла копати трюфелі. Як він годинами ходив сам не свій, не знаючи, що ще запхати гусці у дупу аби було смачно. І як він відрізав собі палець, ріжучи капусту на конкурсі «Весела капустина»!

— Я зна…

— Тихо! А тепер ти все перетворюєш на лайно: всі намагання, недоспані ночі, відрізані пальці! Я взагалі не розумію як можна було залишити ресторан на тебе???

—Я намагаюся. Через силу, але намагаюся, — мовив Нота, винирнувши з-під дружньої руки яка вже надто сильно здавила йому шию.

— Дивись мені… — прищуривши очі, сказав Апельсин, — бо в інакшому випадку першим хто продегустує мій котячий соус будеш саме ти!

Не зважаючи на те, що сама по собі ця погроза може викликати скоріше посмішку ніж страх, Апельсину вдалося донести її таким чином, що Нота серйозно задумався над своїми подальшими діями. Провівши Апельсина поглядом прямісінько до його найпалкіших слухачів, Нота повільно підійшов до стіни обвішаної фотографіями переможців попередніх років і зосередив свій погляд на одній з них. На цьому фото був зображений його молодий усміхнений батько відбираючий золотий черпак у свого трирічного сина. Напевно хтось за кадром у цей момент сказав: «Точно, майбутній кулінар». Втім, це лише одна з не багатьох ілюзорних перемог Ноти старшого. Олексій завжди своєрідно оцінював дане фото кажучи, що з самого дитинства батько полюбляв лишати його вибору. Адже ніхто не став у батька на шляху коли він поїхав по сумнівній путівці «GOWEST». Він працював як проклятий, але ж робив це по своїй волі! Він взагалі робив, що хотів, а синочок мусить виконувати його забаганку.

І може б Нота ще довго плавав озером думок та на тимчасово зведену сцену вийшов Візантій – батько-засновник КРУ і «Каштанової альтанки»; кумир Ноти старшого і його психолог; страх Золотоволоски і головний біль Ганіша. Аби його слухали, Візантію не потрібно було нічого говорити, однак насолодившись ріжучою вуха тишею, він мовив:

— Невпинно наближається той момент заради якого ми всі зібралися…

— Момент Апельсинових історій!!! — вигукнув хтось із натовпу, викликавши у інших бурю позитивних емоцій.

—І це також, — посміхнувся Візантій, кинувши на Апельсина дивний дружній погляд. — Але перш за все ми зібрались тут аби виділити кращих із кращих. Починаючи з третього і закінчуючи п’ятим - місця нам відомі.

«Фу-у» хвилею прокотилось по залу і більшість в підтвердженні свого незадоволення в жарт, звичайно, опускали вниз великий палець.

Нота без будь-якої реакції лише потягнув із бокала шампанське, демонструючи, що йому абсолютно плювати на те, що про нього думають ці постаті.

— Вітаємо «Еллу-Грін» з потраплянням в п’ятірку. Що ж стосується «Діамантового язика»… — Візантій зробив паузу під час якої не без труднощів знайшов очима Ноту і незадоволено махаючи головою зауважив. — Ось, що буває коли нікому давати малому Ноті по дупі.

Залом знову прокотилась хвиля конячого сміху, а погляд Ноти цілком випадково ковзнув кільком ножам, котрі лежали на столі. Вони були настільки гострі, що ніякої різниці між маслом і людською плоттю для них не існувало.

— Тепер же я попрошу винести мені конверти з іменем переможця, — повелів Візантій.

А доки ці конверти виносили…

— Доброго вечора, пане малюк…—почув позаду себе Нота.

Повертатися малюк не став, так як голос був йому прекрасно знайомий. Цей мерзенний, самозакоханий, хитренький голосок Галушки.

Беручи до уваги елемент несподіваності, Ноті цілком можна пробачити трохи грубувату реакцію, виражену питанням:

— Твій ресторан повстав із попелу?

Галушка посміхнувся:

— Ти так добре попрацював, що навіть аби він був феніксом, йому б не вдалося відродитись.

Дивовижно та цією фразою Галушка ліквідував гіркий осад, що залишився після недавньої всезагальної насмішки. Будучи чистеньким, Нота відчув себе сильнішим, розумнішим і навіть мудрішим на тлі цього недолугого покидька. «Яке ж воно все-таки прекрасне відчуття коли правда на твоєму боці».

— Що з вами? Ви проковтнули язика? — єхидно поцікавився Галушка.

Нота хотів зробити байдужий вигляд, можливо навіть позіхнути, але дійшовши висновку, що це ні краплі не оригінально, вирішив кинути жартом:

— Ти хотів сказати «діамантового язика»? — посміхнувшись запитав Нота.

І схоже, що Галушка помітив абсолютно непомітну стальну оболонку, викувану Нотою кругом себе, рахуючи причинами її виникнення далеко не чисте сумління, а повну його відсутність.

Нарешті Візантій відкрив конверт, діставши листок з назвою ресторану-переможця:

—Я хочу ще раз нагадати вам, що не достойних немає, але... Лише один працював так, що його ресторан згорів…

Для більшості стало відомо про кого йде мова та ніхто не наважувався аплодувати, доки Візантій не закінчив. Галушка, відірвавши свій погляд від підлоги, куди дивився останню хвилину, перевів його на Ноту, чия сталева оболонка здавалось от-от пустить тріщину.

«Тупий хворий покидьок», — зітхнув Нота, помітивши цей погляд.

— Кращим рестораном України у 2027 році стає «Чарріссон»!!!!!!! Оплески!!!

І тільки тепер, не жалкуючи долонь публіка вибухнула оплесками. Заграла святкова музика і фонтани шампанського забили як ніколи. Втім, так здавалось Галушці, а ось Нота який від самого дитинства не пропустив жодного КРУ знав, що сьогоднішній вечір далеко не найвеселіший і не найпомпезніший. Та і когось не вистачало – Ганіша. Він, знаючи, що цього року перше місце перепаде іншому, навіть не подавав заявку.

— Пробачте, та здається мені пора, — прошепотів Галушка, і не чекаючи реакції від Ноти, попрямував до сцени.

«Що ж, напевно він все-таки це заслужив», — подумав Нота.

По-суті Олексію на цьому святі робити більше було нічого, окрім того, що послухати самозакохану промову Галушки. «А що як він привселюдно звинуватить чесного ресторатора у підпалі?». Ось це буде поворот.

Візантій зробив рукою заспокоюючий жест і дочекашись тиші, дозволив собі продовжити:

—Я вітаю «Сезар» з другим місцем і по традиції надаю слово переможцеві. Це мабуть один з наймолодших власників ресторанів, яких я зустрічав. Так підтримайте ж його оплесками.

Вкотре виконавши побажання, публіка подарувала Галушці оплески під час яких він потис Візантію руку, прийняв від нього золоте меню і підійшов до мікрофону не забувши а ні слова з підготовленої промови. Настала жахлива тиша. Всі чекали, що скаже молодий хлопчина, адже йому і справді було, що сказати. Хоча б через спалений ресторан.

Галушка витримав невеличку паузу та зрештою сказав:

— Більшість з вас навіть не можуть уявити наскільки для мене є важливим стояти зараз на цій сцені… Я мріяв про це якщо не з самого дитинства, то останні років п’ять, точно. Напевно вам цікаво: «Як я досягнув успіху?», — Галушка кисло посміхнувся. — «Але хіба можна назвати успіхом те, що твій ресторан згорів?». Думаю, ні. Впевнений багатьом з вас відомо, що це був підпал…

В залі почулося шушукання, перемішане з жіночими зітханнями.

«Починається...», — з нудним виразом обличчя прошепотів Олексій.

—…Камери на сусідній будівлі все відзняли і картки вже надані слідству. Думаю, у мене є всі шанси дізнатись хто це зробив. — повідомив Галушка, поглядом провівши у напрямку Ноти умовну лінію, яку здивовано помітили принаймні кілька гостей. — А тепер, коли мені вже не має чого втрачати, я розповім усім вам, що таке «далокош»!!!

Вірш

Солоний присмак здивування

Застиг сльозами на очах

Солодкий присмак святкування

Прилип шампанським на вустах

Чий з них Галушки, а чий Ноти

Мабуть не важко зрозуміть

Якщо ж кохання ними водить

То гріх мабуть отак любить

І хоч при повній залі свідків

Вони упевнено мовчали

Пішла між люду дивна плітка:

«Ці двоє щойно переспали».

— Не вірю…— ледь чутно вирвалось у Ноти. «Не вірю, гнида, мерзенний як хробак, паскуда!!!» – говорив розум, а очі, благали покидька замовкнути. Однак, засліплений ненавистю Галушка, лиш єхидно посміхнувся і сказав:

— Далокош – це…

«Ну ось і все», — забилось серце Олексія. Таємний інгредієнт, що так ретельно охоронявся і коштував «Діамантовому язику» надзвичайно дорого, буде відкрито. Через якусь дрібницю, через якогось жалюгідного покидька…

Напруження в залі було настільки великим, що воно пронеслось крізь сотні кілометрів до Ганіша, котрий відпочивав десь біля підніжжя Говерли. Будучи обласканим прекрасною довгоногою брюнеткою, він раптом зустрівся з думкою про те, що зараз у якомусь місці десятки людей дізнаються таємницю «далошмек», а він залишиться поза справами. «Та, здається цього разу минулося».

Буквально в останній момент, коли з вуст Галушки зійшла перша буква всіма визнана в народі як «с», Візантій вихопив у нього мікрофон і радісно оголосив:

— Здається я знаю! Далокош – це Шоколад!!!

Шановне панство почало глипати один на одного і про щось шепотіти; почулися смішки; знову щось белькнув Апельсин, а далі тиша розчинилася у нестримному реготі. Не сміялась мабуть лише одна людина, що намагалась втретє хильнути шампанського з порожнього бокалу.

— Не знаю, що там у вас сталось, але це надто жорстоко, хлопче, — відсунувши мікрофон у бік, прошепотів Візантій до Галушки.

Тим часом, Нота, шкодуючи, що не випив перед виходом настоянку піона, послабив краватку, розстібнув верхній гудзик і згадав як в минулому році вони з Володею прекрасно попарились в сауні з якимись малознайомими дівчатками.

— Що ж… — зітхнув Візантій, — думаю ні в кого не виникає сумнівів, що сьогодні ми зробили правильний вибір і ця молода людина заслуговує як «Золоте меню» так і нашу скромну грошову винагороду, але… Окрім цього, для пана Галушки дехто приготував ще один сюрприз…

Доки Візантій смакував інтригу, Галушка не міг второпати хто ж окрім нього самого здатний робити і справді цікаві сюрпризи.

— Сьогодні ранком мені надійшов лист від всім вам добре відомого пана Ганіша, — повідомив Візантій. Напевно більшість з вас помітили, що він не вважає за потрібне муляти нам очі своєю персоною, тому все, що лишається мені – це зачитати надісланого ним листа.

Присутні в залі нагострили вуха. Особливо Нота, якому чомусь почало здаватись, що в листі Ганіш збирається відкрити таємницю «далокош».

Візантій відкашлявся і взявся читати:

«Дорогі присутні, нажаль ваш покірний слуга не зміг до вас приєднатися. Тішу себе думкою про те, що ви про мене все ж таки згадаєте, а щоб точно згадали, надсилаю вам цього листа…

«Впізнаю Ганіша», — посміхнувшись, зауважив в мікрофон Візантій.

А от на обличчях більшості гостей не виникло і тіні посмішки. Всі вони надто добре знали Ганіша, аби чекати від нього чогось хорошого. Скоріше за все, цей лист закінчиться тим, що Ганіш повідомить про закладену десь неподалік бомбу, а через декілька хвилин, коли всі стануть в чергу прати штанці, прийде інший лист, в якому він зізнається, що це такий жарт.

…Я вітаю переможця; бажаю йому благополуччя і процвітання. Особисто я віддав свій мало вагомий голос за «Чарісон» і напевно не варто пояснювати чому. Зараз мабуть всі ви там стоїте і чешете язиками, не помічаючи молодого хлопця якому потрібна допомога. Хлопця, ресторан якого згорів. Навіть якщо він переможе, то ваш приз просто смішний. А тому, незалежно від того переможе «Чарісон» чи ні; чи покриє страховка весь збиток, чи не покриє нічого, я особисто, для найскорішого відновлення нагороджую цей без перебільшення чудовий ресторан грошовим призом у сумі 25 000 євро!!!

Зал вибухнув оплесками. Ніхто не очікував від Ганіша подібної щедрості. Але й без жартів не обійшлося, адже як виявилося, щедрістю відрізнився не лише Ганіш.

…Точно з такою ж пропозицією до мене приєднався і малюк Нота!!!

І знову грім оплесків. Візантій здивовано відвів очі від листа і перевів їх на Олексія, чий вираз обличчя важко описати, враховуючи скільки вже разів доводилось описувати вираз його обличчя після чергового конфузу. Але мабуть, більше всього він нагадував того Олексія, який почув від Галушки про «Великих Бобів». Щоправда і у самого Галушки вираз обличчя був нічим не кращий.

— Це правда??? — поцікавився Візантій.

Всі сто сімдесят очей спрямувалися в одну точку під назвою Нота. Всі чекали на відповідь від оціпенілих вуст і сухої горлянки. Чи вчинить малюк Нота благородно, як чоловік, чи назавжди залишиться малюком?

— Та-ак,— почав Нота, — але знаєте, я подумав і вирішив, що «Діамантовий язик» переживає не кращі часи, а тому...

Візантій посміхнувся:

— Ресторан цього хлопця зараз вітер розносить по місту, а ти говориш про «не кращі часи».

Гості зашепотіли, ймовірно підтримуючи Візантія, а якась тварина вирішила не обмежуватись шепотом, заявивши на весь ресторан:

— Нота, ти ж хвалився, що не так давно продав «Фірмову». Для тебе це не гроші, а дрібниці!

—Я хотів пустити ці гроші на модернізацію і підняття зарплати кухарям, ­— пробурчав Нота скоріше собі, так як його вже ніхто не слухав, голосно сперечаючись про те, як можна бути таким безсердечним.

Несподівано, слідуючи прикладу ще однієї тварини, яку Нота навіть не знав і не міг їй про щось хвалитись, вся зала перетворилась на футбольний стадіон де фанати очікуючи гол, скандували: «Нота!Нота!Нота!».

Нота подивився на Апельсина, але той лиш знизав плечима, мовляв: «Не знаю…Вирішуй сам». Що ж… Нота вирішив:

— Ну добре, добре… — незадоволено кинув він, — 15 тисяч, то ж нехай.

Гооолллл!!! Ви ще ведете рахунок, починаючи від співбесіди? Ні? Ну тоді з радістю вам повідомляємо, що Нота програє з рахунком приблизно п’ять-один. І схоже на те, що матч підходить до кінця.

— Оплески, Ноті!!! — вигукнув у мікрофон Візантій.

Щоправда вони і так вже лунали на повну. Ноту плескали по плечах і тиснули руку, а він все посміхався і кивав.

— Дякую, — сказав у мікрофон Галушка, піднявши бокал шампанського. — За малюка Ноту!!!

«Ах ти мерзенний, брудний, гидкий гнійний жук! Сука…»

— Ви молодець, — поплескав Олексія по плечу якийсь дідусь.

— Дякую, — лагідно відповів Нота і продовжив: «Покидьок! Тварина! Мерзота!Аааа! Ненавиджу!!!».

Знав би Ганіш який фурор викликав його невинний жарт, напевно, прислав би відео-оператора. Хоча, можна не сумніватись, людина Ганіша на цьому святі все-таки є, але хто саме, заради Вашої безпеки Вам краще не знати.

Нарешті, прийшов Володя. Він пропустив найсмачніше і ми знаємо, що мова йде зовсім не про їжу. Дивовижно, але потершись якихось п’ять хвилин поряд з Апельсином, Володя перетворився на зюзю. Невпевненим кроком він доплентався до сходів, що вели на другий поверх і присівши на першій сходинці, накрив голову руками, аби заховатись від всезагального глуму.

Через який час розмови поволі почали стихати. Апельсин вистріляв останню обойму своїх великокаліберних історій і ті хто все ж таки залишились живими, заліковували психологічні рани більш міцними напоями і легшими співрозмовниками. Нота в свою чергу стояв над Володею, намагаючись відшукати поглядом Апельсина, аби дізнатись через яку таку мерзоту Володя став схожим на желе. Але не судилося…

— Не чекав від вас такої щедрості, пане малюк, — констатував Галушка підійшовши до «містера вимушеної-щедрості».

— Ти не отримаєш від мене ні копійки! І взагалі я не хочу з тобою розмовляти, — грубо відказав малюк, намагаючись підняти Володю на ноги.

—А доведеться, якщо хочете зберегти таємницю «далокошу».

Не зважаючи на те, що Ноті все ж вдалося поставити свого шеф-кухаря у більш-менш вертикальне положення, він відпустив бідолаху як тільки знову почув про «далокош». Адже це було вже занадто. «З таким успіхом покидьок може все життя шантажувати. Нехай! Нехай розповідає на право і на ліво, однак спочатку…».

— Вийдемо покуримо? — запропонував Нота.

— Я не курю.

«Так, я також ...», — подумав Олексій, кинувши дивним поглядом у бік чорного виходу.

"Біда"

Те що станеться потім, увесь останок свого життя Нота буде пам’ятати дуже погано і так наче це відбувалося зовсім не з ним. Ще він почне трохи заїкатися і зовсім злегка боятися міліції. Останнє, що його пам'ять сфотографувала достатньо добре – це те як вони з Галушкою вийшли на заднє подвір’ячко «Каштанової альтанки», покурити. Зважаючи на те, що вони обоє не курили, це було доволі дурною ідеєю яка закінчилися такою ж реалізацією. Слово за слово… Хоча, могло статися і так, що Нота вдарив його мовчки… А далі пам'ять лишила для художника зовсім чистий лист. Малюйте, що хочете, пане Ното.

Приблизно через сім хвилин, Олексій з шаленою швидкістю мчав по Житомирській трасі у бік Києва, догризаючи третій ніготь лівої руки. Поряд, як раз прокинувся Володька. Там, звідки він прийшов, єдинороги роздавали безкоштовне морозиво, при умові, що ти кілька разів скотишся з веселки. Тож не дивно, що реальний світ здався йому спочатку чудернацьким, а потім моторошним настільки, що хлопець спробував вистрибнути з авто.

— Чортів, Апельсин!!!Що він мені підсунув???

Нота миттю блокував двері і виплюнувши ніготь на торпеду притопив ще на десять кілометрів.

—А куди ми так летимо? — запитав Володя, намагаючись звільнитися від ременя безпеки.

— В місто. — Відрізав Нота.

— А хіба свято вже скінчилось?

— Так, Володя… Особливо для мене.

І можливо зілля Апельсина продовжувало діяти, але Володя міг присягнутися, що побачив як по щоці його шефа скотилася сльоза.

— Покидьок переміг? — запитав Володя пригадуючи щось у своїй голові.

Ноту злегка трусонуло і справа була зовсім не в ямах на дорогах, про які українці старші розповідали українцям молодшим.

— Не називай його покидьком, — зітхнувши, відповів Нота.

Мабуть потрібно подати на Апельсина в суд за таке знущання над людською психікою, тому що якщо вже покидька не можна називати тим ким він є, то Володі більше немає чого сказати окрім як знову запитати:

— Чому ми так швидко їдемо?

— Ти можеш закрити пельку!? — заволав Нота, обхаркавши лобове скло.

Бачучи, що його шеф явно не в гуморі, Володя втиснув свою попенцію у крісло, вирішивши при цьому більше не задавати питань до кінця їхнього таємничого шляху.

— Пробач… — нервового кинув Нота. — Пробач, я просто був не в собі. Я досі не можу усвідомити, що сталося.

—А що сталося? — обережно запитав Володя.

Нота почав пояснювати, інтенсивно розмахуючи руками у різні боки, іноді зовсім відпускаючи кермо, що на такій швидкості було вкрай небезпечно.

—В мене наче вселився диявол! — несамовито вигукнув Нота. — Ні! Мені здалося, що диявол це він! Ти ж бачив його усмішку? Не інакше як диявольська!

— Що ви зробили? — злякано запитав Володя.

Олексій подивися на свого шеф-кухаря сподіваючись, що він і сам зможе прочитати по очам, однак здавалось Володя був з тієї когорти людей котрі в очах співрозмовника окрім себе більше нічого розгледіти були не здатні. Тому через мить, Ноті довелося закричати:

— Я вбив покидька, хай йому грець!!!

— Зробили, що???

— Ти хочеш аби я повторював це знову і знову?! — у відчаї заволав Нота.

— Ні, чорт забирай! Я хочу, щоб ви сказали: «Володя, ти п’яний кретин якому чується різна маячня!».

— П’яний кретин… — задумливо повторив Нота.

Зараз він би все віддав, аби прокинутися після цього кошмару, будучи напоєним апельсиновим зіллям.

— Ви абсолютно впевнені, що покидьок мертвий? — злякано, немов насправді він убив Галушку, поцікавився Володя.

—У нього вся… — вдавившись повітрям, Нота обвів рукою навколо своєї голови. — У нього вся голова була в крові. Страшне видовище.

— Це ще нічого не означає, — захитав головою Володя. — Сподіваюсь ви викликали йому швидку?

— Так, вона їде нам на зустріч, — повідомив Нота.

— Що, перепрошую??? — запитав Володя глипнувши на порожнє заднє сидіння.

—Я поклав його у багажник, — пояснив Нота вглядаючись у темінь дорожнього полотна.

«Ви що дебіл?», — прочитав Нота у виразі обличчя свого шеф-кухаря.

—А що мені залишалося робити? Бруднити сидіння? — тоном переляканої папуги поцікавився Нота.

Раптом, почувся глухий стукіт на який Нота, на відміну від свого шеф-кухаря, не звернув жодної уваги.

— Щось стукнуло. Ви чули? — збентежено запитав Володя.

— Мабуть камінець, — припустив Нота.

— Може справа у коктейлі, а може я ще занадто молодий, але раніше в моєму житті камінці не матюкалися так палко, — зауважив Володя.

— Покидьок живий… — тихо промовив Нота. — Покидьок живий!!!

— Ще й матюкається.

— Ага, можливо мені варто було вбити його набагато краще?! — на радощах ніс маячню Нота.

Зрадівши, що на зустріч швидкій він везе не труп, а напівтруп він почав настукувати долонями по керму веселенький мотив.

«Ой-лю-лю, ой-ля-ля - покидька везу я; ой-ля-ля, ой-лю-лю – живого везу…».

Володя не став підспівувати цій простенькій мелодії, будучи прихильником, чогось більш глибокого. До того ж у нього виникла світла думка про те, що потрібно витягувати Галушку з багажника.

— Потрібно витягнути Галушку з багажника, — повідомив Володя.

— Нічого йому не станеться, — занадто самовпевнено відповів Нота.

— Зупиніться! Він може стекти кров’ю!

— Не хвилюйся, я перемотав йому голову целофановим пакетом.

Враховуючи те, що Нота навіть не зміг як слід вбити покидька, у Володі виникли цілком справедливі побоювання з приводу целофанового пакету. Адже цілком можливо, що Галушку будуть рятувати не від черепно-мозкової травми, а від задухи.

— Ні, ну уявляєте з якими обличчями лікарі будуть витягати його з багажнику??? — не міг заспокоїтися Володя. — Зупиніть цю чортову машину!!!

Однак, замість того, аби зупинити машину, Нота зупинив на своєму шеф-кухарі гнівний погляд, з метою пояснити, хто у цій машині хазяїн, а хто хильнувша лишнього істеричка. Щоправда, його погляд зараз конче був потрібний дорозі, адже раптом очі Володі розширилися, обличчя освітилося яскравим світлом, а горлянка заверещала як різана:

— Сукааа-а!

(«Сукааа-а!» – у перекладі з китайської, величезна нагромаджена фура, що несподівано виїхала на зустрічну смугу метрів за двісті перед твоїм носом).

Звичайно, якщо твій вибір не великий і зводиться до «узбіччя чи нагромаджена фура» ти скоріше за все обереш перше, що Нота і зробив. Та виявилось, що вечір тільки починався і пов’язано це з іншим китайським словом «йоб…».

— Йоб… — заволав несамовито Нота.

(У деяких районах Китаю слово «йоб…», — означає крутий гірський схил з кущами та деревами з яким ти вимушений познайомитися ближче, аби запобігти більш тісному знайомству з нагромадженою фурою).

Вже через мить, вигукуючи найрідкісніші з китайських слів, Володя та Нота мчали у низ підминаючи все на своєму шляху. Вони репетували мов маленькі дівчатка, але в якийсь момент на один крик в машині стало тихіше. Зрештою, автомобіль перекинувся і здійснивши пірует у дусі олімпійської гімнастки, колесами до гори, приземлився прямісінько в болото.

Немов закривавлений кіндер-сюрприз із багажника, головою в багно, вивалився Галушка. В цій аварії йому відносно пощастило, адже замкнутий простір врятував його від численних синців і забиттів. Щоправда, він все ж таки зламав собі руку, не рахуючи вже серйозної травми голови і кисневого голодування через люб’язно замотаний Нотою целофановий пакет. Відкашлявши бридку болотяну воду, Галушка спробував піднятися на ноги, але для початку обмежився колінами. В цей час відчинивши зім’яті і подряпані дверцята, з автомобіля виліз Нота. Про те щоб піднятися на ноги не могло йти мови, адже щонайменше одна з них була зламана. Крекчучи, немов справна ропуха він повільно почав повзти болотом у невідомому напрямку. «От дідько…», — промовив Олексій і втративши свідомість сховав своє прекрасне личко у багнюці. Здогадуючись, що Нота може задихнутися, Галушка не без труднощів підліз до нього і з великою любов'ю та ніжністю, за волосся, підняв несвідому голову з багна. Грязьова маска не йшла Ноті трохи більше ніж повністю, тому Андрій, зовсім забувши про своє, спробував надати обличчю вбивці більш-менш звичайного вигляду. Кількома секундами пізніше від занадто сильного тертя Нота очуняв і вишмаркавши з носа шматочки бруду мовив щось на кшталт: «Достатньо».

— Що сталося? — запитав Андрій, переводячи дух.

Не дивлячись на страшенний біль в ногах і запаморочення, Нота оцінив ситуацію більш-менш тверезим поглядом, припустивши, що Галушка може нічого не пам’ятати.

— Ти попросив підкинути тебе до Києва, — скривившись від болю відповів він.

— Я все добре пам’ятаю, — взявся за голову, Андрій. — Що сталося на дорозі?

— А-а… Ти це маєш на увазі… — засмутився Нота. — Нам на зустріч виїхала вантажівка і ми з'їхали сюди.

— Отакої… — захитав головою Галушка. — А де подівся третій?

Нота злякано подивився на переднє пасажирське сидіння, не помітивши там жодного шеф-кухаря.

— Вова! — ледве закричав Олексій, почувши клекіт зі своєї горлянки.

— Ви так гукаєте, що вас чую тільки я, — зауважив Галушка, поволі підіймаючись на ноги.

—У мене в горлянці болото, — вдавившись ним, пояснив Нота.

— Це був ваш шеф-кухар? Він випав по дорозі?

— Ще раз скажеш слово «був» і клянуся Богом, я тебе вб’ю! — вигукнув Нота.

Галушка провів поглядом по сліду залишеному від їхньої подорожі. Схил тягнувся вгору метрів на тридцять і був скрізь усіяний камінням, маленькими деревцями і кущами, котрі тепер з моторошною охайністю лежали на землі. В цей час, на вершині зібралося достатньо автомобілістів для створення метушні. Кілька відчайдухів поспішали на допомогу кільком невдахам. Знову почулося вже більш впевнене: «Вова!!!», котре знову отримало у відповідь тишу. А все через те, що Володя у цей час відпочивав на кількох величезних каменях, що знаходились десятьма метрами вище місця приземлення. У той час як автомобіль зминав під собою великі кущі і малі деревця, Володі вдалося відчинити дверцята і покинути його. Однак, біда в тому, що інстинкт самозбереження жорстоко Володю обдурив, через, що хлопець проміняв комфортний автомобіль на кілька величезних валунів. Враховуючи, що ці валуни людей в своєму житті бачили не часто, Володю вони зустріли з величезною радістю, зламавши йому ногу, руки, два ребра, ключицю і на сам кінець з материнською ніжністю поцілувавши в лоб. Люди котрі спустилися з вершини схилу, надали хлопцю першу допомогу, щоправда привести до тями не змогли.

Тим часом, дві болотяні жаби намагалися допомогти одна-одній, але без особливих успіхів. Нота, котрий через кожні дві секунди втрачав свідомість, почав нести яку маячню про фарфоровий посуд і про те, що Володю обов’язково потрібно врятувати, адже ніхто крім нього не може так швидко приготувати "фірмову". Намагаючись не звертати уваги на головний біль, Галушка піднімав Ноту, а потім знову впускав у болото. Врешті-решт, останнє що він запам'ятав, це як з неба спустилися янголи в зеленій уніформі і хтось із них закричав: «Мерщій до них! Сюди вже не треба…»

У величезній концертній залі з безкінечною кількістю рядів та крісел і напрочуд малесенькою білою сценою, отримавши найкраще місце, Нота вмостився зручніше, поклав біля ніг каструлю і почав чистити картоплю, кидаючи лушпиння на підлогу. В цей час на сцені грав інший Олексій – точнісінька копія першого. Безтурботний веселенький мотивчик личив виразу його обличчя, але був мало придатний для чищення картоплі.

— Біля, Вас, не зайнято? — з усмішкою запитав Нота старший зненацька з'явившись поряд з Олексієм-глядачем.

—З яких це пір ти став шанувальником музики?

— Суцільне безглуздя, згоден,— відповів батько і не дочекавшись дозволу сів поряд зі своїм сином.

— Я помер? — вкрай спокійно запитав Олексій.

— Ні, що ти таке верзеш? — хмикнув Нота старший. — Коли дійсно помираєш то на язиці крутяться тисячі дивних питань, однак не це. А ти… А ти просто наковтався болота, хлопче.

Поглянувши на бій Олексія з картоплиною, Нота старший не витримав:

— Ну-у, таке нікуди не годиться. Ти не правильно тримаєш ніж і батуєш по пів картоплини. Хіба так я тебе вчив?

—В житті я роблю це набагато краще, — зауважив Нота, поклавши не дочищену картоплину на сусіднє крісло. — Інша справа рояль. Я граю на ньому однаково чудово як у вісні так і на яву.

— Хто тобі таке сказав?Віктор Черненко? — лукаво запитав батько.

Олексій захитав головою, даючи зрозуміти, що ні і поклавши руку на серце повідомив:

— Ось хто. Чую це кожною своєю клітиночкою. Встаю зранку під уявні оплески і засинаю також. Чую їх коли затверджую меню, коли заводжу машину, коли напихаюся емпаєром. Весь час. А та клята обіцянка немов кістка у горлі.

— То забудь про неї, — спокійно мовив Нота старший.

— Забути?

— Звичайно. Я все-одно програв.

— Програв???

— Твоє хобі перепитувати? — з легким роздратуванням мовив батько. — Зрештою, скільки б ти не намагався, а все-одно рано чи пізно з'явивився б цей Галушка чи подібний до нього – у якого є запал, який готовий жертвувати скільки завгодно часу, який не відчуває втоми… Хоча, ти навіть не намагаєшся намагатися.

— Ну а я про що??? — вигукнув малюк Нота. — У кожної людини є своя доріжка. Та по якій вона бігає найкраще. А якщо хтось біжить по чужій доріжці, то є велика імовірність наковтатися пилюки. І ця пилюка потрапляє в очі. І потім ти не бачиш, що з боку є інша дорога, можливо асфальтована, твоя!

Батько приголомшено подивився на сина. Він ніколи не чув аби останній так гарно висловлювався при його житті.

— Знаю, знаю. В реальності я так чарівно варнякати не вмію, — захитав головою Нота, додавши, що, — можливо в іншому житті я буду прекрасним оратором чи кулінаро…

— Ні, — перебив батько. — Взагалі-то в іншому житті ти будеш, страшною як смерть двохсоткілограмовою мексиканкою, яка продаватиме котів. Але не хвилюйся, мені все одно дуже приємно, що ти розглядаєш кулінарний варіант.

Скривившись від жаху, Олексій впустив ніж на підлогу і сподіваючись, що це невиправдано жорстокий жарт запитав у свого батька наступну річ:

— Тоді коли ти помирав, то хотів щось промовити. Ти сказав «А…» і помер. Що ти хотів сказати?

Старший Нота підняв голову догори і згадавши той момент, відкрив страшенну таємницю яка мучила його сина все життя:

— Мені стало боляче і я невдало айкнув.

Була б це реальність, Олексій точно ляснув би себе по лобі, але з урахуванням обставин він з глибоким розумінням хитнув головою.

— Субота – це звичайно добре, та я б радив залишити ресторан комусь іншому. Не довіряю тому покидьку, — несподівано і доволі не в касу мовив старший Нота.

— Залишити що? — не міг второпати Олексій.

— Все ясно. Мені пора, — хутко вставши, повідомив батько.

Тільки тепер Олексій помітив, що безкінечні ряди крісел ховаються в чудернацькому червоному тумані в обійми якого і попрямував його незбагненний батечко. Зрештою, силует в тумані зупинився, обернувся до свого сина і в черговий раз пожартував:

— Раджу тобі дочистити ту картоплину, бо якщо крісла складуться раніше – залишишся тут на завжди .

«Складуться раніше?». «Що за маячня?». Однак, здається, цього разу Нота старший сказав цілковиту правду і дивний наростаючий шум був тому підтвердженням. Вже за якусь мить Олексій побачив, що по обидва боки від нього з величезною швидкістю і одне за одним почали складатися крісла. Схопивши картоплину і ніж, він тремтячими руками спробував довести справу до кінця, але часу залишилося зовсім мало. В кінці-кінців, точна копія його вийшла на середину сцени та з підозрілою усмішкою вклонилася своєму єдиному слухачу, котрий в наступну мить був розчавлений кріслом на якому сидів.

"Три бандеролі"

Вранці, теплий сонячний промінчик розбудив Ноту, ніжно торкнувшись його носа. Наступний в черзі прийшов привітатися страшенний біль по всьому тілі, котрий привів з собою подругу на ім’я «усвідомлення того, що все вчорашнє було не сном». Запакований у бинти і більше схожий на бандероль, власник ресторану «Діамантовий язик» знаходився в просторій багатомісній палаті з невдахами такими ж як він. Піднявшись на подушку, Ноту застиг у здивуванні. Навпроти, на точнісінько такій самій койці долизувала морозиво інша бандероль – Галушка. По рейтингу не зручних пауз в нашій історії, ця не займає перше місце, однак і найпростішою її не можна назвати, особливо для Ноти, котрий не зважаючи на те, що прокинувся пізніше, обов’язково повинен був почати перший. За вікном грала життям прекрасна сонячна погода, від якої вони з Галушкою і ще кілька поламаних були неймовірно далеко. Було б непогано відштовхнутися саме від погоди, однак батько вчив Ноту, що коли тебе загнали в глухий кут, а сказати щось треба, то «…хороший жарт може стати твоїм плащем невидимкою, або ж навпаки розчавити об стіну. Тут як пощастить, синку…». Побачивши як знизу морозиво ляпає Галушці на бинти, Нота вирішив ризикнути.

— Ти їсиш морозиво мов свиня.

Дивно, але в палаті ніхто навіть не подумав вмерти від сміху. Галушка ж витерши краплі морозива з руки, обдарував Ноту поглядом, приблизно таким яким ми дивимось на комах. Цей погляд явно означав другий варіант, при якому Олексій був розчавлений об стіну.

— Гарна погода… — добродушним тоном сімдесятирічного дідуся і дещо замріяно мовив Нота, вирішивши спробувати ще раз.

— Шкода, що я не можу поборсатися у пісочку, — байдуже відповів Галушка.

Олексій посміхнувся, адже реакція, яка б вона не була, краща за мовчазну байдужість.

—Я думав, що вбив тебе. Уявляєш? — не відриваючи погляд від вікна повідомив Нота.

— Мабуть раділи мов божевільний.

—У чомусь ти правий… Я мало не збожеволів. — Нота витримав невеличку паузу знову підшукуючи слова, та раптом, мов ужалений: «Ти чув що-небудь про Володю???»

Опустивши очі, Галушка всім своїм виглядом дав зрозуміти, що чув, однак нічого хорошого. Фізичний біль став для Ноти незначним порівняно з тим, що почало вкоїтися в душі. Очі наповнилися слізьми і він вже хотів черговий раз рюмсати з горя, однак Галушка вчасно це помітив.

— Він живий, якщо ви про «те» подумали.

— Хто в біса тебе вчив так опускати очі?! — заволав Нота, жалкуючи, що тоді не вбив Галушку.

— Він живий, але поламаний вкрай, — пояснив Галушка. — Лікарі казали, що він на все життя може лишитися калікою.

Нота захитав головою мов божевільний:

— Ні! Це нам також не підходить. Ні. Зовсім не підходить… — а потім ще раз, пошепки. — Ні, чорт забирай, це нам не підходить.

Судячи з його виразу обличчя Нота і справді дуже страждав, а ще не так давно сильно вдарився головою. Навіть Глушці з його обледенілим серцем стало шкода цього трагічного власника ресторану.

— Та не рюмсай, — мовив Галушка, — ще я чув, що він гідно тримається і навіть зміг сказати, щось на кшталт «емпаре…».

Нота гірко всміхнувся, а потім витримавши невеличку паузу несподівано запитав:

— Які в тебе асоціації зі словом субота?

— Перепрошую, — не зрозумів Галушка.

— Ну-у, що ти бачиш перед собою коли я кажу, «субота»?

— Е-м…— задумався Галушка. — Я бачу перед собою, щось біле… Щось схоже на холодильник.

— Добре. — задоволено сказав Нота. — А якого кольору для тебе четвер???

«Стало в цьому світі ще на одну адекватну людину менше», — подумав Галушка, але відповів:

— Для мене четвер це в’язаний жовтий светр. Навіть не знаю чому.

— Ні, це абсолютно нормально, — всміхнувшись зауважив Нота. — Для мене субота – моток сірих ниток, а четвер - Ганіш, чомусь. А тепер останнє і найпростіше… Що ти бачиш коли я кажу «Діамантовий язик»?

— Статую твого батька, — не розмірковуючи відповів Галушка

— Ось!!! — майже вигукнув Нота. — Довгий час у мене були точно такі ж асоціації. Але не тепер…

—А що ж тепер?

— Останні два роки, коли кажуть «Діамантовий язик» я бачу перед собою Володю з ополоником в одній руці і сільничкою в іншій. Це я до того, що насправді він є серцем «Діамантового язика» а не якісь там примарні «далокоші».

Нота замовк і здавалося, що навіки. Він опустився на подушку, почавши бруднити думками, а можливо спогадами, стелю. Однак це Галушку, аж ніяк не влаштувало. Адже їм було про що поговорити. Ну хоча б…

— Що то був за цирк? Тоді, на співбесіді.

— Ти назвав гру на роялі «піліньканням», — спокійно відповів Нота.

«Що???» не міг повірити своїм вуха Галушка. «Одне якесь нещасне слово і все життя на 180 градусів!».

— Тільки через це???

— Ні, — Нота знову підвівся і поправивши собі подушку продовжив, — Ще ти не пройшов жодне з випробувань. Але головною причиною стало все ж таки «пілінькання». Так само і батько казав. Він вкрай зневажливо ставився до музики…

—Я не зневажаю музику, — пояснив Андрій. — Просто мені на неї… — несподівано він замовк розуміючи, що каже щось не те.

— Та нічого, — всміхнувся Нота, — я давно до цього звик.

Галушка відчуваючи себе приблизно так, як Нота десять хвилин тому, може і не зовсім щиро, але вирішив поцікавитися:

—А ти значить без п’яти хвилин музикант?

Те що сталося, можна назвати «зачипити за живе» і Олексій почав з далеку:

— Своє дитинство я провів у «Діамантовому язику», та улюбленим моїм місцем була зовсім не кухня. — Нота зупинився немов переводячи подих. — Улюбленим моїм місцем був підвал. В нашому величезному підвалі стояв трохи пошарпаний, але білосніжний рояль, на якому раніше грала моя мати. Вона померла коли мені були три.

— Вона була піаністкою?

— Так. Матір була піаністкою. І здається після смерті вона нею залишилась.

Я часто бігав у підвал… Спочатку грав простенькі мелодії, котрі подобались мені на слух, а потім почав щось серйозніше. Не знаю як це в мене виходило, — хитнув головою Олексій. — Іноді мені здавалося, що мати просто стоїть за моєю спиною і тицяє пальцем в потрібну клавішу. Це важко пояснити…

Нота знову зупинився і чесно кажучи Галушці вже набридли ці численні паузи та зітхання, адже він зловив себе на думці, що слухати Ноту стає дедалі цікавіше.

— Що ж було далі?

— Вже підлітком я грав так, що розтанув би найбільший і найхолодніший айсберг… Але не батько. В кінці-кінців він взяв з мене обіцянку, що я ніколи не проміняю рояль на ресторан.

— Маячня якась… Хіба не можна займатися і тим й іншим???

—Я також колись так думав. Але тепер думаю інакше. Тепер я думаю, що погнавшись за двома зайцями ти не впіймаєш жодного. І тут… — Нота підняв вказівний палець, — дуже важливо розуміти, що означає «впіймати зайця».

— Ну і що ж означає впіймати зайця? — поцікавився Галушка.

—В даному випадку, «впіймати зайця» означає бути кращим! Бути таким як ти. Перемогти на КРУ, врешті-решт. А бути хорошим власником елітного ресторану котрий дістався тобі від батька це не «впіймати зайця». У всякому випадку не для мене, — хитнув головою Нота.

—А ти фифа ще та… — зовсім не зрозумів страждань Галушка.

Ноті стало важко пояснювати, адже він і сам не до кінця розумів, що хотів сказати. Лишень припускав, що його думка якось пов’язана з порадою Черненка, стосовно пігулки і води.

— Вибачаюсь, що вклинююся у вашу цікаву розмову, але здається я знаю, що Ви маєте на увазі, — мовив лисий чоловік, років шестидесяти, у якого була забинтована нога і який до цього увесь час читав газету. Він згорнув газету, стягнув з себе окуляри і продовжив: «В одного мого знайомого, була пристойна робота і така ж зарплата; чарівна жінка і двоє прекрасних діточок, а ще, він полюбляв майструвати макети кораблів. Він подарував моєму синові такий пароплав, що коли ми брали цей пароплав з собою на річку, то не погано заробляли, фотографуючись з іншими людьми. Врешті-решт, одного разу він звільнився з роботи поринувши з головою у своє хобі…

Несподівано Галушка вирішив спробувати себе в якості ясновидця і скоромовкою розповів, що сталося далі:

— Далі кораблі вийшли з моди, він збанкрутів, хотів повернутися на минулу роботу, але начальник післав його туди куди казати не можна, жінка від нього пішла, а діти почали вважати невдахою. Зрештою, в один прекрасний день він прийшов додому надто сумний і потрощивши всі свої кораблі повісився в коридорі. Чув я вже десь таку історію, — всміхнувся Андрій до Ноти.

—В тому то й справа, що ні, — вислухавши Галушку, спокійно мовив чоловік. — За якихось пів року він розкрутився і нарубав стільки капусти, що не знав куди її дівати. Коли ж відкрив власну фірму то і взагалі перестав зі мною вітатися. Зараз його жінка їздить на шалено дорогому авто; одна дитина навчається за кордоном, а іншу навіть вдалося влаштувати в Україні. А все тому, що в цьому ремеслі йому не було рівних.

— Як і моєму батьку у свій час, — підхопив Нота і тицьнувши на Галушку пальцем додав, — як і цьому, ще зеленому бовдуру! І можете кинути в мене бубликом, та я маю великі сподівання, що мені не буде рівних у музиці.

Настала довга і доволі скептична пауза в якій Нота, намагаючись зустріти обнадійливий погляд, зазнав поразки.

— За дивним збігом обставин я в минулому кухар, — посміхнувся чоловік, — тому навряд чи я зміг би оцінити по достоїнству вашу гру. Однак, сподіваюсь, що вам все вдасться.

— Це, що окрема палата для кулінарів? — почесав потилицю Галушка.

— Як бачиш ні! — піднявши руку, жартома вигукнув Нота, після чого начхавши на біль, всі три бандеролі розреготалися.

До самого вечора вони тільки те й робили, що розказували один-одному цікаві історії з життя. Часом ці історії супроводжувалися сміхом, а часом понурим мовчанням, однак ні на хвилинку Нота не переставав думати про свого шеф-кухаря. Можна з упевненістю сказати, що то був переламний момент у будь-якому сенсі цих слів…

"Некулінарні хитрощі"

Перше, що Олексій зробив після виписки з лікарні - це придбав собі спеціальну мазь для синців, аби вони заживали скоріше. Далі, з великим пакетом фруктів і тремтінням у ногах він завітав до Володі, котрий вже третій день знаходився у комі, час від часу на кілька сантиметрів піднімаючи вгору великий палець. Лікар сказав, що це доволі хороший знак, однак жінка Володі – Ніна тільки те й робила, що рюмсала над ним. Олексій спробував бідолашну заспокоїти, але перебуваючи в полоні сліпої люті та безмежного відчаю, Ніна звинуватила саме Ноту у тому, що сталося; кинула йому в пику пакет з фруктами і залишила їх з Володею наодинці. Звичайно, у неї були всі підстави для відчаю, адже виглядав Володя вкрай паскудно. «Щоправда, і до цього випадку ти красунчиком не був», — видавив з себе жарт Нота. Посидівши з Володею близько десяти хвилин він вголос згадав найяскравіші моменти їхніх минулих пригод, разом з тим пообіцявши, що набагато більше пригод їх чекає попереду. «Наряд чи ми ще колись так весело скотимося з гірки, але в усьому іншому друже, тільки скажи», — всміхнувся Нота. В кінці кінців, Олексій потис своєму коматозному товаришу руку, наказав «триматися» і залишивши на тумбочці пакет з фруктами та лист з невідомим змістом, пошкандибав шукати натхнення. Адже до виступу залишалось якихось три дні, а Нота не вигадав ще жодної ноти. Чесно кажучи він вже хотів повідомити Черненку, про відміну своговиступу, однак в останній момент передумав, просто попередивши, що на сцену він вийде за допомогою милиць.

Єдине місце яке могло подарувати Олексію достатньо натхнення – це величезний занедбаний підвал «Дімантового язика». Старенький білий рояль давно не вабив Ноту так як в дитинстві, адже тепер плід не був заборонений, а значить і не такий солодкий. «Вибач, що так давно не приходив, та мені зараз як ніколи потрібна твоя допомога», — промовив Нота до інструмента. Мовчання у відповідь, зовсім не означало згоду, як зрештою і відмову. Варто тільки торкнутися клавіш і тоді все стане зрозуміло. Варто тільки торкнутися клавіш…

Через три дні, на світ народилася нова людина. Спочатку вона поворухнула пальцем, а потім, з великими зусиллями відкрила очі. Там, звідки прибув Володя не роздавали безкоштовне морозиво і веселкою навіть не пахло, тому не дивно, що реальний світ здався йому просто чарівним. «За всі двадцять років своєї практики бачу таке вперше», — чухаючи потилицю зізнався лікар, додавши, що по всім законам медицини Володя мав прожити в якості рослини ще місяць як мінімум. Але хлопець тільки продовжив їх дивувати і вже згодом вони помітили, що Володя реагує на слова та дії. Він нічого не казав – лиш кліпав очима, але на перший час, зі слів лікаря, цього було цілком достатньо. Скоро Ніна зрозуміла, що по дивній системі вигаданій її чоловіком один раз кліпнути очима означало «так», два рази «так-так», а три і більше разів означало, що щось потрапило в око. Тож коли Ніна поцікавилася чи не хоче він послухати листа від Ноти, його відповідь була однозначно розцінена як «так». Не встигла Ніна розкрити конверт, як звідти випало фото із зображенням всієї команди «Діамантового язика». Фотографія датувалася дві тисячі двадцять третім роком. То був єдиний рік після смерті Ноти старшого, коли ресторан отримав всі головні нагороди КРУ і на фото Володя, якому ще не було двадцяти з гордію тримав у руках золоту сковорідку, а Нота - «золоте меню». «Ви тут дуже щасливі», — з посмішкою промовила Ніна: «Ой дивись…!». Інший бік фотографії був повністю усіяний побажаннями скорішого одужання і повернення. «Вони всі дуже тебе чекають, сонечко», — запевнила дівчина пробігшись поглядом по записах. Зрештою, Ніна відклала фотографію у бік, відкашлялася і почала читати в голос:

Вітаю, Володя! Якщо ти читаєш цього листа, значить Ніна його не порвала, а ще, незважаючи на всі мої старання, тобі все ж таки вдалося вижити. Я пишу так, адже відчуваю перед тобою страшенну провину, не стільки за цей трагічний випадок а скоріше за те, що ніколи не прислухався до тебе і в результаті все йшло через одне місце. Якщо тобі цікаво, то я зламав собі ногу і отримав кілька десятків легких синців та садин, а у покидька зламана рука, розбита голова і також кілька десятків синців та садин. Тобі ж дісталося все інше… Пробач. До речі, покидьок виявився не таким вже й покидьком. Я лежав з ним у одній палаті і нам вдалося доволі змістовно потеревенити. Уявляєш?

І перше, що я хотів би сказати з цього приводу, «Не пий!». Адже як виявилося, він дізнався про «емпаєр», «Великих бобів» і кодове слово від свого шеф-кухаря, котрому розбелькотів ти, коли хотів вивести його на чисту воду. Що ж стосується нашої з покидьком бійки то ми домовилися, що в міліцію він заяви не напише, але я маю заплати гроші як і пообіцяв Ганіш. Коротше кажучи, все було б просто, чудово якби не ти…

Однак, все це лишень порожні балачки. Пишучи цього листа я тішу себе думкою про те, що знайшов чудовий спосіб вибачитися перед тобою і остаточно загладити свою провину. Покидьку вже казав – тепер скажу і тобі. Коли я чую назву нашого ресторану, то бачу тебе з ополоником в правій руці і сільничку в лівій. Знаю, це до біса дивно, адже ти лівша і в житті все зовсім навпаки. Але справа не в тому… Справа в тому, що ти одужаєш не шеф-кухарем, а власником ресторану! Так, так. В твоєму одужанні я не сумніваюся, а тому, що ти очуняєш власником «Діамантового язика» не сумнівайся ти! Мабуть перше запитання яке тобі стукне в розбиту голову це: «А як же дана батькові обіцянка?». Так от повідомляю, що я на неї начхав з високої вежі. Адже нам живим видніше, як треба чинити. Я правий?Навіть не смій сперечатися – ти заслужив. А якщо він ще раз з’явиться, то матиме вельми серйозну розмову.

Дуже цікаво, коли ти прочитаєш цього листа. (А я ні на мить не сумніваюся, що ти це зробиш). Можливо саме зараз я стою на сцені і після ганебної гри ухиляюся від помідорів)). У будь-якому випадку, Олексій Нота твердо вирішив присвятити себе музиці, адже завдяки тобі, Черненку і одному кухарю з поламаною ногою, я багато чого зрозумів. Зрозумів і… Більше не знаю, що написати. В мене таке іноді буває. Коротше кажучи, дякую, що ти є. Дай знати, що не гніваєшся, якщо не гніваєшся. Пробач.

Нарешті Ніна відвела погляд від листа і помітивши, що Володя умився сльозою, поспішила витерти йому обличчя та поцілувати. Для нас залишиться таємницею, що думав Володя увесь час, слухаючи одкровення свого… Тепер вже не зрозуміло кого. Відомо лиш, що хлопець почувши про «далокош» заплющив очі і міцно стиснувши рукою ковдру, довго не відкривав їх, караючи себе за те, що сталося. Коли ж його вух торкнулася звістка про нового власника ресторану, Володя не зміг стримати емоцій. Все сталося так як вона пообіцяла…

Рівно три місяці тому, Володі наснився цікавий, для сторонньої людини геть чудернацький, а для нього – кулінара, навіть занадто логічний і безперечно вкрай реалістичний сон. Посеред безкрайнього ячмінного поля, вкопаний у землю білий столик з однією ніжкою, схожою на старовинну грецьку колону, зручно вмощував на собі блискучий хромований ковпак, який виглядав немов суцільна таємниця за розкриття котрої, ти можеш розплатитися життям. Той перший сон тривав зовсім не довго і дуже нагадував собою співбесіду. Отримавши відповідь на кілька нескладних питань, щедро политі «емпаєром» баранячі реберця, не знімаючи ковпака, повідомили Володі, що він їм цілком підходить, після чого хлопець прокинувся посеред ночі і посеред кухні. Куди ніч туди і сон, подумав він повернувшись у ліжко, однак рівно через двадцять чотири години Володя зустрівся з реберцями знову у тому самому безкрайньому полі ячменю. Цього разу між ними вийшла, затяжна, серйозна і місцями доволі напружена розмова у ході якої страва в деталях обмалювала свій підступний план.

— Ти хочеш до кінця осені стати власником «Діамантового язика» чи ні? — роздратовано запитали реберця, коли Володя назвав план доволі складним і надто суперечливим.

— Взагалі-то так, але я думаю…

— Послухай, — мовили реберця, — якщо погодишся робити так як скажу то думати тобі не доведеться!

Прокинувшись Володя, не пам’ятав, що відповів реберцям, натомість дуже добре пам’ятав їх шалений план. Перше, що Володя мав зробити слідуючи плану – це через три дні, близько сьомої години вечора піти на Хрещатик і відшукати там піаніста Віктора Черненка, а друге – зовсім випадково наступити йому на ногу. «Це повна маячня», — розмірковував Володя, шукаючи у натовпі по опису потрібну йому людину. Звичайно, тоді Вова не одразу повірив реберцям, але коли в передостанню ніч вони повідомили хлопцю точний рахунок матчу Ворскла-Барса, він був змушений довіритися дивному витвору своєї підсвідомості. Найважче було пояснити Черненку, що той має кожного дня безкоштовно обідати у «Діамантовому язику», аж доки не почує свою композицію у виконанні Ноти…

— Хвилинку, а як Нота це зробить? — не міг второпати Володя.

—А ти пояснив дурнику Миколі, що він має подарувати музичну картку? — збентежено поцікавилися реберця.

— Ні-ні… — захитав головою Володя. — Я маю на увазі… З чого ти взяла, що Нота зіграє саме цю композицію у ресторані? А Віктор зіграє свою роль так як потрібно…

— Згадай Ворскла-Барса, — кинули реберця, мовляв: «це і так ясно».

І знову чудо! Страва виявилася абсолютно права, адже Нота зіграв потрібну композицію, а Віктор, хоча і за гроші, але зіграв свою роль. Втім, виявилося, що з цього моменту все тільки починалося. Далі, як пояснили реберця, Віктор має проводити з Нотою мотиваційні бесіди і розпалювати інтерес до музики. З цим завданням Черненко справлявся не надто, кожного разу перегинаючи палицю, але в цілому ефект страву влаштовував. Згодом вона зізналася, що:

— Насправді мені неймовірно важко. Звідти де я знаходжусь видно не дуже добре, та звичайно краще ніж вам.

—А де ти знаходишся? — поцікавився Володя.

Однак страва просто проігнорувала – це запитання, поскаржившись, що їй заважає конкурент який не полюбляє обхідних шляхів і використовує найпростіші та найганебніше способи аби викликати в Олексія відчуття провини.

— Здається я розумію про кого йде мова… — прокинувшись, задумливо сказав Володя своїй сплячій дружині.

Після цього на деякий час реберця залишили Володю в спокої, адже все впевнено йшло за планом. За планом Ноті снилися потрібні сни, котрі батько намагався сплюндрувати як міг; за планом Черненко збільшував кількість занять та відшліфовував їх якість. Згодом в голові у Олексія поселився черв’як який постійно кусав його за мозок і наказував грати. Казав начхати на обіцянку і повністю віддатися музиці.

—І він би віддався якби Галушка послухав мене, забравши в нього третього «Великого Боба».

— Ви снилися Галушці??? — заволав Володя до реберець.

— Навіть більше ніж тобі, — задоволено і підло повідомили останні.

Коли ти розмовляєш у вісні з баранячими реберцями в тебе є на кілька тисяч більше способів продемонструвати співрозмовнику своє здивування, шок чи приголомшення, ніж це можливо в реальному житті. Можна наприклад зробити так, аби брови сповзли на вуса, а можна аби вуса наповзли на брови. Однак, Володя обрав мабуть один із найдивніших способів, при якому з вух, тоненькими стрічками, витік мозок.

—Я можу наснитися кому завгодно, — спробувала пояснити страва, — але запам’ятає сон з моєю участю лише істинний кулінар. І якщо ти запитаєш чи добре запам’ятовував Галушка сни з моєю участю, я відповім тобі: «О так!». Цей хлопець являє собою щось незбагненне – талант від Бога, не інакше. Лише одна людина до нього вміла викликати мене проти моєї волі і знаходитись поряд майже цілу ніч не прокидаючись. Лише одна…

— Він міг зробити так, щоб ви йому наснилися?

— Ага, — відповіли реберця, — Щоправда згодом, Галушка почав користуватися цим даром не зовсім раціонально, через, що мені довелося змінити форму нашого спілкування. Але той перший сон… (замріяно зітхає) Я запам’ятаю назавжди. То був чарівний сон і він нагадував собою життя.

— Чарісон… — прошепотів Володя.

— Так. Він назвав ресторан у мою честь, — хвалькувато зауважили реберця. — Втім, не сподівайся розгледіти тут кохання. Зрештою я снилася йому на зло одній людині, аби він творив зло її дитині.

— Ви часом не Шекспір? — посміхнувся Володя.

Одразу ж після цього питання реберця зареготали так голосно, що шеф-кухар мало не прокинувся. Звичайно він не зрозумів про яку саме дитину йшла мова та вийшло все закручено у вузол і до дідька смішно.

— То кажете Галушка щось незбагнене….А я б сказав, що він псих, — з образою в голосі хмикнув Володя, переливаючи свій мозок з однієї долоні в іншу…

У перед день нещасного випадку, реберця наснилися Володі в останній раз. Вони були чимось збентежені і вкрай мовчазні, через що хлопцю доводилося витягати з них буквально кожне слово.

— Навіщо ми це все робимо? — понуро запитав він.

— Ми вже сотню разів обговорювали дане питання. Аби ти став власником «Діамантового язика»! — запевнили реберця, непомітно схрестивши вказівний і середній пальці лівої руки.

—Я знаю, — погодився Володя, — але навіщо тобі це?

Реберця тяжко зітхнули і потерши очі мовили:

— Одна дорога для мене людина, зробила мені боляче… А ще я просто хочу виграти парі. Що з стосується «Діамантового язика» то він є платою за твою роботу. От і все.

Трохи подумавши, Володя нарешті запитав те, що давно вертілося на його язиці:

— Ви, матір мого шефа?

— Ні, — посміхнулася страва. — Взагалі-то я дивний витвір твоєї підсвідомості, який може злегка зазирати у майбутнє. Але хід твоїх думок мені подобається.

— Що ж…Тоді ось вам ще один хід моїх думок, — з надією промовив хлопець, — Завтра Дніпро грає…

—І не мрій!!! — вигукнули реберця, після чого Володя прокинувся з посмішкою на обличчі.

Шкода, страва не попередила Володю про маленький нюанс у вигляді страшної аварії з можливим летальним наслідком. Але скоріше за все - це також було частиною її дивного плану.

«Ти чув любий? Нота дарує тобі «Діамантовий язик», — лагідно мовила Ніна, визволивши Володю з полону спогадів.

Хлопець легенько стиснув їй руку і ворухнувши куточками свої уст, дав зрозуміти, що це найкращий момент у його житті. Залишилось тільки підшукати швидку і комфортну інвалідну коляску.

"Оплески"

— Це найгірший момент у моєму житті! — проскиглив Нота, очікуючи свого виходу на сцену. — Чому першим повинен бути я?

Шкандибаючи із боку в бік він безрезультатно намагався заспокоїтись.

— Давайте першим зіграю я, — запропонував Черненко.

— Та ні, — махнув рукою Нота, — ще десять хвилин цієї каторги я навряд чи витримаю.

Олексій зупинився, уявивши як його будуть оголошувати.

— Люди в залі почнуть кепкувати з мого прізвища, — тихо мовив Нота, скануючи очима підлогу.

— О-о! Ви що зовсім з глузду з’їхали??? У вас неймовірно гарне прізвище! — вигукнув Черненко. — Якщо чесно то я навіть трохи заздрю вашому прізвищу, — зізнався музикант.

— Серйозно? — не повірив Нота.

Однак Віктор не встиг відповісти, адже ведучий в мікрофон оголосив, що: «Зараз на цій сцені з’явиться людина яку судячи з її прізвища сам Господь посадив за інструмент. Це його перший дебют на великій сцені. А ще кілька днів тому він пережив страшну аварію після якої ледве лишився живий. Тому давайте підтримаємо цього везунчика гучними оплесками. Зустрічайте! Олексій Нота!!!

— Пережив страшну аварію, — перекривив ведучого Нота. — Мені зараз разів у п’ятсот страшніше ніж коли я котився з гірки.

— Удачі! — побажав Черненко.

Залита світлом сцена нагадувала Ноті ешафот, а рояль котрий стояв трохи далі до протилежної стіни був нічим іншим як гільйотиною. «Цікаво, скільки там людей?» морив себе думкою Нота, — «Судячи з оплесків десь біля п’яти сотень – не менше». Однак, цього разу слух підвів музиканта, адже одразу після того як він ступив на сцену, його очам відкрилася неймовірна картина розкішного величезного залу на три тисячі місць, кожне з яких здавалось зайнятим. «А бодай тобі!Скільки очей»… Побачивши, що Нота і справді нагадує фронтовика другої світової, зал почав аплодувати гучніше, а хтось навіть не втримався і свиснув.

Увесь похід до рояля зайняв трохи менше ніж вічність, враховуючи те, що посередині сцени Олексій послизнувся і мало не впав. Останні ж п’ять метрів своєї подорожі Нота взагалі прошкандибав у повній тиші, оскільки навіть найтерплячіші гості втомилися йому аплодувати. Сівши і відклавши милиці у бік, Нота закрив очі, глибоко вдихнув і…

—І що було далі??? — згорав від цікавості Володя.

— Через якихось чотири хвилини, мені стоячи аплодували принаймні дві тисячі чоловік, — замріяно повідомив Нота.

Як тільки Олексій дізнався про чудо, він миттю пошкандибав аби провідати товариша і тепер дві калічки ділилися враженнями про дорожню пригоду, а також про те як склалося їхнє життя після аварії.

— Ого… Ви серйозно?

— Тепер можна і на «ти», — всміхнувся Нота, повідомивши, що: «Через два тижні виступ в Німеччині».

— Нічого собі! — вигукнув Володя. — То ти тепер піаніст світового рівня?

— Виходить, що так, — зашарівся Нота. — Але ти також можеш стати власником ресторану європейського рівня.

— Перепрошую, — здивувався Володя.

Нота загадково посміхнувся і так само загадково мовив:

— Наступного року КРУ не буде. Принаймні для трьох ресторанів…

— Перепрошую, — знову здивувався Володя.

— «Діамантовий язик», «Чарісон» і «Діонс» будуть змагатися за звання кращого ресторану Європи!!! — радісно вигукнув Нота.

У Володі від такої новини мало не відвалилася щелепа. Скоріше за все він поцілувався з валунами надто солодко і до сих пір не вийшов з коми. Ні – він вже ніколи з неї не вийде, адже помер і потрапив у рай. А Нота продовжив:

— Від кожної країни-учасниці три ресторани. «Чарісону» дісталося місце автоматично за перемогу на КРУ; Ганішу посміхнулася удача коли ми тягнули сірники; що ж стосується тебе… — Нота несподівано замовк.

— Що стосується мене? — збентежено запитав шеф-кухар.

— Я домовився з Візантієм, аби поїхав ти, при умові, якщо не вріжеш дуба… — з деякою провиною в голосі повідомив Нота.

—А ти природжений дипломат, — розсміявся Володя. — Настільки приголомшливих новин я не чув з тих пір як дізнався, що зможу рухати кінцівками.

Нота знову відчув невеличкий укол провини, який миттєво був стертий черговим питанням Володі:

— Думаєш я переможу?

—У тебе не має вибору, друже, — всміхнувся Олексій, — бо в інакшому випадку ти підведеш мого батька. А тобі прекрасно відомо, що буває з тими хто підводить мого батька.

«Та мама в тебе теж не подарунок», — подумки хмикнув Володя.

— Я ні краплини в тобі не сумніваюся, — твердо мовив Нота. — Ти заслужив! Що до мене, то я хочу цілком присвятити себе музиці. Нам із Черненком пророкують величезне турне.

— Сподіваюся іноді ви все ж таки будете милувати нас своєю присутністю, пане Нота.

— Не хвилюйся, спалити обидва роялі тобі ніхто не дозволить, — всміхнувся Олексій.

Перш ніж Нота пішов, він ще довго намагався зрозуміти яким чином Галушка так легко переманив до себе Великих Бобів; що сталося з Миколою, мобільний котрого вже другий тиждень перебував поза зоною, і як дідусь із забинтованою ногою зміг так точно вгадати рахунок матчу Дніпро - Зоря, вигравши при цьому десять тисяч гривень. На ці та багато інших запитань, на відміну від Володі, Нота ніколи не знайде відповіді. То й нехай…

Головне, що через кілька годин після їхньої зустрічі, бронзова статуя Ноти старшого з розпростертими обіймами зустріне свого улюбленого гостя. Цей гість підійде до неї впритул, але двоє охоронців будуть спокійні як ніколи. Постукавши нігтем по діаманту, незнайомець перекинеться словом з охоронцями і без будь-якого опору попрямує всередину. Він завітає на кухню і одразу після цього, прямісінько з печених язиків у сметані, чарівним чином зникне петрушка. Зрідка оглядаючись, злодюжка понесе її дитячою доріжкою – довгим коридором з’єднуючим кухню, холодильник і підвал. Перші два приміщення крадія мало цікавлять, на відміну від підвалу, де його вже зачекалися невидимі слухачі. Не здогадуючись про їхню присутність, піаніст зіграє на старенькому роялі так наче в останнє, не підозрюючи, що цей раз і буде останнім для інструменту котрий більше двадцяти п'яти років служив лише одній людині. Тепер йому потрібен спочинок, хоча б на деякий час, аби потім з новою силою подарувати себе комусь іншому.

Останній акорд і хтось позаду заплескає в долоні. Олексій злякано обернеться, окине оком порожній підвал і не зможе стримати посмішку. «Ну нарешті», — прошепоче він. Його легке зітхання подібно пташці вилетить у вікно, за яким поволі прокидатиметься буденна метушня, за яким численні потенційно великі риби готуватимуться шокувати своєю появою бувалих моряків, і за яким, переповнені натхненням, малюватимуть художники, готуватимуть кулінари, а музиканти братимуть в полон своєю грою…

Кінець

http://vk.com/club89632364

Автор: Лук'яненко Богдан.