Річка Геракліта [Ліна Костенко] (fb2) читать онлайн

L

Київ

«Либідь»

20 1 1

УДК 821.161.2-1

ББК 84.4УКР6

К72

Розповсюдження та тиражування

без офіційного дозволу видавництва заборонено

Упорядкування та передмова Оксани Пахльовської

Художник Сергій Якутович

Післямова Дмитра Дроздовського

Головна редакція літератури з гуманітарних наук

Головний редактор Світлана Головко

Редактор Юрій Медюк

«Річка Геракліта» - це міні-вибране вже друкованих та

нових поезій Ліни Костенко. Цикли природи та людського буття

тут зв'язані в єдине ціле, циклічний міфологічний час та лінійний

час християнства перетинаються між собою. Вірші-осяяння,

вірші-попередження, вірші-реквієми і вірші, де тріумфує непри­

боркана стихія людських почуттів, створюють цілісну симфонічну

«поему» філософського осягнення Часу.

Оригінальний художній коментар до поезій від Сергія Якутовича

<<Транслює» таємницю буття через витончені фантазійні «портретю>

пір року, що постають у символічних, містичних та неореалістичних

жіночих образах.

У післямові літературознавець Дмитро Дроздовський осмис­

лює поетичний світ Ліни Костенко в контексті європейської

художньо-філософської традиції.

У долученому до книжки аудіодиску Автор озвучує свою

поезію про безмежжя в людині й людину в безмежжі.

ВИДАННЯ ЗДІЙСНЕНО КОШТОМ

ВИДАВНИЦТВА «ЛИБІДЬ»

© Ліна Костенко, 2011

© Сергій Якутович, ілюстрації, 2011

© Оксана Пахльовська, упорядкування, передмова, 2011

©Дмитро Дроздовський, післямова, 2011

ISBN 978-966-06-0587-9

© Олексій Григір, дизайн, 2011

Оксана П ахльовська

НЕВИДИМІ ПРИЧАЛИ

Big Упоряgника

ц я книжка виникла стихійно. Пе­

редавали по радіо «Циганську

Музу» Ліни Костенко у виконанні Лари­

си Кадирової, на фонограмі циганських

мелодій. Мене вразив гіркий коментар

актриси після передачі: «Я ж просила під

"Чакону" Баха! Бо твір не про поетесу ци­

ганську, а про поета взагалі».

Пригадалися «Пори року» Вівальді.

Подумалось про «Осінні карнавали»

(так називався розділ у «Вибраному»

1989 року). Адж-е осінь - магічна пора

трансформацій, простір згасання, що

таїть нове народження, - це свій окре­

мий психологічний театр у поезії Ліни

Костенко. Магнетичне поле природи

кликало вірш за віршем. Хотілося «хур­

товини айстр» і «сліпучого магнію сніго­

вих пустель», «gереворитів печалі» і

«білого вальсу вітрів і хуртовин».

Хотілось почути, як «б'є в тамбурини

осені горіх», як білий кінь «шукає літо у

сухому листі» і як осінь лишає на згадку

садам «шовковий шум танечноl' хоgи».

Хотілось торкнутися краю одіжі «перка­

левої» зими, подивитися на світ крізь «зо­

лоту жиранgоль» осені. Послухати, як

«риплять gубові кросна, І парчеву зливу виткавши з небес».

Хотілося побачити, як «весна піgніме келихи тюльпанів», як

Всесвіт струсить на нас «пелюстки космічної· черешні» і як

з'явиться серед грибів «гномик в камізельці, І застебнутий на

срібні гаплички». Розпитати, «як справи у сосен, і звірів, і

птиць». Простежити очима «танець бgжоли go безсмертного

поля». Погомоніти з «просмоленою вороною», яка сидить на

дереві «В береті сонця набакир». Помовчати поруч із Сізіфом,

який смалить під грушею свою «гіркущу люльку» ...

Все прийшло в рух. Живемо у важкий час - відчуваємо

брак естетики як повітря. Двадцяте століття не закінчи­

лось - за ним клубочиться отруйний дим невирішених проб­

лем минулих десятиліть. А нове століття проектує на екран

майбутнього ті зловісні тіні - і нас щодня шокує новітній

хоррор. Вчора - «Муза історй Кліо, мабуть, оgморозила

gушу». А сьогодні- «Епоха зашморгнулась, як Дункан». Тому

хочеться іншого виміру - там, де в коловороті циклічно­

го міфологічного часу ми змогли б повернутись до самих

себе, - супроти есхатологічного колеса історії, з-під якого -

кров, радіація, попіл. «Простору І простору І простору І

і щоб ніяких травм І і чогось такого простого І як пророс­

тання трав»".

Вибране - тому й вибране, що за ним стоїть вибір, а отже,

перечитання. Тим більше якщо йдеться про поета, якого за

часів радянського режиму або не друкували, або в той чи

інший спосіб калічили йому книжки. Поета, в якого за деся­

тиліття роботи не вийшло жодної книжки в тому форматі, в

якому він би хотів її бачити. А за часів режиму пострадянсько­

го поет сам пішов у мовчання, сказавши: «Гряgе неоцинізм.

Я в ньому не існую». Але й мовчання поета - це завжди побу­

дова нових смислів. А надто коли йдеться про поета, який

завжди живе і працює - ВСУПЕРЕЧ: обставинам, зовнішнім

імперативам, модам, трендам, ідеологіям. У відповідь на гро­

мохку добу, на диктат зовнішнього, на апогей фальші, на

цинічний «бал-маскарад» політики - тиша і свобода суверен­

ного самозаглибленого Слова.

Я свідомо не ставила в цю книжку віршів трагічного і про­

рочого звучання. Немає тут також і віршів з політичними

сюжетами. Вони знайдуть своє місце в наступних виданнях і у

великому «Вибраному». Хотілося книжки-музики, книжки-

_/

"/"'

111

щ,'

І

живопису, поезії як свободи людських почуттів, орфічного

переживання світу. Скільки б у нас не відбирали свободи,

майбутнього і взагалі просто нормального регістру існуван­

ня, - ми сильні також тією мірою, якою здатні захищати

самоцінність нашого особистого життя, неповторність нашо­

го індивідуального зв'язку зі світом і з космосом.

Складність, однак, полягала в тому, чи згодиться автор на

такий інваріант вибраного. Ліна Костенко завжди неохоче

ставиться до будь-якого формату вибраних поезій. Власне,

причина цього - роки недрукування і нестерпні умови

праці в радянські часи: заборони, підозри, розсипані книж­

ки, вівісекція поетичної матерії. Орфей, щоб врятувати

Еврідіку - свою душу, не повинен озиратися на ідеологічне

пекло за плечима. Тобто поетові цікавіше друкувати нові

твори, аніж передруковувати раніше написані (а тим часом

Україною гуляють піратські видання «Вибраного» - на до­

каз того, що в нас поезію читають, але ж також і на доказ

цілковитого беззаконня і свавілля, що панують у сфері книго­

друкування).

Укладаючи «Річку Геракліта», хотілося в такий спосіб -

через нову оптику, несподіваний підхід, нескутий і незвичний

спосіб укладання - зацікавити поета майбутнім «Ви­

браним». Так що фактично задум цієї книжки виник автоном­

но від авторки. Але задум удався: поетеса «відчула» книжку.

Такий підхід дав імпульс оновлення - і Ліна Василівна додала

до книжки нові вірші. І начитала диск - голос поета, що

відтворює власні твори, - це завжди унікальна форма при­

сутності автора. Тож перший крок до комплексного «Вибра­

ного» зроблено. Тепер це вже буде як відродження і звільнен­

ня: ніби знову ввійти в Річку Геракліта - в інших часових, а

отже, й психологічних координатах.

Робота, яка починалася радше з естетичних імпульсів,

переросла в аналіз категорії Часу в поезії Ліни Костенко. У цій

книжці перетинається час космічний із суб'єктивним, час

християнський з античним, минулий психологічний час пое­

теси - з теперішнім його виміром, а ХХ століття зустрічається

з новим століттям і також Тисячоліттям. Але циклічний час

античності та «випрямлений» есхатологічний час християн­

ства - лиш різні відтинки, різні форми циркуляції психоло­

гічного часу.

У світі відчуження, що нас оточує, - це книжка зустрічей,

закодованих діалогів. Живемо і справді в переломну добу:

людина - бранець хаотичного часу, мчить крізь своє життя

без можливості спинитися, замислитись, збагнути суть і на­

прямок свого руху. Розминається з іншими людьми і з самою

собою. Про це писав Жак Дерріда, французький філософ,

якого називають «деконструктивістом метафізики присут­

ності». І справді, навіть і щодо нього сталося так, як він перед­

бачав. «Був gень як gень, як gні усі буgенні» - ніхто й не

помітив, що філософа не стало. Це відчув і зрозумів тільки поет.

Тому цікава не лінеарна хронологічна еволюція поета, а

його внутрішній діалог із самим собою «крізь роки і печалі».

Уже в 60-ті роки Ліна Костенко мала візію катастрофи май­

бутнього, коли питала, невже ж «благоgатні брати оке­

анські

І

-

ці gощі, І отруєні стронцієм, І засвистять, як

стріли поганські?!». Сьогодні ж у чорнобильських лісах єди­

ний «грибник» - Смерть. А градус світових екологічних

катастроф підтверджує сумну прогностику 80-х: «А ge тепер

не зона на землі? І І ge межа між Зоною й не зоною?!».

Словом, книжка ця - від інтимізму кожної миті буття -

до самопочуття глобального: «Я на планеті gерево люgське»,

від перепливання людини через власну Річку Геракліта - до

космічної проекції Землі, зануреної в свою Ріку Часу: «Юgоль

плачу, земля моя, планета, І блакитна з ір ка в часу на плаву ... ».

Іще одна складність - це мій емоційний зв'язок з мами­

ною поезією. Я за фахом літературознавець, тож не можу

оминути постать мами в літературі. Але її вірші - це також і

моє життя, моя пам' ять. У нас спільні радощі, спільне долання

проблем і спільні втрати.

Тому мій стосунок з маминими віршами - це особлива

історія. Адже для мене існують не просто вірші Ліни Костенко

про любов - за ними стоїть мій тато. «Ти пам'ятаєш, ти прий­

шов із пристані. І Такі саgи були тоgі розхристані»". А я досі

бачу, як мама йде мені назустріч під руку з татом - магнетич­

на і загадкова, в чорному костюмі, прошитому блискучою

темно-синьою ниткою. І світиться до мене блакитним сяйвом

між вечорових верб над річкою Лег лич. А «той силует у вікні

золотому»: все життя бачитиму татовий силует - він завжди

зустрічав - і назавжди зустрічає - нас із мамою з усіх наших

близьких і далеких доріг.

І

/7

t/1

ifl

_.,

І

І я разом із мамою пережила ту страхітливу параболу

людського життя - від віршів, що вібрують пристрастю і за­

J

коханістю, до віршів фатальної втрати. Я ще дитячими спога­

дами пам'ятаю, як у тих лісах, де «сосни пахнуть лаgаном І

в каgильницях світань», між моїми батьками стояла аура не­

тутешнього світла. А зараз намагаюся зрозуміти, в якій

метафізичній перспективі Всесвіту можна зустріти тата, по­

бачити, як із його «невиgимого серця І кров калини капле у

сніги».

В яких небесних Карпатах блукає Євген Попович,

«Мефістофель в кеgах», чия могила нині поруч з татовою? І з

тих молодих «мавок у шортах», що мандрували Карпатами,

яка жива, а яка вже й ні. Але лишається назавше печаль поета

за ними. І закарбований у пам' яті обрис карколомних скель,

«ge чорний беркут з крилами наопашки І хребет землі go

сонця поверта» і де тінь від письменника в горах - це

«тінь Сізіфа, тінь моєї gолі". І І камінь в прірву котиться

з-піg ніг".».

«Карташинський лиман". Карташинський лиман". І Неза­

стояне люстро свобоgи» - вірш-реквієм змілілому лиману­

писався в 1968-му, коли мене з батьками дорогою до причорно­

морських лиманів спостиг ла звістка про ввід радянських

військ до Чехословаччини. Тато - солдат, що пройшов війну, -

не мав сили мамі про це сказати. Сказала я - мама мов за­

кам'яніла. «Затули свої очі gолонями сліз. І Занімій, наче знаки

наскельні»". На зворотній дорозі - поночі - мама повела ме­

не в Каневі до могили Шевченка. Лише ставши дорослою, я

зрозуміла, що мама прощалася зі мною. Бо чекала арешту.

Потім прийшла до Спілки письменників і сказала: «Я проти

вводу військ до Чехословаччини. Якщо хоч одна людина

ПРОТИ, це означає, що не всі українські письменники- ЗА».

І ту «золоту колиску» в ружах з моїм братом, коли він був

ще немовлям, я сама гойдала. А крім руж, над колискою ще

цвів бульдонеж. «Несе Полісся в кошиках гриби» - пам'ятаю

ті наші поїздки з батьками. Єдиний відпочинок - утекти в

ліси. Мама тихо заглиблювалася в ліс, а я, малою, галасувала,

її шукаючи і розлякуючи гриби. А може, саме в ці хвилини пи­

сались рядки: «Обступи мене, ліс, як в легенgі про князя

Хетага".» чи «Сосновий ліс перебирає струни І наg берегами

вічної ріки»".

Спогади велию и малі

навіть той «срібен gощию> із

10

вірша «А що? І я спочину на хвилинку»: щороку його розкру­

чую, щоб вішати на ялинку, а йому вже багато років, тому «до­

щику», він срібним своїм полиском в'яже між собою дитин­

ство моє, мого брата і моєї дочки.

І коли Оля Богомолець співає своїм оксамитовим голосом:

«Де вечір пахне м'ятою, І аж холоgно gжмелю», - я згадую,

що ту м'яту висіяла моя бабуся, мамина мама. А тепер бабуся

на роздоріжжях Всесвіту «заплітає у коси gощ», - а моя рука

пам' ятає досі її руку, коли вона вела мене до школи, і я чую

запах тієї м'яти, коли змітаю березове листя з її могили.

Мамина бабуся, що вві сні «піgійшла, як у церкві, засвіти­

ла слова», - це моя прабабуся, - я в дитинстві не могла за­

снути без того, щоб не сказати їй «добраніч». І моє і мамине

дитинство зливаються в одне у пам'яті про прабабусю, - ми

обидві чекали, як цокне клямка і вона з саду увійде в дім.

Тепер уже це клямка не сінешних дверей, а дверей між цим

світом і потойбіччям, але завдяки цим віршам у пам' яті є при­

тулок - ота «хатка, як біла мушля, І на самому gні ночей».

Від цих віршів у мене завжди навертаються сльози. Але я

також знаю, що ці вірші зупинили мить, зупинили час, зали­

шили наших рідних з нами, по цей бік життя. І до кожної лю­

дини, якій нестерпно пережити втрату близьких, дорогами

цих віршів повертаються рідні і їй усміхаються.

Зрештою, все моє життя - це також і намагання зро­

зуміти, що та моя мама, яка працює в сусідній кімнаті, - це

поет, стани творчості й душі якого виходять далеко за межі ви­

димого простору. І, може, іноді, коли я відповідаю по телефо­

ну, - аби дзвінки не перешкоджали працювати, - що мами

немає вдома, в тому є своя правда: «Я скрізь своя, і я ніgе не

gома. І Душа летить у посвіті епох»".

І ще - про мамин почерк, яким написані назви розділів у

цій книжці й сама її назва. Все моє дитинство - а було це за­

довго до комп'ютера! - пам'ятаю великі аркуші паперу, густо

списаного віршами, - від ідеальної каліграфії до нерозбірли­

вого плетива слів, нервової кардіограми пошуку єдино можли­

вого Слова, з безжальними закресленнями, з-під яких як

«срібні птиці» вилітали «непереgбачені слова».

Це видання - також і діалог з поетом ще двох творчих

особистостей. Автор післямови Дмитро Дроздовський -

зовсім молодий літературознавець із колосальною ерудицією

і великим дослідницьким, а також і поетичним талантом.

11

Дроздовський має цілком свій погляд на речі - несподіваний

і

оригінальний,

заряджений

новітніми

культурними

енергіями. Він належить до покоління української європей­

ської молоді, - і саме ця молодь, вільна, нарешті, від приви­

дів колишнього режиму, дає нове перечитання української

літератури.

Двічі - в процесі підготовки нового видання «Берестеч­

ка» в «Либеді» та під час упорядкування цієї книжки - мені

випало бачити в роботі Сергія Якутовича. Це син великого

художника-шістдесятника Георгія Якутовича, що уособлює

також і цілу добу українського «поетичного кіно». Сергій Яку­

тович - геніальний графік-монументаліст, чиє софістикова­

не і водночас стрімке перо модернізувало поетику україн­

ського Бароко. Та в «Річці Геракліта» постає інший Якутович -

художник, що заінтриговано, але й з острахом, обережністю,

тактом намагається розкодувати світ жінки в усіх її психо­

логічних, настроєвих, емоційних іпостасях. Ця жінка не має

віку - вона одночасно юна і прадавня, кожна пора її життя

стає відродженням, кожна трансформація - це пошук нового

в собі. І так само перетікають одна в одну стилістичні

ремінісценції, де українське необароко переливається у

віденський сецесіонізм, а декадентське «ліберті» діалогує з

розкутістю язичницьких візій художника.

А ще вражає присутність у роботі Сергія Якутовича фраг­

ментів малюнків його дружини Ольги Якутович, художниці

рафінованого таланту. Її вже немає на цьому світі, але вона є:

це теж «закодована» зустріч - потойбічного світу з живим і

реальним, зустріч творча і зустріч містична, - бо любов і є

містика і творчість.

Не можу не висловити подяку видавництву «Либідь» за

унікальний творчий клімат співпраці. В Європі завжди був

культ історичного Видавця - вандалізм імперських і то­

талітарних систем відібрав у нас можливість цієї традиції.

Але все ж - окремими острівцями - така традиція ство­

рюється. «Либідь» же взагалі - одне з небагатьох видав­

ництв, що спирається на поважну ретроспекцію історич­

ної видавничої інституції. Тож велика дяка за культуру -

і етику - роботи.

Звичайно, Річки Геракліта як такої у природі немає. Але

11

тим більше вона є. Тим більше - вона скрізь. Міфологічні

грецькі ріки були епічно однозначні. Лета - ріка забуття.

Стікс - ріка смерті, де «світить бакени Харан». Але і в ті

фатальні ріки не можна було вступити двічі. Для нас же -

людей глобального світу і хаотично збурених проблем - це

ще менш можливо. Час - байдужа і непізнавана субстанція,

доки він не суб'єктивізувався в історії і в кожному конкрет­

ному людському житті. Річка Геракліта - це психологічний,

інтимний, почуттєвий вимір космічного Часу. Це космічний

Час, заломлений крізь пам'ять людини. «Усе було на світі

позавчора. 11 В зіницях Часу преgковічний ліg», - але ми

здатні розтопити цей лід нашою пам'яттю, нашими почуття­

ми. Українська Річка Геракліта - це ще той Стікс: з її хвиль

проступають дзвони потонулих церков і цілі потоплені села,

там лежать замулені уламки бомб Другої світової війни, там

зачаїлися розчинені радіонукліди. Уздовж багатьох загиблих

річок - «очерети із чорними свічками». Різні це ріки і їхні

імена - хоч де б ці річки були розкидані по Україні, по світу

і в нашій пам' яті, - по-різному ми щоразу вступаємо в їхні

хвилі. Це може бути річечка дитинства Лег лич і ріка народу­

Дніпро зі зруйнованими порогами, це історичні Стугна і

Альта, це знищені технологією європейські ріки, з яких тіка­

ють ластівки, це священне Кастальське джерело в ущелинах

Парнасу і це П рип' ять, над якою завис вертоліт як птеродак­

тиль. Це Рейн, над яким більше не співає Лореляй. Це взята в

бетон річка Либідь, це річки, перегороджені загрозливими

дамбами, це спотворені річки зі зміненими руслами. Це

Арно, до якої молиться ренесансний художник. Це давньо­

київська Почайна - «Мені віgкрилась істина печальна: І

життя зникає, як ріка Почайна», - але саме в цій уже

неіснуючій річечці хрестили киян. І це метафізичний Дунай,

водами якого пливуть «чорні лебеgі часу з лебеgиноz· пісні

сторіч». А над ріками живими і мертвими - здійнятий над

планетою смичок «страшного скрипаля»: він грає «реквієм

річок» як «увертюру апокаліпсису».

У здовж цих рік є видимі й невидимі причали. Київський

Труханів острів і Везувій, старенький дебаркадер на Дніпрі і

руїни грецького театру в Сіракузах, Татри і Командорські ост­

рови, Андалузія і Карпати, вишита на шторах Венеція -

і Венеція реальна, «сонячний карниз» львівського палацу

і «саgи любові» цариці Савської, загублене в лісах село Сувид і

15

скандинавські фіорди, поріг отчого дому й далека Сицилія, де

двоє ченців, мов на середньовічній гравюрі, обробляють кам'яну

нивку. «І ті роки, що так промчали, І і пароплав той, і гора". І Це

вже невиgимі причали І в глибокій пам'яті Дніпра»".

Рятівні причали. Тому, щоб до них дістатися, треба плив­

ти - коли за течією, коли впоперек ріки. А найчастіше - проти

течії.

Кілька років тому один грузин, за фахом історик, переплив

Дарданелли - зі зв'язаними руками й ногами. На доказ того, що

такий вид спорту був колись у Грузії.

А що такого? Українці віками перепливають історію зі зв'яза­

ними руками й ногами.

Важливо, щоб ми її перепливли й сьогодні. Дуже втомились,

і течія зносить.

Але головне - не спинятися.

На берегах Річки Геракліта пляжів нема.

Р,,�(__ ��J1//f

;

J1

Ще пахне сіно. Ще рояться оси.

Ще у дуплянках солодко медам.

А вже вночі навшпиньки ходить осінь

і полум'я жоржин задмухує садам.

11

* * *

Пробачте, осінь, я вас не впущу.

У вас мороз на скронях.

Не барабаньте пальцями дощу

.

.

.

ВНОЧІ ПО ПІДВІКОННЯХ.

Я краще ось пораджу вам -

вдягніть пурпурні шати.

Бо вже пливе Левіафан,

і треба поспішати.

J.J'

* * *

Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль.

І, ковтаючи сльози, одягши на плечі сукману,

перемотує літо на чорні котушки тополь,

шиє голим полям нескінченну сорочку з туману.

Тихо строчать дощі . . І навіщо мені ця печаль?

.

Що я хочу спитать у цієї сумної кравчині?

Я прощаюся з літом. І воно мені каже: - Прощай!

І хитає над шляхом порожні гнізда грачині.

17

* * *

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о ! - та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче коник серед трав - нема мелодій.

* * *

Буває мить якогось потрясіння:

побачиш світ, як вперше у житті.

Звичайна хмара, сіра і осіння,

пропише раптом барви золоті.

Стоїш, як стогін, під склепінням казки.

Душа прозріє всесвітом очей.

Кричить гілля. З облич спадають маски.

Зі всього світить суть усіх речей.

І до віків благенька приналежність

переростає в сяйво голубе.

Прямим проломом пам'яті в безмежність

уже аж звідти згадуєш себе.

* * *

Ті журавлі, і їх прощальні сурми ...

Тих відлітань сюїта голуба ...

Натягне дощ свої осінні струни,

торкне ті струни пальчиком верба.

Сумна арфістко - рученьки вербові ! -

по самі плечі вкутана в туман.

Зіграй мені мелодію любові,

ту, без якої холодно словам.

Зіграй мені осінній плач калини.

Зіграй усе, що я тебе прошу.

Я не скрипковий ключ, а журавлиний

тобі над полем в небі напишу.

* * *

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка рожева й синя хуртовина!

Але чому я думаю про Вас?

Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно - відстані і час.

Я вже забула. Не моя провина ­

то музика нагадує про Вас,

то раптом ця осшня хуртовина.

Це так природно - музика, і час,

і Ваша скрізь присутність невловима.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина!

* * *

Самі на себе дивляться ліси,

розгублені од власної краси.

Немов пройшов незримий Левітан -

то там торкнув їх пензликом, то там.

Осінній вітер одгуляв, затих.

Стоїть берізонька - як в іскрах золотих.

JJ

* * *

Красива осінь вишиває клени

червоним, жовтим, срібним, золотим.

А листя просить: - Виший нас зеленим !

Ми ще побудем, ще не облетим.

А листя просить: - Дай нам тої втіхи !

Сади прекрасні, роси - як вино.

Ворони п'ють надкльовані горіхи.

А що їм, чорним? Чорним все одно.

51

* * *

На цямру монастирської кринички

схилила осінь грона горобин.

Сюди колись приходили чернички,

блакитну воду брали із глибин.

Мені приснились їхні силуети.

Сама печаль, і профіль - як зима.

Чудний народ - художники й поети,

усе їм сниться те, чого нема.

У се їм сниться те, чого й не буде.

І кожен з них і мудрий, і дитя.

По срібній линві тої амплітуди

проходять дивні видива буття.

І цілий світ, і ось така дрібничка -

димок туману в пригорщах долин,

і кухлик той, і та в яру криничка,

і обважнілі грона горобин ...

* * *

Розвиднилось траві - такі упали роси!

Ще, може, буде трішки не зими.

В лісах блукають згорблені колоси -

дерева, неприкаяш, як ми.

Їм сумно, як і нам. Ніде немає літа.

Од холоду в ногах посиніли дуби.

Лиш там, де лось лежав, земля була зігріта, -

тихесенько ростуть здивовані гриби.

Листо

пад

почервоніли яблука-циганки

високе небо проворонив дах

.

.

1 вогнища мов кинуп цигарки

щоночі дотлівають по садах

сади стоять обдмухані вітрами

листки летять киваючи гіллю

і хто тут я статист цієї драми

згрібаю їх згрібаю і палю

вони горять нічого не питають

німим городам руку золотять

минуло літо от і облітають

а облетіли от і шелестять

Осінь дикунська

Кошлатий вітер-голодранець

в полях розхристує туман,

танцює юродивий танець,

б'є в бубон сонця, як шаман.

І, настовбурчивши окраси -

зап'ястя, пера, пояси, ­

гудуть зелені папуаси,

лисніють литками ліси.

Тупцюють з вивертом і свистом,

трясуть глицевий тамбурин

і вигинають мускулиста

янтарні спини стовбурів.

Сосновим потом пахне пряно.

Гугнявить бубон в жовтий рев.

Дрижать скелети дерев' яні

іноплемінників-дерев.

Бредуть приречено - ні скарги -

високі бранці край доріг ...

І падають багряні скальпи

шаману сивому до юг.

Осінь жагуча

Вечірній сон закоханого літа

.

.

.

1 руки, магнетичю уноч1.

Вродлива жінка, ласкою прогріта,

лежить у літа осінь на плечі.

Дозріла пристрасть до вогню і плоду.

Пашить вогнем на млосному щаблі.

І торжествує мудрий геній роду

всього живого на живій землі.

Ще літо спить. А вранці осінь встане -

в косі янтарній нитка сивини,

могутні чресла золотого стану,

ще в полях - вгинаються лани.

Близнята-зерна туляться в покоси,

біжить юрба червонощоких руж,

сплять солодко черкуси-негритоси,

біляві яблука і жовта раса груш.

Рве синій вітер білі посторонці.

А в серці літа - щедрий сонцепад.

І зливками розтопленого сонця

лежать цитрини, груші й виноград.

Загусне промінь в rронах перегрітих.

А ляже сніг на похололі дні -

жагучий сон закоханого літа

в холодну зиму бродить у вині!

Осінь убога

Прошкандибала осінь по стерні,

ввіткнула в степ цурупалля, як милиці.

Летів козак на білому коні,

гукнув їй:

- Тітко, чей же, натомилися?

Хутчій давайте руку, підвезу.

Аж до якого двору вам під'їхати?

Заморосило осінь у сльозу.

- Спасибі, хлопче, ніколи і нікуди.

Все роздала, червінці й дукачі.

Чужі курчата розклювали просо.

Убога торба - хмара на плечі,

іду в полях, голодна, гола й боса.

А вже цвяхами колеться стерня,

і крутить хуга біле перевесло.

Ти краще злазь, козаче, із коня,

копай могилу, поки не підмерзло.

Вкопай тепла земного.

Поклади

на тихі груди снігову намітку.

А в головах у мене посади

жовтогаряче сонце, як нагідку.

Il

* * *

Вже в стільниках стерні немає меду сонця.

І дика груша журиться: одна.

Лиш клаптики червоного суконця

шляхам лишає сіра далина.

Проходить осінь, посмішка землиста.

Скляніють очі неба і води.

Суху розмову полум'я із листям

до ночі сумно слухають сади ...

* * *

Стриптизи осені,

і дріж святого Вітта,

і самотканий дощ, і сонця лиш на чверть.

І вже дотлів цвітастий ситець літа,

оцим полям набираний на смерть.

Душа полів, ти пам'ятаєш стерні?

Оцю печаль, покинутість оцю?

Останній пензель літньої майстерні -

тополя зронить краплю багрецю.

Змарніє день, зіщуляться берези,

замре коріння в сизій мерзлоті ...

Убоге поле, ми з тобою Крези,

десь наше зерно - гори золоті.

З'J

* * *

Фанерні журавлі не полетять у вирій.

Хіба що оживуть". але коли, коли?

Над ними ключ летить і щось у небі квилить:

а ми ж вас, ми ж вас, ми -

а ми вас кли-ка-ли !

І дощик моросить. Гніздо прибите криво.

І струшується ліс над трасою вві млі.

Де небо? Де земля? І як підняти крила?

Фанерні журавлі". Фанерні журавлі".

70

* * *

Шипшина важко віддає плоди.

Вона людей хапає за рукава.

Вона кричить: - Людино, підожди !

О, підожди, людино, будь ласкава.

Не всі, не всі, хоч ягідку облиш !

Одна пташина так мене просила!

Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.

І просто осінь щоб була красива.

/1

* * *

Осінній сад щеяблучка глядить,

листочок-два гойдає на гілляках.

І цілу ніч щось тихо шарудить,

і чорні вікна стигнуть в переляках.

Між стовбурами пробігає тінь".

А у світанків очі променисті.

То білий кінь,

то білий-білий кінь

шукає літо у сухому листі.

* * *

Одклекотіли гуси й лебеді.

Вже їх чекає десь лиман.

І привидом князівни Либеді

над річкою встає туман.

* * *

Лев дивиться на осінь. Вона жовта.

Вона - як він, і жовта, і руда.

Лев сердиться, у нього ходять жовна, -

чого вона у клітку заг ляда?

Не пощастило леву молодому.

Який там сон, який там апетит?

Він, може, хоче в Африку додому,

а тут ця осінь листям шелестить.

* * *

Надходить ніч. Думки у неї хмарні.

Бринить дорога на одній струні.

Нічного міста вафельки янтарні

тихенько тануть десь удалині.

І творять графіку химерну

в польотах бриючих низьких

останні Музи постмодерну -

ворони звалищ прим1ських.

* * *

Був день як день, як дні усі буденні.

Влетіла вість, як ворон у фойє.

Вмер Дерріда. Але усім до фені.

Бо кожен біг і думав про своє.

Але ж навіщо убивати осінь

мазутним духом нескінченних трас?

Я знаю вас. Але, мабуть, не зовсім.

І ви мене - так само, як я вас.

Ось ви пройшли, і я не озирнулась.

Ось я пройду, а вам не на часі.

Вмер Дерріда. А я з ним розминулась.

І він зі мною. Зрештою, ми всі.

* * *

Шалені темпи. Час не наша власність.

Фантастика - не мріяв і Жюль Берн.

Кипить у нас в артеріях сучасність.

Нас із металу виклепав модерн.

Душа належить людству і епохам.

Чому ж її так раптом потрясли

осінні яблука, що сумно пахнуть льохом,

і руки матері, що яблука внесли? !

* * *

Далеко там в полях за вітряками

за смутком за туманом за роками -

За смутком за туманом за роками -

Немає там ні станцій ані пошт -

Стоїть мати моя при дорозі

заплітає у коси дощ

7J

* * *

На оболонях верби у болоньях,

туман, туман - нейлонові плащі.

А коло хати пелехатий сонях

пасе траву в блакитному дощі.

У верховіттях вітер колобродить,

сумує стежка дичками внатрус.

А угорі про таїнства природи

задумався мислитель-чорногуз.

Мені так добре, стіни такі отчі,

такий у серці невимовний щем !

І тільки чую - набрякають очі,

як хмари, перегущені дощем ...

* * *

Мене дивує, що в дитинстві

мене нічого не дивувало.

Ходив гарбуз по городу.

На яблуні сиділа Жар-птиця.

Під вікном у нас на травичці

жабка, мишка і півник жили в рукавичці.

А тепер - якийсь листочок осінній,

і вже стоїш в потрясінні.

* * *

Виходжу в сад, він чорний і худий,

йому вже ані яблучко не сниться.

Шовковий шум танечної ходи

йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він

мене впізнав, хоч довго придивлявся.

В круговороті нефатальних змін

він був старий і ще раз обновлявся.

І він спитав: - Чого ж ти не прийшла

у іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: - Ти мені один

о цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод

і не робить з плодів твоїх набутку.

Чужі приходять в час твоїх щедрот,

а я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права.

Уже й зникало сонце за горбами -

сад шепотів пошерхлими губами

якісь прощальні золоті слова.

* * *

Сумує хата, бо вона вже пустка.

Сумує сад, бо вже не золотий.

І ніч глухоніма

осінніми руками

розмовляє з місяцем на мигах.

А хмари мимо, хмари мимо, мимо.

Холодна пустка виє у димар.

І місяць білий, як обличчя міма, -

трагічна маска під бровами хмар.

* * *

Осіння піротехніка - тумани.

В човнах великі жовті гарбузи.

Чиєсь дитя подибало до мами,

а мама десь на відстані сльози.

І доля десь - на відстані печалі.

І час минув. І виросло дитя.

Вже ті човни до вічності причалили.

У Зоні віє вітер небуття.

* * *

Чатує вітер на останнє листя

старого дуба, що своїм корінням

тримає схили урвища .. .

А знизу,

по глинищах,

по збляклих травах

вповзає дим циганського багаття,

і чутно - перегукуються люди

за сірою гіркою пеленою.

Строката хустка - жовте і багряне -

з плечей шсш упала їм під ноги.

І вся природа схожа на циганку -

вродливу,

темнооку,

нашвголу,

в червоному намисті з горобини,

з горіховими бубнами в руках . . .

* * *

Ой із загір'я сонечко, з загір'я,

із-за далеких марев і морів.

Щоранку йде в хол онучі сузір'я

одвічний дим одвічних димарів.

Чабанська ватра тліє коло заватри,

на довгій палі шелестить стіжок,

і бурелом громіздко, мов гекзаметри,

лежить у шс1 поперек стежок.

Співає ліс захриплими басами,

веде за повід стежечку худу.

І це вже, певно, зветься небесами,

бо я уже над хмарами іду.

Тут, в небі, тихо. Ані шум потічка,

.

.

ю впру шум, ю пташка шсова.

І тільки десь Іванова Марічка

із того світу кличе його: - Йва-а-а! ..

* * *

Стоять хатинки набурмосені.

Береться памороззю брук.

Люмінісцентні барви осені.

По ниві ходить чорний крук.

* * *

Жовтенька квітка хилитається.

А вже нічого не цвіте.

І день, як очі у китайця,

примружений. А la portee

проходять люди і дерева.

Минає осінь. А проте -

як цятка сну, як хвостик лева,

жовтенька квіточка цвіте.

* * *

Заночували птиці на лимані.

А вранці неба не було в тумані.

А ще ж дорога довга і важка.

Куди летіть? - питають вожака.

Він теж не бачить неба у тумані.

Ночуймо ще раз, каже, на лимані.

Нам не до сну, нам не до, не до,

не до!

Не rелrочіть, Господь нам явить небо.

А вранці встало сонце на лимані.

І сходить день, як пензель Піросмані.

* * *

Несе Полісся в кошиках гриби.

За болотами причаїлись Охи.

І спорить тиша голосом гарби

із реактивним гуркотом епохи.

Село сосновий виверне кожух

і йде назустріч, як весільна теща.

Осінніх вогнищ кинутий цибух

мале дитя в долоньки переплеще.

Правічну думу думають ліси,

вгрузають в мох столітні дідугани.

Переметнеться заєць навскоси -

горить асфальт у нього під ногами.

Лункі октави дальніх голосів

запише обрій у вечірній простір.

І молодик над смужкою лісів

поставить позолочений апостроф.

60

* * *

Ходить дивний чоловік по лісу.

Дивиться, дивиться, шарудить

у осінньому листі.

Розгортає траву, копирсає паморозь моху.

- Що ви, - кажу, - шукаєте?

Каже: - Себе.

У всіх повні кошики грибів.

А у нього порожній.

61

* * *

В маєтку гетьмана Івана Сулими,

в сучасному селі, що зветься Сулимівка,

.

.

до юнських грив припадею грудьми,

промчали хлопці - загула бруківка -

І тшьки гриви . . . курява . . . 1 свист . . .

лунких копит оддаленілий цокіт . . .

і ми . . . і степ . . . і жовтий падолист . . .

і цих дворів передвечірній клопіт . . .

І як за сонцем повертає сонях,

так довго вслід чомусь ДИВИЛИСЬ ми.

А що такого? Підлітки на конях . . .

В маєтку гетьмана . . . Івана Сулими . . .

Смертельний падеграс

Земля кружляє у космічнім вальсі.

Вітри галактик - вічні скрипалі.

Гармонія крізь тугу дисонансів

проносить ритми танцю по землі.

І серцю в грудях тісно, тісно, тісно!

Смички пиляють задубілий сум.

Зненацька м'язи вибухнуть первісно,

ударить кров, як електричний струм.

І не паркет, зачовганий до глянцю,

не долівки, налиплі до чобіт, -

вже вся планета - п'єдестал для танцю,

де сходять вальси з голубих орбіт.

Гримить високий гонор полонеза,

і лихом б'є об землю перепляс,

лезгинка чорна срібні гострить леза

і граціозно ходить па-де-rрас.

Шпурляв канкан мережки парижанок.

Шмагав аркан по сивих постолах.

І відчайдушний танець між ножами

шотландки танцювали на столах.

Велике діло - танець між ножами!

Танцюй собі, лиш пальчика не вріж.

Доріг війни смутні подорожани,

ми знали інший - танець бездоріж.

Десь труп коня вмерзає в сизу осінь.

І смерть впритул до мене підступа.

А я іду. А я роблю наосліп

на міннім полі обережні па.

Півкроку вбік - і все це піде прахом.

І цілий всесвіт вміститься в сльозу.

Дрімотні міни - круглі черепахи -

в землі шорсткій ворушаться, повзуть.

О піруети вимушених танців !

Хто йшов по полю мінному хоч раз,

той мимохіть і на паркетних глянцях

пригадує смертельний падеrрас.

* * *

Як сірничок, припалений від сонця,

день спалахнув, обвуглився, погас.

Верба - мов чорний покруч ікебани.

Минає день. Ну от ми й піднялись

ще на одну щаблиночку страждання.

* * *

Учора в дощ зайшов до мене Блок.

Волосся мокре, на щоках росинки.

Блідий од смутку, тихий од думок,

близький до сліз, реальний до ворсинки.

Постояв трохи, слів не говорив,

поусміхався дивними очима.

І ніч у зламах врубелівських крил

стояла довго в нього за плечима . . .

66

* * *

Вночі із хаосу безсоння

коли мій Всесвіт ожива -

як срібні птиці вилітають

ще неприборкані слова

За день банальностей і фальшу

.

.

.

ото шдюмеш СТІЛЬКИ тонн -

що не напишеш

що не скажеш

Не те ! - застогне камертон

А десь схитне свою орбіту

І тиша зорі засіва

І Хтось диктує з-понад світу

непередбачені слова

61

* * *

Калина міряє коралі

а ти летиш по магістралі

Життя - це божевільне раллі

Питаю в долі

а що далі?

'1:.J'< 11;�1/1//І

І

6}

* * *

Вдень ще літо, а надвечір - осінь.

В склепі ночі похорон тепла.

Вийдуть в ранок яблуні, як лосі,

розсохаті роги дибала.

Пийте воду, поки ще ласкава.

Лосі, лосі, жумрайте траву.

Так думки печаль прополоскала,

що, як сад під зливою, живу.

Ой, живу, впівголосу, впівсили.

Відкладаю щастя - на коли?

Скільки цвіту з мене обтрусили ...

Скільки яблук з мене продали ! ..

10

* * *

Ти знов прийшла, моя печальна музо.

Не бійся, я не покладаю рук.

Пливе над світом осінь, як медуза,

і мокре листя падає на брук.

А ти прийшла в легесеньких сандаликах,

твій плащик ледь прип'ятий на плечі.

О, як ти йшла в таку негоду, здалеку,

така одна-однісінька вночі!

Ти де була, у Всесвіті чи в Спарті?

Яким вікам світилася вві млі?

І по якій несповідимій карті

знаходиш ти поетів на землі?

Ти їм диктуєш долю, а не вірші.

Твоє чоло шляхетне і ясне.

Поети ж є і кращі, й щасливіші.

Спасибі, що ти вибрала мене.

11

* * *

Вже третій день живу у лісі,

годую білочку з руки.

Зелений мох на древній стрісі

заткали древні павуки.

У хаті глухо, як в печері.

Вікно під фресками сльоти.

І що там пустка Торрічеллі

проти такої німоти?!

А тільки вогник засвітився,

вікно зажевріло моє, -

уже і цуцик приблудився,

уже хвостом об Ганок б'є.

* * *

До шибки притулився голубок.

У дощ йому незатишно надворі.

Моя фіранка, штапельний лубок,

хитає лоджій обриси суворі.

Венеція . . . Каміння і вода .. .

Фантазія задуманої ткалі.

Осінній вітер, Синя Борода,

рве з горобин оранжеві коралі.

І це село, і дощ, і голубок,

Венеція, і повні очі смутку.

Димарик той сховався за горбок,

як підліток, що смалить самокрутку.

Я знаю, сонце буде на соші.

І дощ, і сніг - і все воно минеться.

От тільки щастя хочеться душі.

А на фіранках виткана Венеція.

* * *

В пустелі сизих вечорів,

в полях безмежних проти неба

.

.

О, СКІЛЬКИ СЛІВ

і скільки снів

мені наснилося про тебе!

Не знаю, хто ти,

де живеш,

кого милуєш і голубиш.

А знаю - ти чекаєш теж,

тривожно вгадуєш і любиш.

І я прийду в життя твоє.

Тебе, незнаного, впізнаю,

як син вигнанця впізнає

прикмети батьківського краю.

Я ради цього ладна жить.

Всі інші хай проходять мимо,

аби в повторах не згубить

одне,

своє,

неповториме.

Нехай це - витвір самоти,

нехай це - вигадка й омана!

Моєму серцю снишся ти,

як морю сняться урагани.

* * *

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «ВИ».

Чи ж неповторне можна повторити?

В моїх очах свій сум перепливи.

Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.

Свій будень серця будемо творити.

Я Вас люблю, о як я Вас люблю !

Але про це не треба говорити.

* * *

Хай буде легко. Дотиком пера.

Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.

Цей білий світ - березова кора,

по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.

Сьогодні осінь похлинулась димом.

Хай буде гірко. Спогадом про Вас.

Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.

Нехай печаль не зрушиться листами.

Хай буде легко. Це був тільки сон,

що ледь торкнувся пам'яті вустами.

* * *

Ти вчора поїхав, ти ж тільки поїхав учора,

а вже мені будень диктує дощі та й дощі.

І де ж мені взяти для дум зрівноважені чола,

для смутків сутулих - непродощимі плащі?

Вмовляю себе, що тиждень - це так небагато.

Ну що таке тиждень? Були й не такі тижні.

При згадці про тебе я гріюсь, немов при багатті.

Дощі зарядили, такі затяжні-затяжні.

Дороги розмиті, і чується крик журавлиний.

І ніч проминула, і сон не приніс забуття.

Тепер я не можу без тебе пробути й хвилини.

А якось жила ж я усе попереднє життя!

* * *

У се змінилось. Люди і часи.

Двадцятий вік уже за перелазом.

Глобальне людство хоче ковбаси,

а вже вона з нуклідами і сказом.

Упала тінь на батьківські гроби.

Вже й чорт гидує купувати душі.

В лісах тремтять налякані гриби.

З дерев стрибають підозрілі груші.

Епоха зашморгнулась, як Дункан.

Спиніться, люди. Хоч поставте кому.

Поезія потрібна дивакам.

Поети не потрібні вже нікому.

* * *

Ліс теж змінився. Може, постарів.

Чи траса порозхитувала сосни.

Чи пень старий на старості здурів

.

.

i гарну осшь ухопив за коси.

Чи навезли тут жужелиці й скла?

Зміїний цар згубив свою корону?

Радіаційна мжичка попекла,

дощі кислотні вижовтили крону?

Чи вчора з ночі проривався сніг?

Чи молодик вжалився кропивою?

Сумний їжак образився на всіх,

заліг і вкрився листям з головою.

iJ

* * *

Сороко, не кричи! Я в лісі не стороння.

Я знаю тут усіх, і знають мене всі.

І хори птиць, і цих дубів хороми.

І сосни, сосни, SOS! - тону у їх красі.

І річечка, де вранці-рано

бобри працюють філіrранно.

І лис, і лось, і те осіннє поле.

І та над яром стежечка стрімка.

І той, що вже нізвідки і ніколи

не вийде з лісу і не погука.

tlO

* * *

Твій силует за соснами,

твій голос за ялинами.

Твій крок у храмі осені,

у шелесті трави.

А дятел у беретику відстукує хвилини.

А ліс несе у вічність зелені корогви.

* * *

Ой осінь, осінь, барви чудотворні!

Як журавлі кричать твої: - Курли!

Які минають люди неповторні!

Хоч би іще хоч трошки побули !

Уже дерева - як рогаті олені.

Останнє листя облітає з крон.

Душа стоїть у пам'яті як в повені.

І тільки світить бакени Харан.

* * *

Рожеві сосни ... Арфа вечорова ...

Але прислухайсь: ми тут не одні.

Он гномики заготовляють дрова

в смарагдовій вечірній тишині.

Малесенькі Гаруни аль-Рашиди

в чарівних капцях, глянеш - і нема.

Лежить дорога, золотом прошита ...

Іде з небес березова зима ...

* * *

Марнували літечко, марнували.

А тепер осінні вже карнавали.

Душа задивиться в туман і марить обрисами літа.

Чи, може, це приснилось нам

купання в річці Геракліта?

* * *

Біднесенький мій ліс, він зовсім задубів !

Він ждав мене і думав про розлуку.

Вже листопад підкрався з-за дубів

і гай знімає золоту перуку.

Синіє день, як пізні капусти.

Приходив дощ, а потім було зимно.

Біднесенький мій ліс! - він крила опустив.

Нема грибів, хоч би який мізинок.

Біднесенький мій ліс, хіба уже пора?

А може, ти ще в осені побудеш?

Завернеш птиць сріблястого пера,

одягнеш листя і звірят побудиш.

Про що, про що скрипить твоя сосна?

Зронило сонце бурштинову краплю.

І десь хихоче химородь лісна,

що я ж до тебе по снігах не втраплю.

Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан.

Дорога буде - ні туди, ні звідти.

І наче склом затовчений туман,

упала перша паморозь на впи ...

* * *

Старі дуби, спасибі вам за осінь,

за відлітання радост1 1 птиць.

Ще, певно, я затуркана не зовсім,

що чую шурхіт княжих багряниць.

Моя княгине ! Ти ідеш вмирати,

шднявши вгору стомлене лице.

Я плачу й можу сліз не витирати.

Старі дуби, спасибі вам за це.

\. �

� -..'

Я прокидаюсь, серце калатає.

Зима стоїть персидська, як бузок,

і жоден птах її не хилитає.

Мої палаци, вежі крижані,

я в першу мить не знаю навіть, де я, -

чи там, в дитинстві, чи іще у сні,

чи в Ірпені, чи в царстві Берендея.

Я в першу мить не знаю, що це - я.

Сосновий світ здивовано вивчаю.

Я прокидаюсь. І твоє ім'я

наповнить душу сонцем і печаллю.

JO

* * *

Учора все було зелене,

сьогодні білим зацвіло.

В часи прекрасної Гелени

ще не літало НЛО.

Були Геракли і Перикли,

і не порнуха, а Парнас.

Навіщо ми до всього звикли?

Навіщо звикло все до нас?

Життя ж коротке і шалене.

Летить, як цифри на табло.

Учора все було зелене.

Учора все іще було.

J1

* * *

Сніги метуть. У вікнах біле мрево.

Антени ловлять клаптики новин.

На білий вальс запрошую дерева,

на білий вальс вітрів і хуртовин.

Хай буде сніг, і музика, і вечір.

Хай серце серцю сплачує борги.

О покладіть гілки мені на плечі,

з мого життя пострушуйте сніги!

Я вас люблю за те, що ви дерева.

Що ви прийшли до мене, що ви тут.

Зима стоїть, скляна і перкалева.

Метуть сніги. Сніги метуть, метуть . . .

JJ

* * *

Снігурчик прилетів червоногрудий

та й сніг клює. Біда його жене.

О місяць грудень,

добрий місяць грудень!

У тебе в грудях серце крижане.

J5

Свят-Вечір

Мороз малює у віконці.

Узваром дихає кутя.

І Мати Божа на іконці

у хустку кутає дитя.

Побудь дитиною, синочку.

Твоє дитинство золоте.

Ще вітер віє у терночку

І дерево на хрест росте.

Ще час не сплинув за водою.

Ще Юда спить у сповитку.

Он гурт з різдвяною звіздою

уже на ближньому кутку.

Поколядують і засіють.

Ще, може, буде і життя.

Ти на Голгофі вже Месія,

а на руках іще дитя.

J/

* * *

На віях тиші мерехтять сніжинки.

Зима крізь вії дивиться на світ.

Шляхи і діти їх - стежинки -

шукають вранці згадку до воріт.

Село в снігах, як чаша кришталева,

у срібних жилках скованих джерел.

Ідуть у білих каптурах дерева,

понамерзали брови у дерев.

Їм білий вітер розвіває поли,

вони бредуть, похилені, на шлях,

де гайвороння, чорне як ніколи,

шматочок сонця ділить у полях.

* * *

Мені снилась бабуся, що вона ще жива.

Підійшла, як у церкві, засвітила слова.

Муркнув Кіт у чоботях, поклонився і зник.

Засміялася миша. Позіхнув домовик.

Подивився Архангел на святого Іллю, -

сон вже хоче приснитись, а я ще не сплю.

В хаті тихо-претихо. І натоплена піч.

Інкрустований місяць в заворожену ніч.

Хуртовини

Jь

Циферблат годинника на розі

хуртовини снігом замели ...

Нам з тобою, видно, по дорозі,

бо ішли й нікуди не прийшли.

Знов ті самі вулиці незрячі

і замету хвиля снігова.

Нам з тобою легко так, неначе

вітер нам підказує слова.

- Підкажи найлагідніше слово,

я його слухняно повторю.

Розгуляйся буйно і раптово,

заглуши усе, що говорю ! -

Не було ні зустрічі, ні туги.

Не було пориву і жалю.

Я спокійна.

Я щаслива з другим.

Я тебе нітрохи не люблю.

А якщо заплачу і руками

я торкну ясне твоє чоло, -

нас не бачать леви біля брами:

левам очі снігом замело.

Біла симфонія

Було нам тоді не до сміху.

Ніч підняла завісу -

... біла симфонія снігу

пливла над щоглами шсу.

А ліс, як дрейфуюча шхуна,

скрипів, у льоди закутий.

І хлопець, зворушливо юний,

сказав із дорослим смутком:

- Ти пісня моя лебедина,

останнє моє кохання. -

В такому віці людина

кохає завжди востаннє.

Бо то уже справа гідності -

життя, бач, як сон, промайнуло.

Підлітки для солідності

мусять мати минуле.

Завіяні снігом вітрила

звисали, як біла гичка . . .

Я теж йому щось говорила,

.

.

1 теж, певно, щось трапчне.

Було кохання фатальне,

майже з драми Ростана.

Я тільки сніг пам'ятаю,

отой, що давно розтанув.

Білу симфонію снігу.

Шхуну, в льоди закуту .. .

А нам з тобою - до сміху!

А нам з тобою - не смутно !

І добре тобі, і весело

на білому світі жити.

Ти тільки, як всі воскреслі,

не любиш про смерть говорити.

І маєш, напевно, рацію.

Минуле вмерзає в кригу.

І це вже не декорація . . .

Біла симфонія снігу.

Стогне завія до рання,

зламавши об ліс крило . . .

Ти - моє перше кохання.

Останнє уже було.

* * *

Гуде вогонь - веселий сатана,

червоним реготом вихоплюється з печі ...

А я чолом припала до вікна,

і смуток мій бере мене за плечі.

Сама пішла світ за очі - аби

знайти від тебе крихту порятунку.

Мої думки, як дикі голуби,

в полях шукали синього притулку.

Сама втекла в сніги, у глухомань,

щоб віднайти душевну рівновагу.

І віднайшла - гірку печаль світань,

і п'ю, немов невиброджену брагу.

І жду якогось чуда із чудес.

Читаю ніч, немовби чорну книгу.

Якщо кохаєш - знайдеш без адрес

оцю хатину за морями снігу.

І відпливаю поночі одна

на кризі шибки у холодний вечір.

І спить в печі веселий сатана,

уткнувся жаром в лапи головешок.

JJ

* * *

. . . Німе кіно - оця моя стіна,

оця холодна, біла-біла-біла,

де за хрестом замерзлого шкна

стоїть зима, кошлата, як Сибілла.

Де тінь моя окремо при мені

по хат1 ходить, кутається в хустку.

Веселий фільм, нівроку, на стіні,

сама від себе хочу у відпустку.

Лети, душа, у сонячні краї,

у вирій мислі, у країну слова.

А тінь моя - не візьмемо її,

нехай у пічку підкидає дрова.

Хай проводжає всіх моїх птахів.

Це тінь сумна, бо тіні всі черниці.

Отут спочину після всіх шляхів

і напою Пегаса із чорнильниці.

Ох, бідний кінь, гірке його пиття !

Жив на Парнасі і жував би квіти.

Нелегко, брат? Нічого, це життя.

А ми з тобою все-таки джигіти.

101

* * *

Так часом тяжко, що мені здається,

що серце в грудях вже не б'ється.

Що залишилась по мені

лиш тінь від мене на спн1.

І ця печаль, прискіплива, як слідчий.

І ця строфа, оголена, як відчай.

І дикий хміль, примерзлий до воріт.

І на криниці необбитий лід.

101

* * *

І я не я, і ти мені не ти.

Скриплять садів напнуті сухожилля.

Десь грає ніч на скрипці самоти.

Десь виє вовк по нотах божевілля.

Бере голодну тугу - як з ножа.

Дзвенять світів обледенілі дзбани.

І виє вовк. І вулиця чужа

в замет сміється чорними зубами.

І виє вовк, ночей моїх соліст ...

Заклацав холод іклами бурульок.

Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,

в сузір'ї Риб вловивши кілька тюльок.

Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.

Ти розкажи свою пригодувовчу.

А смушки скинь. Навіщо камуфляж?

Ти краще вий. А я собі помовчу.

Погрійся тут, моя нічна мана,

хоч ми із казки вибули за віком,

аж поки ранок в чорне доміно

зіграє з нами вогниками вікон.

Аж поки сонце перепалить пруг

і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі ...

Лежить овеча шкура завірюх ...

і скімлить пес розумний на порозі ...

105

* * *

Лежать сніги. Я виглядаю весну.

Бона десь там, де змерзли солов'ї.

Бона іде . . І я тоді воскресну.

.

Я жду її. А може, не її.

Я жду себе. Не знаю, чи діждуся,

бо це ж не я в ці тоскні вечори!

Соснові плечі вивірка обтрусить,

стрічати весну вийдуть явори.

Бона іде - півнеба над плечима.

І я іду - проз мертвий живопліт.

У вікон призьби тануть під очима.

Сидить на призьбі гофманівський кіт.

107

Тінь королеви Ядвіги

Вчора я ночувала у кімнаті короля Фердинанда.

Ліжко під балдахіном, золота бахрома.

Цілу ніч купідони несли зі стелі гірлянди.

Чомусь було дуже сумно, чому - не знаю сама.

Давила бархатна тиша. Чаїлися тіні в портьєрі.

Зима за вікном завалиста, і так натопили піч,

що тихо вночі скрипіли вузькі старовинні двері,

розсохлось горіхове дерево,

і стіни скрипіли всю ніч.

Казали, ті дивні двері ведуть у горішні покої.

Жила там колись Ядвіга, щаслива із королев.

Вночі спускалась по сходах,

торкала двері рукою, -

король до ніг королеви лягав,

як приборканий лев.

Які там трони й корони, було тут лише кохання.

Якщо за коня - півцарства,

то що ж тоді за любов? !

Скрипіли невидимі двері, і чулося тихе зітхання,

літали ліпні купідони, і тайнами дихав альков.

Ця дивна музика сходів".

Ця тиша барви індіго".

Не спалось мені, не спалось !

Хтось плакав". І тінь на склі.

Чого ти ходиш, Ядвіго?

Король твій помер, Ядвіго !

Лише на всьому, на всьому -

герби його й вензелі.

105

Ця ніч мені буде надовго -

як рицарська давня балада.

Зима. Стародавній замок.

Печаль королівських лип.

Усе минуло, Ядвіrо. І царство минуло, і влада.

Одне лишилось, Ядвіrо.

Оцей твій жіночий схлип.

106

* * *

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

а розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли міражі.

І як ми будем, як тепер ми будем? ! -

.

. . .

.

.

таю вже рщю І таю чуж1.

Ця казка днів - вона була недовгою.

Цей світлий сон - пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! -

воно лишилось на усе життя.

101

* * *

І дощ, і сніг, і віхола, і вітер.

Високовольтна лінія Голгоф.

На біле поле гайвороння літер

впаде як хмари, цілі хмари строф.

Нове століття вже на видноколі,

і час новітню створює красу.

А ритми мчать - як вершники у полі.

А рима віршам запліта косу.

І в епіцентрі логіки і стресу,

де все змішалось - рідне і чуже,

цінує розум вигуки прогресу,

душа скарби прадавні стереже.

10tY

Флейта Афіни

Ти знаєш, чому Афіна сама не грала на флейті?

Помітила - як негарно, коли надуваються щоки.

Вона ту флейту створила, але віддала її Пану,

бо Пан все одно небритий, у нього й ноги кошлаті.

Тож хай собі грає на флейті, йому не завдасть це шкоди.

А жінці, та ще й богині, подумати треба спершу.

Політика, мої пані, то діло збиткове для вроди.

І щоки треба надути, і рот треба мати, як вершу.

10J

* * *

Так хочеться якоїсь етики.

Пера, і пензля, і струни.

Якоїсь дивної поетики

в шляхетних німбах сивини.

Натомість маєм бздуру модню,

амбіцій вистріпаний рюш.

І чорний викид сірководню

з отруєних СТОЛІТТЯМ душ.

110

Шпиль Туги

В підніжжі Туги - остраху ковток.

Вібрує трос, блищать на сонці дуги.

Прощай же, радосте, бо я беру квиток,

беру квиток на шпиль самої Туги!

Там холодно. Там високо і сніг.

Там чорний Всесвіт наляга на плечі.

Там крижаної піфії триніг

куриться димом білої хуртечі.

Сліпучий магній снігових пустель,

хребтів баских затягнуті попруги.

Нема осель. Весела карусель -

червоно-жовті крісла, як папуги.

На стиках троси кидає у дріж,

висока даль читається складами.

Лечу над білим болем бездоріж,

над вовчими голодними слщами.

А врешті - синтез. Врешті - результат.

Отак злетіть без дріб' язку валізи

на верховину Туги серед Татр,

в гірських вітрів трагічні вокалізи.

Людина, я, всіх горестей мішень,

на самий шпиль дісталася - і от я!

Десь чоловічок, схожий на женьшень,

сотає звук тірольського іодля.

Зимове сонце на плечі, мов глек.

Внизу далеко смужечка дороги.

Сніги і я. Над присмерком смерек -

усіх печалей білі епілоги.

111

* * *

Мені завжди здавалося, що у Греції

навіть статуї теплі.

А сьогодні передавали, що у Греції випав сніг.

Муза історії Кліо, мабуть, одморозила душу.

Бідні священні бики бога Геліоса,

де ж їм тепер пастися -

на ракетній базі? !

-

11J

22

Два чорні лебеді

календарного білого моря

випливають із ночі і знову кудись у ніч

лебедин і лебідка

лебедин і лебідка

чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч

ПОТІМ ВИПЛИВУТЬ ЗНОВУ

з багряної дельти світанку

віковічні абсурди кричать в пелюшках «кува! »

22-го березня 22-го вересня

22-го жовтня

22 22 (двадцять два)

чорні лебеді часу з якого вони Дунаю

де ночують вони і які вони зорі клюють

я нічого не знаю нічого нічого не знаю

буду я чи не буду через місяць вони припливуть

о які незворушні над морями вселюдської крові

.

.

випливають 1з ноч1 1 знову кудись у юч

а як глянути зблизька -

дзьоби у них пурпурові

чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч

115

* * *

На старих фотографіях всі молоді.

За роками людина сама себе кличе.

У зіницях печалі, як в чорній воді,

відбиваються люди, дерева, обличчя.

І стонадцятий сніг ті поля притрусив,

і уже прилетять не ті самі лелеки.

Біля каси такий незворушний касир,

зафіксовану мить вибиває, мов чеки.

Білі, білі обличчя у чорній воді,

неповторні обличчя навік зостаються.

На старих фотографіях всі молоді.

На старих фотографіях мертві сміються.

117

* * *

У Корчуватому, під Києвом,

рік сорок другий, ожеледь, зима.

Рябенький цуцик п'ятами накивує.

Знічев'я німець зброю підніма.

І цілиться. Бо холодно і нудно

йому стоять, арійцю, на посту.

А навкруги безсмертно і безлюдно,

бо всі обходять німця за версту.

Лишає мить у пам' яті естампи.

Ворона небо скинула крильми.

Вже скільки снігу і подій розтануло

там після тої давньої зими !

Вже там цвіли і квіти незліченні,

вже там і трасу вивели в дугу .

... А все той німець цілиться знічев'я .

... А все той песик скімлить на снігу.

115

Чорнобиль-2

Ліси хриплять застуджено, як бронхи.

У Зоні тиша. Тиша гробова.

Лиш мілітарним привидом епохи

« Чорнобиль-2» над лісом проплива.

Фантом, кістяк, антена дальніх стежень, -

.

.

.

вш прихопив т1 сосни шд пахви.

Там спить їжак. Їжак узимку лежень.

І ніч іде з ліхтариком сови.

Там мох скубе косулька ще не вбита.

У пнях живуть древлянські ще боги.

Там все друкує ратички й копита

.

.

1 вишиває хрестиком сюги.

Але, ліси розсунувши плечима,

фантом іде, куди його не ждуть.

І тільки села мертвими очима

його у далеч тоскно проведуть.

Йому не треба кленів і акацій,

.

.

.

ю голо сш, ю мальви на тину.

Вже навіть ржавим залишком локацій

він може думать тільки про війну.

Не ясні зорі і не тихі води.

І ліс рудий. І стежки аніде.

А він стоїть. Він цар Антиприроди.

І на вітрах антенами гуде.

116

* * *

Старесенька, іде по тій дорозі.

Як завжди. Як недавно. Як давно.

Спинилася. Болять у неї нозі.

Було здоров'я, де тепер воно?

І знов іде ... Зникає за деревами ...

Світанок стежку снігом притрусив.

Куди ж ти йдеш? Я жду тебе ! Даремно.

Горить ліхтар - ніхто не погасив.

Моя бабусю, старша моя мамо !

Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!

Якими я скажу тобі словами,

що ти в мені повік не одболиш !

Земля без тебе ні стебла не вродить,

і молоді ума не добіжать !

Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,

і насіння у вузликах лежать!

Ну, космос, ну, комп'ютер, нуклеїни.

А ті казки, те слово, ті сади -

і так по крихті, крихті Україна

іде з тобою, Боже мій, куди? !

Хоч озирнись ! Побудь іще хоч трішки !

Ще й час є в тебе, пізно, але є ж!

Зверни додому з білої доріжки.

Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?

Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла.

Тоді був травень, а тепер зима.

Зайшла б, чи що, хоч сльози мені втерла.

А то пішла, й нема тебе, й нема . . .

Старесенька, іде чиясь бабуся,

і навіть хтозна, як її ім' я.

А я дивлюся у вікно, дивлюся,

щоб думати, що, може, то моя.

111

* * *

Дзвенять у відрах крижані кружальця.

Село в снігах, і стежка ані руш.

Старенька груша дихає на пальці,

їй, певно, сняться повні жмені груш.

Їй сняться хмари і липневі грози,

чиясь душа, прозора при свічі.

А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.

У вирій полетіли рогачі.

Дощу і снігу наковтався комин,

і тин упав, навіщо городить?

Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,

улітку він під грушею сидить.

І хата, й тин, і груша серед двору,

і кияшиння чорне де-не-де,

все згадує себе в свою найкращу пору.

І стежка, по якій вже тільки сніг іде . . .

11J

Зимовий етюд

Ходила яблуня і стукала у вікна.

Бульдозер до кінця не викорчував сад.

І яблуня одна, нікому не підзвітна,

хазяїна свого шукала навздогад.

Та так і не знайшла, було багато вікон.

Доми все кам'яні, і вікна все чужі.

І яблуня одна стояла серед віхол.

Залізний пес гарчав у гаражі.

120

* * *

Зустрілись двоє, хлопець і дівча.

Та й ходять, ходять, і нема де сісти.

І сніг іде. І песик докуча.

І по дворах гасають хокеїсти.

Якась холєра дивиться з вікна.

І лід блищить. Машини роблять трюки.

І десь іде компанія блатна.

І холодно. І він їй гріє руки.

І кожне слово на тремку вагу.

І день сумний, і все-таки веселий.

І молодість застрягла у снігу,

мов коники дитячих каруселей.

111

Трамплін для сосен і снігів

В кишені був квиток. А снігу по коліна.

Ходжу на лижах майже як пінгвін.

Але вдесяте падаю з трампліна.

Ідея фікс - узяти цей трамплін!

Він був крутий, він був гора горою,

він був магніт, котрий мене притяг.

І те, що зранку почалося грою,

.

.

шд веч1р стало справою життя.

Узять трамплін!

І з'їхати, як Сольвейr.

Як з крижаними крилами Ікар.

Для себе. Для снігів оцих. Для сосен.

Для того, щоби страх не виникав.

Розбитися. Згоріть, мов єретичка.

В огні ангін ковтати анальгін.

Підожде час. Підожде електричка.

Підожде потяг. Я візьму трамплін!

І я взяла. Була цим вельми горда.

У хуртовини виграла парі.

Є строга радість - взять трамплін рекордний.

Без публіки. Без премій. Без жюрі.

1JJ

* * *

А що? І я спочину на хвилинку.

Сама собі запалюю ялинку.

Ліхтарики нехай замерехтять,

сніжиночки нехай собі летять.

І про життя спитаю у зозульки.

Бона мовчить, обкльовує бурульки.

Над нею висить шишечка кедрова.

Життя складне, зозулька паперова.

І поживу в малесенькій хатинці,

що так притульно висить на ялинці,

де заглядає в зоряні віконця

Кіт у чоботях з вусами гасконця.

І там ніхто мене вже не дістане,

і срібен дощик йти не перестане.

І знову тихо погашу ялинку.

А що, і я спочила на хвилинку.

115

* * *

Скупе, аж біле, сонце над полями.

Вдягає хлопець шапку на бігу.

Мигтять в очах чотири чорні плями -

рябенький пес на білому снігу.

А я дивлюсь, а я чомусь радію.

Моя душа від поля до небес.

А власне, справді .. . теж мені подія .. .

Сніги і хлопчик, і рябенький пес.

117

* * *

Ще плечі сосен в срібних еполетах,

ще брузументи ворон їм клює.

А там десь, може, на чужих планетах

весна дібровам листя роздає.

Сніги ідуть сумні і нетутешні,

ідуть і йдуть із неба врізночас -

мов пелюстки космічної черешні

холодний всесвіт струшує на нас.

Десь там галактик зоряна танечність.

А де початки, де її кінці?

Ідуть сніги . . . Плюс мінус безконечність . . .

Сніжинка тане в мене на щоці.

* * *

Вже десь мене ліси ті виглядають

на поцілунку неба і полів.

Ще буде все. Ще дні похолодають.

Іще мороз прихватить журавлів.

Іще трава зіщулиться і змерзне,

іще печальні скажуться слова.

Ще на світанку білому розверзне

небесні брами хмара снігова.

Ще щоки у зайців позападають,

бруньки повідморожують носи.

А вже мене ліси ті виглядають,

і я вже виглядаю ті ліси.

11ь-

* * *

Виходжу в ніч. Іду назустріч долі.

Дорога спить, і тиша навкруги.

Ідуть мої супутники - тополі.

Лежать мої сучасники - сніги.

А темрява! Іду, не спотикаюсь.

А люди, люди! Десь вони та є.

І все-таки, до чого я торкаюсь,

воно ж таки хоч трохи відтає.

111

* * *

Сніги і ніч. І ліс дорогу пише.

І спить в снігах все тепле і живе.

Лиш іноді захриплий голос тиші

чиюсь зорю із вічності позве.

* * *

Моя пам'ять плаче над снігами,

де стоять берези і хрести.

У зимові срібні амальгами

біле сонце хоче прорости.

Я живу, бо ще мені живеться.

Бо живу, дав Бог мені снаги.

Із твого невидимого серця

кров калини капле у сніги.

12J

* * *

Біля білої вежі

чорне дерево. Спи.

Ми самотні в безмежжі. Хай нам сняться степи.

Хай присниться що хоче. Поле, човен, млинок.

Може, хто нас із Марса розглядає в бінокль.

А яке йому діло, ми собі летимо.

Ми отут на планеті, він собі отамо.

Тільки зорі в нас спільні та небесні степи.

Біля білої вежі

чорне дерево. Спи.

іе7tУІ« !f)11t:Л� І

К/? �JLI 14 jtJ .L/ І??і.-/Х�

І засміялась провесінь: - Пора! -

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом -

дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра -

усі ідуть за часом, як за плугом.

За ланом лан, за ланом лан і лан,

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,

вони уже в тумані - як туман -

усі вже йдуть за часом, як за плугом.

Яка важка у вічності хода! -

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.

Така свавільна, вільна, молода -

невже і я іду вже, як за плугом? !

І що зорю? Який засію лан?

За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.

Невже і я в тумані - як туман -

і я вже йду за часом, як за плугом? ..

15/

* * *

Блискоче ніч перлиною Растреллі.

З гори збігає Боричів узвіз.

І солов'ї, пташині менестрелі,

всю ніч доводять яблуні до сліз.

Цвіте весна садами молодими,

шумлять вітри, як гості з іменин.

В таке цвітіння, князю Володимире,

тобі не важко бути кам'яним?

15>

Досвід. Акація

Весна, дівчисько в ластовинні,

ще не ціловане в уста,

світанки жовті, аж левині,

хорал, проспіваний з листа

такими щиглями, канарками,

перепелиними капелками,

дзвенить лісними закамарками,

цвіте рясними закапелками!

Цвіте акація, акація -

на хмарі біла аплікація -

мого дитинства експшкащя -

і просто так - цвіте акація!

Тепер дітей годуй не кетями.

- Дівча, а кинь-но і мені! -

Ряхтять акацій білі кетяги

в прудкій дитячій пелені.

Весна збиває шумовиння

у пелюсткове ескімо, -

а що ж ми винні, що ж ми винні,

що вже акацій не їмо? !

О , як їх їлося - як ласощі !

З росою, сонцем і стеблом.

Як смачно плямкалось, як лазилось

по верховіттях над селом !

О, як їх їлося, вминалося,

хрумтілося із мокрих жмень !

А щось таке в житті миналося,

миналося із дня у день ...

Тепер куштую цвіт з галузки -

струшу росу ... зломлю стебло ...

Дивлюсь, щоб там якої кузки,

якої кузки не було.

156

* * *

Дощі програють по городах гаму.

Трусне зелені кучері весна.

Педалі днів натисне під ногами -

і заспіває пташка голосна.

Засяють ночі зорями жасминно.

А срібний дощ підніме жалюзі -

півонії, рожеві, як фламінго,

стоять в городі на одній нозі.

1Il

* * *

Вечір дуже турецький.

Півмісяць, і зірка, і млосно.

Півонії дуже гарні. Вуста в них напіввідкриті.

А хто тут - за дощ?

Долоньки. Зелені. Одноголосно.

А вас же вночі скупають, вже зрізаних, у кориті.

Вночі налетять татари, ударять вас ятаганом.

Вони вже десь недалеко. Вони уже десь

причаюються!

Вночі я писатиму вірші. Аж - стогін.

То я на rанок.

Півонії всі вже зрізані. Вони уже не пручаються.

І тільки ловлять городи

пелюстки їхньої вроди . . .

І тільки кілька сльозин

з обдемкуватих корзин . . .

Складає букети тітка

незгірше якого японця.

А скільки коштує квітка?

Не знаю. Спитайте у сонця.

* * *

Ожинова-пташиний ліс. Озера всі в лататті.

Одну сосонку вишиває

сріблястим шовком павучок.

Із цих озер пили ще динозаври.

І плив туман великоднів русальних.

Але ж біда народу, де на завтра

уже не залишається казок!

f/.J� (___ rJ.;a�Jll({'

І

15)

Ще одна весна

Білка струсить жовту глицю,

сонну бруньку сколихне.

На березу, на ялицю

вітер лагідний дмухне.

Набіжить весела хмарка.

Ліс безсмертний, як душа.

Знов простягне руки Мавка

і - не знайде Лукаша.

171

* * *

І сонце, й сніг, і ожеледь, все разом.

І я не знаю, це весна чи ні?

Сваровськи би позаздрив дивним стразам,

що мерехтять у мене на вікні.

Не встигне поле зазимків злякатись,

не встигне вийти річка з берегів, -

Весна пливе під парусом акацій,

Зима пливе під парусом снігів.

171

* * *

Весна.

А вітер - наче восени.

Чекає дощ зірватися щомиті.

Як рідко ти приходиш в мої сни!

Великим смутком спогади омиті.

* * *

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

177

* * *

А вечір пролітає, наче крижень,

черкнувши місто синіми крильми.

У сріблі заворожених наближень

ми вже як тіні, ми уже не ми.

Це як гіпноз, як магія безодні,

як струм жаги, що в голосі болів,

коли вуста пекучі, аж холодні,

уже не здатні вимовити слів.

* * *

Отримала я ненаписаний лист.

Торкнула той лист, як струну гітарист.

Я чую слова, де ні слова нема.

Я теж, як і ти, від любові німа.

Кохання - це мука. Кохання - це хист.

Кохання - це твій ненаписаний лист.

176

* * *

Як холодно ! Акація цвіте.

Стоїть, як люстра, над сирим асфальтом.

Сумної зірки око золоте,

і електричка скрикнула контральто.

Я тихо йду. Так ходять скрипалі,

не сколихнувши музику словами.

Єдина мить - під небом на землі

отак побути наодинці з Вами!

Ви теж, мабуть, десь тихо ідете.

Страждання наше чисте і терпляче.

Як холодно ! " Акація цвіте.

Як холодно ! Душа за Вами плаче.

* * *

Такий чужий

і раптом - неминучий.

Химери хмар задушать горизонт.

Земля вдихне глибинна і жагуче

на вишняках настояний озон.

Мені нестерпно, душно, передгрозно.

Ліловим чадом туманіє без.

Гудуть ліси, риплять дубові кросна,

парчеву зливу виткавши з небес.

Лягла грози пульсуюча десниця

на золоте шаленство голови.

Мені, мабуть, ніколи не досниться

сліпучий спалах чистої жаги.

Гроза мені погрожує громами,

закутий біль спинає на диби.

Нехай смакують почуття гурмани,

а ти стихія - любиш, так люби !

Все, що було, минулося, одмучило.

О як сліпить грозою ткана ніч!

Люблю.

Чужого.

Раптом - неминучого.

Тужу тонкою млістю передпліч.

17J

* * *

Ти пам'ятаєш, ти прийшов із пристані.

Такі сади були тоді розхристані.

І вся в гірляндах, як індійська жриця,

весна ряхтіла в іскорках роси.

Плакучі верби не могли журиться,

такі були у іволг голоси!

А під вікном цвіли у нас троянди.

Не вистачало трішечки доби.

А по дашку прозорої веранди

ходили то дощі, то голуби ...

150

* * *

Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.

На росах і дощах настояний бузок.

Оця реальна мить вже завтра буде спомином,

а післязавтра - казкою казок.

А через півжиття, коли ти вже здорожений,

ця нереальна мить - як сон серед садів !

Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,

і навіть той їжак, що в листі шарудів.

151

* * *

Я виросла у Київській Венеції.

Цвіли у нас під вікнами акації.

А повінь прибувала по інерції

і заливала всі комунікації.

Гойдалися причали і привози.

Світилися кіоски, мов кіотики.

А повінь заливала верболози

по саме небо і по самі котики.

О, як було нам весело, як весело !

Жили ми на горищах і терасах.

У се махало крилами і веслами,

і кози скубли сіно на баркасах.

І на човнах, залитими кварталами,

коли ми поверталися з1 школи,

дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами

балкончиків причалені rондоли.

І слухав місяць золотистим вухом

страшні легенди про князів і ханів.

І пропливав старий рибалка Трухан.

Труханів острів". острів Тугорханів".

А потім бомби влучили у спокій.

Чорніли крокв обвуглені трапеції.

А потім повінь позмивала попіл

моєї дерев' ян ої Венеції.

15J

* * *

Цей дощ - як душ. Цей день такий ласкавий.

Сади цвітуть. В березах бродить сік.

Це солов'їна опера, Ла Скала!

Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік.

Тут по дворах стоїть бузкова повінь.

Тут ті бузки проламують тини.

Тут щука йде, немов підводний човен,

.

.

І прилпають гуси щовесни.

Але кленочки проросли крізь ганки.

Жив-був народ над Прип'яттю - і зник.

В Рудому лісі виросли поганки,

і ходить Смерть, єдиний тут грибник.

1>.J'

* * *

Чорні верби над ставом. Білий вечір води.

Зірка впала кристалом на самотні сади.

Пробиваєш кирзою ту некошену гущ,

як в часи мезозою серед первісних пущ.

Ріки в'ються вужами. Цезій гусне в крові.

Динозаври іржаві пасуться в траві.

Як невидимий ящір, кігті випустив дріт.

І летить птеродактиль, він тепер вертоліт.

* * *

Страшні корчі вербових ікебан.

Зникаєм, як етруски і ацтеки.

Недавно в Чорнобилі дикий кабан

переходив вулицю біля аптеки.

Людей нема, а яблуні цвітуть.

І мертва річка зблискує, як ртуть.

* * *

Заворожили ворони світанок -

не сходить сонце - тільки кар та кар.

Розбившися грудьми об полустанок,

в траві лежить березовий Ікар.

Пливе перон за сизими шибками.

Туман". Шлагбаум". Тиша". Переїзд".

Дерева, як закидані шапками,

стоять у rронах ще порожніх гнізд.

Пройти уранці вулицями тиші.

Знайти готелик. Скинути пальто.

І де я, хто я, - полустанків тисячі, -

хоч день, хоч два не знатиме юхто.

І тільки шум далекого прибою -

дерева, люди, вулищ, мости".

Валізу віршів привезти з собою

з цього притулку тиші й самоти.

1П

* * *

Щасливиця, я маю трохи неба

.

.

. .

І двІ сосни в туманному ВІКНІ.

А вже здавалось, що живого нерва,

живого нерва не було в мені!

Уже душа не знала, де цей берег,

уже втомилась від усіх кормиг.

У громі дня, в оркестрах децибелів

ми вже були як хор глухонімих.

І раптом, - Боже ! - після того чаду

і тарапати, рівної нулю, -

я чую дощ. Він тихо плаче правду,

що я когось далекого люблю.

І чую тишу. І співають птиці.

Проходять люди гарні і незлі.

В пахучій хмарі дощової глиці

стоїть туман, як небо на землі.

Пасуться тіні вимерлих тарпанів,

навшпиньки ходять сутінки і сни.

Весна підніме келихи тюльпанів, -

за небо вип'ю і за дві сосни!

* * *

Настане день, обтяжений плодами.

Не страшно їм ні слави, ні хули.

Мої суцвіття, биті холодами,

ви добру зав'язь все-таки дали.

І то нічого, що чигали круки,

що проминуло так багато літ.

З такого болю і з такої муки

душа не створить бутафорський плід.

* * *

Все, що буде, було і що є на землі,

і сто тисяч разів уже бачене й чуте,

сірі вузлики ранку - твої солов'ї,

все це тшьки одне нерозгадане чудо.

Знаю склад біосфери, структури кислот,

все, що є уприроді, приймаю як даність.

Я, людина двадцятого віку, - і от,

зачудована, бачу лише первозданність!

� /;щ (!!µ/()

� /;' /7 { vФ4tlJ

/

Сади стояли в білому наливі.

Іскрив зеніт, як вольтова дуга.

А ми були безсмертні, бо щасливі.

За нами пам' ять руки пр ост яга.

167

* * *

Люблю твій степ і подих твого степу.

Міраж кринички і міраж осель.

Поклавши крила на велику спеку,

стоїть над степом сірий журавель.

Тут всіх було - і половця, і грека.

Віки замкнула на басовий ключ

бандура степу, бурштинова дека

з голосниками гайдамацьких круч.

Громи рокочуть десь там на пониззі.

Люблю твій степ. У се твоє люблю.

Мені самотньо, як в Червоній книзі

останньому у небі журавлю.

1ь>

* * *

Крилатий грім, вуздечка блискавиці.

Ліси пригнули голови д'землі.

Ущухли води і примовкли птиці,

поснули в травах квіти й мотилі.

Ворона сіла на старенький бовдур,

сидить, крилом обмахуючи одур.

У річці важко ходиться лящу.

Лепече листя, хочеться дощу.

166

* * *

Мене ізмалку люблять всі дерева,

і розуміє бузиновий Пан,

чому верба, від крапель кришталева,

мені сказала: «Здрастуй! » - крізь туман.

Чому ліси чекають мене знову,

на щит піднявши сонце і зорю.

Я їх люблю. Я знаю їхню мову.

Я з ними теж мовчанням говорю.

161

* * *

В. Ц.

Цей ліс живий. У нього добрі очі.

Шумлять вітри у нього в голові.

Старезні пні, кошлаті поторочі,

.

.

.

ЛІТОПИС ТИШІ пишуть у трав�.

Дубовий Нестор дивиться крізь пальці

на білі вальси радісних беріз.

І сонний гриб в смарагдовій куфайці

.

.

.

дощу напився 1 за день шдр1с.

Багряне сонце сутінню лісною

у просвіт хмар показує кіно,

і десь на пні під сивою сосною

ведмеді забивають доміно.

Малі озерця блискають незлісно,

колише хмара втомлею громи.

Поїдемо поговорити з лісом,

а вже тоді я можу і з людьми.

* * *

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

1ьJ

* * *

Хтось є в мені, і я питаю: - Хто ти?

- Не знаю, - каже. - Може, хто в роду.

Мене водив під руку Аристотель

в якомусь дуже дивному саду.

Згасало сонце у вечірніх лузах.

Десь в Римі правив Тит або Нерон.

А я тоді жила у Сіракузах,

писала вірші золотим пером.

Я скрізь своя, і я ніде не дома.

Душа летить у посвіті епох.

І де цей шлях почався, - невідомо.

І де урветься, знає тільки Бог.

110

Ящірка Івашкевича

На руїнах грецького театру

гріється, маленька і вертка,

ящірка, яку ще Івашкевич

бачив хтозна скільки літ тому.

Певно, то була її пра-пращурка.

Час ішов і думав не про них.

Все та ж сама і та ж сама ящірка

гріється на сходах кам'яних.

Ні трави, ні дерева, ні кущика.

Ані вранці Божої роси.

Лиш театру грецького акустика

оббива об скелі голоси.

Сон богів, Сицилія, Тринакрія,

що живе у вимірі сторіч, -

ящ1рка та сама чи однакова -

це для неї несуттєва річ.

Але нам, чий термін наче міна,

що під кожним рветься і гримить, -

Сіракузи, Етна, Таорміна,

подаруйте Вічність хоч на мить !

Пані Етна піднімає келих,

повний магми й чорного вина,

і питає, - де той Івашкевич,

що про неї вірші написав?

А його давно уже немає.

Вже він Лету перейшов убрід.

Лиш на сходах ящірка дрімає,

що її ще бачив Евріпід.

1і1

* * *

У мить натхнення Бог створив Сицилію.

Створив її із каменю суцільного.

В чоло поцілував,

перехрестив

і на долоні в море опустив.

* * *

По сей день Посейдон посідає свій трон.

У правиці тримає тризуба.

Б голубій одіссеї реліктових крон

причаїлась і зваба, і згуба.

За кущами заліг як не Фавн, то Амур.

А мужчини високі і мужні.

І виходить із піни антична rламур,

виливаючи море із мушлі.

Понад хмари стоїть величавий Парнас.

На Олімпі лютує Юнона.

І Пегас, як фугас, пролетів і погас,

зачепивши крилом Посейдона.

Просто хочеться моря. Ні Скілл, ні Харибд.

І богиню із піни, невзуту.

Поки танкер якийсь не наскочить на риф

й не розіллє муари мазуту.

1�J'

* * *

День світився, як свята Цецилія.

Дерся плющ на сходи і стіну.

Два ченці, на те ж вона й Сицилія, -

обробляли нивку кам'яну.

Вітер віяв з моря і з Тунісу.

Час ішов античний, навпаки.

В кам'яному вусі Діоніса

гомоніли люди і віки.

Тут жили мандрівники й поети.

Тут колись причалив Одіссей.

На моєму клаптику планети

землю не виборюють у скель.

Там rрунти родючі і надійні,

є де розгулятись бур'яну.

У якому, Боже, провидінні

показав ти нивку кам'яну? !

117

* * *

Гроза проходила десь поруч. Було то блискавка, то грім.

Дорога йшла кудись на Овруч в лісах і травах до колін.

Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі.

Черкнула блискавка по зелах, аж полягали вони всі.

Над світом білим, світом білим хтось всі спіралі перегрів .

А хмари бігли, хмари бігли і спотикалися об грім.

Гроза погримувала грізно, були ми з нею тет-а-тет.

Тремтіла річечка рогізна, човни ховала в очерет.

Ліс

Вовтузяться в Грунті гриби.

Цвітуть черемухи млосно.

Дубів золоті герби

горять під коронами сосен.

Біліють храми беріз.

То мудра і древня держава -

вкарбований профілем ліс

в черленого сонця кружала.

Тут кожен сам собі пан,

живе за власним законом.

І сонце - найвищий Коран.

І крона - найкраща корона.

Століття - лише на розгін.

Звір'я - від мурашки до лева.

У сосен державний гімн:

«Ненавиджу дрова з древа!»

І тільки при людях, мабуть,

дерева тремтять від жаху,

бо кращих із них поведуть

.

.

ю за що ю про що на плаху.

Каліками - тими погребують.

Найкращих зрубають, повалять".

Задзвонять над ними погребна

білі дзвони конвалій.

І гірко в нічній глушині

запалять люльки серед моху

старі бородаті пні ­

підданці царя Гороха.

116

* * *

Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.

Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.

Притихлі явори стояли безшелесно.

І зблиснула гроза - як вихопила ніж!

Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму.

Машину повело, і ми згубили шлях.

У сі мої ліси, удень такі привітні,

схрестилися вночі із небом на шаблях.

Я думала в ту мить: привіт моїй гордині.

Ми виїхали в ніч. Дороги не видать.

Було моє життя - як ночі горобині.

Нічого у житті не вміла переждать.

О, як мені жилось і як мені страждалось!

І як мені навіки взнаки воно далось !

А що таке життя? Чи те, що переждалось?

Чи все-таки життя - це те, що відбулось?

111

Папороть

Птиці зелені

у пізню пору

спати злетшись

на свіжий поруб.

Тихо спустились

на жовту глицю

.

.

птиЦІ зелен�,

.

.

зелею птиЦІ.

Крилами били,

пера губили,

голови сизі

низько хилили.

Пні навкруги -

їхні родичі кровні.

Зрізи на пнях - .

.

наче МІСЯЦЬ уповю ...

Птиці зелені!

Що ж вам ще треба?

Маєте місяць.

Маєте небо.

Та на зорі

в золотаву пору

птиці зелені

рвонулися вгору.

Тільки злетіть

не змогли, не зумши:

тісно було,

переплутались крила.

* * *

Я хочу на озеро Світязь,

в туман таємничих лісів.

Воно мені виникло звідкись,

у НЬОГО СТО СОТ ГОЛОСІВ.

Воно мені світить і світить,

таке воно в св1п одне.

- Я Світязь, я Світязь, я Світязь!

Невже ти не чуєш мене? !

І голосом дивним, похмурим,

як давній надтріснутий дзвін:

- Батурин, Батурин, Батурин! -

лунає мені навздогін.

Я річку побачила раптом.

Питаю:

А хто ж ти така?

-

- Я Альта, я Альта, я Альта! -

тонесенька плаче р1ка.

11J

* * *

Мені відкрилась істина печальна:

життя зникає, як ріка Почайна.

Через віки, а то й через роки,

ріка вже стане спогадом ріки.

І тільки верби знатимуть старі:

киян хрестили в ній, а не в Дніпрі.

1tf0

* * *

Ще назва є, а річки вже немає.

У сохли верби, вижовкли рови,

і дика качка тоскно обминає

рудиментарні залишки багви.

І тільки степ, і тільки спека, спека,

і озерявин проблиски скупі.

І той у небі зморений лелека,

і те гніздо лелече на стовпі.

Куди ти ділась, річенька? Воскресни!

У берегів потріскались вуста.

Барвистих лук не знають твої весни,

і світить спека ребрами моста.

Стоять мости над мертвими річками.

Лелека зробить декілька кругів.

Очерети із чорними свічками

ідуть уздовж колишніх берегів . . .

* * *

Ластівки тікають із Європи.

Що поробиш? Скрегіт, регіт, рев.

Чад, бензин, вібрації, галопи, -

птиці мертві падають з дерев.

Може, десь є лотоси і гінкго,

. .

.

тих1 р1ки 1 рожева даль -

у краю неляканих фламінго,

де росте неламаний мигдаль.

Може, там є птицям привілеї . . .

А гніздо ліпити, ластівки, -

все одно вам, із якого глею, -

з Рейну, з Нілу чи з Угрюм-ріки?

Ну а потім - я люблю вас змалку.

А іще - спасибі вам за все.

Тільки хто ж це королеві Марку

золотинку в дзьобі принесе? !

1.YJ

* * *

Прощай, морська корово із Командорських островів !

Чудовисько, релікт, створіння ластогруде.

Десь бачили тебе, останню із корів.

Ти вимерла як вид. Тебе уже не буде.

Десь бачили тебе. Ти вийшла із води

екологічним зойком океану.

Останній дивогляд морської череди ! -

жив тисячу столпь, а я вже не застану.

Корівонько, що їла, що пила?

Медузами цвіли твої альпійські луки.

Коли на глибині ти царствено пливла,

всі мертві кораблі дивилися крізь люки.

Сиділа б собі там і паслася на дні.

Десь, може б, набрела втонулу Атлантиду.

Там цар морський Нептун живе у курені,

пасе морських корів зникаючого виду.

Чи нафта розпливлась, чи, може, це казки, -

на Командорах, кажуть, серед літа

з морської піни вийшла на піски

коров'яча остання Афродіта.

Прощай. І не журись, що піна - як мазут.

Ще місце є у тій Червоній книзі.

Ще ходить по землі останній вільний зубр,

твої брати моржі ще гріються на кризі !

* * *

Біжить лошатко по асфальту.

Цок-цок копитцями, цок-цок.

Смагляве літо смалить смальту.

Булана гривка навскосок.

На возі сіно, сіно, сіно!

Повз нього траса поспіша.

А дядько цьвохкає сумлінно.

За ним вибрикує лоша.

Скажи, навіщо людству розум,

щоб так цей світ занапастить?

Біжить лошаточко за возом,

не просить віжки попустить.

Вокзали, темпи, термінали,

в прогрес запряжена душа.

Самі себе вже перегнали.

А озирну ли сь на лоша.

•

* * *

Бродить спека, як хмільна опара.

Ціле літо грози і дощі.

Йде над лісом романтична хмара,

наче Гамлет в чорному плащі.

Трави мруть, їм хочеться літати.

Вечір котить сонце по стерні.

Коні п'ють, забрівши у латаття.

Гарні коні. Білі й вороні.

* * *

Все важче знаходити квіти,

чий мед обіцяє бути цілющим.

Недаром європейська бджола

брала нектар з квіток Андалузії.

І космічний пилок носила в свій древній вулик.

Також пил архаїчний зі всіх книгозбірень світу.

Мед новітній гіркий,

стільники уже синтетичні.

На телеграфних дротах не зіграєш

свій плач гітари.

* * *

Над Везувієм сніг. Над фіордами спека.

І мене вже немає дві тисячі літ.

Із Червоної книги вилітає лелека,

щоб зробить над землею прощальний обліт.

Облети, моя птахо, те царство вугляне,

що вжило неналежно Прометеїв вогонь.

Ні однісінький сад з-під долоні не гляне,

бо немає вже в саду зелених долонь.

День нахмуриться ніччю. Переглянуться зорі.

Озирнеться комета. Заплачуть дощі,

що Земля вже пустельна, і ріки вже хворі,

і немає ж куди повернутись душі.

* * *

Одкам'янійте, статуї античні,

одкам'янійте і кричіть на rвалт!

В Лос-Анжелесі пальми синтетичні

уже вростають коренем в асфальт.

І смог навис, і сонце тяжко гріє,

потік машин тісніший череди,

і алігатор міста - алергія -

виходить із асфальтів, як з води.

Дерева вже тримаються за стіни,

вони ідуть із міста ледь живі.

Невже колись і їх уже не стане,

ні коника в реліктовій траві?

Сухі гілки - це вже вінок терновий.

Останній клен світ за очі забіг.

Залишиться єдиний лист кленовий -­

бетонний лист - розв'язкою доріг.

Ліси мої, гаї мої священні!

Пребудьте нам вовіки незнищенні!

* * *

Я на планеті дерево людське.

Мене весь час підрубують під корінь.

1t!J

* * *

Обступи мене, ліс, як в легенді про князя Хетага,

коли й кінь був убитий, і він уже ледве брів.

Обступи мене, ліс! Хай зупиниться вся ця ватага,

хай удариться люттю об спокій твоїх стовбурів.

Я побуду з тобою. Я тихо з тобою побуду.

Нахилися до мене і дай мені жменьку суниць.

Подивлюся на сонце. Поклонюся знайомому дубу.

Розпитаю, як справи у сосен, і звірів, і птиць.

Хай погоня підожде, усі ці жорстокі і тлусті.

Я нікуди не дінусь. Я долю свою прийму.

А коли я, беззбройна, їм потім вийду назустріч,

то вони позадкують, самі не знають чому.

1JO

* * *

Десь, кажуть, є гора, де не співають птиці.

О горе тій горі, і горе тим лісам!

Десь, кажуть, там колись проходили мисливці

і пташку принести казали своїм псам.

І кажуть, що один убив таку співучу,

що заніміли всі, і змовкли ті ліси.

І кажуть, лиш павук снує там сіть павучу.

О горе, о гора, віддай їм голоси !

1J1

* * *

Природа мудра. Все створила мовчки.

Росинку поту втерла на брові.

На буреломах сходять мухоморчики -

театр ляльковий просто на траві.

Один великий, в брилику озерце.

Оранжеві, червоні ковпачки.

Здається, вийде гномик в камізельці,

застебнутий на срібні гаплички.

І вклониться. Задзвонить бубонцями.

Драбиночку приставить до гриба.

І краснолюдки підуть з куманцями

повз гриб, що зветься Жаб'яча Губа.

Ідуть, ідуть, об шишки спотикаються.

А на грибку, під криласом пташок,

з великим пензлем, у зелених капцях

фарбує гном оранжевий дашок.

Йому злізати високо і круто.

Він пензель той тримає обома.

Як гарно все ! І все така отрута.

І сіє дощ ... І гномиків нема ...

1JJ

* * *

Дощ полив, і день такий полив'яний.

Все блищить, і люди як нові.

Лиш дідок старесенький, кропив'яний,

блискавки визбирує в траві.

Струшується сад, як парасолька.

Мокрі ниви, і порожній шлях ...

Ген корів розсипана квасолька

доганяє хмари у полях.

.

1J5

* * *

Заходить сонце за лаштунки лісу.

Тополя поклонилась вдалині . . .

Вечірній обрій опустив завісу -

космічний цирк запалює вогні!

І цілу ніч дивися хоч задурно

у те склепіння, де горить Персей,

жонглює космос бриликом Сатурна,

і Всесвіт крутить всю цю карусель.

Ірже Пегас, виблискує Корона,

і Волопас пасе своїх Телят,

і мерехтять у сяйві Оріона

химерні сальто Діви і Плеяд.

Земні оселі і земні дерева,

і дим солодкий цих земних осель !

Кружляють Риби і сузір'я Лева,

мигтить І сяє вся ця карусель.

Летить Нептун, і я з ним налітаюсь.

Не бійтесь, зорі, я не розіб'юсь.

Я теж тут причепилась і катаюсь,

страждаю, мислю, плачу і сміюсь.

Дивлюсь, як простір гне свої підкови,

туман галактик бачу за плечем.

І хтось страшний, незнаний, загадковий

в космічній пітьмі цьвохкає бичем!

І все кружляє в дивній круговерті,

саме в собі шукає опертя.

І є природа. І немає смерті.

Є тільки різні стадії буття.

1J>

* * *

Простору

простору

простору

і щоб ніяких травм

і чогось такого простого

як проростання трав

і чогось такого дивного

як музика

без блазенств

І слова

хоча б єдиного

що має безсмертний сенс

1Jь

* * *

Вночі літак гуде у небі сумно.

Маленький джміль у просторі. Летить.

Зівсюди землю зорі обступили.

І Всесвіт в лупу дивиться на нас.

Хто ми йому? І що він бачить звідти?

Чумацький Шлях чи зоряну чалму?

Земля, що крутить хула-хуп орбіти,

мабуть, ще зовсім дівчинка йому.

1.Я

* * *

За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня,

малює хмари пурпурові якесь веселе чортеня.

Зеленим пензликом тополі - кривенькі кігтики в крові,

пасуться коні нетипові у сутеніючій траві.

Долина з чашею туману, а далі схил і небосхил -

усе кургани та й кургани ще не заораних могил.

Так що ж ти, схоже на шуліку, у тебе вітер в голові,

малюєш обрій споконвіку такий червоний у крові? !

Вікам посивіли вже скроні, а все про волю не чувать.

Порозпрягали хлопці коні та й полягали спочивать.

Чи так їм спиться непогано, що жоден встати ще не зміг?

Пасуться коні під курганом, чекають вершників своїх ...

1J,Y

* * *

Карташинський лиман ... Карташинський лиман . . .

Незастояне люстро свободи.

Тільки де ж те обличчя, що личило нам,

щоб дивитись на себе в ці води? !

Затули свої очі долонями сліз.

Занімій, наче знаки наскельні.

Ми, нащадки героїв, співців і гульвіс, -

ми тепер такі безшабельні!

Ми, володарі степу й баских табунів,

на місцях оцих заповітних

для вцілілої сарни і двох кабанів

спромоглися зробить заповідник.

Мені горло болить од печалі цих слів

з не моїми горбами покори.

Ти мілієш, лимане .. . Ти зовсім змілів .. .

В баговинні глухнуть мотори.

Твою славу щури розтягли по світах,

і немає у тебе Гомера.

Лиш застогне вночі недострелений птах

від заблуканих куль браконьєра.

1JJ

* * *

Пливли ми ввечері лиманом.

Моторчик чахкав спроквола.

Десь там за морем, за туманом

уже Туреччина була.

Співали пісню ми про Байду

1 про турецького царя,

як Байда стрілами глобально

царя у голову ціля.

А хтось виводив тонко-тонко,

гули замріяні баси.

В туман, лиман, у річку Конку

впадали наш1 голоси.

І так нам вільно, так повільно,

таке роздолля степове! -

що так ніхто і не помітив,

як човен далі не пливе!

Чи, мо', наскочили на камінь?

Чи, мо', бензину вже не є?

Підводне царство з павуками

нам зрушить з місця не дає.

А ми ж про це не мали й гадки.

Сміється Байда з далини:

- Що, доспівалися, нащадки?

Зіпхніться перше з мілини.

JOO

Хутір Вишневий

в. ц.

Там, за порогами, в степах,

де землі щедрі і розлогі,

сидять лелеки на стовпах

і ріллі дихають вологі,

там що не впало - проросло,

шляхи - як рокіт на бандурі,

там як зривались чорні бурі -

чорнозем тоннами несло, -

Вишневий Хутір ... Ні душі.

А де ж ті вишні, де ті вишні?

І де ті сни давнеколишні?

Нема вже й стежки до саші.

Якийсь зальотний самосій -

і той аж сизий, аж смушевий.

Лише у пам' яті твоїй

той хутір все іще Вишневий.

Цвітуть іще ті вишняки,

за обрій стелиться пшениця,

і йде у школу навпрошки

маленький хлопчик пішаниця.

А Дике Поле, Дике Поле ! -

по груди коням деревій.

А мати свій городець поле, -

все ще у пам' яті твоїй.

А мати поле, мати поле.

Земля тужавіє, тверда.

Згорів город, і жито кволе,

і в річці висохла вода.

101

Все обступили солонці.

Рілля вродила камінцями.

Стоять порожні криниці,

береться сіль до самих цямрин.

Земля - як панцир черепах,

лежить, не змита і грозою.

Вишневий Хутір у степах

немов пропечений сльозою.

А ваша хата ще стоїть,

забиті навхрест ваші вікна.

Землі хоч тисячу століть -

вона не втішиться, не звикне,

що кінь в степу не заірже,

що вже нема верби тієї,

де мертвий хутір стереже

могилу матері твоєї".

JOJ

* * *

О як страшно і як назавжди,

як навіки і на вікИ,

ані зойкнувши, ні сказавши,

йдуть на той світ наші батьки!

Ані зойкнувши, ні сказавши,

лиш напившися горя вщерть, -

як безвихідно, як назавжди

відпливають вони у смерть !

20.J'

Дощі

Вітер блискавку виструга,

хмара насуне з-за гір -

перекидом,

колесом,

вистрибом

вибігали діти надвір.

Топтали бузковий верес,

трусили на голови хвощ.

Здіймали страшенний вереск,

ласкаво просили дощ:

«Іди, іди, дощику!

Зварим тобі борщику,

зварим тобі борщику

в полив'янім горщику! .. »

З кошлатих кущів солов'ята зиркали,

як по землі і щедро, і в:Идавцем

то зливи ходили, блискучі, як циркулі,

то мжичка мала метушилася видрібцем.

На клуні стовбичив промоклий бусол.

А ми по калюжах гасали босі,

бо казали мати й бабуся -

дуже добре дощ на волосся.

Гей, ідіть, благодатні зливи!

Випадайте, перлисті роси!

Хай нап'ються донесхочу ниви.

Хай дівчата помиють коси.

Будуть коси блискучі й духмяні.

Задзвенять весілля й заручини.

Цілуватимуть хлопці кохані

перемиті дощами кучері.

Так невже ж під багряним сонцем -

благодатні брати океанські -

Ц1 ДОЩІ,

отруєні стронцієм,

засвистять, як стріли поганські?!

207

* * *

Летючі крони голубих дерев.

Із року в рік дожити до неділі.

Ріка. Багаття. Озеро. Курінь.

Аборигени Острова Надії.

Босоніж дітки бігають малі.

Пройшла гроза і не була озонною.

А де тепер не зона на землі?

І де межа між Зоною й не зоною? !

20>

* * *

Мій добрий ліс

моя любове

Тепер ти тільки мої сни

І листя різьблене дубове

І крона царственна сосни

JОь

* * *

Кощій Безсмертний зону стереже.

Котигорошко зайця переймає.

А Колобок питається: - Невже

тих діда й баби у селі немає?!

Для кого ж квітку в полі п'є бджола?

Куди ведуть ці знаки придорожні?

Як довго в селах казка не жила!

Тепер вернулась - а вони порожні.

101

* * *

На березі Прип'яті спить сатана,

прикинувся, клятий, сухою вербою.

На березі Прип'яті - березі - на -

ріки, що колись була голубою.

Стоїть йому атомна чорна свіча.

Лежать йому села в біді і розрусі.

Уп'явся в пісок пазурями корча,

свистить йому вітер в дуплястому вусі.

Він скрізь по хатах понаписував мат.

Ікони покрав. Загубив респіратор.

Тепер захотілось йому подрімать.

Оце його царство. Він тут імператор.

Той чорний реактор - і пекло, і трон.

Він спить на піску, підібгавши коліна.

І сниться йому в ореолі ворон

вже вся Україна, вже вся Україна ...

* * *

Прийшов у місто дуже гарний лось.

У надвечір'ї деревом здавався.

Сказали люди: - Це нам так здалось, -

і через те ніхто не здивувався.

А що такого? Лосі нам рідня.

Креснув рогами - як трамвайні дуги.

Він, може, йшов до мене навмання -

з моїх лісів, з чорнобильської туги.

JOJ

* * *

Поховані чорнобильські ліси!

Не забувайте наші голоси.

210

* * *

По вулицях ходять мертві,

та їх не бачить ніхто.

Свічки їм не ставлять у церкві.

Крізь них проїжджають авто.

Ніхто їм не скаже: Здрастуй.

Ніхто не присвячує шпальт.

У місті не топчуть рясту,

у місті топчуть асфальт.

Обличчя втомою стерті.

Облом. Тарапата. Бедлам.

По вулицях ходять мертві.

Вони не читають реклам.

Не їм сигналять клаксони.

Не їм мигтить світлофор.

Безсмертні душі безсонні,

над ними святий омофор.

І там, де тіні простерті

каштанів і лип вікових, -

по місту блукають мертві,

які ще люблять живих.

111

* * *

Затінок, сутінок, день золотий.

Плачуть і моляться білі троянди.

Може, це я, або хто, або ти

ось там сидить у куточку веранди.

Може, він плаче, а може, він жде -

кроки почулись, чи скрипнула хвіртка.

Може, він встане, чолом припаде,

там, на веранді, чолом до одвірка.

Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?

Світку мій білий, яке тут роздолля!

Смуток нащадків - як танець бджоли,

танець бджоли до безсмертного поля.

Може, це вже через тисячу літ -

я і не я вже, розбуджена в генах,

тут на землі я шукаю хоч слід

роду мого у плачах і легендах!

Голос криниці, чого ж ти замовк?

Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?

Вікна забиті, і висить замок -

ржава сережка над югтиком клямки.

Білий причілок оббила сльота.

Хто там квилить у цій хаті ночами?

Може, живе там сама самота,

соває пустку у піч рогачами.

Може, це біль наш, а може, вина,

може, бальзам на занедбані душі -

спогад криниці і спогад вікна,

спогад стежини і дикої груші".

11.J'

Українське альфреско

Над шляхом, при долині, біля старого граба,

де біла-біла хатка стоїть на самоті,

живе там дід та баба, і курочка в них ряба,

вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,

і вишні чорноокі стоять до холодів.

Хитаються патлашки уздовж всії стежини,

і стомлений лелека спускається на хлів.

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.

А потім довго-довго на призьбі ще сидять.

Я знаю, дід та баба - це коли є онуки,

а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Дорога і дорога лежить за гарбузами.

І хтось до когось їде тим шляхом золотим.

Остання в світі казка сидить під образами.

Навшпиньки виглядають жоржини через тин ...

J1/

* * *

Летять на землю груші, як з рогаток.

Б'є в тамбурини осені горіх.

Сади, омиті музикою згадок,

ковтають пил міжселищних доріг.

В старім гнізді танцюють лелечатка,

і, одірвавши ніжки від землі,

немов малі русалоньки, дівчатка

гойдаються в зеленому гіллі.

Ой доле, доле, що з людьми ти коїш?

Цим осокорам вже по двісті літ.

Із катапульти гойдалки такої ж

колись я звідси вилетіла в світ.

Ось я зійду з наждачного перону

у цей зелений, цей черлений вир.

Сидить просмолена ворона

в береті сонця набакир.

Стара дзвіниця й досі ловить rави.

Танцює ціп на житньому току.

Ну що мені магнолії, агави?

Я поцілую мальву у щоку.

215

* * *

У лісі ліс виходить з-за куліс.

Стоять ансамблі сосен і беріз.

І над медовим подихом галявин

сміється сонце усміхом білявим.

Бджола гойдає квітку на стеблі.

Тріпочуть чорно-сині мотилі, -

так ніби казка

розплющить очі і заплющить,

розплющить і заплющить . . .

116

* * *

Після дощів смарагдова діброва,

на білій ріні річка говірка.

І смужка сонця тонко пурпурова

далекий обрій пензликом торка.

Лежить городів гарбузова Мекка.

У тихе небо струменить тепло.

І над стареньким комином лелека

після дощу просушує крило.

J11

* * *

На ціле поле в полі цвів ромен.

В садах пливли причілки і веранди.

Стояла ніч, красива, як Кармен,

червоні й чорні міряла троянди.

* * *

Іду в полях. Нікого і ніде.

Півнеба захід - золото червоне.

Я йду, і одуд стежкою іде,

моїх полів маленький чичероне.

Де бджоли носять сонячний пилок

і муравель над здобиччю міркує, -

ледь я зміню дистанцію на крок,

він перепурхне й далі чимчикує.

Я чую смутку пальці крижані.

Розрісся цвинтар. Груша постаріла.

Мабуть, людину десь на чужині

отак би жодна пташка не зустріла.

І він іде, і я собі іду.

Йдемо удвох під вечір по стежині.

А він мені дудукає: ду-ду!

А далі яр і діти у ожині.

J1J

* * *

Чоловіче мій, запрягай коня!

То не кінь, а змій, - миготить стерня.

Доберемся за три годиночки

за стонадцять верст до родиночки.

Чуєш, роде мій, мій ріднесенький,

хоч би вийшов хто хоч однесенький!

Що ж це двері всі позамикані?

Чи приїхали ж ми некликані?

Ой ти ж роде мій, роде, родоньку!

Чом бур'ян пішов по городоньку?

Роботящий мій з діда-прадіда!

Двір занедбаний, Боже праведний!

Дев'ять день душа ще пручається,

а тепер вже десь призвичаїться.

Ту морквиночку, тую ж квітоньку

не прополеш із того світоньку ...

Люди згадують. Ми навідались.

От ми, родоньку, й перевідались.

JJO

* * *

Сліпучо усміхнулася гроза.

Всесвітнє дерево струснулося дощами.

Що має почувати горобець у горобину ніч?

Чи страх пропорційний до маси тіла?

На цьому дереві і людство - горобець.

Але ми знаєм виміри легенди.

JJ1

* * *

Стояла груша, зеленів лісочок.

Стояло небо, дивне і сумне.

У груші був тоненький голосочок,

вона в дитинство кликала мене.

Ми з нею довго в полі говорили,

не чули навіть гуркоту доріг.

Мої важкі, мої щоденні брили

старий Сізіф тим часом постеріг.

Стояли ми одна супроти одної.

Ні з чим не крились, не хотіли йти.

Вона боялась осені холодної,

а я боялась шуму й суєти.

Удвох ми з нею слухали зозульку.

І хмари йшли, як нетутешній дим.

Сізіф курив свою гіркущу люльку,

йому хотілось бути молодим.

JJJ

Тінь Сізіфа

В корчах і в кручах умирають міфи.

Чугайстер щез. Покаялись нявки.

І тільки ми, подряпані Сізіфи,

тябричим вгору камінь-рюкзаки.

Руді стежки роз'їдені дощами.

З крутих плаїв зриваємся, йдемо.

У сьоме небо вийдемо з гущавин,

задавлені гранітними трюмо.

Цей мисник днів - мальовані тарелі,

ця тінь Сізіфа - потойбічний гість,

в столицях меду, в райдугах форелі,

у гіркоті покинутих обійсть.

Ми - гості бджіл. Посидим на бенкетах,

у кр1слах пнш, на покуТІ проваль, -

Попович Євген, Мефістофель в кедах,

і мавки в шортах. І моя печаль.

І тінь Сізіфа, тінь тії печалі,

горбата тінь, трагічна тінь сторіч.

Лілові хмари іван-чаю

пливуть над прірвами у ніч ...

Тут буде твердо душу відіспати.

Сидить Сізіф і журиться, біда.

І п'є за нас шампанські водоспади

потік гірський, веселий тамада.

Я знаю, важко. У твоєму віці.

Либонь, я знаю, що й подумав ти:

«Вже краще йти до Бога пасти вівці,

ніж на Вкраїні камінь цей тягти».

Ще крок, Сізіфе. Не чекай на оплески.

Для глядачів тут сцена закрута,

JJ.J'

де чорний беркут з крилами наопашки

хребет землі до сонця поверта.

А ми йдемо, де швидше, де поволі.

Йдемо угору, і нема доріг.

І тінь Сізіфа, тінь моєї долі ...

І камінь в прірву котиться з-під ніг ...

JJ7

* * *

На Верховині, гей, на Верховині

Угорський камінь з профілем орла.

Колись пройшли тут орди страховинні,

і воля небо тут перебрела.

Ще й досі вікнам сняться таємниці

під крилами пошарпаних драниць,

де самотіють Ксеньки і Анниці

з вустами, голубими від чорниць.

На Верховині, там, на Верховині

гаряч1 схили в розсипах малин.

Гримлять обвали вохрово-левині,

аж білий гук долине до долин.

Свистять вітри, і котяться отари,

прядуть смереки предковічний сум.

А під ногами -

хмари, хмари, хмари,

липневих злив невиплаканий тлум,

лебедій легот, негура біласта,

летючий дим розріджених висот.

Стоїть людина, скинувши баласти,

відмолодівши років на сімсот.

Тут можна стати богом ненавмисне.

А вже опришком, так і поготів,

коли гроза спіткнеться і зависне

у піднебінні зоряних світів.

У сіх проблем недороздерта здобич,

людська душа, затуркана вкінець, -

отак стояти, як Олекса Довбуш,

зіпершись на мосяжний топірець.

А понавколо - камені Угорські,

якісь арабські профілі, орли.

Які вітри так витесали гори ці?

Які тут угри в небо забрели?

І орд яких запінені галопи

розбились тут об сонце і граніт, -

камінний щит готичної Європи,

казковий край денцівок і трембіт!

Он скеля дивна, як свіча трійчата.

Он воїн, і шолом на голові.

Он кам'яні гігантські Потерчата

збирають чорні афини в траві.

Тремтять на скелях безпритульні квіти,

торкає гори стомлена пастель .. .

А може, і собі закам'яніти

серед оцих неперебутніх скель?

JJь

* * *

Йду в Карпатах крізь летючі хмари,

де світанки сонце надпили,

де на скелях пишуть мемуари

блискавки, століття і орли.

В золотих поземках звіробою,

на громів гуркочучій гарбі, -

маю тільки небо над собою,

маю тільки душу при собі.

І

'fi,

rz;:, І і111 fl

JJ�

Пролом хмари

Чорне - біле - золоте - зелене -

спалахнуло - блиснуло - знялось!

Грім ударив особисто в мене,

око сонця кров'ю налилось.

Туж за крок обвуглилось вориння,

світ потемнів, наче образи.

Щось кричало, тужно і тваринно

в предковічну віхолу грози.

Скеля зливу набирає в жмені.

В піднебессі тісно кольорам.

Блискавки звиваються вогненні,

жалять темну шкіру стовбурам.

Грім бурмоче мовою страшною

заклинання кобри і гюрзи.

Проломилась хмара наді мною

золотою чашею грози !

Може, вранці десь на Чорногорі

сонце встало з лівої ноги.

Ліс стоїть у зливі - як в соборі.

День погідний сяє навкруги.

Су вид

Ми завжди проїжджаєм це село.

Ім' я у нього праслов'янське - Сувид.

Тут навіть хмари особливо сунуть -

сутемна синь на бронзове чоло.

І хоч Стрибог на поїзд пересів,

і вже дахи струсились од соломи, -

тут, за щитом смарагдових лісів,

моїх жар-птиць блакитні космодроми.

Я забуваю сумніви і сум.

Я воду п'ю у Сувиді з криниці.

В країні сосен, сувидських красунь,

зі мною грають в піжмурки суниці.

Тут Сувид скрізь. Він ходить по росі.

Учора він прикинувся сосною.

То коней напуває у Десні,

а то як грім гуркоче за Десною.

І хто він - Сувид?

Може, бог лісів,

що десь пішов у нетрі й буреломи?

Він, може, чує луни голосів

і хоче теж вгадати собі, хто ми?

Спасибі вам, двори і явори,

що ви лице дали його розгледіть -

у тиші вод, у борознах кори,

у хмарі, що як профіль і як лебідь.

Здригнувся лось. Регоче браконьєр.

- Який там Сувид? - каже. - Все нормально.

Він міф. Він мох. Він сутінь цих озер.

Його ніде на світі вже немає.

Неправда, є! Бо хто у небесах

на дощ поверне місяця рогами?

22J

Хто після тебе пройде по лісах,

вогонь притопче босими ногами?

Не може бути, щоб його - ніде.

Без нього людям суєтно і сумно.

І я гукаю: - Су-ви-де! "

- ". ви де?

- Ви де? " Ви де? " - відгукується Сувид.

JЗ'О

* * *

Спинюся я

і довго буду слухать,

як бродить серпень по землі моїй.

Ще над Дніпром клубочиться задуха,

і пахне степом сизий деревій.

Та верби похилилися додолу,

червоні ружі зблідли на виду,

бо вже погналось перекотиполе

за літом -

по гарячому сліду".

J.1'1

* * *

Жує полин солом'яний бичок,

бринить бджолина музика мажорна.

Над полем пурхає старенький вітрячок -

уже легкий, бо вже не важать жорна.

Над полем пурхає старесенький вітряк,

метеличок, пошарпаний вітрами, -

до мороку осіннього, до мряк,

допоки смолки дихають і трави.

А як уже снігами замело,

що вже й хрестів не видно на могилах, -

сидить собі при в'їзді у село

метеличок із інеєм на крилах.

252

* * *

Нехай підождуть невідкладні справи.

Я надивлюсь на сонце і на трави.

Наговорюся з добрими людьми.

Не час минає, а минаєм ми.

А ми минаєм . . . ми минаєм .. . так-то . . .

А час - це тільки відбивання такту.

Тік-так, тік-так .. . і в цьому вся трагічність.

Час - не хвилини, час - віки і вічність.

А день, і ніч, і звечора до рання -

це тільки віхи цього проминання.

Це тільки мить, уривочок, фрагмент.

Остання нота ще бринить в повітрі, -

дивися: Час, великий диригент,

перегортає ноти на пюпітрі.

* * *

Майбутні злочинці іще в личинці.

Колишньому глоду вже не до плоду.

А десь в Березівці чи в Чучинці

чучикає баба майбутнє народу.

Воно лежить у рожевій льолі,

йому на поріг прибита підкова.

Над ним схилилось обличчя Долі, -

її усмішка така загадкова!

Слова підлітають над гривою казки,

.

.

І серце шдказує правду уму.

Не східні царі, не волхви, не підпаски -

жоржини прийшли поклонитись йому.

І верби прийшли. І прийшло незабутнє.

І люди, й не люди, добро і зло.

Але майбутнє тому і майбутнє,

що має бути, що б не було!

Морями пшениці, у пахощах м'яти,

де літо стоїть, як мальований глек, -

пливуть і пливуть колискові фрегати,

летять космонавти на крилах лелек".

Львівські голуби

Тінь чорна стрімко падає униз -

то білий голуб так злітає вгору.

Проспект пташиний, сонячний карниз

вінчає строгі лінії собору.

Строкаті ритми вулиць і юрби,

дахів похилих старовинні плечі.

Над містом розмовляють голуби.

Про що, не знаю. Про цікаві речі.

Про той собор. Про людство. Про війну.

Про білий світ, про небо з далиною.

А може, він голубці каже: - Ну,

як я літав, ти скучила за мною?

,.+.

f1,,<:_ L І

* * *

Нектар дощу в бетонному флаконі -

це гарне місто у цвітінні лип.

Лишає хмара цвіт на підвіконні,

і ніч несе медовий смолоскип.

І крізь бетон бунтує річка Либідь.

Святкує літо мить свою п'янку.

Ласкавий липень, липи, липи, липи! -

планети бджіл в туманностях пилку.

* * *

Гроза. Химерні привиди антен

танцюють хистко на дахах площинних.

Людей ковтає метрополітен,

і листя спрагло злизує дощини.

Гуде тугий каштановий тимпан.

Пливуть важкі і вистріпані хмари.

То там, то там розкриється тюльпан.

Червоний зонтик. Сірі тротуари.

Jil

* * *

Старої казки пісня лебедина,

нема-нема, а раптом запече.

Ішла людина, просто йшла людина,

закинувши шарманку за плече.

Гули мости, двигтіли автостради,

машини мчали наче навмання.

І явори просили христа ради

хоч жменьку тиші у долоні дня.

І так щодня, щовечора, щоранку,

так щодуші! - мигтить у всі кінці.

А він ішов, насвистував. Шарманку

.

.

.

шдтягував щораз на ремшщ.

Стара гравюра, вицвіла картинка,

зворушливий чудний анахронізм.

Колись вона ще звалась «катеринка», -

з якої казки він її приніс?

Крути шарманку, пожалій нас трохи.

У нас ще є і зорі он, і клен.

Великі вуха нашої епохи

нехай хоч мить побудуть без антен!

В його волоссі заблудився вітер.

Фонтаном бив асфальт, як риба-кит.

То, може, був звичайний реквізитор

і йшов на склад здавати реквізит.

А всі були вже трішечки поети,

і розпливались посмішки до вух,

і вечір сипав золоті монети

в його потертий сірий капелюх ...

Азовська баркарола

Відпочиваю від гримучих трас,

камінних стін і мурашиння літер.

І тихі думи б'ються об контраст,

мінливі, як азовський вітер.

І тихі думи б'ються об контраст.

Плюскоче хвиля, лагідна і ласа . . .

Але піском занесений баркас,

чи вже вірніше - обриси баркаса.

За синій обрій покотив дельфін

царя морського сонячну корону.

А цей баркас .. . чого розбився він? ..

Чи ще з війни, чи, може, так, од шторму . . .

Як тут неквапно проминає час!

Який вечірній присмак матіоли!

Піски і я. І тиша. І баркас.

І ті, що вже не вернуться ніколи.

J5J

Цариця Савська

Цариця Савська плакала вночі.

А вранці встала в блиску свої слави,

.

.

.

вся в д�амантах, золоп, парч1.

У сі царі гінців до неї слали.

Вона їх брала вродою в полон.

Ніхто при ній розумним не здавався.

Аж навіть сам премудрий Соломон

на вс1 в1ки від неї здивувався.

Красуня, казка, магія, міраж.

В садах любові царственна троянда.

Вино очей, чаклунство магарадж.

Хвилююче мовчання фоліанта.

Жагучий сон, мінливий Орієнт.

Такий вже імідж у цариці склався.

Коштовний камінь в перстені легенд, -

цариця Савська, о, цариця Савська!

Вся в діамантах, золоті, парчі.

При ній сторожа піша і комонна.

Цариця Савська плакала вночі.

Але про це нема у Соломона.

170

* * *

В дитинство хочу, там усе моє.

В дитинстві ми - великі Маrеллани.

В дитинстві відкриваєш материк,

котрий назветься потім - Батьківщина.

А поки що, маленький папуас,

я відкриваю стежечку і квітку.

Мені цвіте люпин. Мені співає пташечка.

Мене гукнув далекий пароплав.

171

* * *

Стоять жоржини мокрі-мокрі.

Сплять діамантові жуки.

Під грушею у дикій моркві

до ранку ходять їжаки.

А в сні далекому, туманному,

не похиляючи траву -

Дюймовочка в листочку капустяному, -

.

.

.

Я у ЖИТТЯ 13 ВІЧНОСТІ пливу.

* * *

На конвертики хат

літо клеїть віконця, як марки.

Непогашені марки - біда ще не ставила штамп.

Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки.

Я там теж пролітаю, я теж пролітаю там.

Опускаюсь на землю,

на сизий глобус капусти.

На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін.

Під склепінням печалі така хороша акустика.

Ледве-ледве торкнешся, а все вже гуде, як дзвін.

Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик.

І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.

Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.

Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.

* * *

Малина, м'ята, дим і димарі.

Лункої тиші гойдалки сорочі.

І вишняки - чим вище на горі,

тим вишеньки дрібніші і солодші.

Якби мені вернутися туди!

Там яблуні старі і розсохаті.

Сади мої, сади мої, сади! ..

Як важко буть Антеєм на асфальті!

177

* * *

У запічку гномик плямкає.

Цвіркунчик завів руладу.

Тихенько цокнула клямка -

бабуся іде із саду.

Глуха сінешна акустика.

За лиштву чіпляються айстри.

Бабуся скидала хустку

і ставала біла, як айсберг.

А я, діждавшися мужньо,

не зводжу з неї очей.

А хатка, як біла мушля,

на самому дні ночей.

Жаринка в печі зачаєна,

сніпка перевесло туге .. .

Таке все тоді звичайне,

таке все тепер дороге !

J7>

* * *

Стоїть у ружах золота колиска.

Блакитні вії хата підніма.

Світ незбагненний здалеку і зблизька.

Початок є. А слова ще нема.

Ще дивен дим, і хата ще казкова,

і ще ніяк нічого ще не звуть.

І хмари, не прив'язані до слова,

от просто так - пливуть собі й пливуть.

Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.

Ще все на світі гарне і моє.

І світить сонце оком загадковим.

Ще слів нема. Поезія вже є.

Акварелі дитинства

Дніпро, старенький дебаркадер, левина-жовті береги

лежать, на КІГТІ похиливши

зелену гриву шелюги.

В пісок причалює пірога. Хтось варить юшку, дим і дим.

Суха, порепана дорога

повзе, як спраглий крокодил.

В Дніпрі купається Купава. Мені ще рочків, може, три.

А я чекаю пароплава

із-за трипільської гори.

Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг,

бо за терпінням є Трипілля,

а за Черніговом - Черніг.

Черніг страшний, він дуже чорний.

Як звечоріє на Дніпрі,

Черніг сідає в чорний човен

і ставить чорні ятері.

І ті корчі, і те коріння, розмите повінню з весни,

і золотаве звечоріння

в зелених кучерях сосни.

І ті роки, що так промчали,

і пароплав той, і гора .. .

Це вже невидимі причали

в глибокій пам' яті Дніпра.

* * *

Чомусь пам'ятаю, що річка звалася Леглич.

Було в ній каміння - як сто бегемотячих спин.

А той цибатий, на клуні, звався лелечич.

А те запахуще - любидра, канупер і кмин.

Чомусь пам'ятаю - вночі ревли бегемоти.

Виходили з річки і дуже чомусь ревли.

І падали груші, і звались вони бергамоти.

Воли ремигали, і звались вони - воли.

Чомусь бегемоти випивали річку щоліта,

і пирхали важко рудими ніздрями злив.

Чомусь пам'ятаю, як плив між камінням шуліка,

убитий шуліка чомусь між камінням плив . . .

J7J

Гіркі черешні

Де шлях летючими штрихами

за обрій віддалі несе -

гіркі черешні над шляхами -

спасибі вам за все, за все !

За цю красу, що при дорозі,

за цю солодку пркоту,

за те, що люди вже доросш,

гілляку ловлять на льоту!

За те, що ви необережні,

при самій трасі - нічиї.

За слово радісне - «черешні»,

де є і чари, і раї.

За те, що втомлений, аж чорний,

на ваше листя молоде,

загримирований під чорта,

шофер очима поведе.

За вашу тінь, за насолоду -

крізь вас побачити поля,

за неодчахнуту свободу,

за необчухране гілля!

* * *

Люблю чернігівську дорогу -

весною, влітку, восени.

Там досі моляться Стрибогу

.

.

ВИСОКІ в СОНЦІ ясени.

Дівчата ходять, мов княгині.

Цвітуть смарагдові луги.

Русявокосі Берегині

позолотили береги.

Там переходять шлях уповні.

Під осінь в кожному селі

немов димки димлять жертовні ­

копають люди картопш.

Бори стоять, такі соснові !

Ведмедів бачать уві снах.

Вінки цибулі бурштинові

там висять просто на тинах.

Бід магістралі за два метри

уся закутана в що є,

сидить бабуся, як Деметра,

у відрах моркву продає.

Шофер гальмує мимоволі,

стоять колеса в шелюзі, -

несе хтось яблука в приполі,

несе хтось груші в картузі.

І знову мчиш, як метеор ти.

І довго світяться в душі

ті неймовірні натюрморти

.

.

уздовж дор1г на спориш�".

Слайди

У нашому саду була розкішна флора -

жоржини й кропива, любисток і ревень.

І прадід мій ходив, як привид Ельсінора,

і сойка у кущах пищала цілий день.

Була в тому саду смородина й порічки.

Малина розрослась, як дикий чагарник.

Індустріальний подих п'ятирічки

до нас у сад тоді ще не проник.

Ще півники цвіли. Ще яблуня родила.

В городі ще стояв локальний, свій, туман.

Бабуся той город так-сяк обгородила,

а потім щовесни білила той паркан.

А потім в паркані хтось виламав штахету,

ліхтариками груш вчарований між віт.

В ту дірку в паркані відкрився світ поету -

великий, і складний, і незбагненний світ.

Прорубане вікно - з укропу у Європу.

В Європі вже був млин, двигучий, паровий.

І прадід мій ходив, як Ной після потопу.

А я собі, мала, була - як херувим.

Я пурхала в саду, розгойдувала квітку.

Полохала в гнізді пташину боязку.

А вранці крізь бузок дивилася на тітку,

котра була й сама - як свіжий кущ бузку.

Ідилія? Кажіть. Архаїка? Не треба.

У закутку душі хай буде трохи сад.

Вже дожились - забули колір неба,

воно буває кольору досад.

Хай буде сад, і дерево крислате,

і кіт-воркіт, і ще багато див.

Доросла пам' ять - то уже не слайди.

Тоді вже доля гляне в об'єктив.

151

Три принцеси

Немов чарівні декорації -

жасмин, троянди і бузок.

Кузини мамині, три грації,

як три принцеси із казок.

Які ж були вони вродливі,

три Лади-Либеді тоді!

І трішки-трішки вередливі,

і дуже-дуже молоді.

До них у гості ми приходили,

вони жили через город.

О тихий сад мойого подиву,

де сливи звалися ренклод!

Де шпак літає,

сойка літує,

принцеси ходять серед клумб.

А їх давно вже переслідує

страшний безжалісний чаклун.

Він поселився в домі їхньому,

під зорепадом жолудів.

Колись я ввечері приїхала

.

.

.

1 чула, як вш шарудш.

в тому годиннику з зозулькою

він причаївся у кутку.

Вона з віконечка вигулькує,

НІЯК не вимовить:

«Ку-ку! »

Над тою гиркою деркучою

вже й не ворушиться вона,

бо хтось підкручує, підкручує

залізні вуса чаклуна . . .

Стоять садів квітучі повені.

А я зайти туди боюсь.

Там три принцеси зачакловані

у сивих зморщених бабусь.

* * *

Біля крайньої хати, за перелазом,

над морем айстер і шовк-трави, -

як два метелики собі разом,

білі пурхають рукави.

Було, коли не іду я з пристані,

а ті рукава усе снують, -

усе щось порають, пасинкують,

щось віють, сіють і роздають.

А то під осінь, а то - під осінь,

сухі городи, вечірній час, -

сидить під хатою по-турецьки

і б'є у сонях, як в тулумбас.

Було, постою там п'ять хвилинок

1 помилуюсь через тинок, -

що 1 шд грушею там пчолинок,

що і над хатою - коминок.

Давно ця хаточка спорудилась.

Мабуть, відтоді, як час пливе.

Прийшла тут казка, обгородилась

та так, старесенька, і живе.

Така ж ласкава і нелукава,

та все в городі, та все сама, -

одні рукава, самі рукава! "

Сьогодні гляну, - а їх нема.

І тільки смуток розлився велико.

І тільки очі не бачать стежин.

Бідлопотіли білі метелики

над морем айстер тих і жоржин.

* * *

Пекучий день ... лісів солодка млява ...

смага стежок ... сонливищ левад ...

Іде гроза дзвінка і кучерява

садам замлілі руки цілувать.

Краплини перші вдарили об шибку.

Кардіограма блиснула крива.

Вітри з розгону поламали скрипку,

гуде у сосен буйна голова.

Тремтіння віт, і жах, і насолода,

шаленство злив у білому вогні!

Ну от і все. Одплачеться природа.

Їй стане легше, певно. Як мені.

* * *

Не говори печальними очима

те, що бояться вимовить слова.

Так виникає ніжність самочинна.

Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,

чи просто чорна магія чола ...

Яка між нами райдуга стояла!

Яка між нами прірва пролягла!

* * *

Я кину все. Я вірю в кілометри -

обвітрені, задихані і злі.

Багато їх у матінки Деметри,

котра була богинею землі.

О, розмотай шляхи мені, богине!

Світ за очі від себе забіжу.

Рятуй мене, врятуй мене, бо гине

моя душа, задивлена в чужу.

Так ніжно, так беззахисно, так віддано,

так всупереч тверезому уму.

Врятуй мене розлукою і віддаллю, -

ні спогаду з собою не візьму.

В гірких оазах сонячної цедри,

де грім тримає зливу в рукаві,

де тільки версти, дерев'яні зебри,

пасуться в запорошеній траві, -

хай буде степ, хай буде ліс і гори,

хай вибухне земна твоя пралють,

коли лихі на око семафори

мені дорогу смутком переллють!

JП

* * *

То рік Щура,

то Тигра,

то Дракона.

Мигтить життя в калейдоскопах Вічності.

Я в Твоїх очах надрукована

таємним шифром Твоєї ніжності.

* * *

Ти половець, ти правнук печеніга,

з чужої муки і з чужої Мекки.

Я жду тебе, і я вже почорніла

на цих вітрах од горя і од спеки.

Стоять в степу брати мої кургани.

На стольний Київ сунеться навала.

Ми стрінемось. Ми будем ворогами.

Я вже на тебе меч наготувала.

Чужинець ти. І всі ви - яничари.

Турецьке зілля хиже і безнебе.

До тебе в сни приходжу я ночами

за сто печалей від самої себе.

Але не спиниш тінь мою зникому.

Моя душа зболілася в кольчузі.

Я знаю все. Я не скажу нікому,

що ми давно не вороги, а друзі.

Козацький син з козацькими очима,

при чому тут мечеть і той півмісяць?

Із ким ти йдеш ? ! Орда твого вітчима

усе на зраді вчинить і замісить.

Рубай мене, прицілься в мене з лука!

О ти, що міг би буть моїм коханим! -

В твоїх очах неміряна розлука,

а ти ідеш на землю мою з ханом.

І це твоя спокута і офіра -

опустиш руку раптом серед бою.

В тобі щемить моя висока віра,

а ти і сам не знаєш, що з тобою.

* * *

І не минає, не минає!

І вже, напевно, не мине.

Тривога душу розпинає:

а що, як любиш не мене?

я по-латині: ам6ре, амо!

Невже від цього рятунку немає?

А море, мамо,

а море, мамо, теж не минає.

А море, мамо, аморе, амо,

аморе, амо ! А ти єдин.

Я обламаю хвилинам пальці,

щоб не сплітались в печаль годин.

Розпались хмари на міліграми,

і всох колодязь каламаря.

Куди забігти? Аморе, амо ...

На карті місяця теж моря.

Чманіє сад од квітучої рясності.

Іду, збиваю росу хвощів ...

class="book">Море Кризисів.

Море Ясності.

Море Дощів.

260

Екзотика

Якби це було просто щастя,

то це було б просто щастя.

А все, що зверх того, це вже - поезія.

Слухай, милий, ти захищайся !

Я стала дика, я - Полінезія.

Колись r оrен тікав на Таїті,

лишались тут і модерн, і готика.

У цьому черствому скрипучому світі

тільки любити - тепер екзотика.

Я порушила всі табу.

Нарвані квіти мої у Нірвані.

Пасеться обов'язків цілий табун,

а я цілую тебе у вігвамі.

Що з того, що туфлі у мене на шпильках?

Я в джунrлях була і насилу вибрела.

Душі предків приходять навшпиньки,

щоб подивитись, кого я вибрала.

Очі у них великі і круглі.

Скелі голі, як Голіафи.

П ти ця тюльпан п' є воду із кухля,

птиця бузок п'є воду з карафи.

Оце таке у мене Таїті -

руки твої, золоті ліани.

Аж дивно мені, що ходять на світі

якісь пошляки, немов павіани.

Дві зірки у хату мені влетіло.

Сади стоять буддійськими храмами.

Люблю твоє тіло, смагляве тіло,

тіло твоє, татуйоване шрамами.

Jь1

* * *

Недумано, негадано

забігла в глухомань,

де сосни пахнуть ладаном

в кадильницях свпань.

Де вечір пахне м'ятою,

аж холодно джмелю.

А я тебе,

а я тебе,

а я тебе

люблю!

Ловлю твоє проміння

крізь музику беріз.

Люблю до оніміння,

до стогону, до сліз.

Без коньяку й шампана,

і вже без вороття, -

я п'яна, п'яна, п'яна

на все своє життя !

JьJ

* * *

Ранесенько, акації ще спали,

росою ще не сплакались кущі,

ми йшли удвох, і вишні осипали

рожевий цвіт на трави і хвощі.

Стояла тиша. Плесо придніпрове

торкала чайка, вигнуте крило.

А сонце, сонце, сонце - пурпурове ! -

такого ще ніколи не було.

А ми ішли. Нас вишні осипали.

Ще довго буде пам'ять там ходить.

Ранесенько, акації ще спали . . .

Мовчали ми, щоб їх не розбудить.

Jь.!

* * *

Що в нас було?

Любов і літо.

Любов і літо без тривог.

Оце і все. А взагалі-то

не так і мало, як на двох.

Ось наші ночі серпень вижне,

прокотить вересень громи,

і вродить небо дивовижне

скляними зорями зими !

І знову джміль розмружить квітку,

і літо гратиме в лото.

І знов сплете на спицях плітку

сторукий велетень - Ніхто.

І в цьому днів круговороті,

де все минати поспіша,

як та пташиночка на дрот�,

спочине стомлена душа.

І знову пролог

Маю день, маю мить,

маю вічність собі на остачу.

Мала щастя своє, проміняла його на біду.

Голубими дощами

сто раз над тобою заплачу.

Гіацинтовим сонцем

сто раз над тобою зійду.

Ми з тобою такі безборонні одне перед одним.

Ця любов була схожа

на таїнство перших причасть.

Кожен ранок був ніччю.

Кожна ніч була передоднем.

Кожен день був жагучим чуттям передщасть.

А тепер ... Що тепер? Моє серце навіки стерпне.

На пожежах печалі я пам'ять свою обпалю.

Якби ти знав, як солодко, нестерпно,

і як спочатку я тебе люблю !

* * *

І день, і ніч, і мить, і вічність,

і тиша, і дев'ятий вал -

твоїх очей магічна ніжність

і губ розплавлений метал.

В ніч високосного притулку -

коли йде обертом земля -

ти до плеча мене притулиш

безсмертним рухом скрипаля.

* * *

Місто, премісто, прамісто моє!

Стійбище людське з асфальту й бетону.

Як там не буде, а все-таки є

той силует у вікні золотому!

Ось я проходжу, і ось я пройду.

Може, й навік, але справа не в тому -

тільки б не танув, як тінь на льоду,

той силует у вікні золотому!

Скільки душа прориває тенет!

З моря і суші - додому, додому!

Там, де у мене є той силует,

той силует у вікні золотому!

Jь1

* * *

Я вранці голос горлиці люблю.

Скрипучі гальма першого трамваю

я забуваю, зовсім забуваю.

Я вранці голос горлиці люблю.

Чи, може, це ввижається мені

той несказанний камертон природи,

де зорі ясні і де тихі води? -

Я вранці голос горлиці люблю !

Я скучила за дивним зойком слова.

Мого народу гілочка тернова.

Гарячий лоб до шибки притулю.

Я вранці голос горлиці люблю . . .

* * *

Сіре місто, бетонна маро,

до кісток перепахле гудроном.

Я маленька принцеса Метро,

коронована мертвим неоном.

В миготінні трасуючих трас,

в гримотінні новітньої ери

я рятуюся тут серед вас,

сталактити моєї печери.

Як втомився мій час від погонь !

Хоч на мить я себе відокремлю.

Може, я забіжу у вагон.

Може, я провалюся крізь землю.

Хай двигтить і вилискує Змій

в мармуровій мушлі склепіння.

Вже цей світ божевільний - не мій,

.

.

а моє вже тут тшьки тершння.

Чи боліло в Адама ребро,

коли Бог дав жону чоловіку?

Я маленька принцеса Метро

у печерах ХХ-го віку.

26J

* * *

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.

Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.

Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,

і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,

в туманностях душі чи, може, Андромеди -

я в мантіях дощу, прозора, як скляна,

приходжу до живих і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність.

110

* * *

Сосновий ліс перебирає струни.

Рокоче тиша на глухих басах.

Бринять берези. І блукають луни,

людьми забуті звечора в лісах.

Це - сивий лірник. Він багато знає.

Його послухать сходяться віки.

У се іде, але не все минає

над берегами вічної ріки.

Світає світ в терновому галуззі.

Кладуть вітри смичок на тятиву.

Десь голос мій шукає моїх друзів,

і хтось чужий кричить мені: ау!

І знову тиша. Лиш блукають луни.

Крізь день, крізь мить,

крізь душу, крізь віки.

Сосновий ліс перебирає струни

над берегами вічної ріки ...

J11

* * *

Час поле тихою сапою.

На світі бойня і гризня.

А я іду ДО водопою,

веду крилатого коня.

Ріки немає. Русло всохло.

Дно каламутне і брудне.

І кінь здригається. І охло

іще раз в душу ремигне.

* * *

Вже почалось, мабуть, майбутнє.

Оце, либонь, вже почалось . . .

Не забувайте незабутнє,

воно вже інеєм взялось !

І не знецінюйте коштовне,

не загубіться у юрбі.

Не проміняйте неповторне

на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди,

минає славне і гучне.

Шукайте посмішку Джоконди -

вона ніколи не мине.

Любіть травинку, і тваринку,

і сонце завтрашнього дня,

вечірню в попелі жаринку,

шляхетну шохщь коня.

Згадайте в поспіху вагона,

в невідворотності зникань,

як рафаелівська Мадонна

у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики

людей велика ряснота.

Нехай тендітні пальці етики

торкнуть вам серце і вуста.

* * *

Хочеться чуда і трішки вина.

Дні пролітають, як сірі перони.

Чорний букет надвечір' я - ворони -

місту підносить струнка далина.

Що ж, я свій вік одробила сповна.

Що ж, я свій вік одробила по-людськи.

Дні облітають, як чорні пелюстки.

Хочеться чуда і трішки вина.

Доки ж ці пута, пора і звільнить.

Де ж ви, мої золоті пасторалі?

Літо літає і осінь дзвенить.

Розпач накручує чорні спіралі.

Де ж мого слова хоч би хоч луна?

Знову пішла Україна по колу.

Знову і знову, ще раз у ніколи? !

Хочеться чуда і трішки вина.

* * *

Готичні смереки над банями буків,

гаркаві громи над країною крон.

Ночей чорнокнижжя читаю по буквах,

і сплю, прочитавши собі Оріон.

А вранці повстану. Обуренням серця,

веселим азартом очей і ума.

На вікнах розсиплеться сонячне скерцо

і рух засміється над скрипом гальма.

Обридли відьомські шабаші фікцій

і ця конфіскація душ під гармонь.

І хочеться часом в двадцятому віці

забитись в печеру і няньчить вогонь.

Свободи предтеча -

розхристана втеча

з мудрованих дум

у мандруючий дим.

Дзвенить ручаїв стрімголова малеча

блакитною кров'ю камінних глибин.

Світанки мої у смарагдовій ворсі

над кумканням всіх ропухатих дрібниць -

готика самотності,

готика суворості,

рубінові розсипища суниць ...

Отут я стою під замисленим небом

на чорних вітрах світових веремій,

і в сутичці вічній святого з ганебним

світлішає розум зацькований мій.

Болять дисонанси. Сумують симфонії.

Пручаються ноти в розпечений залп.

Будую мовчання, як зал філармонії.

Колонний

безсонний

смерековий зал.

* * *

Юдоль плачу, земля моя, планета,

блакитна зірка в часу на плаву,

мій білий світ, міцні твої тенета, -

страждаю, мучусь, гину, а живу !

Страждаю, мучусь, і живу, і гину,

благословляю біль твоїх тенет.

Цю грудочку тепла - у Всесвіті - людину!

І Всесвіт цей - акваріум планет.

* * *

rондоли - чорні. Бо в чуму були

човнами смерті, транспортом Харана.

Але вже тільки в пам' яті смоли

лишилась та жалоба похоронна.

Пливеш - пливи. І смійся, і радій.

У се і всіх віки перетривали.

Життя - це чорний подіум подій,

венеціанські маски й карнавали.

Ти вибрав маску і вона тебе.

Це ваша мить. Дай, Боже, не остання!

r ондоли чорні. Небо голубе.

І Гондольєр співає про кохання.

Дмитро Дроздовський

Хвилі Часу

Таємницю ми пізнаємо жоgним ч ином

не через те, що ми її оприявнюємо

й розтлумачуємо, але тільки через те,

що ми зберігаємо таємни цю

як таємницю.

М. Гайдеrrер

І то нічого, що ч игали круки,

що проминуло так багато літ.

З такого болю і з такої муки

gуша не створить бутафорський пліg.

Ліна Костенко

п рирода унікальна саме тому, що вона «природна». А поезія не­

повторна тоді, коли". «поетична» . Ліна Костенко писала в

60-ті: «Ти думаєш, вірші потрібні поетові? І Поетові треба бути поетом» .

Невипадково назва цього видання міні-вибраного Ліни Костенко -

«Річка Геракліта» , що водночас позиціонується у площинах «Пір

року» Антоніо Вівальді. Естетичний діапазон - від мінімалізму до

симфонії. Час перетікає в матерію природи, а природа переживаєть­

ся як реальність, занурена в людський і космічний час. Природа -

символічний простір, явлений гранично точно, рельєфно, у зримих

чуттєвих образах, психологічних та емоційних «сюжетах»:

Щ е пахне сіно. Щ е рояться оси.

Ще у дуплянках солодко медам.

А вже вночі навшпиньки ходить осінь

і полум'я жоржин задмухує садам.

(rrЩe пахне сіно. Ще рояться оси »)

Лягла грози пульсуюча десниця

на золоте шаленство голови.

Мені, мабуть, ніколи не досниться

сліпучий спалах чистої жаги.

(rr Такий чужи й і раптом - неминучи й »)

Антропоморфна природа (майже в Овідієвому ключі) - і людина,

вписана (в натурфілософському, шеллінгіанському ключі) у природні

цикли, з усією вагою своєї особистісної, культурної, цивілізаційної

відповідальності: їхня зустріч - це смисловий, концепційний, есте­

тичний «нерв» поезії Ліни Костенко. Людина і природа - «спільни­

ки» у процесі творення і вороги у процесі руйнації світу.

Тому піднебесся може стати людським домом:

Йду в Карпатах крізь летючі хмари,

де світанки сонце надпили,

де на скелях пишуть мемуари

блискавки, століття і орли.

(«Йgу в Карпатах крізь летючі хмари" . »)

Але спустошена людиною природа - пустеля, в якій людині не

буде куди повертатись:

Облети, моя птахо , те царство вугляне,

що вжило неналежно Прометеїв вогонь.

Ні однісінький сад з-під долоні не гляне,

бо немає вже в саду зелених долонь.

День нахмуриться ніччю. Переглянуться зорі.

Озирнеться комета. Заплачуть дощі,

що Земля вже пустельна, і ріки вже хворі,

і немає ж куди повернутись душі.

(«Hag Везувієм сніг»)

Природа і людина живуть у різних вимірах часу - вимірах,

«діалогують» між собою, перетинаються або ж розминаються. Через

відчуття природи, Всесвіту людина співмірює себе з вічністю, зро­

зумівши: « Не час минає, а минаєм ми» . «Річка Геракліта» - це ек­

зистенційне дзеркало, занурюючись у мінливу амальгаму якого, лю­

дина бачить себе і з точки зору своєї минущості, і sub specie

tatis - з точки зору вічності.

Д,ЛЯ Ліни Костенко концепт і семіосфера «річки»

знакові.

Можна пригадати збірку « Над берегами вічної ріки » , молитву до

Арно в «Снігу у Флоренції», філософему Дніпра-Борисфена з її

давньогрецькими ремінісценціями у «Скіфській Одіссеї». Річка Ге­

ракліта в цьому ряду - це знак переходу з історичних контекстів у

позачасовий (чи надчасовий) і позапросторовий вимір; це філо­

софсько-особистісний світ поета, в якому він установлює особливі

взаємини з читачем - читачем підготованим, вдумливим, уважним,

здатним до читання - і перечитання - твору. В цій річці сплетені

воєдино минуле, теперішнє й майбутнє. Можливо, використовуючи

цю оптику, не варто взагалі ділити час на підкатегорії, а сприймати

його так, як сприймали представники унанімізму у французькій

літературі початку ХХ сторіччя. Час у цій естетичній концепції був

монолітний і неподільний. Мя. Марселя Пруста також кожний мо­

мент «теперішнього» , «сучасного» пов'язаний із моментами минули­

ми, які насправді не є «тим, що вже відбулось» . Минуле, теперішнє

та майбутнє - лише умовні позначення часу, який сам-для-себе

не має такого поділу.

Але вже в нашому особистісному сприйнятті час може уподібню­

ватися до « Пенелопиної праці» : він вічно добігає кінця і вічно повер­

тається знову. Зрештою, час - це символічна й семіотична категорія.

Час можна сприймати як в особистісному переживанні, інтуїтивно,

психологічно, так і розуміти на рівні онтологічному (час як людина­

в-часі) . Саме в часі споконвічно існує людина, в часі вона утривалює

себе. Поезія дає дивовижне відчуття особистісного часу, але разом із

тим відкриває «шпаринку» в час онтологічний:

Пробачте, осінь, я вас не впущу.

У вас мороз на скронях.

Не барабаньте пальцями дощу

вночі по підвіконнях.

Я краще ось пораджу вам -

вдягніть пурпурні шати.

Бо вже пливе Левіафан,

і треба поспішати.

(((Пробачте, осінь, я вас не впущу»)

Левіафан - це онтологічний час , у якому існує гріховне

людство. Це час « боротьби всіх проти всіх» , час одвічного змагання

зі Злом, час одвічного вибору та протистояння, час Спокуси, але та­

кож - час Любові й Розуміння, - в разі, якщо ми здатні вивільнити­

ся від фатальних законів історії.

Отже, поезія - це, сказати б, gочка Геракліта. Людину й поезію

пов'язує саме цей «річковий світ» одвічних істин, які, власне, через

плинність і мінливість стверджують свою континуативність.

Поезія - чи не єдиний спосіб сказати: «Хвилина, спинись! » Чи­

тач, поринаючи у хвилі поетичного Часу, саме за допомогою подиву,

очуgнення дистанціюється від життєвої конкретики й потрапляє у

царину одвічних гармоній крізь «тугу дисонансів» . Людина не може

існувати постійно в системі, яка змушує її зациклено бігти по колу.

Життя як марафон втомлює. Людський мозок увесь час потребує

нового пізнання, нових емоцій. Це розуміли древні митці й мисли­

телі. Але цього часом не розуміють нинішні «володарі світу» , які

прагнуть здійснювати нов� и щоразу ризикованіші експерименти

над люgським. Лише поезія - володарка діалогічного простору -

може принести людині омріяну свободу. Такою, мені здається, по­

стає поезія Ліни Костенко - поезія гранично точних формулювань

думки і неперевершених естетичних вібрацій. Поезія, яка не означує

Час, не хоче дифінітивно окреслити простір естетичного думання.

Вона просто є в Часі - подібно до того як просто є сама природа в

усіх можливих явленнях: сонце і гроза, дощ і вітер". Одне слово, при­

рода - як своєрідна психологічна матриця поезії.

Саме тому й дотепер поезія незримими, таємними зв'язками

поєднана з природою, а часом і наслідує природу (і тоді доводиться

говорити радше про традицію мімезису, що йде від Аристотеля, а не

Геракліта, але Аристотелем аж ніяк не вичерпується) . Однак це

наслідування ніколи не є ані тотальним, ані поверховим. Як відомо, в

перекладі з давньогрецької слово поезія означає «творення» . Важко

не погодитися, що природа - це також постійне творення, оновлен­

ня; природа реалізується лише через метаморфози. Але ці зміни у

своїй «змінності» мають особливу періодичну циклічність. Так само

й поезія завжди неповторна: « Поезія - це завжди неповторність, І

якийсь безсмертний дотик до душі» . Поезія говорить із різними чи­

тачами (чи й навіть поколіннями читачів) різною естетичною та

емоційною мовою, але посутньо лишається незмінною у своїх сис­

темних екзистенційних та онтологічних переживаннях.

Поезія прокладає шлях до людини щоразу, коли людина робить

перший крок над її вічними берегами. Геракліт Ефеський - цей за­

гадковий філософ-відлюдник, аристократ - став пророком, покро­

вителем людини в часі. Але існування в часі - це завжди вибір,

завжди боротьба з абсурдом, у якій відбувається становлення са­

мості. Зрештою, поезія - це також боротьба. Саме тому вона, на

жаль, є світом для обраних. Сприйняття поезії потребує зусиль,

оскільки людина має на мить стати володарем Часу і віднайти себе в

цій часовій щілині. На це здатен далеко не кожний. Людина завжди

сприймає природу психологічно, олюднено, як щось близьке або чу­

же, оскільки природа також існує в часі. Природа - частина людсь­

кої долі, ностальгія за нашим корінням, за початками нашого буття.

Згадуючи щось дороге, ми завжди співвідносимо це подумки з

часом і простором (природою) :

Далеко там в полях за вітряками

за смутком за туманом за роками -

За смутком за туманом за роками -

Немає там ні станцій ані пошт -

Стоїть мати моя при дорозі

заплітає у коси дощ

(«Далеко там в полях за вітряками ... )))

Отже, природа унікальна тому, що вона видима і водночас зану­

рена в таїну свого існування. Вона яскрава у своїх формах (образах)

і змінна, безконечна, як дух Фауста. А поезія неповторна тоді, коли

вона переназиває світ, не втрачаючи глибинного зв'язку з душею

цього світу. Відомі нам мікро- і макрофеномени постають у досі не

знаному світлі, творячи нову реальність, що діалогує з нами, із

внутрішнім виміром нашого існування. В історії цивілізації «натура»

і «культура» протиставлені - і часто навіть протист6янні одне од­

ному. І саме людина є контрапунктом цього протистояння. Тому:

І все кружляє в дивній круговерті,

саме в собі шукає опертя.

І є природа. І немає смерті.

Є тільки різні стадії буття.

(rr Захоgить сонце за лаштунки лісу)))

Символічно, що чотири розділи-цикли цієї книжки мають такі

назви: « Осінні карнавали» , «Сліпучий магній снігових пустель» , « Вес­

на підніме келихи тюльпанів » , «Що в нас було ? Любов і літо» . При­

родні стихії розгортаються магістралями поетичної чуттєвості й пое­

тичної рефлексії. На цьому шляху оприявнено магічне єднання музич­

ного мелосу і зорової пластики, кольору і звучання, людських емоцій

та епічності природи. Метафоричний світ Геракліта Ліни Костенко

побудовано на образах зорових, слухових, тактильних, іма:rінативних.

Персоніфіковані образи природи постають чарівниками, музиками . . .

Вітри галактик - вічні скрипалі.

(rr Смертельни й nagerpac)))

Сосновий ліс перебирає струни

над берегами вічної ріки . . .

(« Соснови й ліс перебирає струни»)

Сніги метуть. У вікнах біле мрево.

Антени ловлять клаптики новин.

На білий вальс запрошую дерева,

на білий вальс вітрів і хуртовин.

(« Сніги метуть»)

Віки замкнула на басовий ключ

бандура степу, бурштинова дека

з голосниками гайдамацьких круч.

(«Люблю твій степ і поgих твого степу»)

. . . Час, великий диригент,

перегортає ноти на пюпітрі.

(«Нехай піgожgуть невіgклаgні справи»)

Ідея циклічності пір року аж ніяк не обмежує простір читацької

рецепції (відсилаючи до безсмертної композиції Антоніо Вівальді) ,

але, навпаки, орієнтує на сприйняття поезії як чогось плинного і

вічного, неповторного й універсального. Від першої збірки Ліни Кос­

тенко («Проміння землі», 1 957) ми маємо нерозривну сув'язь прироg­

ного та поетичного. Природа - друге «Я» поетичного суб' єкта: вона

є або перестворенням слова, або першопочатковим Словом - чи й

першоіснуванням Слова, яке провіщає емоцію, себто психологічно­

емоційний стан людини. Природа в поезії Ліни Костенко також

емоційна, вона доповнює психологію людських стосунків і почувань:

Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль.

І, ковтаючи сльози, одягши на плечі сукману,

перемотує літо на чорні котушки тополь,

шиє голим полям нескінченну сорочку з туману.

Тихо строчать дощі . . . І навіщо мені ця печаль?

Що я хочу спитать у цієї сумної кравчині ?

Я прощаюся з літом. І воно мені каже: - Прощай !

І хитає над шляхом порожні гнізда грачині.

(11 Ставить осінь на землю свою золоту жиранgоль»)

Виходжу в сад, він чорний і худий,

йому вже ані яблучко не сниться.

Шовковий шум танечної ходи

йому на згадку залишає осінь.

(rrBuxogжy в cag, він чорни й і хуgий . . . »)

Цей ліс живий . У нього добрі очі.

Шумлять вітри у нього в голові .

Старезні пні, кошлаті поторочі,

літопис тиші пишуть у траві .

(<<Цей ліс живи й. У нього gобрі очі»)

Європейська поезія в різні періоди свого розвитку неодноразово

наближалася до таких філософсько-естетичних понять, як палінге­

несія (нове народження , воскресіння) , екп іросис (первісно -

фінальна пожежа у філософії стоїків) , апокатастасис (відновлення,

космічний порятунок) . Ці терміни позначають природну зміню­

ваність часу і простору, що знаходить обrрунтування на рівні сак­

ральних тем і сюжетів, біблійних мотивів тощо. Такі концепти набу­

вають особливого значення у французькому романтизмі (твори де

Местра, Балланша, Шатобріана) , хоча вся антична і середньовічна

поезія тримається на цих світоглядних засадах. Сьогодні здається,

що не Зевс, а саме Протей був найвизначнішим язичницьким богом

Стародавньої Греції. «Panta rei» : все тече, все змінюється" . - цей

принцип покладено в основу архаїчної філософії та самого людсько­

го помислу. Проте він залишається актуальним і сьогодні.

Так, за часів романтизму тодішня революційність знаходила по­

яснення не лише в законах розвитку історії, а й у принципах історич­

ної метафізики. Революція - це спалення у вогні старих соціальних

хвороб, аби суспільство могло воскреснути й увійти в нове життя.

Природно, що теми переродження світу були надзвичайно поширені

(згадати хоча б « Міркування про Францію» Жозефа де Местра) . Пев­

ною мірою ці філософські концепти пов'язані з релігійними мотива­

ми Воскресіння Христа або ж із язичницькими віруваннями про пе­

реродження матерії, про щоразу нове народження фенікса з попелу.

В українській поезії ХХ століття подібні ідеї чи не найяскравіше

реалізовано в поезіях Павла Тичини й Богдана Ігоря Антонича, Тодо­

ся Осьмачки й Володимира Свідзінського. Нагадаємо одну цитату з

Юрія Шереха (Шевельова) про алхімію поетичного слова. У статті

« Незустрічанний друг ( " Китиці часу" - Осьмаччина лірика) » він

запропонував розглянути художній світ Т. Осьмачки як світ «ал­

хемічний» , у якому існує властиве середньовічним алхімічним прак­

тикам уявлення про матерію: «У Осьмачки "півень з-за могил співан­

ням крутить небосхил" . Стара мрія алхеміків - перетворення еле­

ментів на інші елементи - осягнена сьогодні не тільки у вироб­

ництві атомових іграшок, але і в поезії. У Осьмачки, щоб не ходити

далеко за прикладами, "звуки світові в безоднях затихають і дивляться

на нас мільйонами зірок" . Якщо хочете, можна назвати це синкре­

тизмом. Радше це перетворення світу поетовою свідомістю або

інтуїцією. Усе може переходити в усе. Серце може стати жоржиною,

жоржина - серцем. Баварський ліс - усесвітом, а всесвіт - поро­

шинкою. Зрештою, це старе чудо поезії. У наші дні ми можемо" . ро­

бити такі перетворення ad libitum лябораторно, але коли вони роб­

ляться штучно, - вони - леле - перестають бути поезією»1•

Зрештою, продовжує Юрій Шерех, композиція «Осьмаччиного

вірша, як правило, будується на переміщенні в різні пляни, але одного

образу. Такий образ квітки в "Кривді" . Черниця вирвала серце з своїх

грудей і віддала його Богові. Поет приносить їй жоржину, щоб заступи­

ти серце. Черниця прикріплює жоржину до ікони - віддає її знов Бо­

гові. Це перший мотив квітки. Поет стоїть над чужим Дунаєм і обриває

пелюстки квітки, і з останньою пелюсткою має тріснути й вмерти його

серце. Квітка, що була образом людини й надії, тепер стає символом са­

мознищення й смерти. Це - інший образ, але хіба він не зв'язаний

стрункою лінією з першим? І далі третій образ - пелюстки пливуть

Дунаєм, а на незнаних берегах плачуть над ними чужі квітки»2.

Подібна «реr'енераційність» властива і поетичному світові Ліни

Костенко - цей світ сталий, але незмінність підтримується

постійною круговертю поетичних мікроелементів . Ми й не

помічаємо, як рухаємося в циклічному просторі поезії, бо потрап­

ляємо в систему зустрічних рухів. У цій системі працюють не нью­

тонівські, а ейнштейнівські квантові закони.

Поезія Ліни Костенко потверджує уявлення про палінгенесію та

екпіросис. У цьому полягає особливий «модернізм» її творчості, що

містить у собі вихід за межі поцейбічного, який і забезпечує природну

життєствердність (оскільки виростає з міфу як поетичного джерела) і

містеріальну плинність поетичної матерії. Водночас наявність цих тем і

мотивів у творчості Ліни Костенко засвідчує, що модерністський

простір постає як розгортання теоgицеі·, яка й зміцнює ці

життєствердні витоки. Модернізм (про що свідчить досвід польської

літератури) - не лише змагання за нову форму репрезентації дійсності,

не лише «мистецтво заради мистецтва» , а й розширення обріїв худож­

ності шляхом залучення фольклорних, наративних, дискурсивних еле­

ментів. Як зазначає Юрій Шерех, поети-шістдесятники, зокрема й Ліна

Костенко, «принесли в своїй творчості помітний нахил до "депоети­

зації" або, коли хочете, до поетизації позірно непоетичного»з.

І Шерех Юрій. Незустрічанний друг

(« Китиці часу» - Осьмаччина лірика) //

Шевельов Ю. Вибрані праці: У 2 кн. Київ,

2008. Кн. 2. С. 1 006- 1 007.

2 Там само. С. 1007.

з Шерех Юрій. Трунок і трутизна

(Про «Палімпсести» Василя Стуса) І І

Там само. С. 756.

У визначенні теодицеї варто навести тлумачення С. Аверинцева:

« "виправдання Бога" (фр. theodicee) - загальне позначення релігійно­

філософських доктрин, що прагнуть узгодити ідею благого і розумного

Божественного керування світом із наявністю світового зла, "виправда­

ти" це керування всупереч існуванню темних сил буття. Термін "теоди­

цея" введений Ляйбніцем у його трактаті "Досвіди теодицеї про благість

Божу, свободу людини і першопричину зла" ( 1 7 10) . Усяка теодицея є

"виправданням" перед лицем певного звинувачення, відповіддю на те,

що Гейне назвав "проклятими запитаннями"; історичні типи теодицеї

залежать від визначених соціальною ситуацією різних мисленнєвих

можливостей постановки таких питань, тобто по-різному визначеного

обсягу Божественної відповідальності за світове буття»4.

Хоча виникнення поняття теодицеї пов 'язують із трактатом

Ляйбніца, проте не варто забувати, що «осмислюване базове поняття -

причини і природа існування Зла у створеному Всевишнім гармонійно­

му світі - було предметом постійної уваги віруючих та теологів". Поп­

ри те, що сам Ляйбніц в одному з листів визначив "теодицею як науку,

зосереджену на доктрині справедливості Всевишнього, яка Грунтується

на Його мудрості та милосерді" , до сьогодні теодицею найчастіше роз­

глядають як категорію, орієнтовану на осмислення природи Зла»s.

Палінгенесія на мотивному рівні - це сутнісна складова і фольк­

лорного тексту, оскільки у фольклорі ані життя, ані смерть не є абсо­

лютними величинами: смерть - це початок нового життя. Фольк­

лорному світові властиві циклічність і замкненість. Отже, в художніх

творах, орієнтованих на поетику фольклорного слова, матимемо ре­

алізацію теми апокатастасису - а також мотивів палінгенесії та

екпіросису. Чимало подібних прикладів «циклічної історії» та «круго­

обігу матерії» можна знайти у творчості Т. Шевченка:

Все йде, все минає - і краю немає.

Куди ж воно ділось? відкіля взялось?

І дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе " . умирає " . одно зацвіло,

А друге зав'яло, навіки зав'яло" .

І листя пожовкле вітри рознесли.

А сонечко встане, як перше вставало,

І зорі червоні, як перше плили".

(Т. Шевченко. «Гайgамаки »)

4 Аверинцев С. С. Софія-Логос. Словник.

Київ, 2007. С. 203.

5 Muxeg Т. В. Пуританська традиція і літе­

ратура американського ренесансу: 1 830-

1 860. Київ, 2006. С. 22 1 .

Ці самі природні поетичні закони спрацьовують і в поезії Ліни

J,IJ

Костенко. Переображення - іманентна риса природи, яка, переос­

мислюючись у філософсько-естетичній площині, вносить у ху­

дожній простір хвилі живильної енергії. Зрештою, поезія - це

постійне переображення думки на різних рівнях: звуковому, семан­

тичному, семіотичному, синтаксичному, метафоричному .. .

Виходжу в ніч. Іду назустріч долі .

Дорога спить, і тиша навкруги.

Ідуть мої супутники - тополі.

Лежать мої сучасники - сніги.

(«Buxogжy в ніч. Igy назустріч gолі»)

Можна пригадати твори Е.Т.А. Гофмана, якого в західній літера­

турознавчій традиції прийнято називати майстром поліміфіі'. Цей

принцип онтологічно пов'язаний із принципом природності, віталь­

ного буяння матерії, яка ніколи не може реалізуватися сповна; при­

рода - це потенція всього сущого в максимально можливих фор­

мах, вона прагне до розвитку, але її рух має циклічний характер чи,

радше, спіралеподібний, як вважав Шеллінг.

1833 року з'являється містеріальний твір француза Едгара Кіне

«Агасфер» , який також видається поліміфічним.

Що ж таке поліміфічність ? Передовсім це наявність міфо­

логічних матричних структур у художньому тексті, які, проте, не

існують сепаратно. Міфи поєднуються один з одним за законами

природної взаємодії стихій, за принципом алхімічних перетворень у

навколишній дійсності. Саме тому цей клубок міфів неможливо

розплутати. Фактично такі твори не піддаються більш-менш ви­

черпній раціональній інтерпретації, оскільки є антираціональними.

УГофмана маємо поєднання магічних практик і світогляду Середньо­

віччя - нептунізму й вулканізму, що позначають дві стихії: води та

вогню. В Кіне реалізовано мотив Агасфера, образ Вічного Жида,

який має весь час блукати світом за свою провину. Втім, цей апо­

крифічний сюжет переосмислюється: Агасфер - вічний блукалець

не через Христове покарання, а тому, що сам обрав собі такий шлях

після прощення, відчувши, наскільки це дивовижно - існувати в

часі й просторі, не маючи фізичних обмежень. Агасфер - типова

реалізація «природної» сутності світу, здатного змінюватися й ніколи

не зупинятися. Біблійна матриця поєднується з алхімічними мотива­

ми, а водночас із темою вічного плину матерії - тепstrиит ипiversale. Якщо бути уважним, то ці мотиви вічного перетворення наявні

і в поезії Ліни Костенко. Ми не помічаємо, як часом вірші витворю­

ють особливий прихований цикл, оприявнюючи якусь важливу тему

чи мотив. Зв 'язок між віршами досить тонкий, але сукупний ефект

JJO

надзвичайно потужний.

Природа ніколи не може буги оgновимірною: після дощу визирає

сонце і з ' являється веселка. Так само й поезія не може містити лише

один ритм чи одну думку. Монотонна лінія позначає хіба що смерть;

така поезія ніколи не може буги цікавою для читачів різних епох чи

різних поколінь. Найкраща поезія поєднує в собі смугок і радість,

страждання і піднесення, біль і натхнення. Французький письмен­

ник і філософ Леон Блуа писав про «взаємозамінність страждань» .

Цей феномен він розглядав на соціальному рівні, але коріння його

насправді сягає одвічної філософії npupogu . На кожного праведника

є свій грішник. У такий спосіб підтримується баланс різних енергій,

який зберігає цей світ у гармонії. Чорне і Біле, Каїн і Авель, Понтій

Пілат і Єшуа". Зрештою, Геракліт саме на єдності суперечностей, на

синтезі опозицій побудував свою філософію.

Із цього випливає і принцип взаємозамінності як визначальна

риса природної поезії. Ця взаємозамінність позначена у просторі й

часі: для поета не існує фізичних обмежень, він здатен поринати в

інші епохи, відчувати ауру попередників, переживати їхній біль і пе­

реносити його в час теперішній. Поет живе поза єдиним часовим

виміром.

Природа - це праматерія і разом із тим - Жінка, яка має чоти­

ри обличчя, в кожному з яких прочитується інше: юність проглядає

крізь багатоліття, крізь молодість промовляє зрілість. Тому образ

Жінки постає значно багатшим за наше астрономічно-планетарне

життя, підпорядковане спрощеним ритмам бінарності: gень-ніч,

gобро-зло" . Поезія, яка має чотири обличчя, - це поезія, що

містить у собі одвічне прагнення ad realiora ( повноти бугтя) ,

тяжіння до космічної масштабності . « Проміння землі » ( 1 95 7 ) ,

«Вітрила» ( 1 958) , « Мандрівки серця» ( 1 96 1 ) , « Над берегами вічної

ріки» ( 1 977) , « Неповторність» ( 1 980) , « Сад нетанучих скульптур »

( 1 987) - поетичні збірки Ліни Костенко, в яких людська емоція і

природна стихія постають у нерозривній єдності, в переплетінні по­

чуттєвого та розумового. Це поезія граничної точності нюансів, до­

вершеного зорового малюнка (а чи буває недовершеним задум при­

роди ? ) і разом із тим найвищої форми емоційного переживання.

Мить катарсису дарує нам саме буття - важливо тільки відчуги,

« прозріти» цю мить:

Буває мить якогось потрясіння:

побачиш світ, як вперше у житті.

Звичайна хмара, сіра і осіння,

пропише раптом барви золоті.

Стоїш, як стогін, під склепінням казки.

1J1

Душа прозріє всесвітом очей.

Кричить гілля. З облич спадають маски.

Зі всього світить суть усіх речей.

(!!Буває м ить якогось потрясіння" .»)

Ліна Костенко прийшла в літературу тоді, коли навіть мовчати бу­

ло небезпечно. І від самого початку це був не лише вияв потужного,

виверженого з вулканічною силою духу, що належить до субстанцій

стихійних і величних. Це був вияв духовного аристократизму, дар

раціональної організації поетичної матерії, що дається Поетові з ви­

щих емпіреїв і належить до природної складової стилю життя і спосо­

бу власної інтерпретації чи відчуття, переживання світу. Головне -

не схибити, вміти за будь-яких умов пронести слово у плині проми­

нального" . Головне - зберегти природу поезії, емоційну думку й

інтелектуальне слово серця. А для цього потрібні рівновага, антична

калокагатія - сплав прекрасного і доброго, поєднання різних

енергій в одній складній багаторівневій художній системі; потрібна

зваженість почуттів і розуму. Врешті, потрібне постійне взорування

на минуле, позаяк саме це первинне минуле - неповторний культур­

но та історично закодований материк, що живить розумові інтенції

Поезії. Культура бачиться як стратифікація досвіду, як постання май­

бутнього з найглибших детермінацій минулого.

Саме такі «майстри часу» починають розмову з історією світо­

вої культури, пересотворюючи минуле, оприявнюючи історичні

прочитання різних культур у теперішньому, щоб уберегти свою

культуру від фізичного знищення у великому Часі" . Культура не має

бути дистанційована від природних механізмів оновлення: подібно

до природи культура розвивається і занепадає, але, як фенікс,

відроджується на новому етапі буття. Певною мірою творчий про­

рив шістдесятників був аналогічним до прориву українських неокла­

сиків, а також і до європейських естетичних устремлінь середини

ХХ сторіччя. За словами Д. Наливайка, «радянська дійсність разюче

відрізнялася від європейської, на її несамовиті виклики українські

неокласики давали мистецькі відповіді, в яких знаходимо чимало

спільного з європейським неокласицизмом. У той час у підра­

дянській Україні розгорнулося в небачених масштабах руйнування

культури та її цінностей, підміна їх примітивом наскрізь політизова­

ної "пролетарської культури" »б. Така сама ситуація мала місце і в

шістдесяті роки ХХ сторіччя. Утримувати минуле в теперішньому,

б Наливайко Д. Теорія літератури й компа­

ративістика. Київ, 2006. С. 330.

а відповідно - формувати проекцію в майбутнє може лише той, хто

JJJ

має потужний захисний бар ' єр чи поле, що убезпечує людський дух

від ідеологічної чуми. У ситуації червоного трясовиння, тріумфу

Хама (і варварського втручання цього Хама в культуру) шістдесятни­

ки майстрували корабель для океанічного простору.

Після кількох десятиліть соцреалістичного терору українська

поезія середини ХХ століття, здається, змогла знайти своє художнє

мотто. Соцреалізм був навіть не стилем мистецтва, а репрезен­

таційною системою, що радше дорівнювала політично-економічній

інституції, а не естетичним категоріям. Соцреалізм - це сукупність

документів-дороговказів, які побічно мали виконувати й мистецьку

функцію. Але від такого «мистецтва» у свідомості залишалась есте­

тична порожнеча та емоційна самоусуненість, - це при тому, що ма­

ло хто був по-справжньому обізнаний з мистецтвом початку

ХХ сторіччя. Натомість поезія Ліни Костенко стала спробою вільної

« естетичної» поезії, яка творилася рівнобіжними шляхами до того­

часних європейських шукань. Юрій Шерех якось зауважив: «Я ніко­

ли не думав, що майбутнє нашої поезії лежить у копіюванні Европи.

Мені завжди ввижався власний шлях, хоч і не ізольований , а

рівнобіжний. Але для того, щоб іти цим рівнобіжним шляхом, треба,

по-перше, мати щось за душею власного, по-друге, знати, відчувати і

співпереживати те, чим живе Європа й Америка в духовності і в

поезії»7. Творчість шістдесятників свідчила саме про відродження

обірваної в 30-ті роки європейської лінії в українській літературі.

Видається доцільним побудувати аналіз поезій Ліни Костенко на

спробі побачити різні форми синтезу - чи навіть синестезй' - різних

жанрових, стилістичних, семантичних, символічних кодів. Позаяк ідеться

про поезію-протистояння, поезію - вивільнення від нав'язаних іззовні

стереотипів, поезію - подолання деструктивних форм реальності.

Можна припустити, що часто вірш Ліни Костенко поєднує в собі дві

традиції: античного стоїцизму, в якому за допомогою екфрасису (вірша­

малюнка) вдається закарбувати в часі зримий природний образ, і нео­

модерного синтезу різних модусів реальності, коли від 1 960-х років по­

ети почали використовувати ремінісценції з царини науки, техніки:

Пливе перон за сизими шибками.

Туман" . Шлагбаум" . Тиша" . Переїзд" .

Дерева, як закидані шапками,

стоять у Гронах ще порожніх гнізд.

(«Заворожили ворони світанок" . »)

7 Шерех Юрій. Велика стаття про малий

вірш І І Шевельов Ю. Вибрані праці.

Кн. 2. С. 756.

Шалені темпи. Час не наша власність.

Фантастика - не мріяв і Жюль Верн.

Кипить у нас в артеріях сучасність.

Нас із металу виклепав модерн.

Душа належить людству і епохам.

Чому ж її так раптом потрясли

осінні яблука, що сумно пахнуть льохом,

і руки матері, що яблука внесли ? !

(«Шалені темпи»)

Зрештою, в такий спосіб поезія випереджає «вигуки прогресу»,

позаяк лише сьогодні ми підходимо до зовсім іншого розуміння ре­

альності та протікання часу в цій реальності за допомогою теорії

струн. Вона доводить, що час може мати зворотний порядок, що в

разі надзвичайного ущільнення матерії простір не руйнується (тобто

Великого вибуху не стається) , натомість реальність починає змінюва­

тися, розвиваючись у протилежному напрямку за протилежними

фізичними законами. І так безкінечну кількість разів:

Циферблат годинника на розі

хуртовини снігом замели" .

Нам з тобою, видно, по дорозі,

бо ішли й нікуди не прийшли.

(11Хуртовини »)

На старих фотографіях всі молоді.

На старих фотографіях мертві сміються.

(«На старих фотографіях всі молоgі»)

Пасуться тіні вимерлих тарпанів,

навшпиньки ходять сутінки і сни.

(11Щасливиця, я маю трохи неба" . »)

Теорія струн (або суперструн) обrрунтовує, в який спосіб люди­

на може зустрітися зі своєю молодістю, з першим коханням іще раз,

як людина може зазирнути в минуле та майбутнє.

Стогне завія до рання,

зламавши об ліс крило" .

Ти - моє перше кохання.

Останнє уже було.

(11Біла симфонія»)

У поезії ми завше маємо ці хронологічні зсуви, але для більшості

з нас поезія - це імаr'інативний, а не фізичний простір:

В дитинство хочу, там усе моє .

В дитинстві ми - великі Магеллани.

(«В gитинство хочу, там усе моє»}

Поезія Ліни Костенко ніколи не має граничної «точки кипіння» -

вона підказує читачеві шлях у непізнаванні світи, але аж ніяк не по­

яснює цього шляху, не дає готових формул. Головне - навчити лю­

дину віgчувати, позаяк відчугтя апріорно є значно сильнішим за

вольовий чи інтелектуальний імпульс, що зароджується у свідомості.

Світ безкінечний, як і сама поезія, - і саме поезія дає змогу відчути

«заховані» в ньому алюзії, паралелізми, ремінісценції. Поетичний

суб' єкт у поезії Ліни Костенко часом існує на рівних із суб' єктом

природи, а часом розчиняється в цьому багатоманітгі. Відчувається

пантеїстична заглибленість людини у світ універсуму, природної

магми, яка не протиставляється свідомості. В цій поезії людина не

розділена зі стихіями, а, навпаки, вона говорить із ними - подібно

до того, як це маємо в античній поезії:

Сумна арфістко - рученьки вербові! -

по самі плечі вкутана в туман.

Зіграй мені мелодію любові,

ту, без котрої холодно словам.

(« Ті журавлі, і їх прощальні сурми" . »}

Обступи мене, ліс, як в легенді про князя Хетага,

коли й кінь був убитий, і він уже ледве брів.

Обступи мене, ліс ! Хай зупиниться вся ця ватага,

хай удариться люттю об спокій твоїх стовбурів .

(<< Обступи мене, ліс" . »}

Поети - це медіуми навіть у час кінця загальної історії. Й сьо­

годні, коли світ докорінно змінився, коли в ньому моральні та етичні

орієнтири заміщені ерзацом («бутафорський пліg», створени й «без­

парgонними пронозами » , - а про настання доби симулякрів попе­

реджав ще Ж. Бодріяр в 70-х роках) , існує невеличке :Іроно тих, хто

вірний поезії. Французький письменник і філософ Моріс Бланшо

зазначав: « Поезія - пов'язана зі словом, яке не може урватися, ад­

же воно не промовляє, воно є . Поезії не є цим словом, вони є почи­

ном, а от саме це слово ніколи не розпочинається, а завжди промов­

ляє по-новому й завжди починає все спочатку. Поет - це той, хто

почув це слово, той, хто увійшов у злагоду з ним, посередник, який,

виголошуючи це слово, змушує його до безгоміння. " Поезії - це

досвіди, пов'язані з живим наближенням до речей, з порухом, що

здійснюється в поважності й праці життя. Щоб написати один­

однісінький вірш, потрібно дощенту вичерпати життя. Щоб написа­

ти вірш, потрібно вичерпати мистецтво, вичерпати всеньке життя в

пошуках мистецтва»в.

Ось тому поет у Ліни Костенко - це «алкоголік страченої суті, І

її Сізіф, алхімік і мурах». Його слова

" . горять і валяться , як вежі .

А потім їх обмацують сліпці.

І що ж, так наче й не було пожежі -

і тільки жменя попелу в руці.

(«Марную gень на пошуки незримої. " »)

Поетичний геній Ліни Костенко не залежить від раціо. Поет знає

про імперативний характер творчості, про її безальтернативну осно­

ву. Поет каже своїй печальній музі: «Спасибі, що ти вибрала мене».

Сама поезія свідчить про себе крізь свідомість власного експерта -

Поета. І в найточнішій науковій експертизі голос науки не є тоталь­

ним, - маємо й суб 'єктивний елемент; та мудрий суддя помітить цю

домішку. Тим більше, наявна вона у поетичній сповіді про те, що

складає суть її форми та змісту, котра якнайтоншими нитками пе­

реплітається з буттям поетової душі. Основна категорія справжньої

свободи творчості - в потенційності розуму і волі, - свобода нале­

жить передовсім тим поетичним образам, думкам і звукам, що самі

вільно «залітають» у душу, готову їх прийняти. І сама поетична душа

вільна тому, що у хвилину натхнення її не зв'язує щось чужоріgне,

імплантат ерзацу, - вона підкорюється лише тому, що надходить із

несвіgомого, космічного. У світі поезії душа - не тільки первень

діяльного самовизначення. «Якби поет міг сам писати свої твори або

хоча б передбачати, що і коли йому подарує натхнення, то він не

брався б за перо, щоби гризти його в герці з Часом»9.

Читаємо в Ліни Костенко:

Вночі із хаосу безсоння,

коли мій Всесвіт ожива -

як срібні птиці вилітають

ще неприборкані слова

В Бланшо М. Простір літератури: Есе І

Пер. з фр. Л. Кононовича. Львів, 2007. С. 76.

9 Манgельштам О. Произведения.

Москва, 1 990. Т. 2. С. 424.

А день схи:rн.е свою орбіту

JJь

І тиша зорі засіва

І Хтось диктує з-понад світу

непередбачені слова

(((Вноч і із хаосу безсоння .. . )))

Як зауважує Юлія Крістева, поетичній мові « властива спе­

цифічність, якої не має жодна інша система відмінностей: вона поg­

воює (позначення і позначене) і пов 'язує (модифікант і модифікова­

не

фраза) " . Музифікувати це пов 'язувальне подвоєння означає

=

змусити ритм вибухнути, звичайно, у розgвоєнні, але водночас і у

зв 'язку: в метафорично-метонімічних зсувах, що розтинають кон­

тури лексем і доходять аж до критики позначення і позначеного, а

надто у фразова-логічних зв 'язках, де реконституюється соціаль­

но-символічний порядок і нічого не хоче знати про попередній (се­

мантичний , морфемний, фонічний, інстинктивний) вибух, що ле­

жить у його основі. Втручатися на рівні, де синтаксичний порядок

затемнює приховані глибше втрати, яких зазнає сиrніфікативний

процес, утручатися там, де спільнота конституюється, припиняючи -

вбиваючи - витрати, коштом яких вона живе, - це втручатися са­

ме там, де фраза зав 'язується й зупиняється" . Отже, ми опи­

няємось у композиції, коли фраза - мінімальна єдність, на основі

якої конституюється тканина, що перевершує її, але не нехтує:

більше-ніж-фраза, більше-ніж-значення, більше-ніж сиrніфіка­

ція» 10. Саме такою є поезія Ліни Костенко: вона подвоює реаль­

ність, подвоює простір речей і значень, роблячи світ поезії багато­

вимірним. Але разом із тим ця поезія пов 'язує різні стани свідо­

мості, часу та реальності.

На початку ХХ сторіччя в українській поезії постала потреба

витворення нової мови, нової форми передання емоційних відчуттів

за допомогою художнього слова. Але, як відомо, це прагнення ніколи

не виникає з порожнечі, тож відбувається переосмислення досвіду

попередників (подібно до того, що мало місце у французькій,

італійській, іспанській літературах) . Так само і в поезії шістдесят­

ників культурний код неокласиків, досвід модерністів початку

століття переосмислювався відповідно до нового естетичного відчут­

тя: уривчастий синтаксис поєднано з народнопісенним мелосом, на­

ративність доповнює ліричність поезії, плинність гармоніює з фраг­

ментарністю:

10 Крістева Ю. Полілог І Пер. з фр.

П. Таращука. Київ, 2004. С. 1 58.

Птиці зелені

у пізню пору

спати злетілись

на свіжий поруб.

Та на зорі

в золотаву пору

птиці зелені

рвонулися вгору.

Тільки злетіть

не змогли, не зуміли:

тісно було,

переплутали сь крила.

(<rПапороmь>>)

За останні п 'ятдесят років європейська поетична традиція також

змінилась і, сказати б, значно сильніше, ніж від часів Античності до

XV-XVI століть. Чому ж форма поезії видається нині настільки

швидкоплинною ?

Передовсім тому, що постали нові форми існування людини у

просторі й часі. Коли дивишся у нічне небо, забуваєш про плин часу.

Але зовсім не так спливає час, коли працюєш із « витворами»

технічного прогресу. Комп'ютерні високотехнологічні інформаційні

системи орієнтовано на опрацювання якомога більшої кількості

інформації в одиницю часу. Але ресурси людської свідомості не такі:

вони не прагнуть змагатися з технікою за кількісні показники. « Зма­

гання» проходить радше в «якісній» площині. Лише людині властива

емоційна палітра, лише людина може пригадувати фрагменти мину­

лого і відчувати «дихання часу» , яке проходить крізь її душу. Все це

можливе тому, що людина має «емоційний мозок» , який не лише ос­

мислює, а й віgчуває реальність.

У момент цього віgчування з людиною відбуваються дивовижні

зміни - розширюються межі самого сприйняття. Людина бачить

більше, ніж це можливо за звичайних умов. У цьому криється її

одвічне прагнення до пізнання, яке ніколи не може бути гранич­

ним, вичерпним. Прагнення ad realiora - це те, що виокремлює

людину з-поміж інших істот. Це прагнення - нібито результат роз­

микання високовольтної лінії, яка поєднувала людину з чимось

значно більшим. Сучасний італійський поет Коррадо Калабро за­

уважує, що « Поезія - навіть у найбільш вивершених творах -

завжди застигає в просторі між реалізацією обіцяного і відмовою

від цієї реалізації. [ " . ] Поезія - це " присутність від термінованої

відсугності " » 1 1 . Часові площини зміщуються, пам' ять і свідомість

будують нові координати часу, в яких минуле і майбугнє стають

взаємозамінними величинами:

Може, це вже через тисячу літ -

я і не я вже, розбуджена в генах,

тут на землі я шукаю хоч слід

роду мого у плачах і легендах !

(rrЗатінок, сутінок, gень золоти й»)

І засміялась провесінь: - Пора! -

за Чорним Шляхом, за Великим Лугом -

дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра -

усі ідуть за часом, як за плугом.

(rrl засміялась провесінь: - Пора! »)

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,

в туманностях душі чи, може, Андромеди -

я в мантіях дощу, прозора, як скляна,

приходжу до живих і згадую про мертвих.

(rrПослухаю цей gощ. Піgкрався і шумить»)

Над Везувієм сніг. Над фіордами спека.

І мене вже немає дві тисячі літ.

Із Червоної книги вилітає лелека,

щоб зробить над землею прощальний обліт.

(rrHag Везувієм сніг»)

Я скрізь своя, і я ніде не дома.

Душа летить у посвіті епох.

І де цей шлях почався, - невідомо.

І де урветься, знає тільки Бог.

(rrХтось є в мені, і я питаю: - Хто ти?»)

Юрій Шерех свого часу писав про особливий різновид «реа­

лізму» як ідеальної моделі семіотичної повноти літературного твору.

Він зазначає: «Мистецтво не тільки гра, але мистецтво, звичайно, і

гра. І коли щось стає нам занадто звичним, ми хочемо ускладнення.

Новаторство з'являється насамперед як законне, нормальне усклад­

нення. Але є також друга причина, чому з'являється новаторство в

мистецтві. Ця друга причина - це бажання реалізму» . Пояснення

цієї тези Шерех пропонує таке: « Слова так само, як фарби в

1 1 Калабро К. Я не скажу тобі, що це

любов І Пер. з італ. О. Пахльовської.

Львів, 2009. С. 276.

малярстві, так само, як будь-який матеріал у будь-якому мистецтві,

JJJ

ніколи не можуть відбити повноти життя. Літературний твір ніколи

не віддзеркалює повноти життя. В цьому, може, його найбільший

інтерес. Але в кожному мистецтві є туга за тим, щоби цю повноту

життя відбити. І саме з цієї туги виникає конечність шукати нових

засобів, тих, що їх не було» 12.

Душа моя обпалена,

і як ти ще жива?

Шукаєш, мов копалини, -

слова, слова, слова!

Оголеними нервами

угадуєш словам

нестачу мікровольта

і зайвий міліграм.

Душа з очима снайпера

в трагічній німоті ,

здається, все вже знайдено.

І знову - ні , не ті !

У легкості вітрила,

у попелі згорань

ти знаєш слово-брил у

і слово-філігрань.

Ти дома - тільки в невідомості .

Ще кожен вірш, як перше «Ма» .

І десь над гранями свідомості

є те, чого іще нема.

(rrДуша моя, знайgибіgа! »)

Або ж про те саме - інакше:

А геніальні поети - такі бездарні !

Виходять з ночей аж чорні, я к шахтарі з забою.

А ті клаптенята паперу - то смертельні плаЦІІ,арми

самотньої битви з державами,

з часом,

з самим собою.

(rrВеликі поети не вміють писати віршів»)

12 Шерех Юрій. МУР і я в МУРі: Сторінки

зі спогадів. Матеріали до історії

еміrраційної літератури І І Шерех Юрій.

Пороги і Запоріжжя: Література. Мистецтво.

Ідеології : У З т. Харків, 1 998. Т. 2. С. 284.

Поезія - це простір, у якому людина наближається до Велично500

го й не може раціонально пояснити те, з чим вона має справу. Щось

подібне ми, безперечно, відчуваємо, доторкаючись до поетичної ма­

терії Ліни Костенко. Як відомо, розірваність між епосом, драмою і

лірикою існує лише на сучасному етапі - колись давно, в архаїчну

епоху європейської цивілізації, такого розмежування не існувало.

Поезія була неможлива без танцю, ритуальних рухів; мистецтво мало

синкретичний характер. І, що найважливіше, промовляння тексту (а

текст у перекладі з індоєвропейської прамови означає « плетиво»)

мало містично-релігійне підrрунтя. Поезія була умовою «діалогу» з

Божественним, коли лише небо було вододілом між людським і сак­

ральним. Саме тому важливо, шануючи технології, пам'ятати про

щось значно більше у світі, ніж технологічні принади. Поезія Ліни

Костенко в кожну « пору року» повертається до збереження скарбів

минулого, актуалізованого у просторі пам' яті, що не має лінійного

розгортання. Пам' ять - це онтологічна матриця Всесвіту - і люди­

на, і природа мають свої форми пам' яті:

Смуток нащадків - як танець бджоли,

танець бджоли до безсмертного поля.

(((Затінок, сутінок, gень золотий »)

Душа полів, ти пам'ятаєш стерні ?

Оцю печаль, покинутість оцю ?

Останній пензель літньої майстерні -

тополя зронить краплю багрецю.

((( Стриптизи осені ... »)

І хата, й тин, і груша серед двору,

і кияшиння чорне де-не-де,

все згадує себе в свою найкращу пору.

І стежка, по якій вже тільки сніг іде ...

(((Дзвенять у віgрах крижані кружальця»)

Парадоксально, але сьогодні в європейській культурі ми також

маємо тяжіння до єдності мистецтв: просторових і часових, якщо

послуговуватися визначенням Лессінга.

Розгортання думки в поезії Ліни Костенко часто відбувається на

тлі розгортання природних стихійних процесів, - світ природи ніби

доповнює і поглиблює світ людини. Можна додати, що світ природи

не є безмовною, глухою стихією - це енергії руху, перетворення,

зміни: дощ ударяє у вікна, вітер згинає дерева, гроза розколює небо.

Стихії природного і людського зударяються з первісною силою,

Ерос і Танатос проходять одне крізь одне, життєва енергія зв 'язує

501

воєдино людське й природне начала:

Чорне - біле - золоте - зелене -

спалахнуло - блиснуло - знялось!

Грім ударив особисто в мене,

око сонця кров'ю налилось.

(«Пролом хмари»)

Ранесенько, акації ще спали,

росою ще не сплакались кущі,

МИ ЙШЛИ УДВОХ, і ВИШНі ОСИПіли

рожевий цвіт на трави і хвощі.

(11Ранесенько, акації ще спали. " »)

Сніги ідуть сумні і нетутешні,

ідуть і йдуть із неба врізночас -

мов пелюстки космічної черешні

холодний всесвіт струшує на нас.

(11Ще плечі сосен в срібн их еполетах". »)

Таким чином, емоцшно-імпресіоністська ситуація в поезн роз­

гортається у просторі кількох модальностей сприйняття. Між світом

природи і світом людини існує таємничий, майже інтимний зв 'язок.

Природа може переживати еротичний екстаз людини - ось у вірші

« Осінь жагуча»:

Вечірній сон закоханого літа

і руки, магнетичні уночі.

Вродлива жінка, ласкою прогріта,

лежить у літа осінь на плечі.

Дозріла пристрасть до вогню і плоду.

Пашить вогнем на млосному щаблі.

А людиною можуть стрясати енергії пристрастей, що нуртують

у природі:

Тремтіння віт, і жах, і насолода,

шаленство злив у білому вогні!

Ну от і все. Одплачеться природа.

Їй стане легше, певно. Як мені.

(11Пекучи й gень" . лісів солоgка млява". »)

У дослідженнях цього феномена ще О. Ф. Лосєв звернув увагу на

Секста Емпірика, який «метафорично» наділяв звуки такими якостями,

як «гострота » , «тяжкість» 1з. Сам Лосєв використовує термін «син502

естезію> , аналізуючи особливості мови Аристотеля, коли той опи­

сує тілесні феномени. Але попереджає при цьому, що Аристотель

має на увазі передусім міжчуттєві перенесення «за допомогою мов­

них образів» , а не безпосередньо в сенсорній площині. «Та частина

свідомості, в якій формується мова, об ' єднує відчуття цих різних

сприйняттів » . Так, Аристотель пояснював, чому і звук, і колір мо­

жуть бути «світлими» 14. По суті, йдеться про природу синестезій,

що позначаються сьогодні в науці як « інтермодальні квалітати» І5.

Як зауважує дослідник синестезії Б. Галєєв, «синестезія - це

" міжчуттєва асоціація" , багаторівнева, системна; це вияв метафо­

ричного мислення (котре, як відомо, базується на механізмі

асоціації) . Але якщо в метафорі "дівчина - лілія" відбувається

зіставлення візуального із візуальним, то порівняння дівчини з

" Елегією " Массне - вже інші, а саме синестетичні властивості. Ме­

тафори генетично засновано на "асоціаціях за подібністю" , в синес­

тезії цей зв 'язок формується " на подібності" різномодальних явищ -

" зміщенні відчуттів " , " міжчуттєвому перенесенні" . Причому

подібність тут може бути або змістова (значення, емоційна дія) , або

формотворча (структура, rештальт) » ІБ. За словами Б. Галєєва, син­

естезія - це здатність «бачити» пластику мелодії, колорит тональ­

ності і, навпаки, «чути» звучання кольорів. Синестезія - загальна

властивість людської психіки; кожен із нас розуміє синестетичні

метафори в поетичній мові («яскравий звук» , «матовий тембр » ) . Син­

естети чність - сутнісна ознака художнього мислення, яка знахо­

дить свій потужний вияв у поетичних метафорах Ліни Костенко, які

одночасно апелюють до різних «модальностей сприйняття».

Скажімо, вірш « Осінній день, осінній день, осінній ! » розгор­

тається як синестезійна формула, де колір і музика творять релігійну

атмосферу: цей вірш - як магічне заклинання:

ІЗ Лосев А. Античная музьrкальная

зстетика. Москва, 1 960. С. 179, 2 1 8 .

14 Лосев А. История античной зстетики:

Аристотель и поздняя классика. Москва,

1 975. с. 554.

15 Галеев Б. Синестезия - не аномалия, а

проявление невербального мьrшления І І

Язьrки науки - язьrки искусства. Москва,

2000. с. 1 42.

16 Galeyev В. On true sources light-music І І

Languages design. 1 995. V. 3. N 1 . Р. 33-34.

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

505

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! - та сама.

В експресіоністичному ключі синестезія представлена у вірші

«Пролом хмари» :

Скеля зливу набирає в жмені.

В піднебессі тісно кольорам.

Блискавки звиваються вогненні,

жалять темну шкіру стовбурам.

Грім бурмоче мовою страшною

заклинання кобри і гюрзи.

Проломилась хмара наді мною

золотою чашею грози !

Світ рослинний і світ тваринний переплітаються в ексцентрич­

них комбінаціях:

Птиця тюльпан п' є воду із кухля,

птиця бузок п ' є воду з карафи.

{«Екзотика»)

Дніпро, старенький дебаркадер, левина-жовті береги

лежать, на кігті похиливши

зелену гриву шелюги.

В пісок причалює пірога. Хтось варить юшку, дим і дим.

Суха, порепана дорога

повзе, як спраглий крокодил.

{«Акварелі gитинства" . »)

Надходить ніч. Думки у неї хмарні.

Бринить дорога на одній струні.

Нічного міста вафельки янтарні

тихенько тануть десь удалині.

І творять графіку химерну

в польотах бриючих низьких

останні Музи постмодерну -

ворони звалищ приміських.

{«Наgхоgить ніч. Думки у неї хмарні»)

Процес синестезії, з погляду гносеології, - це вімзеркалення у

свідомості людини взаємозв 'язків різномодальних характеристик

предметів і явищ дійсності, тобто тих їхніх властивостей, що беруть

507

участь безпосередньо в самому акті перцепцй (сприйняття реаль­

ності) , здійснюваному через комплекс різнорідних сенсорних

зір, слух тощо. « Компонентами цих взаємозв 'язків можуть

бути не тільки екстероцептивні відчуття ( " зовнішні відчуття" ) , як це

звичайно прийнято вважати в аналізі синестезії, а й " внутрішні" ,

інтероцептивні і пропріоцептивні відчуття. Інтероцептивні рецепто­

ри реєструють стан внутрішніх органів, тобто самопочуття людини,

а пропріоцептивні - стан тіла у просторі, м'язове відчуття людини

і сприйняття ваги» 11. У « порах року» Ліни Костенко маємо числен­

ні приклади, що підтверджують таку взаємодію модальностей

реальності:

І раптом, - Боже ! - після того чаду

і

рівної нулю, -

я чую дощ. Він тихо плаче правду,

що я когось далекого люблю.

(«Щасливиця, я маю трохи неба " . »)

Природа заряджена магнетизмом любовного почуття, яке стирає

відстані:

А ти десь там, за даллю вечоровою,

а ти десь там, за морем тишини, -

так владно, так повільно вичаровуєш

мене із ночі, з тиші, з далини".

(« У присмеркові gоброї gібровості" . »)

Чманіє сад од квітучої рясності.

Іду, збиваю росу хвощів".

Море Кризисів.

Море Ясності.

Море Дощів.

(«І не минає, не м инає! »)

Любов перетворює природу на храм:

Недумано, негадано

забігла в глухомань,

де сосни пахнуть ладаном

в кадильницях світань.

(«Неgумано, негаgано" . »)

17 Галеев Б. Содружество чувств и синтез

искусств. Москва, 1 982. С. 4 1 .

Любов і пам' ять любові - почуггя всеохопне, що проектується в

космічну перспективу:

А ти десь там, а ти десь там, десь там -

як обрій, мружиш сонячні повіки.

(«Дороги й мій, сонячний, озвися! »)

Момент кохання - це мить поєднання з Усесвітом:

В ніч високосного притулку -

коли йде обертом земля -

ти до плеча мене притулиш

безсмертним рухом скрипаля.

(<<І gень, і н іч, і м ить, і вічність" . »)

Сади стояли в білому наливі.

Іскрив зеніт, як вольтова дуга.

А ми були безсмертні, бо щасливі.

За нами пам'ять руки простяга.

(« Саgи стояли в білому наливі»)

Дві нещодавні «либідські» книжки Ліни Костенко - віршований

роман «Берестечко» (варіант 20 10 р.) та збірка «rїацинтове сонце» -

не лише літературні видання, а й явища радше синестезійного гатун­

ку. Кожне з них містить унікальні художні витвори (Сергія Якутови­

ча й Івана Марчука) , друковані тексти співіснують із «живим сло­

вом» читця Петра Бойка чи Ольги Богомолець (яка поклала на музи­

ку вірші Ліни Костенко) . Та й «Річка Геракліта» досить тонко

підштовхує нас до музичного твору Антоніо Вівальді, що своєю чер­

гою передає людині імпульс природної магії - імпульс вічної незбаг­

ненної плинності, трансформацій, повернень.

У се це засвідчує особливу потребу сьогоднішнього мистецтва:

«Ad fontes ! » - повернення до джерел. Однак у ХХІ столітті цегас­

ло Миколи Зерова набуло іншого значення. У Зерова за ним стоїть

ідея повернення української культури до своєї європейської куль­

турної прабатьківщини. А сьогодні питання « повернення до дже­

рел» - як повернення до синергії мистецьких потужностей та син­

естезії мистецьких явлень - стоїть перед усією європейською

цивілізацією. Нейроестетика стає в Європі тим соціокультурним

напрямом, що має здатність поєднати раціональне й почуттєве.

Нейроестетика - це одна зі складових пост-постмодерного по­

вороту, а по суті - спроби людини повернутися до онтології, до

феноменології природи.

Фактично в кожну культурно-історичну епоху найвизначніші

506

митці прагнули реалізувати ідею повноти мистецького творіння. Зга­

дати хоча би твори П. Тичини, М. Пруста, Я. Івашкевича, Г. Аполліне­

ра" . У ХХ столітті тема пам' яті, тема людини на зрубах Часу, тема

тривання й «живого порядку» знаходить особливе відлуння в євро­

пейській поезії {йдеться про пам' ять м имовільну - людина за­

пам 'ятовує і відтворює фрагменти реальності, не ставлячи собі за ме­

ту щось запам'ятати, - як у Пруста, чи неgискретну, як у Бергсона

у праці «Матерія і пам'ять», - коли час не розпадається на одиничні

фрагменти) . Унанімізм французького поета Жуля Рамена позначав

поетичну матерію, в якій ціле поставало завжди більшим за суму час­

тин. Зрештою, поетичні й соціальні системи перебували в нероз­

ривній єдності: поезія, як і людство, мала би творитися на спільних

засадах «живого порядку» , як це проголошував А. Берrсон. Ця філо­

софська інтенція знайшла своє втілення у верлібровій поезії, яка,

згідно з цією теорією, також містила особливий порядок, але створе­

ний в ірраціональний спосіб. Зрештою, сама природна система, така

гармонійна й довершена, виникла з ірраціонального боріння стихій,

які за мільйони років витворили величезні гори й глибокі печери, що

вражають нашу уяву:

Земля кружляє у космічнім вальсі.

Вітри галактик - вічні скрипалі.

Гармонія крізь тугу дисонансів

проносить ритми танцю по землі.

(« Смертельн ий nagerpac»)

В одному інтерв ' ю з британським психофізіологом Саймоном

Фішером, опублікованому кілька років тому, йшлося саме про ре­

зультати нових досліджень у площині пам ' яті й сприйняття реаль­

ності: « Не можна казати, що світ - це повна ілюзія і об ' єкти в ньо­

му відсутні; заковика в іншому: якщо вам удасться осягнути глиби­

ни Всесвіту і подивитися на нього як на голографічну систему, ви

прийдете до абсолютно іншої реальності; тієї, яка допоможе зро­

зуміти те, що дотепер не має пояснення в науці, а саме: паранор­

мальні явища і синхронізми - дивні збіги, що мають внутрішній

зв ' язок .. .

Надсвітова взаємодія між частинками говорить нам, що існує глиб­

ший рівень реальності, потенційно прихований від нас. І ми бачимо

частинки розділеними, позаяк ми бачимо лише фрагмент дійсності.

Іншими словами, тінь тіні, абрис на піску .. . Частинки - не окремі

"частини" , але грані глибшої єдності, яка, зрештою, голографічна

і невидима, подібно до об'єкта, знятого на голограмі. І оскільки все у

фізичній реальності міститься в цьому "фантомі" , Всесвіт сам по собі -

3'01

проекція, голограма.

Найприголомшливіший аспект голографічної моделі мозку та­

кий: якщо те, що ми бачимо, - лише вімзеркалення того, що насп­

равді є набором голографічних частот, і якщо мозок - теж гологра­

ма і лише вибирає деякі з частот і математично їх перетворює у

сприйняття, що ж насправді та "об 'єктивна реальність" ? Скажу

простіше - її не існує. Як споконвіку стверджують східні релігії, ма­

терія - ілюзія, і хоча ми можемо думати, що ми "фізичні" і рухаємо­

ся у фізичному світі, це теж ілюзія. Насправді ми - "приймачі" , що

пливуть у калейдоскопічному морі частот, і все, що ми витягуємо з

цього моря і перетворюємо на фізичну реальність, - всього лише

одне джерело із множини витягнутих із голограми» �в.

Таким чином, найновітніші квантові й психофізичні теорії потвер­

джують у думці, що античні мудреці мали рацію, визначаючи наш світ

як те, що неможливо визначити. А поезія - це абсолютно інша

реальність, яка, проте, не заперечує реальності нашого існування, а ли­

ше показує, що світ може бути і не таким, як ми звикли його бачити

(знову повернімося до теорії суперструн) . Важливо, щоби поезія Ліни

Костенко допомогла нам сьогодні усвідомити цю поліструктурність

світу, оскільки й сама поезія - це лабіринт із безліччю невидимих

лабіринтів. Так само й людська свідомість не повинна містити обмежень ­

людина вільна у своєму виборі складних і непередбачуваних шляхів.

Певною мірою навіть поезія європейського авангарду початку

ХХ століття з її намаганнями оживити художню мову шляхом залу­

чення до поетичного тексту «непоетичних» елементів також постає

спробою витворити «живий порядок», щоб у такий спосіб від чути

невіgчуване. Зокрема, поезія російського символізму прагнула ре­

алізувати в собі імпульси попередніх епох, які не були пережиті

сповна. Зрештою, з цієї інтенції виникає тяжіння до містеріальних

творів, які дають можливість новій людині відчути естетичний, пси­

хологічний досвід попередників. «Кармен» О. Блока чи « Симфонії»

А. Бєлого - найяскравіші приклади взаємодії музики, філософії,

пам' яті й слова. Поетичні цикли в символістській традиції вибудовували

не лише за тематичним, а й за музичним принципом.

Ще раніше німецькі романтики розпочали свою «літературну

еволюцію» з твердження про те, що антична ентелехія (життєва си­

ла, діяльне начало) не була реалізована сповна, що ренесансні митці

ІВ Дрозgовський Д. Забуте все одно існує:

Розмова про пам' ять, голограму та ілюзію

світу із С. Фішером І І Дзеркало тижня.

2006. ЗО черв.

хотіли оживити голос античності, але не змогли це зробити, бо пішли

хибним шляхом, «підганяючи» античність під форми нового ху­

дожнього мислення. Тому, мовляв, потрібно повернутися в античні

часи і дозавершити проект великих першовідкривачів естетики.

Ці пошуки, проте, завершилися творіннями Вагнера, які поєднують

музику й епос.

Кожна культура, перебуваючи на найвищому щаблі свого світо­

глядно-естетичного розвитку, прагне до розширення власних обріїв.

А разом із тим оновлюється і психологія творчості. Потік свідомості

в європейській літературі початку ХХ століття - не що інше, як

спроба ввести у простір літератури людське несвідоме, аби повер­

нути, зокрема, поезії найцінніше - те, що російські формалісти на­

зивали «остранением» - очуgненням. Будь-який визначний митець

(як Шекспір чи Данте) є визначним саме тому, що у власній твор­

чості зумів оновити матерію для одвічної думки. Але при цьому насп­

равді в нашому світі є щось, що не піддається змінам. Сьогодні, у

ХХІ столітті, людина здатна любити й ненавидіти, страждати і про­

щати" . Цим ми не відрізняємося від людини Ренесансу або й Антич­

ності. Можуть змінюватися форми існування людини, форми вияву

свідомості, але людська сутність незмінна. Якщо ж така зміна колись

станеться, то в такому разі варто говорити вже про творення іншої -

«постлюдської» - субстанції. Іншими словами, літературу, мистецт­

во взагалі можна бачити як історичну хроніку людських почуттів, у

якій відбивається софістиковане поєднання між незмінними моду­

сами емоцій та вічною - «гераклітівською » ! - змінюваністю кон­

текстів буття людини.

Поетичний простір Ліни Костенко складний саме з огляду на

онтологічні особливості символістського письма. Поет, ніби се­

редньовічний алхімік, прагне винайти формулу, яка б могла створю­

вати поезію на рівні еліксиру безсмертя. У поезії відбуваються абсо­

лютно незрозумілі й непоясненні феномени: зникнення речей. Поет

розчиняє в поетичній тканині світ. Що ж залишається в такому разі?

Природа - але така, яку ми не бачимо звичайним оком. За Пла­

тоном, ми - прикуті до печери в 'язні, які здатні бачити лише тінь

тіні. Поезія допомагає нам побачити світ значно точніше, оскільки

поезія постає як враження від речі. Але саме це враження і найваж­

ливіше. О б ' єкти лірики поступово втрачають предметність,

переміщуються у власну відсутність, відмираючи у своїй конкрет­

ності, стають провідниками невидимої напруги. Їхнє буття перехо­

дить у слова, які їх називають, і в цій напруженості вони породжують

незвичайні значеннєві активізації. Вони - прості предмети нашого

світу - перетворюються на загадку, вщерть наповнюються таємни­

цею. Це відбувається з будь-якою річчю чи субстанцією навколо нас:

Стоїть у ружах золота колиска.

Блакитні вії хата підніма.

J'OJ

Світ незбагненний здалеку і зблизька.

Початок є. А слова ще нема.

Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.

Ще все на світі гарне і моє.

І світить сонце оком загадковим.

Ще слів нема. Поезія вже є .

(«Стоїть у ружах золота колиска >>)

Мені снилась бабуся, що вона ще жива.

Підійшла, як у церкві, засвітила слова.

(«Мені снилась бабуся, що вона ще жива»)

Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик.

І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.

Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.

Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.

(«На конвертики хат". »)

Осіння піротехніка - тумани.

В човнах великі жовті гарбузи.

Чиєсь дитя подибало до мами,

а мама десь на відстані сльози.

І доля десь - на відстані печалі.

І час минув. І виросло дитя.

Вже ті човни до вічності причалили.

У Зоні віє вітер небуття.

(« Осіння піротехн іка - тумани»)

Класик французької поезії Шарль Бодлер у вірші «Відпо­

відності», йдучи за філософією Емануїла Сведенборrа, звертав увагу

на те, що між речами нашого світу (тобто світу природи) може існу­

вати внутрішній, ледь помітний зв'язок. Поетичний світ прочиняє

двері до цього зв 'язку, вказуючи на те, що в поезії існує набагато

більше шансів віднайти такі зв'язки, позаяк поезія дематеріалізує

річ, знімає обмеженість форми і зближує одну річ із безліччю інших.

Треба сказати, що ця інтенція символістського письма Nни Кос­

тенко, що виростає з модерністської матриці, Грунтується на тому,

що символ онтологічно не має внутрішньої межі. Це - реальність,

побудована за принципом суперструн: пізнаючи символ, ми зву­

жуємо його семіотичний простір, але, досягнувши певної межової

позначки, він знову починає розростатися в іншому напрямку.

Символ існує як безкінечно множинний простір смислів. У цьому

510

просторі речі перетікають одна в одну, адже всі вони є складовими

однієї матерії. В центрі символу - Абсолют, недосяжний для людсь­

кого розуму. Ця модель доволі близька до розуміння Слова в Се­

редньовіччі: всі слова - це тільки блукання одного Слова. Всі речі в

Середньовіччі були пов'язані між собою, і саме ця апріорна заданість

давала шанс алхімікам віднайти «філософський камінь» , який міг би

перетворювати будь-яку річ на золото. Але і тут саме поняття «золото»

не варто розуміти буквально: в центрі середньовічного світу - Бог,

який є всемогутнім благом. Інтенція пізнання зводилася до пізнання

Бога, але апріорне усвідомлення того, що менш досконала річ (людина)

не може вмістити більш досконалу, визначало неможливість пізнати

Бога у світі людини. Своєю чергою ця ідея дала підrрунтя для гностич­

них вірувань, які апріорно виводили Бога з цього світу, вказуючи, що

все, що тут є, створено у гріховному просторі, такому собі «мінус-прос­

торі» . Саме про цей мінус-простір доцільно говорити і у зв'язку з

поезією Ліни Костенко. Символістська поетика засвідчує, що жодна

інтерпретація не може бути для символу абсолютно повною. Символ

не має часового і просторового обмеження, він реалізується через при­

ховані зв'язки, що існують у світі і які неможливо пізнати раціонально

й неможливо повністю прояснити. Символ може мати або особистісне

потрактування, або ж загальнолюдське:

Сумує хата, бо вона вже пустка.

Сумує сад, бо вже не золотий.

І ніч глухоніма

осінніми руками

розмовляє з місяцем на миrах.

(« Сумує хата, бо вона вже пустка)))

Чатує вітер на останнє листя

старого дуба, що своїм корінням

тримає схили урвища .. .

(« Чатує вітер на останнє л истя. " )))

Літературний твір із погляду евклідової геометрії та класичної

раціональності - прекрасна ілюзія. Але суть у тому, щоби роз­

гледіти за ілюзією істину. Та для цього потрібна вже ейнштейнівська

теорія, позаяк законів Ньютона замало. Аби поринути у

літе­

ратури, важливо здійснити редукцію знання. І поняття досвіду

смерті в такому разі є основним. " смерті - як метафізичної природ­

ної здатності перейти в той простір, який є непізнаваним із позиції

життя. Так, Франц Кафка зумів виборсатися з полону життя і вмер­

ти одної ночі, після якої став справжнім письменником. Хоч і до того

часу його шанували, проте задоволення від письменницької долі в

511

самого Кафки не було. Можливо, саме тому в європейській культурі

настільки важить міф про Орфея, який, з одного боку, мав чарівний

дар, що міг уколисати богів, а з іншого, саме Орфей мав спуститися

в Аід, щоб повернути собі Евридику. «Кафка з подивом, з радісною

втіхою зауважує , що ввійшов у літературу лише тоді, коли зумів

замінити "Я" на "Воно" . Це таки правда, проте перетворення це на­

багато глибше. Письменник належить мові, якою ніхто не говорить,

яка ні до кого не звернена, яка не має осереддя, яка нічогісінько не

розкриває. Він може гадати, ніби самостверджується в цій мові,

однак те, що він стверджує, цілковито позбавлене себе. Тією мірою,

якою він є письменником, він платить данину тому, що пишеться, він

уже ніколи не зможе виражати себе і тим паче вже не зможе зверта­

тися до тебе чи давати слово іншому. Там, де він є, промовляє тільки

буття - це означає, що слово більше не говорить, але є, і прирікає

себе на чистісіньку пасивність буггя» 19.

Європейська модерністська поезія ХХ століття прагнула повер­

нутися до міфологічних джерел, відчувши, що ресурсів людської мо­

ви замало для художньої творчості. Це саме можна помітити і в поезії

Ліни Костенко:

Які щасливі очі у казок!

Я прокидаюсь, серце калатає .

Зима стоїть персидська, я к бузок,

і жоден птах її не хилитає.

(«Які щасливі оч і у казок! 11}

Д;.я кого ж квітку в полі п' є бджола?

Куди ведуть ці знаки придорожні ?

Як довго в селах казка не жила!

Тепер вернулась - а вони порожні.

(«Кощій Безсмертний зону стереже11}

Дорога і дорога лежить за гарбузами.

І хтось до когось їде тим шляхом золотим.

Остання в світі казка сидить під образами.

Навшпиньки виглядають жоржини через тин".

(« Українське альфреско11}

Старої казки пісня лебедина,

нема-нема, а раптом запече.

19 Бланшо М. Простір літератури. С. 1 4.

Ішла людина, просто йшла людина,

511

закинувши шарманку за плече.

(« Старої казки пісня лебеgина" . J>)

Натомість сьогодні в гуманітарному просторі вже точаться дис­

кусії про постгуманізм і кіберкультуру. Ці нові форми реальності

відводять людину від емоційно-почуттєвого виміру, наближаючи

люgське до чогось мутантопоgібного:

Мені завжди здавалося, що у Греції

навіть статуї теплі.

А сьогодні передавали, що у Греції випав сніг.

Муза історії Кліо, мабуть, одморозила душу.

Бідні священні бики бога Геліоса,

де ж їм тепер пастися -

на ракетній базі ? !

(«Мені завжgи зgавалося, що у Греції" . JJj

Страшні корчі вербових ікебан.

Зникаєм, як етруски і ацтеки.

Недавно в Чорнобилі дикий кабан

переходив вулицю біля аптеки.

(«Страшні корч і вербових ікебан)))

Ліси хриплять застуджено, як бронхи.

У Зоні тиша. Тиша гробова.

Лиш мілітарним привидом епохи

«Чорнобиль-2» над лісом проплива.

(<<Чорнобиль-2)))

А де тепер не зона на землі?

І де межа між Зоною й не зоною ? !

(«Летюч і крони голубих gepeBJJ)

В кожну культурно-історичну епоху замислювалися над тим, чи

залишиться людина людиною, чи не знищить чергова епоха саму лю­

дину. Так було і в античні часи, і в ренесансний період, і наприкінці

ХІХ століття. Сучасні дискусії набувають ширшого розмаху і розго­

лосу, позаяк теперішні форми масової комунікації - тобто медійний

простір - орієнтовані не на творення людськості, а на отримання

масових дивідендів в найменшу одиницю часу. На жаль, теми

насильства, патології людської психіки - в центрі уваги. Все це дає

515

підстави згадати Вольтера, який 1 9 липня 1 776 року писав графові

д'Аржанталю: « " .англійські ешафоти і борделі беруть гору над теат­

ром Расіна і прекрасними сценами Корнеля, в Парижі вже немає

нічого величнішого й більш пристойного, ніж лондонські блазні; зби­

раються подати трагедію в прозі, де публіці запропонують збіговись­

ко м 'ясників" . Мені довелося побачити, як закінчилося царство ро­

зуму і смаку» . Часом здається, що в сучасній культурі царство розу­

му і смаку остаточно добігає кінця. А отже, єдиний порятунок - у

культурі раніших епох, - але не «сумарному» засвоєнні спадку цих

епох, а у рятівному для нашої доби виборі.

Як зазначає американський літературознавець Гаролд Блум,

після ери Демократичної розпочалася ера Хаосу. А вже далі має нас­

тати 11 Теократична ера. Але поки що цього не відбулося. Натомість

у суспільстві намічається одна доволі небезпечна тенденція: втрата

етики. Можливо, ми вже ніколи не повернемося до того часу, який

був іще кілька десятиліть тому. Попри те, що тоді існувала залізна

завіса й антилюдяна система, яка пожирала велетів, проте в якийсь

момент велети - а такими була протестна інтелігенція України, на­

самперед шістдесятники, - змогли поцілити в її центра, звільнивши

історичні шлюзи свободи. Тепер у новому соціокультурному вимірі і

велетів наче немає, і система нових rатунків набагато страшніша.

Зло набуло безформної структури, як клітини, в яких немає ядра, -

пріони. І все це спричиняється до того, що люди перестали дивитися

одне одному у вічі, і душі набули гіркого присмаку. Тепер кожен

боїться сказати вголос те, що відчуває всередині, але це не тому, що

боїться когось образити, ранити. Тепер більшість просто не хоче пе­

рейматися долею і проблемами іншої людини, комунікація зводить­

ся до формалізованих привітань, запитань-відповідей. І зовсім не

потрібно бачити людину у світлі її душі.

Вже багато років тому Ліна Костенко про це написала:

В епоху спорту і синтетики

людей велика ряснота.

Нехай тендітні пальці етики

торкнуть вам серце і вуста.

(«Вже почалось, мабуть, майбутнє»)

Шістдесятники своїм життям чинили опір системі Зла, а в поезії

створювали альтернативу соцреалізму. Маючи вибір, завжди обирали

шлях найтяжчий. Так, знаючи про небезпечну атмосферу в Києві,

керівник атестаційної комісії із захисту дипломних робіт у Московсь­

кому літературному інституті імені Горького Всеволод Іванов радив

Ліні Костенко, випускниці цього закладу: «Залиштеся у Москві» . Вона

51/

повернулася у Київ.

У 1 965 році й потім - у 1 972, 1 980 роках - Україною котилася

хвиля арештів, розпочалася жорстока боротьба комуністичного

режиму з інтелігентами-гуманістами, яких проголошували « бур­

жуазними націоналістами» . Але навіть у жахливих умовах «виправ­

но-трудових » , а насправді - концентраційних таборів і поселень

з 'являлися твори неперевершеної художньо-естетичної вартості.

Згадати б символічну для цього покоління трагічну постать геніаль­

ного Василя Стуса.

Сьогодні у розбурханій атмосфері руйнування-творення, коли

руйнація здебільшого переважає, дедалі настійніше відчувається

ревізія у ставленні до шістдесятництва. Звичайно, потреба переос­

мислення явища в певній історичній перспективі - самозрозуміла,

й ідеалізація шістдесятництва може завдати лише шкоди. Та прикро,

коли нехтується конкретно-історичний і диференційний підхід, а

домінують безоглядність й абсолютизм у відриві від певного суспіль­

ного, психологічного й культурного контексту. Коли дається взнаки

все та ж «більшовицька» однолінійність, тільки з іншим знаком.

У новому соціокультурному вимірі людині майже не лишається

простору, в якому вона могла б залишатися на самоті із собою, не

відчуваючи шаленого ритму цивілізації.

Ластівки тікають із Європи.

Що поробиш? Скрегіт, регіт, рев.

Чад, бензин, вібрації, галопи, -

птиці мертві падають з дерев.

Може, десь є лотоси і гінкго,

тихі ріки і рожева даль -

у краю неляканих фламінго,

де росте неламаний мигдаль.

(rrЛастівки тікають із Європ и »)

Як відомо, людина не здатна сприймати поетичний текст

раціонально, тому існує думка, що поезію можуть розуміти далеко

не всі. Мені ж здається, що поезія відкривається тому, хто нава­

жується « відпустити» себе на волю (футуристи ж, як пригадуємо,

прагнули « випустити слова на волю » заради оновлення поетичної

мови) в цьому діалозі , хто не боїться бути собою.

На відміну від прозового твору важко говорити про центральну

ідею в поезії. Художній світ поета може переносити нас у часи тися­

чолітньої давнини, аби потвердити в думці, актуальній і для сьогоден­

ня. Поезія - це ідеальна шестиструнна реальність, у якій час може

конденсуватися й перетікати в різні нечасові форми. Тут матерія

конструює численні розгалуження, а тому й неможливо провести

чітку грань між сном (уявним) і реальністю (справжнім ) . Теорія

струн засвідчує: існують такі локуси у просторі Галактик, в яких ми,

якби туди потрапили, могли б бачити себе з різних проекцій одно­

часно: з минулого і майбутнього (хоча не лише цими категоріями об­

межується космічний час) . Ця найновіша теорія в парадоксальний

спосіб пов 'язана з середньовічними уявленнями: тоді людина нама­

галася знайти «філософський камінь» , щоб за його допомогою пе­

ретворювати матерію й наближатися до Бога, оскільки кожна річ у

цьому світі провадить нас до Небес, порушуючи земні закони. Так

само й поезія різними шляхами здатна відкривати в людині незвідані

грані та простори власного «Я» . Часом і формально прозовий твір

може набувати поетичності (наприклад, « Санаторій під клепсид­

рою» чи « Цинамонові крамниці» Бруно Шульца чи «Море-Океан»

Алессандро Барікко) .

Такою видається і поезія Ліни Костенко: епічна у формі й лірич­

на в емоційному модусі , яка містить переживання, що набуває

універсального виміру, й водночас утверджує мить радості, що є не­

повторною та незбагненною.

Творчість Ліни Костенко - більше за творчість. Вона виростає з

минувшини й сьогодення, з радості й смутку, зрештою, з моральної

величі. Безперечно, література аж ніяк не має бути дороговказом,

путівником, повчанням. Але якщо текст якісний, якщо в ньому відчу­

вається лет авторської думки, розкошування словом, сила духу, тоді

він «вдаряє» по читачеві, він у жодному разі не залишає свідомість у

спокої. Коли мелодія монотонна, без ритму й вібрацій, без піке й

падінь, тоді вона позначає смерть. Творчість Ліни Костенко жива, бо -

багатогранна, вихороподібна. Це оркестр людських переживань

різних регістрів - від жалю до любові, від каяття до іронії. Сміятися -

це справжнє мистецтво. Ми ж розучилися сміятися: життя змушує

нас мислити трагічно, переживаючи гіркоту розчарувань, а літерату­

ра натомість пропонує не смішне, а вульгарне, цинічне. Сміх і вуль­

гарність - речі несумісні. Сміх - величний: лише велика людина

здатна сміятися (й над собою також) . Вульгарність - результат «не­

досотворення » себе, химерний покруч травмованої суспільної

психіки.

Ті, хто здатні розуміти велич Поета, протягом його «мовчання»

добре знали, що Ліна Василівна ніколи не полишала літератури , що

вона працює цілодобово, зокрема вночі, коли більшість із нас уже

спить. На жаль, тривалий час ми не мали змоги доторкнутися до

створеного, бо тексти не видавалися (хіба що піратство набирало

обертів) . Ліна Костенко обрала для себе власну стратегію: горду,

окремішню і, по суті, трагічну. Мабуть, це можна назвати стратегією

Абсолютно/' Творчості (щось подібне до абсолютного слуху чи абсо­

лютного Духу) , емансипованої від метушні, біганини, галасу.

Справжній Поет не потребує гучного визнання. Його визнає

Творчість, а не людина. Тим більше що ми взагалі звикли до антилю­

дяного за своєю природою правила: генія визнають після життя" .

Поет є Творцем - долі, Слова, історії. Але ц е Слово може реалізува­

тися лише в людському сприйнятті. Коли цього немає, то не відбу­

вається руху ідей у соціальному просторі. Попри те, що ми сьогодні

живемо в часи інтелектуальних пітекантропів, та все ж таки не

можна віддавати їм на поталу геть усе.

Народження поезії - акт, обов ' язково пов ' язаний із мово­

творч істю. Існування поета - це передовсім існування -в -мові.

Безперечно, йдеться не про мову повсякденності, а про мову ме­

тафоричну, протеїстично-міфологічну. Часом метафора може ся­

гати символу; часом, навпаки, метафоричність видається занадто

буденною. Але це насправді тільки марево, ілюзія, яку залишає в

читацькій рецепції поезія, оскільки поезія - це напівт інь. Що ж

тоді може бути неілюзорним у ній ? Насамперед - оприявнена

матерія свідомості , та сама невидима м інус -матер ія вірша,

простір від' ємної "чорно і· матері!"' , що йде у цьому разі через

слово від автора, « під' єднаного » в мить написання до космічних

джерел.

Біля білої вежі

чорне дерево. Спи.

Ми самотні в безмежжі. Хай нам сняться степи.

(«Біля білої вежі".»)

Поет не знає, як будується вірш, він бачить лише слова в особли­

вому - найкращому - порядку. Стихія написання вірша - процес

несвідомий, а процес читання - безкінечний, принаймні для зви­

чайної людини, позаяк читання (мандрівка через хащі метафорич­

ності) не буває завершеним: мета-фора (тобто пере-несення) на­

справді не поєднує читацьку свідомість із чимось надреальним, а

лише розширює її власні обрії.

У просторі не-буття, яке має можливість промовляти в момент

поетичного емоційного пуанту, на траєкторії особистісного пережи­

вання одвічних екзистенційних борінь і народжується особлива по­

езія - незалежна, стихійна і водночас внутрішньо організована,

словом - самобутня.

Метафора в поезії Ліни Костенко перетворює реальність чут511

тєву на реальність інтелектуальну, а далі - на сакральну й

релігійно-міфологічну.

І навпаки" . Вона повертає читача до потреби усвідомити фено­

мен у його первісному значенні. Врешті, йдеться про те, щоби кож­

ну річ можна було побачити, як вона існує насправді. Це досвід

звільнення від тих шарів значень, які у мові отримує річ протягом

свого соціального життя. Поет, з одного боку, ніби розчиняє річ у

мові, але, з другого, саме це розчинення дає можливість побачити

річ нібито вперше. В цьому, можна припустити, криється близькість

поета до російських формалістів, які ставили за мету повернути сло­

ву його первісне значення. Тобто таке собі « очуднення» (в ро­

зумінні формалістів) вивільняє сутність, аби річ заграла усіма

своїми барвами. Слово більше не відсилає нас до світу - ні до світу

як прихистку, ні до світу як мети. В цьому слові світ відступає і цілі

уриваються.

Вищі сили дали Поетові дар не для використання у власних

цілях, - як не може мудрий державець, перебуваючи на чолі

свого народу, думати лише за себе. Ліні Костенко даровано мож­

ливість промовляти слова , які не належать цьому світові,

точніше, які містять у собі фрагменти Божественної мови, що

інтуїтивно, неусвідомлена розпорошується у звичайній мові че­

рез анаграми та символи. В цій ролі Поета криється небезпека:

він якоїсь миті може замкнутися в собі, відчуваючи розчаруван­

ня . На жаль, досить часто громада може не чути Поетів. Так бу­

вало , скажімо , в Античності, коли державні мужі , засліплені

власними амбіціями , не дослухалися до них. І сам Геракліт, не

поважаючи думку ні дворушних державців, ні галасливого на­

товпу, пішов від світу і замкнувся у творчому усамітненні в

храмі Артеміди Ефеської.

Довгоочікуване повернення Ліни Костенко в літературу 20 1 О ро­

ку поставило перед нами, читачами її поезії, чимало запитань. В яко­

му культурно-історичному контексті відбувається це повернення ?

Чи є цей контекст пострадянським ? Неототалітарним ? Плебеїзова­

ним ? Вандалістичним ? «Нова політико-економічна система ово­

лоділа суспільством, яке впродовж принаймні трьох століть проісну­

вало фактично в режимі постійного геноциду, етноциду і лінnюциду, -

суспільством, у якому відтак були поруйновані етичні основи

внутрішньої та зовнішньої комунікації, а також - переважно за

період радянської влади - була знищена сама етика праці, тобто

комплекс моральних критеріїв життєдіяльности суспільства, який

визначає його історичну вітальність та конструктивний потенціал

його присутності в інших контекстах»20.

Зрештою, саме цей стан політичної вакханалії змушує Поета по­

вернутися до свого народу, хоч би яким болючим і гірким був цей

діалог.

Саме це, здається, і змусило Ліну Костенко 22 березня 20 1 О ро­

ку - на презентації «Берестечка» - сказати:

Які засиджені скрижалі!

Яке злиденство зветься шансом !

На жаль, уже і в цій державі

стаю потроху дисонансом.

Чому Поет стає gисонансом ? Власне, для кого він є дисонансом ?

Для нової-старої влади ? Для народу? Для себе ? Це повернення ста­

вить значно більше запитань перед кожним із нас. « Важкий час - це

завжди мій час » , - зазначає Ліна Костенко. Після багаторічного

мовчання вона повертається, щоби сформувати нову модель ук­

раїнської культури, яка тримається принципу «трьох М»: міфу, музики,

магії.

В корчах і в кручах умирають міфи.

Чугайстер щез. Покаялись нявки.

І тільки ми, подряпані Сізіфи,

тябричим вгору камінь-рюкзаки.

Ще крок, Сізіфе. Не чекай на оплески.

Д,ЛЯ глядачів тут сцена закрута,

де чорний беркут з крилами наопашки

хребет землі до сонця поверта.

А ми йдемо, де швидше, де поволі.

йдемо угору, і нема доріг.

І тінь Сізіфа, тінь моєї долі" .

І камінь в прірву котиться з-під ніг" .

(<< Тінь Сізіфа»)

20 Пахльовська О. Українська культура

у вимірі «пост»: посткомунізм,

постмодернізм, поствандалізм І І

Сучасність. 2003. No 10.

Або ж:

J'1J

Чому ліси чекають мене знову,

на щит піднявши сонце і зорю.

Я їх люблю. Я знаю їхню мову.

Я з ними теж мовчанням говорю.

(«Мене ізма.лку люблять всі gерева" . »)

Як відомо, радянська культура - це не лише антинаціональна

культура, а й, по суті, антикультурна культура, що лишає по собі

духовний вакуум. Двадцятиліття української Незалежності створило

вакуум іншого rатунку - коли будь-яке мовлене представниками

політикуму слово позбавлене цінності та існує в системі подвійних

стандартів.

Ми часто живемо , « под собою не чуя страньr » . Ця формула

Осипа Мандельштама стала трагічним мотто України останніх де­

сятиліть. Ані президенти, ані представники еліти не знають нічого

про свій народ. Поняття «нація» стає ефемерним конструктом,

який використовують лише у передвиборчій пропаганді. Натомість

у такій ситуації єдиним джерелом Істини є Поет. Ліна Костенко за­

лишається людиною «з іншого світу» - себто зі світу порядності,

моральності, етичної відповідальності. І сьогодні, коли соціокуль­

турний вимір України досяг апогею своєї шизофренічної сюрре­

альності та абсурдності (встановлюють пам'ятники не лише імпе­

ратриці Катерині П, а й кривавому диктаторові Сталіну) , Слово

Ліни Костенко постає чи не єдиним світом, у якому людина може

знайти себе і стати Людиною.

На початку 90-х, коли політики чубилися і кричали про «неза­

лежність» , незалежний Поет вирушив у Чорнобиль, щоб урятувати

культурні старожитності приреченого краю. й невипадково, що са­

ме в рік початку кінця української демократії Ліна Костенко (у цей

«важкий час») повернулася в літературу, хоч для більшості вона

ніколи й не полишала її, бо своїм мовчанням була значно виразніша

й величніша за тисячі галасливих фарисеїв.

Ліна Костенко живе в тому часі, коли Україна дедалі більше втра­

чає історичну самосвідомість. «Авгієві стайні неможливо перебуду­

вати: зчиниться великий пил і сморід. Подвиг Геракла полягав у

тому, що він їх навіть не чистив старим селянським способом, не

орудував ні мітлою, ні вилами. Він зробив греблю на ріці Алфей і

пропустив ріку крізь ті стайні. Де наша ріка Алфей ? Де наш Геракл

без генералізованих умовних рефлексів ?

Українська література - це література заборонених і загиблих,

5.10

розстріляних і зацькованих, вигнаних і забутих, через десятилітгя

згаданих, через півстолітгя надрукованих»21 .

Час теперішній у поетичній системі Ліни Костенко - це час, ут­

ривалений у спадкові минулого. Але якщо цей час має здатність ак­

туалізуватися нині, тоді ми маємо справу уже не зі спадком. Пам'ять,

таким чином, постає системою морально-етичних координат. Витво­

рені у свідомості образи минулого - це спроба сконструювати пе­

ред читачем утрачений рай, або ж утрачену Атлантиgу. Та минуле

асоціюється не з ідилічним часом, а з часом, коли етичні координати

були виставлені інакше, а тому віддалення від минулого обертається

щемливим болем. Час теперішній - час інакш ий, минуле повторити

неможливо, воно відлунює з підсвідомості, наповнюючи конкретний

простір естетичною привабливістю , гармоюиною повнотою

бутгєвих цінностей. Поезія Ліни Костенко пройнята філософією

ідеалізму та суб' єктивізму. Але саме в індивідуально визначеному

просторі краси криється поетична принадність, яка промовляє до

різних поколінь читачів.

«Дотик і час, дві неспрощувані речі, які ми можемо поділяти од­

не з одним, - наші єдині гаранти щирості і справжності" . »22 До

цього твердження можна додати, що й поезія також є гарантом

справжності нашого часу. Головне - щоб ми не втратили здатність

чути поезію й жити в поезії.

Два чорні лебеді

календарного білого моря

випливають із ночі і знову кудись у ніч

лебедин і лебідка

лебедин і лебідка

чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч

потім випливуть знову

з багряної дельти світанку

віковічні абсурди кричать в пелюшках «кува ! »

22-го березня 22-го вересня

22-го жовтня

22 22 (двадцять два)

21 Костенко Л. Геній в умовах заблокованої

культури // Літературна Україна. 1 99 1 .

2 6 верес.

22 Пітере Дж. Слова на вітрі І Пер. з англ.

А Іщенка. Київ, 2004. С. 282.

чорні лебеді часу з якого вони Дунаю

.J'J1

де ночують вони і які вони зорі клюють

я нічого не знаю нічого нічого не знаю

буду я чи не буду через місяць вони припливуть

о які незворушні над морями вселюдської крові

випливають із ночі і знову кудись у ніч

а як глянути зблизька -

дзьоби у них пурпурові

чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч

{«22»)

Поет бачить це пропливання зловісних лебедів хвилями Часу -

але знаходить свій спосіб зупинити ці кола проминання в зупиненій

миті людського почуття - любові й милосердя. «Хочеться чуда і

трішки вина" . » , попри те, що «знову пішла Україна по колу. І Знову

і знову, ще раз у ніколи ? ! » . А, власне, поезія і є рятівне чудо - через

долучення до діонісійського вина Божественної музики.

Сергій Якутович

Я малював незбагненне ...

Піgи боgай за небокрай -

Психеї меж не віgнайgеш:

Такий безмежн ий її Логос.

Геракліт Ефеський

І знов намагався увійти у світ Жінки - марно". Знов спробу­

вав збагнути таємничість, цноту, жаданість, згубність, без­

конечність цього Божого створіння. Вихоплене, створене уявою,

зникало, розчинялося, як тільки торкався олівця. Код, матриця,

магія" .

Коли читаєш лірику Ліни Костенко - чманієш від суто чоловічої

безпорадності перед Сфінксом - Жінкою. Адже чоловік - людина

дії. Жінка - людина мудрості, спостережливості й безмежного

знання своєї істоти та природи навколо - а значить буття. Жінка -

Центр.

Занурившись у «Річку Геракліта» , я прагнув передати відчуття

невблаганного плину часу й разом із тим природність цього плину.

Він - прекрасний ! І юність, і зрілість, і дозим'я - наповнена чаша

Часу. Через слово Поета це відчуття ставало потужнішим, осмис­

ленішим, життєтворним. Ставало зрозумілим, значущим, вагомим

для мене - чоловіка.

Це вже не «закоханість». То - велика й мудра Любов.

Як утілити усі ці імпресії мені - художнику, чоловікові ? Адже

тут є все - і міфологічність, і сьогодення , і неперевершена

жіночність, і ще, і ще - але далі вже невимовне. Не приховаю, що

інколи почувався перед білим аркушем паперу справжнім хлопча­

ком - зі своїми емоціями, звичними художніми прийомами, своїм

«умінням», яке ставало невмінням" .

Хотілося насамперед Простоти. Впіймав себе на тому, щ о прони­

зана Часом і Часами поезія Ліни Костенко ніби полегшувала дихання.

І це - не така собі легкість, а відчуття майже фізичного полегшення,

визволення.

І ще - Бажання."

.J'J .J'

Жінка-примара, жінка-язичниця, жінка-рись із лісових хащів,

жінка-весталка, жінка, що чекає, жінка, що іронічно оцінює тебе -

сучасного, дрібного, метушливого, - знає Вищий Закон Бугтя, яким

по суті вона і є.

Земна, Небесна, Таємнича - і поруч . . . Чотири пори року, чоти­

ри каріатиди, що несуть на собі, в собі - Життя. Вони усвідомлюють

ці Божественні смисли, вони відповідають за них. І так живуть .. .

«Річка Геракліта» стала для мене ще однією можливістю пізнан­

ня Світу. Пізнання вкрай благодатного - і такого ж виснажливого.

Так - у сумнівах і прозріннях, у спробах діалогу зі Словом - витво­

рювалася «чоловіча візуалізація» поезії Великої Жінки.

Зміст

Оксана Пахльовська. Невидимі причали

(Від Упорядника) 5

Ліна Костенко

РІЧКА ГЕРАКЛІТА

ОСІННІ

КАРНАВАЛИ

«Ще пахне сіно. Ще рояться оси» 21

«Пробачте, осінь, я вас не впущу» 22

«Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль» 23

«Осінній день, осінній день, осінній! » 24

«Буває мить якогось потрясіння ... » 25

«Ті журавлі, і їх прощальні сурми ... » 26

«Двори стоять у хуртовині айстр» 27

«Самі на себе дивляться ліси ... » 28

«Красива осінь вишиває клени".» 29

«На цямру монастирської кринички".» 31

«Розвиднилось траві - такі упали роси! » 32

Листопад 33

Осінь дикунська 34

Осінь жагуча 35

Осінь убога 36

«Вже в стільниках стерні немає меду сонця» 37

«Стриптизи осені .. . » 38

Вірші, друковані вперше, виділено

кольором. Видані раніше поезії

публікувалися у книжках: «Вибране»

(Київ, 1 989) , «Над берегами вічної

ріки» (Київ, 1 977), « Неповторність»

(Київ, 1 980) , а також газеті

«Літературна Україна» ( 1993, 14 жовт.) .

«Фанерні журавлі не полетять у вирій» 39

«Шипшина важко віддає плоди» 40

«Осінній сад ще яблучка глядить ... » 41

«Одклекотіли гуси й лебеді» 42

«Лев дивиться на осінь» 43

«Надходить ніч. Думки у неї хмарні» 44

«Був день як день, як дні усі буденні» 45

«Шалені темпи» 47

«Далеко там в полях за вітряками . . . »

48

«На оболонях верби у болоньях ... » 49

«Мене дивує, що в дитинстві ... » 50

«Виходжу в сад, він чорний і худий ... » 5 1

«Сумує хата, б о вона вже пустка» 5 2

«Осіння піротехніка - тумани» 53

«Чатує вітер на останнє листя . . . » 54

«Ой із загір'я сонечко, з загір'я ... » 55

«Стоять хатинки набурмосені» 56

«Жовтенька квітка хилитається» 57

«Заночували птиці на лимані» 58

«Несе Полісся в кошиках гриби» 59

«Ходить дивний чоловік по лісу» 60

«В маєтку гетьмана Івана Сулими ... » 61

Смертельний падеграс 62

«Як сірничок, припалений від сонця ... » 64

«Учора в дощ зайшов до мене Блок» 65

«Вночі із хаосу безсоння . . . » 66

«Калина міряє коралі ... » 67

«Вдень ще літо, а надвечір - осінь» 69

«Ти знов прийшла, моя печальна музо» 70

«Вже третій день живу у лісі ... » 71

«До шибки притулився голубок» 72

«В пустелі сизих вечорів .. . » 73

«Осінній день березами почавсь» 74

«Хай буде легко. Дотиком пера» 75

«Ти вчора поїхав, ти ж тільки поїхав учора ... » 76

«У се змінилось. Люди і часи» 77

«Ліс теж змінився. Може, постарів» 78

«Сороко, не кричи ! » 79

«Твій силует за соснами . . . » 80

«Ой осінь, осінь, барви чудотворні! » 81

«Рожеві сосни ... Арфа вечорова ... » 82

«Марнували літечко, марнували» 83

«Біднесенький мій ліс, він зовсім задубів! » 84

«Старі дуби, спасибі вам за осінь ... » 85

СЛІПУЧИЙ

МАГНІЙ

«Які щасливі очі у казок! » 89

СНІГОВИХ

«Учора все було зелене . . . » 90

ПУСТЕЛЬ

«Сніги метуть» 91

«Снігурчик прилетів червоногрудий . . . » 92

Свят-Вечір 93

«На віях тиші мерехтять сніжинки» 94

«Мені снилась бабуся, що вона ще жива» 95

Хуртовини 96

Біла симфонія 97

«Гуде вогонь - веселий сатана ... » 98

« . . . Німе кіно - оця моя стіна ... » 99

«Так часом тяжко, що мені здається ... »

101

«І я не я, і ти мені не ТИ» 102

«Лежать сніги. Я виглядаю весну» 103

Тінь королеви Ядвіги 104

«Я дуже тяжко Вами відболіла»

106

«І дощ, і сніг, і віхола, і вітер» 107

Флейта Афіни 108

«Так хочеться якоїсь етики ... »

109

Шпиль Туги 1 10

«Мені завжди здавалося, що у Греції .. . » 1 1 1

22 1 12

«На старих фотографіях всі молоді» 1 13

«У Корчуватому, під Києвом ... »

114

Чорнобиль-2 115

«Старесенька, іде по тій дорозі» 1 16

«Дзвенять у відрах крижані кружальця»

1 17

Зимовий етюд 119

«Зустрілись двоє, хлопець і дівча» 120

Трамплін для сосен і снігів 121

«А що? І я спочину на хвилинку» 122

«Скупе, аж біле, сонце над полями» 123

«Ще плечі сосен в срібних еполетах ... »

124

«Вже десь мене ліси ті виглядають ... »

125

«Виходжу в ніч. Іду назустріч долі»

126

«Сніги і ніч. І ліс дорогу пише» 127

«Моя пам'ять плаче над снігами .. . »

128

«Біля білої вежі чорне дерево. Спи» 129

ВЕСНА

ПІДНІМЕ

КЕЛИХИ

«І засміялась провесінь: - Пора! » 133

ТЮЛЬПАНІВ

«Блискоче ніч перлиною Растреллі» 134

Досвід. Акація 135

«Дощі програють по городах гаму» 136

«Вечір дуже турецький»

137

«Ожинова-пташиний ліс» 138

Ще одна весна 139

«І сонце, й сніг, і ожеледь, все разом» 141

«Весна. А вітер - наче восени» 142

«Очима ти сказав мені: люблю» 143

«А вечір пролітає, наче крижень . . . »

144

«Отримала я ненаписаний лист» 145

«Як холодно ! Акація цвіте» 146

«Такий чужий і раптом - неминучий» 147

«Ти пам'ятаєш, ти прийшов із пристані» 149

«Звичайна собі мить» 150

«Я виросла у Київській Венеції»

151

«Цей дощ - як душ» 152

«Чорні верби над ставом» 153

«Страшні корчі вербових ікебан»

154

«Заворожили ворони світанок ... »

155

«Щасливиця, я маю трохи неба".» 157

«Настане день, обтяжений плодами»

158

«Все, що буде, було і що є на землі".» 159

ЩО

В НАС БУЛО?

ЛЮБОВ

«Сади стояли в білому наливі» 163

І ЛІТО

«Люблю твій степ і подих твого степу»

164

«Крилатий грім, вуздечка блискавиці» 165

«Мене ізмалку люблять всі дерева".» 166

«Цей ліс живий. У нього добрі очі» 167

«Вечірнє сонце, дякую за день! » 168

«Хтось є в мені, і я питаю: - Хто ти?» 169

Ящірка Івашкевича 1 70

«У мить натхнення Бог створив Сицилію» 171

«По сей день Посейдон посідає свій трою>

172

«День світився, як свята Цецилія» 173

«Гроза проходила десь поруч» 174

Ліс 175

«Ми виїхали в ніч. І це було шаленство» 1 76

Папороть 177

«Я хочу на озеро Світязь".» 178

«Мені відкрилась істина печальна".» 179

«Ще назва є, а річки вже немає» 180

«Ластівки тікають із Європи» 181

«Прощай, морська корово".» 182

«Біжить лошатко по асфальту»

183

«Бродить спека, як хмільна опара» 184

.J'2J

«Все важче знаходити квіти ... » 185

«Над Везувієм сніг»

186

«Одкам'янійте, статуї античні ... » 187

«Я на планеті дерево людське» 188

«Обступи мене, ліс ... » 189

«Десь, кажуть, є гора, де не співають птиці» 190

«Природа мудра. Все створила мовчки» 191

«Дощ полив, і день такий полив'яний» 192

«Заходить сонце за лаштунки лісу» 193

«Простору простору простору ... »

195

«Вночі літак гуде у небі сумно»

196

«За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня ... »

197

«Карташинський лиман ... »

198

«Пливли ми ввечері лиманом» 199

Хутір Вишневий 200

«0 як страшно і як назавжди".» 202

Дощі 203

«Летючі крони голубих дерев» 204

«Мій добрий ліс ... » 205

«Кощій Безсмертний зону стереже» 206

«На березі Прип'яті спить сатана ... » 207

«Прийшов у місто дуже гарний лось» 208

«Поховані чорнобильські ліси! » 209

«По вулицях ходять мертві . . . » 210

«Затінок, сутінок, день золотий» 211

Українське альфреско 213

«Летять на землю груші, як з рогаток» 214

«У лісі ліс виходить з-за куліс» 215

«Після дощів смарагдова діброва" . » 216

«На ціле поле в полі цвів ромен» 217

«Іду в полях. Нікого і ніде» 218

«Чоловіче мій, запрягай коня!» 219

«Сліпучо усміхнулася гроза» 220

550

«Стояла груша, зеленів лісочок» 221

Тінь Сізіфа 222

«На Верховині, гей, на Верховині ... » 224

«Йду в Карпатах крізь летючі хмари".» 226

Пролом хмари 227

Сувид 228

«Спинюся я і довго буду слухать".» 230

«Жує полин солом'яний бичок".» 231

«Нехай підождуть невідкладні справи» 232

«Майбутні злочинці іще в личинці» 233

Львівські голуби 234

«Нектар дощу в бетонному флаконі".» 235

«Гроза. Химерні привиди антен".» 236

«Старої казки пісня лебедина".» 237

Азовська баркарола 238

Цариця Савська 239

«В дитинство хочу, там усе моє» 240

«Стоять жоржини мокрі-мокрі» 241

«На конвертики хат".» 242

«Малина, м'ята, дим і димарі» 243

«У запічку гномик плямкає» 244

«Стоїть у ружах золота колиска» 245

Акварелі дитинства 246

«Чомусь пам'ятаю, що річка звалася Леглич» 247

Гіркі черешні 249

«Люблю чернігівську дорогу".» 250

Слайди 251

Три принцеси 252

«Біля крайньої хати, за перелазом".» 253

«Пекучий день". лісів солодка млява".» 254

«Не говори печальними очима".» 255

«Я кину все. Я вірю в кілометри ... » 256

«То рік Щура ... » 257

.J' .5'1

«Ти половець, ти правнук печеніга ... » 258

«І не минає, не минає! » 259

Екзотика 260

«Недумано, негадано ... » 261

«Ранесенько, акації ще спали ... » 262

«Що в нас було? Любов і літо» 263

І знову пролог 264

«І день, і ніч, і мить, і вічність . . . » 265

«Місто, премісто, прамісто моє! » 266

«Я вранці голос горлиці люблю» 267

«Сіре місто, бетонна маро ... » 268

«Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить» 269

«Сосновий ліс перебирає струни» 270

«Час поле тихою сапою» 271

«Вже почалось, мабуть, майбутнє» 272

«Хочеться чуда і трішки вина» 273

«Готичні смереки над банями буків ... » 274

«Юдоль плачу, земля моя, планета . . . » 275

«Гондоли - чорні» 276

Дмитро Дроздовський. Хвилі Часу 280

Сергій Якутович. Я малював незбагненне... 322

Ліна КОСТЕНКО

Поет, прозаїк, культуролог, перекладач

Народилася 19 березня 1930 р. в м. Ржищеві Київської області в родині вчителів.

1956 р. закінчила Літературний інститут ім. М. Горького (Москва).

Одна з чільних постатей у плеяді українського щістдесятництва.

Після виходу перщих трьох книжок - «Проміння землі» (1957), «Вітрила» ( 1958),

«Мандрівки серця» ( 1961) - поетеса була заборонена впродовж 16 років.

Поетичні збірки «Зоряний інтеrрал» (1963) та «Княжа Гора» (1972) зняли з виробництва.

В цей період окремі твори друкувалися за кордоном (зокрема: Поезії. Baltimore;

Paris; Toronto, 1969). Повернення в літературу відбулося в 1977 р. Вийщли друком:

«Над берегами вічної ріки» ( 1977), «Маруся Чурай» (1979, 1982 - стотисячний тираж,

1990), «Неповторність» ( 1980), «Сад нетанучих скульптур» ( 1987), збірка вірщів

для дітей «Бузиновий цар» (1987), «Вибране» (1 989), «Берестечко» (1999).

Нове видання історичного роману «Берестечко» з ілюстраціями Сергія Якутовича

та аудіозаписом Петра Бойка здійснило київське видавництво «Либідь» 2010 р.

Того ж року в «Либеді» вийщла збірка поезій «fіацинтове сонце»

з аудіодисками пісень Ольги Богомолець на слова поетеси, а на початку 201 1 -го

у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» - роман «Записки українського самащедщого».

«Гармонія крізь тугу дисонансів», творчість Ліни Костенко має щонайщирщий спектр:

від монументальних творів до мінімалістичних форм, від епосу до лірики, від трагізму

до іскрометної іронії, від зануреності в глибини історії - до гострого і парадоксального

бачення сучасності. Принципово перебуваючи за межами щкіл, мод та інституцій,

Ліна Костенко зумовила радикальну філософську, стилістичну й мовну

трансформацію української літератури. Поетеса переклала багатьох польських,

а також чеських, єврейських, грузинських поетів. Серед взірцевих її перекладів -

«Вірщі школяра і студента Йозефа Кнехта» з роману Германа Гессе

«Гра в бісер» (переклад з німецької Євгена Поповича).

Твори Ліни Костенко перекладені англійською, французькою, німецькою,

іспанською, італійською, португальською, шведською та всіма мовами Сходу Європи.

Від 1991 р. впродовж тривалого періоду Ліна Костенко вивчає Чорнобильську зону

в складі історико-культурної експедиції (Державний науковий центр захисту культурної

спадщини від техногенних катастроф при Міністерстві України з питань надзвичайних

ситуацій). Автор сценарію фільма «Чорнобиль. Тризна» (1993).

Почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»,

почесний доктор Чернівецького та Львівського університетів.

Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1987).

Серед інших нагород - Міжнародна премія Фонду Омеляна і Тетяни Антоновичів

(1989), Почесна відзнака Президента України (1992), Премія імені Франческо Петрарки

(Падуя, 1994). Перший лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії

ім. Олени Теліги (2000). Живе і працює в Києві.

Сергій ЯКУТОВИЧ

Народний художник України (2008),

лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2004),

член-кореспондент Академії мистецтв України (2004)

Народився 21 листопада 1952 р. у родині видатного українського графіка

Георгія Якутовича. Навчався на факультеті художнього оформлення

Московського поліграфічного інституту та факультеті книжкової графіки

Київського державного художнього інституту (нині - Національна академія мистецтва

та архітектури). Від 1973 р. - постійний учасник художніх виставок

в Україні та за кордоном. Лауреат багатьох вітчизняних

та міжнародних конкурсів графіки.

Автор понад ста книжкових ілюстративних циклів,

серед яких ілюстрації до творів В. Шекспіра, Ф. Достоєвського,

Л. Толстого, М. Гоголя та ін.; великих серій станкових і живописних робіт.

З ілюстраціями Сергія Якутовича у видавництві «Либідь» вийшли:

«Пісня про Роланда» (2003), «Трістан та Ізольда» (2004),

«Вечори на хуторі біля Диканьки. Миргород», «Всі повісті» М. Гоголя (2008),

«Берестечко» Л. Костенко та «Побеждающий страх смехом»

В. Звиняцьковського (2010).

Як художник-постановник активно працює в кінематографі

(«Молитва за гетьмана Мазепу», «Тарас Бульба») і театрі.

Лауреат премії Російської кіноакадемії «Золотий орел» (2010).

Твори митця зберігаються у художніх музеях України,

Росії, Німеччини, Іспанії, США.

Живе і працює в Києві.

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА

Письменник, культуролог,

доктор філологічних наук, завідувачка кафедри україністики

факультету літератури і філософії Римського університету

«Ла Сап 'єнца>>, провідний науковий співробітник

Інституту літератури НАН України

Народилася 1 8 вересня 1956 р. в Києві в письменницькій родині.

Закінчила Московський університет ім. М.В. Ломоносова за спеціальністю

«романістика - італійська мова і література». Перекладач і дослідник італійської,

іспанської та окситанської літератур. Автор численних студій з історії давньої

й сучасної української літератури як цивілізаційного перехрестя між гуманістичним

«Заходом» і візантійським «Сходом». Досліджує також проблеми демократичної

трансформації та євроінтеrрації Центрально-Східної Європи, ідентичності української,

російської та польської культур, історичної пам'яті посттоталітарних суспільств.

Член редакційної ради журналу «Сучасність» (2000-2007) та Наукового товариства

ім. Т. Шевченка. Входить до складу директивного комітету Італійської асоціації

українських студій, член Італійської асоціації славістів. Член наукової ради Інституту

студій суспільної та релігійної історії (Італія, Віченца) і редколегії наукової серії

«Media et Orientalis Europa» («Центральна і Східна Європа») того ж Інституту.

Член Спілки письменників та Спілки журналістів України.

Лауреат літературної премії ім. Василя Симоненка (1989) та Міжнародної

літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги (2005). Кавалер срібного ордена

«За інтелектуальну відвагу» незалежного культурологічного часопису «l» (2009).

Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2010).

Живе і працює між Києвом і Римом.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ

Літературознавець, перекладач, письменник,

літературний критик, журналіст,

заступник головного редактора журналу

світової літератури «Всесвіт»

Народився 18 лютого 1987 року в Одесі в родині науковців.

Випускник Національного університету «Києво-Могилянська академія».

У центрі наукових інтересів - компаративістичні, перекладознавчі,

міждисциплінарні студії. Автор монографій «Енергетика мовомислення:

Тріумвірат мови, мислення та людини», «Космічна мова людської душі»,

«Код майбутнього», а також близько 300 культурологічних

і журналістських публікацій у вітчизняних та міжнародних виданнях.

Співавтор академічної праці «Гуманітарні виміри національного суверенітету»,

автор статей до З-го тому «Шевченківської енциклопедії»

та 12-го тому «Історії української літератури».

Лауреат Міжнародної літературної премії ім. О. Гончара (2005)

та Республіканської премії ім. О. Білецького в галузі

літературної критики (2010).

Живе і працює в Києві.

Костенко, Л. В.

К72

Річка Геракліта І Ліна Костенко; упоряд. та передм.

О. Пахльовської; післямова Д. Дроздовського; худож.

С. Якутович. - К.: Либідь, 201 1 . - 336 с. : іл.

ISBN 978-966-06-0587-9.

Лірично-філософські роздуми видатної української поетеси

виливаються у струнку і багатоголосну поетичну сюїту, в якій

знайомі читачеві вірші органічно переплетені з друкованими

вперше. Оригінальне художнє оформлення та Грунтовна післямо­

ва довершують цілісне сприйняття книжки. До видання долучено

аудіодиск. Для широкого загалу.

УДК 821.161.2-1

ББК 84.4УКР6

Літературно-художнє видання

Костенко Ліна Василівна

РІЧКА ГЕРАКЛІТ А

Упорядник Оксана Пахльовська

Дизайн Олексія Григора

Верстальник Олександра Мошеченко

В оформленні використано фрагменти робіт

художниці Ольги Якутович

Фото на с. 332, 334 - з архіву газети «День»

Підп. до друку 30.12.10. Формат 60х84/8. Папір офсет. Гари. Таймс. Друк офсет.

Ум. друк. арк. 39,06. Обл.-вид. арк. 28,00. Вид. № 4550. Зам. № 11-35.

Державне підприємство «Спеціалізоване видавництво "Либідь"»,

вул. Пушкінська, 32, м. Київ, 01004

Свідоцтво суб'єкта видавничої справи ДК № 3055 від 12.12.07

ВАТ «Білоцерківська книжкова фабрика»,

вул. Л. Курбаса, 4, м. Біла Церква, Київська обл" 09117

Свідоцтво суб'єкта видавничої справи ДК № 567 від 14.08.01

Document Outline

0001

0002

0003

0004

0005

0006

0007

0008

0009

0010

0011

0012

0013

0014

0015

0016

0017

0018

0019

0020

0021

0022

0023

0024

0025

0026

0027

0028

0029

0030

0031

0032

0033

0034

0035

0036

0037

0038

0039

0040

0041

0042

0043

0044

0045

0046

0047

0048

0049

0050

0051

0052

0053

0054

0055

0056

0057

0058

0059

0060

0061

0062

0063

0064

0065

0066

0067

0068

0069

0070

0071

0072

0073

0074

0075

0076

0077

0078

0079

0080

0081

0082

0083

0084

0085

0086

0087

0088

0089

0090

0091

0092

0093

0094

0095

0096

0097

0098

0099

0100

0101

0102

0103

0104

0105

0106

0107

0108

0109

0110

0111

0112

0113

0114

0115

0116

0117

0118

0119

0120

0121

0122

0123

0124

0125

0126

0127

0128

0129

0130

0131

0132

0133

0134

0135

0136

0137

0138

0139

0140

0141

0142

0143

0144

0145

0146

0147

0148

0149

0150

0151

0152

0153

0154

0155

0156

0157

0158

0159

0160

0161

0162

0163

0164

0165

0166

0167

0168

0169

0170

0171

0172

0173

0174

0175

0176

0177

0178

0179

0180

0181

0182

0183

0184

0185

0186

0187

0188

0189

0190

0191

0192

0193

0194

0195

0196

0197

0198

0199

0200

0201

0202

0203

0204

0205

0206

0207

0208

0209

0210

0211

0212

0213

0214

0215

0216

0217

0218

0219

0220

0221

0222

0223

0224

0225

0226

0227

0228

0229

0230

0231

0232

0233

0234

0235

0236

0237

0238

0239

0240

0241

0242

0243

0244

0245

0246

0247

0248

0249

0250

0251

0252

0253

0254

0255

0256

0257

0258

0259

0260

0261

0262

0263

0264

0265

0266

0267

0268

0269

0270

0271

0272

0273

0274

0275

0276

0277

0278

0279

0280

0281

0282

0283

0284

0285

0286

0287

0288

0289

0290

0291

0292

0293

0294

0295

0296

0297

0298

0299

0300

0301

0302

0303

0304

0305

0306

0307

0308

0309

0310

0311

0312

0313

0314

0315

0316

0317

0318

0319

0320

0321

0322

0323

0324

0325

0326

0327

0328

0329

0330

0331

0332

0333

0334

0335

0336

0337

0338

0339

0340

0341

0342