КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно
Всего книг - 713372 томов
Объем библиотеки - 1405 Гб.
Всего авторов - 274722
Пользователей - 125099

Последние комментарии

Новое на форуме

Новое в блогах

Впечатления

Влад и мир про Семенов: Нежданно-негаданно... (Альтернативная история)

Автор несёт полную чушь. От его рассуждений уши вянут, логики ноль. Ленин был отличным экономистом и умел признавать свои ошибки. Его экономическим творчеством стал НЭП. Китайцы привязали НЭП к новым условиям - уничтожения свободного рынка на основе золота и серебра и существование спекулятивного на основе фантиков МВФ. И поимели все технологии мира в придачу к ввозу промышленности. Сталин частично разрушил Ленинский НЭП, добил его

  подробнее ...

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
Влад и мир про Шенгальц: Черные ножи (Альтернативная история)

Читать не интересно. Стиль написания - тягомотина и небывальщина. Как вы представляете 16 летнего пацана за 180, худого, болезненного, с больным сердцем, недоедающего, работающего по 12 часов в цеху по сборке танков, при этом имеющий силы вставать пораньше и заниматься спортом и тренировкой. Тут и здоровый человек сдохнет. Как всегда автор пишет о чём не имеет представление. Я лично общался с рабочим на заводе Свердлова, производившего

  подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Влад и мир про Владимиров: Ирландец 2 (Альтернативная история)

Написано хорошо. Но сама тема не моя. Становление мафиози! Не люблю ворьё. Вор на воре сидит и вором погоняет и о ворах книжки сочиняет! Любой вор всегда себя считает жертвой обстоятельств, мол не сам, а жизнь такая! А жизнь кругом такая, потому, что сам ты такой! С арифметикой у автора тоже всё печально, как и у ГГ. Простая задачка. Есть игроки, сдающие определённую сумму для участия в игре и получающие определённое количество фишек. Если в

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
DXBCKT про Дамиров: Курсант: Назад в СССР (Детективная фантастика)

Месяца 3-4 назад прочел (а вернее прослушал в аудиоверсии) данную книгу - а руки (прокомментировать ее) все никак не доходили)) Ну а вот на выходных, появилось время - за сим, я наконец-таки сподобился это сделать))

С одной стороны - казалось бы вполне «знакомая и местами изьезженная» тема (чуть не сказал - пластинка)) С другой же, именно нюансы порой позволяют отличить очередной «шаблон», от действительно интересной вещи...

В начале

  подробнее ...

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
DXBCKT про Стариков: Геополитика: Как это делается (Политика и дипломатия)

Вообще-то если честно, то я даже не собирался брать эту книгу... Однако - отсутствие иного выбора и низкая цена (после 3 или 4-го захода в книжный) все таки "сделали свое черное дело" и книга была куплена))

Не собирался же ее брать изначально поскольку (давным давно до этого) после прочтения одной "явно неудавшейся" книги автора, навсегда зарекся это делать... Но потом до меня все-таки дошло что (это все же) не "очередная злободневная" (читай

  подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).

Самотній вовк [Володимир Григорович Дрозд] (fb2) читать постранично


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Самотній вовк Повість

Глава перша

Андрія Шишигу розбудили. Той, хто будив, провів по щоці холодною долонею і зник, ніби провалився крізь підлогу. Шишига розплющив очі — нікого. Тоді задзвонило в голові: сьогодні похорон Петра Харлана, о першій годині. Годинник показував чверть на першу. Андрій підвівся, поторгав двері — замкнені. У шпарині стримів ключ.

Кепкуючи з власного переполоху, відчинив шафу — висів святковий костюм, біліли сорочки. І все. Перевтома, нервове виснаження, пробув трохи не всю ніч біля труни. Уже під ранок викликав таксі, приїхав до себе у Голосієво, щоб спочити перед похороном.


Яка все ж трагічна і безглузда смерть! Я знову, вже вкотре, почув, як падає Харланове тіло. Було п’ять хвилин до дев’ятої, ось-ось мав під’їхати Георгій Васильович. Петро пробіг повз мене, але я не обернувся, бо милувався бабиним літом на гілці каштана за вікном. Раптом — розпачливий скрик, хтось упав, покотився по сходах, які вели до приймальні директора, і — тиша.

Я підхопився з-за столу: Харлан лежав головою на нижній сходинці, ніби підклав її собі замість подушки. Із скроні на полірований мармур скрапувала кров. Тека з паперами для Георгія Васильовича темніла біля ніг моїх, мабуть, Петро посунув її до мене останнім, ще свідомим рухом руки. Я нагнувся, підняв теку і стояв якісь хвилини непорушно, ніби в безпам’ятті. Колеги мої кинулися від столів і креслярських дощок до Петра, обступили, хтось викликав «швидку допомогу». Але я знав: жодна «швидка» вже не допоможе Петрові. І ноги самі понесли мене повз гурт співробітників навколо загиблого, по мармурових сходах (я не Харлан, щоб безрозсудно поспішати, я ступав обережно, тримаючись за перила) до приймальні директора.

Досі мене ніяк не обходив світ, що починався за порогом приймальні. У конторі я мав свій звичний куток, свій мікросвіт: креслярська дошка, письмовий стіл і ще — моє вікно, за яким, засвідчуючи плин часу, змінювали одна одну, ніби на екрані кольорового телевізора, пори року. На моєму підвіконні стояли кактуси: їх я любив, за любов до кактусів мені симпатизували конторські жінки й дарували нові горщечки із зеленими їжаками на мої дні народження. З адміністрацією контори (відпустки, відрядження, виробничі справи) я спілкувався через завідуючого відділом. Під час загальних зібрань, які завжди здавалися мені задовгими, я полюбляв ліниво, добродушно, пошепки — на вухо Петрові Харлану — покепкувати з конторського начальства. У такі хвилини Петрове обличчя кам’яніло, і я відчував, як подумки він відсувається од мене, демонструючи директорові свою непричетність до моєї безвідповідальної іронії. Ця переміна в другові мене веселила.

Ще мені подобалася секретарка директора. Не те що подобалася, а, я б сказав, дивно хвилювала. Я любив, коли вона під час зібрань з’являлась у дверях приймальні, ніби в церковнім вівтарі, і сходила вниз, щоб прошепотіти на вухо Георгію Васильовичу про терміновий дзвінок з управління. Вона упевнено ступала по сходинках навіть не вдаючи, що намагається приглушити свавільний перестук каблучків, який дисонансом вривався у самогіпноз промов. Так само врочисто і незворушно піднімалася по сходах і зникала за дверима приймальні, лишивши по собі тонкі пахощі французьких парфумів. «О синтетично-хімічна богиня двадцятого віку. Я ревную вас до нашого директора. Яке щастя — мати вродливу секретарку! Ніколи не прагнув адміністративної роботи, шкідлива для здоров’я, але, коли бачу вас, починаю заздрити дорогому Георгію Васильовичу…» — такий монолог з канцелярської мелодрами виголосив я одного вечора за ресторанним столиком — ми відзначали день Петрового народження. Секретарка загадково посміхнулася.

Але все те, звичайно, гра слів, не більше. Бо насправді я і пальцем не поворухнув досі, щоб зблизитися із секретаркою директора чи піднятися по адміністративних щаблях. Якось я жартома сказав Петрові Харлану (в конторі саме заговорили про пенсійний вік завідуючого нашим відділом), що варто мені лише захотіти — і я посяду місце зава, а там і вище, вище, аж до управління чи й міністерства, — керівництво контори про мене доброї думки, уся справа лише в моєму небажанні. Але я задоволений, я щасливий, я нікуди не рвуся… Харлан саркастично розсміявся:

— Ти навіть не теоретик, Андрію. Ти з отих віршомазів, які усе життя таємно від світу псують папір і чорнило, але нікому нізащо не покажуть своїх опусів. Ти від самого себе таїшся.

— Зате ж ти у нас поет! — розсердився я, хоч загалом гніваюсь дуже рідко, надто вже глибоко треба мене штрикнути. — Боян! Шкода, що ніхто не записує твоїх усних поем про міністерських прибиральниць!

Петро страх як любив теревенити про начальство — він знав усе про всіх в управлінні та міністерстві, якому підлягала контора: хто з ким дружить, хто з ким земляки чи давні знайомі, у кого є перспективи росту по службі, у кого їх немає.

— Можеш записати: ти поки що поза грою, і