Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо [Всеволод Зіновійович Нестайко] (fb2) читать онлайн

Всеволод Зіновійович Нестайко Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо

Весела доброта

Доброта людська проявляється по–різному. Одні роблять добро відкрито, розмашисто. Інші — із збентеженням, соромливо. Треті — пустотливо, весело, з усмішкою на вустах. А ще я десь читав — існує, мовляв, «доброта з кулаками». Тільки я в таку доброту не дуже‑то вірю. Як це так — доброта і раптом з кулаками? Виходить, зла вона, забіякувата? Хіба це доброта, якщо їй нічого не варто пустити в хід кулаки, замість того щоб допомогти людині доброю справою і веселим словом?!

Життєрадісні книги українського дитячого письменника Всеволода Нестайка здійснюють добру справу без кулаків. Вони несуть читачеві веселу доброту. Яке б з його творів ми не взяли — будь то гумористична трилогія «Тореадори з Васюківки» чи повісті «Синій ведмежа Гришка» і «Одиниця з"обманомттєрадісні книги українського дитячого письменника Всеволода Нестайка здійснюють добру справу без кулаків. Вони несуть читачеві веселу доброту. Яке б з його творів ми не взяли — будь то гумористична трилогія «Тореадори з Васюківки» чи повісті «Синій ведмежа Гришка» і «Одиниця з"обманом "», казки «В країні сонячних зайчиків», «Пригоди близнят–козенят" і " Лесик–Веселесік і Жар–птиця », численні розповіді, адресовані школярам, ​​- в кожному доброта здобуває перемогу за допомогою гумору, знищує зло силою сміху. Письменник, як і його юні герої, творить добро весело, з завзятою дитячої вигадкою. Від такої доброти світліше, людяніше стає у великому світі, де в дружбі живуть хлопці і звірята, діти і дорослі, де кожному відкритий широкий простір для хороших справ і благородних вчинків. Тільки не лінуйся, поспішай робити добро людям! », казки «В країні сонячних зайчиків», «Пригоди близнят–козенят"іттєрадісні книги українського дитячого письменника Всеволода Нестайка здійснюють добру справу без кулаків. Вони несуть читачеві веселу доброту. Яке б з його творів ми не взяли — будь то гумористична трилогія «Тореадори з Васюківки» чи повісті «Синій ведмежа Гришка» і «Одиниця з"обманомттєрадісні книги українського дитячого письменника Всеволода Нестайка здійснюють добру справу без кулаків. Вони несуть читачеві веселу доброту. Яке б з його творів ми не взяли — будь то гумористична трилогія «Тореадори з Васюківки» чи повісті «Синій ведмежа Гришка» і «Одиниця з"обманом "», казки «В країні сонячних зайчиків», «Пригоди близнят–козенят" і " Лесик–Веселесік і Жар–птиця », численні розповіді, адресовані школярам, ​​- в кожному доброта здобуває перемогу за допомогою гумору, знищує зло силою сміху. Письменник, як і його юні герої, творить добро весело, з завзятою дитячої вигадкою. Від такої доброти світліше, людяніше стає у великому світі, де в дружбі живуть хлопці і звірята, діти і дорослі, де кожному відкритий широкий простір для хороших справ і благородних вчинків. Тільки не лінуйся, поспішай робити добро людям! », казки «В країні сонячних зайчиків», «Пригоди близнят–козенят"і " Лесик–Веселесік і Жар–птиця », численні розповіді, адресовані школярам, ​​- в кожному доброта здобуває перемогу за допомогою гумору, знищує зло силою сміху. Письменник, як і його юні герої, творить добро весело, з завзятою дитячої вигадкою. Від такої доброти світліше, людяніше стає у великому світі, де в дружбі живуть хлопці і звірята, діти і дорослі, де кожному відкритий широкий простір для хороших справ і благородних вчинків. Тільки не лінуйся, поспішай робити добро людям! Лесик–Веселесік і Жар–птицяттєрадісні книги українського дитячого письменника Всеволода Нестайка здійснюють добру справу без кулаків. Вони несуть читачеві веселу доброту. Яке б з його творів ми не взяли — будь то гумористична трилогія «Тореадори з Васюківки» чи повісті «Синій ведмежа Гришка» і «Одиниця з"обманомттєрадісні книги українського дитячого письменника Всеволода Нестайка здійснюють добру справу без кулаків. Вони несуть читачеві веселу доброту. Яке б з його творів ми не взяли — будь то гумористична трилогія «Тореадори з Васюківки» чи повісті «Синій ведмежа Гришка» і «Одиниця з"обманом "», казки «В країні сонячних зайчиків», «Пригоди близнят–козенят" і " Лесик–Веселесік і Жар–птиця », численні розповіді, адресовані школярам, ​​- в кожному доброта здобуває перемогу за допомогою гумору, знищує зло силою сміху. Письменник, як і його юні герої, творить добро весело, з завзятою дитячої вигадкою. Від такої доброти світліше, людяніше стає у великому світі, де в дружбі живуть хлопці і звірята, діти і дорослі, де кожному відкритий широкий простір для хороших справ і благородних вчинків. Тільки не лінуйся, поспішай робити добро людям! », казки «В країні сонячних зайчиків», «Пригоди близнят–козенят"іттєрадісні книги українського дитячого письменника Всеволода Нестайка здійснюють добру справу без кулаків. Вони несуть читачеві веселу доброту. Яке б з його творів ми не взяли — будь то гумористична трилогія «Тореадори з Васюківки» чи повісті «Синій ведмежа Гришка» і «Одиниця з"обманомттєрадісні книги українського дитячого письменника Всеволода Нестайка здійснюють добру справу без кулаків. Вони несуть читачеві веселу доброту. Яке б з його творів ми не взяли — будь то гумористична трилогія «Тореадори з Васюківки» чи повісті «Синій ведмежа Гришка» і «Одиниця з"обманом "», казки «В країні сонячних зайчиків», «Пригоди близнят–козенят" і " Лесик–Веселесік і Жар–птиця », численні розповіді, адресовані школярам, ​​- в кожному доброта здобуває перемогу за допомогою гумору, знищує зло силою сміху. Письменник, як і його юні герої, творить добро весело, з завзятою дитячої вигадкою. Від такої доброти світліше, людяніше стає у великому світі, де в дружбі живуть хлопці і звірята, діти і дорослі, де кожному відкритий широкий простір для хороших справ і благородних вчинків. Тільки не лінуйся, поспішай робити добро людям! », казки «В країні сонячних зайчиків», «Пригоди близнят–козенят"і " Лесик–Веселесік і Жар–птиця », численні розповіді, адресовані школярам, ​​- в кожному доброта здобуває перемогу за допомогою гумору, знищує зло силою сміху. Письменник, як і його юні герої, творить добро весело, з завзятою дитячої вигадкою. Від такої доброти світліше, людяніше стає у великому світі, де в дружбі живуть хлопці і звірята, діти і дорослі, де кожному відкритий широкий простір для хороших справ і благородних вчинків. Тільки не лінуйся, поспішай робити добро людям! Лесик–Веселесік і Жар–птиця », численні розповіді, адресовані школярам, ​​- в кожному доброта здобуває перемогу за допомогою гумору, знищує зло силою сміху. Письменник, як і його юні герої, творить добро весело, з завзятою дитячої вигадкою. Від такої доброти світліше, людяніше стає у великому світі, де в дружбі живуть хлопці і звірята, діти і дорослі, де кожному відкритий широкий простір для хороших справ і благородних вчинків. Тільки не лінуйся, поспішай робити добро людям!, численні розповіді, адресовані школярам, ​​- в кожному доброта здобуває перемогу за допомогою гумору, знищує зло силою сміху. Письменник, як і його юні герої, творить добро весело, з завзятою дитячої вигадкою. Від такої доброти світліше, людяніше стає у великому світі, де в дружбі живуть хлопці і звірята, діти і дорослі, де кожному відкритий широкий простір для хороших справ і благородних вчинків. Тільки не лінуйся, поспішай робити добро людям!

Саме так і поступають головні герої книги «Тореадори з Васюківки», що складається з трьох повістей — «Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо…», «Незнайомець з тринадцятої квартири» і «Таємниця трьох невідомих», що виходили раніше в видавництві «Дитяча література» окремими книжками, а тепер ось зібраних під однією обкладинкою. Веселі хлопці–однокласники Павлуша Завгородній та Ява Рень, активно діють у всіх цих повістях, і дня прожити не можуть без пригод і пошуків, без прагнення комусь допомогти і щось розвідати, відкрити. Де б вони не знаходилися — в селі чи місті, в нетрях кукурудзяного поля або на безлюдному острові, обов'язково з ними трапляється щось несподіване і незвичайне. Раз у раз постають на їхньому шляху перешкоди. Але наші герої не з боязкого десятка. Сміливо йдуть вони вперед, не відаючи страху. Простягають руку дружби потрапив в біду і відновлюють справедливість. Виступають призвідниками цікавих піонерських ігор і, подібно Шерлоку Холмсу або майорові Проніна, розгадують таємницю «трьох невідомих». Правда, через свою недосвідченість друзі часом зазнають невдачі, виявляються в смішному становищі. Але це не біда! Знову і знову беруться вони за перервану пошуковою роботою і доводять її до переможного кінця. І в цьому їм, як правило, допомагають старші наставники, люди веселі й добрі. Без їхньої підтримки невдалим хлопчакам довелося б дуже туго.

Дорослі в книзі дивно схожі на дітей, а діти — на дорослих. Автор справедливо вважає, що чим довше людина не розлучається з дитинством, зберігає по–хлоп'ячому захоплене і простодушне ставлення до навколишньої дійсності, тим радісніше йому живеться. А чим раніше діти починають долучатися до справ і турбот дорослих, тим вірніше виходять з них люди справжні, сміливі та працьовиті, здатні на подвиг. Героїчне і веселе живуть в книзі у великій дружбі.

Про забавних пригоди хлопців письменник розповідає з ласкавою посмішкою, не приховує своєї симпатії до них. І в той же самий час він у своїх юних героїв бачить і показує читачеві деякі негативні риси характеру: надмірне хвастощі і хвастощі, — легковажність і наївність, необачність рішень і необдуманість вчинків. Іскорки сміху раз у раз спалахують на сторінках книги, висвітлюючи ці дитячі пороки, піддаючи осміянню те, від чого необхідно позбутися. І чим раніше, тим краще. Добродушний сміх тут виступає в ролі вихователя. Він лікує від різних душевних недуг, пробуджує в людях добрі почуття.

Через всю книгу пригод Павлуші і Яви проходить думка про силу дружби, про те, як важливо мати надійного товариша, який в будь–яку хвилину підтримає тебе, підбадьорить, вкаже найвірніший вихід із, здавалося б, безвихідного становища.

Друзі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чухатися", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тількиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чухатися", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати одинузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чухатися", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тількиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чухатися", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». Я", другу — іншийузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чухатися", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тількиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чухатися", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писативідразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати одинузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чухатися", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тількиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чухатися", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", узі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писатиузі один за одного — горою. Вони не уявляють, як би могли обійтися один без іншого, без рятівної взаємовиручки. Навіть до написання повісті про свої пригоди вони приступають разом, хоча й розуміють, що весь час писати відразу від імені двох «якось не того», сміховинно виходить: «Кожен окремо нічого зробити не зможе. Ні чхнути, ні почухатися, ні в носі поколупати. Потрібно буде писати "ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чхнули", "ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми чухатися", "ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». ми длубати в носі"… Дурість якась! Чого це я повинен чхати або свербіти, коли мені не хочеться! Тільки "за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». за компанію"? Та й зовсім воно не художньо виходить. Думали ми, думали і надумали, що, пишучи вдвох, будемо писати ніби як від однієї особи. А іншого вже називати по імені. Першу книжку буде писати один "Я", другу — інший ». Я", другу — інший »..

Написана таким незвичайним способом трилогія «Тореадори з Васюківки» відразу ж знайшла гарячу любов юного читача. На українській мові вона вийшла в 1973 році масовим тиражем і була розкуплена буквально за один тиждень. Книга припала до душі не тільки українським хлопцям. Її читають на рідних мовах латиські, литовські, вірменські діти. Перекладена книга також у НДР, Чехословаччині та інших країнах, де багато школярів зарахували Павлушу Завгороднього і Яву Реня в число своїх вірних друзів.

Читачам–школярам так сподобався нехитрий, забавний і правдиву розповідь двох нерозлучних українських хлопчаків, що вони стали писати в їх адресу листи, дякували за захоплюючу книгу і просили скласти нову повість про смішні пригоди. Одні просили про це Павлушу, інші — Яву, а деякі — обох відразу, бо були впевнені, що лише спільними зусиллями вони зможуть створити таку веселу дитячу книжку.

Автори подібних листів всерйоз вважали, що розповідь про «тореадорів» з Васюківки написано дітьми. Про те, що на книжковій обкладинці зазначено ім'я дорослого письменника, вони — чомусь забували. Мабуть, тому, що все тут, на кожній сторінці, справді дитяче: і гумор, і переживання, і роздуми, і розмови. Щоб так писати, треба бути самому в душі дитиною, по–дитячому мислити і бачити, досконально знати дитячий світ, його особливості та забави. Саме таким письменником, назавжди зберіг вірність дитинству, і є Всеволод Нестайко. Хоча він давним–давно розлучився зі школою і йому в 1980 році виповнилося п'ятдесят, але про що б він не писав, все у нього виходить по–дитячому забавно і безпосередньо. Багато років працюючи в українському дитячому видавництві «Веселка», він постійно перебуває в гущі жовтеняцьких і піонерських справ, пов'язаний міцною, непорушною дружбою з дітворою, з вчителями та школярами.

У дитячого життя черпає письменник теми для своїх творів і знаходить людей, які потім стають героями його книг, розумних і бешкетних, наповнених радістю сприйняття життя. Він, як дитина, радіє всьому веселому і доброму, що є в дітей і дорослих, світлою посмішкою вітає кожен новий день. «Випадково чи ні, — сказав якось письменник, — але майже всім героям моїх книг одинадцять–дванадцять років. Я ніби застряг в тому віці… Дитинство — неповторна, чарівна пора. Не у всіх життя може скластися однаково вдало і добре. Але дитинство у всіх має бути радісним, світлим і щасливим. А щастя не може бути без посмішки. І якщо юний читач хоч раз посміхнеться, читаючи мою книгу, — значить, я не даремно живу на світідитячого життя черпає письменник теми для своїх творів і знаходить людей, які потім стають героями його книг, розумних і бешкетних, наповнених радістю сприйняття життя. Він, як дитина, радіє всьому веселому і доброму, що є в дітей і дорослих, світлою посмішкою вітає кожен новий день. «Випадково чи ні, — сказав якось письменник, — але майже всім героям моїх книг одинадцять–дванадцять років. Я ніби застряг в тому віці… Дитинство — неповторна, чарівна пора. Не у всіх життя може скластися однаково вдало і добре. Але дитинство у всіх має бути радісним, світлим і щасливим. А щастя не може бути без посмішки. І якщо юний читач хоч раз посміхнеться, читаючи мою книгу, — значить, я не даремно живу на світі »..

Книга «Тореадори з Васюківки» подарує (переконаний в цьому!) Гарний настрій, добру усмішку всім її читачам. Вона вчить жити по–піонерськи яскраво і цікаво, з користю для загальної справи.

Володимир Разумневіч

Глава I Метро під свинарником

— Ось архаровцю, авантюрист жовторотий! Ванька–а! Вилазь зараз же! А то такого чосу задам - ​​тиждень згадувати будеш. Вилазь, чуєш — вилазь!

Ми лежимо в густих бур'янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.

— Вилазь, убоїще, а то гірше буде! Ти ж мене знаєш!

— Знаю, знаю, — ледве чутно зітхає мій друг і нарешті наважується подати голос. — Діду! — Жалібно озивається він.

— Давай, давай!

— Діду! — Ще жалібніше повторює мій друг. — Ви відійдіть за хату, ми виліземо.

— Вони ще мені умови ставлять, вишкваркі! А ну вилазьте!

— Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро, ​​таке, як у Києві.

— Я вам дам метро. Я вам такого метра дам, що…

— Ми ж не знали. Ми зараз всі зариємо — нічого й видно не буде. Ще й свинарник почистимо. Відійдіть, діду.

Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся і, човгаючи кульгавою ногою, поплентався за хату.

Ми вилазимо з бур'янів.

Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п'ятипудова свиня Манюня, плямиста, як географічна карта.

— У–у, скотініще!

Це через неї ми потрапили в таку халепу.

У нас була шляхетна ідея — прорити під свинарником метро. Це повинно було бути для всіх сюрпризом. Перша лінія метро в Васюківці! Станція «стодола», станція «Крива груша». Три копійки в один кінець. Родичі — безкоштовно. З вчительки арифметики — п'ять копійок.

Ми вже підрили майже до половини свинарника, і раптом сталася непередбачена катастрофа — клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти — зась! І підняла такий вереск, що причовгав дід. Ну і…

Важко зітхаючи, ми засипаємо метро. Час від часу боязко озираємося — як би знову раптово не з'явився дід і не надрав нам вуха. Хоч і сказав він, що не чіпатиме, поки не закінчимо, але хто його знає… Треба бути напоготові. Ви б послухали, як він лаявся, коли витягав льоху. Ох і лаявся! І де він тільки словами таким навчився — ні в одному словнику не знайдеш!

Але діда не видно. І, поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю зі своїм другом.

Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів — Ява. В Індійському океані. Той, який Ява, Суматра, Борнео, Калімантан…

Ну так Ява — це не острів.

Ява — це і є мій кращий друг і напарник Ява Рень.

Напевно, ви думаєте: що це за ім'я таке дивне — Ява? Повинен вам сказати, що це він сам себе так назвав, коли йому ще й року не було. Чи то він хотів сказати «я Ваня», а вийшло «Ява». Чи то «Іван» у нього так вийшло (бо насправді його Іваном звати), але тільки причепилося до нього ім'я Ява, як реп'ях до собачого хвоста. Навіть міліціонер товариш Валігура, що живе в нашому селі, так його називає.

У них взагалі вся сім'я інтересна.

Папа на скрипці грає. Корова Контрибуція називається. А дід Варава (ви вже з ним знайомі) мисливець завзятий. На полюванні, коли стріляє, ліве око хусткою зав'язує. Тому що ліве око в нього без правого не примружується. Якщо лівий примруживши, правий сам собою закривається.

Але зате і влучний же дід Варава. Ох і влучний!

Міські мисливці, які на «Волгах» з Києва приїжджають, тільки ахають.

«Ви, дідусь, абсолютний чемпіон», — кажуть.

На честь старого Реня навіть озеро, що біля нашого села, люди Реневим прозвали.

Мама ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводів.

Як — то Ява з Іринкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх надавав їй стусанів. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:

— Опозогив! — Вона букву «р» не вимовляє. — Маму–депутата на все село Опозогив.

Такий шум підняла, що Ява не знав, куди очі подіти! Стояв, стояв: червоний як рак, а потім як дремене — тільки п'яти заблищали.

Втім, таке тільки раз було. А взагалі характер у Яви ого. Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.

Ява сам говорив:

— Ми з тобою, Павлушо, хлопці будь здоров! Точно–точно, без брехні, ми хлопці з фантазією. Скажи?

— З фантазією, — підтакував я.

— Ти ж чув, що дід Саливон вчора біля сільмагу сказав: «Вона Ява і Павлуша пішли. Від хлопці! Орли! Орли і пірати. Прута на них хорошого немає! Ти ж чув, що дід Саливон вчора біля сільмагу сказав: «Вона Ява і Павлуша пішли. Від хлопці! Орли! Орли і пірати. Прута на них хорошого немає! »

— Чув. Точно.

— Треба, щоб все про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківки, як радіо Першого травня.

— Треба, — погоджувався я.

І Ява весь час вигадував різні штуки заради нашої слави.

Це заради неї ми з ним піймали в лісі сову і випустили в клубі під час лекції на тему «Виховання дітей в сім'ї». Лектор упав з трибуни і перекинув собі на голову графин з водою.

А то якось влітку Ява сказав:

— Давай влаштуємо бій биків.

— Що? — Не відразу зрозумів я.

— Ти пам'ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися «Тореадор»?

— Ага, пам'ятаю… Ну і що?

— Пам'ятаєш, на арені розлючений бик, а дядечко в капелюсі з кинджалом у нього перед носом танцює.

— Ага, пам'ятаю…

— А потім — рраз! Бик — лясь! І оплески.

— Ага. Здорово… Але це ж вбивати потрібно. Хто ж нам дозволить убивати рогате поголів'я?

— Ось балда. «Вбивати»! Що це тобі — м'ясозаготівлі, чи що? Це ж видовище. На стадіоні. Начебто футболу. Головне тут — красиво вимахувати перед носом бика червоною хусткою і вправно вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори — це самі справжні герої. Головне тут — тренування, спритність і сміливість. Розумієш? Вперше в історії Васюківки — бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Гості з'їжджаються з усієї Україні. Трансляція по радіо і по телевізору. Навіть у Жмеринці у твоїх родичів видно буде.

Я задумався. Це було здорово! По радіо, по телевізору і взагалі… у родичів в Жмеринці.

Ми влаштувалися зручніше і почали обговорювати деталі. Насамперед необхідний бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була відкинута відразу. Це таке страховисько, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі — як тракторні фари. Сам завбільшки з комбайн. Землю ногами риє, як екскаватор. На кілометр підійти страшно.

Одного дачника, який відпочивав у нас влітку, він навіть на телеграфний стовп загнав.

Ні вже, хай з биком Петьком вороги наші б'ються!

Власне, крім Петьки, справжніх биків у нас більше не було. Тому другий кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже осоружний був мені козел Жора, бо з'їв мою сорочку, коли я купався.

Але Ява мене не підтримав.

— Ні, не годиться, — сказав він. — Жора весь час бекає і мекає. Через нього ми й оплесків не почуємо. І потім, це ж адже бій биків, а не козлів. Треба, щоб було щось велике і рогате — бик або корова.

— Слухай, так, може, і взяти просто корову? Адже ніде ж не сказано, що обов'язково повинен бути бик.

Ява задумався:

— Хто його знає, може бути, і так.

— Тоді, — кажу, — кращої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.

— Чому Контрибуція? А чому не ваша Манька?

— Бо в нашої Маньки теля і ріг один зламався. Ти хочеш, щоб над нами сміялися. Тореадори з однорогою коровою! Карикатура! Такого ще ніколи в світі не було.

— Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.

— Що значить «психічна»? Скажи краще, що ти просто матері боїшся.

— Я боюся? Ось зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюся. А ну візьми свої слова назад!

— Я візьму, але ти все одно боїшся.

— Боюся?

— Боїшся.

— Боюся?

— Боїшся.

Ява не витримав і вдарив мене у вухо. Я відповів Яві ударом у живіт. Ми зчепилися, звалилися на траву і викотилися на дорогу. Вся погань, що на дорозі валялася, тут же пристала до наших сорочки. Першим отямився я.

— Почекай, — говорю, — вистачить. А то замість бою биків вийшов у нас бій дурнів.

— Це ти винен… Ну гаразд, — погодився Ява. — Спробуємо Контрибуцію. А то твоя Манька дійсно для телевізора не підходить. Дурна боляче.

Я хотів образитися за Маньку, але передумав. Мені вже набридло битися.

На наступний ранок ми зустрілися на дорозі, що вела до вигону. Я гнав перед собою Маньку, Ява — Контрибуцію. Корови плелися, ліниво махаючи хвостами, і не підозрювали, який це для них історичний день.

У Яви на голові була мамина капелюх з полями, в якій вона їздила до Києва на наради. Капелюх була Яві завелика і звалювалася на очі. Щоб хоч що–небудь бачити і не впасти, Яві доводилося весь час смикати головою. Здавалося, що він раз у раз з кимось розкланюється.

Капелюх Ява, звичайно, взяв без попиту.

У мене під пахвою був килимок. Знаменитий килимок! Я його пам'ятаю стільки, скільки взагалі щось пам'ятаю. Він з самого мого народження висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому вишито троє кумедних цуценя, які сиділи поряд, схилившись один до одного головами. Це були Цюця, Гава і Рева, про яких мама розповідала мені безліч різних історій, поки я не засинав. Останні два роки, оскільки я вже виріс, килимок лежав у скрині, і тепер від Цюці, Гави і Реви сильно пахло нафталіном.

Килимок і капелюх були нашими тореадорское приладдям. По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.

Ми йшли і співали арію з опери «Кармен»:

«Торі–Адор, сміливіше–ееее в бій, лихо–Адор, лихо–Адор…»

Ми співали і ще не знали, що нас чекає.

Небо було синє–синє, справжнє іспанське небо.

Погода — сама підходяща для бою биків.

Ми погнали своїх корів на край вигону, туди, де ставок, — подалі від людських очей.

— Віджени свою Маньку кудись убік, щоб не заважала, — сказав Ява, — і давай починати.

Я не став сперечатися. Тим більше, що Манька у нас дуже нервова: їй краще не бачити бою биків.

Ява поправив на голові капелюх, підтягнув штани, взяв мій килимок, зітхнув і, пританцьовуючи, на носках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самої її морді і почав розмахувати килимком у неї перед очима. Я затамував подих — зараз почнеться…

Контрибуція спокійно щипала траву.

Ява замахав килимком ще сильніше. Контрибуція не звертала на нього ніякої уваги.

Ява хльоснув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки відвернула морду.

Ява роздратовано крякнув і ще раз щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом. Ява знову забіг вперед і почав пританцьовувати.

Через півгодини він сказав:

— Вона до мене просто звикла, любить мене. А ну давай ти! Через годину, захекавшись, я сказав:

— Якась дохлятина, а не корова. Шкода, що моя Манька безрога, я б тобі показав, що таке справжня корова.

За справу знову взявся Ява. Він час від часу змінював тактику: то підходив до корови потихеньку і несподівано бив килимком, то підлітав з розгону. Те забігав збоку. Але Контрибуція вперто не приймала бою.

Чуби у нас змокли, килимок нервово сіпався в руках — здавалося, що Цюця, Гава і Рева от–от загавкають. А Контрибуція — хоч би що.

Один раз тільки, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима і сказала:

«ММУ–у!»

В перекладі з коров'ячого це, очевидно, означало: «Ідіть, хлопці, звідси. Не чіпайте менеперекладі з коров'ячого це, очевидно, означало: «Ідіть, хлопці, звідси. Не чіпайте мене »..

Але ми вчасно не зуміли зрозуміти її.

Хекая, ми стрибали біля неї, викликаючи на поєдинок. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію, це я бачив.

Нарешті розлючений Ява крикнув:

— А ну дай їй, дай їй, Павлуша, гарненько! Що, боїшся? Ну, так я сам!

Він розмахнувся і брикнув Контрибуцію ногою в бік.

І раптом… Раптом я побачив Яву десь високо в небі. І звідти, з неба, почув його відчайдушне верескливе:

— ВВА–ввай!

Він почав бігти, по–моєму, ще в повітрі. Тому що, коли ноги його торкнулися землі, він вже щосили мчав до ставка. Я кинувся; за ним. Це було наше єдине спасіння. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі фонтани води і бруду. Зупинилися тільки вже десь на середині.

Те, куди ми влетіли, ставком, чесно кажучи, назвати можна було лише умовно. Колись тут дійсно був великий ставок. Але він давно пересох, забруднився і перетворився на звичайну калюжу. У найглибшому місці нам було по шию. Саме в цьому місці ми зараз і стояли.

Контрибуція бігала навколо калюжі і мукала на нашу адресу якісь свої, коров'ячі прокльони. В калюжу лізти вона не хотіла. Вона була гидливою, акуратною коровою.

Ми стояли й мовчали.

Дно ставка було мулисте, топке, вода — брудна, каламутна і смердюча.

Довго ми стояли тоді з Явою в цій брудній калюжі. Півгодини, не менше, поки Контрибуція не заспокоїлася і не відійшла. Вона ще виявилася дуже людяною і благородної коровою. Тому що підкинула тореадора Яву НЕ рогами, а просто мордою. І коли ми нарешті вилізли з калюжі, нещасні й брудні, як поросята, вона і словом не нагадала про наш недоброму до неї відношенні. Ми залишилися з нею друзями.

Ява після того не тільки ніколи її більше не вдарив, але завжди пригощав цукерками, які давала йому мама.

Ось така історія вийшла у нас з контрибуцією.

І тепер, коли ми, скрушно зітхаючи, засипаємо наше невдале метро, ​​Контрибуція визирає з корівника і співчутливо дивиться на нас. І нам навіть здається, що на очах у неї сльози. Дорога Контрибуція! Яке в тебе велике і ніжне серце! Ти єдина розумієш і жалієш нас. Спасибі тобі, корова!

— Ще не закінчили, архаровці? — Несподівано пролунав ззаду дід Варава.

Ми втратили пильність — і ось покарані.

Попереду стіна свинарника, з боків густою бур'ян, ззаду дід Варава. Бігти нікуди. Ми завмерли на корточках — як курчата перед шулікою.

— Не бійсь, не трону!

Ці слова підняли, випрямили нас. І ніби велосипедним насосом хтось качнув — це ми разом зітхнули. І тремтячі губи наші самі собою розтяглися в противну підлабузницькому посмішку. Але дід на усмішку нашу не відповів. Не любив дід таких усмішок. Суворий був дід Варава.

Обличчя в нього сіре й плямисте, як прілі торішнє листя. Губи тонкі, опущені і так зімкнуті, ніби в роті вода. Очі без вій, круглі й нерухомі, як у півня. Через ці круглих нерухомих очей здавалося, що дід навіки чимось здивований. Але це тільки здавалося. Напевно, не було вже на світі нічого, що могло б здивувати діда Вараву. Вісімдесят третій йому пішов.

— Кінчайте, шмендрікі, та йдіть уроки вчити, іспити скоро! Ми скривилися. Ми це і так знали. Але нам не хотілося думати про екзамени. І хто тільки їх придумав! Та ще навесні, коли повітря пахне футболом і цурки–палки, коли птахи галасують і коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричі купалися. Як добре було минулий рік в четвертому класі! Ніяких тобі іспитів. Краще було б і не переходити в п'ятий. Ніколи в житті ми з Явою не здавали іспитів. Це буде перший раз. І хоч ми приндиться і говоримо: «Наплювати!» — Але у кожного з нас при думці про екзамени тоненько ниє у животі. Краще двадцять метрів засипати, ніж один іспит.

— Все, діду, здається. Так, як і було. Правда ж? — Несміливо каже Ява, притоптуючи ногою свіжу землю.

Дід коситься на нашу роботу — видно, що він не дуже задоволений. Але каже:

- Ідіть, ідіть уже. Але знайте, ще раз щось таке отаке — вуха обірву і свині викину!

Про те, щоб чистити свинарник, дід нічого не говорить, та й ми не нагадуємо — робота ця зовсім нецікава. Притискаючись спинами до самого бур'яні, ми боком проходимо повз діда і, як тільки минаємо його, відразу біжимо з усіх ніг. І якраз вчасно встигаємо проскочити: ще мить — і шорстка рука діда з розмаху приліпилася б до наших штанів…

Глава II За великої китайської стіною. Хто такі Книші

Я живу за чотири хати від Яви. І через хвилину ми вже переводимо дух в нашому саду. Сидимо під вишнею біля височенного дощатого паркану, який відокремлює наш сад від сусіднього. Сидимо і засмучуємося, що така прикра невдача спіткала нас з цим самим метро. Втім, довго засмучуватися ми не вміємо.

— Гайда на велику китайську… — каже Ява. — Гайда, — кажу я.

І ми починаємо дертися на паркан.

Цю височенну триметрову огорожу спорудив наш сусід Книш. Ми з Явою прозвали паркан великої китайської стіною. Лише в одному місці можна піднятися на нього — там, де притулилася до нього наша стара вишня. Тут, майже на самому верху, проколупнути ми в паркані дві дірочки і часто спостерігаємо крізь них, що робиться на ворожій території. Ви, можливо, думаєте, що ми просто такі нескромні і невиховані — до чужих людей заглядаємо. Зовсім ні. Нічого не просто. Ви ж не знаєте, що це за люди. Хіба хороші нормальні люди від сусідів такими стінами відгороджуються? І через що? Якраз на межі росла у Книша груша і простягла одну гілку в наш сад. І з тієї гілки груші іноді падали до нас. Ми, звичайно, їх все віддавали, але часом свиня (хіба їй втолкуешь, де чия власність) якусь падалицю ненароком і з'їсть — не встежиш ж. Так через ту поганою падалиці і спорудив Книш велику китайську стіну. А груша, як на зло, взяла і засохла.

Шлеперка була широкоплеча, хоч і не товста, але якась квадратна. Очі маленькі, як дірочки в гудзиках, а ніс, або, як казав тракторист Гриць Кучеренко, «румпель», величезний і схожий на сокиру. Якби сам не бачив, я ніколи б не повірив, що у жінки може бути такий здоровенний ніс.

У Книша, навпаки, ніс був маленький. Зате волосатий був Книш страшно. Руки, ноги, плечі, груди, спина — все–все було вкрите густими рудими волоссям, жорсткими, як дріт. Навіть у вухах було волосся, які стирчали ніби пакля (ми дивувалися, як доходили до Книша звуки, не заплутуючись у цій клоччю). І з носу стирчали, і на переніссі росли, і навіть на кінчику носа.

Крім того, Книш був ще й якийсь мокрий — немов сира стінка в погребі. Руки завжди мокрі, шия мокра, лоб мокрий. Якось він взяв мене за плече своєю мокрою і холодною, як у мерця, рукою. Я навіть пересмикнуло весь. Бр–р! І ще — коли Книш сміявся, ніс у нього сіпався і шкіра на лобі сіпалася (не морщилася, а саме сіпалася). І це було дуже неприємно. Хотілося відвернутися і не дивитися.

Жили Книші удвох, дітей у них не було. І родичів, по–моєму, теж.

У колгоспі ні Книш, ні Шлеперка майже не працювали. Він вважав себе інвалідом, бо на животі з правого боку був у нього шрам, який він часто показував, завжди повторюючи при цьому страшну історію свого поранення на фронті. Але говорили, що це неправда: ніяке це не поранення, а просто апендицит, який йому вирізали задовго до війни, коли він ще був хлопчиськом.

Шлеперка теж вважалася дуже хворою. Хвороба в неї була невиліковна і дуже загадкова. Вона пошепки розповідала про неї сусідкам, закочуючи при цьому очі і примовляючи: «Я ж така страдниця, така страдниця».

Втім, ця невиліковна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важенні корзини, а на свята випивати пляшку денатурчіка. «Денатурчік» — так пестливо називали Книші страшний синій спирт–денатурат, на пляшці якого намальовано череп з кістками і написано: «Пити можна. Отрутаім, ця невиліковна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важенні корзини, а на свята випивати пляшку денатурчіка. «Денатурчік» — так пестливо називали Книші страшний синій спирт–денатурат, на пляшці якого намальовано череп з кістками і написано: «Пити можна. Отрута ». Книші не звертали уваги на ту напис. Вони щось там таке робили з денатурчіком і потім пили його. Книш був у цій справі тонким спеціалістом. Він говорив:. Книші не звертали уваги на ту напис. Вони щось там таке робили з денатурчіком і потім пили його. Книш був у цій справі тонким спеціалістом. Він говорив:

— Житомирський денатурчік — то дійсно гидоту, отрута. А от чернігівський… це, я вам скажу, здоров'я! Український женьшень! Пий — і до ста років проживеш.

І Шлеперка і особливо Книш любили випити. Книш випивав майже кожен день. А на свята, тобто на Новий рік, на різдво, на Перше травня, на світле неділю, на Великдень, на День фізкультурника, на храм і т. д. (Книші не пропускали жодного ні церковного, ні нашого, радянського, святаШлеперка і особливо Книш любили випити. Книш випивав майже кожен день. А на свята, тобто на Новий рік, на різдво, на Перше травня, на світле неділю, на Великдень, на День фізкультурника, на храм і т. д. (Книші не пропускали жодного ні церковного, ні нашого, радянського, свята ), вони випивали сімейно, удвох., вони випивали сімейно, удвох.

У такий день зранку Шлеперка виходила за ворота і хрестилася на телевізійну антену, яка стояла на даху сільського клубу.

Потім Шлеперка поверталася до себе у двір, де стояв під вишнею вже накритий стіл, і починався святковий сніданок. Через якусь годину з‑за великої китайської стіни вже чулося:

Ах, навіщо ця ночччь

Так була хороша–а-а -Чи не боліла б груди,

Не страждала б душа…

Це співали гугнявим голосом п'яні Книші. Після чарки їх завжди тягло на пісню. Співали вони довго, години дві або три. Співали й українські народні, і російські пісні, і пісні радянських композиторів.

А потім до самого вечора Книші в два голоси оглушливо, з перебоями хропли у садку, наче за парканом працювали два трактори.

Святкували Книші завжди тільки вдвох. Ніколи до себе не запрошували. До них ніхто не ходив, і вони ні до кого. Дуже були скупі й боялися, щоб хтось не побачив, що у них вдома є. На людях весь час прибіднятися.

— Так я ж гол як сокіл! — Говорив Книш. — З хліба на воду перебиваємося. Щоб я бога не бачив! Навіть на зиму нічого не запасли…

Зате Шлеперка щоранку, відправляючись на базар, згиналася під тягарем двох величезних мішків. В них стояли кошики, бутлі з молоком. Корова у Шлеперка була одна з найкращих у селі.

Я одного разу чув, як жінки говорили:

— Ох же й молоко у тій корови! Ох же й молоко! Ну як смалець! Хоч ножем ріж.

— Еге. Так що ж ти хочеш, адже вона її хлібом годує. Кожен день тягне з міста мішок. А в тому мішку, думаєш, що? Булки! Батони по двадцять дві копійки штука. Годуй я свою Лиску так, вона тобі сметаною доїтися буде.

— Ну так! А на базарі, я бачила, продає молоко рідке–рідке, аж синє. Наполовину розбавляє, не менше.

- І куди тільки міліція дивиться.

— Міліції не до Шлеперка. Міліція бандитів ловить.

— А Шлеперка не бандит хіба? Справжній тобі бандит.

Коротше, відбувалося за великої китайської стіною щось не те, щось підозріле. Ми з Явою це вже давно помітили.

Одного разу ми чули, як Книш таємниче сказав Шлеперка:

— Скоро будуть у нас великі зміни… Як я тобі казав. Відомості точні.

А то якось увечері, коли вже стемніло, приїздили до них якісь два здоровані на мотоциклі з коляскою, навантажили щось у коляску і відразу ж виїхали. І потім ще двічі приїжджали, і знову‑таки ввечері.

А одного разу біля чайної Книш, неабияк вже підпилий, кричав на всю вулицю:

— Не боюсь я вашого Шапки… Який він Шапка! Штани він, а не Шапка. І не голова–голова, а це саме… Він у мене ось тут. — Книш показав кулак. — Я вже написав куди слід. Скоро вашому Шапці дадуть по ш–шапці… Фіть — і нема… Ги–ги–ик!

Іван Іванович Шапка, голова нашого колгоспу, був дуже хороший господар, і все у нас дуже його любили. Все, крім нероб, ледарів і п'яниць, яким він спуску не давав. І Книш весь час писав на Шапку скарги і заяви, куди тільки можна. Причому писав завжди так, щоб люди бачили. Відкривав ворота, виносив на подвір'я стіл, сідав і, як школяр, схиливши набік голову і висолопивши язика, дряпав щось на папері.

— Знову пише якусь собаку, — глузливо казав дід Варава. Скарги Книша, звичайно, шкоди голові ніякого не приносили.

Але у людей темних викликали до Книша повагу і навіть боязнь — раз людина пише, значить, силу має. Колись, кажуть, Книша через цих заяв навіть розумні люди боялися. Це робило його в наших очах ще більш таємничим і загадковим.

І вже зовсім ми збилися з пантелику після одного випадково почутого нами розмови…

Справа була в Києві, куди ми всім класом їздили на екскурсію під час зимових канікул.

Якось раз, коли наші попрямували на концерт до філармонії, ми з Явою «на хвилиночку» відстали, щоб збігати подивитися на «чортове колесо». (Хоча воно взимку і не працює, але все одно цікаво.)

Побігли, покрутилися біля «чортового колеса» (шкода, що не працює!), Зібралися йти назад, дивимося — а на лавці сидить Книш з якимось незнайомим чоловіком. Сидить спиною до нас — нас не бачить. Але зате ми його відразу впізнали. І здивувалися, звичайно. Що він тут робить? У Києві, біля «чортового колеса»… Зупинилися. Чуємо така розмова.

— Четвертак, не менше, — говорить Книш.

— Двадцятку, більше не можу, — каже чоловік.

— Та ви знаєте, як я ризикую! Думаєте, хочеться у в'язниці сидіти? Четвертак, не менше.

— Ну добре, не по–вашому, не по–моєму — двадцять три.

— Тільки четвертак. Не можу менше. Не можу!

Тут вони раптом замовкли: по алеї йшов міліціонер. Книш і незнайомий чоловік схопилися і зникли.

З тих пір цей підозрілий розмова не давав нам спокою.

- І що б це могло означати? — Говорив Ява, повільно примружуючи ліве око.

— Ага, що? — Говорив я, примружуючиправий.

— Слухай, — примружив Ява обидва ока, — а може, Книш шпигун? І це він нашу батьківщину продавав?

— Щось дуже дешево. Двадцять п'ять рублів за батьківщину?…

— А звідки ти знаєш, що рублів? Може, тисяч, а то й мільйонів.

— Ну да? — Недовірливо сказав я.

— Ось тобі й «ну так». Потрібно за ним стежити.

— Треба, — погодився я.

І ми почали стежити. Регулярно. Майже кожен день.

Однак наші спостереження поки що жодних результатів не давали. Книш порався по господарству, годував свиней, чистив корівник, ремонтував сарай і нічого шпигунського, на жаль, не робив. Чесно кажучи, мені вже почали набридати ці спостереження. І ось я вже дав слово, що лізу на велику китайську стіну в останній раз.

Нічого цікавого ми знову не побачили. Книш копався на городі. Шлеперка не видно — чи то в хаті, чи зовсім немає вдома. Подивившись хвилин п'ять, ми вже збиралися злазити, коли раптом з хати вийшла Шлеперка і сказала:

— А ну піди–но глянь на вулицю, чи немає кого, і хвіртку замкни. А то ще побачать ці злидні…

Ми відразу нагострили вуха.

Книш виглянув на вулицю, озирнувся, потім замкнув хвіртку і пішов разом з Шлеперка в хату.

— Чув? Бачив? — Схвильовано шепнув Ява. Я не знав, що відповісти.

— Треба якось підгледіти, що вони будуть в хаті робити, — заявив Ява. — Може, шпигунські гроші в наволочку зашивати будуть або по рації передавати що–небудь…

— Давай переліземо через паркан, а потім на горіх, який біля хати, з нього через вікно все буде видно, — шепочу я.

— Гайда.

Ми не стали втрачати час і через якусь хвилину вже сиділи в густих гілках горіха і вдивлялися через вікно в хату Книшів. В хаті було темнувато, і ми не відразу розібрали, що там відбувається. Нарешті побачили, що Книш і Шлеперка сидять за столом з ложками в руках і щось їдять. Ми гарненько придивилися й здивовано глянули один на одного. Книші їли… торт. Звичайний бісквітний торт з кремовими та шоколадними трояндами і вензелями. Їли торт ложками, як кашу.

— Ну все, продав! — Несподівано прошепотів Ява.

— Що продав? — Не зрозумів я.

— Батьківщину продав, іуда! Раз торти ложками наминають, значить, все! — Ява сказав так рішуче і переконано, немов торт був незаперечним доказом Книшова зради.

Ми були так схвильовані, що навіть не помітили, як Книш вийшов з хати. Побачили його лише тоді, коли він уже стояв на ганку і скручував цигарку. Від несподіванки я здригнувся, і гілка піді мною тріснула. Книш зауважив нас.

— А ви що тут робите?! Ах ви злодюги! Ах ви щенята! За чужим деревах лазите, стерво! Ось я вас зараз! Я вам ноги зі штанів витягла за таку справу! А ну слазьте, злодюгі!

Він стояв під деревом і так розмахував руками, що здавалося, від цього піднявся вітер. Злізти — це означало вірну загибель. І ми стали дертися вгору.

Книш продовжував вирувати внизу.

— Дядя, дітей любити треба, — раптом жалібно сказав Ява.

— Так–так, нас треба любити, — підтакнув я, зі страхом прислухаючись, як тріщить піді мною гілка.

— Всі радянські люди люблять дітей, — продовжував Ява. — Про це і вчителька говорила, і в усіх газетах написано.

Книш зовсім розлютився:

— Я вас полюблю! Я вас так полюблю, що опухнете! Ви хіба діти? Бандити ви, а не діти! Вбивати треба таких дітей!

І тоді Ява сказав:

— Дядьку, а ви знаєте, ми вас в Києві бачили. Як ви в парку з якимось дядьком торгувалися…

І Книш раптом замовк. Відразу. Так, начебто б вимкнули радіо. Потім щось таке невиразно пробурмотів, що ми і не розібрали, і знову замовк. Вигляд у нього був ошелешений.

Шлеперка, яка на крики свого чоловіка вийшла з хати і стояла на ганку, теж якийсь час дивилася розгублено. А потім накинулася на Книша:

— Ну, чого ти причепився до дітей? Чого? Бач, як налякалися, Бідненька, особи на них немає…

— Так я хіба що? — Вже зовсім іншим тоном забурмотів Книш. — Я хіба бити, я тільки настрахати хотів, щоб по деревах не лазили.

— Не бійтеся, хлопчики. Слазьте і йдіть собі, йдіть, йдіть, — ласкаво промовила Шлеперка.

Нас не треба було довго вмовляти. Вмить ми злізли з горіха, прошмигнули повз Книшів і вискочили на вулицю.

— Ну, що ти скажеш? — Запитав Ява.

— Ти дивись! Як він перелякався, коли ти сказав! Замовк, немов мова проковтнув. Значить, справа серйозна.

— А я тобі що говорив!

- І Шлеперка відразу як все перекрутила, щоб зам'яти… Від зміюка!

— Коротше, за ними треба стежити — це факт! Треба їх викрити! У що б то не стало, за всяку ціну! Не шкодуючи сил! Треба тепер все життя присвятити цьому!

Втім, повністю присвятити себе викриттю Книша ми зараз, на жаль, не могли. Через 2:00 в школу (ми вчимося у другій зміні), а за уроки ми ще не сідали.

Разом зітхнувши, ми потягли до мене вчити уроки.

Глава III «Діти за сажею»

Сьогодні контрольний диктант. Галина Сидорівна задала повторити правопис суфіксів. Це і на іспиті буде.

— Бодай вони пропадом, ці суфікси, разом з префіксами і самої граматикою! І взагалі вона не потрібна! Не все одно, як писати — грамотно чи неграмотно. Аби зрозуміло було, — роздратовано каже Ява.

Але це все балачки. Від них легше не стає. Я розкриваю підручник і починаю читати:

— «Якщо основа слова закінчується на де, ТЕ, зе, се, ШЕ, то для утворення іменників, що позначають назви людей за їх професії, занять, вживається суфікс"чик«Якщо основа слова закінчується на де, ТЕ, зе, се, ШЕ, то для утворення іменників, що позначають назви людей за їх професії, занять, вживається суфікс"чик ", а не" щик ". "Щик" у всіх інших випадках. Приклади: перекладач, палітурник, візник, рознощик, перебіжчик. Але — шпалерник, скляр »., а не"щик«Якщо основа слова закінчується на де, ТЕ, зе, се, ШЕ, то для утворення іменників, що позначають назви людей за їх професії, занять, вживається суфікс"чик«Якщо основа слова закінчується на де, ТЕ, зе, се, ШЕ, то для утворення іменників, що позначають назви людей за їх професії, занять, вживається суфікс"чик ", а не" щик ". "Щик" у всіх інших випадках. Приклади: перекладач, палітурник, візник, рознощик, перебіжчик. Але — шпалерник, скляр »., а не"щик ". "Щик" у всіх інших випадках. Приклади: перекладач, палітурник, візник, рознощик, перебіжчик. Але — шпалерник, скляр »..«Якщо основа слова закінчується на де, ТЕ, зе, се, ШЕ, то для утворення іменників, що позначають назви людей за їх професії, занять, вживається суфікс"чик«Якщо основа слова закінчується на де, ТЕ, зе, се, ШЕ, то для утворення іменників, що позначають назви людей за їх професії, занять, вживається суфікс"чик ", а не" щик ". "Щик" у всіх інших випадках. Приклади: перекладач, палітурник, візник, рознощик, перебіжчик. Але — шпалерник, скляр »., а не"щик«Якщо основа слова закінчується на де, ТЕ, зе, се, ШЕ, то для утворення іменників, що позначають назви людей за їх професії, занять, вживається суфікс"чик«Якщо основа слова закінчується на де, ТЕ, зе, се, ШЕ, то для утворення іменників, що позначають назви людей за їх професії, занять, вживається суфікс"чик ", а не" щик ". "Щик" у всіх інших випадках. Приклади: перекладач, палітурник, візник, рознощик, перебіжчик. Але — шпалерник, скляр »., а не"щик ". "Щик" у всіх інших випадках. Приклади: перекладач, палітурник, візник, рознощик, перебіжчик. Але — шпалерник, скляр ».. "Щик" у всіх інших випадках. Приклади: перекладач, палітурник, візник, рознощик, перебіжчик. Але — шпалерник, скляр ». Щик"у всіх інших випадках. Приклади: перекладач, палітурник, візник, рознощик, перебіжчик. Але — шпалерник, скляр«Якщо основа слова закінчується на де, ТЕ, зе, се, ШЕ, то для утворення іменників, що позначають назви людей за їх професії, занять, вживається суфікс"чик«Якщо основа слова закінчується на де, ТЕ, зе, се, ШЕ, то для утворення іменників, що позначають назви людей за їх професії, занять, вживається суфікс"чик ", а не" щик ". "Щик" у всіх інших випадках. Приклади: перекладач, палітурник, візник, рознощик, перебіжчик. Але — шпалерник, скляр »., а не"щик«Якщо основа слова закінчується на де, ТЕ, зе, се, ШЕ, то для утворення іменників, що позначають назви людей за їх професії, занять, вживається суфікс"чик«Якщо основа слова закінчується на де, ТЕ, зе, се, ШЕ, то для утворення іменників, що позначають назви людей за їх професії, занять, вживається суфікс"чик ", а не" щик ". "Щик" у всіх інших випадках. Приклади: перекладач, палітурник, візник, рознощик, перебіжчик. Але — шпалерник, скляр »., а не"щик ". "Щик" у всіх інших випадках. Приклади: перекладач, палітурник, візник, рознощик, перебіжчик. Але — шпалерник, скляр »..«Якщо основа слова закінчується на де, ТЕ, зе, се, ШЕ, то для утворення іменників, що позначають назви людей за їх професії, занять, вживається суфікс"чик«Якщо основа слова закінчується на де, ТЕ, зе, се, ШЕ, то для утворення іменників, що позначають назви людей за їх професії, занять, вживається суфікс"чик ", а не" щик ". "Щик" у всіх інших випадках. Приклади: перекладач, палітурник, візник, рознощик, перебіжчик. Але — шпалерник, скляр »., а не"щик«Якщо основа слова закінчується на де, ТЕ, зе, се, ШЕ, то для утворення іменників, що позначають назви людей за їх професії, занять, вживається суфікс"чик«Якщо основа слова закінчується на де, ТЕ, зе, се, ШЕ, то для утворення іменників, що позначають назви людей за їх професії, занять, вживається суфікс"чик ", а не" щик ". "Щик" у всіх інших випадках. Приклади: перекладач, палітурник, візник, рознощик, перебіжчик. Але — шпалерник, скляр »., а не"щик ". "Щик" у всіх інших випадках. Приклади: перекладач, палітурник, візник, рознощик, перебіжчик. Але — шпалерник, скляр ».. "Щик" у всіх інших випадках. Приклади: перекладач, палітурник, візник, рознощик, перебіжчик. Але — шпалерник, скляр ». Щик"у всіх інших випадках. Приклади: перекладач, палітурник, візник, рознощик, перебіжчик. Але — шпалерник, скляр »..

Закриваю підручник і кажу Яві:

— А ну повтори!

Ява дивиться в небо і починає:

— Суфікс «чик», а не «щик», який позначає професію, пишеться після де, ТЕ… зе… зе… — І по очах видно, що думки його десь далеко–далеко, в лісі чи на річці, серед галасливих очеретів, де хлюпоче риба, і крякає в заростях дика качка. — Зе… зе… де, ТЕ… зе… тьфу! — Ява не витримує: — А ну давай ти!

Я теж закочував очі і починаю бубоніти:

— Суфікс «чик», а не «щик» пишеться, коли основа закінчується на зе, де, ТЕ, се… се… се… — Далі цього чомусь не йде.

Я починаю спочатку, але знову не виходить. Тоді я трохи прочиняю підручник (палець мій завбачливо закладено на потрібній сторінці) і намагаюся зазирнути.

Але Ява не дає:

— Ні, ні, не підглядай. Ти на пам'ять.

На пам'ять у мене не виходить. Розкриваємо підручник і знову читаємо. Поки читаємо — все в голові. Закриємо — як вітром видуло.

— Ось заноза! — Сердиться Ява. — Якихось п'ять літер — і ніяк не запам'ятаєш. Коли пишеться «щик», легко — в усіх інших випадках, хоча таких випадків мільйон. А тут всього п'ять буквочек, після яких «чик», — і хоч ти трісни… Слухай, знаєш що — давай придумаємо на ці п'ять букв слово. Слово велике — його відразу видно, а буквочки, як комашки, маленькі, хіба їх запам'ятаєш.

Мені ця ідея сподобалася, і ми починаємо складати слово.

— «Же–ле–зо», — каже Ява.

Прекрасне слово, але «л» заважає (нікому воно не потрібно), і нема «д», «т», «с» — більшої половини букв.

— «Ді–вер–сант», — кажу я.

— Чудове слово, ще краще, ніж «залізо», але куди ти дінеш «в», «р», «н», і як ти замість них вставиш «ж» і «з»?

Мучилися ми довго. Які тільки слова не брали! І «дот» і «динаміт», і «жовток», і «парасолька», і навіть «дизентерія». Всі вони були невідповідні.

— «Же‑таки… жест»… — задумливо тягну я.

— А зе і де куди накажеш всунути?

— «До–о-лжность», — бурмоче Ява.

— Зе нету в твоїй «посади». І ли тут, ни. Не проходить така «посаду».

— А ну її в болото! — Сердиться Ява.

— «Бо–ло‑то», — бурмочу я. — Тьху! Так і з глузду з'їхати можна!

— Слухай, — роздратовано каже Ява, — а хто сказав, що обов'язково потрібно тільки одне слово? А якщо два коротеньких? А ну, які там букви?… Де, ТЕ, зе, се, ШЕ… Значить, так… Де, ТЕ… де, ТЕ… Ну, так про що розмова? Де, те — це «діти». Ясно. Далі що там? Зе, се, ШЕ… се… се… ШЕ. «Са… жа»… «Са–жа»… «Діти», «сажа»… Залишається зе… зе… за… «Діти за сажею». Все… Готово.

— Що–готово? Дурниця якась! «Діти за сажею»… Ніякого сенсу!

— А якого тобі ще сенсу? Що ти — вірші складаєш, чи що? Тобі правило треба запам'ятати. Щоб знати, що після чого пишеться. А він — сенс, сенс!… «Діти за сажею». Я, наприклад, вже запам'ятав. «Діти за сажею» — «чик», все інше — «щик». Здорово! Майже як вірші.

— А взагалі нічого, запам'ятати можна, — погодився я.

— Не «нічого», а просто здорово! — Радів Ява. — От якби на всі правила таке попрідумивать! Відразу відмінниками можна стати. Ну ми і молодці! Генії!

Ніколи ми не йшли на диктант в такому веселому настрої. Співали: «Нам не страшний сірий вовк…»

— Чого це ви розспівалися? Напевно, забули, що сьогодні контрольна? — Запитала нас біля школи Ганя Гребенюк, наша однокласниця.

— Нічого ми, Гребенючка, не забули, — відповіли ми. І знову заспівали: — «Нам не страшний сірий вовк…»

Коли ми увійшли в клас, то помітили, що все дуже хвилюються. Особливо наш перший відмінник Стьопа Карафолька. Він сидів за партою білий як сметана і тремтів.

Краще зроду не отримувати п'ятірок, ніж так псувати здоров'я.

В клас увійшла Галина Сидорівна.

Всі поклали перед собою чисті аркуші паперу, взяли ручки і витягли шиї, як гуси, — приготувалися.

Галина Сидорівна почала диктувати:

— «Старий візник привіз в штаб білогвардійського перебіжчика». Я вмить уявив собі старого візника, схожого на діда Саливона, такого ж добродушно–лукавого і беззубого, який везе на бричці у штаб розгубленого, схожого на Карафолька, білогвардійського перебіжчика.

«Хороший диктант, — подумав я, — дуже навіть легкий і зрозумілий».

— «Старий… візник…» — чітко, за словами, диктувала Галина Сидорівна, походжаючи між партами.

Висолопивши язика і схиливши голову набік, ми старанно скрипіли пір'ям.

— «… Візник…»

Я на секунду завмер.

«О!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Чик"або!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Чик"або "щик"? "Чик" або "щик"? »щик"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Чик"або!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Чик"або "щик"? "Чик" або "щик"? »щик"? "Чик" або "щик"? »Чик"або!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Чик"або!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Чик"або "щик"? "Чик" або "щик"? »щик"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Чик"або!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Чик"або "щик"? "Чик" або "щик"? »щик"? "Чик" або "щик"? »Чик"або "щик"? »щик"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Чик"або!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Чик"або "щик"? "Чик" або "щик"? »щик"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Чик"або!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Чик"або "щик"? "Чик" або "щик"? »щик"? "Чик" або "щик"? »Чик"або!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Чик"або!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Чик"або "щик"? "Чик" або "щик"? »щик"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Чик"або!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"?!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих!! "Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Діти за сажею"… точно! Так що ж після цих "дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »дітей"? "Чик" або "щик"? "Чик" або "щик"? »Чик"або "щик"? "Чик" або "щик"? »щик"? "Чик" або "щик"? »Чик"або "щик"? »щик"? »

Цього я не пам'ятав, хоч убий. Чулося «шик», безумовне, стовідсоткове «щик», а не «чик».

— «… Привіз… в штаб…» — продовжувала диктувати Галина Сидорівна. Більше думати було ніколи, і я акуратно вивів: «ізвощік».

«Перебіжчика» я за компанію (раз вже вони їхали на одній прольотці) теж написав через «ш»…

— Ну як? — Запитав мене Ява після диктанту.

— Порядок, — впевнено сказав я. — А в тебе?

— Будь здоров! — Підморгнув Ява. Ми відчували себе іменинниками.

На наступний день Галина Сидорівна повернула диктанти.

— Гребенюк — чотири, — називала вона позначки. — Карафолька — п'ять. Ну, а Завгородній (це я тобто) — три з мінусом. Рень (це Ява) — два!

Нас ніби хто мокрою ганчіркою по шиї ляснув.

— Доспівався! — Хмикнула Гребенючка. Я показав їй кулак.

— А з тобою, Рень, я просто не знаю, що робити, — зітхнула Галина Сидорівна. — Через два тижні іспит, а ти зовсім нічого не знаєш. Адже суфікси — це матеріал першої чверті.

Ми поверталися зі школи похмурі й мовчазні. Ось тобі й «діти за сажею»! Мені було незручно перед Явою за свою трійку з мінусом. Немов я завинив перед ним. Разом же вчили, разом придумували цих безглуздих «дітей». А якісь пів–позначки — і вже немає єдності. Ех! Краще б і я отримав двійку!

— Хочеш, я піду і скажу, щоб вона і мені поставила двійку? Що це нечесно, що ми однаково знаємо.

— Ось ненормальний! Думаєш, я переживаю? Двійка! Плювати! Мені взагалі чомусь завжди більше щастило на диктантах, ніж Яві.

Чи то він був такий неуважний, чи то ще щось, диктанти для нього завжди кінчалися погано. Усно він ще міг іноді відповісти граматику на трійку, а пару раз бувало, що й на четвірку. А в диктантах — двійка за двійкою. І я знав, що Ява дуже переживає свої невдачі. Але він був гордий.

— Може, засядемо за повторення? — Несміливо пропоную я.

— Засаджуються, якщо тобі потрібно, — не дивлячись на мене, каже Ява, — а мені воно ні до чого.

— Так воно ж знаєш як!… Все‑таки іспит, — обережно починаю я. — А що, якщо і на іспиті двійка! Можуть же не перевести.

— Що–о?… Ех, ти! Нічого ти не розумієш… Думаєш, це так легко! У них же свій план по п'ятірок і навіть по трійках. А за кожну двійку знаєш які неприємності! Від них же знаєш як вимагають ці самі… як його… інстанції. Я чув, Галина Сидорівна моїй мамі скаржилась. Так що не бійся — трійку як–небудь поставлять. До того ж моя мама депутат. Це теж щось та значить.

— Ну, раз так, тоді, звичайно…

Явина впевненість передалася мені, і настрій у мене відразу виправилося.

Вранці ми вже забули і думати про диктант, про граматику, про іспити й вовтузилися на річці біля старої напівзатопленій плоскодонки. Ми вирішили зробити з неї підводний човен. Звичайно, це була знову Явина ідея.

— Воду вичерпати, дірки заткнути, просмолити, верх забити дошками. Тут перископ. Ось тут люк. На дно баласт, — стурбовано говорив Ява.

— А двигун?

— На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохідний. Аби підводний.

— А дихати як?

— Через перископ.

— А на поверхню як випливати?

— Баласт викинемо і спливемо.

— А якщо водою заллє та затопить?

— Ти що — плавати не вмієш? Ось ще!

Глава IV Іспит

Як швидко летять дні! Ми ледве встигли зашпаклювати і просмолити свою «підводну» човен (ще й верх не покривали, і перископ не встановлювали), а вже й іспит. Завтра. Ми сидимо на березі й варимо на вогнищі смолу — досмаліваем човен.

Смола вариться і булькає, як манна каша. І в грудях у нас булькає тривожне передчуття завтрашньої біди.

— А чого мені переживати? — Немов відповідаючи якомусь внутрішньому голосу, каже Ява. — Я все одно не встиг би вивчити всю граматику. За два тижні! Хто ж її за два тижні вивчить! Люди її віками вигадували, голови собі сушили. Скільки вчених полисів на цій граматиці. А хочуть, щоб я її вивчив за два тижні. Кіно!

«А хто тобі не давав цілий рік вчити?» — Хочу сказати я, але не кажу: пізно вже говорити, та й чого це я такий розумний — я і сам не дуже вчив і теж можу отримати завтра двійку. Запросто! Іспит — це іспит, і хто там знає, що воно буде — удача або невдача.

— Давай, може, все‑таки щось повторимо, на всякий випадок, — кажу я.

— Перед смертю не надихаєшся. Тільки в голові все переплутає.

— А Карафолька, я бачив, повторює, і Гребенючка теж.

— Нехай. Вони все знають, їм потрібно повторювати. А ми нічого не знаємо. Нам і повторювати нічого. Нам вчити потрібно. А все відразу не вивчиш.

Як добре, що Ява каже «ми», «нам». Він знає, що мені завжди хочеться все ділити з ним порівну — і радості і печалі.

До пізнього вечора пробули ми з Явою на річці біля човна…

І ось настав день, день першого в нашому житті іспиту.

У школі святково і урочисто, як під час виборів (у нас і агітпункт і виборча дільниця завжди в школі). У коридорах постелені доріжки, на вікнах квіти, стіл в класі накритий червоною скатертиною. Навіть плакат висить у вестибюлі: «Ласкаво просимо!»

Дівчатка в білих фартухах, хлопці незвично вмиті і причесані.

Входимо в клас. У грудях холодно, як перед стрибком з верби у річку. Сідаємо. Кожен за окрему парту. Списати — і думати нічого. Дзвенить дзвінок.

Входить Галина Сидорівна, з гарною зачіскою, у шовковому платті. За нею йде Микола Павлович, вчитель географії. Він у нас на іспиті асистент.

Галина Сидорівна стає біля дошки, стискає руки, немов зараз співати буде (вона, видно, теж хвилюється), і каже:

— На першій сторінці кожен напишіть: «Екзаменаційний диктант учня (учениці) п'ятого"БНа першій сторінці кожен напишіть: «Екзаменаційний диктант учня (учениці) п'ятого"Б "класу Васюковской середньої школи» — і своє прізвище. класу Васюковской середньої школи» — і своє прізвище.

Ми затримуємо дихання, схиляємо голови, пишемо.

Іспит почався.

Учні сопуть, пір'я скриплять.

Пот тече мені за комір святкової сорочки. Ох і мука пекельна цей іспит!…

Нарешті — все!

У повному мовчанні ми виходимо з класу. Ідуть все мляво, ледве–ледве — як після дводенного піонерського походу.

Я підходжу до Яви:

— Ну як?

Він тільки рукою махнув. По всьому видно, що справи у нього погані. Всі надії тепер на маму–депутата і на ті інстанції, які вимагають від вчителів план по п'ятірок.

Давно вже можна йти додому, але все товпляться біля школи і не розходяться. Кожному не терпиться дізнатися, як воно там, як написали. Галина Сидорівна закрилася в класі з Миколою Павловичем — перевіряють.

І навіть шкільний пес Собакевич, який завжди носиться по двору разом з нами, зараз присмирнів і сидить біля дверей — начебто теж переживає.

Уже двічі Микола Павлович виходив на ганок покурити і говорив:

— Чого ви? Ідіть додому. Все одно сьогодні нічого не скажемо. Завтра вранці приходьте.

Потопчіться ми трошки, рушимо до воріт. Потім глядь — хтось залишився.

«Ага, — думає кожен, — він залишиться і дізнається, а я як дурень вдома сидіти буду. Ні! га, — думає кожен, — він залишиться і дізнається, а я як дурень вдома сидіти буду. Ні! »

І тому. Спершу тихо було, потім дівчинки «класи» на землі понарісовалі, застрибали на одній нозі, хлопчики в п'ятнашки стали грати. Все‑таки ще не так довго тягнеться.

І ось нарешті двері відчинилися, і на ганок вийшла Галина Сидорівна. Все — відразу до неї. Хлопці мовчать, а дівчатка, як сороки:

— Галина Сидорівна, ну скажіть! Галина Сидорівна, ну будь ласка! Галина Сидорівна, дорога!

Галина Сидорівна хитає головою: «Завтра, завтра». Але дівчатка не відстають.

— Галина Сидорівна, ну хоч натякніть! Посміхнулася вчителька:

— Досить вже, вистачить вам. Заспокойтеся. Відмітки оголосимо завтра на батьківських зборах. А взагалі всі перейшли в шостий клас… Все, крім…

І на Яві поглядом зупинилася:

— Все, крім Реня. Тобі, Рень, доведеться ще раз писати. Восени. Переекзаменування у тебе. Написав ти диктант навіть не на двійку, а на одиницю. Сам винен - ​​скільки разів я тобі казала…

Мені боляче було дивитися на Яву. Він стояв блідий, з опущеною головою.

Ех ти, мама–депутат! Ех ви, інстанції, які вимагають п'ятірок!

Я ніколи не бачив Яву, завжди незалежного та глузливого, таким приниженим, жалюгідним і самотнім. Були всі — веселі та щасливі, що перейшли в шостий клас. І був він — один зі своєю переекзаменування. Я боявся, що він ось–ось заплаче. Мабуть, він сам цього боявся. Тому що крутнувся раптом на одній нозі, рвонувся і побіг. Ніхто не став його доганяти. Навіть я. Що я міг йому сказати, чим заспокоїти? Я перейшов собі в шостий клас, а у нього переекзаменування.

Вперше в житті розійшлися наші шляхи. І ніщо, ніщо до самої осені, до переекзаменування, не зробить нас рівними, як колись. Та ще й невідомо, що буде восени.

З важким серцем повертався я додому. І радості, що я здав перший у своєму житті іспит, не було.

В той день я більше Яву не бачив. І не знаю, як зустріли у нього вдома цю сумну новину. Так, вже звичайно, пирогів не пекли і патефон не заводили… Знаю тільки, що на наступний день на батьківські збори Явина мама не прийшла. Їй, напевно, було дуже соромно.

До речі, за екзаменаційний диктант я отримав не трійку, а четвірку. Мене навіть в жар кинуло, коли я дізнався про це.

Річну мені, звичайно, вивели трійку, але все одно отримати на іспиті четвірку було… ну, як… ну, як виграти, наприклад, в грошово–речову лотерею автомобіль «Москвич». Я навіть не мріяв!

Це, напевно, з переляку, від нервового напруження.

Коли пройшло перше здивування, я відразу подумав: «Яві, напевно, буде неприємно, коли дізнається». І стало мені прикро, ніби я вчинив не по–товариському. Та хіба я хотів!…

Сумно було. Хоча особисто в мене, здавалося б, всі підстави були для радості: і іспит я здав, і в шостий клас перейшов, і до Києва післязавтра їду, в гості до дядька свого, на цілий місяць.

Я так мріяв поїхати в Київ разом з Явою, піти з ним в Історичний музей і подивитися там і козацька зброя, і особисті речі Ковпака, Руднєва, Кузнецова та інших героїв… І взагалі все оглянути. Хіба під час тієї дводенної екскурсії ми могли встигнути що–небудь? А цілий місяць в Києві — це ж здорово! Я вже й з батьком домовився, і дядько не заперечував проти Яви. А тепер… Хіба пустить тепер мама Яву до Києва! Навряд чи. А може… Треба все‑таки спробувати.

Я пішов до Яви.

Він сидів на призьбі і чистив в дерев'яне корито картоплю і буряк для свині Манюні. Це була препротивна робота, якою Ява завжди уникав. А тепер він, по–старечому згорбившись, покірно різав тупим ножем горбисті картоплини і буряк з щурячими хвостами. І обличчя в нього було таке… таке було обличчя…

Ява мовчки кивнув мені, продовжуючи різати буряк.

— Ява, — тремтячим голосом сказав я. — Ну чого ти, Ява?

— А що? Нічого, — тихо сказав він, не піднімаючи голови.

Я не знав, що говорити далі. Я стояв і мовчав. Він теж мовчав. Потім, все так же не дивлячись на мене, раптом запитав:

- Їдеш до Києва?

— Післязавтра. А ти?

— А я… — криво посміхнувся він. — В Париж. А потім в Ріо‑де–Жанейро.

… Даремно я запитав — звичайно ж, він нікуди не їде. Нікуди він не їде, бідний Ява. А люди їдуть. Он Карафолька сьогодні вранці в піонертабір поїхав, до моря. Ніколи ми з Явою — не були на морі. Тільки в кіно бачили. А як нам хотілося до моря!… Сині дали, білі кораблі, чайки стогнуть над хвилями, майорять альбатроси, в серпанку блимає вогонь маяка… «Курс норд–ост», — кричить капітан…

Море…

В минулому році ми двічі пробували бігти до моря. І двічі нас ловили на станції.

Карафолька ж нікуди не біг, а важливо поїхав в плацкартному вагоні. У відкритого вікна. Ще й морозиво пломбір по дев'ятнадцять копійок на пероні, чортяка, ел. Я сам бачив…

— Так післязавтра, кажеш, — зітхнув Ява. — Ну що ж. Приїдеш — розкажеш.

І така покірність невблаганною долі звучала в цих словах. Невже це він, мій хоробрий і мужній друг Ява!

Ех, що зробили з людиною! І з якою людиною!

Та знаєте ви, як він грає в цурки–палки, як б'є пенальті, як стрибає вниз головою з самої верхівки старої верби у річку! (А ну, нехай стрибнуть так ваші відмінники, хай спробують!)

Ех, люди! Нічого ви не розумієте!

З хати вийшов дід Варава. Не дивлячись на нас, попрямував до колодязя, що був у них біля перелазу. І тільки дід загримів ланцюгом, спускаючи вниз відро, як з вулиці підійшов до криниці… Книш.

— День добрий, діду, — чемно привітався, став і на нас скоса поглядає. І раптом каже: — Я чув, у вас неприємність, можна сказати, велика. Хлопчик вашенькій на іспитах в школі провалився. Один на все село. Ай–яй–яй!

Дід нахмурився і мовчить. А Книш своє:

— Ну і бюрократи в тій школі. Так як і скрізь тепер. Жалко їм було, щоб хлопець перейшов у шостий клас. І це, мабуть, навмисне. Знають, що мама депутат, так щоб насолити. І взагалі тільки здоров'я забирають у дітей в тій школі. І кому це потрібно… Один, знаєте, вивчився на інженера і без штанів ходить, а інший розписатися не вміє, а має і хліб, і навіть з маслом… так що…

Дід якраз витягнув відро.

— Перепрошую, колись мені, — сказав він і, не глянувши навіть на Книша, пішов у хату.

Книш скривився і пішов геть.

Як шкода, що нам не до нього, що у нас переекзаменування, що не можемо ми зараз вивести його на чисту воду. Але бережися! Ми ще доберемося до тебе, Книш! Ми все розкриємо!

Глава V Як Ява став Робінзоном Кукурузо

Я поїхав до Києва.

Ну, що вам сказати? Цей місяць, ясна річ, був дуже цікавий. Побував я, звичайно, перш за все в Історичному музеї. Був я там з дядьком своїм, який багато розповідав мені про історію нашої України, про історію Києва. Цілий день бродили ми по залах музею. І взагалі побував я в Києві скрізь, де тільки можна було. Навіть катався по Дніпру на «Ракеті», що на підводних крилах.

Дуже я нудьгував по Яві цей місяць. Весь час згадував Яву і шкодував, що його немає поруч зі мною. Що б я не побачив, завжди думав: «Ось це б Яві сподобалось! От би Ява зрадів, якщо б побачив! же я нудьгував по Яві цей місяць. Весь час згадував Яву і шкодував, що його немає поруч зі мною. Що б я не побачив, завжди думав: «Ось це б Яві сподобалось! От би Ява зрадів, якщо б побачив! »

Я навіть написав йому з Києва листа, але він не відповів. Може, боявся, що помилок наробить. Хто його знає. Гордий він, Ява.

І ось я повернувся додому. Тільки з мамою, з татом привітався і — до Яви. У кишені електричний ліхтарик лежить, «динамічний» (рукою натискаєш, в середині щось верещить і крутиться і спалахує лампочка — ніяких батарейок не потрібно). Це подарунок Яві з Києва.

Іду я, а у самого серце стукає, немов колеса поїзда, — ту–тук, ту–тук, ту–тук… Хвилююся. Цілий місяць ж не бачилися. Підходжу — дивлюся, а він як сидів перед моїм від'їздом на призьбі над коритом, так і сидить і картоплю чистить. Кіно прямо! Ніби він цілий місяць з призьби не вставав.

Кашлянув я, він голову підняв, мене побачив. Кинулися ми один до одного. Така радість!

— Ну! Здоров! — Ляскаю я його по спині.

— Здоров! Ну! — Штовхає він мене в плече. Не цілуватися же нам.

Витягнув я з кишені ліхтарик.

— На, — кажу, — це тобі. Зніяковів він, розгубився:

— Так навіщо! Ось ще!…

А у самого очі так і горять. Ще б пак! Такий ліхтарик! Вічний! Ява тут же став пробувати, як він діє. А я почав розповідати про Київ. Мені не терпілося поділитися з ним своїми враженнями. Це ж закон — якщо не поділишся враженнями, і радості по–справжньому не відчуєш. Я весь час говорив, а він мовчки кивав головою або підтакував: «Ага», «Ти дивись», «Та ну?», «Цікаво». І це було якось незвично. Тому що завжди він говорив, а я слухав. Фантазії у нього було більше, ніж у мене. А тут вийшло навпаки. Спершу я захопився і нічого не помічав. А потім помітив, що він стає все сумніше і похмурішим.

Я немов спіткнувся, обірвав себе на півслові:

— А взагалі… а взагалі нічого особливого. Ну, а в тебе як? Як тут Книш? Ти щось нове вистежив?

— Не–а. — Ява махнув рукою. — Я його майже не бачив.

— Ну, а в тебе в самого як справи? Він знизав плечима і одвернувся:

— Ніяк.

— Ну все‑таки? На рибалку. У футбол. В цурки–палки. Так?

— Ні.

— Що — ні?

— Жодного разу я на рибалці не був. І в футбол не грав. І в цурки–палки.

— Та ну?

— Ось тобі й ну. Не пускає мене мати нікуди. Тільки уроки і тільки біля свиней та біля корови пораюся. Справжнім кріпаком став. Як Тарас Шевченко. Прямо хоч вірші пиши — «Меш тринадцятий минало…».

— Да–а, — як тільки міг співчутливо, простягнув я. Ява зітхнув:

— Замучився я, Павлуша. Не можу більше. Бігти думаю.

— Куди?

— На якийсь безлюдний острів.

— Ось дурило! Де ж ти візьмеш цей безлюдний острів? Тепер таких островів і не буває.

— Буває. Це ти не знаєш.

— Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою доїхати не зуміли? Тебе ж на першій станції зловлять.

— А я і не піду на станцію. Навіщо мені станція?

— А як же?

— У плавні подамся. Знаєш, скільки там островів!

Це я знав. Плавні у нас знамениті. Починаючи від нашого села на багато–багато кілометрів тягнуться вони на південь. Як заїдеш, куди не кинь оком — всюди плавні, від краю до краю.

Чістоводье чергується з драговиною, покритої купинами, з острівцями, заросли осокою і вербами. Але в основному плавні — це очерет. В тих очеретах люди прорізали так звані стружки — вузькі звивисті коридори чістоводья, за якими можна проїхати човном. Заблукати в цих стружках — раз плюнути.

Недарма під час війни плавні наші були партизанським краєм. Сотні партизан ховалися тут, і німці нічого не могли з ними зробити.

А дичини в плавнях, як мошкари, — темно. І крижня, і чирки, і бекаси, і дикі гуси… Чого тільки немає!

Для мисливців наші плавні — справжній мисливський рай. «Ельдорадо» — край чудес, як каже вчитель географії Микола Павлович, теж завзятий мисливець.

Так, знамениті у нас плавні. І, звичайно, знайти який–небудь безлюдний острів там дуже просто.

— Але як же ти там жити будеш? Пропадеш. Пам'ятаєш, як Гунька пропав?

… Жив у нашому селі колись блаженненькій Гунька. Прибулець–бродяжка. Ніхто не знав, як він у селі з'явився. Взимку босоніж ходив, без шапки. Баби його святим вважали. Тихий був, нікого не чіпав. Ходить собі по селу і сміється: «Ги–ги… ги–ги». Любив у плавнях блукати. Піде — два дні немає. Потім є — худий, голодний, зарослий рудою щетиною. Навіть взимку в плавні ходив, по льоду. В тріскучий мороз піде, розпалить на острові величезний багаття, люди вже думають, плавні горять. Приходить. «Фу, — каже, — натопив. Тепер в селі тепло будеЖив у нашому селі колись блаженненькій Гунька. Прибулець–бродяжка. Ніхто не знав, як він у селі з'явився. Взимку босоніж ходив, без шапки. Баби його святим вважали. Тихий був, нікого не чіпав. Ходить собі по селу і сміється: «Ги–ги… ги–ги». Любив у плавнях блукати. Піде — два дні немає. Потім є — худий, голодний, зарослий рудою щетиною. Навіть взимку в плавні ходив, по льоду. В тріскучий мороз піде, розпалить на острові величезний багаття, люди вже думають, плавні горять. Приходить. «Фу, — каже, — натопив. Тепер в селі тепло буде ». Два роки тому пішов Гунька у плавні і неповернувся — чи то дійсно загинув, потонув десь в болоті, чи то просто пішов з села, так ніхто і не знає. Більше його не бачили.. Два роки тому пішов Гунька у плавні і не повернувся — чи то дійсно загинув, потонув десь в болоті, чи то просто пішов з села, так ніхто і не знає. Більше його не бачили.

— Невже хочеш пропасти, як Гунька? — Повторив я.

— Не пропаду, — впевнено сказав Ява і витяг з–під сорочки книгу. — Ось жив же чоловік на безлюдному острові, і нічого. Не пропав.

— Що за книга? — Питаю.

— «Робінзон Крузо». Читав?

— Ні. Що це — за Кукурузо?

— Крузо, а не Кукурузо, дивак. Дуже цікава книга.

— Книга книгою, а плавні плавнями. Ти краще подумай.

— Я вже думав. І вирішив остаточно. Ти мене знаєш. Я тільки тебе чекав, щоб порадитися і щоб ти мені трохи допоміг.

Це мене обеззброїло. Раз людина звертається до тебе за допомогою, відмовляти його — свинство.

- І надовго ти збираєшся на той острів? — Запитав я.

— Робінзон пробув на безлюдному острові двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів, — зітхнувши, сказав Ява.

— Ого–го! Це ж скільки тобі тоді буде? Сорок з хвостиком. Це ми всі вже школу закінчимо й інститути. Карафолька академіком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком… якщо вийде. А ти…

— Що ж поробиш, — знову зітхнув Ява.

— Слухай, а хто ж буде за Книшем стежити? Хто буде його викривати, виводити на чисту воду? Може, він і справді небезпечний злочинець?

Ява зніяковів. Я вже торжествував, вважаючи, що він зараз відмовиться від своєї затії, але він сказав:

— Ні, нічого я не забув. Але доведеться тобі самому стежити за Книшем і викривати його. А я не можу тут більше жити. Не можу.

Я помовчав.

— А може, все‑таки не будеш бігти? Перетерпимо, перемучился як–небудь.

— Ні, раз я вирішив — все!

— А щоб він згорів, той Кукурузо, що напоумив тебе на острів тікати! Що ж, ми до старості так і не побачимося? — З відчаєм сказав я. — З ким же я у цурки–палки грати буду? З Карафолька чи що?

Ява зморщив лоб, подивився на мене, щось міркуючи. І, помовчавши трохи, сказав:

— Чому це не побачимось? Ти один знатимеш про острів. І будеш іноді приїжджати… Робінзон теж не зовсім один був. Потім він врятував дикуна П'ятницю і удвох з ним жив. Так що…

— Виходить, я буду в тебе дикуном, — насупившись, сказав я. — Ти, значить, герой… А я дикун. Ось Кукурузо!

— Так Крузо, а не Кукурузо. Робінзон Крузо. Зрозуміло?

— Це він був Крузо, а ти — Кукурузо. Якраз підходяще для тебе ім'я. Пам'ятаєш, як ми в кукурудзі… — І я хихикнув.

Так Ява перестав бути Явою, а став Робінзоном Кукурузо. Мабуть, на роду йому було написано носити вигадані імена. «Що ж сталося в кукурудзі?» — Запитаєте ви. Охоче ​​вам розповім. Слухайте.

Глава VI Що трапилося в кукурудзі

Одного разу (це було минулої весни) Ява несподівано запропонував:

— Давай, Павлуша, виростимо новий сорт кукурудзи. Я дивився на нього: захворів він, чи що?

А він…

— Кукурудза, — каже, — дуже важливий сільськогосподарський продукт, та вирощування нових її сортів — справа великої державної ваги. І взагалі селекціонери–мічурінці дуже шановні люди — не менше космонавтів. Ось моя мати, дивись, і депутат, і до Києва на наради їздить, і в президії завжди сидить.

Слухав я, слухав, а потім не витримав.

— Тю, — кажу, — на тебе! Теж ще знайшов веселеньке дільце — кукурудзу вирощувати.

Подивився він на мене, скривився презирливо.

— Ти, — каже, — Павлуша, дубина. Нічого не розумієш. Та ти знаєш, що б це для мене означало, якби я винайшов новий сорт кукурудзи! Який це був би вихід! І–ех! Ніяка граматика, ніякі штани не були б страшні для мене. Почала б мене мама за штани або граматику лаяти, а я їй — раз! — Новий сорт кукурудзи. Вона — ах! — І про все на світі забула. Кукурудза — це ж її життя. Звільнився б я від неприємностей навіки.

Крім граматики, багато біди Яви були пов'язані зі штанами. Штани на Яві горіли. Будь–які нові штани з будь–якого самого міцного матеріалу за півмісяця перетворювалися на дрантя. Бо такий уже був у Яви характер. Ява не ходив, не бігав, а літав. Якщо порівняти його характер з авіацією (ви ж знаєте, я льотчиком хочу стати!), То характер у Яви був реактивний — тисячі кілометрів на годину. Перш за все не витримували таких швидкостей і перевантажень штанини. Вони обтріпуються внизу, перетворюючись на бахрому. Ява скрушно зітхав і підстригав бахрому ножицями. Цим перукарським справою йому доводилося займатися все частіше і частіше, штани з кожним разом ставали коротше. До того ж Ява весь час на щось напаривается, залишаючи на цьому «щось» шматки штанів, і врешті–решт від Явина штанів залишався один ремінець.

Так, вирощування нового сорту кукурудзи було для Яви справою дуже потрібним і корисним.

— Ти розумієш, — переконував він мене, — це ж цікаво. Може, ми справжніми мічурінця станемо. Хіба погано? Про нас вся республіка дізнається. В газетах ось такими буквами писати будуть.

— Ні, — сказав я, — не хочу. Я хочу льотчиком. А льотчиків–мічурінців не буває, тому що в небі кукурудза не росте… Хай вже щось одне. Та я і не вірю, щоб ми щось путнє виростили. Це ж треба і тут мати, — я постукав себе пальцем по голові, — і працювати багато. Ні!

— А ти базіка.

— А ти сонна муха.

— А ти… тьху на тебе!

- І на тебе тьху!

Міцно ми тоді посварилися. Правда, через два дні ми помирилися, але про кукурудзу більше не згадували. Відразу після школи я поїхав в гості до іншого села, а коли приїхав, Яву не застав — він у піонертабір поїхав. Так ми з ним ціле літо майже не бачилися. І зустрілися, тільки коли почалися заняття в школі. Я, звичайно, зовсім забув про ту розмову, який був у нас весною. І раптом він каже:

— Знаєш, Павлуша, але ж я новий сорт кукурудзи таки посадив. Я рота роззявив від подиву.

— Бре… — кажу. — Де? Як?

— На маминому ділянці. Поліз я одного разу на горище, шукав коліщатко, те, що ти мені подарував. А у нас ти ж знаєш, на горищі завжди валяється кукурудзяних качанів — мільйони. Шукав я, шукав коліщатко і раптом наткнувся на незвичайний початок — ну просто як порося. Зроду такого не бачив. І стрельнуло мені: так це ж, напевно, новий сорт кукурудзи сам виростили випадково, і ніхто про це не знає. Мабуть, мама його серед інших качанів не помітила, не звернула уваги. Ось це річ! Щастя саме в руки лізе… Вишелушіл я зерна. Ох і зерна! Якби я тобі одним зернятком по лобі садонув — ось таку шишку б набив… Пішов я потайки на мамин ділянку, найкраще місце вибрав, повиковирівал те, що було посаджено, і цілий ряд своїм сортом засадив. Ще й кілочки повбівал — для пам'яті, щоб не сплутати.

— Ну і що? — Питаю з нетерпінням. — Виріс твій сорт?

— Так, напевно. Я не знаю. Я ж у табір поїхав. Давай удвох підемо сьогодні, подивимося. Давай?

— Давай, — кажу, — раз така справа, треба йти. Тим більше, через тиждень–півтора кукурудзу прибирати будуть. Збере комбайн твій сорт — дудки ти його тоді знайдеш.

Розмова цей відбувався на великій перерві. А коли уроки скінчилися, Ява сказав:

— Пішли.

— Так, може, — кажу, — спочатку пообідаємо?

— Та чого там обідати, не помреш. Ми швидко. Подивимося тільки, і назад. І будеш собі хоч до вечора обідати.

Я бачу, що так йому кортить, і погодився. Може, й справді він новий сорт відкрив!

Пішли ми.

Вийшли за село, на польову дорогу.

На небі — ні хмаринки. Сонце світить, нежарке, ласкаве вересневе сонце.

По обидві сторони суцільний зеленою стіною, немов ліс, варто кукурудза, височенна, метра три, а то й більше. Добре в цьому році вродила.

Йдемо ми і йдемо. Вже й села не видно.

— Довго ще? — Питаю.

— Та ні. Ще трохи, і все.

Після цього ми ще добрих кілометрів зо два відмахали. Нарешті Ява каже:

— Ось тут. Бачиш, табличка?

Дійсно, у дороги стирчить на кілочку фанерна табличка, а на табличці кривими літерами написано:

Кукурудза Сорт Буковинський № 1

ділянку

Надії Рень

Площа 8,5 га.

— Точно, — кажу, — це воно.

— Пішли, — каже Ява, — тепер вглиб потрібно.

Згорнули ми з дороги і — в кукурудзу. Ява попереду, я за ним.

І відразу ніби в джунглі потрапили. Ох і густа кукурудза! Руками весь час доводиться листя розсувати, щоб по носі не вдарили. А тут ще й портфель заважає — чіпляється. Яву я одразу з уваги втратив. Тільки по шереху чую, куди йти.

Через деякий час запитую:

— Ну як? Скоро?

— Скоро–скоро, — чую далеко попереду бадьорий Явина голос. Ось реактівщік!

— Стривай, не поспішай так, — кричу, — а то я не бачу, куди йти!

У мене вже двічі портфель з рук випадав, і щоку я подряпав про жорсткі кукурудзяні листи. Нарешті знову питаю:

— Ну як? Знайшов?

— Ні ще. Густо дуже. — І в голосі чую, немає вже тієї бадьорості.

— Слухай, — кажу, — ти ставай на карачки і повзи. Бо так ніколи тих кілочків не побачиш.

Сказав і сам став на карачки, портфель в зуби, щоб не заважав, і поповз.

Повзу і мовчу — з портфелем в зубах багато не наговориш. На всі боки дивлюсь, кілочки шукаю. З розгону прямо носом у Явина штани ткнувся. Дивлюся — він теж з портфелем в зубах. Сіли ми, портфелі поклали на землю, дух ледве–ледве переводимо.

— Ну що? — Питаю.

— Так знаєш, — каже розгублено, — дуже важко в цих заростях шукати. Десь тут має бути, а не можу знайти.

— А давай, — кажу, — діяти планомірно. Прочешіть цю ділянку за всіма правилами. Ти в одну сторону повзи, я в іншу, а потім зійдемося. Кукурудза адже квадратно–гніздовим посаджена, по квадратах і будемо прочісувати. Це дуже просто.

Ява повеселішав:

— Правильно. Я давно казав, що ти геній, Павлуша. Тільки давай портфелі тут залишимо, а то дуже важко їх в зубах тягати.

Поклали ми портфелі і розповзлися — я в одну сторону, Ява в іншу.

Повзу і дивлюся. Хоч і говорив я, що це дуже просто, по квадратах, але, виявляється, не дуже просто. Якщо голову біля самої землі тримати — то ще трохи видно ці квадрати–ряди, а якщо поведеш голову — ніяких тобі квадратів, суцільні листя. Не будеш же весь час щокою об землю тертися.

Повзав я, повзав і прямо, і зигзагами, коліна вже все обдер — кілочків немає.

— Ява–а! — Кричу.

— Ау! — Здалеку відкликається.

— Давай, — кричу, — назад!

— Давай!

Поповз я назад. Здалося мені, що назад повз я значно довше, ніж вперед. Уже давно мав би я зустрітися з Явою, а його все не видно. І не чути навіть.

— Ява! — Кличу нарешті.

— Ау! — Чується десь далеко праворуч.

— Ява! — Кричу я. — Куди ти поповз, щоб тобі! Не туди ти повзеш.

— Це ти, — кричить він, — це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.

— Та ну тебе! Повзи сюди.

— Це ти сюди повзи!

Ось так, перегукуючись, ми почали підповзати один до одного. Довго підповзали. Нарешті підповзли. Обидва злі.

— Ну, — питаю, — знайшов?

— «Знайшов, знайшов»! — Передражнює він. — Якби я знайшов, хіба я повз б до тебе? Я б тебе кликав!

— Ну, — кажу, — досить. Мені твоє мічурінство набридло. Я пішов додому. Я їсти хочу. Де мій портфель?

— Там, де ти його поклав.

Ліг я на землю, став оглядатися. Пилу наковтався, а портфеля не бачу.

— Це ти, — кажу, — ти винен. Поповз кудись. Через тебе ми портфелі втратили. Спробуй їх тепер знайти в таких джунглях.

— Це не я, це ти, як сліпий щеня, поповз по–дурному і все заплутав.

— Ну гаразд, — кажу, — сваритися потім будемо, давай спочатку портфелі знайдемо.

Поповзли ми шукати портфелі.

Тепер рухалися разом, я навіть для вірності тримався за Явина штанину.

Через півгодини ми зрозуміли, що знайти портфелі в цьому дрімучому кукурудзяному лісі не легше, ніж ті кілочки. Коліна пекло вогнем. І коли ми нарешті піднялися, то мало не впали — ноги оніміли і підгиналися, не хотіли нас тримати.

— Ява, — сказав я, — давай плюнемо на портфелі і підемо додому. Пообідаємо, а тоді прийдемо за портфелями. А то я так їсти хочу, що навіть голова не працює. Якийсь гууу–гууу в голові, і більше нічого.

— Давай, — відразу погодився Ява, — а то у мене теж живіт до хребта присох. Це, напевно, тому ми і знайти не можемо, що голодні. А ось пообідаємо, так відразу і портфелі знайдемо, і кілочки теж. Пішли.

І Ява бадьоро рвонувся вперед. Я за ним. Незважаючи на біль в колінах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяні листя били нас по щоках, дряпали руки. Але ми не звертали уваги. Ми хотіли їсти.

Йти ставало все важче.

— Ява, — сказав я, важко дихаючи, — щось ми дуже довго йдемо. Ява мовчав.

— Ява, — сказав я, дихаючи ще важче, — де дорога? Ява мовчав.

— Ява, — крикнув я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо! Ява зупинився:

— А куди? Ти знаєш куди?

— Ні, — кажу я, ледь тримаючись на ногах, — це ти мене сюди завів, ти і виводь!

Ява безсило опустився на землю.

— Я б вивів, — сказав він, переводячи дух, і ліг навзнак. — Я б вивів, якби ти не заплутав мене. А тепер я не знаю.

— Чого ти не знаєш? Чого ти не знаєш, диверсант?

— Не знаю, куди йти. Ось що. Тут поле ого–го на скільки кілометрів тягнеться. Якщо не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.

— Що–о! Що ти мелеш? Кукурудза — не ліс і не плавні, в кукурудзі не можна заблудитися. Вставай і виводь мене зараз же! Я їсти хочу. Чуєш? Я хочу їсти!

— Так і виходь сам, раз вважаєш, що не можна заблукати.

— Що — сам? Що — сам? Це ж твоя мати кукурудзівник. А моя мати доярка. З корівника я тебе з закритими очима виведу.

— Дай відпочити трохи. Розпустив нюні. А ще льотчиком хочеш бути! Який ти льотчик! Слинько ти! Мамалига ти недоварена. Знав би твій тезко, космонавт Попович, що у нього такий земляк… Е! Тільки ім'я хороше псуєш.

Напевно, ми б побилися, якби не втома і не безвихідне становище. Ми не мали права витрачати сили і енергію на міжусобну війну.

Зітхнувши, я ліг поряд з Явою. І тут у мене виникла ідея.

— Ява, — кажу, — а що, якщо влізти і подивитися, куди йти!

— Залізти? Що це тобі — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.

— Ну так що, — кажу. — Бачиш, яке міцне. Як бамбук! Може, й витримає.

— Ну так лізь.

— Ні, ти лізь. Ти легше — у тебе штани коротші і гудзиків менше. А я підсаджу.

Ява спочатку не хотів. Напевно, йому прикро було, що це не він придумав. Він звик, що всі ідеї належать йому. Потім махнув рукою:

— Ну, давай спробуємо.

Ми вибрали найбільш високу і товсту кукурузіну, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб тримати Яву, коли він на них ногою стане, і сказав:

— Ти більше на мене спирайся, а за кукурудзу тільки тримайся.

— Гаразд–гаразд, — сказав Ява і, крекчучи, став вскарабківаться на мене. Ось уже коліном на плече став, сперся руками об голову…

Ой! Черевиком по носі зачепив. Але я поки що мовчу, терплю… Черевик вдавлюється мені в плече, каблуком ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна тремтять, підгинаються, підгинаються…

— Ява, — кричу, — швидше дивися, я падаю!

І… щось затріщало, зашуміло, завищало — немов бомба в кукурудзу вдарила.

Я лежу, зарившись носом у землю. У роті пісок, у вухах пісок. Отфирківаюсь, відпльовувався, протираю очі і кричу:

— Ява, де ти? Ти живий?

— Жи… апчхи… виття. — І з купи поламаною кукурудзи висовується Явина голова.

— Ну що, — питаю, — бачив?

— Нічого, — каже, — я не бачив. Суцільні волоті перед носом. Ява зітхнув.

Я подивився на небо.

«Смішняки, — подумав я. — Космонавти літають в безкрайньому небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі, і нічого. А ми в кукурудзі пропадаємомішняки, — подумав я. — Космонавти літають в безкрайньому небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі, і нічого. А ми в кукурудзі пропадаємо »..

— Ява! — Підхопився я. — Це дурниця якась. Цього не може бути, тому що це неможливо. Ще ніхто в світі ні разу не заблукав у кукурудзі. Ми просто пішли, не в ту сторону. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце було нам в спину. Пішли назад.

Спершу Ява недовірливо дивився на мене. Але я говорив, напевно, так переконано, що він піднявся.

— Хто його знає, може, й правда. Пішли. І ми поплентались.

Ох, як важко було йти! Батюшки, як важко було йти! Ми не відчували ніг під собою. Ми просто механічно переставляли їх, як ходулі. І навіщо це ми повзали на колінах!

Важко було сказати, скільки ми йшли: півгодини, годину або два, — і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але я, нарешті, не витримав.

— Ява, — кажу, — я більше не можу! Я зараз упаду. Давай відпочинемо.

Ми знову лягли на землю.

Довго ми лежали.

Було тихо. Тільки жорсткі кукурудзяні листя шурхотіли над нами.

Десь далеко прокричав перепел, і знову стало тихо.

Навіть коників не чутно.

— А що, якщо ми зовсім не виберемося звідси? — Тихо сказав Ява. — Ніхто ж не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І через два тижні комбайн разом з кукурудзою збере наші кісточки.

— Треба було, — кажу, — хоч пообідати. Все‑таки довше б протрималися. А так до ранку і повмираємо.

При згадці про обід мені так захотілося їсти, що я мало не заплакав.

— У нас сьогодні на обід борщ і вареники з м'ясом, — сумно сказав Ява.

— А у нас суп з галушками і смажена курка, — сказав я, ледве стримуючи сльози.

Ні, більше терпіти я не міг.

— Ява, — кажу, — давай людей кликати. Давай людей кликати, Ява. Але Ява був більш мужнім, ніж я.

— Ти що, — каже, — щоб сміялися! Здорові хлопці серед білого дня у колгоспній кукурудзі караул кричать.

— Нехай, — кажу, — аби було кому сміятися.

— Ні, — каже Ява, — якщо вже так, давай краще співати.

— Ну що ж, — кажу, — давай співати.

І ми затягли перше, що в голову прийшло. І першою чомусь прийшла нам в голову пісня з мультфільму.

— «В траві сидів коник…» — жалібно–жалібно виводив Ява.

— «В траві сидів коник…» — ще жалібніше підтягував я. Довго ми співали. Пісні, які знали, майже всі проспівали. Особливо чомусь добре співалися ті, які починалися на «ой». «Ой, у полі могила», «Ой, я нещасний», «Ой, не світи, місяченьку», «Ой, не шуми, луже», «Ой, одна я, одна», «Ой, у полі жито»…

Це «ой» ми гаркає так, ніби нас хтось в бік штовхав.

Добре пішла у нас також пісня «Раскинулось море широко». Особливо виходив куплет «Даремно старенька чекає сина додому». Тричі співали ми цю пісню, і тричі, коли доходило до цього «даремно», у мене починало щемить в горлі. Нарешті ми зовсім похрипли і припинили спів. Ми лежали, знесилені від голоду і від пісень, сумні від безнадійних думок.

Я чомусь засунув руку в кишеню і раптом намацав там щось тверде. Витяг і навіть ахнув: так це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та до того ж м'ятна! Це ж і пити менше хотітиметься буде.

— Ява, — хрипко, — дивись! Ява глянув і зітхнув:

— Одна?

— Одна.

Цукерка злежалися в кишені, розтанула, обгортка прилипла так, що й зубами не отдерешь. У хороші часи я б її, напевно, просто викинув. Але тепер це була така цінність, що ой–їй–їй!

Я обережно розкусив цукерку пополам. Але невдало: одна половинка вийшла більша, друга — менше. А ще кусати — тільки розкришити.

Я зітхнув і простяг Яві більшу.

— Чого це? Давай мені ту.

— Ні, — кажу, — бери. Ти більше їсти хочеш.

— Чому?

— Тому що, — кажу, — я добре поснідав: яєчню їв, і ковбасу, і молоко пив.

— А я! Я картоплі цілу тарілку, і м'яса, і салат з огірків і помідорів. Значить, ти голодніше, а не я. Бери.

— Ні. Я ще з'їв пиріг з яблуками ось такий і варення блюдце. Бери ти.

— А я два пирога, і цілий глечик молока, і склянку сметани, і сиру півтарілки, і…

— А я ще млинці, і груші–гнилушки, і…

Наші сніданки все збільшувалися і збільшувалися. Змагання в шляхетність скінчилося тим, що Ява з більшої половини дуже ловко відкусив маленький шматочок, і таким чином порції зрівнялися.

Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кілька хвилин у роті навіть смаку не залишилося. Є захотілося ще сильніше. І їсти і пити. Особливо пити.

Незабаром про голод ми навіть забули. Пити, лише пити!

Лише тепер відчули ми себе по–справжньому нещасними. Ледве ворушили ми пересохлими губами.

Сонце починало сідати, наближався вечір.

Попереду була ніч. Чи доживемо ми до ранку?

— Прости мене, Павлуша, якщо що не так було, — несподівано дуже тихим і проникливим голосом сказав Ява.

І я зрозумів, що це він прощається зі мною.

- І ти прости, дорогий Ява, — здавлено прохрипів я.

Всі розпливлося в мене перед очима від думки про те, як нерозумно гинуть наші молоді, квітучі життя. Ми відвернулися один від одного і зашморгав носами, гублячи на курну землю горючі сльози в очікуванні останньої години. У мене заніміла ліва нога (повинно бути, тому, що я незручно лежав). «О, вже одна нога віднімається! Значить, вже скороі розпливлося в мене перед очима від думки про те, як нерозумно гинуть наші молоді, квітучі життя. Ми відвернулися один від одного і зашморгав носами, гублячи на курну землю горючі сльози в очікуванні останньої години. У мене заніміла ліва нога (повинно бути, тому, що я незручно лежав). «О, вже одна нога віднімається! Значить, вже скоро », — подумав я і ще відчайдушніше зашморгав носом., — подумав я і ще відчайдушніше зашморгав носом.

І раптом зовсім поруч хтось голосно сказав:

«Говорить Київ. Вісімнадцять годин. Передаємо останні известияоворить Київ. Вісімнадцять годин. Передаємо останні известия »..

Нас ніби хтось підкинув.

— Ява, — кричу, — це ж радіо в селі говорить! Ми врятовані! А він:

— Павлуша, побігли, поки говорить! А то замовкне, знову заблукаємо.

І ми рвонули. Ох і рвонули! У вухах зашуміло.

Але не встигли ми пробігти і кількох кроків, як Ява об щось спіткнувся і гепнувся на землю. Я з розгону — на нього.

Схаменулися, селі, дивимося — а це наші портфелі. Ну як у казці прямо. Ми засміялися дурним щасливим сміхом.

Коли ми були вже в селі, Ява задумливо сказав:

— Так, радіо — це все‑таки річ!…

– І кукурудза — теж сила.

Глава VII Шукаємо острів

Тепер ви розумієте, що Ява був справжнім Робінзоном Кукурузо. Самою долею призначено йому було носити це ім'я.

— Ти що ж, прямо сьогодні хочеш бігти на острів? — Запитав я.

— Бач, який ти спритний! «Сегодня»! — Невдоволено сказав Кукурузо. — Треба ж спочатку знайти, вибрати підходящий безлюдний острів, приготуватися, а тоді вже тікати.

— А що там вибирати? Висадився на який завгодно і живи.

— Тобі — звичайно! А мені двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів жити. Думаєш, легко?

— Так я хіба що–можна і вибрати. Хоч зараз. Поїхали?

— Трохи згодом. Через годинку. Коли дід у сільмаг піде.

— А що ти вдома скажеш перед тим, як втекти? Вони ж хвилюватися будуть. Все село на ноги поставлять. Пошуки почнуть. І міліціонер товариш Валігура, і все. Я собі уявляю!

— Звичайно ж, я не скажу: «Дорогі родичі, я тікаю від вас на безлюдний острів. Будьте здорові. Пишіть листиЗвичайно ж, я не скажу: «Дорогі родичі, я тікаю від вас на безлюдний острів. Будьте здорові. Пишіть листи ». Це ж комедія. Ніхто ж так на безлюдний острів не тікає. Матері й батькові взагалі нічого не доведеться говорити. Мати завтра до Києва на нараду передовиків їде. Тиждень пробуде, не менше. Батько на курсах в районі. Один дід буде вдома. А дідові я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тітки Ганни у Піски піду. Там же і Иришка зараз гостює. Щось вигадаю. Щоб паніку заздалегідь не піднімав.. Це ж комедія. Ніхто ж так на безлюдний острів не тікає. Матері й батькові взагалі нічого не доведеться говорити. Мати завтра до Києва на нараду передовиків їде. Тиждень пробуде, не менше. Батько на курсах в районі. Один дід буде вдома. А дідові я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тітки Ганни у Піски піду. Там же і Иришка зараз гостює. Щось вигадаю. Щоб паніку заздалегідь не піднімав.

— А потім що? Коли мати приїде і коли дізнаються, що ти пропав?

— А мені що — хай шукають. Лише б не знайшли. Гуньку теж пам'ятаєш, три дні шукали, а потім перестали. І нічого. Тепер рідко хто і згадує. Так і мене… — І тут голос у Кукурузо затремтів. Напевно, думка про те, що його забудуть, була все‑таки гірка йому. І він поспішив перевести розмову на інше: — Головне, острів хороший знайти треба. Щоб і місце рибне було, і дичина щоб…

— А ти й рушницю брати будеш?

— А як же. У Робінзона було навіть кілька рушниць. Але нічого, я і з однієї своєї берданкою не пропаду. Ти ж знаєш мою берданку? Б'є як божевільна. Краще дідового Зауера.

Це, між іншим, Кукурузо перебільшував. Та я не став сперечатися: хлопець на двадцять вісім років на безлюдний острів тікає, хай потішиться. Торік дід подарував йому на день народження берданку і почав брати з собою на полювання — привчати. Кукурузо дуже пишався і своєю одностволку, і тим, що ходив на справжню, доросле полювання. Я заздрив йому і теж мріяв про рушницю.

У сінях почувся кашель, рипнули двері, і у двір вийшов дід Варава. Метнув на нас сердитий погляд і сказав:

— Я в сільмаг на хвилинку. Дивіться мені, не бешкетувати тут!

— Так ми нічого. От тільки на річку, може, сходимо викуповується. Спека адже така, — прохальним тоном сказав Кукурузо.

— Уроки, уроки вчити треба, а не купатися. Двієчник! — Буркнув дід і, крекчучи, переступив через перелаз.

Я з сумнівом глянув на Кукурузо.

— Нічого, підемо, — тихо сказав він. — Я знаю цю «хвилиночку». Зустрінуться біля сільмагу з дідом Саливонів і години три говорять, мають не менше. Допоможи мені дорізати буряк, і підемо.

Удвох ми швидко дорізали буряк, задали свині корм і пішли.

Хоча нічого дивного й не було в тому, що ми їдемо на човні в плавні (скільки разів їздили і рибу ловити і просто кататися), але зараз ми пробиралися до річки потай, весь час озираючись. І жодної хорошої човном не скористалися. Хоча всі вони були прив'язані біля берега і нам не заборонялося брати їх — тут і мого батька човен був, у діда Варави цілих три (човник — «довбанка» і дві плоскодонки). Ми роздяглися і перепливли на інший бік, на піщаний острівець, де за великим кущем краснотала лежала зношена, як стара туфля, нічия плоскодонка, з якої ми думали зробити, але так і не зробили підводний човен. Втім, перед самим іспитом, як ви пам'ятаєте, ми її зашпаклювали, просмолити, і вона хоч і пропускала воду, але не тонула: якщо не забувати вичерпувати, плисти можна. Тут же, під човном, лежало довге потріскане весло, яке ми ще тоді «позичили» у діда Варави. Він і не помітив — у нього в сараї весел з десяток валяється: і короткі — для човника, і довгі — для плоскодонок. У нас знаєте як на плоскодонках їздять? Стоячи. Стоїш на кормі (або ж на носі) і то з одного боку, то з іншого підгортаєш. Тому й весло довге. Так гребти — вміти треба! Якщо не вмієш, можеш — перекиди! — І годуй раків. Ну, ми з Кукурузо змалку вміли, нам не страшно.

— Черпак не забудь, а то ротом сьорбати доведеться. Бачиш, тече таки, калоша стара, — сказав Ява.

Відштовхнулися ми й поїхали.

Обігнули острівець — і вже в очеретах. За вузенькою смужці пливемо. Гребе Кукурузо — хоч і я добре вмію, — але в нього виходить краще. Гребе тихо, обережно — дивиться в обидва. Стружка вузька, весь час загортає. Гребеш сильніше, ніж потрібно — раз! — І човен уже носом в очерети залізла. Відштовхуйся тоді назад, витягуй ніс — морока!… Добре гребе Кукурузо — жодного разу в очерети не врізався.

Я лежу на носі, дивлюся в воду. Вода прозора–прозора, до самого дна видно: водорості, кореневища лілій, корчі. І навіть видно, як серед водоростей риби шастають. Цікаво!

Все далі і далі заглиблюємося ми у плавні. Несподівано за поворотом відкрився широке плесо. Гладь — ні зморшки. Білі і жовті лілії розкидані, як на картинках, що на нашому базарі продаються. Тільки замість лебедів посеред плеса два нирка плавають. Побачили нас — і нема. Так швидко пірнули — начебто і зовсім не було. Потім глядь — метрів за двадцять з'явилися, ніби інші…

Знову ми в стружку заїхали.

Ш–ш-ш! С–с-с! Ш–ш-ш! — Качки пролетіли.

Мисливський сезон не відкрився, і, ще нелякані, качки сміливо літають над нами.

— От би рушницю! — Говорить Кукурузо.

— Да–а, — тягну я.

Правду кажуть — мисливський рай тут, у плавнях. Уявляю, скільки мисливців приїде на відкриття сезону. І ті, звичайно, приїдуть, київські, що завжди приїжджають. Ось той довготелесий, в окулярах, — Олег, який власну «Волгу» має. І кремезний Сидоренко. І вилицюватий, з рідким волоссям Засувка (справжнє прізвище таке). І зовсім без волосся, лисий, товстий Батюк. Всі вони кандидати в якісь науки.

Як би там не було, але і на цей раз київські кандидати, мабуть, приїдуть і знову, напевно, зупиняться у діда Варави. Вони знають, у кого зупинятися. І з вечора по старої мисливської традиції будуть пити горілку, і розповідати різні мисливські історії, і співати пісні, і жартувати один над одним. А на світанку дід розбудить їх, і вони, поспішно збираючи свої мисливські обладунки, будуть кривитися від головного болю, тремтіти дрібної тремтінням від ранкової прохолоди і стогнати. А Батюк, як завжди, взагалі не захоче вставати. Накривши обличчя капелюхом, він буде хрипло бурмотіти сонним голосом:

— Лягайте! Чого ви вскочили! Ніч на дворі. Не встигли влягтися — і вже… хр–р-у, — і відразу перейде на храп.

Вони будуть довго розштовхувати його, він буде брикатися, говорити: «Ідіть, я вас наздожену», — нарешті ругнется і встане. І вирушать вони в плавні. Дід на човнику, вони на плоскодонках. Дід тільки й робить, що стоїть і чекає їх. Тому що вони не їдуть, а зигзагами сіпаються по воді: з лівого борту гребнут, човен вправо пливе, з правого гребнут — вліво пливе і так весь час. А човник діда як по струнці йде. Ох і човник у діда Варави! Легкий як пір'їнка, летить по воді, як птах, як нові кораблі на підводних крилах. Проте всидіти на ньому, крім діда, мало хто міг. Дуже нестійкий, верткий човник. Пливеш на ньому, ніби по канату йдеш, — весь час балансувати треба.

У позаминулому році на відкриття полювання мисливців до нас наїхало тьма. Човни відразу все розібрали.

А кияни спізнилися — вночі приїхали. Не дісталося їм човнів. Один човник дідів залишився. Що робити?

— Удвох на цьому човнику їхати і думати нема чого — потоне, — сказав дід. — А то можна було б розвести на місця.

— Так по одному ж можна переїхати, — говорить Засувка.

— Абсолютно вірно, — спокійно зауважує дід. — А звідти хто човен буде переганяти?

— М–да, — глибокодумно промимрив Засувка.

— А якщо пацанів використовувати! — Сказав Олег (ми якраз тут же стояли).

— Ще утопите мені пацанів, — сердито буркнув дід.

— Та ні! Чого там! — Вирвалось у мене. — Ми ж легені. По черзі будемо перевозити. А якщо і перевернемо, так ви ж знаєте, як ми плаваємо! Як риби!

— Ну що ж, спробуйте, — погодився дід. — Тільки роздягніться, хлопці. Бо доведеться, напевно, покупатись.

Оскільки я першим вискочив, то й перевозив першим я. Перевозив Олега. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми біля самого берега, навіть не встигли від'їхати. Тільки він сів, тільки почав влаштовуватися, як ми вже й перекинулись. І хоча біля берега було зовсім дрібно, Олег примудрився зануритися у воду з головою.

— Проклята посудина! Душогубка, а не човен! — Лаявся він, вилазячи на берег.

Товариші сміялися, а Сидоренко сказав (він говорив, широко розтягуючи слова):

— Ось верт–ля–вий! Всидіти не мо–же–ет! Немов у нього ярмо–ОЛКИ в одному місці! Зараз я поїду, раз ти не можеш.

І поліз в човник.

— Ви штанами, штаньми прямо на дно сідайте, — радив дід. Але на дні човника була вода, і Сидоренко не хотів мочити штанів.

— Це, чого доброго, радикуліт заробиш, — сказав він, поклав поперек бортів дощечку і сів на неї.

Дід тримав човник, поки ми сідали, а потім відштовхнув нас від берега. Я обережно почав гребти, і ми поїхали. Сидоренко сидів прямо, як перший учень за партою. Обома руками він тримав рушницю, балансуючи ним, немов канатоходець у цирку.

«Добре сидить, доїдемо», — подумав я. Ми вже були якраз на середині річки. І тут над нами низько–низько з шумом пролетіли три крижні. Сидоренко раптом сіпнувся, скинув рушницю (мисливець він був дуже азартний), але вистрілити не встиг — ми втратили рівновагу. Човник став хилитися–хилитися набік.

— Дядечку! — Кричу. — Увага, перевертаємося! Він тільки рукою по воді — ляп, ляп, ляп.

Та хіба рукою за воду втримаєшся! Бултих!

Останнє, що я бачив, — це те, як новенькі гумові чоботи з довгими халявами майнули в повітрі і вода зімкнулася над ними. Опинившись у воді, я відразу виринув і схопився за перевернутий човен.

Через якусь секунду з води показалася голова Сидоренко, особи не видно: мокре волосся до підборіддя все заліпили.

— Рушницю! — Булькнув він і знову зник під водою: як поплавок, коли клюне риба.

Потім знову виринув, знову:

— Рушницю!

І знову під воду.

— Що там у вас? — Весело загукали з берега.

— Дядько, рушниця, здається, втопили! — Закричав я у відповідь.

Тут і Сидоренко вже остаточно виринув і, відпльовуючись, проридав:

— Прогав–і-і–л! Адже йому ціни немає!

Ледве ми з ним до берега дісталися — я човник і весло перед собою штовхав, а він… Я вже боявся, щоб він з горя сам не потонув. Пливе і стогне:

— О господи! Таке рушницю! Таке рушницю! На березі дід почав заспокоювати:

— Нічого, витягнемо! Ось хлопці пірнуть і витягнуть.

Попливли ми з Явою. Пірнали–пірнали — нічого не витягли. Дно в'язке, затягнуло рушницю в мул — хіба знайдеш.

Поки ми пірнали, дід Варава заспокоював Сидоренко, а коли повернулися з порожніми руками, дід розсердився на нього — ніби Сидоренко не своє, а його рушницю втопив:

— А чого ви смикалися? Чого смикалися? Треба було сидіти спокійненько! Їхати, раз везуть! Так ні ж — качок йому захотілося. Першому. Ще ніхто не стріляв, а він уже, бачиш, смикається. Таку дорогу річ втопити! Хіба вам можна рушницю довірити! З пугача вам стріляти, а не з рушниці.

Сидоренко винувато мовчав, і не виправдовувався, і не ображався, що дід його (кандидата в науки) відчитував, як школяра. Дід часто на полюванні під гарячу руку і лаявся, і жартував над ними, і вони ніколи не ображалися. Невигідно їм було ображатися. Дід Варава знав плавні, як свою кишеню.

Під час війни був він тут у партизанів провідником — «головним лоцманом", як його тоді називали. І все мисливці знали — як підеш з дідом на полювання, ніколи без дичини не будеш.

Звичайно, і цього року приїдуть київські мисливці до діда Варава. Це факт…

— Як ти думаєш, — спитав я, дивлячись у воду, — якщо рушниця два роки пролежала під водою в мулі — зіпсувалося воно? Або можна витягнути, почистити і знову стріляти?

— У мулі воно може пролежати і тисячу років, і нічого. Щоб тоді археологи робили, якби речі не зберігалися під землею, під водою і взагалі. Без роботи вони б сиділи.

— От би витягти то рушницю. Воно ж рідкісне. З нього на змаганнях чемпіони стріляли. Думаєш, дарма він так переживав.

— Ніякого рушниці ти, звичайно, не витягнеш. Бо його вже так затягнуло, що потрібно річку осушити, щоб його знайти. Може, археологи його і знайдуть через триста років. Але ніхто не дізнається, що це при нас воно потонуло і ми пірнали — думали дістати.

- І ніхто не дізнається, що ти тікав на безлюдний острів і жив там двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів. І самого острова, може бути, тоді вже не буде.

— Острів‑то буде, не хвилюйся.

Ми знову випливли на плесо, досить великий, за яким навіть ходили хвилі з баранчиками (бо якраз знявся вітер), як по справжньому морю. Це був вже п'ятий плесо, який ми пропливали. І островів ми вже проїхали мало не десяток. Я кожен раз питав: «Може, цей?… Або цей? Гарненький же безлюдний острів. Що тобі треба? знову випливли на плесо, досить великий, за яким навіть ходили хвилі з баранчиками (бо якраз знявся вітер), як по справжньому морю. Це був вже п'ятий плесо, який ми пропливали. І островів ми вже проїхали мало не десяток. Я кожен раз питав: «Може, цей?… Або цей? Гарненький же безлюдний острів. Що тобі треба? »Але у Кукурузо була своя думка, і всі острови він бракував. З різних причин. Той був занадто маленький — ніде розгулятися. У того берега дуже заросли очеретом — до води важко підійти. На тому дерев немає — де ж дрова брати для вогнища. І так далі. Але у Кукурузо була своя думка, і всі острови він бракував. З різних причин. Той був занадто маленький — ніде розгулятися. У того берега дуже заросли очеретом — до води важко підійти. На тому дерев немає — де ж дрова брати для вогнища. І так далі.

І ось перед нами новий острів. Немов суцільна зелена гора: кущі краснотала, плакучі верби і подекуди тополі. Береги заросли очеретом не цілком — є виходи до води. Чістоводье з трьох сторін омиває острів.

— Здається, цей, — сказав Кукурузо. — Давай пристанемо.

— Давай! — З радістю сказав я, так як мені вже набридло шукати.

Ми пристали.

Острів був чудовий. Ніби спеціально створений для такої справи, яке задумав Кукурузо. Дерев багато і сухих гілок — як раз на двадцять вісім років вистачить. В очереті, навіть зараз чути, качки крякають. Значить, дичини повно. На плесі у самого берега риба грає — сама в юшку проситься. Посеред острова поляна: не те що в цурки–палки — в футбол грати можна. На краю галявини величезна стара плакуча верба стоїть, гілками землю підмітає. І без куреня від дощу сховаєшся. Але курінь, звичайно, потрібен.

— Курінь я тобі допоможу зробити, — сказав я, — ти ж знаєш, як я курені роблю.

Це правда. Кращого, ніж я, куреня ніхто з хлопців в селі не зробить. Мене цього батько навчив. Він тесля, будівельник. Половину хат у селі будував.

На обличчі Кукурузо було написано сумнів:

— Робінзон, звичайно, все сам робив. Тому що він один потрапив на безлюдний острів…

— Так то Робінзон Крузо, а ти Кукурузо, — заперечив я. — Не можна ж, щоб все було однаково.

Мені з усіх сил хотілося допомогти другу. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишені великий складаний ніж з дерев'яною колодкою і почав різати лозу. Я дуже любив свій ніж, ніколи з ним не розлучався, і від нескінченного носіння в кишені колодка його відполірувати так, що блищала, як лакована.

Кукурузо покірно допомагав мені, визнаючи в цій справі моє першість. Він носив лозу, розчищав для куреня місце, загострював палиці для каркаса — загалом, виконував всю чорну роботу.

Через деякий час під старою вербою вже стояв прекрасний просторий курінь, міцний–міцний (ніякі бурі, ніякі грози не страшні) і такий затишний, що мені самому захотілося в ньому жити. Я був дуже задоволений своєю роботою.

— Всі двадцять вісім років без капітального ремонту простоїть — гарантія! — Впевнено сказав я.

Лише тепер ми згадали, що дід уже, мабуть, повернувся з сільмагу, і заспішили назад. Добравшись нарешті до берега і заховавши човна, ми до самої хати бігли бігом.

А коли, захекавшись, прибігли — виявилося, що дід ще не приходив. Кукурузо був правий: «хвилиночку» діда Варави мала властивість розтягуватися до декількох годин.

— Ну що! Раз діда нема, можна зараз зібрати все необхідне, — сказав Кукурузо. — Сьогодні все приготуємо, перетягнемо в човен, а завтра…

— Значить, вирішив уже завтра? — Запитав я.

— А чого тягнути. Через кілька днів приїде мати — буде складніше. Кукурузо ходив по хаті, задумливо взявшись рукою за підборіддя, і примірявся, що брати з собою.

— Перш за все ложку. — Він витягнув з буфету дерев'яну надщерблених ложку і засунув її за пояс. — Солі обов'язково, без солі пропаду, — відсипав собі в ганчірочку півпачки солі. — Хліба! — Сумно подивився на черству окраєць, що лежала на столі. — Мало…

Дід пішов у сільмаг саме по хліб.

— Я тобі принесу. І хліба і сухарів. У нас є, — заспокоїв я його.

— Чаю? — Він покрутив в руках пачку з чаєм. — Обійдеться. Тоді й чайник брати потрібно. А у нас один…

— Ліхтарик не забудь. Стане в нагоді, — нагадав я.

— Ліхтарик обов'язково. Без ліхтарика не можна.

Він пройшовся по хаті, взяв у руки сокиру, яка стояла в кутку біля порога:

— Сокира, треба було б хоч два. У Робінзона було аж дванадцять сокир.

— Він що — жонглював ними, чи що? — Здивувався я. — Навіщо йому було стільки? Дивний якийсь твій Робінзон.

— Ти дуже розумний, — образився за свого натхненника Кукурузо. — Мовчи краще! Ти ніколи на безлюдному острові не жив.

В цей час двері розчинилися, і на порозі з'явився дід. Кукурузо так і завмер з сокирою в руках.

— Ов–ва! — Спокійно сказав дід. — Меблі рубати надумав? А ну постав сокиру на місце.

— Так я нічого, — промимрив Кукурузо. — Я… я… я хотів показати йому, який у нас сокиру хороший. А він каже, що у них краще… Правда ж у нас краще, діду?

Дід нічого не відповів, і ми шаснули з хати.

— Фу! Мало не засипалися! — Уже за клунею видихнув Кукурузо. — І як це ми кроків не чули!

Було дійсно дивно. Це значить, ми дуже захопилися. Тому що кроки діда чути здалеку. Дід ходить як на лижах — не відриваючи ніг від землі: шарк–шарк, Шарк–шарк!… Здається, ледве ноги переставляє, ось–ось впаде. Але бачили б ви його на полюванні. За чернотропу на зайця дід може прочовгав так кілометрів п'ятдесят — і хоч би що.

Сидимо ми з Кукурузо за клунею і розмірковуємо, як краще перетягнути все необхідне в човен. Нарешті домовилися. Кукурузо по дрібнички буде виносити з хати і ховати в бур'яні за клунею. А як стемніє, я (щоб Кукурузо був у діда на очах і не викликав підозр) потайки перенесу все у човен. А завтра…

Глава VIII Робінзон Кукурузо висаджується на безлюдний острів

Ранок наступного дня. Сонячне, дзвінке і голосисті: півні співають, гуси гогочуть, корови мукають, тітки у колодязів відрами гримлять…

Я скорчився біля плоту і дивлюся в щілинку, що робиться на подвір'ї біля мого друга.

Підготовчі роботи успішно завершені. Все добро Робінзона вже в човні: і берданка, і вудки, і ліхтарик, і ложка, і ковзани (на зиму), і сокира (на жаль, один, та й то без топорища — ну це нічого, на острові можна буде вистругати), і багато чого іншого. Червяков накопано — повна бляшанка з–під бичків в томаті (я слово «бички» закреслив і написав олівцем «черв'яки», вийшло «черв'яки в томаті»). І харчів ціла торба. І навіть дві таблетки пірамідону (на випадок хвороби). Отже, все в порядку.

Тепер залишилося одне — відпроситися в діда.

Дід сидить на колоді і вирізає ручку для вил. Кукурузо ходить навколо нього і канючить:

— Діду!

— Га?

— Так я до тітки Ганни піду в Піски.

— Відчепися.

— Діду!

— Га?

— Так я піду.

— Відчепися, тобі говорять. Іди краще уроки вчи. Помовчали небагато. Потім знову: — Діду!

— Га?

— Мені з вами нудно.

— Так що, мені на голову стати, щоб тебе, розвеселити?

— Я до тітки Ганни піду. Там же Иришка. Я її стільки не бачив…

— Коли вона вдома, так тільки лаєшся з нею, а тут, бач, скучив…

— Я вам і самосаду принесу. Ви ж знаєте, який у тітки Ганни самосад.

— У мене свій є не гірше. Відчепися. Знову помовчали.

— Діду!

— Га?

— Так я піду. Так?

— Ну що пристав? А уроки?

— Так я візьму книжку і там вчити буду. Ось запитаєте тоді у тітки Ганни.

Я причаївся і думаю: «Ох і важко ж у наш час тікати на безлюдний острів!»

Довго канючить Кукурузо. Нарешті терпець у діда лопається, і він каже:

— Ось чортеня, а не дитя! Зовсім замучив. Ну йди вже, щоб я тебе не бачив! Тільки на три дні, не більше. І якщо тітка Ганна скаже, що ти уроків не вчив, — ось цієї палиці спробуєш. Двієчник!

Кукурузо не став баритися, бігцем побіг у хату (а то ще передумає дід), схопив граматику — і за ворота. Потім раптом зупинився, обернувся, потоптався на місці, зітхнув:

— Бувайтездорові, діду! Хороший ви… Я завжди знав, що ви хороший…

- Іди–іди! — Буркнув дід. Хіба він знав, що прощається з ним Кукурузо на двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів.

На вулиці я приєднався до свого друга. Мовчки дійшли ми до річки, мовчки сіли в човен і мовчки попливли у плавні.

Не зронивши жодного слова, допливли ми до Острова.

В урочистому мовчанні перенесли всі речі на галявину до куреня.

І ось в останній раз стоїмо на березі біля човна. Опустивши голови, колупаємо носками черевиків землю. Стоїмо і зітхаємо. Треба прощатися, а ми не знаємо, що кажуть у таких випадках. Адже не на день ми прощаємось, не на місяць, не на рік навіть, а на цілих двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів. Ще ніхто в світі не прощався на так довго.

— Ну що чекаєш? Відчалюй! — Не витримує нарешті Кукурузо.

— А ти що, поспішаєш? — Кажу я.

— Та ні, я нічого, але взагалі… Тобі ж додому треба. Хлопці, напевно, в футбол на вигоні грають.

— Так! — Махаю я рукою. Мовляв, не потрібні мені ні футбол, ні хлопці. А сам думаю: «Невже Кукурузо ніколи в футбол більше грати не буде? Ось бідний хлопець! Так! — Махаю я рукою. Мовляв, не потрібні мені ні футбол, ні хлопці. А сам думаю: «Невже Кукурузо ніколи в футбол більше грати не буде? Ось бідний хлопець! »І так мені його шкода стало! Який же він воротар чудовий був! Справжній Лев Яшин міг з нього вирости.І так мені його шкода стало! Який же він воротар чудовий був! Справжній Лев Яшин міг з нього вирости.

Зітхнув я, поліз у кишеню і витягнув свій складаний ніж.

— На, — кажу, — тобі знадобиться. Ти ж знаєш, який це ніж. Як бритва. Такого ні в кого немає… А в тебе уламок якийсь.

Кукурузо аж почервонів від задоволення. Він давно із заздрістю дивився на цей ножик і не раз пропонував мінятися, та я не хотів. Але тепер хай у нього залишається, раз він у футбол більше ніколи не зіграє і на самоті жити буде.

Я ще раз зітхнув, поліз в іншу кишеню і вийняв сірникову коробочку. Там лежали рибальські гачки, які подарували мені в Києві. Прекрасні гачки. Ціле багатство для рибалки. І маленькі — для верховодок, плітки і карасів, і побільше — для йоржів, окунів і лящів, і великі — для щук, линів, коропів, і зовсім великі, потрійні, — для сомів та іншого риб'ячого звірини.

— Лови, — кажу, — на здоров'я. Рибою ти тепер забезпечений… Тільки, знаєш, коли я до тебе як–небудь приїду, ти і мені даси половити. Дуже я звик до цих гачків.

Чому я так сказав — сам не знаю. Я ж ще ні разу не ловив цими гачками. Напевно, шкода все‑таки було мені їх. Навіть більше, ніж ножик. Кукурузо відчув це:

— Так навіщо. Не треба. У мене ж є.

Однак не міг відірвати захоплених очей від коробочки. Хіба вистачить у людини сил відмовитися від такого подарунка! Ні, хоч і шкода, але не шкода мені гачків.

Кукурузо ж лишається на безлюдному острові один–однісінький, як зуб у роті у діда Саливона. І ніхто його більше не побачить. Навіть листа йому написати не можна. Ну да, не можна. У нього ж немає адреси. У всіх людей на світі є адреси, а у нього немає. Ця несподівана думка стривожила мене.

— Слухай, — кажу, — так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси. Ніякого адреси.

— Ну так що?

— Як — ну так що? Адреси немає, розумієш! Виходить, начебто ти взагалі не живеш на світі.

— А що ж я можу зробити? — Розгубився Кукурузо.

— Треба негайно якось назвати острів. Буде назва, тоді й адреса буде.

— Давай. Я хіба що — проти? А як?

— Я знаю? Острови на землі все по–різному називаються. Острів Сахалін, острів Мадагаскар, острів Таймир. Ні, то, здається, півострів. Ну, якось так.

— Ну нехай буде острів Мадагаскар. Гарне назва. Мені подобається.

— Так вже є Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якого ще немає.

Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть перебираючи в умі назви. Потім сказав:

— А знаєш що — хай буде імені Переекзаменовки. Переекзаменування мене сюди привела, і нехай буде острів її імені. Такого назви ще немає — ручаюсь.

Я не став сперечатися. Так на карті світу (хоч про це ще ніхто, крім нас, не знав) з'явилося нове географічна назва — острів Переекзаменовки. Хто знає, може, коли–небудь, через багато років, школярі навіть вчитимуть про це на уроках: «Острів Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провів на самоті: майже тридцять років учень п'ятого класу Робінзон Васильович Кукурузоне став сперечатися. Так на карті світу (хоч про це ще ніхто, крім нас, не знав) з'явилося нове географічна назва — острів Переекзаменовки. Хто знає, може, коли–небудь, через багато років, школярі навіть вчитимуть про це на уроках: «Острів Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провів на самоті: майже тридцять років учень п'ятого класу Робінзон Васильович Кукурузо ». І якийсь ледар отримає двійку за те, що не буде цього знати.. І якийсь ледар отримає двійку за те, що не буде цього знати.

Я повеселішав. І прощання здалося мені не таким сумним.

— Не бійся, Робінзон, все буде добре, — бадьоро сказав я. — На такому острові не те що двадцять вісім — сто років прожити можна. Аби риба клювала.

— Я теж так думаю.

— Прощай!

— Прощай!

Я сів у човен і відштовхнувся веслом від берега.

Останній зв'язок Робінзона Кукурузо з людством перервався. Він залишився один на безлюдному острові. Тепер, навіть якщо б він і захотів повернутися додому, він би не міг зробити цього сам, без сторонньої допомоги. Тому що у нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнів неможливо — потонеш. Я пропонував, щоб він залишив собі нашу «підводну» (ми ж могли скористатися для перевезення який завгодно човном), але він категорично відмовився. «Це несерйозно, — сказав він. — Це була б якась прогулянка: набридло — вернувся. Якби у справжнього Робінзона був транспорт, — навряд чи б він сидів так довго один на острові. Ні, треба по–справжньому. Ніяких човнів, ніякої можливості повернутисятанній зв'язок Робінзона Кукурузо з людством перервався. Він залишився один на безлюдному острові. Тепер, навіть якщо б він і захотів повернутися додому, він би не міг зробити цього сам, без сторонньої допомоги. Тому що у нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнів неможливо — потонеш. Я пропонував, щоб він залишив собі нашу «підводну» (ми ж могли скористатися для перевезення який завгодно човном), але він категорично відмовився. «Це несерйозно, — сказав він. — Це була б якась прогулянка: набридло — вернувся. Якби у справжнього Робінзона був транспорт, — навряд чи б він сидів так довго один на острові. Ні, треба по–справжньому. Ніяких човнів, ніякої можливості повернутися »..

Героїчний людина ця Робінзон Кукурузо!

Глава IX Перший день на острові Переекзаменовки. Глава, розказана Робінзоном Кукурузо своєму другу і однокласнику Павлуші

Так от, коли відштовхнувся ти від берега і поїхав і коли зник уже за очеретом, лише зморшки на воді залишилися, — така раптом тиша настала, ніколи я такий тиші не чув (навіть тоді, коли мені вуха після першого мого пострілу з берданки заклало). Стою я і не дихаю, мов скам'янів. Тиша–тиша…

Стою я і, що робити, не знаю. І поспішати мені не потрібно, і робити нічого. Хоч стій, хоч сиди, хоч через голову перекидався — все одно. Ніхто не бачить, нікому до цього немає справи.

Погано мені стало. І головне, ця клята думка, що сам я звідси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево–нічого не допоможе. Не знаю, що б я робив, якщо не відчув би раптом, що хочу їсти. Ти ж пам'ятаєш, я так хвилювався і поспішав, що вдома добре і не поснідав. Це відразу привело мене до тями. Харчів я вирішив поки що не чіпати — хто знає, що далі буде. Вирішив наловити риби. Вибрав я підходяще місце, розмотав вудки, наживив, закинув. Чекаю. Сиджу, на поплавці дивлюся і чекаю. Чекаю, чекаю, чекаю… Поплавки навіть не ворушаться. Не клює. Я вже й плював на черв'яків, і міняв їх, і з місця на місце переходив — нема кльову. А голод мене все більше розбирає. Сиджу я, слину ковтаю і шепочу: «клюйте, рибочкі! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочугано мені стало. І головне, ця клята думка, що сам я звідси не виберуся. Хоч кричи, хоч бийся головою об дерево–нічого не допоможе. Не знаю, що б я робив, якщо не відчув би раптом, що хочу їсти. Ти ж пам'ятаєш, я так хвилювався і поспішав, що вдома добре і не поснідав. Це відразу привело мене до тями. Харчів я вирішив поки що не чіпати — хто знає, що далі буде. Вирішив наловити риби. Вибрав я підходяще місце, розмотав вудки, наживив, закинув. Чекаю. Сиджу, на поплавці дивлюся і чекаю. Чекаю, чекаю, чекаю… Поплавки навіть не ворушаться. Не клює. Я вже й плював на черв'яків, і міняв їх, і з місця на місце переходив — нема кльову. А голод мене все більше розбирає. Сиджу я, слину ковтаю і шепочу: «клюйте, рибочкі! Клюйте, будь ласка! Я ж їсти хочу ». А поплавці, як цвяхи з дошки, стирчать собі просто з води — і все. Ні риби. Плаває мій сніданок під водою і ніяк його не дістанеш.. А поплавці, як цвяхи з дошки, стирчать собі просто з води — і все. Ні риби. Плаває мій сніданок під водою і ніяк його не дістанеш.

Нервую я, весь час вудки смикаю, та тільки черв'яків на гачках витягаю. Хоч самих черв'яків їж. Тьфу!

Сам розумію, що час непідходящий для вудіння, що клює або рано вранці, або під вечір, але мені від цього не легше. Не чекати ж до вечора — живіт так підтягне, дійду зовсім. Скінчилося тим, що зачепив я гачком за корч і волосінь обірвав. Пропав гачок — один з кращих, що ти мені подарував. Розсердився я, плюнув і пішов до торбі — не міг більше терпіти. Як дорвався, полторби харчів з'їв. Ліг на галявині животом вгору, дрімати почав і непомітно заснув… Довго, мабуть, спав, прокинувся, бо відчув, що пече. Сонце смажить! Доторкнувся рукою до обличчя — щоки вогнем горять. Обпікся я на сонці. Пішов водою вмився — пече. Мокрої землі приклав — пече. Згадав — сметаною або кислим молоком потрібно. Та де ж се взяти — сметану! Ось тут я вперше відчув, що безлюдний острів–це безлюдний острів, а не наш колгосп «Світла зоря», де сметани цілі озера. А мені б зараз хоч ложку, хоч пів–ложки. Ох же і пече! Заліз я в курінь. Темно в ньому, холодок. Полежав я трохи, хоч і пече, та жити потрібно. Не можна ж двадцять вісім років у курені пролежати. Виліз, взяв сокиру, ніж твій і пішов вирізати топорище.

Знайшов хороший сухий сук, вирізав топорище, почав обстругують і раптом скалку в палець загнав. Та таку болючу — під самий ніготь. Відразу палець в рот. Смокчу–не висмоктується, зубами давлю — не видавлюється. Голкою б! Голкою б відразу вийняв… А де ж голка? У село за голкою бігти треба. «Біжи, чого ж ти не біжиш?» — Сам себе запитую.

Трохи не заплакав я від безсилої люті. Таку потрібно річ, як голка, забув! Взяв гачок рибальський, почав колупати. Але боюся — колупаю обережно. Там же на кінці гачка зазубрина: як заженеш, то, мало того що з скалкою, ще й з гачком у пальці ходити будеш. Ох і намучився я. Мокрий став. А скалку всю не вийняв — маленький кінчик залишився. І потім довго боліло. Добре ще, що наривати не стало.

Сонце почало сідати, і я знову відчув голод. На торбу навіть дивитися боявся — знав, що якщо підійду до торбі, то завтра доведеться землю гризти. Риба, тільки риба могла врятувати мене від голоду.

Я знову закинув вудки. І на цей раз мені пощастило. Ох, Павлушо, як я зрадів, коли витяг нарешті першого піскаря! Був він маленький, з палець, але для мене він був дорожчий півметрової щуки, яку ми з тобою впіймали минулого літа. Я навіть поцілував його, цього пескаріка. Потім пішли окунішкі, червонопірки, карасики… Я так захопився, що не помітив, як перекинулася бляшанка з хробаками. А коли побачив — вони вже розповзлися. Я навіть підскочив. Ой! Без черв'яків і риби не буде. Кинувся я на коліна, став повзати по берегу і збирати. Але більшість вже в землю позабирали, поховалися. До того ж темніти почало. Ледве я чверть банки назбирав… Рибу більше не ловив, вирішив черв'яків економити.

Розпалив я багаття, почистив ту дрібноту, що впіймав, взявся юшку у старій каструльці варити. Варю і помічаю, що дуже швидко вода википає — весь час доливати доводиться. І під дном щось шипить. Придивився я — батюшки, та це ж моя каструлька тече–протікає! І як же це я раніше не помітив, що там дірки! Трохи не заплакав я від горя. Що ж я тепер робитиму! У такій каструлі тільки глину місити, а не юшку варити. Це ж решето, а не каструля. А інший у мене немає і взяти ніде. На безлюдному острові я.

Добре було Робінзону Крузо. Все потрібне викидало йому на берег море після корабельних аварій. Все абсолютно, навіть гроші.

Захотів дванадцять сокир — на тобі дванадцять сокир. Захотів шовкові сорочки — на тобі шовкові сорочки… А мені хоч би одну кастрюлечку. Хоч би малесеньку. Та де там! Дочекаєшся тут в плавнях корабельної аварії! Дудки! Хоч сто років жди! Тільки один раз тут було справжнє корабельну аварію. Це коли київський мисливець Сидоренко рушницю втопив, та яка мені користь від цього. У мене своя берданка є. Ні, на корабельну аварію мені годі й сподіватися!

Посьорбав я з огидою недовареною юшки, пожував напівсирої риби і сиджу. Вже зовсім стемніло. Навіть зірок на небі не видно — хмарно. Лише вуглинки в догорающей вогнищі жевріють. В животі холодно стало, і звідти в серце страх пробирається — слизький і противний. Треба щось робити, відволіктися. Поліз я в курінь, намацав ліхтарик, засвітив. Знайшов зошит свою за мовою (ти ж знаєш, я і зошити і граматику взяв, щоб дід думав, ніби я у тітки вчити буду). Олівець відшукав у торбі… Тебе це дивує, правда — не уроки я вчити зібрався? Ні! Хай буде тобі відомо, що Робінзон Крузо на острові щоденник вів, записував всі події, які з ним відбувалися. Що ж я — гірше за нього! Я ж, як і він, на безлюдному острові. А на безлюдному острові без щоденника не можна.

Ну, підряд все писати — ти ж знаєш — я не можу. Я не письменник. Навіть більше — я по письму переекзаменовщік. Вирішив я коротенько записувати тільки факти — хороші і погані. Провів я в зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини — ліву і праву. У лівій зверху написав, підряд все писати — ти ж знаєш — я не можу. Я не письменник. Навіть більше — я по письму переекзаменовщік. Вирішив я коротенько записувати тільки факти — хороші і погані. Провів я в зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини — ліву і праву. У лівій зверху написав "Пригоди" (це для мене, ти ж знаєш, що заради цього я і на острів висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху "Неприємності» (що ж поробиш, і без них не обійдешся). Пригоди"(це для мене, ти ж знаєш, що заради цього я і на острів висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху, підряд все писати — ти ж знаєш — я не можу. Я не письменник. Навіть більше — я по письму переекзаменовщік. Вирішив я коротенько записувати тільки факти — хороші і погані. Провів я в зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини — ліву і праву. У лівій зверху написав, підряд все писати — ти ж знаєш — я не можу. Я не письменник. Навіть більше — я по письму переекзаменовщік. Вирішив я коротенько записувати тільки факти — хороші і погані. Провів я в зошиті посередині лінію, розділив таким чином аркуш на дві половини — ліву і праву. У лівій зверху написав "Пригоди" (це для мене, ти ж знаєш, що заради цього я і на острів висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху "Неприємності» (що ж поробиш, і без них не обійдешся). Пригоди"(це для мене, ти ж знаєш, що заради цього я і на острів висадився, без пригод моє життя — не життя, особливо на острові). У правій половині написав зверху "Неприємності» (що ж поробиш, і без них не обійдешся). Неприємності» (що ж поробиш, і без них не обійдешся).

Довго я думав, довго гриз олівець і нарешті написав. Ось що в мене вийшло:

Пригоди

1. Наловив риби і з'їв.

Неприємності

1. Обпікся на сонці.

2. Загнав під ніготь скалку.

3. Втратив гачок (один з кращих).

4. З'їв полторби харчів.

5. Втекли майже всі черв'яки.

6. Протікає каструля, і я не знаю, в чому юшку варити (хоч в жмені вари).

Як бачиш, пригода одне і маленьке, як той пескаріка (та й то я його в пригоди тільки по своїй доброті записав). А неприємностей аж шість, і всі здоровенні, як акули.

Все це я писав, ліктем притискаючи зошит до коліна і жікая собі над вухом ліхтариком, бо вогнище вже догорів, а розпалювати його знову мені не хотілося (тільки не думай, що через те, що за хмизом треба було йти в темні- претемние зарості!).

Ліхтарик твій дійсно вічний. Спасибі тобі за нього. Але це жіканье… Жікаешь — є світло. Чи не жікаешь — немає світла. Я жікал. Півгодини після цього у мене у вухах жікало від одного спогади. І рука оніміла. Написав я і думав, що все, — день скінчився і більше нічого не буде, ніяких подій. Не знав я, що мене чекає найголовніше пригода, — навіть не акула, а цілий кит.

Спати мені не хотілося — я вдень виспався. Вийшов я з куреня, сів на березі, обхопив руками коліна, а думки різні в голові копошаться — про село, про школу, про тебе (щось ти там зараз поробляєш — давно спиш, повинно бути)…

Молодий місяць через хмаринки вийшов, як шабля козацька, — висвітлив плесо тьмяно–срібним світлом. Невидимі качки просвистіли крилами над головою — і тихо. Вітру немає, і навіть завжди шарудливі очерети мовчать, не шепочуться між собою. Я дивлюся на плесо і думаю.

І раптом тінь лягла на плесо, довга–довга. Через очеретів виплив човен — без звуку, без єдиного сплеску, як привид. І це було найстрашніше (як уві сні). У човні на повний зріст стояв хтось високий і довгим веслом правил. Я закліпав — не примарилося чи… Ні! Човен плив прямо до острова. Збільшувався, збільшувався, як на екрані в кіно; у самого берега повернув і зник за прибережними кущами.

Серце моє забилося. Хто це? Водяний? Лісовик? Нечиста сила?… Та що я! Це ж тільки старі неписьменні бабки вірять у всю цю чортівню. А я вірю в радіо, в телевізор, у космічні ракети! Ні, дурниці, не треба боятися!… І раптом я згадав Гуньку… Того самого блаженненького, ненормального Гуньку, який два роки тому пропав, зник у плавнях… Гунька! А що, якщо це Гунька! Що, якщо він теж, як і я, живе у плавнях на якомусь безлюдному острові! Гунька! Він же не в собі, він же нічого не тямить. Він може побачити мене, подумати, що я якийсь злий дух (чого б це, питається, звичайному, нормальному хлопцеві вночі робити в плавнях!), І задушить. Задушить — і нічого йому не доведеш. Хоч кричи, хоч плач, хоч благай… Наче черви поповзли в мене по спині — мокрі, слизькі й холодні. І немов петлю хтось затягував на шиї — здавило горло, дихнути важко.

Я завмер, прислухаючись. Навіть серце, здавалося, зупинилося, щоб я краще чув. Через кущів долинув сплеск, щось плюхнулося в воду — ніби когось з човна скинули. Може, це Гунька привіз когось і втопив… І тепер моя черга… Я не міг більше сидіти на місці. Зробив задерев'янілими ногами кілька кроків у темряву до куреня. І раптом на когось наштовхнувся… Хтось величезний вхопив мене цупкими руками за плечі. Я брикнув ногами, сіпнувся, впав. Хтось навалився на мене, дряпнув по обличчю і…

Тут розповідь Робінзона Кукурузо обривається, бо Павлуша в цьому місці ахнув, перебив, і почалася розмова, якого читач не зрозуміє, поки не почує про те, що сталося в той день і в ту ніч з Павлушею Завгороднім

Глава X Глава, яку розповідає Павлуша Завгородній. Про те, що він робив у той день і в ту ніч

Залишив я, значить, Робінзона Кукурузо на острові і попрямував додому. Не встиг я проплисти півдороги, як сталося зі мною пригода. Дивлюся, в човні щось дуже багато води — майже половина. А хвилі немає, і бортом я не зачерпував. Що таке? Став придивлятися, глядь — а в днище, якраз посередині, дірка (три пальця всунути можна), і вода звідти б'є, навіть булькає. Ми колись саме з цією діркою найбільше і намучилися, березовий затичку вганяли, мастикою замазували. І ось вилетіла ця затичка і невідомо куди поділася, вода б'є, як з труби, що в задачах з арифметики — «через одну трубу вливається, з іншої виливається». З тією тільки різницею, що тут лише «вливається». І відповідь у цій задачі один, і дуже для мене неприємний. Не пройде і п'яти хвилин, набереться води до країв і… Без човна до села не допливу — дуже далеко. Та й стебла латаття, і водорості такі, що вмить ноги і руки обплутають, і від мене залишаться тільки бульбашки на воді. Замерзло у мене все всередині, затремтіло, а зверху піт виступив. «Невже кінець? — Думаю. — А я ж тільки в шостий клас перейшов. Я жити хочу. Я вирости хочу. І льотчиком стати… І на Гребенючка одружуватися (якщо нікого іншого не зустріч)лишив я, значить, Робінзона Кукурузо на острові і попрямував додому. Не встиг я проплисти півдороги, як сталося зі мною пригода. Дивлюся, в човні щось дуже багато води — майже половина. А хвилі немає, і бортом я не зачерпував. Що таке? Став придивлятися, глядь — а в днище, якраз посередині, дірка (три пальця всунути можна), і вода звідти б'є, навіть булькає. Ми колись саме з цією діркою найбільше і намучилися, березовий затичку вганяли, мастикою замазували. І ось вилетіла ця затичка і невідомо куди поділася, вода б'є, як з труби, що в задачах з арифметики — «через одну трубу вливається, з іншої виливається». З тією тільки різницею, що тут лише «вливається». І відповідь у цій задачі один, і дуже для мене неприємний. Не пройде і п'яти хвилин, набереться води до країв і… Без човна до села не допливу — дуже далеко. Та й стебла латаття, і водорості такі, що вмить ноги і руки обплутають, і від мене залишаться тільки бульбашки на воді. Замерзло у мене все всередині, затремтіло, а зверху піт виступив. «Невже кінець? — Думаю. — А я ж тільки в шостий клас перейшов. Я жити хочу. Я вирости хочу. І льотчиком стати… І на Гребенючка одружуватися (якщо нікого іншого не зустріч) ». Ні. Ні в якому разі не можна гинути. Треба негайно до якого‑то–острову пристати, дірку закрити і воду вичерпати. Натиснув я на весло. А кругом суцільні очерети — землю не видно. А вода все прибуває і прибуває — вже під колінами мені лоскоче. Я головою на всі боки кручу — сушу, землю виглядаю. Нарешті помітив острівець і з усіх сил — туди. Пристав якраз вчасно, бо від човна моєї залишилося тільки сантиметра два над водою — така собі рамочка з бортів пливе, — в середині вода і зовні вода, і рівень тієї води однаковий. А я в цій рамочці як портрет. Ще б трохи, і ніхто б мого портрета більше не побачив. Вискочив я, почав човен тягти — треба ж воду вилити. Тягну, а вона не тягнеться. Тягну, а вона не тягнеться. Ніби цвяхами до дна прибита. Що робити? Невже не витягну ніколи?! Що ж це виходить? Виходить, що я теж на безлюдному острові. Ой–ей–ей! Я не хочу! Я додому хочу. У мене ж немає нічого з собою. Голий пуп під сорочкою. Навіть ножика немає в кишені. Я ж не готувався зовсім. Це Кукурузо готувався. У нього все є. Їжі ціла торба, ліхтарик, навіть рушниця, не кажучи вже про вудках і черв'яків. І острів він вибрав хороший. А це хіба острів! Це кізяк якийсь, а не острів. І за розміром, і за якістю. Ні деревця, ні кущика. Навіть суші справжньої немає. Сісти ніде. Суцільний бруд смердюча. Якщо жити на ньому, так тільки як лелека, одну ногу підібгавши. А я не лелека. Я п'ятикласник, в шостий перейшов. Я не можу жити на цьому острові. Помру я тут. Люди! Де ви?! Караул!. Ні. Ні в якому разі не можна гинути. Треба негайно до якого‑то–острову пристати, дірку закрити і воду вичерпати. Натиснув я на весло. А кругом суцільні очерети — землю не видно. А вода все прибуває і прибуває — вже під колінами мені лоскоче. Я головою на всі боки кручу — сушу, землю виглядаю. Нарешті помітив острівець і з усіх сил — туди. Пристав якраз вчасно, бо від човна моєї залишилося тільки сантиметра два над водою — така собі рамочка з бортів пливе, — в середині вода і зовні вода, і рівень тієї води однаковий. А я в цій рамочці як портрет. Ще б трохи, і ніхто б мого портрета більше не побачив. Вискочив я, почав човен тягти — треба ж воду вилити. Тягну, а вона не тягнеться. Тягну, а вона не тягнеться. Ніби цвяхами до дна прибита. Що робити? Невже не витягну ніколи?! Що ж це виходить? Виходить, що я теж на безлюдному острові. Ой–ей–ей! Я не хочу! Я додому хочу. У мене ж немає нічого з собою. Голий пуп під сорочкою. Навіть ножика немає в кишені. Я ж не готувався зовсім. Це Кукурузо готувався. У нього все є. Їжі ціла торба, ліхтарик, навіть рушниця, не кажучи вже про вудках і черв'яків. І острів він вибрав хороший. А це хіба острів! Це кізяк якийсь, а не острів. І за розміром, і за якістю. Ні деревця, ні кущика. Навіть суші справжньої немає. Сісти ніде. Суцільний бруд смердюча. Якщо жити на ньому, так тільки як лелека, одну ногу підібгавши. А я не лелека. Я п'ятикласник, в шостий перейшов. Я не можу жити на цьому острові. Помру я тут. Люди! Де ви?! Караул!

Ну так! Докличешся тут людей! Тільки жаби квакають… Ніхто тут тебе не врятує, якщо сам не врятуєшся, дорогий товаришу Завгородній! Треба, треба рятуватися.

Тьопаю я по бруду навколо човна, носом шмигають, що робити — розуму не прикладу. Пробував воду з човна вичерпувати. Та де ж її вичерпаєш, якщо вона знову через дірку набирається. Це все одно що річку вичерпувати. А що, якщо дірку чимось заткнути? Ідея! Нарвал я пучок трави, яка одна тільки на острові і росла, намацав дірку, заткнув. Знову почав вичерпувати. О! Пішло діло! Хоч помаленьку, але пішла. Сантиметр за сантиметром борти човна з–під води виростають. Вже й на берег тягти можна.

Крекчучи, потягнув. Потяг. Є! Тепер треба нахилити човен — воду вилити, яка вже не вичерпується. А ну–ну! Ох і важко! Червоні круги перед очима пішли. А ну ще трохи! А ну!… Ф–фу! Нарешті! Молодець, Павлуша! Хлопець ти будь здоров! Ого–го–го! Стоголосою луною покотилася в плавнях радість моя нестримна… затикай тепер дірку трохи краще, щоб знову нічого не трапилося.

Помахав я острову, якому так і судилося залишитися на віки вічні ненаселеним, і поїхав. До села дістався вже без пригод. Тільки по дорозі весь час на дірку поглядав (чи не тече) і кілька разів зупинявся, щоб перевірити. Трохи води, звичайно, просочувалося, але це не страшно.

Приїхав я і відразу взявся човен лагодити. До обіду провозився, але всі дірки заново законопатили і гарненько просмолив.

Поки зайнятий я був роботою, то ще нічого, а от коли скінчив, коли вийшов після обіду на вулицю, коли глянув на високу тополю за воротами, у якого ми щоранку зустрічалися з Кукурузо, щоб не розлучатися вже до самого вечора, то така туга мене охопила — хоч плач. Такий порожній здалася мені вулиця, все село, весь світ — як острів безлюдний. Є люди, і немає їх, тому що немає серед них друга мого кращого. Тиняюся я по селу, місця собі не знаходжу. І кожен куточок, кожен кущик і деревце кожне про нього мені нагадують. Ось тут ми в цурки–палки завжди грали… У цих кущах ховалися, коли щиглів ловили… На цьому дереві змагання верхолазів влаштовували. Пам'ятаєш, як ще тоді гілка піді мною обламалася і я догори ногами на сучку повис, а потім впав прямо на голову і думав, що голова моя у плечі зовсім влізла — дихнути не міг. Ха–ха!

А втім, ти не сміявся, ти мені штучне дихання робив. Думаєш, я це забуду!…

І на велику китайську стіну я не можу дивитися. Там, за стіною, наш спільний ворог — Книш, якого мені тепер доведеться одному вистежувати і виводити на чисту воду. Ех, як тоскно займатися таким цікавим справою одному!

А он верба над річкою стоїть. Чи знайдеться тепер хто–небудь з хлопців, хто стрибне з неї в воду. Ні, не знайдеться. Так і залишиться твій рекорд неперевершеним навіки. Ех, друг мій, друг, скільки б ще ти міг встановити таких рекордів!

До пізнього вечора блукав я в самотині по пам'ятних для нас місць.

Нарешті ліг спати.

Я лежу, і не спиться мені. Я думаю. За вікном темно — хоч око виколи. На небі ні зірочки — хмарно.

Що робить там, на безлюдному острові, друг мій Кукурузо? Спить чи що?… Навколо нікого. Догорів багаття, і з усіх боків насуваються чорні химерні страшні тіні… А він один, ні з ким словом перекинутися, тільки слухає, як стукає його серце…

А що, якщо трапилося з ним що–небудь? І кричить, і кличе він на допомогу, і ніхто–ніхто не чує, тільки банькаті жаби байдуже кумкають у відповідь, та качки в очеретах крякають, та відлуння стоголосе котиться–котиться плавнями і не докочується до людей, губиться в густих очеретах. Хто ж допоможе йому?

Я лежу, напружився весь, затамував подих. І раптом почулося мені, що десь далеко–далеко пронеслося тонке й тужливе: «А–а-а–а-а!…» Чи то ледь чутний гудок паровоза на далекому полустанку, чи то дійсно голос–не розбереш… Але я чомусь впевнений, що друг у біді. І ніхто, ніхто не знає, де він. Крім мене. І ніхто дороги туди не знайде. Крім мене. І ніхто не допоможе йому. Крім мене…

Ні, не можу я спокійно спати, коли друг у біді. Не можу.

— Мамо, — кажу, — я піду в двір спати. На сіно. Душно дуже.

- Іди, — спросоння говорить мати. — Тільки ковдру візьми, сховайся добре.

Я беру ковдру і виходжу з хати. І відразу потрапляю в густу і навіть ніби липку темряву. Іду майже навпомацки, як сліпий. Щоб ненароком не рипнути хвірткою, прокрадаюся в сад і вже там перелазив через паркан. Іду по селу, немов по лісі — темінь і тиша. Лише в одному місці миготить вогник. Це на стовпі біля сільради горить ліхтар. Вітер хитає його, і круглу пляму світла ковзає по землі, немов гойдалки. А далі знову темрява. Я двічі вже спотикався і мало не впав. Ось і річка. Тут трохи світліше. Тьмяно блищить вода. Я сідаю в човен, обережно, щоб не замочити, кладу на ніс ковдру (чого я його взяв — сам не знаю) і вирушаю. Руки мої — ніби не мої. Гребуть механічно — я їх не відчуваю. І все тіло — не моє: якесь дерев'яне. Ніби не в дійсності все відбувається, а в бреду якомусь.

Аби не збитися зі шляху, аби не заблукати!… Перший плесо. Стружка. Другий плесо. Тепер направо… Он той гнилий острівець, на якому я мало не залишився назавжди… Правильно. Правильно я пливу. За хмар визирнув місяць, і не тільки в плавнях, айв душі моїй одразу стало світліше і веселіше. Ще трохи, ще… Вже близько. Ось ще ця стружка, потім поворот і — наче з вузенької вулички виїхав я на величезну площу. Широкий рівний плесо відбивав рогата місяць і срібні кучері залитих сяйвом хмар, і здалася мені раптом зелена громада острова гігантською казковою горою серед безкрайнього моря, і до гори тієї далеко–далеко, на горизонті вона, а сам я маленький–маленький, як комашка. Здавалося мені, що я навіть чудові міста на схилах гори з церквами, з палацами, з високими вежами (то химерно переплелися вербові гілки) і вершників бачу, які мчать по звивистих гірських дорогах, і навіть чую цокіт копит (це дзвенить у мене у вухах від тиші)…

Ось адже часом примхи.

І тим неправдоподібніше і фантастичнее здалося мені те, що я раптом побачив наяву. А побачив я величезну сіру постать в човні у самого берега — ніби Гулівер вторгся в країну ліліпутів. Я здригнувся від несподіванки. Хто це? Кукурузо? Але в нього ж немає човна! Рибак якийсь? Але рибалки ніколи так далеко не запливають у плавні, та ще вночі. Риба і у самого села прекрасно ловиться…

Лиходій? Пірат?… Серце моє покотилося–покотилося кудись вниз… Тим часом човен зникла за прибережними очеретами. Мені так хотілося повернути і як можна швидше рвонути назад. Але я втримався.

Адже там, на острові, Кукурузо, мій друг, зовсім один. Я ж пливу до нього на допомогу. І, може, саме в цю хвилину моя допомога йому найпотрібніше. Адже у мене човен. І якщо незнайомець, якого я тільки що бачив, дійсно небезпечний злодій і хоче заподіяти моєму другові зло, я врятую одного, ми втечемо на човні. Швидше, швидше! Я наліг на весло і направив човен до берега. Пристав, виліз і обережно почав крастися в глиб острова. Кукурузо, певно, в курені — швидше за все, спить і нічого не підозрює, — не чути ні звуку. Звати його небезпечно — відразу залучиш увагу незнайомця.

Ох, як темно, які хащі! Нічого не видно… Раптово, десь там, за очеретами, де був незнайомець, щось шубовснуло в воду. Серце моє зупинилося. Що це?… Що?… Ой! А що, якщо це… якщо це він уже втопив мого друга! Мене кинуло в холодний піт. Пройшла хвилина… друга. Я стояв в цілковитій темряві, витягнувши вперед руки, і не міг поворухнутися. І раптом… раптом на мої руки хтось натрапив. Величезний, як ведмідь. Руки мої самі собою стиснулися, вчепилися в його груди. В наступну мить я відчув страшний удар по ногах і полетів на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, він підбив мене і кинув на себе (є такий прийом в боротьбі самбо, ми з Кукурузо його знаємо). Я скрикнув і скажено замолотив руками і ногами, вириваючись. Дряпнув по чомусь м'якому — здається, по обличчю, з усіх сил рвонувся, скочив на ноги і кинувся бігти. Я мчав крізь гущавину, ламаючи гілки, спотикаючись і наштовхуючись на дерева. Але я не відчував болю ні від подряпин, ні від ударів. З розгону я вскочив у човен і, схопивши весло, став відгрібати від берега.

Ніколи я не гріб так відчайдушно — човен летів, як ракета. Весь час я панічно оглядався — чи не женеться за мною він. Ні. Погоні не було видно… Отямився я лише тоді, коли пристав до берега біля села. Я весь час тремтів від напруження, від утоми, від страху. Але, незважаючи на втому, по селу я теж не йшов, а майже всю дорогу біг — у цілковитій безпеці я міг відчувати себе тільки в своєму дворі. Мокрий кінець ковдри (я таки замочив його) тьопав мене по спині, немов підганяв… Як колода, впав я у сіно біля сарая і довго лежав не рухаючись, наче без свідомості, — приходив до тями. В голові одна за одною проносилися картини щойно пережитого. Що ж сталося?… Хто це був?… Невже Кукурузо загинув? Що робити?…

Може, розбудити батька, все розказати, зібрати людей і — туди… А якщо Кукурузо не загинув? Якщо моя сутичка з незнайомцем (тепер я вже майже пишався нею) розбудила його і дала можливість благополучно уникнути зустрічі з лиходієм? Але я не був упевнений в цьому. І тоді, якщо я приведу людей, таємниця Кукурузо розкриється і вийде, що я змінив… О ні! Змінити другу — ні за що! Я ніколи не піду на зраду. Все, що завгодно, тільки не це. Але що мені робити? Що ж робити?… Довго я мучився, але так нічого і не зміг придумати. Нарешті втома і сон здолали мене і я заснув…

Нічне пригода було таке неправдоподібне, що коли я вранці прокинувся, то подумав — не наснилося чи це мені…

Але от до мене підійшла мати, схилилася:

— Ну як спалося надворі, синку?… О, чого це в тебе ковдру мокре? Хіба вночі дощ був?

— Так це… це… я… води захотілося, кружку сюди взяв і розлив ненароком.

Добре, що мати поспішала доїти корову і не стала допитуватися.

Нічне пригода згадалося мені в усіх подробицях. Але тепер воно чомусь не здавалося мені таким жахливим, як вночі. Може, тому, що ранок був сонячний і веселий, а, як ви знаєте, всі нічні страхи проходять вранці. Вночі все здається страшнішим від того, що темно і тихо і люди сплять. А вранці світить сонце, щебечуть птахи, гримлять відрами жінки біля колодязів і всюди люди. Я був бадьорий і сповнений енергії. На острів, негайно на острів! Дізнатися, як же там, чи живий…

Вмиваючись на швидку руку, я побіг у хлів. Мати ще доїла корову.

— Мама! — Крикнув я. — Дайте молока, будь ласка, швидше, тому що я біжу.

— Куди це ти? Зараз снідати будемо.

— Так я потім. Я не хочу. Я молока тільки. Я з хлопцями домовився на рибалку.

Ти хоч хліба візьми.

Випив я одним залпом стакан молока, відрізав великий шматок хліба — за пазуху і на вулицю щодуху. За ворота вибіг і з розгону прямо на діда Вараву налетів — трохи з ніг не збив. Він навіть похитнувся.

Тю на тебе! — Буркнув сердито. — Бач розігнався — як заєць з чужого поля.

— Вибачте!… Здравствуйте, діду!

— Здоров. Куди це тебе несе? Людей з ніг збиваєш.

— Так я на річку, на рибалку з хлопцями домовився.

— Проспав? — Уже співчутливо й водночас докірливо запитав дід.

— Ага!… Так я побіжу! Вибачте! — А сам думаю: «Ех, не знаєте ви, нічого не знаєте, куди я поспішаю. Якби знали, не те б заспівалиАга!… Так я побіжу! Вибачте! — А сам думаю: «Ех, не знаєте ви, нічого не знаєте, куди я поспішаю. Якби знали, не те б заспівали »..

Глава XI Цей пірат

З хвилюванням підпливав я до острова. І чим ближче підпливав, тим сильніше билося моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий…

І раптом — ого–го–го–го–го!… Я побачив Кукурузо. Живий і неушкоджений стояв він на березі, висунувши з кущів голову, і радісно усміхався мені. Тільки ніс у нього був облуплений, і праву щоку навскоси перетинала свіжа подряпина. Але що таке подряпина на щоці такого геройського хлопця, як Кукурузо? Ніщо! Коли я пристав до берега, мені хотілося кинутися і обійняти його на радощах, але я стримався. Я лише штовхнув його в плече і спитав:

— Ну як? Як ти тут?

— Нічого, — ляснув він мене по животу і одразу додав, взявшись рукою за щоку і похитуючи головою: — Тут таке було–о-о…

— Що?! — Запитав я як ні в чому не бувало, ніби й не підозрював нічого.

— Та все одно, ти не повіриш, подумаєш, що я брешу…

— Ну?

— Пірати на мене напали вночі. Ось тобі й ну! Бився я. Так бився, як ніколи в житті! Думав, що загину. Ось бачиш… — Він тицьнув пальцем у подряпину на щоці, потім задер сорочку і показав синець на боці.

— Ну? Ну? — З нетерпінням запитав я. — Як же це було?

— Почекай. Я все по порядку… — І Кукурузо почав розповідати мені те, що ви вже знаєте.

Коли ж він дійшов нарешті до опису бійки з незнайомцем — як той брикнув Кукурузо, як потім впав на нього і почав дряпатися, — у мене в животі раптом щось засміялося, прощекотало в горлі і вирвалося з рота коротким хихикаючи. Кукурузо ображено хмикнув:

— Ти що — дурний? Тобі, звичайно, смешочкі. Спробував би ти.

— А ну повтори ще, як все було — про цю бійку, — попросив я. Кукурузо повторив. Я похитав головою, зітхнув і сказав:

— Це я був.

Кукурузо вирячився на мене як баран на нові ворота, потім мовчки склав дулю і підніс до мого носа:

— На!

Я відвів його дулю і повторив:

— Це точно був я… Дивись. — Я відвернув штанину і показав на нозі під коліном здоровенну садно. — Твоя робота.

І я розповів йому все, що трапилося зі мною цієї ночі. Кукурузо тільки очима кліпав.

— Так виходить, що це… що це… ми з тобою билися?… А мені здалося, що був хтось здоровенний такий…

— А мені, думаєш, немає. Прямо велетень! Ми глянули один на одного і засміялися.

— Ось здорово!…

— Ось це так!

- І як я міг не впізнати тебе?

— А я?

— Хоч би слово сказав.

— А ти чого ж як води в рот набрав?

— З переляку.

— «З переляку»!

— А незнайомець, значить, і не вилазив з човна?

— Не вилазив.

— А куди ж він подівся потім?

— Зник кудись. Поїхав. Я на дерево з переляку махнув — всю ніч, як мавпа, на гілці просидів, до світанку. І очей не стулив. Тільки як розвиднілося, вниз спустився та подрімав небагато.

— А чого він приїжджав, як ти думаєш?

— А я знаю? Вже не в гості до мене, у всякому разі.

— А ти чув, як у воду шубовснуло щось?

— Чув, звичайно. У мене в животі навіть тенькнуло.

— Може, це вбивця небудь жертву свою втопив. Або злодій скарб ховав… А?

— Хто його знає. Пішли глянемо, що там робиться.

— А ти хіба не дивився ще?

— Не встиг. Тільки зібрався — як ти приїхав. Та й з берега погано — там очерет густі дуже. На човні треба.

Ми сіли в човен і почали огинати острів, наближаючись до того місця, де вночі був незнайомець. І хоч був ранок і світило сонце, серця наші бились тривожно — ми не знали, що нас чекає там, за очеретами. А що, якщо справді щось жахливе… Я гріб, а Кукурузо сидів на носі, вдивляючись вперед. Човен повільно обгинала прибережні очерети. Мені через очеретів ще нічого не було видно, коли Кукурузо раптом вигукнув:

— О!… Все ясно!

Я натиснув на весло і через секунду побачив сам: на темній воді гігантським пунктиром біліли поплавці великий рибальської мережі.

— Так ось воно що! Ось що шубовснули у воду! Ти прав, Кукурузо. Це був пірат. Справжнісінький пірат. Браконьєр.

О, ми знали, ми добре знали, що це таке — браконьєр! Браконьєр — це не мисливець, це не рибалка, це лиходій, вбивця. Я пам'ятаю, як одного разу взимку дід Варава привіз додому на санях смертельно пораненого лосеняти. Якийсь браконьєр підстрелив його, але зауважив мисливців і втік. Лосенок лежав нерухомо, і лише губи в нього тремтіли, ніби він хотів щось сказати, і очі дивилися зі смертельною тугою, здавалося, ось–ось заплачуть. Я і зараз бачу ці очі. Як не намагався дід Варава — врятувати лосеняти було вже неможливо…

Ми ненавиділи браконьєрів. Ловити рибу великою мережею було браконьєрством. Це не була спортивна ловля. Це було хижацьке, розбійницьке винищення риби. Ми добре знали це.

— Ну що? Що ти скажеш? — Запитав Кукурузо. — Хто це міг бути?

— Не знаю. Невже хтось з нашого села?

— В усякому разі, браконьєр. Це факт. Що ж будемо робити?

— Не знаю. Їхати в село повідомити? Не встигнемо. Він ось–ось приїде вибирати. Раз вночі ставив і на світанку ще не вибрав, значить, з хвилини на хвилину приїде. Це точно. Може, він уже пливе десь тут, за очеретами.

- І ми будемо стояти і дивитися?

— А що ж ти йому зробиш? Не дозволиш? Та він нас тут втопить, як кошенят. Ніхто й знати не буде. І не почує і не побачить…

— Заєць ти полохливий!

Ти дуже хоробрий! Всю ніч на гілці просидів, як курка на сідалі.

— Звичайно, якщо ти будеш тари–бари розводити, так він приїде, і ми нічого не встигнемо.

— А що ти хочеш встигнути?

— «Що, що»!… Давай хоч рибу виберемо і випустимо, щоб йому не дісталася…

— А якщо він нагряне?

— Ну ти як Карафолька! «Якщо, якщо»! Якщо тільки мовою базікати, так, звичайно, нагряне і… А ну тебе! — Кукурузо перехилився через борт, схопив кінець мережі і потягнув в човен. І відразу забився, заблискав на сонці великий, круглий, як тарілка, карась. — Ну ж, допомагай!

Я кинувся допомагати… Зроду не бачив я стільки риби, і такої великої. Ми вибирали її і відкидали в воду подалі від човна, щоб вона знову не потрапила в мережі. Ми поспішали, весь час озиралися, боячись, що ось–ось з'явиться господар мереж. Ми до крові іскололі собі руки об гострі плавники йоржів, порізали пальці об зябра щук. Але ніколи було звертати на це увагу. А одна щука… Ох же щучіще! Ми ледве перетягнули її через борт. Ну як теля прямо! Більше метра завдовжки. Цілу хвилину ми не могли відірвати від неї захоплених очей. Все‑таки ми були рибалки. Зроду нам не доводилося тримати в руках такої щуки. І, може, й не доведеться ніколи. Ми разом зітхнули і, крекчучи від натуги, шубовснув її в воду. На прощання вона так вдарила хвостом, що ледь не перекинувся човен.

Виплутуватися рибу з мереж ставало все важче — ми втомилися. А вибрали тільки половину.

— Знаєш що, — сказав я, рішуче шморгнувши носом, — ріж мережа ножем! Щоб вона пропала, ця браконьєрська мережа! Чого її жаліти?

— Правильно, — сказав Кукурузо, витяг з кишені мій колишній гострий, як бритва, ніж, і справа пішла веселіше…

Нарешті остання рибина була випущена на волю. Ми кинули мережі назад у воду, і Кукурузо сказав:

— Ну все, тепер гайда!…

Нам дуже пощастило, просто здорово. Тільки ми витягнули на берег човен, тільки замаскували її в кущах, як заочеретами, там де ми щойно були, пролунали голоси. Спершу ми не чули, про що говорять. Розрізняли тільки, що один голос чоловічий, інший жіночий. Потім ми обережно підібралися до самого очерету, навіть у воду залізли, — прислухалися.

— Що за чорт… немає нічого, — бубонів чоловічий голос.

— Тому що ти, напевно, ставив так! Тюхтій! — Роздратовано скрипів жіночий.

— Та так само, як завжди, ставив! І в тому ж місці. Завжди стільки риби було, а тут…

— О, дивись, і мережа порвана!

— Ох ти! У самому справі! І тут… і тут… Що ж це таке?

— А то таке, що ти порвав її, негідник! Скільки разів я тобі казала, щоб ти обережненько! Такі гроші віддали за цю мережу! А тепер! Плакали мої грошики. Ой, горе ж моє, горе з таким чоловіком! Ну дивися, ну дивися, що стало з мережею! О господи!

— Та не винуватий я, їй–богу, не винний. Не рвав я мережі. Цілісінький вчора були. Щоб я бога не бачив!

Ми принишкли, завмерли за очеретами.

— Книші! — Ледве чутно шепоче Кукурузо.

Я мовчки киваю головою. Я давно вже дізнався голосу, а це: «Щоб я бога не бачив!» — Розвіяло останні сумніви.

Глава XII Несподівані гості. Ігор, Валька та інші

Я не знаю точно, що відчувають прикордонники, коли лежать в засідці і чують розмову шпигунів, але мені здається, що ми відчували щось дуже схоже. Ми забули про все на світі. Ми думали тільки, щоб не пропустити жодного слова і щоб не видати себе.

Шлеперка говорила роздратовано і сердито:

— Ну! Ну що я тепер людям скажу?! Завтра ж увечері приїдуть. Близький тобі світ — з Києва мотоцикл ганяти. Та й гроші пропадуть… Всю ніч сьогодні будеш сидіти, поки мережі не починаєш. Щоб завтра мені ввечері поставив! А я вже їх якось умовлю переночувати. Доведеться за півлітра збігати… Ох, горе моє! Ну, почекай! Я тобі цього пів–літри не прощу! Це сліз моїх півлітра! Дорого тобі обійдеться ця півлітра, нелюд!

Книш тільки зітхнув.

— Ну давай, давай поїхали вже. Колупається, як неживий!

Це були останні слова, які ми почули. Через очеретів нам не було видно Книшів, і тому ми ще кілька хвилин напружено прислухалися, поки не переконалися, що їх вже немає.

— Так! Тепер все ясно, — сказав нарешті Кукурузо.

— А ти думав — шпигун.

— А що? Може і шпигун. Суслик, а не людина. Довгоносик.

— Так, тепер зрозуміло — і та торгівля в парку, і ті здоровані на мотоциклі, і все інше. Ось гадюка! Так він всю рибу знищить.

— Що ж будемо робити? Завтра він знову поставить мережі і якщо… Кукурузо не договорив. Раптом з плеса долинула дзвінка пісня:

Хай завжди буде сонце,

Хай завжди буде небо,

Хай завжди буде мама,

Нехай завжди буду я!

Голоси були хлопчачі і дівчачі — бадьорі голоси. Здавалося, що прямо по воді і болоту крокує крізь очерети веселий піонерський загін. Ми здивовано переглянулися. Що таке? Потім схопилися і побігли на берег — туди, звідки видно було плесо. Але нічого не побачили — заважали очерети.

— А ну гайда на дерево! — Крикнув Кукурузо.

Ми швидко видерлися на стару вербу, під якою стояв курінь, — це було найвище дерево на острові. І тоді побачили: з стружки на плесо випливали, ніби лебеді, шлюпки. В шлюпках сиділи піонери в білих майках, в білих панамках. У першій шлюпці стояв на весь зріст стрункий високий хлопець у білих штанях, без майки.

Це був, напевно, вожатий. Під бронзовою шкірою його виділялися могутні м'язи. Здавалося, цей хлопець зійшов прямо з фізкультурного плаката: «Готуйся до здачі на значок ГТО!»

Але ось пісня скінчилася, і вожатий голосно сказав: — Друзі, пропоную на цьому острові зробити зупинку. Як ви вважаєте, товаришу штурман? — Схилився він до маленького вилицюватому хлопчині з насупленими бровами, який сидів на кормі.

Тільки так! — Дуже серйозно відповів той. Всі чомусь засміялися.

— Тоді тримайте курс на острів, штурман! — В тон йому сказав вожатий.

— Тільки так! — Повторив хлопчина.

І знову всі засміялися. Але на штурмана це не справило жодного враження. Він навіть бровою своєї нахмурений не повів.

Одна за одною шлюпки пристали до берега. І острів вмить перетворився на піонерський табір: сміх, крики, біганина. Хтось грав у м'яч, хтось вже плескався у воді, хтось ловив сачком метеликів.

Ми сиділи на дереві, не знаючи, що нам робити — показуватися чи ні. Втім, довго вагатися нам не довелося. Якась висока голінасті дівчинка натрапила на курінь і вигукнула:

— О! Дивіться! Тут хтось живе!

Всі збіглися. Підійшов і вожатий… Смаглявий спритний хлопчисько з фотоапаратом через плече шмигнув у курінь і відразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний ліхтарик, який я привіз Кукурузо з Києва.

— Ліхтарик, — пояснив він, — механічний. З магнето. Дає струм лише тоді, коли натискаєш на цю ручку.

І почав жікать, показуючи. Кукурузо неспокійно засовався на гілці. Голінасті дівчисько теж прошмигнула в курінь і витягла звідти рушницю.

— Дивіться, сьогодення, мисливську…

— Ой, обережно: може, вона заряджена. Ще вистрілить випадково! — Заверещав хтось із дівчаток.

Кукурузо не витримав:

— А ну не чіпайте!

Всі відразу підняли голови. Ховатися більше не було сенсу. Ми злізли з дерева. І відразу нас обступили піонери.

— А хто ви такі?

— Що ви тут робите?

— Це ваш курінь?

- І рушниця ваше?

— Ви мисливці?

— Ви тут живете?

Я розгублено подивився на Кукурузо. Він спохмурнів і мовчав.

— Так, вони, напевно, просто рибалять тут…

— Або з дому втекли.

— Або в індіанців грають. Як «Маленькі дикуни» Сетона–Томпсона. Пам'ятаєте?

— Або в робинзонов… Правда ж?

Я зовсім розгублено глянув на Кукурузо. Мій друг густогусто почервонів. І раптом сказав:

— Ні в що ми не граємо… У нас відповідальне завдання. Ми браконьєра ловимо.

— Ну–у?

— Ось це здорово!

— А хто ж вам доручив?

— Чому це нам хтось повинен доручати? — Зневажливо хмикнув Кукурузо. — Ми його самі вислідили і самі ловимо.

Помітивши, з яким серйозним інтересом дивляться на нього піонери, Кукурузо зовсім осмілів:

— А ну поклади рушницю. І ліхтарик віддай.

Ліхтарик і рушниця негайно були покладені на місце.

— А все‑таки, як ви вистежили браконьєра? І як ви його будете ловити? — Запитав смаглявий хлопчина з фотоапаратом.

- І рушниця у вас теж для цього? Щоб ловити? — Запитала голінасті дівчисько.

Я вирішив, що треба перевести розмову на щось інше.

— А у вас що–похід? — Поспішно запитав я. — Або просто так — прогулянка? І звідки ви взагалі прибутку?

— Ми з Києва. Юні слідопити. У нас похід по місцях партизанських боїв, — охоче пояснив хлопець з фотоапаратом.

— Тільки так! — Підтвердив штурман.

— Ми вже додому повертаємося. Три тижні в поході — додала голінасті дівчисько.

— Не перебільшуй, Валька! Не три тижні, а дев'ятнадцять днів. Сьогодні двадцятий, — втрутилася в розмову остроносенькая дівчинка в окулярах.

— А ви не боїтеся заблукати в наших плавнях? Вони ж знаєте які!

— Та в нас же і карта і компас. Чого ж боятися!

— Послухай, Ігор! — Звернувся до хлопчині з фотоапаратом вожатий. — Треба ось що з'ясувати. Якщо хлопці справді ловлять браконьєра, може, ми їм тут перешкодимо. Нас багато, ми шумимо — ще злякай його. Ви не соромтеся, скажіть — якщо так, ми можемо переїхати в інше місце. Нам же все одно.

Ми з Кукурузо переглянулись.

— Та чого там, залишайтеся, — сказав Кукурузо. — Він приїде тільки вночі, та й то не сьогодні, а завтра. Так що до завтрашнього вечора ви нам не заважаєте.

— Ну дивіться, — сказав вожатий і звернувся до піонерів: — Раз так, виймайте продукти, розпалюйте багаття — будемо сніданок готувати.

— Тільки так! — Авторитетно підтвердив маленький вилицюватий штурман.

Піонери одразу знову загаласували і побігли до шлюпок.

— Ти, Ігоре, займись вогнищем, — сказав вожатий. — Ти у нас майстер.

— Підемо, я покажу, де хмиз, — по–хазяйськи запропонував Кукурузо.

І ми втрьох пішли в глиб острова. Йшли і, як завжди буває на початку знайомства, ніяково мовчали — не знали, про що говорити.

І раптом Ігор, не розкриваючи рота (ми це добре бачили), голосно не те гаркнув, не то гавкнув. І відразу десь в середині у нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Таке, знаєте: бз–вз, Дудль–будлеї, бум–бем, бу–га–га… Ми зупинилися і витріщили очі на Ігоря: що за чортовиння!

Він засміявся і пересунув з‑за спини вперед те, що ми вважали фотоапаратом.

— Приймач. Портативний. На транзисторах… на напівпровідниках.

Це я тільки у футлярі від фотоапарату його зібрав. Тому що іншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна.

Ось воно що! Так це переносний маленький радіоприймач. Як ми відразу не здогадалися! Про те, що такі є на світі, ми знали. Я в Києві бачив, та й у нас в сільмазі продавалися колись, «Турист» називаються.

— Хороша штука, — опам'ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо. — Скільки дав?

— Що — дав?

— Ну заплатив скільки?

— Анітрохи. Сам зробив.

— Що–що? — Кукурузо скривився і приставив долоню до вуха, наче недочув.

Я хихикнув.

— Сам, кажу, зробив, — серйозно повторив Ігор. Я ще раз хихикнув.

— Ага, — криво посміхнувся Кукурузо. — Ну да. Я ж і питаю: скільки дав? У нас в сільмазі «Турист» продавався. Тридцять п'ять рублів. Красивий, під перламутр. Ну, а цей скільки?

— Ось дивак, не вірить… Ну, як хочеш…

З кущів вийшов вожатий:

— Про що це ви, хлопці, сперечаєтеся?

— Та нічого, просто так… — махнув рукою було Кукурузо, але потім, глянувши знизу на вожатого, несподівано єхидно запитав: — Скажіть, а у вас все піонери такі от… або тільки цей?

— А що таке?

— Та нічого… Просто він говорить, що цей промінчик сам зробив… Може, он та дівчинка справжній автомобіль сама зробила, а той штурман — «тільки так» в космос літав?

— Щодо космосу і автомобіля не скажу, а от приймач він дійсно сам зробив. Це точно. Він у нас молодець! У радіогуртку вже третій рік. Академіком буде.

Вожатий говорив серйозно, без всяких жартів. Не вірити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис і зморщився, як футбольний м'яч, з якого випустили повітря. Глузливі вогники в очах погасли, кінці губ опустилися. Я теж був здивований. Мені чомусь завжди здавалося, що всі ці розумні зразково–показові ученічкі, які майструють діючі моделі кораблів і літаків, випилюють з фанери лобзиком різні мереживні полички і сотворяет інші виставкові штуки, від яких ахають вчителі та батьки, — всі ці «генії» обов'язково повинні бути кволі, довгоносі і в окулярах. І обов'язково «з привітом». Так я завжди думав. А тут перед нами стояв нормальний кирпатий хлопець — мускулистий, засмаглий, по всьому видно, фізкультурник. Його швидше можна було представити на спортмайданчику, серед галасливої ​​ватаги спортсменів, ніж в тихій лабораторії, поглибленим в переплутані нутрощі якогось радіо.

Ми мовчали розгублені і збиті з пантелику.

Вожатий пильно подивився на нас і удавано сердито сказав:

— Що ж ви, братці, розбовталися тут, а хмизу не несете. Люди ж голодні. А ну давайте швидше!

Це відразу вивело нас із заціпеніння. Ми кинулися поспішно (навіть занадто поспішно) збирати сухі гілки.

І через хвилину вже тягли на галявину великі оберемки хмизу. Особливо старався Кукурузо. Він тягнув таку величезну оберемок, що я боявся, щоб він собі живіт не надірвав.

Голінасті дівчинка Валька, побачивши це, захоплено вигукнула:

— Ого–го!

І я не знаю, від чого більше був такий червоний Кукурузо: чи то від напруги, чи то від цього «ого–го». Він взагалі чомусь часто поглядав на ту Вальку. Знайшов на що дивитися!

Страшило якесь! Худе, витрішкуватість, довгонога! Гірше Гребенючка в сто разів!

Всі стояли на галявині і дивилися, як спритно Ігор розпалював багаття. Ти дивись, міської, а вміє…

Незабаром посеред галявини велике багаття вже лизав небо вогненними язиками.

— Ну, а чия черга сьогодні кашовар? — Запитав вожатий.

— Сашка! — Вигукнула Валька.

— Сашко, Сашко! Правильно! — Закричали звідусіль, і всі подивилися на штурмана.

— Твоя? — Запитав вожатий.

— Тільки так! — Сказав той.

— Значить, нам сьогодні везе, — усміхнувся вожатий.

— Щастить! Везе! Юшку! Сашок, обов'язково юшку!

— Ушицю! — Злилися в одне десятки голосів.

— Тільки так, — уперше за весь час посміхнувшись, закивав головою Сашко.

Тепер, коли всі стояли разом біля вогнища, було особливо помітно, що Сашко дуже маленького зросту, нижче всіх. Може бути, тому він і тримався так серйозно й насуплено, щоб здаватися солідніше. А ще було видно, що всі його люблять і якщо жартують над цим його «тільки так», то зовсім не образливо, а швидше ласкаво.

Сашко почав готувати сніданок. Дівчатка, в тому числі і Валька, допомагали йому, чистили картоплю і рибу, яку дістали з сітки, що була прив'язана до корми одного з шлюпок і опущена в воду. Решта піонери розбрелися по острову хто куди. Якось так само собою вийшло, що ми опинилися поруч з Ігорем. Ігор сидів на пеньку і стругав ножем паличку — видно, щось збирався майструвати. Ми з Кукурузо сиділи біля пенька навпочіпки, уткнувшись підборіддями в коліна, і задумливо копирсалися в землі. Потім Кукурузо кахикнув і, насупившись (щоб приховати збентеження), сказав хрипло:

— Дай подивитися… приймач… Можна?

Ігор одразу відклав ножик і паличку:

— А чого ж… Звичайно. Будь ласка. Він відкрив футляр:

— Ось настройка, це діапазони, це гучність, — показав, де що крутити.

Кукурузо схилився над приймачем. Я теж пригнув голову. Кукурузо відштовхнув мене ліктем:

— Не дихай туди. Запітніє і зіпсується. Ігор усміхнувся:

— Та нічого. Від цього не зіпсується.

Кукурузо довго крутив у руках приймач, і ми мовчки слухали голоси далеких країн.

— Да–а… Цінна штука, — сказав нарешті Кукурузо і додав: — Ну, з фізики в тебе, звичайно, п'ятірка?

— П'ятірка, — просто і без хвастощів відповів Ігор.

— А двійки ти хапав коли–небудь? — З надією запитав Кукурузо. — Хоча б з поведінки, по співу, з малювання, чи що? Або круглий відмінник?

— Відмінник, — ніби вибачаючись, сказав Ігор. — Всі учасники нашого походу — відмінники. Таке була умова.

Кукурузо тихо зітхнув.

В цей час з кущів визирнула Валька. Мабуть, дівчинки вже закінчили свою роботу. Я бачив Вальку, а Ігор, який сидів до неї спиною, немає. Валька тихенько підкралася до нього, і я не встиг навіть відкрити рот, як вона зіштовхнула його з пенька. Ігор нічого не підозрював і, звичайно, шкереберть полетів у траву.

— Дами завжди треба поступатися місцем, — сказала Валька, сідаючи на пеньок.

Ігор підвівся і тільки посміхнувся у відповідь.

Ми з Кукурузо здивовано перезирнулися.

Добра справа! Тлумачного хлопця — фізкультурника, який сам змайстрував приймач, якесь довгонога страшило жбурляє на землю, ніби це не хлопець, а мішок з картоплею. А він тільки посміхається…

Спробувала б мені зробити таке навіть Гребенючка, я б їй так дав, так дав, що вона десять разів перекинулася б!

Стривайте, а що це з Кукурузо?

— А ну дай мені! — Нахабно говорить Валька і простягає руку до приймача.

І Кукурузо, теля, спокійнісінько віддає приймач. Ось дурень. Що це — її приймач, чи що? Чого це вона розпоряджається.

Втім, всі ці бадьорі вигуки звучать, звичайно, тільки в моїй душі. Я мовчу. Це ж не мій приймач і не у мене його відбирають.

Валька почала настроювати приймач, по–пташиному схиливши голову на плече і дивлячись в небо. Зловила якусь тягучу мелодію і раптом весело вигукнула:

— О! О!

Ми здивовано подивилися на неї — чого це вона волає? Мрійливо дивлячись на плесо і слухаючи музику, вона тихо сказала:

— «Лебедине озеро»… Адажіо…

Я скривився. Ось задавака! Каже таке, що нічого зрозуміти не можна. А Кукурузо напустив на себе серйозність і, насупивши брови, каже: — Ні, це озеро скоріше не лебедине, а качине. Лебеді у нас не водяться. Зате качок — тьма–тьмуща!

Валька раптом як зарегоче:

— Ой, тримайте мене! Ой, не можу! Ось дивак! Я ж не про це озеро, а про музику до балету композитора Чайковського «Лебедине озеро». Як раз зараз передають.

Кукурузо — ніби хто особа окропом обшпарив. Вся кров, яка тільки в нього була, кинулася йому в обличчя.

— Можна подумати, що я не знаю — сердито буркнув він. — Прекрасно знаю цей знаменитий балет. А про наше озеро я просто так сказав. Для інтересу… Для сміху.

Я відвернувся. Не можу дивитися в очі людині, яка нахабно бреше. Нічого він, Кукурузо, не знав, ніякого «Лебединого озера». Бо слух у нього був препоганий. Співати він міг тільки зі мною. Підтягувати. А у самого у нього всі пісні виходили на один мотив. Мені було прикро на Вальку, що вона змусила мого друга так безсовісно брехати. І взагалі, чого вона пристала до нас?…

І раптом, немов підслухавши мої думки, Валька різким рухом вимкнула приймач і сказала:

— Ви на мене сердитесь, хлопці, так? Що я прийшла до вас і пристаю, так? Так я піду… Ви не гнівайтесь. Просто мені хотілося познайомитися з вами…

І так вона це просто сказала, що мені стало незручно. І ні я, ні Кукурузо не знайшлися що відповісти.

Валька встала, сунула Кукурузо в руки приймач і побігла до багаття.

— Чудна якась… правда? — Знизавши плечима, ніяково сказав Кукурузо.

— Вона хороший хлопець, — несподівано почервонівши, сказав Ігор, — У нас з нею все дружать… А чого ти не включаєш приймач? Ти включай, не соромся. Я недавно поміняв батарейку.

Я уважно подивився на нього і зрозумів, що він навмисне міняє тему розмови, що більше про Вальке говорити не варто. Я його добре розумів. Мені теж було б неприємно, якби хтось говорив про Гребенючка… Я не знаю, скільки ми ще просиділи на березі біля пенька, але ось почувся голос вожатого: — Ігор, хлопці, йдіть швидше! Юшка готова!

— Пішли! — Сказав Ігор.

Я як випив тоді з ранку склянку молока, так після цього макової росинки в роті не було. І пропозиція Ігоря мені, звичайно, дуже сподобалося. Думаю, що і Кукурузо хотів їсти не менше.

Але несподівано він сказав Ігорю:

— Ти йди, а ми тут посидимо. Ми як раз перед вашим, приїздом гарненько поснідали.

Я закліпав очима і роззявив рот, але, звичайно, промовчав.

— Та не вигадуйте, хлопці, ходімо! Такий юшки ви зроду не їли, ручаюсь! — Умовляв Ігор.

Кукурузо вперто відмовлявся. Я, ковтаючи слину, підтримував його. Нарешті Ігор махнув рукою.

— Та ну вас! Почекайте, я зараз вожатого на вас напущено! — І побіг до вогнища.

Однак через хвилину замість вожатого прибігла довгонога Валька. І відразу накинулася на нас:

— Це ще що таке?! А ну марш є вуха! Якби ви мене запросили, що, я хіба відмовилася б?! Я б відмовилася хіба, якщо б ви мене запросили?! А ну швидше!

І, до моєї найбільшої радості, Кукурузо, який так вперто відмовлявся перед Ігорем, тут раптом вмить поступився і покірно поплентався за дівчиськом. І знову мені чомусь пригадалася Гребенючка…

Я не знаю: чи то я був просто дуже голодний, то чи справді вуха була якась особливо смачна, але мені здалося, що я дійсно зроду не їв нічого подібного. А вже у вусі я розбирався. У нас, в нашому «рибальському» селі, вміли її варити, і сам я варив не раз.

Але ця була на рідкість смачна. Всі прицмокували від задоволення і хвалили Сашка–штурмана. А він сидів біля котла з ополоником в руках, як завжди нахмурений, і уважно стежив, кому дати добавки.

Тепер мені було зрозуміло, чому все так зраділи, що сьогодні черга Сашка готувати сніданок. Він був у них визнаним кашоварів.

Незабаром всі наїлися і розляглися на траві навколо багаття — відпочити. Хтось перший тихо затягнув пісню, хтось підтримав, і пісня виросла, зміцніла і злетіла над плесом — навіть пригнулись очерети…

Реве–е та сто–вогні Дніпр широкий.

Сердитий вi‑iтер за–Авіва–а…

Як добре було ось так лежати на траві, дивитися в блакитну безодню неба і хором співати пісню. Здавалося, вся земля, весь світ чує її.

Вожатий тихенько встав, пішов до човнів і повернувся з акордеоном. Пісня зазвучала ще сильніше, ще злагодженої…

Коли закінчили «Реве та стогне…», вожатий сказав:

— А тепер нашу, піонерську: «Взвейтесь вогнищами». Затягуй, Сашко.

— Тільки так, — відгукнувся Сашко, прокашлявся, почекав, поки акордеон програє вступ.

Я ніколи б не подумав, що у нього такий чистий, дзвінкий і високий голос. «Ось тобі і"тільки такніколи б не подумав, що у нього такий чистий, дзвінкий і високий голос. «Ось тобі і"тільки так "! Мало того що знаменитий кашовар, ще й співак який! »! Мало того що знаменитий кашовар, ще й співак який! ніколи б не подумав, що у нього такий чистий, дзвінкий і високий голос. «Ось тобі і"тільки такніколи б не подумав, що у нього такий чистий, дзвінкий і високий голос. «Ось тобі і"тільки так "! Мало того що знаменитий кашовар, ще й співак який! »! Мало того що знаменитий кашовар, ще й співак який! »

Взвейтесь вогнищами,

Сині ночі.

Ми піонери -

Діти робітників…

Наближається ера

Світлих років.

Клич піонера:

«Завжди будь готовий!» —

рвалася в небо пісня.

Співали ми години півтори, а то й більше. Які тільки пісні ми не співали — і українські народні, і революційні, і старі комсомольські, і сучасні, і пісні з кінофільмів.

Потім Ігор сказав:

— А тепер, може, нехай Валька станцює…

«Зараз почне кривлятися, відмовлятися, а її будуть вмовляти», — подумав я. Але вона сказала без всякого:

— Будь ласка. Можу станцювати.

Тут я помітив, що Кукурузо чомусь почервонів і неспокійно засовався на місці. До речі, я ще й раніше, коли співали, звернув увагу на те, що мій друг весь час дивився на Вальку, а коли вона випадково зустрічалася з ним очима, він відразу відводив погляд.

— Український танець козачок! — Оголосив вожатий і заграв на акордеоні.

Валька почала танцювати. Над моїм вухом часто–часто, мов захеканий, наче це він сам танцює, дихав Кукурузо.

А коли Валька скінчила танець і все заплескали, він не став плескати, а чомусь спохмурнів і відвернувся.

Потім дівчинка в окулярах читала вірші Маяковського. Добре читала, тільки дуже кричала — мабуть, навіть в селі було чути.

Загалом, вийшов несподіваний концерт художньої самодіяльності. А потім стали купатися. Ігор плавав кролем, Сашко–штурман — брасом, та й Валька нічого плавала (правда, по–дівчачому — задерши голову і пофиркуючи). Але стрибати у воду з верби ніхто не вмів. І ось тут‑то мій друг Кукурузо показав, що таке васюковскіе хлопці. Видерся на саму верхівку, розгойдався, як мавпа, на гілці і ка–ак стрибне — майже хвилину летів і майже на середину плеса залетів. Всі тільки ахнули.

А вожатий сказав:

— Молодець! З тебе може вийти хороший спортсмен. Тобі треба в секцію зі стрибків у воду. Молодець!

Мене розібрало, і я хотів довести, що я теж геройський хлопець. Я поплював на руки і поліз на вербу. Але мене спіткала невдача. Жахлива невдача. Я зачепився за сучок і роздер труси — так як роздер! — Зверху по стегну до самого низу (навіть гумка лопнула). Трохи не плачучи від сорому і горя, я безславно спустився вниз. Однак ніхто не став сміятися з мене. Навпаки, всі мене заспокоювали:

— Нічого, буває. З кожним може статися!

Дівчатка навперебій пропонували зашити труси. Я категорично відмовився. Ви собі уявляєте–ви сидите без трусів, а дівчатка їх в цей час зашивають! Краще втопитися! Я взяв голку і нитку і поліз в курінь. Там, в напівтемряві, я довго й невміло орудував голкою, наколюючи собі пальці і ковтаючи сльози. Несподівано погляд мій упав на книжку, що лежала в кутку куреня і прикриту листям. Я зацікавився, потягнув її. Це була граматика. Я спершу здивувався, але потім згадав, що Кукурузо ж узяв її, щоб відвести очі дідові.

В граматику була закладена зошит. Я розкрив зошит. (Хай вибачить мій друг мою цікавість!) На першій сторінці починався

«Щоденник Робінзона Кукурузо». Що в ньому, ви вже знаєте: «пригоди» і «неприємності» першого дня. «А що далі?» — Поцікавився я. Перегорнув сторінку і… витріщив очі. Далі йшли вправи. Майже полтетраді було списано вправами з граматики — і на дієслово, і на іменник, і на прикметник, і навіть на суфікси (на тих диявольських «дітей за сажею», які так підвели нас колись).

Вправи були написані олівцем — так само, як і щоденник.

Сумнівів не було — все це писалося вже тут, на острові.

Так ось воно що!

Робінзон Кукурузо, який збирався прожити на безлюдному острові двадцять вісім років, два місяці і дев'ятнадцять днів, готувався до осінньої переекзаменування.

Ах ти хитрун! Ах ти обманщик! Твоя гордість, твоя диявольська гордість заводія і отамана не дозволила тобі признатися, що ти старанно готуєшся до переекзаменування, і ти втік на острів і там зубрити граматику. Тепер зрозуміло, чому ти саме так назвав свій острів… Ну постривай! Ну дивись! Я тобі!…

А втім, що «постривай», що «Дивись»? Хіба я скажу йому що–небудь? Хіба я йому ворог? Хіба я хочу, щоб він провалився, щоб залишився на другий рік? Та ні ж! Звичайно, ні! І я нічого йому не скажу, ні слова, ні півслова! Нехай думає, що я ні про що навіть не здогадуюся! Нехай думає! Я швиденько поклав зошит і граматику на місце і прикрив листям — начебто і не торкався.

Від мого відкриття мені відразу стало легко і весело — ніби після дощу сонце засяяло. Про сором і ганьба свій я і думати перестав. Бадьоро доштопал труси і зовсім іншою людиною вискочив з куреня. Всі помітили зміну в моєму настрої і тепер сміливо почали усміхатися.

А Кукурузо сказав:

— Велике діло труси! Без трусів — немає людини, а в трусах — є людина, і навіть ще усміхається, — і хихикнув, кинувши погляд на Вальку. Йому хотілося бути дотепним сьогодні.

І хоч дурне було це його дотепність, я не образився. Я благородно йому пробачив.

— Ну, а тепер «Готуйся в дорогу», «Готуйся в дорогу», — проспівав вожатий.

Піонери заметушилися.

Це було для нас так несподівано, що ми з Кукурузо розгубилися.

— Що, ви вже їдете? — Вирвалось у мене.

- Їдемо, — сказав вожатий. — Ми й так затрималися. Адже зупинка на вашому острові у нас непередбачена. Ми ночували на березі, на лузі біля стогів. А вранці туди стадо пригнали. Дівчата у нас бойові, але з великою рогатою худобою не дуже дружать. Довелося поспіхом перебазуватися. Навіть поснідати там не встигли… А нам сьогодні ще до Андрушівки добратися треба. Завидна доберемося, як ви думаєте?

— А чого… На таких човнах — звичайно, — впевнено сказав я. Кукурузо похмуро мовчав.

До нас підійшли Ігор, Валька, Сашко–штурман і інші піонери:

— Прощайте!

— До побачення!

— Будьте здорові!

Ми всім по черзі потиснули руки. І тут Валька, простягаючи руку Кукурузо, сказала:

— Ой, як шкода, що ми вже їдемо… І не дізнаємося навіть, як ви зловили свого браконьєра. Це ж так цікаво!…

Вона сказала це з щирим жалем, і я помітив, як знову почервонів Кукурузо.

— А знаєте що! А ви напишіть нам. Я вам залишу адресу, а ви напишіть — добре? — Сказала Валька.

— Напишіть!

— Звичайно!

— Хай напишуть обов'язково.

— Напишіть! Напишіть! — Закричали звідусіль.

— Тільки так! — Відрубав Сашко–штурман.

А Валька вже писала на листочку з блокнота адресу.

— На, — сказала вона, простягаючи папірець Кукурузо. — Тільки дивись не загуби!

Кукурузо нічого не відповів — мовчки сунув адресу за пазуху. Піонери сіли в шлюпки.

— Заспіваймо їм на прощання пісню! — Крикнула Валька. — Заспівувачів, Сашко!

І вони заспівали.

Ми довго стояли на березі. Їх давно вже не було видно, а пісня все ще летіла над плавнями.

Пісню дружби заспівує молодь,

Молодь, молодь!

Цю пісню не задушиш, не вб'єш,

Не вб'єш, не вб'єш!…

… А потім Кукурузо лежав у траві на галявині і мовчки дивився в небо.

Я теж лежав і дивився. Небо — це така штука, що дивитися на нього можна годинами. Дивитися і думати. Я не знаю, про що думав Кукурузо, але я зовсім не здивувався, коли він раптом зітхнув і сказав:

— Так, зараз техніка, воно взагалі, звичайно… будь здоров… Кажуть, в гудзику — приймач, в портсигарі — телевізор. А фотоапарат — так той взагалі під ніготь заховати можна.

— Що ж ти хочеш — на транзисторах, на напівпровідниках, — сказав я і почервонів.

Вбийте мене, якщо я хоч поняття маю, що це таке: транзистори, напівпровідники. Та й Кукурузо, звичайно, теж. Нічого ми не знали. Нічогісінько… А Ігор знав.

Звичайно, знав, раз сам робив приймачі на цих самих транзисторах…

Кукурузо ще раз зітхнув і раптом промовив:

— Ех, а здорово було б зробити щось таке… на транзисторах. Що–небудь особливе. Цікаве та незвичайне… Наприклад… Наприклад, керування коровою на відстані. По радіо. Між рогами натягнута антена. У вухо вставлений маленький промінчик (на транзисторах, звичайно)… Пасти таку корову — одне задоволення. Сидиш собі на баштані в діда Саливона, ух і кавуни ж там! Сидиш, їж, значить, кавун. Потім глянув на кишеньковий телевізор, бачиш — твоя Манька в колгоспному просі. Ось зараза! Але ти не підіймаєш паніки, не схоплюєшся і не біжиш туди стрімголов. Ти спокійнісінько натискаєш кнопку і в мікрофон: «Манька–а! А ну тому, убоїще! Га–ля–ля–ля! Ех, а здорово було б зробити щось таке… на транзисторах. Що–небудь особливе. Цікаве та незвичайне… Наприклад… Наприклад, керування коровою на відстані. По радіо. Між рогами натягнута антена. У вухо вставлений маленький промінчик (на транзисторах, звичайно)… Пасти таку корову — одне задоволення. Сидиш собі на баштані в діда Саливона, ух і кавуни ж там! Сидиш, їж, значить, кавун. Потім глянув на кишеньковий телевізор, бачиш — твоя Манька в колгоспному просі. Ось зараза! Але ти не підіймаєш паніки, не схоплюєшся і не біжиш туди стрімголов. Ти спокійнісінько натискаєш кнопку і в мікрофон: «Манька–а! А ну тому, убоїще! Га–ля–ля–ля! »І Манька, ніби її хтось батогом уздовж спини, — назад. А ти продовжуєш сидіти і їсти кавун. Красотища! Скажи?І Манька, ніби її хтось батогом уздовж спини, — назад. А ти продовжуєш сидіти і їсти кавун. Красотища! Скажи?

— Ще б! Якщо б таке зробити, то взагалі!… — Кажу я, не знаходячи слів від захвату.

Кукурузо скрушно зітхає:

— Та хіба на цьому острові щось зробиш… на транзістоpax…

Я підхопив:

— Ну так! Звичайно, ти правий! І кому потрібен цей безглуздий острів! Поїхали додому. А? Поїхали, Кукурузо!

Кукурузо одразу насупився, глянув на мене спідлоба:

— Думаєш, що я слабак?! Так? Купити хочеш? Не купиш!

— Ти ж сам сказав, — ображено відповів я.

— Нічого я не сказав… Раз я вирішив жити на острові — все. І не говори мені…

Запанувало напружене мовчання, яке буває, коли друзь відчувають, що між ними є щось нещире…

Нарешті Кукурузо сказав:

— Ти б краще подумав, як ми будемо Книша затримувати.

Я здивовано подивився на нього.

Коли він говорив юним слідопитам про затримання браконьєра, все було правильно: не можна ж було, справді, розповісти їм правду про острів Переекзаменовки.

Але тепер… невже він серйозно?

Ти що — справді думаєш його затримувати?

— А ти що — хочеш, щоб цьому злісному браконьєрові все так гладко зійшло?

— Та ти що — здурів? Він же нас потопить, як цуцик. Ми пискнути не встигнемо.

— Потоп? А рушниця навіщо? Ти думаєш, що для цієї справи про зательно потрібен взвод солдатів? Рушниця–це, брат, не жарт. Це, брат — зброя. Вогнепальна. Бац — і будь здоров, привіт! Чуєш?

— Ти що, думаєш в нього стріляти? — Зі страхом запитав я.

— Ну ось ще — відразу стріляти! Не стріляти, але… якщо… та взагалі рушниці хто хочеш злякається. І буде як миленький…

— Звичайно, звичайно, — квапливо погодився я і тут же сказав: Але, знаєш, мені зараз додому треба. Бачиш, сонце вже сідає. Боюся як би мати не заматюкався.

— А я що–утримую? Їдь, — невдоволено сказав Кукурузо. — Тільки завтра ж буде Книш. І… я не знаю… ти як хочеш… я можу, звичайно, і сам… раз ти боїшся… Будь ласка.

— Та ні, що ти, — спохватився я, — завтра я приїду. А як же!

— Було б добре, якби під вечір і переночувати щоб зміг, — уже примирливо сказав Кукурузо. — Адже він завтра вночі буде ставити, а рано ранком вибирати приїде.

— Важко, звичайно, з ночівлею. Але я щось придумаю. Втечу, в крайньому випадку. Аби не заснути ненавмисно.

— Поліно під голову поклади або реп'яхів під сорочку.

— Не хвилюйся, все буде в порядку.

З цими бадьорими словами я сів у човен.

Обличчя в Кукурузо було похмуре і сумне. Видно, йому дуже не хотілося знову залишатися на острові одному.

Він довго ходив по коліно в воді навколо човна і обмацував борти, примовляючи:

— Ось тут треба б зашпаклювати, а тут подсмоліть, а цю дошку взагалі замінити…

Йому хотілося ще щось сказати, він почухав за вухом, шморгнув носом і нарешті сказав:

— Ти знаєш… Ти б привіз мені скрипаля хоч одного… Захотілося, як перед смертю… А то все риба та риба…

«Скрипаль» називали у нас пряники, які продавалися в сільмазі. Пересохлі і тверді, як дрова, вони скрипіли, коли ти вгризався в них зубами. Один скрипаль можна було їсти цілий день. Може, за це ми й любили їх так.

- Гаразд, привезу, а як же, — сказав я і відштовхнувся від берега.

Глава XIII У сні і наяву

— Де це ти весь день бігаєш не ївши? — Зустріла мене мати докірливими словами. — Дивись, одні кістки залишилися.

— Та що ви, мамо! Я юшки отак наївся. Ох і смачна! Там один Сашко таким мастаком виявився — краще за будь–кухаря… — Це вирвалося в мене так несподівано, що я ледве встиг прикрити рот, щоб зовсім не проговоритися.

Мати помітила це і, підозріло глянувши на мене, запитала:

— Це ти про якого Сашка?

— Так про… про Юрчишина, — почав виплутуватися я. — Той, знаєте, що біля млина живе, дядька Михайла син.

А сам думаю: «А що, якщо мати його сьогодні вдень у селі бачила. Пропав тоді!…сам думаю: «А що, якщо мати його сьогодні вдень у селі бачила. Пропав тоді!… »Ні, пронесло! Мати нічого не сказала. Значить, не бачила. Ні, пронесло! Мати нічого не сказала. Значить, не бачила.

Так що — добре клювало?… — Ласкаво усміхнувшись, запитала вона.

— У–у! Зі страшною силою! Ось такі ловилися, — не червоніючи, брехав я. — Хотів вам принести, та всю зварили. Ось шкода. Ну я ще принесу… Ми завтра на ніч хочемо поїхати. На плеса. Можна?

— Подивимося, подивимося. Іди–но наколи дров, а то в мене всі вийшли. І я, задоволений, що все так добре обійшлося, побіг колоти дрова.

До самого вечора я дзигою крутився біля матері — то води принесу, то в хаті підмету… Такий хороший, хоч до болячки прикладай. А що ж зробиш — треба ж, щоб завтра на ніч відпустили. Кукурузо ж чекати буде…

Набігався я так, що коли ввечері ліг, то одразу ж заснув, немов в ополонку провалився.

І наснилося мені щось неймовірне. Чи не сон, а кіно прямо. Я його на все життя запам'ятав.

Стою я на березі острова Переекзаменовки. Стою і бачу: випливає на плесо корабель, величезний білий океанський корабель (я такі тільки в кіно бачив), трипалубний, з басейнами, з ресторанами, з волейбольним майданчиком. А труба завбільшки з нашу хату. Я дивлюся і дивуюся: як це він через вузенькі стружки в очеретах проплив? Але не встиг я як слід наудівляться, як з корабля спускають трап і по трапу сходить на берег… Гребенючка.

Підходить до мене і каже:

«Здрастуйте вам. На острів приїхала німецька делегація піонерів. Ви будете перекладачемдрастуйте вам. На острів приїхала німецька делегація піонерів. Ви будете перекладачем »..

Я отетеріло дивлюся на неї, і мені хочеться сказати: «Чого це ти, дурья голова, мене на"виотетеріло дивлюся на неї, і мені хочеться сказати: «Чого це ти, дурья голова, мене на"ви "називаєш», — але замість цього я чомусь чемно відповідаю: називаєш», — але замість цього я чомусь чемно відповідаю:

«З превеликим моїм задоволенням. Проте хочу вам нагадати, що в школі я, як вам відомо, вивчаю англійську мову і по–німецьки тому говорю не дуже вільно. По–німецьки я знаю лише три слова: дер Тиш (тобто стіл), дер Штуль (тобто стілець) і дер Бляйштіфт (тобто олівець) превеликим моїм задоволенням. Проте хочу вам нагадати, що в школі я, як вам відомо, вивчаю англійську мову і по–німецьки тому говорю не дуже вільно. По–німецьки я знаю лише три слова: дер Тиш (тобто стіл), дер Штуль (тобто стілець) і дер Бляйштіфт (тобто олівець) »..

«Нічого, — каже Гребенючка, — цього цілком достатньо. Приймайте гостей. Ось вони, будь ласкаічого, — каже Гребенючка, — цього цілком достатньо. Приймайте гостей. Ось вони, будь ласка »..

Я дивлюся і бачу, що по трапу спускаються Ігор, Сашко–штурман і Валька.

«Ось воно що! Так вони, виходить, німецькі піонери, а не нашісь воно що! Так вони, виходить, німецькі піонери, а не наші »..

Ми йдемо по острову і підходимо до куреня. Біля куреня стоїть Кукурузо.

«Знайомтеся. Губернатор острова Переекзаменовки Робінзон Васильович Кукурузо, — кажу я, як мені здається, на найчистішому німецькою мовою, а сам думаю: найомтеся. Губернатор острова Переекзаменовки Робінзон Васильович Кукурузо, — кажу я, як мені здається, на найчистішому німецькою мовою, а сам думаю: "Чого це я його губернатором охрестив? Що він, капіталіст, чи що? Він же наш, радянський Робінзон. Треба було, напевно, сказати: "Голова сільради". Але який же тут сільрада, якщо це безлюдний острів і Кукурузо тут один! »Чого це я його губернатором охрестив? Що він, капіталіст, чи що? Він же наш, радянський Робінзон. Треба було, напевно, сказати: найомтеся. Губернатор острова Переекзаменовки Робінзон Васильович Кукурузо, — кажу я, як мені здається, на найчистішому німецькою мовою, а сам думаю: найомтеся. Губернатор острова Переекзаменовки Робінзон Васильович Кукурузо, — кажу я, як мені здається, на найчистішому німецькою мовою, а сам думаю: "Чого це я його губернатором охрестив? Що він, капіталіст, чи що? Він же наш, радянський Робінзон. Треба було, напевно, сказати: "Голова сільради". Але який же тут сільрада, якщо це безлюдний острів і Кукурузо тут один! »Чого це я його губернатором охрестив? Що він, капіталіст, чи що? Він же наш, радянський Робінзон. Треба було, напевно, сказати: "Голова сільради". Але який же тут сільрада, якщо це безлюдний острів і Кукурузо тут один! »Голова сільради". Але який же тут сільрада, якщо це безлюдний острів і Кукурузо тут один! найомтеся. Губернатор острова Переекзаменовки Робінзон Васильович Кукурузо, — кажу я, як мені здається, на найчистішому німецькою мовою, а сам думаю: найомтеся. Губернатор острова Переекзаменовки Робінзон Васильович Кукурузо, — кажу я, як мені здається, на найчистішому німецькою мовою, а сам думаю: "Чого це я його губернатором охрестив? Що він, капіталіст, чи що? Він же наш, радянський Робінзон. Треба було, напевно, сказати: "Голова сільради". Але який же тут сільрада, якщо це безлюдний острів і Кукурузо тут один! »Чого це я його губернатором охрестив? Що він, капіталіст, чи що? Він же наш, радянський Робінзон. Треба було, напевно, сказати: найомтеся. Губернатор острова Переекзаменовки Робінзон Васильович Кукурузо, — кажу я, як мені здається, на найчистішому німецькою мовою, а сам думаю: найомтеся. Губернатор острова Переекзаменовки Робінзон Васильович Кукурузо, — кажу я, як мені здається, на найчистішому німецькою мовою, а сам думаю: "Чого це я його губернатором охрестив? Що він, капіталіст, чи що? Він же наш, радянський Робінзон. Треба було, напевно, сказати: "Голова сільради". Але який же тут сільрада, якщо це безлюдний острів і Кукурузо тут один! »Чого це я його губернатором охрестив? Що він, капіталіст, чи що? Він же наш, радянський Робінзон. Треба було, напевно, сказати: "Голова сільради". Але який же тут сільрада, якщо це безлюдний острів і Кукурузо тут один! »Голова сільради". Але який же тут сільрада, якщо це безлюдний острів і Кукурузо тут один! »

Між тим Кукурузо каже:

«Будь ласка!»

І ми входимо в курінь.

Входимо в курінь і опиняємось у великій світлій кімнаті, де все біле, як у лікарні. Посередині на білому столі стоїть блискуча нікельована каструля.

«Кастрюля, — пояснює Кукурузо. — На транзисторах. Сама варить. Без вогнюастрюля, — пояснює Кукурузо. — На транзисторах. Сама варить. Без вогню »..

Ти дивися. От чортів Кукурузо. Все‑таки понавидумивал це саме… На транзисторах. А казав, що на острові не можна нічого вигадати.

«Дер Штуль?» — Запитує раптом Валька.

«Дер Бляйштіфт», — відповідаю я і сам дивуюся, як складно виходить. Адже вона запитала: «Слухайте, а ви браконьєра свого впіймали?» — А я відповів: «Звичайно, зловили. Все в порядку. Не хвилюйтесяер Бляйштіфт», — відповідаю я і сам дивуюся, як складно виходить. Адже вона запитала: «Слухайте, а ви браконьєра свого впіймали?» — А я відповів: «Звичайно, зловили. Все в порядку. Не хвилюйтеся »..

Який хороший німецька мова: одне слово скажеш — і все зрозуміло. Треба буде на наступний рік попроситися у школі в німецьку групу.

Обов'язково. Відмінником в ній стати — раз плюнути. Тепер я розумію чому всі вони — і Валька, і Ігор, і Сашко–відмінники.

Тут раптом до мене підходить Гребенючка і каже:

«Дамі завжди треба поступатися місцем», — і з усієї сили штовхає мене в груди.

«Тільки так!» — Чується голос Сашка–штурмана.

І я лечу, лечу, лечу — кудись у прірву. Хоп — і прокидаюся. Лежу на підлозі. Болить плече. Це я уві сні впав з ліжка.

Адже ось яка нісенітниця наснилася.

Було вже пізно. Мама і тато пішли на роботу. На столі, прикритий серветкою, стояв сніданок і лежала записка, в якій мати карала зробити те‑то і те‑то по господарству. Очевидно, на мою вчорашньому поведінці вона уклала, що це приносить мені велике задоволення. Я скривився. Не дуже‑то легко бути хорошим.

Провозився я до полудня. Потім поліз на велику китайську на спостережний пункт — подивитися, що там робиться у браконьєрів.

У дворі у Книшів було тихо. Шлеперка, напевно, на базарі, а Книш… Книш лежав під грушею і спав. Ймовірно, всю ніч лагодив мережі і тепер відсипався.

Він лежав на спині, прикривши обличчя від сонця рукою. І коли я поглянув на його волохату руку з розчепіреними пальцями, мені навіть здалося, що на цих пальцях кігті. Як це ми будемо затримувати його — такого довгого, волохатого і страшного, — у мене не вкладалося в голові. Сліз я і пішов на вулицю, прогулятися. По дорозі я зазирнув у двір до Реням. Дід Варава сидів на призьбі і точив косу.

«Ех, нічого ви, діду, не знаєте, де зараз ваш дорогий онучок, — подумав я. — Якби знали, не сиділи б так спокійно. А вночі сьогодні взагалі невідомо, що його чекає! Ця військова операція. Може, і стріляти доведеться! х, нічого ви, діду, не знаєте, де зараз ваш дорогий онучок, — подумав я. — Якби знали, не сиділи б так спокійно. А вночі сьогодні взагалі невідомо, що його чекає! Ця військова операція. Може, і стріляти доведеться! »

Але дід Варава навіть голови не підняв. Крадькома, щоб він мене не помітив (а то, чого доброго, ще питати щось почне), я прослизнув повз відкритої хвіртки і пішов далі. На душі у мене було неспокійно. Все‑таки затримувати браконьєра — це не жарти. Це не якась там хлоп'яча вигадка, а справжнє серйозна справа. Може, краще було б все‑таки розповісти дорослим і вже з ними… Але це значить — розкрити таємницю острова, зрадити Кукурузо.

Це — зрада, зрада. А на зраду я не піду. Ні за що! Ні! Все, що завгодно, будь–яка небезпека, але не зрада.

— Чого це ти ніс знову повісив? Знову щось накоїв і мати ременя дала? — Почув я раптом. Підняв голову. У криниці з відрами і коромислом стояла Гребенючка і дивилася на мене з посмішкою. — І чого це ти один? А де ж твій переекзаменовщік? Посварилися, чи що?

Напевно, треба було їй сказати щось різкеі презирливе: «Не твоє свиняче діло», — але мені не хотілося так говорити, і я просто сказав:

— Він у Пісках, у тітки.

— А ти, бідненький, ходиш і плачеш.

І знову я втримався від обов'язкового в таких випадках: «Сама ти плачеш. Витри у себе під носомзнову я втримався від обов'язкового в таких випадках: «Сама ти плачеш. Витри у себе під носом », — а чесно зізнався:, — а чесно зізнався:

— Не плачу, але скучаю.

Мої незвично смиренні відповіді, мабуть, здивували і зворушили Гребенючка. Вона подивилася на мене зі співчуттям і сказала:

— Так чого ж ти до школи не приходиш, на майданчик? Ми там завжди у волейбол граємо.

— Да–а… — невизначено протягнув я.

І раптом мені дуже захотілося розповісти їй і про острів, і про браконьєра Книша, і про юних слідопитів, і навіть про сон, який наснився мені сьогодні. Я ледве стримався. Якби це була тільки моя таємниця, я б, напевно, розповів. Але Кукурузо!… Він би ніколи не пробачив мені цього. Як важко часом бути вірним другом!

І ще я подумав: «А чи вміє Гребенючка танцювати козачок?» І чомусь вирішив, що, напевно, вміє…

Поки ми говорили, вона опустила відро в колодязь і тепер почала витягати, крутячи обома руками ручку ворота. Я спершу дивився, потім махнув рукою: «А! Кукурузо не бачитьки ми говорили, вона опустила відро в колодязь і тепер почала витягати, крутячи обома руками ручку ворота. Я спершу дивився, потім махнув рукою: «А! Кукурузо не бачить », — і сказав:, — і сказав:

— Давай допоможу!

Вона нічого не відповіла, я взявся за ручку, і ми стали крутити вдвох. Ми крутили так енергійно, що відро ударялося об стінки зрубу і чувся безперервний плескіт. Коли ми витягли, води було всього піввідра. Ми подивилися один на одного і засміялися.

— Давай ще.

Мені було дуже весело ось так, удвох, крутити воріт. Ми штовхали один одного, а один раз навіть стукнулись лобами. І весь час сміялися. Стало шкода, коли відра були вже повними.

Вона начепила їх на коромисло, взяла на плече й пішла, похитуючись. Десь в глибині у мене ворухнулася думка: треба б допомогти їй, донести хоч до воріт… Але на це у мене вже не вистачило пороху. Я тільки мовчки дивився їй услід. І думав, що на безлюдному острові я б не жив ні за що на світі. Навіть якщо б мені подарували велосипед «Орлятко»…

«Ой! — Згадав я раптом. — Кукурузо ж просив скрипалів привезти. А сільмаг скоро закриєтьсяй! — Згадав я раптом. — Кукурузо ж просив скрипалів привезти. А сільмаг скоро закриється »..

І тут, як палицею по голові, стукнула мене думка: «Батюшки! Так у мене ж грошей ні копійки! А скрипалі — дев'ять копійок сто грамів. Що робити? Поки мати або батько прийдуть, сільмаг буде вже закритийтут, як палицею по голові, стукнула мене думка: «Батюшки! Так у мене ж грошей ні копійки! А скрипалі — дев'ять копійок сто грамів. Що робити? Поки мати або батько прийдуть, сільмаг буде вже закритий »..

Гребенючка входила вже в свою хвіртку.

— Гр… Ганя! — Крикнув я, чи не вперше в житті називаючи її по імені.

Вона хитнулася і пролила воду від несподіванки.

— Ганя, — підбіг я до неї, — постривай!… Знаєш що, позич мені дев'ять копійок. Мати з ферми прийде, я одразу віддам.

— Навіщо? — Лукаво глянула вона на мене. — На цигарки?

— Та які там цигарки! Дуже потрібно… Я на рибалку на ніч їду. Крючков купити, а то сільмаг закриється. Чес–слово віддам. Позич.

— Тільки в мене дев'яти нема, у мене цілих п'ятдесят. Монеткою. Мати на книжку дала. Хороша книжка продається: «Подорож на"Кон–ТікіТільки в мене дев'яти нема, у мене цілих п'ятдесят. Монеткою. Мати на книжку дала. Хороша книжка продається: «Подорож на"Кон–Тікі "». Про те, як на плоту океан перепливали…». Про те, як на плоту океан перепливали…

— Я здачу принесу. Я швидко.

— Почекай, я винесу.

Коротше кажучи, скрипалів я купив, Гребенючка здачу відніс, а коли мати прийшла, і борг повернув. Все вийшло добре. Навіть не довелося довго просити у матері дев'ять копійок. Відразу дала. І на ніч відпустила. Ось що значить бути хорошим і виконувати все, що тобі карає мать! Ще й харчів напакував повну торбу — наче я на місяць мандрувати їду.

І коли зайшло сонце, я відправився в плавні. По дорозі в сінях захопив ще довгу товсту мотузку, якою мати колись теляти прив'язувала. «Хто його знає, може, доведеться зв'язувати…» — подумав я, відчуваючи при цьому неприємний холодок в животі.

Глава XIV «Руки вгору!"

Кукурузо з вудкою в руках стирчав по пояс у воді біля берега. Стирчав, мабуть, давно, бо вже посинів і ляскав зубами.

— Я думав, що ти зовсім не приїдеш, — сердито пробурмотів Кукурузо, але я бачив, що він ховає радісну усмішку. Мабуть, він і справді боявся, що я не приїду.

Кукурузо вийшов з води і став присідати і в обнімку плескати себе руками по спині, як візник на морозі, — зігрівався. Потім запитав:

— Ну як там?… Що нового?… Як мій дід? Ще в міліцію не заявив?

— Та що ти! Сидить собі спокійнісінько і косу точить. Про тебе й не думає.

Кукурузо насупився, і я зрозумів, що йому неприємно це чути. Йому, напевно, здавалося, що він вже давно–давно на цьому острові, а, виявляється, ніхто навіть не помітив його відсутності.

— Ну і правильно. Добре. Скоро взагалі всі забудуть, що був такий я… І все буде гаразд, — бадьоро говорив він, але в голосі чулася смуток і туга. Кому ж хочеться, щоб його всі забули!

Я вийняв з кишені кульок зі скрипалями і простягнув йому.

— О, привіз! От спасибі! Ох, я скучив! — І він тут же зі скрипом вп'явся зубами в пряник.

— Ну, а ти що ж робив? Вчора і сьогодні весь день? — Запитав я.

— Так що — рибу ловив і просто так…

— Ну, а щоденник свій ти хоч пишеш?

— Не–а, не пишу, — легковажно промовив він, гризучи скрипаль. — Кинув. Це ж все одно що уроки готувати. Для того, чи що, я на безлюдний острів поплив.

Я нічого не відповів: я ж знав, що там, в щоденнику.

— Слухай, давай у цурки–палки зіграємо. Я так давно не грав! — Запропонував раптом Кукурузо.

— А що — можна, — погодився я.

І старі селезні–крижакі, і банькаті жаби, і спритні очеретянки, і інші мешканці плавнів вперше, напевно, в своєму житті почули одчайдушне і протяжне:

— Цурки–палки — накувалкі накую–у-у–у…

Дотемна грали ми з Кукурузо. Перестали тільки тоді, коли вже не тільки цурки, а й палиці не стало видно.

Ще під час гри чим більше темніло, тим сильніше занепокоєння охоплювало мене. Я, звичайно, намагався не показувати цього Кукурузо, але з кожною хвилиною щось все противнее щеміло в мене всередині. А коли зовсім стемніло, я вже був, що називається, готовий: ледве стримувався, щоб не стукати зубами…

— Ну, тепер тихо, тепер — ні звуку. Скоро він приїде, поставить мережі, і тоді… — прошепотів Кукурузо. Саме це «тоді» найбільше мене і страшило…

Ніч, як на зло, знову була хмарна, беззоряна.

— Отже, план такий, — шепотів Кукурузо. — Затримуємо з човна. Я сиджу на кормі з рушницею, ти на носі з ліхтариком. Я кажу: «Р–руки вгору!» — Ти в цей час світиш ліхтариком і кричиш: «Товаришу Валігура, заходьте справа, Микола Павлович, заходьте зліва». Щоб він думав, що нас багато. Так навіть справжні прикордонники роблять, коли затримують шпигуна…

— А… а що ми потім будемо робити, коли затримаємо його? — Запитав я.

— Як — що?… Передамо в міліцію. Товаришу Валігура передамо.

— Так, значить, ти свій острів покинеш і не будеш більше Робінзоном? Розсекретити же все…

Ох і навіщо я це сказав!

— Ні, ні в якому разі! — Категорично прошепотів Кукурузо. — Я залишуся на острові. А ти повезеш його в міліцію.

Мені стало зовсім погано.

— Та що… та як… та ну… — залепетав я.

— Подумаєш! Відведеш до міліціонера товариша Валігура, і все.

— Так Валігура ж ще спати буде, — мало не заплакав я. — Що ж я з цим бандюг сам вночі буду робити? Він же мене задушить.

— Не бійся. Я дам тобі рушницю. Потім привезеш.

— Н–не треба! Н–не давай! — Тепер уже категорично прошепотів я. — Я б–боюсь. Я рушниці боюсь ще більше, ніж Книша. Стрельну ненавмисно, уб'ю його, і мене розстріляють…

Я вже остаточно зрозумів, що у Кукурузо ніякого плану не було. Він все продумав тільки до того моменту, коли скаже: «Руки вгору», — і Книш стане, хитаючись, в човні з піднятими руками. А далі, виходить, все має робити я. Дудки!

— Не! Так не буде! Я сам Книша не повезу, як хочеш…

— Та добре вже! Чого слюні розпустив! До села вдвох довеземо, а потім я повернуся. Не знав я, що ти такий боягуз!

Мені стало соромно. Кукурузо був набагато хоробріше мене. Бач, як впевнено тримається! Я вирішив взяти себе в руки.

Кілька хвилин ми мовчали. І раптом почули тихий шелест. Потім — плюх!… А потім–ляп–ляп–ляп!… Ми завмерли. Сумнівів не залишалося — Книш закидав мережі.

Ми напружено чекали. Нарешті запанувала абсолютна тиша. Книш поїхав. Ми почекали ще трохи. Тиша. Ні звуку. Книша немає.

— Ну, тепер на човен і в засідку, — шепнув Кукурузо.

Він зарядив рушницю, дав мені ліхтарик, ми сіли в човен і тихо попливли під берегом.

— О! Є! — Шепнув я. Я сидів на носі і перший побачив поплавці рибальської мережі, які біліли на воді.

Ми загнали човен в очерет як раз проти поплавців. Замаскувалися. Тепер нам залишилося одне — чекати, довго чекати, можливо, навіть всю ніч, до самого світанку, поки не приїде Книш вибирати рибу.

— Спати не можна. Ні хвилини. А то почнемо клювати носом, розморить — будемо як мокрі курки, і нічого не вийде, — сказав Кукурузо.

— Ти маєш рацію, — зітхнув я. І мені тут же захотілося спати.

Я широко розкрив очі, вдивляючись в темряву, в якій ледве–ледве можна було розрізнити на тлі неба обриси очеретів, але очі самі собою злипалися, і доводилося час від часу занурювати руку в воду і протирати їх.

Напевно, немає нічого важчого, ніж не спати, коли хочеться спати. І, напевно, немає довших хвилин, ніж ті томливі хвилини напівсонного очікування в темряві…

— Не спи, бо прогавить, — шипить з корми невидимий Кукурузо.

Якби він знав, як мені хочеться саме прогавити! Та хіба з ним прогавиш, з таким впертим! Невже він справді не боїться?

Фантазія малює мені страшні картини: Книш, хижо оскалом, б'є мене веслом по голові, я падаю з човна, ковтаю воду, задихаюся, водорості обплутують мене і… Мені навіть справді стає важко дихати. І навіщо ми влізли в цю справу! Дійсно, хто знає, що може бути! А що, якщо станеться те, про що я тільки що думав… Це ще добре, якщо знайдуть наші тіла. Тоді будуть урочисті похорони, з музикою, з промовами та виступами. Ховати буде вся школа, все село. І всі будуть плакати. І Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: «А я ж бачила його напередодні. Він був такий гарний, такий ввічливий — допомагав мені витягати відро з колодязя. І Ганею називав. Я ще йому дев'ять копійок позичала. Знала б — і п'ятдесят віддала йому назовсім. Який був хлопець! нтазія малює мені страшні картини: Книш, хижо оскалом, б'є мене веслом по голові, я падаю з човна, ковтаю воду, задихаюся, водорості обплутують мене і… Мені навіть справді стає важко дихати. І навіщо ми влізли в цю справу! Дійсно, хто знає, що може бути! А що, якщо станеться те, про що я тільки що думав… Це ще добре, якщо знайдуть наші тіла. Тоді будуть урочисті похорони, з музикою, з промовами та виступами. Ховати буде вся школа, все село. І всі будуть плакати. І Гребенючка, розмазуючи по щоках сльози, говоритиме: «А я ж бачила його напередодні. Він був такий гарний, такий ввічливий — допомагав мені витягати відро з колодязя. І Ганею називав. Я ще йому дев'ять копійок позичала. Знала б — і п'ятдесят віддала йому назовсім. Який був хлопець! »

Мені стає так шкода себе, так жалко, і я сам здаюся собі таким нещасним, що починає щемити у горлі.

Але Кукурузо нічого цього не розуміє. Він знову шипить з корми:

— Не спи!

І я трагічним шепотом відповідаю:

— Та не сплю я, не сплю, чого ти! Час йде.

Чи то очі звикли до темряви, чи стає світліше, але вже краще видно очерети, і вода блищить, і клубочаться в небі хмари. А може, це вже світає?… У мене таке враження, що ми сидимо цілу вічність.

І раптом — наче хто штрикнув мене чимсь гострим у груди. З темряви виринула човен. Вона пливла прямо на нас. Ближче, ближче, ближче. В човні грізна постать гребе веслом. Книш!

Серце повисло в мене на тоненькій ниточці — от–от обірветься. Я обхопив руками ніс човна, не ворушуся.

І тут на кормі дзвінко клацнув курком Кукурузо і тремтячим голосом басовитим щосили крикнув:

— Р–руки вверрх!

Я забув про ліхтарик, забув, що мені треба кричати, і панічно заверещав:

— Дядя міліціонер, сюди!… Дядя міліціонер, туди! І завмер злякавшись власного голосу.

— Руки вгору! Руки вгору! — Скоромовкою і вже не так басовито повторив Кукурузо і теж розгублено замовк.

Якусь мить було тихо, потім…

— Га? — Ніби недочув, запитала «грізна постать».

І… щось глухо вдарилася об дно нашого човна — це випало з Кукурузових рук рушницю. А я на все небо роззявив від несподіванки рота. І, тільки зараз згадавши про ліхтарику, натиснув на важіль, видавлюючи з нього світло.

Перед нами був… дід Варава.

— Діду, це ви? — Плаксивим розгубленим голосом запитав нарешті Кукурузо.

— Так я ж, я, — сказав дід, підпливаючи до нас. — Не впізнали?… Так як же це вас розуміти? У розбійники, онучок, пішли, значить? Рушниця на людей наставляєш? З наукою нічого не вийшло, так в розбійники подалися?…

— Та що ви, діду? — Верескнув Кукурузо. — Таке скажете! Які там розбійники! Ось гляньте тільки! А ну присвітив, Павлуша.

Я зажікал ліхтариком. Я готовий був всю ніч жікать, так я був радий, що це дід Варава. Я просто готовий був його цілувати. Страх мій — як корова язиком злизала. Раз це дід Варава, я вже не боявся нічого на світі. Я направив світло ліхтарика на поплавки.

— Ага, — сказав дід, — бачу. Мережі. Значить, не розбійники, а браконьєри ви… Обрадував, називається… Ті ж самі штани, тільки застібка ззаду.

— Та що ви, діду! Це ж не ми, це ж не наші. Це Книш. Ми вислідили його і хочемо затримати.

— Ось воно що? Книш? А ви не помиляєтесь?

— Так ми своїми очима бачили! — Тепер уже не втримався я. — І як ставив, і як вибирати один раз приїздив… Удвох з Шлеперка.

— Ну, тоді інша справа. Тоді ви молодці. Тільки рано ви його чекаєте. Він приїде під ранок, години в три–чотири. А зараз ще дванадцяти немає.

— Та ну! — Здивувався я.

— А ви думали, що вже й ніч пройшла? Давно чекаєте?

- Із самих сутінків.

— Ось бідолахи. І не заснули. Ну так лягаєте, а я постояв, раз так. А потім розбуджу.

— Та що ви — мені зовсім не хочеться спати, — приндився Кукурузо.

- І мені, — змушений був сказати і я.

— Ну дивіться, — байдуже сказав дід і обережно став заганяти свій човник в очерети поруч з нашим.

Ми мовчали. Кукурузо, видно, чекав і боявся дідових розпитувань. Але дід мовчки маскував свій човник очеретами. В таких випадках завжди краще самому щось питати. І Кукурузо нарешті несміливо запитав:

— Діду, а ви як тут опинилися?

— Топитися їхав. З горя. Що у мене онук такий недолугий.

— Та не жартуйте, діду.

— Ось, цікаво мені з тобою жартувати!

— Ну, скажіть, діду, — канючив Кукурузо.

Ти ж мені збрехав, чого ж я повинен правду тобі казати.

— Так я… — затнувся Кукурузо. Що ж тут скажеш?

— Ех–хе–хе, — сумно зітхнув дід. — Куди ж я міг їхати!… Тебе, дурника, шукав… Взявся це я сьогодні вдень рушницю своє чистити. У неділю ж відкриття полювання. Вирішив і твоє почистити. Думаю, хоч і двієчник ти, а жалко — все одно треба ж з тебе мисливця зробити. Дивлюсь — ні твого рушниці. Туди–сюди, всю хату перерив — нема. Невже, думаю, вкрав хтось? Потім глядь — набоїв майже половини нема (вони ж у мене, дурнику, на рахунку). Став здогадуватися. Тим більше, бачу, і стеганкі немає, в якій ти зі мною на полювання ходив… Але все‑таки вирішив перевірити. І потяг аж у Піски до тітки Ганни… Отак ти мої старі ноги жалієш! Туди сім кілометрів, назад сім. Там тебе, ясна річ, не знайшов… Ганні не став нічого говорити, щоб не хвилювалася. Ну, думаю, не інакше, як у плавні хлопець махнув, чортова душа. Я і сам туди пацаном колись тікав… Прийшов з Пісок — уже вечоріло. Треба б на ранок пошуки відкласти, та на душі неспокійно. Все‑таки плавні — це не жарт. Не один фашист могилу тут собі знайшов. Чим вдома сидіти, дай, думаю, поїду пошукаю. І поїхав. Ось так‑то…

Ми всього могли очікувати — і того, що дід буде сильно лаятися, і навіть вуха надере, як бувало. Але що дід говоритиме так просто і відверто, ми, звичайно, не думали. Ми принишкли і мовчали.

— Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина чи ні? — З болем сказав дід.

— Не кажіть так, діду, не помрете ви, — злякано писнув Кукурузо.

— А ти що думав — дід вічний?… На дев'яносто вже повернуло! Ще трохи — і шубовсть у могилу вниз головою. Недовго чекати вже…

— Я, може, ще навіть раніше вас помру. Пам'ятаєте, як у мене чиряк на нозі був і температура сорок… Так що не кажіть.

— Е, синку, закон є: молоді можуть вмерти, старі повинні померти… Так уже заведено. І не потрібно в цьому змагатися. Краще в іншому чим–небудь.

Запанувало мовчання. Видно, слова діда сильно засмутили і схвилювали мого друга. Та й мене теж. Ніколи я не бачив діда таким. Завжди він бурчав, лаявся, навіть потиличники давав, а тут… Ех, краще б він нам вуха надрав…

— Діду, — жалібно сказав Кукурузо, — ви не говорите матері. Я вас прошу. А, діду?

— Та що там говорити. Нічим радувати.

— Я вчу граматику, вчу, чесне слово. І переекзаменування здам.

— Побачимо… Лягайте–но поспіть небагато. Тому що в самий потрібний момент будете як черв'яки в непритомності. Ще довго чекати.

— А ви? Може, ви поспіть, а ми почергувати.

— Давай–давай! — Буркнув дід… Це вже було звичне дідове «давай–давай», і від нього стало легше.

Кукурузо більше не сперечався і слухняно став укладатися. Я, звичайно, теж.

Сон поборов мене відразу, як тільки я поклав голову.

І здалося мені, що не проспав я й хвилини, як хтось торкнув мене за плече. Я розкрив очі і в той же час відчув на своїх губах дотик зашкарублого дідова пальця. І відразу зрозумів, що потрібно мовчати.

Уже світало, і в сірій передсвітанковій імлі я побачив, що Кукурузо сидить на кормі і блимає заспаними очима. Я обережно підвівся і подивився на плесо. Книш сидів у човні і вибирав з мереж рибу. Шлеперка не було. Великі щуки, лящі і карасі мокро шльопалися на дно човна. Улов був багатющий!

— Ну, пішли, хлопці, — шепнув дід і голосно кашлянув: «Кха–кха!»

Книш здригнувся, зіщулився, втягнув голову в плечі. Дід обережно, не поспішаючи виводив свій човник з очеретів. Миза дідом.

— Бог в допомогу, чоловіче добрий, — спокійно сказав дід, підпливаючи до Книша.

— Ги–ги… Зд–здрастуйте, — придуркувато вишкірився Книш. — Ну і налякали ви мене, діду. Я вже бог знає що подумав. Ги–ги.

— Рибку ловиш? — Так само спокійно запитав дід.

— Ага, ага… — закрутився на місці Книш. — Дивіться, скільки! Ось улов! Навіть сам не очікував… І ось тут буде. Я як раз про вас думав. Неодмінно, думаю, завезу дідові самих лучшенькіх. От добре, що ви зустрілися. Беріть, будь ласка, які на вас дивляться. Ось цю щучку, і карасиків цих, і лещіка… Куди вам покласти?

Книш взяв найбільшу щуку і вже нахилився, щоб кинути дідові в човник, але дід різким рухом відштовхнув його руку, і щука впала в воду — тільки бризки полетіли.

— Збирайся. Поїдемо, — строго сказав дід.

— Куди? Що? Ось жартують… Ги–ги, — знову ошкірився Книш.

— Збирайся, кажу! — Повторив дід.

— Та що ви? Ну навіщо? Це ви серйозно? Та почекайте… Хочете, я вам половину риби віддам. І чарку поставлю. І цукерок хлопцям куплю.

— Ех, даремно ти, чоловіче, живеш на світі. Тільки повітря отруює і продукти псуєш… Збирайся.

Ми сиділи в своєму човні притихлі і тільки дивилися. І як це дід не боїться?! Без рушниці, без нічого! Книш ж під–он який здоровий! Штовхне раз, і — пропав дід, як булька на воді. Але Книш був як собака побита. Навіть здавалося, що у нього є хвіст і він його стиснув. І очима дивився зовсім собачими. Поспішно він вибирав мережі і мовчки поглядав на діда, як шкодливий щеня.

Але дід був невблаганний. І коли Книш скінчив вибирати, суворо наказав:

— Поганяй вперед!

І Книш слухняно поплив вперед, за ним дід, а за дідом вже ми.

Тільки ми від'їхали від острова, як Книш заскиглив:

— Відпустіть, Діду! Відпустіть, будь ласка!

І голос у нього став такий плаксивий. Навіть не вірилося, що це говорить здоровенний дядько, який може випити одним духом півлітра денатурчіка. Я з подивом дивився на нього. Ось тобі і бандит, ось тобі й хижак! А я ще його боявся — мало не помер від страху.

Книш нив всю дорогу:

— Діду, невже вам більше всіх треба? Відпустіть… Що я — у вас хіба що вкрав? Так чого ж ви… Відпустіть… Я вас дуже прошу… Пожалійте… Відпустіть.

Дід мовчав, ніби й не чув.

Так ми доїхали до самого села.

Тепер складай рибу в мережі — на плече, і пішли! — Наказав дід.

І Книш підкорився. Я тільки диву давався, що все вийшло так просто — без пострілів, без бійки. І пов'язувати не довелося. Була на дідовій стороні якась сила, якої не міг не послухатися Книш.

Далі було ще простіше. Ми прийшли до міліціонера товариша Валігура, розбудили його. Він вийшов заспаний, в шльопанцях на босу ногу, але в кітелі, в галіфе і навіть у кашкеті.

Подивився і сказав:

— Ага, зрозуміло. Зайдіть в хату.

Ми зайшли. Товариш Валігура сів за стіл і став писати протокол. Писав він довго, часто зупинявся і, схиливши голову набік і поглядаючи скоса на написане, перечитував. Нарешті сказав:

— Свідки, розпишіться, будь ласка. Ось тут, — і тицьнув пальцем, дивлячись на нас.

Ми з Кукурузо почервоніли. Нам ніколи в житті не доводилося розписуватися.

— Давай–давай, — сказав дід, розписався і передав ручку мені.

Я кривими літерами надряпав своє прізвище і передав ручку Кукурузо. Він хвацько розписався, навіть спритний хвостик наприкінці поставив — зовсім як дорослий. Я відразу ж пошкодував, що сам цього не зробив, — мені стало соромно за свою дитячу підпис.

Товариш Валігура посміхнувся і поплескав Кукурузо по плечу:

— Молодець. Добре розписуєшся… Потім сказав:

— Спасибі вам, товариші.

І по черзі потиснув руки дідові і нам.

І ми пішли.

А Книш залишився…

Я йшов і думав:

«Ну ось все і скінчилося. Які ж ми все‑таки герої! Затримали цього браконьєра. Ну, не зовсім, може, самі, але без нас нічого б не було. Це точно. Ось тепер виповнилося те, про що ми так довго мріяли. Ми можемо стати героями на все село, а то і район, а може, навіть на всю область. І в газеті про нас можуть розповісти, і по радіо. А по телевізору що–ні? І Гребенючка буде дивитися на мене сяючими очима, щаслива тим, що знайома зі мною. А Карафолька буде плакати від заздрощів у кутку, давлячись своїми п'ятірками… І люди тільки й говоритимуть один одному пошепки: у ось все і скінчилося. Які ж ми все‑таки герої! Затримали цього браконьєра. Ну, не зовсім, може, самі, але без нас нічого б не було. Це точно. Ось тепер виповнилося те, про що ми так довго мріяли. Ми можемо стати героями на все село, а то і район, а може, навіть на всю область. І в газеті про нас можуть розповісти, і по радіо. А по телевізору що–ні? І Гребенючка буде дивитися на мене сяючими очима, щаслива тим, що знайома зі мною. А Карафолька буде плакати від заздрощів у кутку, давлячись своїми п'ятірками… І люди тільки й говоритимуть один одному пошепки: "Он пішли хлопці… Ті самі… Герої!"Он пішли хлопці… Ті самі… Герої!"

Але… нічого цього, на жаль, не буде. Бо Кукурузо не хоче, щоб хтось знав про острів, про те, як він був Робінзоном, і все інше. І тому не можна нічого розповідати. Він і діда просив, і товариша Валігура, щоб все це залишилося таємницею.

Таким чином, знову треба пропадати в невідомості.

Ех–хе–хе! — хе–хе! »

В той же самий день ввечері Робінзон Кукурузо остаточно перебирався з безлюдного острова імені Переекзаменовки на «Велику землю».

Оркестри не грали, журналісти не клацали фотоапаратами, тисячі людей не товпилися з букетами квітів на березі, зустрічаючи героя.

Було тихо.

Тільки зрідка гавкали в селі собаки та квакали в очеретах жаби.

Глава остання, заключна

Минуло літо, пролетіли безтурботні канікули, і от знову парта, знову кожні сорок п'ять хвилин дзвоник, знову: «Хто не приготував домашнє завдання, підніміть руку!», «Іди до дошки!», «Вийди з класу!..». Буденна шкільне життя колишнього п'ятого, нинішнього шостого «Б».

Я сиджу на своєму звичному місці біля вікна, дивлюся, як ганяє по двору шкільний пес Собакевич, і згадую всі події минулого літа: острів, Книша, юних слідопитів…

І вже не вперше думаю я: «Невже все‑таки випадково потрапив Кукурузо саме на той острів, біля якого браконьєрстував Книш? Щось дуже дивне і щасливий збіг обставинвже не вперше думаю я: «Невже все‑таки випадково потрапив Кукурузо саме на той острів, біля якого браконьєрстував Книш? Щось дуже дивне і щасливий збіг обставин »..

Я вже запитував його про це. Але він не зізнається, тільки сміється. Але я чомусь упевнений, що не випадково. Швидше за все, в той час, коли я був у Києві, він вистежив Книша і вже тоді придумав «бігти» на острів. Ось Кукурузо! Ось хитрюга!

Несподівано думки мої перериває голос Галини Сидорівни: — Рень, до дошки!

І я відчуваю, як мій правий лікоть підскакує вгору, — це встає, підіймаючи кришку парти, мій сусід. Мій сусід і друг Кукурузо. Так–так, він витримав переекзаменування (а що ж ви думаєте!) І теж перейшов до шостого класу.

О, то були дуже напружені дні, після повернення з острова.

Спочатку я тільки ходив під вікнами у Реней і на всіх цикав. На Полкана «Цить!» — Не гавкай. На корову Контрибуцію «Цить!» — Не мука. На свиню Манюню «Цить!» — Не рохкає. Стежив, щоб ніхто не заважав готуватися моєму другові.

А потім я переконав його, що краще готуватися вдвох, що мені це теж необхідно, тому що я нічого не знаю.

Спочатку він відмовлявся: «Не треба мені твоїх жертв!» Але я сказав: «Так ти що — хочеш бути краще за мене? Хочеш все знати, а я, значить, залишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, це не по–товариському! очатку він відмовлявся: «Не треба мені твоїх жертв!» Але я сказав: «Так ти що — хочеш бути краще за мене? Хочеш все знати, а я, значить, залишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, це не по–товариському! »І він змушений був погодитися.І він змушений був погодитися.

Весь серпень ми готувались вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цікаво, цікавіше, ніж, наприклад, грати в футбол, в цурки–палки або ловити рибу… Але хто сказав, що для одного треба робити тільки те, що цікаво!

На переекзаменування я пішов теж разом з Кукурузо. І диктант ми писали удвох. Галина Сидорівна одразу зрозуміла, чому я прийшов, і сказала: «Сідай теж пиши, тобі це корисно». І, ви знаєте, я написав гірше, ніж Кукурузо. Він зробив дві помилки, а я три. Недарма все‑таки він брав з собою граматику на безлюдний острів. Та й поки я був у Києві, він теж не тільки буряк і картоплю чистив…

І ось тепер він стоїть біля дошки і впевнено пише важкі слова. І ні разу не помилився.

До речі, я знаю, що в книзі «Робінзон Крузо» лежить у нього папірець з однією адресою.

Навряд чи хтось став би берегти адресу просто так, не думаючи їм скористатися.

Так що граматика моєму другові, можна сказати, ще й особисто необхідна. Відмінниці безграмотне лист не напишеш. Краще відразу в колодязь вниз головою…

— Молодець, Рень, сідай! — Каже Галина Сидорівна.

І мій друг гордо, не поспішаючи йде на місце.

Сівши на парту, Кукурузо кілька хвилин мовчить, поки не вляглися почуття, викликані похвалою вчительки.

Потім схиляється до мене і шепоче:

— Так що — випробуємо?

— Давай, — кажу я.

Ми нахиляємося і ховаємося під парту. Кукурузо виймає з‑за пазухи плоску жерстяну коробочку від цукерок, з якої стирчать різні гвинтики, Шпунтики і дротики. Це винайдене нами механічне пристосування для розстібання гудзиків.

Офіційного назви воно ще не має і називається поки умовно «штукакенція» (не «штука» і не «штукенція», а саме «штукакенція», тому що кожен новий винахід обов'язково повинно мати свою назву). Діє «штукакенція» дуже просто: прикладаєш до гудзика, натискаєш кнопку–і готово. Тільки спершу треба завести пружину. І ось Кукурузо бере і починає заводити.

Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напівпровідниках, але… Крраккк! — Раптом дзвінко на весь клас вдаряє пружина і, вискочивши з коробочки, б'є знизу Карафолька, який сидить попереду нас.

— Ввой! — Диким голосом скрикує Карафолька.

— У–у, тюхтій! — Шепочу я своєму другові.

Але — пізно. Як грім з неба, чується над нами сердитий голос Галини Сидорівни:

— Завгородній і Рень, вийдіть з класу!

Червоні як раки ми вилазимо з–під парти і покірно прямуємо до дверей.

Навчальний рік розпочався…

Оглавление

Глава I Метро під свинарником

Глава II За великої китайської стіною. Хто такі Книші

Глава III «Діти за сажею»

Глава IV Іспит

Глава V Як Ява став Робінзоном Кукурузо

Глава VI Що трапилося в кукурудзі

Глава VII Шукаємо острів

Глава VIII Робінзон Кукурузо висаджується на безлюдний острів

Глава IX Перший день на острові Переекзаменовки. Глава, розказана Робінзоном Кукурузо своєму другу і однокласнику Павлуші

Глава X Глава, яку розповідає Павлуша Завгородній. Про те, що він робив у той день і в ту ніч

Глава XI Цей пірат

Глава XII Несподівані гості. Ігор, Валька та інші

Глава XIII У сні і наяву

Глава XIV «Руки вгору!"

Глава остання, заключна