Написано на уровне детсада. Великий перерожденец и врун. По мановению руки сотня людей поднимается в воздух, а может и тысячи. В кучу собран казачий уклад вольных и реестровых казаков, княжества и рабы. 16 летний князь командует атаманами казачьего войска. Отпускает за откуп врагов, убивших его родителей. ГГ у меня вызывает чувство гадливости. Автор с ГГ развлекает нас текстами казачьих песен. Одновременно обвиняя казаков
подробнее ...
обворовывание своего князя. Читать о всемогущем колдуне и его глупых выходках и рассуждениях просто не интересно.
тим же.
А потім він стояв у кабінеті тестя, чи то пак головного конструктора, і виливав йому свою образу.
— Я пішов од неї, щоб не заважать їй спати. Я поїду на Північ і ніколи звідти не вернуся…
У Якима Івановича очі були сиві, а голос байдужий.
— Іди й сідай за роботу. Нічого нюні розпускати, — сказав Яким Іванович. І замовк.
Увечері він сам прийшов до Гнатового столу:
— Ліда приходила до мене…
Гнат відкинув з чола чорну чуприну і немов з ями глянув на тестя.
— Що вона говорила?
— Тільки те, що завжди кажуть жінки в таких випадках. — Він обмацував очима незграбну постать зятя і думав, мабуть, про щось дуже далеке. — Я сказав їй: коли люблять — не носять своїх сліз до посередників.
Гнат одягався і ніяк не міг всунути лівий черевик у калошу. Потім вони спускалися з третього поверху і курили сигарети.
На вулиці реготав осінній вечір. Вони йшли крізь його регіт.
Несподівано Яким Іванович вхопив Гната за плечі і повернув лицем до себе:
— Я сказав їй, що ти, може, повернешся до неї, коли вона проснеться. Тоді ти не заважатимеш їй спати.
Він пішов, майже побіг од Гната.
Гнат прийшов у готель і дуже рано вклався в ліжко. Йому снилася Ліда, паралельні лінії і неіснуючі вуса головного конструктора.
ВЕСІЛЛЯ ОПАНАСА КРОКВИ
Ніхто не розумів, що ґелґотів довготелесий та сухоребрий каратель. Але всі бачили, як з його рота виповзали гадюки. Вони довго сичали у вухах, а потім їхнє сичання перекладав на людську мову переляканий учитель з сусіднього села.
— Він каже, що під вашим хутором вчора застрелено троє солдатів. Якби це трапилося тут, вони б забили всіх до одного. А так хочуть повісити лише тих, у кого в сім'ях є партизани. Якщо ж ви не видасте партизанських родичів, то будете знищені всі.
Двісті дідів, бабів, жінок та дітей стояли під божевільно гарячим сонцем, але їм було холодно. Цівки морозу струменіли з чорних отворів автоматів і кулеметів, націлених у всіх разом і ні в кого зокрема. Над натовпом висіли переджнивна спека і передсмертне мовчання. Потім знову з есесівського рота поповзли гадюки.
— Він каже, що ви можете мовчати ще десять хвилин, а тоді він звелить стріляти.
Десять хвилин бігали зморшки по чолах, десять хвилин стікало мовчанням сонце, десять хвилин задубілими очима вдивлялися в закручений шпориш, ніби хотіли віднайти в ньому який порятунок. Потім натовп заворушився, і озерце людей вихлюпнуло наперед тисячолітнього Опанаса Крокву. Він забув навіть уклонитися людям, а пішов прямо на вчителя.
— Скажи цьому кнурові, що то мої сини забили тих вилупків. І ще скажи, хай не сміють мене бити, бо я коростявий. Хай просто вішають.
— Скільки ваших синів у лісі? — переклав учитель запитання есесівця.
— Та всі до одного.
— А хто у вас є дома?
— Була баба, та вмерла.
— А щоб тобі язик не відсох! — висунулася з юрби сива жіноча постать, хіба на яке століття молодша від Опанаса. — Живою мене до могили кладе, та ще й прилюдно. Не втечеш ти від мене, іроде, і на той світ!
Есесівець реготав довго і смачно, коли вчитель переклав йому цей монолог старої.
— Це ваша баба? — спитав Опанаса.
— Угу. Моя. А чия ж іще?
— Правду казав дід, що ваші сини в партизанах? — допитувалися в баби.
— А правду. Хіба такий збреше? Усі соколята наші в лісі гніздяться…
Їх повісили на гігантському в'язі біля колишньої церковки. Здивованими очима дивилися вони на врятованих ними людей і показували вслід карателям свої сині прикушені язики.
Опанас Кроква зроду не мав дітей, а баба Орися, що поєдналася з ним вірьовкою, ніколи не була його дружиною. Кажуть, у юності вони дуже кохалися і хотіли побратись, але батьки не дозволили. Видали Орисю за багатшого.
Може, це правда, а може, людська фантазія творить нову легенду про велику любов, яка вже на смертному одрі зачала життя.
ДУМА ПРО ДІДА
Сиджу під клунею, а дід на низу змагається з сонцем — хто першим закінчить свої денні турботи. Довга тінь од горба вже облизує його ліву ногу, а права ще ступає по сонячній смужці. Гостра коса аж висвистує — так не терпиться дідові докосити останню ручку і нарешті спочити. А тінь уже сягнула дідових колін, потім раптово підскочила до пояса, поповзла на груди.
Я підвівся з місця і став навшпиньки.
— Іванку! — доноситься до мене дідів голос. Він стоїть уже по шию в тіні і жмутком сіна витирає косу. — Чуєш, Іванку?
— Ні, не чую, — кричу, склавши долоні човником.
— То чого ж озиваєшся, ледащо? — Голос у діда лагідний, і я знаю, що він зовсім не сердиться на мене. — Принеси кисет, бо комарі з'їдять.
Це дід, звичайно, лякає мене. Комарі ніколи не з'їдять його, бо він дуже великий і в сто разів сильніший від усіх комарів, що живуть на нашому болоті. Але мені приємно зробити послугу дідові. Я притьмом біжу через грядку до дідового піджака, добуваю з кишені кисет, вибігаю на сінокіс і, стрибаючи через покоси, мчу до діда.
— Ноги
Последние комментарии
1 день 12 часов назад
1 день 12 часов назад
1 день 13 часов назад
2 дней 46 минут назад
2 дней 1 час назад
2 дней 1 час назад