Гноми і забіяки [Казіс Сая] (fb2) читать постранично

Казіс Сая Гноми і забіяки ^{Кому казка, а кому бувальщина}

Частина перша Гноми з контрабаса

Расуте, гноми та контрабас

На узліссі, неначе куріпка, примостилася стара хатка. Двома заспаними віконцями вона дивиться на озеро, що його майже заслоняють палісадник, розквітлий кущ бузку та крислаті липи. Усі інші вікна зачинені віконницями, і коли б хто вийшов із лісу, то подумав би, що в хатці взагалі не живуть. Хіба що пишнохвостий півень зустрів би гостя своїм багатозначним: «Ку-ку-ріку!», що означало б: «Чого тобі треба, добродію?» Потім із сінника вискочив би песик Кудлик, гніваючись, що ходять чужі й не дають йому подрімати та одним оком позирати на горобців, які дзьобають щось у його мисочці.

Невдовзі потому зарипіли б двері і з сіней викотилася б через високий поріг Расуте. Стала б босими ніжками на камінь біля порога, одною рукою затулила б очі від сонця, а пальчик другої звично засунула б у носика й чекала б, що скаже гість.

— Тата немає вдома, — пояснила б вона. — Поїхав до міста. Далеко, далеко… Мама на городі, Гедрюс у школі, а наша кішечка Рябенька привела трьох котеняток, о!

Згадавши, що пальчик у носі тримати негарно, вона хутенько сховає руки за спину, випне животика й засоромиться. Трошки покрутиться на камені й знову шмигне до хати.

У світлиці, де, наче воском чи пиріжками, пахне маминою скринею, у стінах під квітчастими шпалерами шарудять якісь таємничі створіння. Расуте впевнена, що там ховаються гноми, про яких так багато розповідав дідусь. Із усіх гномів Расуте найбільше подобався гном, ЯКИЙ звався Лепутіс. Він був найменший серед гномів — трішки більший за мізинчика, — пустотливий та веселий — зовсім як Расуте. Коли дівчинка часом зачепиться за що-небудь чи посковзнеться і впаде, вона каже Лепутісові:

— Чого штовхаєшся, безсоромнику!

А коли, буває, гарненько вмиється, причешеться, заплете блакитні кіснички, що майорять, немов у житі волошки, тоді Расуте спогорда дорікає гномові:

— Причешися, нечупаро! Такий великий, а ходить закудланий.

А взагалі вони живуть дружно. Разом бавляться, рвуть ягоди, годують Кудлика і гладять котенят. А зустрівшись уночі, мандрують по царству сну.

Расуте могла б назвати на ім'я весь загін гномів, які живуть у лісі, а інколи приходять до них додому і, тихенько перешіптуючись, бродять по хаті. Вона знає Міглюса — він фарбує грибам шапочки і розмальовує пташині яєчка, щоб пташкам веселіше було пташенят висиджувати. Гном Аліс приручив їжака та ящірку. Буває, сяде верхи на неї і так швидко їде, що й мотоциклом не догнати. Чула Расуте і про Шюрпе — ученого гнома. Він розуміє мову птахів та звірів. Байдуже — жаба чи соловейко — він з кожним домовиться. Гном Вай-Вай — перукар у квітів. Він своїми ножичками чик-чик-чик — і там виріже, там закрутить пелюстки та й складе їх у квітку.

Всіх Расуте не пам'ятає, але відомо, що гноми мають і свого поета. Вона знає навіть одну його пісеньку:

Лемтуріс, як ви, мабуть, і самі догадалися, — ватажок гномів. У поході він завжди заспівує цю пісеньку.

Багато є різних історій та оповідей про те, звідки взялися гноми, але найкраще і найцікавіше розказував про це наш дідусь.

Було це давно-давно — може, яких троє літ і чотири зими тому. Дідусь жив тоді у великому місті і лише вряди-годи приїздив у село погостювати. Расуте дуже подобалося гуляти з ним, бо дідусь завжди щось цікаве розповідав чи, склавши смішно губи, вигравав на всі голоси: «Трум-пум-пум, трум-пум-пум!» А коли вони з Гедрюсом рибу ловили, — навіть рибки збиралися довкола човна і слухали, як дідусь вигравав то мов труба, то ніби віолончель, то як його здоровенний контрабас. Гедрюс, бувало, навіть сердився трохи, що через ту музику вони нічого й не зловлять, а дідусь знову:

— Трум-пум! Трам-пам-пам!..

Одного літа дідусь приїхав знову, зняв з машини свого контрабаса, гарно вбраного в сіру, оздоблену шкірою одежу, ще й з довгим замком-блискавкою на боці, заніс у світлицю та й поставив у кутку замість пальми, що тієї зими замерзла. Тато приніс дві валізи, а шофер — клунок з постіллю. Дітям сказали, що дідусь приїхав до них назавжди. І в тому своєму контрабасі він привіз цілу ватагу гномів, яким дуже сподобалися ліс, Расуте, Кудлик і вся наша садиба.

Можливо, хто скаже, що гноми жили тут і раніше, але дідусь упевнений, що вони прибули з театру, де дідусь багато років тирликав та бренькав на своєму контрабасі.

— Якось, — розповідав дідусь, — приїхав до нас у театр новий диригент. Біла манишка, чорний фрак — усе як годиться… (а як годиться, ми вже знаємо: всі диригенти одягаються, мов сороки, — трохи в біле, трохи в чорне). А в цього на вилозі ще й медаль була і волосся сиве, як торішня осока. Та й диригував