Бо війна війною... Спомини [Ярослав Овад] (fb2) читать постранично, страница - 5

звучить. Як звучить відділ війська, коли йде в нашу сторону і коли віддаляється; як лунають постріли від нас і до нас; як звучить скоростріл; як все вночі змінюється. Те ж саме з визначенням віддалей на полі та поблизу лісу. На тих вправах все робили німці: стріляли, наступали, а ми були лише глядачами і намагалися все це запам'ятати і засвоїти нове довкілля. Іншого разу все це вже робили ми самі, а після вправ з нами обговорювали те, що було добре і вказували на наші недоліки. Ми ще були незграбні, шоломи тиснули голови, які боліли нас. Якщо стукнути по шоломі, то голова несамовито гуділа. Але з часом ми до цього звикли. На неділю, або вже й в суботу, коли не було занять, а тільки генеральне прибирання терторії з миттям підлоги, стільців, столів, чищенням ліжок, до нас приїжджали рідні і привозили багато всього, чого в нас тут бракувало (напої, цигарки, їжа — одним словом всього, чого душа побажає).

Відвідини рідних в Гайделяґері

Приїжджала і моя мама та кілька разів бувала моя Катя, а також багато інших з родини. Тому військова їжа нам не обридала і ми запрошували на цей бенкет наших групових німців та чотових. Вишкільний табір Гайделяґер був розташований біля містечка Дембіца під Краковом. Назви залізничної станції ніяк не пригадаю, хоч на неї разом з іншими проводжав свою маму. Знаю тільки, що біля неї були бараки, в яких розміщувалась українська поліція («шуцманшафт») в чорних одностроях, бо в ній служив Сюнко Волосянський з Старого Самбора. Був він високого росту, гарний на лиці і веселий. Я знав його ще зі Старого Самбора, бо разом ми були при міліції. Він накульгував на ногу і коли прийшов час, щоб перейти з тимчасової міліції до постійної, я відмовився і відійшов, а він залишився і служив у Самборі. Тепер ми зустрілися в кантині, де вже було багато наших та шуцманів. Була це добра нагода забавитися і випити пива як всі це робили, бо в час перебування на третьому рінґу цього не можна було робити. Бувало це в неділю після обіду, коли відходив поїзд. При такій щирій зустрічі ми всі знайомі сідали за столи в заповненому вояцтвом залі, яка була переповнена гамором та тютюновим димом. «Поставив» один, другий, третій і далі всі по черзі. Так і не зчулися як випили по п'ятнадцять гальб сильного польського пива. Чи пили ми «Окоцім», чи щось інше, але смакувало і швидко вдаряло в голову. Ще коли сиділи, то пили, але коли вставали, то не могли втриматись на ногах і дуже заточувалися. Очевидно, треба було вирушати в дорогу до бараків, бо в десятій годині цапфенштрайх і треба бути в ліжку. А дорога для п'яних здавалася дуже довгою… Добре, що це була широка, асфальтована головна дорога, яка переходила через цілий табір, минала перший рінґ, другий рінґ, де мабуть перебувало керівництво табору і де були на вишколі якісь відділи естонців. Щойно починався наш третій рінґ і треба було йти під гору, де посередині цього кільця стояла наша п'ята сотня. Очевидно, що до часу, коли ми дійшли до бараків, не обходилося без коротких відпочинків, бо пиво робили своє і ми часто командували самі собі «вассер абшляґен» і йшли далі. Роздягнувшись і лежачи в ліжку, зауважували, що кімната чомусь ходила ходором, вічно крутилася в одну сторону, не пригадую тільки чи справа наліво, чи зліва направо. Ми спали як по купелі аж до ранку.

Якось так траплялося, що німці були дуже чемні, зокрема уфауде приходив, брав звіт від чергового кімнати, що все в порядку і всі сплять (як-то черговий на превелике диво був тверезий і говорив зовсім не по-п'яному!) і погасивши чемно світло, зникав тихо, замкнувши за собою двері. Мабуть німці також були після пиятики. А сотенний також не навідувався, одним словом — мали ми щастя і все.

Наш рінґ був великим колом з асфальтовою дорогою. Навколо росли високі ялиці, а всередині білів голий пісок. Там, щоб далеко не ходити, проводилися дрібні вправи: техніка боротьби з танками, деколи звичайна муштра і все те, що не потребувало великого розмаху. Дорога на села була шутрована, а самі села стояли безлюдними, мабуть Пустків і інші, які навіть не були позначені на мапі. Все це був труппенібунґпляц^[8]. Це були терени наших вправ зі стрільби, наступу, оборони та нічних вправ. Стрільниця була окремо на полі з викопаними ровами для кидання ґранат і всілякими мурованими стінами для охорони від осколків та куснів каміння після вибуху.

Пригадую, як нас навчали кидати ручні ґранати. До них треба було звикнути і кидати не так як «поліном за псами», але щоб попасти в ціль. Пізніше накидалися ними досхочу, але поки до цього дійшло після теоретичного викладу ми мусили пройти практичний вишкіл. Одного гарного дня ми зайшли на місце, де нас навчали кидати ґранати. Ми такого ще ніколи не робили, тому були трохи злякані. Нам пояснили, що в цьому немає нічого страшного, але потрібно дотримуватись всіх правил безпеки. Все йшло добре, але трапився один випадок, коли хтось кинув ґранату надто близько.