Очередной безграмотный технологически автор, у которого капитан милиции в XI веке ухитряется воспроизвести револьвер, казнозарядное ружье, патрон, и даже нарезную артиллерию...
Трусливая Европа, которая воевать не умеет etc etc...
Вобщем, стандартный набор российского патриота :)
Интересно другое... Всегда читерство основано на использовании технологий, в свое время разработанных именно этой самой жуткой Европой. Это не смущает? :)
До прочтения данного произведения я относился скептически к подобным жанрам, особенно 18+. Но я был действительно приятно удивлён и две недели не мог оторваться от чтения. Наконец дочитав, решил написать отзыв. Чем больше думаю об этом, тем труднее выбрать точную оценку. Книга мне безумно понравилась, и я без угрызения совести могу сказать, что обязательно её перечитаю в будущем. Однако некоторые моменты испортили общее
подробнее ...
впечатление.
Первые две книги, даже третья, развивались хорошо и не спеша, держа интригу. Но потом что-то случилось: автор как будто пытался закончить как можно скорее, игнорируя многие моменты, что привело к множеству вопросов и недопониманий. Как Аксель выжил? Почему отступил Хондар и что с ним теперь? Как обстоят дела в Империи после победы, ведь один из главных членов Тайной Стражи оказался предателем? Что мешало Сикху сразу избавиться от Акселя, как только тот лишился части души? Что двигало Августом, что такого произошло между им и владыкой Грехов? Второстепенных вопросов у меня ещё больше. Несмотря на крутой сюжет и мир, многое написано словно на скорую руку и слишком скомкано.
Например, в Эльфийском лесу явно были недовольны браком, и однажды даже было покушение на ГГ. Почему попытки не продолжались, ведь Аксель действительно приносил много проблем эльфам, особенно после смерти их бога? Или встреча в нижнем мире с богом демонов, который сказал, что их встреча не последняя. Но в конце Аксель становится смертным и лишается своей силы, и они уже точно не встретятся. Почему были выкинуты Лилиш и Шальда? Если первую убили, то вторая жила в поместье и была действительно полезной, но что с ней по итогу случилось, не ясно.
Короче говоря, слишком много недосказанностей. Многие интересные арки начались, но такое чувство, что автору становилось лень их продолжать до логического конца. Самый яркий пример — бизнес Акселя в лице корабельной верфи. Он встретился в темнице с отцом одного из своих гвардейцев, поговорили о контракте, и на этом всё закончилось. А дальше что?
Теперь к другим вещам, которые подпортили впечатление. Эмоции всех девушек, боевые заклинания, эротика — почему всё это одинаковое? Каждая девушка "прикусывает губу", "мурлыкает". Эти слова повторяются слишком часто. Заклинания тоже разочаровали, они не менялись и застыли на уровне первого года обучения в академии. Аксель ничего не умеет, кроме воздушных стен и чёрных сфер. А про бедняжку Тирру вообще молчу: всё, что она могла — это создавать огненные шары. Где разнообразие? С эротикой всё точно так же. Местами она была в тему и действительно добавляла шарма, но иногда хотелось пропустить эти сцены, потому что они вставлялись в неподходящие моменты и были абсолютно одинаковыми.
Почему Акселя почти всегда окружают только девушки? И большая часть его гвардии — тоже девушки. Спасибо, что хоть Корал был, но его арка тоже не до конца раскрыта. Можно было бы много чего увлекательного с ним сделать, ведь он получился интересным персонажем.
Я мог бы написать ещё много чего, но боюсь, что отзыв выйдет слишком длинным. Единственное, что хочется добавить в конце, это про суккубу Тирру. В начале она была просто прелесть, умная, сильная, ценная единица в отряде. Но под конец она стала беспомощной обузой и вызывала раздражение, ведя себя как ребёнок. В начале за ней такого не наблюдалось, что обидно, ведь как персонаж она мне больше всех нравилась.
В общем, автору есть куда расти и стремиться. Потенциал хороший, и надеюсь, что когда-то будет продолжение этой увлекательной истории, которое расставит все точки над "и".
міністра внутрішніх і земельних справ УНР, був головою Ради народних міністрів; як представник уряду УНР брав участь в Першому Зимовому поході Армії УНР (грудень 1919 — квітень 1920). На еміграції перебував у Чехо-Словаччині, викладав в українських вищих навчальних закладах у ЧСР, був одним з керівних діячів Закордонної делегації УСДРП, членом виконкому Робітничого і Соціалістичного Інтернаціоналів. Після Другої світової війни оселився в Німеччині. У 1950 р. заснував Українську соціалістичну партію.
(обратно)
539
137. Чехівський Володимир Мойсейович (1876–1937) — український громадсько-політичний, культурний і церковний діяч. Родом з Київщини. Закінчив Київську духовну академію. Депутат І Державної думи Росії (1906 р.). У 1917 р. — один з лідерів УСДРП, член ЦК партії та УЦР. Прихильник компромісу з більшовиками, соратник і політичний однодумець В. Винниченка. 26.12.1918-11.02.1919 рр. — голова уряду і міністр закордонних справ УНР. Співавтор закону УНР про автокефалію, радник митрополита УАПЦ В. Липківського. У 1929 р. заарештований у справі СВУ, розстріляний органами радянської влади.
(обратно)
540
138. Феденко Панас (літ. псевдонім В. Тирса) (18931981) — український громадсько-політичний діяч. Родом з Катеринославщини. Освіту набув у Петроградському університеті. Діяльний член УСДРП та УЦР. У 1919 р. — член ЦК партії і редактор центрального органу УСДРП «Робітнича газета», учасник Трудового конгресу в Києві. У 1919–1920 рр. — товариш міністра інформації уряду УНР. У 1921 р. емігрував до Чехо-Словаччини, згодом — до Німеччини. Активний діяч міжнародного соціалістичного руху, член виконкому Соцінтерну від УСДРП.
(обратно)
541
139. Міхновський Микола Іванович (1873–1924) — український громадсько-політичний діяч, за фахом — правник. Один із зачинателів самостійницького руху в Україні. Лідер Братства тарасівців, один із засновників РУП, очолював Українську народну партію. Автор політичного трактату «Самостійна Україна». Член громадсько-політичних організацій «Молода Україна», «Стара Громада». Редактор революційних видань «Самостійна Україна» (Львів, 1905), «Хлібороб» (Лубни, 1905), «Запоріжжя» (Катеринослав, 1906), «Сніп» (Харків, 1912–1913). У 1917 р. — один із організаторів і голова товариства «Український військовий клуб ім. Гетьмана Полуботка», яке репрезентував в Українській Центральній раді. Член Українського генерального військового комітету. Засновник «Союзу Української Державності» (1917). Під його керівництвом товариство ім. П. Полуботка сформувало 1-й Український полк ім. Б. Хмельницького. Ініціатор повстання полуботківців 5.08.1917 р., що мало за мету проголошення державної самостійності України. Після провалу повстання за особистим розпорядженням О. Керенського відправлений на Румунський фронт. У 1918 р. підтримав гетьмана П. Скоропадського. У 1919 р. був заарештований більшовиками, згодом виїхав на Кубань. Працював в установах народної освіти, кооперації. Повернувся до Києва. За нез’ясованих обставин покінчив життя самогубством.
(обратно)
542
140. Глинський (?-?) — український громадсько-політичний і військовий діяч, полковник російської армії. Член Української народної партії, політичний однодумець М. Міхновського. Член товариства «Український військовий клуб ім. Полуботка» і УЦР. Начальник резервної команди в Києві, голова Українського військового організаційного комітету. Один із засновників українських національних військових формацій у 1917 р.
(обратно)
543
141. Муравйов Михайло Артемович (1880–1918) — підполковник російської армії, лівий есер. Після Жовтневого перевороту перейшов на бік радянської влади. У грудні 1917 р. — квітні 1918 р. командував червоноармійськими загонами, що брали участь у боях проти Центральної ради, окупації Києва, згодом — у боях за т. зв. Одеську радянську республіку. В липні 1918 р. — командувач Східного фронту Червоної армії. Після спроби лівоесерівського заколоту вбитий під час арешту.
(обратно)
544
142. Стефанів Гнат Петрович (1886–1949) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Військову освіту отримав в австрійській кадетській школі. У роки Першої світової війни — командир сотні на російському фронті. У 1915 р. потрапив до полону. Восени 1918 р. повернувся до Галичини. З листопада 1918 р. — командувач Української галицької армії. 10.12.1918 р. після зміщення з посади виїхав до Києва, де вступив до Армії УНР. Командував стрілецьким полком, резервною бригадою у боях з більшовиками. У грудні 1919 р. очолив 3-й кінний полк Окремої кінної дивізії, брав участь у 1-му Зимовому поході Армії УНР. У травні 1920 р. призначений військовим аташе ЗУНР в Чехо-Словаччині. У роки Другої світової війни перебував у Німеччині. Помер у Регенсбурзі.
(обратно)
Последние комментарии
5 часов 19 минут назад
8 часов 8 минут назад
1 день 18 часов назад
2 дней 3 часов назад
2 дней 8 часов назад
2 дней 10 часов назад