Вірші [Джон Кітс] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (19) »
Джон Кітс
Вірші
Перекладач: Василь Мисик Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990 Вперше цей твір було опубліковано на http://www.ukrlib.com Присвята Лі Гантові Краса і слава залишили світ. Під нашим поглядом у ранню пору Не в'ється фіміам вінками вгору, Туди, де радісно сміється схід. Ніжноголосі німфи серед віт Своїми грищами не тішать зору I не кладуть на гроб, що криє Флору, Колосся з кошиків і майський цвіт. Та є незгірші радощі й у нас, I славити наш вік я не покину, Що в дні, як вівтар у гаю погас, Мені надію дав: хоч на годину Цим подарунком бідним, без прикрас, Потішити таку, як ти, людину. До Надії Коли сиджу біля свого вогню, Поринувши в думки тяжкі, гнітючі, I не про видива чудові сню, А про пустелі, про каміння й кручі,— Надіє, усміхнись душі моїй I крилами чоло мені обвій! Коли блукаю ввечері в гаю, Де гасне в листі місячне проміння, I враз у душу злякану мою Загляне Розпач, як страшне видіння, Ти сяйвом місяця мене стрічай I з серця геть жени німий Одчай. Коли Зневіра дух беззбройний мій Для Розпачу, свого хмурного сина, Що хмарою звисає, на забій Безжально віддає,— о ти, єдина, Засяй і шлях перепини йому, Збори його, як сонце боре тьму! Коли почую, що в біді тяжкій Змагаються мої найближчі друзі, Надіє світлоока, розпач мій Геть прожени, не дай змарніти в тузі, Пошли згори живущий промінь свій I крилами чоло мені обвій! Як нехіть милої чи суд батьків Приборкають моє палке кохання, Дай вірити, що я не марно влив В сонетний лад мої нічні зітхання! Надіє, прожени мій сум-одчай I крилами згори мені засяй! Хай серця не страшить будучина, Хай честь вітчизни не темнять незгоди I хай, незламна в замірах, вона Хранить Свободу, а не тінь Свободи! Свята Надіє, дух підтримай мій I сяйвом крил чоло мені обвій! Не допусти побачити мені, Як спадщина героя-патріота — Свобода, пишна й в сірому вбранні, Чоло похилить під вагою злота,— А дай побачити, як сяйвом крил Ти посріблиш високий небосхил! Мов зірка, що взолочує ясну Верхівку хмари й срібне сяйво сіє В півзапнуту небесну глибину, Так ти осяй мене, свята Надіє! Глянь з висоти у дух померклий мій I крилами чоло мені обвій! До мого брата Джорджа Багато днів мене журба томила, Мій мозок мерк, і темрява немила Гнітила дух, і думалось мені, Що марно я в блакитній глибині, У сполохах, аж сліпнучи з одчаю, Мелодії небесної шукаю; Що, лігши навзнак у м'яку траву, Даремно в мріях до зірок пливу; Що вже не вчую пісні Аполлона, Хоч небо квітне і зоря червона Два промені прослала в висоту, Нагадуючи ліру золоту; Що я в бджоли, яка летить на рожу, Сільського ладу перейнять не зможу; Що скісний погляд із-під темних вій Не зможе наспів окрилити мій I не запалить у моєму серці Слів про кохання та про давні герці. Та часом той, що все про славу снить, Скидає сум, і йде в поля, в блакить, I, вітру вільному відкривши груди, Саму поезію вбачає всюди. Недаром кажуть, любий Джордже мій (Так Вільнодумцю й Спенсер-чародій Не раз мовляв), що в ті чудесні хвилі В очах поета грають коні білі I рицарі в одежі святковій, Жартуючи, розпочинають бій. А блисне сполох, він одразу знає: То величезну браму відчиняє Осяяний небесний вартовий, Дмучи в ріжок, що на землі чутний Лише поетові. Ось у ворота Пливе квапливо казкова кіннота — I бачить він за нею залів ряд, У срібло й злото прибраних для свят, I лиця дам, що світлими очима Вщасливити могли б і серафима, I повних кубків, як планет навкруг Ясного сонця, безнастанний рух,— I струм вина, що нахильці поллється, Дощем летючих зір йому здається. А далі ще — немов у млі, сади, Земним очам заказані: туди Лише впусти поета, Аполлоне, I до троянд він миттю прохолоне. I в тім глибу блаженнім тільки й знать, Як, сплесками цілуючись, киплять Фонтани — й ллється течія промінна, Мов срібні смуги на плавцях дельфіна, Коли з коралових підводних міст Він вирне, вигнувши грайливо хвіст. Такі дива лише для того звичні, Хто поринає в нетрі поетичні. Коли надвечір він гуляє сам, З чолом відкритим, чи ж його очам Тоді доступна тільки темно-синя З тремтячими алмазами пустиня? Та ясно-білі кучері хмарин, Та місяць поміж них, що сам-один, Убравшися у ризи великодні, Іде все вище, в світові безодні? О ні! Багато добачає там Він дивних див! Якби моїм очам Відкрилися ті потаємні схови, Ти остовпів би від моєї мови. Так за життя п'є радощі поет, Але думок його захмарний лет — В майбутньому. Про що поет шепоче, Коли навік змикає горді очі? «Хоч я покину цей недобрий- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (19) »
Последние комментарии
59 минут 17 секунд назад
59 минут 51 секунд назад
1 час 8 минут назад
1 час 16 минут назад
2 часов 14 минут назад
2 часов 32 минут назад