Історія одного кохання [Ерік Сігел] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (32) »
Ерік Сігел Історія одного кохання
1
Жила собі дівчина. Дожила до двадцяти п'яти років і померла. Що говорять у таких випадках? Що була вона вродлива. І розумна. Що любила Моцарта, Баха, бітлів. І мене. Якось, коли вона звалила в одну купу цих світочів музики й вашого покірного слугу, я спитав, за яким усе-таки принципом мають розподілятись її лаври, й вона, всміхнувшись, відказала: «За алфавітним». Я тоді, пригадую, теж усміхнувся. А тепер — сиджу й гадаю: а як, власне, мене в тому списку було записано? Якщо на ім'я, то я стояв за Моцартом. Якщо ж на прізвище — то десь між Бахом та бітлами. І так і так виходить не перше місце, й це чомусь страшенно мене гризе: я ж бо звик скрізь бути першим. Гени, фамільна спадковість! На останньому курсі я взяв собі за звичку працювати в бібліотеці Редкліффа[1]. Не тільки через те, що там є на кого — і на що! — подивитись (і я таки дивився й задивлявся), а передусім тому, що в цій бібліотеці стояла справжня тиша, мене там ніхто не знав і від роботи не відривав, та й одержати книжку з фонду обов'язкової літератури було легше. А втім, як водиться у нас у Гарварді, за день до заліку з історії я ще не тримав у руках жодної книжки з обов'язкового списку. Отож, зайшовши до бібліотеки, я пішов прямо до видачі, з наміром узяти один-єдиний том, який, сподівався, і вивезе мене завтра. На видачі чергували двоє дівчат. Одна висока — з тих, що грають у теніс і в усякі інші ігри. Друга — в окулярах, учена мишка. Я обрав чотириокого Гризуна Науки. — Дайте мені «Пізнє середньовіччя». Вона скоса глянула на мене: — Хіба у вас немає бібліотеки? — Наскільки мені відомо, студенти Гарварда мають право користуватися вашою бібліотекою. — Ви мені про закон, містере Шпаргалето, а я вам — про етику. У вас у Гарварді — п'ять мільйонів книжок. А у нас тут — злиденні кілька тисяч. Ото ще надлюдина в спідниці. Це з тих, мабуть, що вважають: якщо студенток у Редкліффі вп'ятеро більше, ніж студентів у Гарварді, то це означає, що дівчата вп'ятеро розумніші від хлопців. За інших обставин я залюбки позбиткувався б з неї — я це вмію,— але сьогодні мені дозарізу потрібна була та клята книженція. — Слухайте, мені дуже потрібна та клята книженція. — Чи не можна без вульгарностей, містере Шпаргалето? — Чого це ви охрестили мене Шпаргалето? — Того, що вигляд у вас такий: багатий, та дурний,— відповіла вона, знімаючи окуляри. — От і не вгадали. Я бідний, але розумний. — Це я бідна і розумна, містере Шпаргалето. А ви — ні. Вона виклично дивилася на мене своїми карими очима. Ну гаразд, оте «багатий» я б іще проковтнув, але за «дурного» спуску не дам, і гарні очі тебе не виручать. — Який це йолоп сказав вам, що ви розумні? — питаю. — Я сама знаю. От з вами я, приміром, і кави за одним столом не пила б. — А я вас ніколи й не запросив би. — От вам і доказ,— зраділа вона,— доказ того, що ви дурний. Знаєте, чому я запросив її на каву? З чисто егоїстичних міркувань. Скапітулювавши в останню мить — тобто удавши раптом, що чашка кави в її товаристві стала моєю найзаповітнішою мрією,— я одержав «Пізнє середньовіччя». А що чергувала вона до закриття бібліотеки, то я встиг завчити кілька абзаців про послаблення церковного й посилення світського впливу на королівську владу наприкінці одинадцятого століття. За свою відповідь на заліку я одержав «відмінно» з мінусом і, до речі, таку саму оцінку я дав ніжкам Дженні, коли вона вперше вийшла з-за бібліотекарського столу. А от її вбрання не викликало в мене захвату; як на мій смак, воно було аж надто богемне. Передусім індіанська торба, що правила їй за сумку. На щастя, я не дав волі язику: виявилося, що та сумка — плід її власної творчої фантазії. Ми пішли до дешевенького ресторану «Ліліпут», розташованого поблизу бібліотеки. Всупереч назві, туди пускають не тільки маленьких чоловічків. Я замовив дві кави й шоколадне тістечко з морозивом (для неї). — Мене звуть Дженніфер Кавіллері,— сказала вона.— Я американка італійського походження. Невже вона думає, що я сам не здогадався б? — Спеціалізуюся з музики,— додала потім. — А мене звуть Олівер,— відрекомендувався я. — Це ім'я чи прізвище? — Ім'я,— відповів я, а тоді признався, що прізвище моє — Берретт. — Пишеться так само, як прізвище поетеси[2]?— жваво поцікавилася вона. — Так само,— підтвердив я.— Тільки ми з нею не родичі. Запала мовчанка, і я в думці подякував її за те, що не почув од неї знайомого й остогидлого: «Отже, так само, як назва корпусу?» Бо така вже мені випала доля — бути родичем отого типа, що збудував Корпус Берретта, найбільшу й найпотворнішу споруду на території Гарвардського університету, колосальний пам'ятник багатству, марнославству й безпардонному гарвардському снобізму моєї родини. Дженні надовго принишкла. Чому? Невже
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (32) »
Последние комментарии
33 минут 3 секунд назад
34 минут 29 секунд назад
2 часов 33 минут назад
8 часов 39 минут назад
8 часов 51 минут назад
8 часов 53 минут назад