Для Есме́ з любов'ю і мерзотою [Джером Девід Селінджер] (fb2) читать постранично

Джером Девід Селінджер
Для Есме́^[1] з любов'ю і мерзотою

Нещодавно я отримав авіапоштою запрошення на весілля, яке має відбутися в Англії 18 квітня. Саме на це весілля я ладен був попасти за будь-яку ціну, і, коли прийшло запрошення, я вирішив, що цілком можу злітати за кордон, а щодо витрат, то де наше не пропадало… Проте згодом я ретельніше обговорив намір зі своєю дружиною, на диво розважливою жінкою, і ми відкинули його з єдиної причини — я зовсім забув, що моя теща бажає провести останні два тижні квітня з нами. Я й справді не бачу матусю Ґренчер занадто часто, а вона ж не стає молодшою. Їй п’ятдесят вісім (і вона цього не приховує).

Утім, хоч де б мені довелося бути, я не належу до тих, хто й пальцем не поворухне, аби вберегти весілля від нудотности. Відповідно, я й тут не зрадив собі й записав кілька викривальних зауваг про наречену, якою я знав її близько шести років тому. Якщо мої записи, ті пару незручних моментів, спантеличать ніколи не баченого мною нареченого, то тим краще. Ніхто ж не прагне розважати, зрештою, будь-кого, швидше повчати, напучувати.

У квітні 1944 року я був серед тих шістдесяти американських новобранців, які проходили спеціальний курс підготовки до висадки на територію Франції, керований британською розвідкою, у графстві Девон, що в Англії. І, як згадую, то здається мені, що ми були досить унікальними — шістдесят чоловік, і посеред них жодного компанійського хлопця. Всі ми полюбляли писати листи, і коли розмовляли один з одним не про роботу, то переважно просили когось позичити чорнило, якщо воно не потрібне йому в цю хвилину. Коли ми не писали листів і не сиділи на лекціях, то кожен із нас займався чимось своїм. Мене у погожі дні зазвичай тягнуло на природу, милуватися мальовничими місцевими краєвидами. У дощові ж я, як правило, сидів у сухому місці, читаючи книжку, часто на такій відстані від столика для пінг-понгу, щоб можна було його цюкнути сокирою.

Навчальний курс тривав три тижні й закінчувався в суботу, дуже дощову. О сьомій того останнього вечора вся наша група вирушала до Лондона, де, як ходили чутки, нас мали призначити в піхотні та повітряно-десантні дивізії, що готувались до висадки у день початку операції. Я спакував усі свої пожитки у свій армійський рюкзак разом з брезентною сумкою для протигазу, вщерть забитою книжками, які я привіз із протилежного континенту. Сам протигаз я викинув з люмінатора «Мавританії» кілька тижнів тому, цілком свідомий того, що навіть якщо ворог справді застосує газ, я все одно не встигну його вчасно надягнути.

Я пригадую, як довго стояв біля крайнього вікна в нашій казармі й дивився на косий, похмурий дощ, і мені зовсім не кортіло хапатися за зброю. Я чув, як за моєю спиною розладжено шкрябали безліч авторучок на бланках польової пошти, які потім перезнімали на мікроплівку. Несподівано, без якоїсь певної мети я відійшов від вікна й надягнув свій плащ, кашеміровий шарф, колоші, вовняні рукавички та пілотку (останню, мені й досі нагадують, я носив на власний манер — ледь натягнутою на обидва вуха). Потім я звірив свій наручний годинник з настінним у вбиральні і спустився з нашого пагорба мокрою бруківкою до міста. Я нехтував спалахами блискавок навколо мене. Кожна з них або має на меті влучити у вас, або ні.

У центрі міста, де, мабуть, було наймокріше, я зупинився перед церквою, аби почитати оголошення на дошці. Головним чином тому, що мою увагу привернули характерні білі на чорному цифри, а частково й через те, що після трьох років у армії я призвичаївся до читання дошок оголошень. О третій п’ятнадцять, стверджувала дошка, відбудеться репетиція дитячого хору. Я позирнув на свій годинник, а потім знову на дошку. Лист паперу зі списком дітей, що беруть участь у репетиції, було прикріплено кнопками. Я простояв під дощем, доки прочитав усі імена, а потім зайшов до церкви.

На лавах сиділи чоловік десять дорослих, дехто з них тримав на колінах дитячі колоші догори підошвами. Я пройшов повз них і сів у першому ряду. На помості стояли зсунуті в три ряди стільці, і на них сиділо біля двадцяти дітей, переважно дівчаток, віком від семи до тринадцяти років. У цю мить керівник хору, здоровецька жінка у твідовому костюмі, повчала їх, що треба розкривати уста ширше, коли вони співають. Чи чув хтось коли-небудь, спитала вона, щоб маленька пташка наважилась співати свою чарівну пісню раніше, аніж відкриє свій дзьобик ширше і ширше? Безперечно, ніхто такого не чув. На неї дивились тверді, непроникні очі. Далі регентша сказала, що хоче, аби всі її діти усвідомлювали значення слів, які вони співають, а не просто белькотали їх, як тупі папуги. Потім вона подула у свій камертон-дудку, і діти, немов гурт малолітніх штангістів, підняли свої збірки церковних гімнів.

Вони співали без інструментального акомпанементу чи, як буде точніше сказати у цьому випадку, без завади.