Право на риск (збірка) [Микола Олександрович Дашкієв] (fb2) читать постранично, страница - 4

похапцем, — так, наче саме на прощання і не вистачило часу, — Сігурд натяг маску й ступнув у воду.

Хлюпнула об берег легенька хвиля. По гладесенькій поверхні Глом-фіорду пішли кола.

Ось зникли й вони.

І тільки тепер Інгрід похопилася, що так і не запитала Сігурда, як його звуть насправді, звідки він… Але хай пізніше. Він розповість їй все, все!

Вона лягла на камінь, підперла голову руками, до болю в очах вдивлялася у протилежний берег, біля якого ось-ось мала з’явитися баржа з “важкою водою”.

“Кров — не вода… — згадалося їй зовсім недавнє. — А якщо баржа дійде до Німеччини неушкоджена — проллється кров сотень тисяч людей”…

Аж ось у пітьмі вималювалася темна пляма… Баржа!.. Вона сунула повільно, невблаганно… Ще трохи, ще — і вона вийде за сталеву сітку, яка перетинає фіорд на всю глибину… Де ж Сігурд? Поспішай, любий, поспішай!

І він ніби почув її заклик.

Блимнув сліпучий спалах. Потім ще і ще. Прокотився громохкий вибух, задвигтіла земля. На поверхню води впали промені прожектора, заторохтіли кулемети.

Баржа зникла. Три міни розверзли її борти. Кілька тонн “важкої води” — речовини, яка призначалася для виготовлення першої німецької атомної бомби, — змішалися з солоною водою Атлантики, — змішалися навіки.

Море шумить.

Воно і не лагідне, і не любе, а саме таке, як і завжди на північно-західному узбережжі Норвегії: зосереджене й похмуре.

Скиглять чайки. Сутеніє. Небо рожевіє на вітер.

На крутому схилі Глом-фіорду стоїть жінка в чорному вбранні. Вона дивиться на протилежний берег так, наче там от-от має з’явитись той, кого вона так давно й нетерпляче дожидає. Її губи шепочуть тихо-тихо, ледве чутно:

— Як же його звали?.. Як?

Та хвилі їй не відповідають. Вони методично й настирливо жують дрібні камінці, незадоволено дряпають гранітні береги.

А жінка стоїть, тримаючи в руці загорнутий у хустинку жовтий засушений пролісок.

ДОВІЧНІ МУКИ ПЕКЛА

Земля не відповідала. Мовчали Венера й Плутон, Марс і Меркурій. Тільки ледь чутні сигнали маяків астероїдної смуги свідчили, що апаратура працює нормально. Та саме це й показувало, що слід облишити марні спроби, бо аварійному лазеру бракує потужності. І все ж Кім уперто не йшов з апаратної, сподіваючись на неймовірний випадок влучання скерованого променя в якийсь із рефлекторів інформаційних центрів Сонячної системи.

Нічого страшного, власне, не сталося: у п’ятому сторіччі Атомної ери зорельоти безвісти не зникають. Звичайно ж, ще дві доби тому, коли на “Сіріусі” зненацька вийшла з ладу станція далекого зв’язку, Головний Кібер астероїдного кільця дав наказ автоматам безпеки взяти корабель під найпильніший нагляд, і зараз навздогін йому мчить швидкісний зореліт рятувальної служби. Але в тому-то й справа, що рятувальники не знайдуть “Сіріуса” на заздалегідь прокладеній траєкторії. Трапилася безглузда, незбагненна пригода: кіберштурман зорельота, бездоганна електронно-обчислювальна злагода, що орієнтується за найскладніших обставин цілком самостійно і скоряється тільки Головним Кіберам відповідних зон польоту, раптом свавільно ухилився від заданого курсу, скерував “Сіріус” до забороненої астероїдної смуги і посадив його на велетенську мертву кам’яну брилу. Кім не міг запобігти цьому: телепні з Астроцентру таки добилися затвердження закону про так звану “абсолютну безпеку”, згідно з яким критичної миті все управління зорельотом беруть на себе кібернетичні пристрої, бо людина, мовляв, при такій ситуації конкурувати з машиною не може.

От тобі й “не може”! Мало радості з того, що за три роки дії нового закону він, здавалося б, виправдав себе. Випадок з “Сіріусом” показав: роль машини переоцінювати не слід.

Але що ж сталося з кіберштурманом? “Збожеволів” через пошкодження систем логічного контролю? Схоже на це: судячи з гарячкового мерехтіння індикаторів, злагода весь час працює в аварійному режимі, однак не виконує ніяких команд і не відповідає на запитання.

Кім вимкнув лазерний передавач, сів за пульт кіберштурмана і ще раз, майже без надії, натиснув кнопку виклику:

— “Сіріус”, наказую: відповідай, що сталося?!

Стривай, стривай: він почув! Уперше за дві доби спалахнуло зелене вічко над пультом і ввімкнувся динамік:

— Командире, доповідаю…

Голос урвався на півслові, — так, ніби хтось цитьнув на кібера, гостро перетнув його спробу виконати свій обов’язок. І зразу ж по тому на індикаторному табло перебігла ціла серія дуже яскравих таємничих спалахів.

— Нічого не розумію! — роздратовано промимрив Кім і попрямував до астронавігаційної рубки.

Його дружина Аста, навігатор “Сіріуса”, докінчувала обчислення координат астероїда… Мабуть, і в неї щось було не гаразд, бо вона не озирнулася на кроки і лише за кілька хвилин підвела голову:

— Кіме, чудеса, та й годі! Цей астероїд ніде не зареєстровано! Мало того: його орбіта нахилена до екліптики