Туманність Андромеди [Іван Єфремов] (fb2) читать постранично, страница - 3

годин корабель скінчить п’яте коло… І що тоді? Могутній розум Ерга Ноора зараз зібрав усі сили, шукаючи найкращого виходу. Начальник експедиції і командир корабля помилятися не може – бо зореліт першого класу «Тантра» з екіпажем із найвідоміших учених ніколи не повернеться з безодні простору! Але Ерг Ноор не помилиться…

Ніза Кріт раптом відчула огидну нудоту, яка свідчила про відхилення зорельота від курсу на якусь частку градуса, що припустимо тільки на зменшеній швидкості, бо інакше від його тендітного живого вантажу не лишилося б і сліду. Ледве розсіявся сірий туман в очах дівчини, її знову почало нудити, – корабель вийшов на курс. Це неймовірно чутливі локатори намацали в чорній безодні попереду метеорит – найголовнішу небезпеку зорельотів. Електронні машини, які керують кораблем (бо тільки вони можуть проробляти всі маніпуляції з потрібною швидкістю – людські нерви непридатні для космічних швидкостей), в мільйонну частку секунди відхилили «Тантру» і, коли небезпека минула, так само швидко повернули на попередній курс.

«Що ж завадило таким же машинам урятувати «Альграб»? – подумала, отямившись, Ніза. Його, напевне, пошкодив зустрічний метеорит. Ерг Ноор казав, що досі кожний десятий зореліт гине від метеоритів, незважаючи на винахід таких чутливих локаторів, як прилад Волла Хода і захисні енергетичні покриття, які відкидають дрібні частки. Загибель «Альграба» поставила їх самих у небезпечне становище, коли здавалося, що все добре обмірковано й передбачено. Дівчина почала пригадувати все, що трапилося з часу вильоту.

Тридцять сьому зоряну експедицію було виряджено на планетну систему близької зірки в сузір’ї Змієносця, єдина населена планета якої – Зірда – давно розмовляла з Землею та іншими світами по Великому Кільцю. Зненацька вона замовкла. Понад сімдесят років не надходило жодного повідомлення. Земля, як найближча до Зірди планета Кільця, повинна була з’ясувати, що сталося. Це був її обов’язок. Тому до складу експедиції ввійшли кілька видатних учених, нервова система яких після багаторазових випробувань була здатна перенести роки перебування в зорельоті. Запас пального для двигунів – анамезону, тобто речовини із зруйнованими мезонними зв’язками ядер, що має світлову швидкість витікання, взяли в обріз не через вагу анамезону, а внаслідок величезного об’єму контейнерів зберігання. Запас анамезону розраховували поповнити на Зірді. В тому разі, коли б з планетою сталося щось серйозне, зореліт другого класу «Альграб» повинен був зустріти «Тантру» біля орбіти планети К22Н88.

Ніза чутким вухом вловила змінений тон настройки поля штучного тяжіння. Диски трьох приладів праворуч замиготіли нерівно, увімкнувся електронний щуп правого борту. На освітленому екрані з’явився вугластий блискучий предмет. Він рухався, як снаряд, прямо на «Тантру» і, виходить, був далеко. Це був гігантський уламок речовини, які можна було зустріти надзвичайно рідко в космічному просторі, і Ніза поспішила визначити його об’єм, масу, швидкість і напрям польоту. Тільки коли клацнула автоматична котушка журналу спостережень, Ніза повернулась до своїх спогадів.

Найвиразнішим з них було похмуре кривавочервоне сонце, що виростало в полі зору екранів в останні місяці четвертого року мандрівки, четвертого для всіх жителів зорельота, Що летів із швидкістю 5/6 абсолютної одиниці – швидкості світла. На Землі минуло вже близько семи років, які називались незалежними.

Фільтри екранів, оберігаючи людські очі, змінювали колір і силу проміння будьякого світила. Воно ставало таким, яким його бачили крізь товсту земну атмосферу з її озонним і водяним захисними екранами. Дивовижно примарне фіолетове світло високотемпературних світил здавалося блакитним або біліло, похмурі сіророжеві зорі ставали веселими, золотавожовтими, схожими на наше Сонце. Тут світило, що горіло переможним яскравочервоним вогнем, набирало тьмяного кривавого тону, в якому земний спостерігач звик бачити зірки спектрального класу^[7] М5. Планета була значно ближче до свого сонця, ніж наша Земля – до свого. В міру наближення до Зірди її світило стало величезним червоним диском, що посилав масу теплових променів.

За два місяці до підходу до Зірди «Тантра» вже намагалася зв’язатись із зовнішньою станцією планети. Тут була тільки одна станція на невеликому, позбавленому атмосфери природному супутнику, що знаходився ближче до Зірди, ніж Місяць до Землі.

Зореліт продовжував кликати і тоді, коли до планети лишилося тридцять мільйонів кілометрів і величезна швидкість «Тантри» сповільнилась до трьох тисяч кілометрів на секунду. Чергувала Ніза, але і весь екіпаж не спав, чекаючи зустрічі перед екранами в центральному посту управління.

Ніза викликала станцію, збільшуючи потужність передачі і кидаючи вперед віялоподібні промені.

Нарешті вони побачили крихітну