Гаррі Поттер і Напівкровний Принц [Джоан Кетлін Ролінґ] (fb2) читать постранично, страница - 3

чухає собі носа; навіть, раз чи двічі, просто йшов собі кудись, залишаючи в рамці тільки брудне коричневе полотно. Та він привчився не дуже часто поглядати на картину і завжди в таких випадках запевняв себе, що то все оптичний обман.

Та якось, три роки тому, такого самого вечора, як і сьогодні, прем’єр-міністр сидів собі сам у кабінеті, коли портрет знову оголосив про негайне прибуття Фаджа, що вистрибнув з каміна мокрий як хлющ і явно в стані паніки. Не встиг прем’єр-міністр запитати, чого це він забризкав йому дорогий килим, як Фадж почав верзти нісенітниці про в’язницю, назви якої прем’єр-міністр ніколи не чув, про якогось «Серверного» Блека, про Гоґвортс та хлопця, якого звали Гаррі Поттер. Прем’єр-міністр нічогісінько зі сказаного не второпав.

— …я щойно з Азкабану, — важко дихав Фадж, виливаючи собі в кишеню воду з крисів котелка. — Знаєте, посеред Північного моря, важкий переліт… дементори лютують… — здригнувся він, — це вперше хтось від них утік. Отож я мусив до вас звернутися, пане прем’єре. Блек — відомий убивця маґлів, який, мабуть, планує приєднатися до Відомо-Кого… та ви ж навіть не знаєте, хто такий Відомо-Хто! — Якусь мить він безнадійно дивився на прем’єр-міністра, а тоді сказав: — Сідайте, сідайте, я вам розповім… випийте віскі…

Прем’єр-міністр був обурений, що йому запропонували сісти у власному кабінеті, не кажучи вже про пораду випити власного віскі, проте він сів. Фадж вийняв чарівну паличку, вичаклував прямо з повітря дві чималі склянки з бурштиновим напоєм, вручив одну прем’єр-міністрові й підсунув собі крісло.

Фадж говорив майже годину. У певну мить він не захотів називати вголос одне ім’я, тож нашкрябав його на аркуші пергаменту, який тицьнув прем’єр-міністрові у вільну від віскі руку. Коли нарешті Фадж устав, щоб іти, прем’єр-міністр підвівся теж.

— То ви гадаєте, що… — він скоса зиркнув на аркуш у лівій руці, — лорд Вол…

— Той-Кого-Не-Можна-Називати! — сердито поправив Фадж.

— Вибачте… то ви гадаєте, що Той-Кого-Не-Можна-Називати й досі живий?

— Так каже Дамблдор, — відповів Фадж, зав’язуючи смугасту мантію, — але ми його не виявили. На мою думку, він не несе загрози, аж доки не здобуде підтримки, тому треба остерігатися Блека. То ви оприлюдните це попередження? Чудово. Сподіваюся, нам більше не доведеться зустрічатися, пане прем’єре! На добраніч.

Але вони зустрілися. Не минуло й року, як стривожений Фадж з’явився з повітря в кабінеті, щоб поінформувати прем’єр-міністра про заворушення під час Кубка світу з куїддичу (так це слово почув урядовець) та про кількох маґлів, які виявилися до цього причетні, але прем’єр-міністрові не було чого турбуватися, а те, що знову бачили Мітку Відомо-Кого, ще нічого не означало; Фадж був переконаний, що то тільки окремий інцидент, а доки вони розмовляли, бюро для зв’язків з маґлами вже працювало над видозміною їхньої пам’яті.

— І ще, мало не забув, — додав Фадж. — Ми імпортуємо з-за кордону для проведення Тричаклунського турніру трьох драконів та сфінкса, нічого особливого, але у відділі нагляду й контролю за магічними істотами мені сказали, що згідно з інструкціями ми повинні повідомляти вас про завезення в країну небезпечних істот.

— Я… що… драконів? — бризнув слиною прем’єр-міністр.

— Ага, трьох, — підтвердив Фадж. — І сфінкса. Ну, на все вам добре.

Прем’єр-міністр без надії сподівався, що вже не станеться нічого гіршого за тих драконів і сфінкса, але ж ні. Не минуло й двох років, як з каміна знову вигулькнув Фадж, цього разу з новиною про масову втечу з Азкабану.

— Масова втеча? — хрипким голосом перепитав прем’єр-міністр.

— Не варто хвилюватися, не варто! — вигукнув Фадж, вже ставши однією ногою у вогонь. — Ми їх негайно затримаємо… я просто подумав, що вам треба про це знати!

І не встиг прем’єр-міністр крикнути: «Стривайте, хвилинку!», як Фадж зник у зливі зелених іскор.

Хай преса та опозиція кажуть, що хочуть, а прем’єр-міністр був аж ніяк не дурний чоловік. Він помітив, що, незважаючи на Фаджеві запевнення під час першої зустрічі, вони бачилися досить часто, і з кожним візитом Фадж був дедалі стурбованіший. Хоч прем’єр-міністрові й не подобалося згадувати міністра магії (або іншого міністра, як він називав Фаджа подумки), однак він побоювався, що наступна Фаджева поява буде пов’язана зі ще гіршими новинами. Тому сам вигляд Фаджа, що знову вийшов з полум’я, увесь розкошланий, роздратований і неприємно здивований, що прем’єр-міністр не знає, чого він тут опинився, став чи не найгіршою подією цього надзвичайно похмурого тижня.

— Як же мені знати, що діється в… е-е… чаклунській громаді? — огризнувся прем’єр-міністр. — Мені треба керувати країною, мені зараз вистачає турбот і без…

— Ми маємо ті самі турботи, — перебив Фадж. — Брокдейльський міст упав не від старості. То був не ураган. Убивства вчинили не маґли. А родині Герберта Чорлі було б безпечніше без Герберта. Ми зараз працюємо над