Гаррі Поттер і Напівкровний Принц [Джоан Кетлін Ролінґ] (fb2) читать постранично, страница - 192

як… як щось з геть іншого життя, ці кілька тижнів з тобою, — зізнався Гаррі. — Але я не можу… ми не можемо… мені багато чого треба зробити самому.

Вона не плакала, а просто дивилася на нього.

— Волдеморт атакує близьких людей своїх ворогів. Одного разу він уже використовував тебе як приманку — лише тому, що ти сестра мого найкращого друга. Подумай, що тобі загрожуватиме, якщо ми не розірвемо наших стосунків. Він про це знатиме, він про все довідається. І спробує мене здолати через тебе.

— А що, як мені на це начхати? — сердито запитала Джіні.

— Мені не начхати, — відповів Гаррі. — Подумай, як би я почувався, якби це був, скажімо, твій похорон… з моєї вини…

Вона відвернулася й глянула на озеро.

— Я ніколи від тебе не відмовлялася, — сказала вона. — Ніколи. Я завжди мала надію… Герміона мені казала жити своїм життям, можливо, зустрічатися з іншими хлопцями, поводитися з тобою розкутіше, бо я навіть розмовляти не могла, коли була в одному з тобою приміщенні, пам’ятаєш? І ще казала, що ти більше звертатимеш на мене уваги, якщо я стану… сама собою.

— Розумна дівка та Герміона, — спробував усміхнутися Гаррі. — Шкода, що я раніше цього не збагнув. Ми стільки часу були б разом… місяці… а то й роки…

— Але ж ти був такий заклопотаний рятуванням чаклунського світу, — засміялася Джіні. — Що ж… Не скажу, що я дуже здивована. Я знала, що врешті-решт так і буде. Я знала, що ти будеш щасливий тільки тоді, як полюватимеш на Волдеморта. Можливо, саме тому ти так мені й подобаєшся.

Гаррі не мав сили це слухати. І ще він думав, що не дотримається свого рішення, якщо й далі сидітиме біля неї. Він побачив, що Рон пригорнув Герміону і гладить їй волосся, а вона ридає в Рона на плечі, і сльози стікають з кінчика його власного довгого носа. Смутно махнувши рукою, Гаррі встав, відвернувся від Джіні й Дамблдорової гробниці і пішов уздовж берега. Рухатися було не так нестерпно, як сидіти: так само набагато краще буде якнайшвидше вирушити на пошуки горокраксів, щоб убити Волдеморта, ніж цього чекати…

— Гаррі!

Він озирнувся.

Берегом озера, накульгуючи й спираючись на ковіньку, до нього поспішав Руфус Скрімджер.

— Я сподівався з тобою поговорити… ти не проти, якщо я з тобою прогуляюся?

— Не проти, — байдуже озвався Гаррі й пішов далі.

— Гаррі, це така жахлива трагедія, — тихо сказав Скрімджер, — ти навіть не уявляєш, який я був приголомшений, коли про це почув. Дамблдор був дуже видатний чаклун. Ти знаєш, що в нас були деякі непорозуміння, але ніхто краще за мене не знає…

— Що вам потрібно? — рішуче урвав його Гаррі.

Скрімджера це явно роздратувало, але він швидко надав своєму обличчю виразу співчутливого розуміння.

— Я розумію, ти пригнічений, — сказав він. — Я знаю, що ти був з Дамблдором дуже близький. Мені навіть здається, що ти був його найулюбленішим за всі часи учнем. Узи, що вас пов’язували…

— Що вам потрібно? — повторив Гаррі й зупинився.

Скрімджер теж зупинився, сперся на ковіньку й проникливо глянув на Гаррі.

— Подейкують, що ти був з ним, коли він у ніч своєї смерті покидав школу.

— Хто подейкує? — спитав Гаррі.

— Хтось приголомшив смертежера на вежі вже після того, як Дамблдор помер. А ще там були дві мітли. Гаррі, в міністерстві вміють рахувати.

— Радий це чути, — сказав Гаррі. — Але де я був з Дамблдором і що ми з ним робили, це вже моя справа. Він не хотів, щоб про це знали.

— Така вірність, зрозуміло, заслуговує на повагу, — ледве стримував роздратування Скрімджер, — але Дамблдора вже немає, Гаррі. Його не стало.

— Його не стане назавжди лише тоді, як не залишиться жодної вірної йому душі, — відповів Гаррі й несподівано навіть для себе усміхнувся.

— Хлопче… навіть Дамблдор не повернеться з…

— А я й не стверджую, що повернеться. Вам цього не зрозуміти. Але я нічого не скажу.

Скрімджер повагався, а тоді сказав тоном, на його думку, вельми делікатним:

— Гаррі, міністерство готове тобі запропонувати всі можливі види захисту. Я охоче надам у твоє розпорядження кількох своїх аврорів…

Гаррі розсміявся.

— Волдеморт хоче мене вбити, й аврори його не зупинять. Тому дякую вам за пропозицію, але мені нічого не треба.

— Отже, — холодним голосом промовив Скрімджер, — прохання, з яким я звернувся до тебе на Різдво…

— Яке прохання? А… щоб я на весь світ розхвалював вашу чудову роботу, щоб…

— …щоб піднести людям дух! — зірвався Скрімджер.

Гаррі кинув на нього довгий погляд.

— А Стена Шанпайка вже випустили?

Скрімджер огидно побагровів, дуже нагадуючи дядька Вернона.

— Я бачу, що ти…

— …відданий душею й тілом Дамблдорові, — додав Гаррі. — Саме так.

Скрімджер ще якусь мить дивився на нього, а тоді відвернувся й, більше нічого не кажучи, пошкутильгав геть. Гаррі бачив, що й Персі, і вся міністерська делегація чекають на свого керівника, боязко поглядаючи на ридаючого Геґріда й на Ґропа, які й досі не вставали зі своїх