Філософ Паркер Еддерон [Амброуз Ґвіннетт Бірс] (fb2) читать постранично, страница - 2

Втрату, якої ми ніколи не усвідомимо, можна холоднокровно стерпіти, а тому чекати її варт, не забиваючи голову дурним. Ви, певно, помітили, генерале, що з-поміж трупів, якими ви з властивим вам солдафонським задоволенням устилаєте собі шлях, ще ніхто не скаржився.

Може, після смерті ще ніхто і не скаржився, зате путь до неї - та й власне сам акт умертвіння - не може бути приємним тому, хто ще не втратив сили відчуттів.

Біль - це, безсумнівно, неприємно. В таких ситуаціях я завжди відчував більший чи менший дискомфорт. Однак чим довше життя, тим більше шансів наразитися на нього. Те, що ви називаєте умертвінням - всього лишень останній біль. Та й умертвіння як такого не існує. Припустимо, наприклад, що я зараз спробую втекти. Тоді ви піднімаєте револьвер, який чемно ховаєте під столом, і…

Генерал зашарівся, немов дівчина, тихо засміявся, вишкіривши бездоганні зуби, похилив набік свою прекрасну голівоньку і змовчав. А шпигун правив далі:

…і стріляєте. У результаті в моєму шлунку опиняється те, чого я не ковтав. Я падаю, але я ще не мертвий. Півгодинна агонія і - смерть. Проте в кожну окрему миттєвість того півгодинного інтервалу я або живий, або мертвий. Ніякого перехідного стану не існує.

Коли мене завтра вдосвіта повісять, усе відбуватиметься точнісінько так само. При тямі я лишатимусь живим, а безтямним я буду мертвим. Складається таке враження, немов природа спланувала все якомога краще для мене. Я б і сам так усе організував. Простіше нікуди, - додав він із посмішкою. - Чи ж варто ради цього вішати людину.

По цих заключних ремарках надовго запанувала тиша. Безпристрасно сидів генерал, роздивляючись обличчя бранця, однак, очевидно, він геть його не слухав. Складалося враження, нібито очі тримали вивідувача під вартою, тимчасом як розум зосередився на геть інших матеріях. Невдовзі офіцер глибоко зітхнув, здригнувся, нібито скидаючи з плечей сліди кошмарного сну, і майже нечутно промовив:

Смерть жахлива! - І це сказав той, хто сам її ніс.

Вона була жахливою в уявленні наших диких пращурів, - поважно не погодився шпигун, - бо їм бракувало розуму розділити поняття свідомості та фізичної форми, в котрих остання оприявнюється. Так само інтелект нижчого рівня (мавпячий, наприклад) не здатен уявити дім без мешканців і, побачивши руїну, вигадує людей, що вижили в ній. Смерть здається нам жахливою, бо ми успадкували схильність вважати її такою і тепер вигадуємо дикі фантастичні теорії про інші світи. Схожим чином назви населених пунктів породжують легенди, що їх пояснюють, а нераціональна поведінка генерує філософію, що її виправдовує.

Генерал, здається, його не чув. Просто балаканина шпигуна завела його думки у незнайоме річище, в якому їх уже рухала власна воля, спрямовуючи до незалежних висновків. Буря вгамувалася, і подоба врочистої атмосфери ночі тепер передавалася генеральським розмислам, відтіняючи їх похмурим присмаком надприродного страху. Можливо, це було якесь віщування.

Мені б не кортіло померти, - проказав він. - Принаймні, сьогодні.

Хід його думок - якщо він їх узагалі не докінчив - перервала поява офіцера зі штабу, капітана Гéстерліка, начальника польової жандармерії. Це повернуло генерала до реальності, і розгублений погляд куди й подівся з його обличчя.

Капітане, - відказав він на привітання офіцера, - це шпигун північан, захоплений по наш бік фронту з викривальними паперами. Зізнався в усьому. Що там із погодою?

Буря скінчилася, сер. На небі світить місяць.

Добре. Візьміть один наряд, відведіть його на плац і розстріляйте.

Із вуст шпигуна зірвався різкий крик. Він кинувся вперед, витягнув шию, вибалушив очі і стис кулаки.

Господи всемогутній! - нерозбірливо прохарчав він. - Ви що? Забудьте про це. Я маю жити ще до ранку.

Про ранок я нічого не казав, - холодно відповів генерал. - Це було твоє власне припущення. Ти помреш зараз.

Але ж генерале, я прошу… я вас благаю, згадайте. Мене мають повішати! Треба спорудити шибеницю, а це ще година - дві. Шпигунів вішають. Маю на це право за військовим законодавством. Заради Бога, генерале, тільки подумайте, як мало…

Капітане, виконуйте.

Офіцер оголив шаблю і, прикипівши очима до полоненого, мовчки показав на вихід із намету. Бранець завагався. Капітан схопив його за ковнір і м’яко підштовхнув уперед. Проходячи повз опору біля входу, навіжений стрибнув до неї, з котячою спритністю вихопив із піхов мисливський ніж, відмахнувся ним від офіцера, потім оскаженіло кинувся на генерала, штурнув його додолу і впав разом із ним. Стіл полетів догори дриґом, свічка згасла, і битися вони продовжували в темряві. Начальник польової жандармерії кинувся на допомогу старшому офіцерові, і сам опинився розпластаним на двох тілах, що й далі борюкалися. Зі сплетіння рук та ніг