В целом средненько, я бы даже сказал скучная жвачка. ГГ отпрыск изгнанной мамки-целицельницы, у которого осталось куча влиятельных дедушек бабушек из великих семей. И вот он там и крутится вертится - зарабатывает себе репу среди дворянства. Особого негатива к нему нет. Сюжет логичен, мир проработан, герои выглядят живыми. Но тем не менее скучненько как то. Из 10 я бы поставил 5 баллов и рекомендовал почитать что то более энергичное.
Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
Азії, Європи, Північної Америки, він став м’яким, придатним для хліборобства і садівництва.
Однак учені помітили, що після розтоплення криги в Північній Півкулі став наростати, повільно, але неухильно, крижаний панцир Антарктиди. Це загрожувало небезпечними наслідками: скупчення біля Південного полюса величезних мас криги могло змінити нахил земної осі. Перед ученими світу постало завдання: зупинити дальше обледеніння Антарктиди, усунути виниклу загрозу.
Але як? Як розтопити нові нашарування криги на велетенському материку площею понад тринадцять мільйонів квадратних кілометрів?
І ось група вчених з австралійського міста Торітауна висуває сміливу ідею: створити штучне сонце, «підвісити» його на височині трьохсот — п’ятисот кілометрів над Землею і в такий спосіб не допустити в Антарктиці появи нових крижаних нашарувань.
Багато праці довелось докласти вченим Землі, щоб здійснити цей грандіозний задум і не тільки зупинити обледеніння південного материка, але й зовсім звільнити його від криги, зробити цей край вічного холоду краєм квітучих садів, зелених ланів і лугів.
Змальовуючи життя людей комуністичного майбутнього — творчих, ініціативних, високогуманних господарів планети і власної долі, — автори роману, однак, не обходять мовчанням ті перепони і труднощі, які, безперечно ж, доведеться долати нащадкам. У них теж будуть свої вагання і свої помилки, їм також доведеться наражатись на небезпеку, виконувати «чорну» роботу. Тому що без цього неможливе повноцінне життя людини. Цим самим Ю. і С. Сафронови розвінчують міркування тих, хто уявляє собі комуністичне майбутнє як якусь райську ідилію, своєрідну тиху заводь, де матеріально забезпеченій людині не залишається нічого іншого, як тільки коротати свій вік у неробстві та користуватися послугами кібернетичних служників.
Світ майбутнього — це світ творчої праці, боротьби, невтомних шукань, світ радощів і хвилювань. Таким він постає перед читачем із сторінок книги.
Чи все в майбутньому відбуватиметься саме так, як описано в романі?
Звичайно, ні. Тому що жодна людина не може точно завбачити хід життя суспільства — в усій його багатогранності — бодай на десятиліття, не те що на півтораста років. Хіба, наприклад, можемо ми сьогодні незаперечно сказати, якими шляхами піде далі науковий і технічний прогрес, які галузі знань стануть провідними, які винаходи й відкриття чекають на людство завтра і післязавтра? А вони, звичайно ж, накладуть свій відбиток на розвиток суспільства.
Про те, що життя постійно вносить зміни в людські прогнози, свідчить хоч би ця книжка. Російською мовою вона побачила світ десять років тому. Це був час, коли в небо тільки-но злетіли перші штучні супутники Землі, а перший політ людини в космос ще мав відбутися в майбутньому.
Тому в книжці є деякі деталі, котрі нині можуть сприйматись як анахронізм. Так, зокрема, пишучи про Місяць, автори роману твердили, що поверхню його вкриває шар космічного пилу. Дослідження останніх років спростовують це.
Те ж саме стосується й Марса: умови там суворіші, аніж описано в романі.
Та, мабуть, найбільше зауважень з погляду наукової достовірності можуть викликати розділи, де йдеться про природні умови на Венері, тамтешню фауну і флору, експерименти, які здійснюють учені над представниками живого світу цієї планети.
Донедавна між астрономами ще точилися суперечки про склад атмосфери на Венері, температуру її поверхні, можливість існування там білкових організмів. Річ у тому, що поверхню планети неможливо розгледіти в телескопи — її обгортають густі білі хмари. Вчені довго сперечалися, що ж знаходиться за тими хмарами.
Яких тільки припущень не висловлювали! Одні казали, що поверхня Венери — суцільний океан. Інші запевняли, що там одна пустеля. Були й такі, що гадали, ніби на планеті є цілі моря й океани з нафти.
Частина астрономів припускала, що природні умови на Венері загалом мало відрізняються від земних. Там тільки, казали вони, клімат жаркіший та в атмосфері велика кількість вуглекислого газу.
Уява малювала картини первісних венеріанських лісів з оранжевим листям, душних боліт, населених різними потворами; дехто навіть припускав, що там можуть бути розумні істоти — щось на взірець первісних людей.
Жорстокого удару цим уявленням завдали радіолокаційні дослідження. Вони довели, що температура на поверхні Венери дуже висока, отже, ні про яку рослинність та про венеріанських ящерів нічого й говорити.
І вже остаточного удару завдала м’яка посадка на цю планету радянської космічної станції «Венера-4» 18 жовтня 1967 року. Вона повідомила по радіо: на Венері панує страшенна спека — понад двісті вісімдесят градусів вище нуля. А крім того, на поверхні планети атмосферний тиск такий, як у нас під водою на глибині в двісті чи й більше метрів. В атмосфері дуже мало кисню — менше ніж півпроцента. Мало там і води, зате дуже багато вуглекислого газу.
Доба на Венері
Последние комментарии
17 часов 30 минут назад
17 часов 44 минут назад
18 часов 52 минут назад
1 день 6 часов назад
1 день 6 часов назад
1 день 6 часов назад