Мерзенна сила [Клайв Стейплз Люїс] (fb2) читать постранично, страница - 3

відомий фізик-радіолог родом із Північної Африки, обірвав свою блискучу кар’єру в одній із сусідніх країн, отруївши власну дружину. То он звідки той сон! Значить, учора ввечері їй трапилося на очі це фото — обличчя й справді страшне… Але ні — газета ж сьогоднішня, ранкова. Тоді, звісно, вона бачила те обличчя на фотографіях у газетах раніше і забула, адже суд розпочався ще кілька тижнів тому. Було б чим тепер перейматися! Гаразд, час зайнятися все-таки Донном. Що тут у нас? Ага, ті двозначні рядки наприкінці «Алхімії любові»:

На розум у жінок не сподівайся; їм годиться хіба розважливість та м’якість матері…

«На розум у жінок не сподівайся…» А хіба хоч один чоловік сподівається від жінки розуму? Зрештою, не в тому річ… «Треба нарешті зосередитися, — сказала Джейн сама до себе і тут же подумала: — То бачила я раніше фото Алькасана чи ні?»

Через п’ять хвилин вона відсунула вбік книги, підійшла до дзеркала, надягнула капелюшок і вийшла з дому, й гадки не маючи, куди йде. Та куди завгодно, тільки б подалі від цієї кімнати, цього будинку…

2

Марк тим часом крокував униз до Бректонського коледжу, заклопотаний геть іншими думками. Він зовсім не помічав, як гарно виглядає ранкової пори вуличка, що спускалася до центральної, університетської частини містечка з горбистого передмістя, де мешкали вони з Джейн.

Я вчився в Оксфорді й люблю Кембридж, та все ж Еджстоу, гадаю, гарніше за них. По-перше, воно дуже маленьке. Жоден автомобільний, ковбасний чи мармеладний фабрикант не вподобав іще собі цього містечка, де розташувався крихітний університет. Окрім Бректонського, там є ще три коледжі: жіночий — за залізницею; Нортумберлендський — трохи нижче від Бректону, на березі річки Вайнд; і Герцогський — навпроти абатства. Студентів у Бректоні немає. Його було засновано 1300 року для десятьох учених мужів, які мали молитися задушу Генрі Бректона і вивчати англійські закони. З плином часу тих учених мужів стало сорок; із них тільки шестеро (не рахуючи професора Бекона) вивчають тепер право і ніхто, либонь, не молиться більше за душу Генрі Бректона. Марк Стадок займався соціологією і працював у коледжі ось уже п’ять років. Справи у нього йшли добре, і він відчував, що потрохи стає на ноги. Зрештою, якби й мав стосовно цього якісь сумніви — а нічого такого не було й у думці, — то від них усе одно не залишилося б і сліду, коли біля пошти він випадково зустрів Кері, і вони, ніби інакше й бути не могло, пішли до коледжу разом, обговорюючи порядок денний сьогоднішнього засідання. Кері був у Бретонському коледжі проректором.

— Звісно, — говорив Кері, — це забере купу часу. Можливо, засидимось аж до вечора. Реакціонери опиратимуться щосили, тут годі й сумніватися, та тільки що вони можуть супроти нас?

З тону Маркової відповіді ніхто б не здогадався, що оте «супроти нас» викликає в нього неабияку втіху Ще зовсім недавно він був «чужаком» і не надто добре розумів, чого, властиво, добивається «Кері зі своєю зграєю», як сам їх тоді називав; на засіданнях брав слово нечасто, а якщо й говорив, то нервово і трохи недоладно, абсолютно не впливаючи на перебіг подій. Тепер же він став своїм, а «зграя» перетворилася на «нас», «прогресистів», «найкращих людей коледжу». Все сталося якось раптово, і Марк ще не встиг до цього призвичаїтися.

— Гадаєте, вийде? — запитав він.

— Ясна річ, — відповів Кері. — На нашому боці і ректор, і скарбник, і всі до одного хіміки з біохіміками. Я розмовляв із Пелгемом і Тедом: за них можна поручитися. Я переконав Санчо, і тепер він з нами. Біл-«Віхола» може щось і встругнути, але нікуди він не дінеться, голосуватиме за нас. До речі, ви ж іще не знаєте: там буде Дік. Він приїхав учора перед самим обідом і відразу взявся до наших справ.

Стадок гарячково порпався в пам’яті, намагаючись здогадатися, хто такий Дік, та ще й зробити це так, щоб Кері нічого не зауважив. Пригадав, що один із найтихіших і найнепомітніших співпрацівників носить ім’я Річард і здивовано перепитав:

— Телфорд?

Втім, розуміючи всю абсурдність такого припущення, він постарався вкласти у своє запитання дещицю іронії.

— Боже мій, який іще Телфорд?! — розсміявся Кері. — Та ні. Я про лорда Фіверстоуна. Колись ми знали його як Діка Дивайна.

— Мені теж здалося, що Телфорд тут ні до чого, — Стадок і собі посміхнувся. — Добре, що Фіверстоун буде з нами. Знаєте, я ж його ніколи й не бачив.

— Та ну? — здивувався Кері. — Вам обов’язково треба з ним познайомитися. Послухайте, приходьте сьогодні до мене на обід. Його я теж запросив.

— З превеликою охотою, — щиро зрадів Стадок, а тоді, трохи помовчавши, запитав:

— До речі, а у самого Фіверстоуна все в порядку?

— Про що це ви? — не зрозумів Кері.

— Ну, пам’ятаєте, були розмови, що не можна тримати в раді коледжу людину, яка рідко коли тут і з’являється…

— А, Ґлосоп і вся та маячня… нічого з того не буде. Це ж просто казна-що, вам не