Світ не створений [Мирослав Лаюк] (fb2) читать постранично, страница - 3

роззирнулась Інна.

— Не можна.

— Треба! — і вона вже тримала уламок бетону.

Артур перехопив її руку й стис так, що Інна випустила груду. Вона коротко реготнула.

А може, це ключ від інших дверей? Артур оббіг будівлю і за мить гукнув решту. Але попередив: обережно — тут усе заросло кропивою.

У найбільшому корпусі цього закритого порожнього санаторію ще нічого не розікрали — ні брунатних доріжок, ні меблів, ні навіть телевізора в холі. Правда, великий фікус під сходами на другий поверх печально по-тутанхамонівськи засох. Про нього геть забули, ніби про прив’язаного пса під час евакуації. Ліхтарик вихопив настінний годинник з нерухомими стрілками, а також крислаті роги лося, схожі на два велетенські дубові листки чи то на одного метелика-мутанта.

[Цю історію мусить перебити переказ фільму «Донні Дарко», а також оповідання «Руйнівники», згаданого у стрічці. Сновиді Донні примарюється велетенський демон-кріль Френк, котрий повідомляє підліткові про близький кінець світу. Одного дня хтось забиває сокиру в мерзенну скульптуру пса на території школи, а також затоплює будівлю. (Так, це робить Донні). І такий спосіб руйнування збігається зі способом знищення приміщення, описаним в «Руйнівниках» Ґрема Ґріна. В оповіданні — кілька хлопчиків у повоєнному Лондоні вирішують зруйнувати помешкання одного старигана. Настає день, коли власника довго не буде вдома. Хлопці вриваються в будинок і все руйнують: віддирають плінтуси, паркет, розбирають гвинтові сходи, розбивають посуд і перевертають меблі. Коли в матраці руйнівники знаходять гроші, то спалюють, бо вони — не грабіжники. Власне, у фільмі вчителька запитує Донні Дарко, чому ці хлопці, на його думку, не забрали грошей собі. Той відповідає, що це така іронія: руйнування є формою творення, діти хотіли подивитися, що буде після цього руйнування, вони хотіли хоча б щось змінити. Герою не встигають поставити уточнювальне запитання, адже в клас заходить новенька…І тут несподівано в оповідання повертається власник будинку. Хлопці замикають його в туалеті, що на дворі. Вони дають старому ковдру, пригощають булочками з маслом і сосисками в тісті. Удосвіта на зупинці, біля якої був дім, водій вантажівки заводить машину. Однак щось заважає йому рушити. Він виходить з кабіни й бачить, що до машини прив’язано канат, а на місці будинку — гора сміття. Водій визволяє власника дому з туалету. Старий кричить: «Мій будинок! Де мій будинок?!» А водій регоче, він не має нічого проти старого, однак просить погодитися, що це дуже смішно].

…Дерев’яні ніжки кісткопроникно заскрипіли на мармуровій підлозі. Артур з розгону вистрибнув на диван перед столиком з пультом і грудневою телепрограмою. Диван перевернувся, як аркуш журналу.

— Як алкаш із парканчика, — реготала Олександра.

Малий Льоня першим вибіг на другий поверх й по-кажанячи завис на перилах. До нього рушили всі решта. Довгий коридор із зачиненими кімнатами розгалужувався у два боки від холу на другому поверсі. Артур легко витиснув двері до кімнати з двома акуратно заправленими ліжками, парою стільчиків, столиком, шафою і виходом на балкон. Він витискав двері за дверима, ніби пухирці на плівці з бульбашками. Інна літала за ним, зазирала в кожну кімнату, але не заходила. Потім вона повернулася до першої й зняла зі стіни пейзаж у дорогій рамці:

— Несмак! Як картини Олександриної мами.

Інна постелила в холі покривало, зняте з одного з ліжок, щоб складати туди картини, які виносила з кожної кімнати. Кремові півонії, фіолетова Фудзіяма, схожі на батони кипариси, хтива русалка…

У кімнаті, прикрашеній картиною з грайливими котиками, Льоня вибрався на ліжко з пружинним матрацом і зібрався стрибати. Зайшла Олександра й прикрила двері. Десь далеко чувся сміх Інни.

— Що, малий, як тобі проводи сестри?

— Нормально.

— І її стара дозволила взяти тебе сюди?

— Тьотю Віру ніхто не питав.

— А твоя мамка?

— Моя мама в Лисичанську. Вона приїде аж післязавтра.

— Ти що, мамин синок?

— Чого це?

— Ну — мамка за тобою приїде.

— Мені 12 років — заборонено самому їхати в громадському транспорті.

— А виглядаєш ти старшим.

Льоня зістрибнув з ліжка й випростався. Під шкірою на щоках і шиї наче ворухнулася газована вода. Олександра сіла на зіжмакане простирадло й покликала малого до себе.

— Хочеш, покажу груди?

— Свої?

— Ні, твої.

— Не знаю…

— Не знаю… Що за «не знаю»? Тоді я покажу їх Артурові.

— Ти не можеш йому показувати, бо він хлопець моєї сестри. Не боїшся, що я усе розкажу Інні?

— Вона тобі не повірить.

— А якщо повірить?

— Вона ж все одно завтра летить. Я заберу Артура собі — як спадщину.

У кімнату зазирнув Артур і покликав їх на перший поверх. Він закинув вузли з картинами на плечі й, ніби святий Миколай, пішов наниз у праве крило будинку до спущеного басейну. Діти зносили туди стільчики з різних кімнат, Артур розламував рами. Він розклав у басейні багаття,