Грона гніву [Джон Ернст Стейнбек] (fb2) читать постранично, страница - 2

покровом огорнув землю. Осідав на кукурудзу, вкривав стовпи, дроти; осідав на дахах, припорошуючи бур’яни й дерева.

Люди виходили з хат і, потягнувши розжарене повітря, прикривали долонями носи. І діти теж виходили, але не бігали й не галасували, як вони вчинили б після дощу. Чоловіки стояли біля парканів і дивилися на загиблу кукурудзу, яка швидко тепер в’яла і тільки де-не-де зеленіла крізь шар пилу. Чоловіки мовчали й не відходили від парканів. І жінки теж вийшли з хат, щоб стояти поряд з чоловіками, запитуючи себе, чи вистачить у чоловіка сил не зламатися. Жінки потай читали з чоловічих облич: а бодай тій кукурудзі, лишилося принаймні щось інше. Діти стояли поруч, малюючи візерунки в пилюці босими пальцями ніг, і теж намагалися вловити чуттям, чи витримають чоловіки й жінки, чи знайдуть у собі сили не зламатися. Діти поглядали на обличчя чоловіків і жінок і сторожко креслили в пилюці босими ногами. Коні підходили до водопою і тицялися носом у воду, щоб очистити морди від пилу. За деякий час чоловічі обличчя втратили свій приголомшений подив і стали жорсткими, злими, упертими. Тоді жінки збагнули, що все обійшлося, що чоловіки витримають. І жінки спитали, як тепер бути. І чоловіки відповіли: хтозна. Але все було гаразд. Жінки знали: все гаразд, і діти теж зрозуміли, що все гаразд. Жінки і діти в глибині душі відчували, що могли б стерпіти будь-яке лихо, аби їхні чоловіки були в безпеці. Жінки пішли до хат, до своєї роботи, і діти почали гратись, але спочатку з острахом. Опівдні сонце стало менш червоним. Воно заливало спекою вкриту пилом землю. Чоловіки сиділи біля хвірток своїх хат; їхні руки перебирали гілки й невеликі камінці. Вони сиділи мовчки... міркуючи... гадаючи...

Розділ 2

еличезна червона вантажівка зупинилася навпроти маленького придорожнього ресторану. Прямовисна вихлопна труба тихо замурмотіла, і з неї вихопився майже невидимий сіро-сталевий дим. Це була нова вантажівка, блискучо-червона, з дванадцятидюймовими літерами по боках: «Оклахома-Сіті, транспортна компанія». Подвійні шини були нові, а на великих чорних дверцятах стирчав мідний замок із засувом. З ресторану линули звуки радіо — тиха танцювальна музика; радіо грало зовсім нечутно. Маленький вентилятор безшумно крутився в круглому отворі над входом, і мухи стурбовано дзижчали біля дверей і вікон, вдаряючись об металеву сітку. Усередині один чоловік, водій вантажівки, сидів на дзиґлику, поклавши лікті на стіл, і дивився над філіжанкою кави на знудьговану сухоребру офіціантку. Між ними точилася млява беззмістовна розмова, як то ведеться в придорожніх ресторанчиках.

Він:

— Я бачив його десь три місяці тому. Він переніс операцію. Йому якусь штуку вирізали. Тільки не пам’ятаю що.

І вона:

— Здається, не далі як тиждень тому я теж бачила його. Він тоді мав здоровий вигляд. Міцний хлопець, доки не надудлиться.

Мухи тихо дзижчали у дверях. З електричного кавника пішла пара, й офіціантка, не дивлячись, простягла назад руку і вимкнула його.

За вікном чоловік ішов краєм шосе, перетнув його і наблизився до вантажівки. Він повільно йшов до машини, торкнувся блискучого крила й подивився на записку, приліплену на лобовому склі: «Пасажирів брати заборонено». Якусь мить він хотів був іти далі своєю дорогою, та натомість сів на підніжку вантажівки з того боку, який було не видно з ресторану. Мандрівникові було не більш ніж тридцять. Очі мав темно-карі, а на білках — ледь помітний брунатний пігмент. Вилиці високі й широкі, сильні та глибокі зморшки прорізали щоки біля рота. Верхня губа була довга, а оскільки зуби стирчали і губи не могли їх затулити, чоловік тримав вуста зімкнутими. Його руки були шорсткі, з широкими пальцями, а нігті — товсті й ребристі, як мушлі. Між великим і вказівним пальцями й на м’ясистій частині долонь виблискували мозолі.

Одяг у чоловіка був новий — дешевий і новий. Сірий кашкет перехожого був аж настільки новенький, що козирок ще зберігав жорсткість, ґудзик не відірвався і весь кашкет не втратив форми й не роздувся, як це буває, коли він виконує різноманітну службу: стає і торбиною, і рушником, і носовичком. Костюм у чоловіка був з дешевої, сірої, грубої тканини й настільки новий, що на брюках лишилися стрілки. Синя шамбреєва сорочка була накрохмалена й рівна. Пальто завелике, а штани закороткі, бо він був високий. Плечі обвисали, рукавам не вистачало довжини, і пальто теліпалося спереду. Чоловік був узутий у пару нових рудуватих черевиків, які звуть «армія в минулому», підбитих цвяхами і з чимось схожим на підківки, щоб не збивати обцасів. Цей чоловік сів на підніжку вантажівки, зняв картуза і витер обличчя. Потім він надів кашкет і, потягнувши його, почав нищити козирок. Ноги привернули його увагу. Чоловік нахилився, послабив шнурки й лишив їх незав’язаними. Над головою в нього забурмотів дизель-двигун, часто пускаючи з труби кільця блакитного диму.