Дітлахи Анансі [Ніл Ґейман] (fb2) читать постранично, страница - 2

Чарлі був направду огрядним лише кілька років: десь так із майже десятилітнього віку, коли його матуся заявила, що якщо з чимось і покінчено остаточно, так це з її шлюбом із тим старезним козлом, за якого вона мала необачність вийти заміж (а якщо цей добродій із чимось не погоджується, то може запхати свою незгоду самі-знаєте-куди), тож уранці вона вирушить якнайдалі, і краще б йому не намагатися її знайти, — і допоки йому не виповнилося чотирнадцять, коли він трохи виріс та почав більше рухатись. Він не був товстим. Правду кажучи, він навіть не був пухкеньким — хіба тільки трішки розм'якшеним по контуру. Але прізвисько «Товстун» прилипло до нього, наче жуйка до підошви кедів. Він представлявся як Чарльз, або, коли йому було близько двадцяти, — Чаз, або, на письмі, Ч. Нансі, але все було марно. Прізвисько заповзало в його життя, просочувалось у нові періоди не згірше за тарганів, які заселяють кожну шпарину і захолодильниковий світ у новій кухні; тож подобалось йому те чи ні (а йому не подобалось), він знову і знову виявлявся Товстуном Чарлі.

А все тому, вірив Чарлі попри будь-яку логіку, що Товстуном його обізвав батько. А коли батько давав комусь прізвисько, воно чіплялося намертво.

Чарлі пригадував пса, що мешкав через дорогу від флоридського будинку, в якому він ріс. То був довгоногий і гостровухий боксер коричневої масті з таким писком, ніби ще цуценям звірюка в'їхала з розгону мордою в стіну. Голову псисько тримав прямо, а хвоста — відстовбурченим. Він був безперечним аристократом серед собачих. Він відвідував виставки. Мав медалі «Гордість породи», «Гордість групи» і навіть одну розетку «Гордість виставки». Пес носив горде ім'я Кемпбеллс Макінрорі Арбютно Сьомий — а коли його власники наважувались на невеличку фамільярність, то кликали його Кай. Так би воно й тривало, якби одного дня татусь Чарлі, посьорбуючи пиво в кріслі-гойдалці на обшарпаному ґанку, не зауважив того пса, що гасав на припоні між парканом і пальмою у сусідському дворі.

— Але ж і пришелепкуватий собацюра! — вигукнув він. — Геть як той дружок Дональда Дака, Ґуфі. Гей, ти, Ґуфі!

І зненацька колишня «Гордість виставки» захиталась на п'єдесталі. Товстун Чарлі ніби побачив світ очима свого батька, і, власне кажучи, побий його грім, якщо собацюра і справді не був украй пришелепкуватим. Майже гумовим.

Нова кличка поширилась вулицею разюче швидко. Власники Кемпбеллса Макінрорі Арбютно Сьомого намагалися боротися з «Ґуфі», але з тим самим успіхом можна було спробувати щось довести тропічному циклону. Навіть незнайомці, чухаючи колись горду боксерську голову, примовляли: «Привіт, Ґуфі, хто тут хороший хлопчик?». Дуже скоро власники пса перестали подавати його кандидатуру на виставки. Не наважувались. «Якийсь пришелепкуватий пес», — перешіптувалися судді.

Прізвиська, що їх давав батько Товстуна Чарлі, чіплялись. І нічого з цим не вдієш.

Та це була далеко не найгірша риса батька Чарлі.

Претендентів на звання найгіршої риси, поки Товстун Чарлі зростав, було чимало. Чіпке око й не менш чіпкі пальці, принаймні якщо вірити панночкам з усієї околиці, які скаржились матері Чарлі, спричиняючи скандали. Тоненькі чорні сигарили, які батько курив, називаючи «черутами», і запах яких лишався на всьому, до чого він торкався. Пристрасть до химерного різновиду чечітки з човганням ногами, яка, підозрював Товстун Чарлі, була модною десь зо півгодинки в Гарлемі двадцятих. Абсолютна і непробивна дрімучість щодо актуальних новин, поєднана з позірно щирою вірою в те, що ситкоми — це півгодинне віконечко в життя і страждання справжніх людей. І все ж жодна з цих речей окремо не могла бути найгіршою рисою батька Товстуна Чарлі, хоча кожна з них докладалась до найгіршої риси.

Найгіршим у батькові Чарлі було ось що: за нього було соромно.

Авжеж, усі батьки змушують своїх дітей червоніти. Це найбезумовніша річ на світі. Батькам властиво перетворювати дітей на посміховиська вже самим фактом свого існування, так само як і дітям певного віку властиво корчитися від сорому, збентеження і приниження, тільки-но їхні батьки вигулькнули на виднокраї.

Татко Товстуна Чарлі, звісно, розвинув цю батьківську здібність до мистецької форми і насолоджувався нею не менше, ніж розіграшами. А в розіграшах, від найпростіших (о, повірте, Чарлі ніколи не забуде, як уперше пошився в дурні!) до неймовірно заплутаних, він був мастак.

— Наприклад? — поцікавилась одного вечора Розі, наречена Товстуна Чарлі. Той зазвичай і не згадував про батька, а сьогодні саме спробував пояснити, чому запрошувати тата на їхнє майбутнє весілля — дуже кепська ідея. Вони бавили вечір у маленькій винарні в Південному Лондоні. До того часу Чарлі вже встиг виснувати, що і п'ять тисяч кілометрів, і Атлантичний океан однаково добре відділяють його від батька.

— Ну... — перед очима Товстуна Чарлі прокрокували стрункі ряди принижень, і згадка про кожне змусила мимохіть здригнутися. Зрештою він