Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
Часть вторая продолжает «уже полюбившийся сериал» в части жизнеописания будней курсанта авиационного училища … Вдумчивого читателя (или слушателя так будет вернее в моем конкретном случае) ждут очередные «залеты бойцов», конфликты в казармах и «описание дубовости» комсостава...
Сам же ГГ (несмотря на весь свой опыт) по прежнему переодически лажает (тупит и буксует) и попадается в примитивнейшие ловушки. И хотя совершенно обратный
подробнее ...
пример (по типу магического всезнайки или суперспеца) был бы еще хуже — но все же порой так и хочется прибавить герою +100 очков к сообразительности))
В остальном же все идет без особых геройств и весьма планово (если не считать очередной интриги в финале книги, как впрочем было и в финале части первой)). Но все же помимо чисто технических нюансов службы (весьма непростой кстати...) и «ожидания экшена» (что порой весьма неоправданно) — большая часть (как я уже говорил) просто отдана простому пересказу «жита и быта» бесправного существа именуемого «курсант»))
Не знаю кому как — но мне данная книга (в формате аудио) дико «зашла»)) Так что если читать только ради чтения (т.е не спеша и не пролистывая страницы), то и Вам (я надеюсь) она так же придется «ко двору»))
Как ни странно, но похоже я открыл (для себя) новый подвид жанра попаданцы... Обычно их все (до этого) можно было сразу (если очень грубо) разделить на «динамично-прогрессорские» (всезнайка-герой-мессия мигом меняющий «привычный ход» истории) и «бытовые-корректирующие» (где ГГ пытается исправить лишь свою личную жизнь, а на все остальное ему в общем-то пофиг)).
И там и там (конечно) возможны отступления, однако в целом (для обоих
подробнее ...
вариантов) характерно наличие какой-то итоговой цели (спасти СССР от развала или просто желание стать гораздо успешнее «чем в прошлый раз»). Но все чаще и чаще мне отчего-то стали попадаться книги (данной «линейки» или к примеру попаданческий цикл Р.Дамирова «Курсант») где все выстроено совсем на других принципах...
Первое что бросается в глаза — это профессия... Вокруг нее и будет «вертеться все остальное». Далее (после выбора любимой темы: «медик-врач», военный, летчик, милиционер, пожарный и пр) автор предлагает ПРОСТО пожить жизнь героя (при всех заданных условиях «периода подселения»).
И да — здесь тоже будут всяческие геройства, свершения и даже местами прогрессорство (куда уж без него), но все это совсем НЕ является искомой целью (что-то исправить, сломать или починить). Нет! Просто — каждая новая книга (часть) это лишь очередная «дверь», для того что-бы еще чуть-чуть пожить жизнь (глазами героя).
И самое забавное, что при данном подходе — уже совсем не обязательны все привычные шаблоны (использовав которые писать-то в принципе трудновато, ибо ГГ уже отработал «попаданческий минимум», да и что к примеру, будет делать генсек с пятью звездами ГСС, после победы над СаСШ? Все! Дальше писать просто нет никакого смысла (т.к дальше будет тупо неинтересно). А тут же ... тут просто поле не паханное)) Так что «только успевай писать продолжение»))
P.S Конкретно в этой части ГГ (вчерашний школьник) «дико щемится» в авиационное училище — несмотря на «куеву тучу» косяков (в виде разбитого самолета, который ему доверили!!!) и неких «тайн дома …» нет не Романовых)) а его личного дома)).
Местами ГГ (несмотря на нехилый багаж и опыт прошлой жизни) откровенно тупит и все никак не может «разрулить конфликт» вырастающий в очередное (казалось бы неприодолимое препятствие) к заветной цели... Но... толи судьба все же милостива к «засланцу», то ли общее количество (хороших и желающих помочь) знакомых (посвященных в некую тайну) все же не переводится))
В общем — книга (несмотря на некоторые шороховатости) была прослушана на «ура», а интрига в финале (части первой) мигом заставило искать продолжение))
Чарлі був направду огрядним лише кілька років: десь так із майже десятилітнього віку, коли його матуся заявила, що якщо з чимось і покінчено остаточно, так це з її шлюбом із тим старезним козлом, за якого вона мала необачність вийти заміж (а якщо цей добродій із чимось не погоджується, то може запхати свою незгоду самі-знаєте-куди), тож уранці вона вирушить якнайдалі, і краще б йому не намагатися її знайти, — і допоки йому не виповнилося чотирнадцять, коли він трохи виріс та почав більше рухатись. Він не був товстим. Правду кажучи, він навіть не був пухкеньким — хіба тільки трішки розм'якшеним по контуру. Але прізвисько «Товстун» прилипло до нього, наче жуйка до підошви кедів. Він представлявся як Чарльз, або, коли йому було близько двадцяти, — Чаз, або, на письмі, Ч. Нансі, але все було марно. Прізвисько заповзало в його життя, просочувалось у нові періоди не згірше за тарганів, які заселяють кожну шпарину і захолодильниковий світ у новій кухні; тож подобалось йому те чи ні (а йому не подобалось), він знову і знову виявлявся Товстуном Чарлі.
А все тому, вірив Чарлі попри будь-яку логіку, що Товстуном його обізвав батько. А коли батько давав комусь прізвисько, воно чіплялося намертво.
Чарлі пригадував пса, що мешкав через дорогу від флоридського будинку, в якому він ріс. То був довгоногий і гостровухий боксер коричневої масті з таким писком, ніби ще цуценям звірюка в'їхала з розгону мордою в стіну. Голову псисько тримав прямо, а хвоста — відстовбурченим. Він був безперечним аристократом серед собачих. Він відвідував виставки. Мав медалі «Гордість породи», «Гордість групи» і навіть одну розетку «Гордість виставки». Пес носив горде ім'я Кемпбеллс Макінрорі Арбютно Сьомий — а коли його власники наважувались на невеличку фамільярність, то кликали його Кай. Так би воно й тривало, якби одного дня татусь Чарлі, посьорбуючи пиво в кріслі-гойдалці на обшарпаному ґанку, не зауважив того пса, що гасав на припоні між парканом і пальмою у сусідському дворі.
— Але ж і пришелепкуватий собацюра! — вигукнув він. — Геть як той дружок Дональда Дака, Ґуфі. Гей, ти, Ґуфі!
І зненацька колишня «Гордість виставки» захиталась на п'єдесталі. Товстун Чарлі ніби побачив світ очима свого батька, і, власне кажучи, побий його грім, якщо собацюра і справді не був украй пришелепкуватим. Майже гумовим.
Нова кличка поширилась вулицею разюче швидко. Власники Кемпбеллса Макінрорі Арбютно Сьомого намагалися боротися з «Ґуфі», але з тим самим успіхом можна було спробувати щось довести тропічному циклону. Навіть незнайомці, чухаючи колись горду боксерську голову, примовляли: «Привіт, Ґуфі, хто тут хороший хлопчик?». Дуже скоро власники пса перестали подавати його кандидатуру на виставки. Не наважувались. «Якийсь пришелепкуватий пес», — перешіптувалися судді.
Прізвиська, що їх давав батько Товстуна Чарлі, чіплялись. І нічого з цим не вдієш.
Та це була далеко не найгірша риса батька Чарлі.
Претендентів на звання найгіршої риси, поки Товстун Чарлі зростав, було чимало. Чіпке око й не менш чіпкі пальці, принаймні якщо вірити панночкам з усієї околиці, які скаржились матері Чарлі, спричиняючи скандали. Тоненькі чорні сигарили, які батько курив, називаючи «черутами», і запах яких лишався на всьому, до чого він торкався. Пристрасть до химерного різновиду чечітки з човганням ногами, яка, підозрював Товстун Чарлі, була модною десь зо півгодинки в Гарлемі двадцятих. Абсолютна і непробивна дрімучість щодо актуальних новин, поєднана з позірно щирою вірою в те, що ситкоми — це півгодинне віконечко в життя і страждання справжніх людей. І все ж жодна з цих речей окремо не могла бути найгіршою рисою батька Товстуна Чарлі, хоча кожна з них докладалась до найгіршої риси.
Найгіршим у батькові Чарлі було ось що: за нього було соромно.
Авжеж, усі батьки змушують своїх дітей червоніти. Це найбезумовніша річ на світі. Батькам властиво перетворювати дітей на посміховиська вже самим фактом свого існування, так само як і дітям певного віку властиво корчитися від сорому, збентеження і приниження, тільки-но їхні батьки вигулькнули на виднокраї.
Татко Товстуна Чарлі, звісно, розвинув цю батьківську здібність до мистецької форми і насолоджувався нею не менше, ніж розіграшами. А в розіграшах, від найпростіших (о, повірте, Чарлі ніколи не забуде, як уперше пошився в дурні!) до неймовірно заплутаних, він був мастак.
— Наприклад? — поцікавилась одного вечора Розі, наречена Товстуна Чарлі. Той зазвичай і не згадував про батька, а сьогодні саме спробував пояснити, чому запрошувати тата на їхнє майбутнє весілля — дуже кепська ідея. Вони бавили вечір у маленькій винарні в Південному Лондоні. До того часу Чарлі вже встиг виснувати, що і п'ять тисяч кілометрів, і Атлантичний океан однаково добре відділяють його від батька.
— Ну... — перед очима Товстуна Чарлі прокрокували стрункі ряди принижень, і згадка про кожне змусила мимохіть здригнутися. Зрештою він
Последние комментарии
23 часов 41 минут назад
23 часов 58 минут назад
1 день 10 минут назад
1 день 16 минут назад
1 день 2 часов назад
1 день 2 часов назад