На коралових атолах [Леонід Михайлович Тендюк] (fb2) читать постранично, страница - 79

загорланило — ніби заграло в очеретяну дудку.

— Та це ж пінгвіни!

Їх двоє стояло над нами. Білі груди, мов фалди фрака, крильця, голови увінчані золотавим чубчиком. Пінгвіни махали крильцями — вітали, значить, нас у своїй домівці.

Ще тут сила-силенна кроликів, тих ненажерливих кроликів, що на сусідньому острові повністю знищили відому кергеленську капусту, якою полярники рятувалися від цинги.

І все ж острів не назвеш мертвою землею. На ньому вирує своє особливе життя. Он біля води з кам’яних щілин виривається дим, смердить сіркою, а коли прикладеш руку, віє теплом… То вулканічні гази. І всюди б’ють гарячі джерела.

Вода в бухті, як у великому казані, щойно поставленому на вогонь. Унизу гаряча, зверху — прохолодніша. Але навіть зверху є місця, де вона, мов окріп, — риба сюди не запливає, хоч риба в кратері є у верхніх шарах води.

Та найцікавіше чекало нас на березі.

Росла, схилившись до води, як наша осока, гостролиста травиця. Валялись металеві верші — хтось, видно, ловив омарів, якими славляться тутешні води.

Біля підніжжя гори — поїдене іржею жерло старовинної гармати. Тут же, поряд, руїни будинку.

На цей острів, як і на Амстердам, пірати заходили не раз.

Хоч морські довідники зазначають, що на Сен-Полі є хижка із запасом одягу і харчів для тих, хто зазнає аварії, проте ми її не побачили. Руїни. Запустіння.

Тут рідко хто буває, хіба що буря зажене поодиноких китобійців. І все ж, певно, хтось бував, якщо лишилися сліди людського житла.

З почорнілих, зарослих мохом кам’яних брил перед нами поставала історія…

Ми спустилися до берега. Вода в кратері була нерухома, як олово. У дзвінкій тиші міжгір’я кожне слово відлунювало далеко й дзвінко. Впаде камінець — луна підхоплює звук і множить стоголосо.

Прибережні скелі, куди навіть у повноводдя не дістають хвилі, ряботіли викарбуваними на граніті написами. Ми тесаком зішкребли з тих брил нарости. Прочитали. Про що вони, ці перші повернені до життя слова? Хто розкриє таємницю чийогось життя?

Це не слова надгробків — це голос боротьби людини зі стихією.

Ось зізнання якогось Фаєкафа. Він потрапив на острів під час бурі. А скільки прожив тут і чи вирвався з кам’яної пастки, — невідомо.

Напис за 1870 рік свідчив, що тут був ще один робінзон — Павло Бонет.

Та найбільше нас зацікавив напис, що його надибали зовсім випадково, в останню годину перебування на Сен-Полі.

Трапилось це так. Володя Петраченко підійшов до води помити руки. Повертаючись, спіткнувся об кам’яну брилу, до половини залиту водою. Коли підвівся, помітив на камені викарбувані слова, що ледь проступали з-під моху.

— Ходи-но сюди! — гукнув.

Я наблизився.

Нас уже давно кликали товариші, а ми заклопотано схилялись над гранітом. Літера за літерою відвойовували в давнини, виривали з полону забуття кожне слово.

Граніт так поріс мохом, що його доводилось з силою обдряпувати. Та хоч як ревно беріг він таємницю, ми до неї все-таки докопались!

Нарешті прочитали: «Маров А. В. 1852–1857».

Отже, в минулому столітті на Сен-Полі побував наш співвітчизник. Хто він, як попав сюди, як прожив ті п’ять довгих самітніх років?

Минувшина мовчить — не розтуляє і, мабуть, ніколи не розтулить уст: ці загублені в океані острови з сивої давнини були й лишаються останньою гаванню для багатьох блукачів, котрих спіткала катастрофа. Бо звідси немає вороття, принаймні для більшості.

Вийшовши з-під прикриття Сен-Полю, наш корабель відразу попав в обійми вітру. З півночі, із зони тропічних ураганів, і одночасно з сорокових ревучих широт насувався шторм. Його наближення відчувалося в усьому: в облозі хмар, у горах-хвилях, що обступили судно, в шаленому подиху вітру, який сердито вив у снастях, холодними бризками жбурляючи в обличчя.

Ми просувалися на південь, у холодні антарктичні води.

Десь збоку, по правому борту, лежала група необжитих островів архіпелагу Крозе. Були вони біля самих воріт Антарктиди.

Суворі хвилі, посланці білого континенту, од віку до віку злостиво гризли їхні береги: стрімкі, гострошпилі скелі, неприступні бухточки, викинуті на берег рештки кораблів.

Як і Сен-Поль, ці суходоли — теж пристановище для потерпілих. І з островом Крозе пов’язана доля ще одного нашого співвітчизника — Роскова, мисливця на морських слонів.

Він жив тут на початку минулого століття.

Пожовклі аркушики його щоденника, який майже півтора століття пролежав на острові Східний, — його недавно знайшла серед руїн острівної хижки французька експедиція, — розповіли…

Щ о д е н н и к Р о с к о в а. «Це сталося 28 травня 1825 року. Під знаком нещасливої зірки вирушив я на шхуні «Пригода» з Порт-Луї, взявши курс до островів Крозе. Бажання довідатися, що то за суходоли, та надія добре заробити підбили мене на цю мандрівку.

Ми надумали висадитися на острови, щоб наповнити бочки жиром морських слонів. Судновласник М. Бланкі доручив керувати полюванням капітанові М. Фотерінгаму. Команда складалася з