Антон та інші нещастя [Ґюдрун Скреттінґ] (fb2) читать постранично, страница - 2
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (56) »
Дорогою ми заходимо до Уле. Його не було сьогодні в школі, тому мама Уле попросила взяти з його полички в класі книжку й принести після уроків. Про гриби. Іне передбачила, що на нас чекатимуть булочки, і вона мала рацію — ми ще здалеку це відчули. Іноді я думаю, що мама Уле навмисне широко відчиняє вікна. Вони завжди так радіють гостям! — Твої друзі прийшли! — вигукує вона й усміхається до Уле, впускає нас до помешкання. Звісно, я бачу різницю. Квіти в горщиках, декоративна кераміка, уявляю собі тут Уле маленьким дитинчам. Навіть свічки з ванільним запахом. Якщо вже нам з татом заводити в хаті жінку, то хіба таку.
Удома в Уле найбільше балакаємо ми з Іне. Може, виною тут булочки або тато Уле, який з величезним досвідом лікаря-стоматолога розуміє, що говорять люди з напханим ротом… Хай там як, та я набагато більше розповідаю про школу батькам Уле, ніж рідному татові. Однак саме сьогодні мене через це замучило сумління. Тому я мовчу, хай Іне торохтить. І вона торохтить: регоче, жує, розповідає, як ми до випускного свята вчитимемося танцювати полонез — парами. І про Сару й Вільде, які побилися за Кевіна, бо він страх, який гарний. — Схоже на Сару й Вільде, — кажемо ми. — Ага, схоже на Сару й Вільде, — підхоплює Уле. Батьки Уле завжди тішаться, коли ми одностайні у чомусь. Якщо добре подумати, то мій тато теж радіє, коли ми в чомусь погоджуємося. Тоді треба взятися мізинцями й задумати якесь бажання. Дурня повна, ніхто з нас у таке не вірить, але такі традиції, і ми їх любимо. Я зазвичай бажаю собі менші вуха, миру в світі або купу грошей. Але досі ніколи не цікавився, яке ж бажання загадує собі тато. — Хочу вам щось показати, — каже тато Уле. Він киває нам, веде до комори, відчиняє шафу в кутку. Там стоять три вудочки. Новісінькі. — Для весняної риболовлі, — гордо всміхається він. — Я подумав, як буде чудово, якщо ви всі троє матимете власні вудочки. Ось такий в Уле тато. Ми усміхаємося від вуха до вуха, і я, й Іне. Уле з родиною щовесни запрошують нас на одноденну рибацьку виправу на озеро. Там ми рибалимо, печемо на вогні ковбаски й купаємося до посиніння, а батьки Уле сидять тим часом на коцику й тримаються за руки. Потім тато Уле грає з нами в футбол і бадмінтон, щоб зігрітися після купелі. Він дуже приємний — тато Уле. І завжди веселий. Я раптом думаю: «Приємно, мабуть, мати жінку, яку можна тримати за руку, сидячи на коцику? Хтозна». Тато Уле зачиняє комору. — До речі, Антоне, як справи з твоїм велосипедом? Це він навчив мене ставити латки на колеса. Уле велосипеди не цікавлять, тож його тато неймовірно зрадів, що можна хоч комусь передати свої знання. — О, чудово, — кахикаю я. — Велосипед класний. Лише трішки проколов… гуму.
ЖІНКА-МРІЯ У ЛІСІ
— Чи класний твій тато? — перепитує Іне. Ми їдемо на велосипедах додому. Іне здивовано дивиться на мене. — Я маю на увазі, — намагаюсь пояснити я, — якби ти була дорослою жінкою, як би ти його оцінила за шкалою привабливості? Іне на хвильку замислилася. — Десятибальною? Ну… десь на восьмому місці. Я звів угору брови. — Так мало? — Дев’ять було б уже занадто. Sorry… Чудово… У мене його гени. Усе ясно: вочевидь, вирости красенем мені не судилося. І знову дякую! Більше знати й нема потреби. — Про що ти
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (56) »
Последние комментарии
1 день 5 часов назад
1 день 11 часов назад
1 день 12 часов назад
1 день 12 часов назад
1 день 12 часов назад
1 день 12 часов назад