Селінджер Дж.9 оповідань [Джером Девід Селінджер] (fb2) читать постранично, страница - 3

надто вдавалася у подробиці, — мовила дівчина. — Найімовірніше, у мене ще буде нагода з ним поговорити, він цілісінькими днями пропадає в барі.

— Чи казав він, чи думає, що Сеймур може стати... ну теє... знаєш, пришелепуватим чи щось таке? Зранити тебе!

— Не зовсім, — відповіла дівчина. — Йому потрібно знати більше, мамо. Психіатрам потрібно знати, яким було твоє дитинство й усе таке. Я ж казала, ми заледве могли поговорити, адже було дуже гамірно.

— Що з твоїм синім пальтом?

— Все гаразд. Витягли трохи набивки.

— Яка мода цього року?

— Жахлива. Але й чудна надзвичайно. Знаєш, усі ці блискітки та таке інше.

— Який у вас номер?

— Добрий. Усе-таки гарний. Нам не вдалося поселитися у номері, який ми мали до війни. Цього року тут жахливий люд.

Ти б бачила, хто сидить поруч з нами в їдальні. За сусіднім столиком. Мають такий вигляд, ніби вони приїхали у вантажівці.

— Та зараз повсюдно таке. Як твоя спідничка?

— Задовга. Я ж казала, що буде задовга.

— Мюрієл, я лиш одненький разок ще спитаю: чи з тобою дійсно все гаразд?

— Так, мамо, вдев’ятнадцяте кажу.

— І ти не хочеш додому?

— Ні, мамо.

— Вчора батько казав, що він би дуже радо за все заплатив, якби ти поїхала кудись сама-одна й обміркувала все. Ти могла б поїхати у чудовий круїз. І тато, і я подумали...

— Ні, дякую, — відповіла дівчина, прибираючи одну ногу з іншої. — Цей дзвінок коштує цілий стат...

— Як згадаю, як ти чекала його протягом усієї війни, тобто, як подумаю про всіх тих божевільних жалюгідних дружин, які...

— Мамо, нам краще закінчувати, — мовила дівчина. — Сеймур може повернутися будь-якої миті.

— А де він?

— На пляжі.

— На пляжі? Сам-один? Хіба він уміє поводитися на пляжі?

— Мамо, — відповіла дівчина, — ти говориш про нього так, ніби він навіжений маніяк...

— Я нічого такого не казала, Мюрієл.

— Але твої слова мають саме такий натяк. Він лише лежатиме там і все. Він навіть халата не зніматиме.

— Як то не зніматиме халата? А чому?

— Не знаю. Мабуть, через те, що він такий блідий.

— Божечки, йому конче потрібне сонце. Хіба ти не можеш примусити його?

— Ти ж знаєш Сеймура, — відповіла дівчина, знов закидаючи ногу на ногу. — Він каже, що не хоче, щоб купа йолопів витріщалася на його татуювання.

— У нього немає татуювання! Чи він зробив собі в армії?

— Ні, мамо, мила, ні, — промовила дівчина, підводячись. — Послухай-но, я тобі, може, завтра зателефоную.

— Мюрієл, послухай-но мене...

— Авжеж, мамо, — відповіла дівчина, переступивши на праву ногу й перекинувши на неї всю свою вагу.

— Щойно він утне чи скаже щось божевільне, — ти знаєш, що я маю на увазі, — враз телефонуй мені. Чуєш?

— Мамо, я не боюся Сеймура.

— Мюрієл, пообіцяй мені.

— Добре, обіцяю. Бувай, мамо... Передай татові, що я люблю його, — сказала дівчина й поклала слухавку.

— Цей мур ґласс, — мовила Сибіл Карпентер, яка мешкала у цьому готелі разом з матір’ю. — Чи ти бачила цей мур ґласс?

— Маленька, припини таке казати. Мама через це втрачає глузд. Сиди рівно.

Пані Карпентер саме намазувала плечі Сибіл олійкою від засмаги, розтираючи її по лопатках дівчинки, схожих на крильця. Сибіл хистко сиділа на великому надувному м’ячі

для ігор на пляжі, дивлячись на океан. На ній був яскраво-жовтий купальник-двійка, верхня частина якого дівчинці явно не знадобиться ще принаймні найближчих років дев’ять чи десять.

— Насправді це була звичайна шовкова хустинка, й зблизька у цьому легко переконатись, — мовила жінка, що лежала на шезлонгу поруч з пані Карпентер. — Цікаво, як вона її зав’язала. Це справді мило.

— Так, виглядає чудово, — погодилася пані Карпентер. — Сибіл, сиди спокійно, сонечко.

— Ти бачила цей мур ґласс? — перепитала Сибіл.

Пані Карпентер зітхнула.

— Гаразд, — промовила вона. Потому закрила пляшечку з олійкою для засмаги кришечкою. — Сибіл, біжи пограйся, а мама тим часом підніметься у готель і вип’є з пані Ґуббел по склянці мартіні. Я принесу тобі оливку.

Звільнившись, дівчинка відразу вибігла туди, де пісочок був рівненький, і пішла убік «Рибальського павільйону». Зупиняючись лише для того, щоб занурити ніжки у геть просякнутий водою обвалений палац, вона незабаром опинилася поза пляжем, відведеним для відпочивальників з готелю.

Дівчинка пройшла з чверть милі, а потім раптом рвучко побігла навкіс ділянкою, на якій пісок був сипким. Вона різко зупинилась, добігши до чоловіка, який лежав на піску голічерева.

— Ти підеш у воду, побачивши мур ґласс? — спитала вона.

Молодик заворушився, тримаючись правою рукою за вилоги свого махрового халата. Він перевернувся на живіт, не звернувши уваги на те, що з обличчя спав туго скручений рушник, й кинув швидкий погляд на Сибіл.

— Агов. Привіт, Сибіл.

— Ти підеш у воду?

— Я чекав на тебе, — відповів молодик. — Є щось новеньке?

— Що? — спитала Сибіл.

— Щось новеньке? Яку маємо програму?

— Завтра приїздить тато налітаком, — відповіла Сибіл, длубаючись