Східний синдром [Юлія Ілюха] (fb2) читать постранично, страница - 3

задниця в теплі, — погодився тато, роздивляючись свої руки з чорними прожилками мазуту, який назавжди в’ївся у шкіру й під нігті.

Вася був не проти. Він узагалі ще не визначився, чим би хотів займатися найближчі двадцять років, але думка про гроші в кишенях йому сподобалася. Юристом так юристом. Хлопця у сімнадцять років більше хвилювали дівчата, клуби та друзяки, ніж освіта, яка годуватиме його до пенсії. Відтак із порожньою головою та кількома сотнями гривень у потайній кишені сорочки майбутній юрист вирушив підкорювати Харків.

Непрості родичі, яких помітно напружували незнайомий Вася з його малознайомими рівненськими батьками, швиденько підметушились, натиснули на потрібні важелі — і хлопець із першої спроби став студентом «юрки». На цьому їхня участь у Васиній долі завершилась.

Студентське життя, а тим паче студентське життя в гуртожитку — це свято, яке приходить без запрошення, безпардонно й невідворотно. Або ти в нього вливаєшся, або воно, як скажена вантажівка з божевільним водієм, переїде тебе всіма чотирма колесами, наостанок погазувавши на розчавлених рештках. Вася старався як міг стати своїм у дош­ку для всіх, улюбленцем публіки й долі. У нього були для цього всі передумови, хоча Вася й не був ні красенем, ні мажором: спортивна фігура з виразними біцепсами, накачаними по блату в спортзалі, по-чоловічому симпатичне, але не модельне солоденько-нудотне обличчя — сірі очі, тонкі губи, ледь помітна ямочка на підборідді, — хвилясте волосся, яке стильно лежало без будь-якої укладки, гарно підвішений язик зі здатністю заговорити майже будь-кого з преподів, щомісячні кишенькові гроші, які потай одне від одного надсилали йому мати й батько.

Але була у Васі особливість, яка могла звести нанівець усі його переваги, — у російськомовному Харкові Вася вперто говорив українською, так, як навчили змалечку батьки в рідному Рівному.

Не те щоб Вася був затятим націоналістом, просто йому було зручно та звично вживати ті слова та звуки, які вилі­тали колись із ротів його предків. Власне кажучи, у такий спосіб він просто намагався спростити собі життя. Як господиня розставляє на кухні скляночки зі спеціями в послідовності, відомій лише їй одній, чи рибалка складає гачки різного розміру в окремі пластикові контейнери, наводячи лад, так і Вася упорядковував свою реальність за допомогою мови. Пісенні рядки «Нє стоіт прогібаться под ізмєнчівий мір, пусть лучше он прогньотся под нас» були життєвим кредо Васі та єдиними словами, які він вимовляв російською. Його помічали й запам’ятовували одразу, адже більшість студентів не тільки «юрки», а й усіх харківських вишів, училищ та технікумів, які вдома говорили, думали й бачили сни українською чи кумедним суржиком, переходили на ламану російську, як тільки з вікна поїзда чи автобуса показувався дороговказ «Харків». Прямісінько в транспорті проходив ментальний кордон, який жирною червоною лінією розділяв тихе провінційне минуле від бентежного «городського» тепе­рішнього та, як вони вірили, щасливого майбутнього.

Вася був інакшим. Ні здивовані погляди нових друзів, ні образливі слова, з яких «сєлюк» і «сєло нєасфальтірованноє» були найм’якшими епітетами, ні прохолодне, а подекуди й відверто вороже ставлення деяких викладачів, ні труднощі перекладу лекцій, які читалися російською, не могли збити Васю Супрунчика з його шляху. Друзі невдовзі звикли, кривдники були биті «в табло», а викладачі на семінарах все одно кривилися і ставили двійки, адже блату у викладацьких колах Харкова сім’я Супрунчиків не нажила, а впертий Вася не встигав засвоювати гігабайти інформації, які звалювалися на нього на лекціях чужою мовою, проте рішення не змінював. «Ну, з ким не буває», — говорили про нього. Хтось розводить мадагаскарських тарганів, хтось роками не чистить зуби, хтось підглядає в душі за жопатою сусідкою, а Вася у нас говорить українською. У всіх свої дивацтва.

Після першої сесії, яку Вася якимось дивом здав на трійки, на нього майже перестали звертати увагу, хіба що інколи залітний викладач короткозоро вдивлявся в аудиторію, коли із задньої парти його просили перекласти якийсь термін українською. Так принаймні в межах одного факультету Вася став своїм.

  ***

Усе змінила поява Тімотея — схожого на Карлсона-перестарка дідугана з прозорими очима маразматика й тремтячими руками.

Тімотей, або ж Тихон Петрович, викладав історію України першокурсникам. Прізвисько причепилося до нього після того, як студенти помітили, що на перерві він запиває принесені з дому бутерброди томатним соком, дбайливо налитим у пляшечку з-під шампуню «Тімотей».

Вася й Тімотей зчепилися на першій же лекції. Супрунчика обурило, що історія України викладається російською, а Тімотей, почувши Васине прохання перейти на українську, сказився і відповів, що «Харьков — рускій город». Ображений Вася не зупинився й поскаржився на діда в деканат,