Шукачі блакитних перлів [Володимир Гай] (fb2) читать постранично, страница - 2
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (28) »
«Плачуть, тужать козаченьки...»
Рванув вітер ті бризки гніву і кривди, жбурнув униз і там заворушилися люди. Земляки заспівали ту жертвенну, величну мелодію. Голосів з сто, а може й більше. Навіть чужинці: італійці, французи, голандці зрозуміли велич тієї пісні і з солідарности підтягали теж, бо пісня була зрозуміла у тому великому Вавилоні, створеному німецькою військовою машиною. У височині шум тисячів моторів. Могутні ескадрилі бомбардувальників летіли на Німеччину, залишаючи у прозорому небі довгі білі сліди конденсованих газів. Роман звиклим п'ястуком руки, немов підганяв ті літаки і любувався величною картиною масового перелету. На сріблястих крилах повітряних фортець – білі ясні зорі...ДВА ПРИЯТЕЛІ.
Вечір. Сонце втопилося в океані. Темно-фіялкові сутінки спустилися на землю. Від каміння, що нагрілося за пекучий, червневий день, лине тепло. Похмура процесія стомлених, нужденних рабів ХХ століття, підіймаючи куряву, безсловесною чередою, прямує до своєї «кошари», густо оплетеної колючим дротом. Між тим натовпом – Роман. Він перевтомлений – немов жахливий павук випив половину романової крови. Потрапивши до табору, люди швидше поспішають до кухні, отримати мерзенну юшку з брюкви і смердючих риб'ячих голів. Роман такий голодний, що крутиться голова, а перед очима пролітають якісь настирливі мухи. Він в ту хвилину мріє – мріє про їжу. З-за рогу барака винирнув Олекса з казанком в руках й, побачивши приятеля, щиро всміхається. Його рябувате у веснянках обличчя, розпливається радістю. – Мерщій, Романе! Роман зазирає у казанок і здивовано питає: – Невже м'ясо? – А тож! – погордо відповідає Олекса і швидше ділиться з приятелем радісною новиною, – я зкомбінував добру вечерю. Був «алярм» і, коли кухар зник, Оксана наклала мені з німецького казана м'яса. – Оксана чудова дівчина!... Вона не дасть загинути голодуючим нащадкам запорожців! – вигукнув Роман. – Оксана! . . – мрійливо шепоче Олекса. Хлопці мерщій побігли до жалюгідної деревляної споруди, що служила їм за житло. Вечеря затяглася. Роман добре працював міцними щелепами, розминаючи недоварене, мочалкувате м'ясо. Олекса підсовував Романові кращі кусники. Роман ситий. З повним шлунком здається, навіть, трішки покращало життя. Тоді починаються розмови. – Як працювалося? – питає Олекса. – Не дуже важко, але дванадцять годин на такій спеці... З голоду голова крутиться. А ти як, викручуєшся? – Звісно! Я ж дав слово чести, що до перемоги Німеччини не докладу рук і додержу цього, – задоволено відповідає Олекса. Працьовитість Романа не подобається Олексі. «Вивчився керувати укладкою бетону й мріє, що він уже біг зна що» – думає він, але Роман поважно продовжує розмову: – На чужині жити – треба уміти робити все. Моє добро – власні руки. Ніхто не прийде на допомогу, ніхто нічого не дасть. О, ні! – Я з тобою згоден, але німцям
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (28) »
Последние комментарии
1 день 9 часов назад
1 день 13 часов назад
1 день 15 часов назад
1 день 17 часов назад
1 день 23 часов назад
1 день 23 часов назад