КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно
Всего книг - 712970 томов
Объем библиотеки - 1401 Гб.
Всего авторов - 274602
Пользователей - 125078

Новое на форуме

Новое в блогах

Впечатления

Влад и мир про Шенгальц: Черные ножи (Альтернативная история)

Читать не интересно. Стиль написания - тягомотина и небывальщина. Как вы представляете 16 летнего пацана за 180, худого, болезненного, с больным сердцем, недоедающего, работающего по 12 часов в цеху по сборке танков, при этом имеющий силы вставать пораньше и заниматься спортом и тренировкой. Тут и здоровый человек сдохнет. Как всегда автор пишет о чём не имеет представление. Я лично общался с рабочим на заводе Свердлова, производившего

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Влад и мир про Владимиров: Ирландец 2 (Альтернативная история)

Написано хорошо. Но сама тема не моя. Становление мафиози! Не люблю ворьё. Вор на воре сидит и вором погоняет и о ворах книжки сочиняет! Любой вор всегда себя считает жертвой обстоятельств, мол не сам, а жизнь такая! А жизнь кругом такая, потому, что сам ты такой! С арифметикой у автора тоже всё печально, как и у ГГ. Простая задачка. Есть игроки, сдающие определённую сумму для участия в игре и получающие определённое количество фишек. Если в

  подробнее ...

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
DXBCKT про Дамиров: Курсант: Назад в СССР (Детективная фантастика)

Месяца 3-4 назад прочел (а вернее прослушал в аудиоверсии) данную книгу - а руки (прокомментировать ее) все никак не доходили)) Ну а вот на выходных, появилось время - за сим, я наконец-таки сподобился это сделать))

С одной стороны - казалось бы вполне «знакомая и местами изьезженная» тема (чуть не сказал - пластинка)) С другой же, именно нюансы порой позволяют отличить очередной «шаблон», от действительно интересной вещи...

В начале

  подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
DXBCKT про Стариков: Геополитика: Как это делается (Политика и дипломатия)

Вообще-то если честно, то я даже не собирался брать эту книгу... Однако - отсутствие иного выбора и низкая цена (после 3 или 4-го захода в книжный) все таки "сделали свое черное дело" и книга была куплена))

Не собирался же ее брать изначально поскольку (давным давно до этого) после прочтения одной "явно неудавшейся" книги автора, навсегда зарекся это делать... Но потом до меня все-таки дошло что (это все же) не "очередная злободневная" (читай

  подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
DXBCKT про Москаленко: Малой. Книга 3 (Боевая фантастика)

Третья часть делает еще более явный уклон в экзотерику и несмотря на все стсндартные шаблоны Eve-вселенной (базы знаний, нейросети и прочие девайсы) все сводится к очередной "ступени самосознания" и общения "в Астралях")) А уж почти каждодневные "глюки-подключения-беседы" с "проснувшейся планетой" (в виде галлюцинации - в образе симпатичной девчонки) так и вообще...))

В общем герою (лишь формально вникающему в разные железки и нейросети)

  подробнее ...

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).

Ru [Кім Тхюї] (fb2) читать постранично, страница - 3

- Ru (пер. Зоя Борисюк) 678 Кб скачать: (fb2)  читать: (полностью) - (постранично) - Кім Тхюї

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

далечінь перед собою, вони дивилися на те, що перед нами, задля нас, їхніх дітей.


Задля нас вони не помічали ні чорних дошок, які витирали, ні шкільних туалетів, які чистили, ні імператорських роллів, які постачали. Вони бачили тільки наше майбутнє. Тож рухаючись уперед, ми — мої брати і я, йшли слідами їхніх поглядів. Мені траплялися батьки, чиї погляди згасли, деякі під вагою тіла пірата, інші впродовж надто численних років комуністичного перевиховання у таборах, не у воєнних таборах під час війни, а в таборах миру, після війни.


Маленькою я вважала, що війна і мир — два антоніми. Однак, я жила в мирі тоді, як В’єтнам був у вогні, і пізнала війну лише після того, як В’єтнам склав зброю. Гадаю, війна і мир — це, по суті, друзі, які над нами насміхаються. Вони ставляться до нас, як до ворогів, коли це їм подобається чи підходить, і ніяк не переймаються визначенням чи роллю, яку ми їм відводимо. Тож не варто, либонь, покладатися на зовнішній вигляд ні її, ні його, коли обираємо скерованість свого погляду. Мені пощастило мати батьків, яким вдалося зберегти своє бачення незалежно від кольору часу чи моменту. Мама часто повторювала приказку, яку прочитала на чорній дошці в Сайгоні, коли їй було вісім років: Ðòi là chiên trân, nêu buôn là thua — «Життя — це боротьба, в якій журба веде до поразки».


До перших битв мама взялася досить пізно і без смутку. Вона вперше почала працювати у тридцять чотири роки, спершу як хатня робітниця, пізніше як робітниця на заводах, фабриках і в ресторанах. Раніше, у житті, яке вона втратила, мама була старшою донькою префекта. І виступала лише арбітром у суперечках шефа французької кухні з шефом кухні в’єтнамської на родинному подвір’ї. Або ж розсуджувала таємні закоханості між служницями й служниками. Поза цим упродовж другої половини дня причісувалася, фарбувалася й одягалася, щоб супроводжувати батька на світські вечірки. Завдяки примхливості такого способу життя вона могла мріяти про будь-що, зокрема і про те, що стосувалося нас. Моїх братів і мене вона готувала до того, щоб ми водночас стали музикантами, науковцями, політиками, спортсменами, артистами й поліглотами.

Утім, оскільки там, далеко, далі проливалася кров і падали бомби, вона привчала нас ставати, як прислуга, на коліна. І щодня змушувала мене мити по чотири плитки на підлозі й, відриваючи корінець, чистити один за одним по двадцять пророщених, дрібніших за горох бобів. Вона готувала нас до падіння. І мала рацію, бо зовсім скоро у нас зникла підлога під ногами.


Свої перші ночі як біженці в Малайзії ми спали просто на червонуватій землі, без підлоги. Червоний Хрест спорудив табори для біженців у сусідніх із В’єтнамом країнах, щоб приймати boat people, тих, кому вдалося вижити в морі. Ті, що під час плавання потонули, імен не мали. І померли анонімними. Ми належали до тих, кому пощастило пристати до берега. Тож почувалися благословенними через те, що опинилися серед двох тисяч біженців у таборі, що мав би прийняти всього двісті осіб.


У віддаленому куточку табору, на схилі пагорба ми збудували хижку на палях. Упродовж кількох тижнів ми, двадцять п’ять осіб із п’яти родин, разом потайки зрубали кілька дерев у сусідньому лісі, закріпили їх у мокрій глинистій землі, закріпили шість листків фанери, зробивши велику підлогу, і накрили зруб плівкою кольору електрик, блакитного пластику чи іграшкової блакиті. Нам пощастило знайти досить мішків з-під рису, пошитих із мішковини й нейлону, щоб натягнути з чотирьох боків стіни, на додачу з трьох боків спільний закапелок для миття. Загалом обидві конструкції скидалися на інсталяцію сучасного художника в музеї. Уночі ми спали, притиснувшись один до одного так тісно, що ніколи не мерзли, навіть не маючи ковдр. Удень через спеку, яку вбирала блакитна плівка, повітря в нашій хижці ставало задушливим. У дощові дні й ночі вода протікала через дірочки, зроблені листям, гілочками й стеблинками, які ми накидали, щоб стало трішки прохолодніше.

Якби у дощовий день чи ніч під цією плівкою опинився якийсь хореограф, він, цілком певно, відтворив би цю сценку: двадцять п’ять осіб, дорослі і діти, стоять, тримаючи у кожній руці по консервній бляшанці, і збирають воду, що стікає з даху, інколи потоком, інколи по краплині. Якби там опинився музикант, він почув би оркестровку всієї тієї води, що стукала по денцю консервних бляшанок. Якби там побував кінорежисер, він уловив би красу того мовчазного спонтанного взаєморозуміння між нещасними людьми. Але там були тільки ми, і ми стояли на підлозі, яка потроху вгрузала в глину. Минуло три місяці, вона так похилилася на один бік, що довелося поміняти місцями геть усіх, щоб уві сні діти й жінки не сповзали до опасистого черевця свого сусіда.


Незважаючи на всі ті ночі, коли наші сни сповзали похилою підлогою, моя матір далі прагнула для нас ліпшого майбутнього. Вона знайшла собі спільника. Він був молодим і, звісно, наївним, адже наважувався