Глибокий мінус [Володимир Дмитрович Михайлов] (fb2) читать постранично, страница - 50

усміхнувся: знаряддя вбивства… «А ти — вбивця», — промайнуло в голові. Хочеш знищити розумну істоту. Та ще сплячу. Вона щойно показала тобі таке чудове видовисько, а ти хочеш зарізати її.

Ця думка була мов удар. Валгус повільно поклав ніж на стіл.

Адже таки справді саме Одіссей показав тобі це світло. Хотів показати і показав. Виходить, і в нього є потреба в спілкуванні. Отже, і йому хочеться поділитися чимось з іншою істотою. І про сни він розпитував саме тому. Він хоче, щоб йому було про що розмовляти. Хоче, щоб був грунт для чогось — для спілкування? Для дружби, можливо?

Валгусе, він таки справді розумний. Він робить усе, мов розумна істота. Як людина. А чи здатен ти вбити людину? Хай навіть коли вона не спить? Вбити людину — хто здатний на це, хто чув про таке за останні десятиріччя?

І цей шлях заказано тобі… Що ж лишається? Нічого. Що хочеш. Можна лягти і спати. Або обідати. Обід готовий, побутова автоматика діє. А Одіссей може спати спокійно. Ти його не вб'єш…

— Так, — спроквола промовив він. — Не вб'ю. І не обдурю. Як не вбив і не обдурив би людини, навіть коли б вона почувала себе краще у тих умовах, у яких мені гірше. Ні, не обдурю. І не вб'ю тим паче.

Тоді в динаміку клацнуло, і Одіссей неголосно промовив:

— Що ж, дякую, Валгусе…

— Що?

— Ти не вимкнув мене, кажу я. Тоді в рубці. Дякую. Адже ти вважав, що можеш… І не замкнув зараз, хоч і тут гадав, що це тобі вдасться. Ще раз дякую. Хоч я вжив достатніх заходів для своєї безпеки. Я ж не гірший за людину, Валгусе…

— Не дурніший, ти хочеш сказати, — поправив Валгус.

— Я хочу сказати, не гірший. Ми з тобою обидва розумні. Ти говорив про почуття, — про те, що різнить нас з тобою. Почуття, сни… І в мене є щось таке. Адже найрозумнішим для мене було б — одразу ж знищити тебе. А. щось мені заважало і заважає.

— Ніщо не заважає.

— Заважає. Я тільки не знав що. Адже дуже просто: ввімкнути стерилізатор — і тебе нема. Не зміг і не можу…

— Так, — сказав Валгус. Він просто не знав, що сказати.

— Ні, я не гірший від тебе. Та світ ваш багатший, я визнаю це. Адже вас сила-силенна. А нас поки що — одиниці… І я не можу знищити тебе. Що ж мені робити, Валгусе?

Валгус промовчав. Він подумав: «Бути розумним — це важке щастя, Одіссею. Ось і тобі довелося зіткнутися з цим…»

— І все ж я збагнув, — сказав Одіссей, мов угадав думки людини. — Я збагнув, що розум — це не тільки приємне. Це ще й накладає нові обов'язки. Мені дуже дивно, проте… я так і не зможу вбити тебе. Ні прямо, ні в інший спосіб, ні дією, ані бездіяльністю я не зможу завдати тобі зла. Мій розум протестує проти цього. Але ж, коли я нічого не зроблю, — ти вмреш нещасним. Ти довго будеш нещасний…

— Недовго, — заспокоїв Валгус. — Я вмру від журби. Але доки я живий, я сумуватиму.

— А я не хочу цього. Розумієш? Щось у мені протестує проти цього. Це не ховається в жодній групі моїх кріотронів, — інакше я міг би просто вимкнути їх. Однак це властиво, здається мені, їм усім разом — усьому тому, що, по суті, й породжує розум. Я правильно вас збагнув? Мені ж легше аналізувати все, що відбувається в мені, ніж, мабуть, вам, людям, розібратися у вашій будові. Мою конструкцію і ти, і я знаємо до дріб'язку. І ось бачу я, що міг би позбутися того, що заважає мені зробити доцільний крок — знищити тебе, — та для цього треба вимкнути всього мене. Так?

— Мабуть… — розгублено сказав Валгус. — Так, ти відчуваєш, Одіссею…

— Очевидно, розум не може не відчувати. Не може бути думки без почуття.

— Можливо… Я про це не думав. Почуття — це прекрасно.

— Тепер помовчімо, — сказав Одіссей. — Здається, воно в мені, це почуття. Я прислухаюсь, я хочу збагнути його…

Валгус обхопив руками голову.

«Помовчімо, — подумав він. — Про що? Він хоче зрозуміти почуття, а що зрозумієш ти, Валгусе? Ти збагнув страх смерті — і пережив його, збагнув бажання зробити зло, — та не піддався йому. І тільки з журбою не справитись тобі, з нудьгою за людьми. Цього людині несила здолати. Що поробиш — людина сама є наслідок людської любові, а не ненависті. Мудруєш, бродяго. Справжнісінький бродяга: до смерті тепер блукати тобі у над-просторі, і ніколи не розпалити теплого вогню на теплій Землі, і не торкнутись полум'я, що палахкотіло в чужій душі і тілі. Що, крім снів, лишається тобі, бродяго Валгусе? Що робити тобі?»

— Що ти робиш, Валгусе? — почув він і здригнувся.

— Нічого…

— Тоді дай усьому лад.

— Навіщо?

— Хіба так не годиться — дати всьому лад?

— Перед чим? — спитав насторожений Валгус. — Ти придумав? Що ти збираєшся робити?

Що він збирається робити? Якби можна було вгадати це з голосу… Але Одіссей — не людина, його голос — тільки функція не дуже складних пристроїв. Однаковий вираз, однакова інтонація для всього, байдуже, чи говорить він про почуття і сни, чи про надпростір і смерть. Байдужий, хрипкуватий голос… Що ж ти збираєшся робити, Одіссею?

Пауза, яку витримав Одіссей, скінчилася. Голос його зазвучав знову, той самий голос.