Неймовірна подія [Олександр Дюма] (fb2) читать постранично, страница - 3

галузки колихались у вітрі, наче кістяки; слабе світло місяця, що продиралося крізь хмари, освітлювало перед мною овид могил. Оглядаюсь і шукаю того, що мене кликав. Сидів недалеко на могилі, стежачи за кожним моїм рухом, ховаючи голову в долонях.

– Хочу пропонувати тобі службу.

– Де я?

– На цвинтарі.

– Хто ви?

– Приятель.

– Лишіть мене, нехай сплю.

– Слухай, – сказав, – пам’ятаєш землю?

– Ні.

– Не жалуєш нічого?

– Ні.

– Як довго вже спиш?

– Не знаю.

– Скажу це тобі. Ти вмер перед трьома днями. Твоє останнє слово було – ім’я жінки, а не ім’я Господнє. Ти належав би Люциперови, якби він захотів тебе. Розумієш?

– Так.

– Хочеш жити?

– Чи ти Люципер?

– Так або ні, це не важне. Хочеш жити?

– Самий?

– Ні, побачиш її.

– Коли?

– Ще цієї ночі.

– Гаразд, – сказав я, пробуючи встати. – Твої умови?

– Не даю тобі жодних, – відповів. – Не віриш, щоб я деколи мав охоту робити добро? Цієї ночі вона улаштовує бал; поведу тебе туди.

– Отже ходімо.

– Ну, вставай!

Подав мені руку, й я піднявся. Відчував я страшний голод.

– Тепер ходи за мною, – сказав Люципер. – Можливо, розумієш, що я не можу вести тебе головною брамою; грабар не дозволив би вийти тобі, мій дорогий, бо звідси вже ніхто не вертається. Ходи за мною, насамперед підемо до твого мешкання, де ти переодягнешся; не можеш прецінь з’явитися на балі в цім одязі, тим більше, що це не масковий бал. Загорнися добре, тепер ночі холодні, й ти легко міг би нахолодитися.

І Люципер засміявся, як тільки дідько може сміятися, ступаючи далі.

– Я пересвідчений, – озвався потім, – що ти ще не довіряєш мені, хоча я тобі зробив добре діло. Такі ви, люди, завсіди невдячні для своїх приятелів. Не тому, щоб я ганьбив тебе за невдячність, але я хотів би бачити тебе принаймні трохи веселішим.

Я йшов за ним весь час холодний, наче мармурова статуя; тільки коли панувала мовчанка, було чути стукіт моїх зубів.

– Чи прийдемо ще завчасу? – питаюсь з надлюдським змаганням.

– Нетерпеливий! Отже, мусить бути дуже гарна?

– Як ангел!

– Ах, мій дорогий, мусиш признати, що ти не є занадто делікатний, говориш мені про ангела, мені, що був ним самий, а все ж ніякий ангел не зробив би для тебе те, що я сьогодні. Але прощаю тобі ще; людині, три дні мертвій, треба вже щось вибачити. До того, як я тобі вже сказав, маю добрий настрій, бо сталися в світі речі, які мене занадто потішили; я вже думав, що людство винародовлюється, що стає в останніх часах чесним, але ні, людство все ще таке, яким я його вчинив. Не мав я вже давно такого щасливого дня; від вчорашнього вечора прибуло мені тільки в Европі шістсот двадцять два самогубства, між ними є більше юнаків, як старців, а це вже означає страту, бо вони вмирають без дітей; дві тисячі двісті сорок п’ять убивств, знову тільки в Европі, інші континенти не рахую; два мільйони шістсот двадцять тисяч нових розводів, що і не дуже дивне, бо ж маємо тепер сезон для балів; дванадцять сот підплачених суддів, звичайно буває їх ще більше. Але найбільшу радість зробило мені двадцять шість молодих дівчат, з яких найстаршій не було ще вісімнадцять років, які вмерли без віри в Бога. Обрахуй, мій дорогий, що мій зиск у самій Европі зріс на два мільйони шістсот двадцять вісім душ; не рахую сюди крадежі, фальшування монет і насильства, бо це тільки дрібні сотики. Ось глянь, коли денно три мільйони людей пропаде, то за який час цілий світ належатиме мені?

– Розумію твою радість, – я пробурмотів.

– Говориш це якось смутно; чи, може, боїшся мене? Роздумаймо трохи, прошу: чим був би світ, якби мав тільки небесні чесноти, а не мої пристрасти? Люди умерли б з нудьги, спліну. Хто винайшов золото? Я. Хто гру? Я. Любов? Знову я. І ти сам, якого я перед хвилиною вивів з могили, ти не йдеш шукати чистої любови тієї жінки, куди я тебе веду, але ночі повної насолоди.

– Чи ще далеко? – спитав я знову, бо ми весь час йшли, але все ще між могилами.

– Ти вже знову нетерпеливий? Та ж я веду тебе найкоротшою дорогою. Не журись, прийдемо ще завчасу. Я обіцяв тобі бал, і свого слова дотримаю.

Кінець кінців дійшли ми до цвинтарного муру. Люципер подав мені руку, і ми легко перенеслись в повітрі на другу сторону.

– Чи хочеш бачити, що тепер діється в Парижі?

– Ні, радше ходімо.

Ступали ми без найменшого шелесту вулицями, не зустрівши ні тіні, аж на кінець дійшли до нашого дому.

– Пізнаєш? – запитався.

– Так, увійдім.

– Чекай, нехай отворю, бо я найшов спосіб, як обкрадати доми. Я маю по два ключі від усіх дверей, крім тих, що ведуть до раю.

Ми ввійшли. Тиша, що панувала надворі, окружила нас і тут; на мене напав жах. Уявіть собі, що ви входите до свого мешкання, звідки вас перед двома днями винесли мертвого, і надибаєте всі знайомі предмети так, як ви їх залишили підчас хороби. Я пішов швидко до печі, засвітив свічку, щоб пересвідчитись про дійсність, бо все здавалось мені неприродним Але це була правда. Це була справді моя кімната. Зі стіни всміхався до