Чужий світ [Олександр Миколайович Левченко] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (10) »
Удари грому все частіше шматували грозову прелюдію вітру за вікном і вже не привертали до себе особливої уваги, але цей звук чомусь змусив Лейтенанта підвести голову від електронних нутрощів пульта зв’язку і прислухатися. — Ти чув, сержанте? — звернувся він за підтримкою до свого підлеглого, молодого русявого хлопця. — Якщо ви про щось незвичайне, то ні, — знизав той плечима, кинувши на начальника здивований погляд. Лейтенант хмикнув і спробував повернутися до роботи, проте наче якась зовнішня сила знову підвела його з-за столу і потягнула до вікна. — Твою бабцю! — раптом аж присвиснув він і метнувся до дверей, на ходу кинувши отетерілому Сержанту: — Вертоліт падає! Хлопець перелякано зойкнув і за мить рушив слідом, але не встиг ще Лейтенант з розбігу навалитись на двері, як приміщення легенько труснуло, і знадвору донісся дивний приглушений гуркіт. — Розбився! — вискочивши назовні, коротко видихнув Лейтенант і завмер на місці, не зводячи очей з темного клубка диму та куряви, що здіймався вгору за два-три кілометри від них. Сержант мовчки стояв поруч і лише важко дихав. — Треба бігти туди! — вирішив Лейтенант і вже ступив крок уперед, кидаючи погляд у бік Сержанта, однак той навіть не зрушив з місця. — Пане лейтенанте, ми не маємо права залишати КПП! — в голосі хлопчини звучало благання. — Ти що, хлопче, очманів?! — Лейтенант зупинився і, різко повернувшись, вражено втупився у підлеглого. — Але ж Статут забороняє… — почав виправдовуватись Сержант, однак під пронизливим поглядом начальника розгубився і пригнічено змовк. — До задниці мені твій Статут, коли поруч гинуть люди!! — гаркнув Лейтенант. — Гаразд! Якщо так, я біжу сам, а ти сиди тут і вчи Статут! Напам’ять! Як повернусь, попитаю!! — Пане лейтенанте! — здавалося, Сержант зараз заплаче, та Лейтенант лише махнув рукою і кинувся бігцем до місця катастрофи. Промчавши з півкілометра, він почав жалкувати, що останнім часом нехтував фізичною підготовкою. В ногах з’явилася слабкість, у правому боці стало легенько поколювати, а тут іще цей клятий вітер в лице, що часом стає схожим на пружну невидиму стінку! Злість на бідолаху-сержанта, що переповнювала душу якусь хвилину тому, зникла без сліду, і коли той через кількасот метрів з’явився поруч і на ходу простягнув ремінь з кобурою, Лейтенант озвався навіть дещо винувато: — Спасибі, сержанте!.. Зброю не можна залишати в жодному випадку… А загалом ти також маєш рацію… Статут потрібно шанувати… але в житті бувають… особливі обставини… Вітер жбурнув у обличчя перші, ще дрібні краплини дощу, і водночас у повітрі з’явився легкий запах горілого. Це мимоволі змусило обох прискорити біг, хоча Сержанту все давалось явно понад силу. «Він боїться, — подумки зауважив Лейтенант, — він шалено нажаханий тим, що незабаром побачить». А картина, яка вимальовувалась у них перед очима, і справді була не вельми приємною. Понівечений, сплющений з носа та боків корпус темнів рваними дірками вікон та ілюмінаторів і брудними плямами закіптюженої обшивки, неподалік хвостова частина з обламаними лопатями гвинта здіймалась над степом, наче корма чудернацького судна, затонулого на мілині, а довкола — якісь шматки металу, пластмаси, гуми, уламки скла та масні плями. І ще подекуди — тьмяні язики полум’я, які, здавалося, лижуть голе залізо, сердито сичачи під першими рясними цівками дощу. До мети залишалося зо дві сотні метрів, коли до специфічного букета запахів, що доносився вітром з місця катастрофи, додався новий відтінок. Сержант зненацька розпачливо застогнав та, закривши обличчя руками, різко спинив ходу, і Лейтенант помчав далі сам. Йому знадобилося зовсім небагато часу, щоб усе зрозуміти. Тим хлопцям, що були у вертольоті, не могло допомогти вже ніщо. Лейтенант постояв трохи біля спотвореного фюзеляжу, бездумно дивлячись на пошматовані двері, важко зітхнув і став озиратись у пошуках Сержанта. А той непорушно завмер віддалік і невідривно дивився на якийсь невеличкий темний предмет, у котрому тільки зблизька можна було розпізнати відірвану по лікоть людську руку. Сам її вигляд і нудотний запах паленого м’яса майже фізично відштовхували геть, але щось іще сильніше не дозволяло хлопцеві навіть поворухнутись. — Ходімо, сержанте, — обійняв його за плечі Лейтенант, — наша поміч тут уже нікому не знадобиться. Хлопець повільно відвів погляд від руки і втупився у начальника широко розплющеними очима, в
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (10) »
Последние комментарии
1 день 13 часов назад
1 день 13 часов назад
1 день 14 часов назад
1 день 14 часов назад
1 день 16 часов назад
1 день 16 часов назад