Корвин-Пиотровский Владимир [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
КОРВІН-ПІОТРОВСЬКИЙ Володимир Львович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Поет, драматург. Псевдонім – Р. Каду.
З дворянської родини.
Народився в 1891 р. в м. Білій Церкві Київської губернії Російської імперії (нині –
районний центр Київської області України).
Помер 2 квітня 1966 р. в м. Лос-Анджелесі (Каліфорнія, США). Похований на місцевому
цвинтарі.
Служив артилерійським офіцером у Добровільній армії (1918-1920), працював завідуючим
відділом журналу «Сполохи» (1921-1923), водієм.
Друкувався в журналах «Новосілля», «Сполохи», «Новому журналі».
Перу нашого земляка належать наступні книги: «Полин і зірки», «Святогірський скит»
(обидві – 1923), «Кам’яне кохання» (1925), «Беатріче. Збірник п’єс» (1929), «Повітряний
змій» (1950), «Поразка» (1960), двотомник «Пізній гість» (1968-1969).
Більшовицької влади не сприйняв. Під час громадянської війни був артилерійським
офіцером на боці Білої армії. Емігрував спочатку до Берліну (1920), потім – Парижу (1939) і нарешті – до США (1953).
Серед друзів та близьких знайомих К.-П. – Ю. Офросімов, А. Прісманова, Г. Адамович, В.
Набоков, О. Гінгер, Г. Струве, О. Савич, Г. Іванов, І. Шаховський та ін.
***
НЕ БРЕХАТИ,
з творчого кредо В. Корвін-Піотровського
У віршах своїх я не брешу ніколи. Що б я не писав, куди б я не писав – це все щиро і
правдиво, навіть якщо потім я і не погоджувався з написаним.
ПРАВО САМОЗНИЩЕННЯ, вірш В. Корвін-Піотровського «Не треба вічності»
Не надо вечности. Томится
Бессмертием душа моя,
Она не хочет и боится
Повторной муки бытия.
Как будто знает знаньем смутным,
Что ничего страшнее нет,
Чем этот в нашем сне минутном
Почти неразличимый свет.
Из поколений в поколенья
Она измену и любовь,
Их ложь и блеск, прощает вновь
За право самоистребленья.
МАВКА З ДОВГОЮ ЛОЗИНОЮ, вірш В. Корвін-Піотровського «Задвірками розбитих
дач»
Задворками разбитых дач
Коней вторые сутки мучим –
За мной вихрастый штаб-трубач
Качается в седле скрипучем.
Какая скучная война, –
На фронте ни врага, ни друга.
И душу гложет мысль одна –
Не слабо ль стянута подпруга.
А солнце южное печет,
Густая пыль забила поры,
В глаза горячий пот течет,
Жмут сапоги, обвисли шпоры –
И вдруг внезапный поворот,
За ним прудок, покрытый тиной,
Гусиный выводок, и вот –
Русалка с длинной хворостиной.
Цветная кофточка узка,
Но как пленительно прильнула,
А из под легкого платка
Такая молния блеснула!
Как подтянулся эскадрон!
Как избоченился спесиво,
Как солнцем вылощен красиво
Золотокованный погон.
И, пламенным сверкая оком,
Срывая ногу так и так,
Приплясывая, скачем боком
Мой горбоносый арагамак.
И враз, почти без уговора,
Небрежной удали краса,
Гремят разведческого хора
Подобранные голоса.
И тенор, заливаясь свистом,
Уже ликует вполпьяна
О том, что в поле, поле чистом
Нам рано гибель суждена.
ДЗЕРКАЛА-ВІЗАВІ, зі спогадів Г. Адамовича
Витонченість в грі і в зсуві двох планів, реального й іншого, примарного, проте такого, який ще зберігає всі ознаки реальності! Епітети, образи незмінно залишаються
прозаїчними, ніяких ангелів, небес, німф чи асфоделей. Але в прозу вривається... ні, не
вривається, а вкрадливо проникає світ, до якого звичайні слова застосовні виключно тому, що для нього інших слів ще не знайдено, і все двоїться, троїться, майже до нескінченності, як в дзеркалах, поставлених одне проти другого.
Я НЕ КОРВІН, з листа Г. Іванова Р. Гулю від 25 січня 1956 р.
З „синявою» на всі 100% не згоден. Що ж з того, що гімназисти так писали? При нагоді
щось таке гімназичне дуже корисно вклеїти. Я не Корвін (Корвін-Піотровський В. – авт.), аби з шкіри лізти, щоб вражати всякими „чеканками».
Цей вірш, якщо бажаєте знати, мені „особисто дорогий». Отже залишити „синяву» й ін. як
є.
МЕТРИЧНА ОДНОМАНІТНІСТЬ, з книги О. Бахраха «По пам’яті, за записами»
Володимир Корвін-Піотровський... Невже ім’я його вже остаточно пішло в «таємничий покров» і
забуто, як забуті імена інших талановитих письменників російського зарубіжжя? І, якщо так, то
тому провиною не його Муза, а наш читацький гріх...
Бачу його зараз перед собою. Бачу людину невисокого зросту, з досить різкими рисами обличчя, які не дуже запам’ятовуються, словом, не дуже представницького, зате такого, що привертає до
себе розумними, а часто й гострими розмовами. До того ж, не можна було не цінувати в ньому
того, що він був на рідкість вірним товаришем, і це відчуття товариства, категорія вже майже
зникла з нашого ужитку, ніколи його не полишало.
Згадаю тільки, що, коли на початку п’ятдесятих років відбувалося вшановування журналу
«Новосілля», що перебрався тоді із-за Океану на береги Сени, я виступав на ньому з
гумористичним оглядом, в якому поіменно перераховував всіх його головних співробітників.
Зокрема, кажучи про один з моїх візитів до Піотровського, я розповів, що на стіні його кабінету
нібито споглядав дві гравюри Луки Кранаха, котрі зображали наших прародителів, Адама і Єву, причому під ними красувалися дві металеві пластинки з написами «Адам Корвін-Піотровський» і
«Єва Корвін-Піотровська». Додам, що ця незлобива насмішка ніяк нашої старої дружби не
підточила.
Поетичну кар’єру Піотровський починав ще в двадцятих роках в Берліні. Там він
випустив дві свої перші поетичні збірнички, ще досить незрілі, «Полин і зірки» і «Кам’яне
кохання», та ще невелику книжечку грайливих, псевдо-»ренесансних» оповідань, від яких
згодом всіляко відхрещувався. Це були «гріхи молодості», не більше.
Характерною рисою поезії Піотровського, його слабкістю була її метрична
одноманітність...
СПАДКОЄМЕЦЬ КОРОЛІВСЬКИХ КОРОН, з статті Є. Євтушенка «Безсоння
випадковий співрозмовник»
«Безліч імен є у мене, але всі вони чужі. Я – пізній гість, що зайшов ненароком, Безсоння
випадковий співбесідник». Так говорить волоцюга Глюк в драматичній поемі Корвін-
Піотровського про себе, а заразом, як повелося, і про автора. Але це неправда, що авторові
всі імена чужі, хоча є серед них навіть королівські.
У 1998 році в Санкт-Петербурзі вийшов каталог «Про музу російську, що покинула дім».
Там була надрукована біографія Володимира Корвін-Піотровського, де чорним по білому
написано, що він походить з роду угорських королів. Ця легенда запущена самим поетом.
...У одній з поем це виражено так: «Спадкоємець слави європейської – Угорської та інших
корон».
Потім і цей родовід здався йому коротким і в одному з останніх своїх листів він вже вів
свій рід від римського сенатора Марцелла Корвуса, відзначеного Сенекою за
красномовство і згаданого Горацієм. На цю тему, із старанністю і старанністю прямо
вражаючою, готовий він був писати справжні дослідження і вести розмови з
найсерйознішою переконливістю, котра ставила в безвихідь, а часом і дратувала
співрозмовника.
Втім, хто знає – можливо, все це правда.
...Вірші його не були оригінальними, ...зате вони були витримані в сконденсованій... з
багатьох поетик класичній формі, дуже часто навіть одноритмовій, однак без
монотонності, яка виникає в основному із-за беззмістовності. Це була строга романтична
поезія з різкими вкрапленнями гіркого сарказму...
Ось автопортрет Корвіна :
Я вершник в згубній битві
З усохлою трояндою на грудях.
Немає нічого затертішого в поезії, ніж троянда, бо ця квітка була використана-
перевикористана тисячі разів любителями солодких банальностей, що їдко висміяв ще
Пушкін. Але у Корвіна-Піотровського був культ саме троянди. Подивіться, як маніакально
він повертається до неї. Для нього троянда – це як для режисера постійна актриса, котра
грає абсолютно різні ролі. «Високий Париж, і повітря чисте. Повисла троянда на ґратах».
Вона виглядає тут, як самогубиця, або як арештантка, вбита при спробі перелізти через
огорожу.
У Корвін-Піотровського, можливо, знайдеться дюжина шедеврів. «Не так вже багато», –
скажете ви? А спробуйте самі.
НАВІТЬ РОЗСТРІЛЮВАЛИ НЕВМІЛО, з розвідки В. Леонідова «Всю ніч шумлять
дерева в Тюїльрі»
Він кілька разів був буквально на волосок від смерті. То під час громадянської війни, коли
його, артилериста Білої армії, буквально диво врятувало від розстрілу в полоні. То опісля
тридцять з гаком років, коли, будучи вже більш ніж відомим учасником Руху Опору, чекав
страти в гестапівській в’язниці в містечку Монлюк біля Ліона.
Згодом Володимир Львович Корвін-Піотровський, передуючи одній з антологій поезії
російського зарубіжжя, писав, що його «розстрілювали надзвичайно невміло». Втім, це
було вже в США, в Лос-Анджелесі, незадовго до смерті.
Він походив з дуже стародавнього й іменитого роду, лише, на відміну від багатьох інших, над цим жартував. Зрозуміло, що чекало дворянина і офіцера на Батьківщині після
громадянської війни, – тому-то поет і опинився в Берліні.
Там він прожив майже двадцять років. Працював таксистом, керував відділом поезії в
російському журналі; разом з Набоковим відвідував гурток при журналі «Веретено».
Набоков, до речі, дуже утішно відгукувався про поему Корвіна-Піотровського «Беатріче».
Напередодні Другої світової війни поет переїхав до Франції.
Він писав дуже просто, без всякої химерності, але критики відзначали його особливе
уміння передавати невловимі, якнайтонші порухи душі. У віршах він ніби перебував і в
цьому, і в іншому, потойбічному світі. Можливо, тому смерть, про яку він так багато
писав, його обходила.
Після Другої світової війни Корвін-Піотровський заробляв на життя розфарбовуванням
шовкових хусток; живучи у Франції, він спілкувався з російською діаспорою, а на початку
50-х перебрався до США, де друкувався в тамтешніх російськомовних виданнях.
Последние комментарии
6 часов 25 минут назад
7 часов 13 секунд назад
7 часов 53 минут назад
7 часов 57 минут назад
8 часов 9 минут назад
8 часов 22 минут назад