Лотерейний швед [Мартін Андерсен-Нексе] (fb2) читать постранично, страница - 1

Мартін Андерсен-Нексе Лотерейний швед

Закинувши дерев’яну скриньку на спину, він важко йшов вулицею в напрямку пошти. Дорогою він мугикав якусь пісню і ступав у такт мелодії; хоч обличчя його й не міняло свого виразу, а проте легко можна було спостерегти, що він у найкращому гуморі.

Та загледівши пошту, він замовк і помалу сповільнив ходу. А перед дверима й зовсім спинився.

Чи, бува, не боїться, га?

Боїться? Він? А хто в каменярні найспритніше закладає вибухівку? Хто, як не він, кинувся до дужого Бергендаля, коли той у п’яній маячні вигнав з хати дружину й заходився трощити меблі? Ні, він нікого не боїться, принаймні своїх людей. Та інша річ урядники, від них ніколи доброго слова не почуєш, а від цих, на пошті, — й поготів. Нарешті він усе-таки зважився зайти й підступив до віконця.

Віконце відчинилося, і хтось спитав неприязно, навіть не глянувши на нього:

— Вам чого?

Та він би хотів ризикнути на восьмину квитка нової серії.

Чому ж урядник мовчить? Може, гадає, що за восьмину квитка не варто морочитися? Певне, звик, що в нього купують цілого квитка або й кілька за раз. А може, й не тому, може…

Швед скинув на себе оком: шкуратяні штани, полатані молескіновими клаптями, дерев’яні шкарбани на ногах, постягувані залізними клямрами там, де потріскалися, — він майже сам себе зневажав ту хвилину. Подумати, йому, вбогому каменяреві, забаглося викинути гроші на лотерею! Але ж багато хто виграє, то чому ж би не спробувати, звісно, тільки на перший тираж. Тоді завше можна буде викрутитися й не поновляти квитка далі. Швед підвів очі й поглянув на урядника, що й далі писав собі, не звертаючи на нього уваги.

То чи не міг би він придбати квиток з великим номером, і конче непарним?..

Та сама мовчанка.

Нарешті урядник обернувся до нього й спитав:

— А як із порукою?

— Із порукою? — вражено перепитав Швед.

— Еге ж, із по-ру-ко-ю! — уже сердито відрубав той.

— Я не знав… не думав… — пробелькотів збентежений Швед.

— Отож-бо, не знали й не думали! Ви, мабуть, гадаєте, що ми тут на те й сидимо, щоб анулювати квитки, як ви відмовитесь платити, га?

Урядник знову схилився над столом.

Швед не рушив з місця.

Порука… звісно, поруки треба, ясна річ, без неї годі обійтися. Як він забув! Біднякові-бо завше треба мати поруку, що гроші, якими він платить, чесно зароблені. Еге ж, йому й таким, як він, ще не досить мати чесне обличчя. А все ж прикро: як ти бідний, то хтось мусить поручитися, що ти не збіднієш ще дужче до кінця місяця. І прикро, що ти стоїш із грошима в жмені й не можеш нічого дістати, бо ти бідний. Заплатити за всю серію… якби ж то змога, то він шпурнув би тому перогризові гроші на стіл! Та нема чого шпурнути. Пору-ка?.с Хто ж за нього поручиться? Його нужденні товариші, але їх ого скільки треба, щоб урівноважити шальку з восьминою лотерейного квитка.

Швед забув, що допіру мав намір занехаяти квитка після одного або двох тиражів. Він міркував і так і сяк, аж розсердився. Але з його покірного виду нічого не можна було пізнати, та він і сам не хотів показувати злості. Між товаришами він міг удатися до кулаків, у гіршому разі — й до ножа; та коли маєш діло з королівським урядником, і ще й уповноваженим продавати лотерейні квитки, то кулаки й ніж хіба що можуть запровадити тебе до в’язниці. Тому Швед і заховував покірний вигляд, нерішуче наміряючись іти.

Ту хвилину урядник знову підвів голову й глянув на Шведа: його дріб’язкове канцелярське шанолюбство було вдоволене сумирним виглядом прохача.

— Ну хай уже! Я вам вірю, беріть квитка. Тільки не забувайте вчасно поновити його!

Ні, та де! Пан урядник може бути цілком певний! Хай він крізь землю западеться, якщо забуде!

Обличчя Шведові посвітлішало, а очі трохи примружились. Мрія про щастя, яку він так довго плекав, мала тепер здійснитися.

— Але в нас можна купити тільки чверть квитка, — раптом заявив урядник, погортавши папери.

Швед нічого не сказав, неквапом узяв палицю й шапку, закинув на спину скриньку й рушив до дверей.

Може, тільки хода його стала важча й спина дужче згорбилася.

Він лише відчував, що зазнав поразки.

Однак ідучи вулицею, він знову став кружляти думками навколо квитка і навколо дванадцяти крон, що їх той квиток коштував.

Дванадцять крон! Це великі гроші, таких коштів Швед не мав. І добре знав, що ніколи й не матиме. Стільки грошей не можна відкласти. Він заробляє на тиждень дев’ять крон, із них дві платить за житло, а решту віддає дружині на господарство, не всі сім, звісно, бо має завше й свої видатки. Сім крон на них двох і ще на чотирьох дітей — скупенько, ніде правди діти. Хоч дружина Югана Свенсена, напевне не дістає від свого чоловіка й семи крон. І дітей у них на одне більше. «А моя завше нарікає, що мало грошей. Та бабському кодлу ніколи не вгодиш».

Якби то Петер Ельстрем віддав п’ять крон, що їх два роки як позичив! Коли ж, клята віра, й не думає віддавати!

Чверть квитка!

А що, як відмовитися від щоденної