Ніч ополудні. Скотоферма [Артур Кестлер] (fb2) читать постранично, страница - 3

на ліжко, витягнувся, вкрився однією ковдрою. Була п’ята година ранку. Не виглядало на те, щоб тут хтось прокидався раніше сьомої. Почувався сонним. Тобто був у стані, коли людина дрімає й водночас здатна думати. Подумки вирішив, що навряд чи на протязі наступних трьох-чотирьох днів його викличуть на допит. Зняв пенсне, поклав його на підлогу біля недопалка, посміхнувся й заплющив очі. Тепло закутаний у ковдру, почувався безпечно. Вперше за довгий час не відчував страху перед тим, що йому насниться.

Коли через кілька хвилин черговий вимкнув у коридорі світло і зазирнув у камеру через вічко, Рубашов, колишній народний комісар, спав, повернувшись до стіни спиною. Його голова спочивала на витягнутій руці, що кистю звисала з ліжка. Деколи рука здригалася.

2

За годину перед тим, як два співробітники Народного комісаріату внутрішніх справ затарабанили у помешкання Рубашова, йому якраз снилося, що його заарештовують.

Грюкіт у двері дедалі дужчав, і Рубашов силкувався прокинутись. Він уже мав неабиякий досвід, як позбуватися паралічу кошмарних снів, — адже сон про його перший арешт періодично, з регулярністю годинника повторювався. Часто зусиллям волі йому вдавалося зупинити хід цього годинника, струсити з себе кошмар подробиць, але цим разом його зусилля були даремними. Він пітнів і задихався вві сні, годинник цокав, кошмар продовжувався.

Як і раніше, йому снилося, що у двері грюкає троє людей, які прийшли його заарештовувати. Він бачив крізь зачинені двері, як вони гатять п’ястуками об раму дверей. Вони були зодягнуті у нові однострої — однострої преторіанської охорони німецького диктатора. З їхніх кашкетів і рукавів агресивно вищирювалась чорна свастика. У руках тримали гротесково великі пістолі. Їхні пояси й портупеї пахли новою шкірою.

Й ось вони у його кімнаті, біля його ліжка. Двоє з них виглядали дебелими сільськими хлопцями з товстими губами й риб’ячими очима. Третій був низького зросту й опецькуватий. З пістолями у руках вони стояли біля його ліжка, тяжко дихаючи прямо на нього. Було тихо, якщо не рахувати хриплої задишки отого третього, товстого. Потім хтось на верхньому поверсі відкрив в умивальнику чопик і вода зірвалася вниз по трубах.

Час біг. Грюкіт у двері сильнішав. Двоє співробітників НКВС по черзі гатили у двері і хукали на замерзлі руки. Але Рубашов ніяк не міг прокинутися, хоч і знав, що ось-ось має настати особливо болюча сцена: троє насмішкувато поглядають на нього, поки він квапиться зодягнути нічний халат. Рукав халата вивернутий, і йому ніяк не вдається встромити туди руку. Він шукає рукав, поспішає, але даремно, і параліч сковує його єство: він не може поворухнутися, хоч усе залежить від того, чи він знайде рукав вчасно.

Ця нестерпна безпомічність тривала кілька секунд, упродовж яких Рубашов стогнав і вкривався потом. Грюкіт у двері проникав у його сон, як відлуння далеких барабанів. Його рука під подушкою здригалася у гарячковому зусиллі знайти рукав; нарешті від усіх цих потуг його звільняв удар у вухо руків’ям пістолета…

В ту мить, повторену й пережиту сотні разів (від того удару він частково втратив слух), Рубашов щоразу прокидався. Ще якийсь час він тремтів, а його рука під подушкою інстинктивно шукала рукав. Коли цей сон навертався й у в’язниці, він, перш ніж остаточно прокинутися, мусив пережити останній і найгірший момент. Цей момент складався з запаморочливого й безформного відчуття, ніби його пробудження є лише початком справжнього сну, і йому доводилось докладати нових зусиль, щоб збагнути вогку кам’яну підлогу темної камери, кухоль з водою у головах, крихти хліба довкола кухля, парашу в кутку…

Це безформене відчуття, тільки трохи м’якше, накотилося й цього разу. Потім засвітилося світло і мряка розвіялась. Рубашов кілька разів глибоко вдихнув, склав руки на грудях і насолоджувався дивовижним відчуттям свободи й безпеки. Витер піт із чола й лисини і, примруживши очі, іронічно глянув на кольоровий портрет Хазяїна, вождя партії, що висів на стіні над його ліжком, висів на стінах усіх інших його кімнат, висів на стінах усіх кімнат цього будинку і, зрештою, на стінах усіх кімнат усіх будинків усієї величезної країни, за яку він боровся й страждав, і яка тепер знову брала його під свою опіку.

Рубашов остаточно прокинувся. Але грюкіт у двері не припинявся.

3

Два енкаведисти, що прийшли за Рубашовим, стояли біля дверей і радилися. Двірник Василь, який провів їх нагору, на східцях знемагав від страху. Він був дуже худий і старезний. На карку, над відірваним коміром старої шинелі, яку він накинув поверх білизни, виднівся широкий червоний шрам. Це був слід від рани з часів громадянської війни; він воював у дивізії Рубашова. Згодом Рубашов виїхав у службових обов’язках за кордон, і Василь чув про нього лише принагідно, з часописів, що їх дочка читала вголос вечорами. Вона читала йому промови, виголошені Рубашовим на партійних з’їздах. Промови були довгі й