Золотошукач [Жан-Марі Ґюстав Ле Клезіо] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (112) »
Коли настає день і над вершинами Труа Мамель[6] небо світліє, ми з кузеном Фердинандом простуємо ґрунтовою дорогою, що веде до єменських плантацій. Залазячи на високі мури, ми проникаємо до заповідника, там живуть «впольовані» олені великих землевласників з Вольмара, Тамарена, Маженти, Барфута, Валґали. Фердинанд знає, куди йде. Його батько дуже багатий, він возив його по всіх своїх володіннях. Він навіть їздив у будинки Тамарен Естейт, до Вольмара й Медини, геть на півночі. Заходити до «впольованих» заборонено, мій тато дуже б розгнівався, якби дізнався, що ми буваємо у цих місцях. Він каже, що це небезпечно, що там можуть бути мисливці, що можна впасти в яму, але я гадаю, що він просто не любить людей з великими статками. Він каже, що кожен мусить сидіти в себе вдома, а не тинятися землями інших. Ми йдемо озираючись, наче перебуваємо на ворожій території. Вдалині за сірими чагарями помічаємо якісь швидкі силуети, що хутко зникають. То олені. Потім Фердинанд каже, що хоче спуститися до Тамарен Естейт. Ми виходимо із заповідника і знову крокуємо вздовж битого шляху. Я ніколи не ходив так далеко. Просто одного дня я з Дені піднявся вверх до Турель дю Тамарен, туди, звідки видно Труа Мамель і Ле Морн, і з того місця я бачив також дахи будинків і високий димар цукроварні, з якої валив густий дим. Невдовзі настає спека, починається літо. Поля цукрової тростини — високі. Вже багато днів її рубають. Уздовж дороги нам трапляються вози, запряжені волами, вози похитуються під важкою тростиною. За погоничів молоді індуси, у них байдужий, наче сонний, вигляд. У повітрі повно мух і ґедзів. Фердинанд іде шпарко, мені важко бігти слідом. Щоразу, як проїздить віз, ми стрибаємо у канаву, бо місця вистачає лише для великих, оббитих залізом коліс воза. На полях повно чоловіків і жінок, які працюють. Чоловіки з мачете, серпами, а жінки — з мотиками. Вони одягнені у мішковину, голови обмотані старими джутовими мішками. Чоловіки з оголеними торсами, по них патьоками стікає піт. Чути крики, вигуки «а-у-а»! Червона курява здіймається над дорогою, осідає на цукровій тростині. У повітрі стоїть різкий запах, це запах тростинного соку, пилюги, чоловічого поту. Трохи очманілі, ми йдемо, біжимо до будинків Тамарена, туди, куди прибуває зрубана тростина. На нас ніхто не зважає. На дорогах стільки куряви, що ми вже червоні з голови до ніг, а наш одяг нагадує мішковину. Є діти, які з нами бігають по дорозі, індуси, кафіри[7], вони їдять тростину, яка впала на землю. Всі прямують до цукроварні, аби побачити перше пресування. Нарешті ми дістаємося до корпусів. Мені трохи лячно, тому що я вперше прийшов сюди. Перед
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (112) »
Последние комментарии
11 часов 15 минут назад
11 часов 32 минут назад
11 часов 44 минут назад
11 часов 50 минут назад
14 часов 21 минут назад
14 часов 25 минут назад