Готель "Танатос" [Андре Моруа] (fb2) читать постранично, страница - 3

автомобілем. Що ж тут дивного?

— Люди, яких Ви привозите… Чи повертався хоч хтось із них назад?

— Не часто, — відказав чоловік трохи збентежено. — Не часто… Однак, таке трапляється. Я сам тому підтвердження.

— Ви? Справді?.. Ви колись прибули сюди як… клієнт?

— Месьє, — перебив його водій. — Я погодився на цю роботу, аби більше ніколи не говорити про себе. Між іншим, ці повороти дуже круті. Ви ж не хотіли б, сподіваюся, аби я вбив Вас і цих двох чарівних дівчат?

— Звісно ж, ні, — промовив Жан Моньє. За хвильку він зрозумів, до чого ж комічною була його відповідь, і посміхнувся.

За дві години водій, не промовивши ні слова, вказав на силует готелю «Танатос», що височів над плоскогір’ям.

Готель належав до іспано-індіанського архітектурного стилю. Це була низька будівля з пологим дахом і терасами; стіни були пофарбовані в червоне і здавалися глиняними. Кімнати виходили на південь, на осяяні сонцем ґанки. Портьє-італієць зустрів новоприбулих. Його чисто поголене обличчя викликало у Жана Моньє яскравий спогад про іншу країну, гамірливі вулиці великого міста і заквітчані бульвари.

— Чорт забирай! Де ж я міг Вас бачити? — запитав він у портьє, коли хлопчик-служка забирав його валізу.

— В готелі «Рітц», у Барселоні… Моє прізвище — Сарконі… Я емігрував під час революції…

— З Барселони до Нью-Мексико! Яка подорож!

— О, месьє! Обов’язки консьєржа однакові всюди… От тільки папери, які Вам доведеться заповнити, тут трішки складніші… Прошу мене вибачити.

Він простягнув трьом новоприбулим друковані анкети, які, справді, рясніли графами, запитаннями та уточненнями. Просилося точно зазначити дату і місце народження, а також осіб, яких потрібно буде розшукати у разі нещасного випадку:

«Просимо Вас надати як мінімум дві адреси родичів та друзів, також переписати від руки Вашою рідною мовою нижченаведену формулу А:

Я, нижчепідписаний, перебуваючи при добрім розумі та ясній пам’яті, добровільно відмовляюся від життя і знімаю будь-яку відповідальність, у разі нещасного випадку, з адміністрації готелю „Танатос“…»

Гарненькі дівчата сиділи одна навпроти одної і ретельно переписували формулу А. Жан Моньє відмітив, що вони обрали німецький варіант тексту.

Директор готелю, Генрі М. Берстекер, був спокійним чоловіком із окулярами в золотій оправі та непомірною гордістю за свій заклад.

— Готель належить Вам? — поцікавився Жан Моньє.

— Ні, месьє, він належить одному акціонерному товариству, однак саме я — автор ідеї, тому і буду його директором до кінця своїх днів.

— Як же Вам вдається уникати серйозних неприємностей з місцевою владою?

— Неприємності? — перепитав Містер Берстекер, здивовано і навіть шоковано. — Але ми не робимо нічого такого, що б суперечило обов’язкам господарів готелю. Ми даємо нашим клієнтам те, чого вони бажають; усе, чого вони бажають, і нічого більше… До того ж, Месьє, ніякої місцевої влади тут не існує. Статус цієї території до такої міри невизначений, що досі не відомо, належить вона Сполученим Штатам чи Мексиці. Це плато довгий час вважалося абсолютно недосяжним. Легенда розповідає, що декілька століть тому купка індіанців зібралася тут, аби померти разом і не датися до рук європейцям. Місцеві мешканці вірили, що саме ці буремні душі і перекривали сюди шлях. Саме тому нам вдалося придбати цю ділянку за розумну ціну. Тепер ми існуємо тут як абсолютно незалежна установа.

— Невже ніколи родини Ваших клієнтів не позивалися на вас?

— Позиватися на нас? — вигукнув Містер Берстекер обурено. — Але ж чому, заради Бога? В які суди? Та родини наших клієнтів дуже щасливі, що їм вдалося без зайвого шуму владнати таку болісну та делікатну справу! Ні, ні, Месьє, у нас тут усе дуже ввічливо і уважно, наші клієнти стають нашими друзями… Бажаєте оглянути свій номер? Якщо Ви не проти, це буде номер 113… Ви ж не забобонні?

— Зовсім ні, — відповів Жан Моньє. — Та я виховувався в релігійній родині, тому, зізнаюся щиро, думка про суїцид мене тривожить…

— Але ж мова і не йде ні про яке самогубство! — відказав Містер Берстекер тоном, що не приймав заперечень. — Сарконі, покажіть 113 номер месьє Моньє. А що стосується трьохсот доларів, будьте ласкаві, сплатіть їх по дорозі в сусідньому з моїм кабінеті.

Марно Жан Моньє шукав у номері 113, осяяному неймовірним заходом сонця, сліди смертоносних механізмів.

— О котрій годині вечеря?

— О восьмій тридцять, Сер, — відповів лакей.

— Чи потрібно одягати вечірній костюм?

— Більшість джентльменів саме так і чинять, Сер.

— Добре, я переодягнуся… Приготуйте мені чорну краватку та білу сорочку.

Спустившись у вітальню, Моньє і справді побачив жінок, вбраних у сукні з декольте, та чоловіків у смокінгах. Містер Берстекер одразу ж підійшов до нього та люб’язно промовив:

— О, месьє Моньє… А я Вас шукав… Оскільки Ви тут зовсім один, то, думаю, Вам було б приємно повечеряти з одним столиком