Міст у вічність [Річард Бах] (fb2) читать постранично, страница - 3

принюхуючись і позираючи на мене. Рештки зефіру. Якщо не їстимеш їх сам, то я не відмовлюсь.

Я витяг торбу і насипав на спальний мішок купку недоїдків.

– Ну, ось... ходи сюди...

Міні-ведмежа заметушилося біля десерту, набило рота зефіром і з щасливим виглядом стало наминати солодощі.

Покуштувавши, він відмовивсь од млинця моєї власної випічки, змів майже всі пшеничні пластівці з медом, випив воду, яку я хлюпнув йому в мисочку. Потім трохи посидів, спостерігаючи за вогнищем, зрештою засовався, мовляв, час уже йти.

– Дякую, що завітав, – сказав я.

Очі його дивилися на мене серйозно.

Дякую за гостинність. Ти непогана людина. Побачимося завтра ввечері. А твої млинці жахливі.

Відтак пухнасте створіння потрюхикало геть, смугастий хвіст розчинився серед тіней, шерехтіння кроків у траві чулося дедалі слабше, лишаючи мене наодинці з думками та мріями про пані.

Мої думки завжди повертають до неї.

Мрію ж не про неможливе, думав я. Вона – це не надто багато, аби боятись більше її не побачити.

Що сказав би Дональд Шимода, якби сидів цієї ночі під крилом біля мене і якби довідався, що я її ще не знайшов?

Сказав би щось зовсім невигадливе. Дивна річ, але всі його істини були цілком простими.

А якби я розповів йому про свої невдалі пошуки?

Проковтнувши для натхнення балабушку з корицею, він пригладив би долонями своє чорне волосся й сказав би так: «Чи не спадало тобі, Річарде, на гадку, що, носячись із вітрами від міста до міста, ти не тільки не розшукаєш її, а остаточно втратиш?»

Отак просто. А потім він мовчки очікував би моєї відповіді.

І якби Дональд Шимода був тут, я відповів би так: «Гаразд. Літаючи під хмарами, я цього не можу зробити. Нехай. Скажи ж мені, де її розшукати?»

Він би приплющив очі, роздратований, що я шукаю відповіді в нього, а не в самого себе.

– Ти щасливий? Ось зараз чи займаєшся ти тою справою, яка для тебе бажана понад усе на світі?

За звичкою я б мав відповісти ствердно: звичайно, живу так, як мені до вподоби.

Втім, якби у прохолоді сьогоднішньої ночі почув од нього таке запитання... Щось змінилося. Хіба зараз я роблю те, чого бажаю найбільше?

– Ні!

– Дивина! – відповів би Шимода. – Як ти гадаєш, що б це могло означати?

Я моргнув, одігнав видіння й сказав уголос:

– Ну ось, це означає, що я закінчую гастролі! В цю хвилю дивлюся в своє останнє вогнище; той хлопчина з Рассела, що його я катав уже в сутінках, – був мій останній пасажир!

Я спробував вимовити ще раз:

– Гастролі закінчено.

Тихе здивування. Почулися запитання.

Якусь хвилю я смакував свій новий, досі невідомий стан, куштуючи його кінчиком язика. Що мені чинити? Що зі мною буде?

Усвідомлюючи, що надійне заняття гастролями позаду, я відчув нову й дивну насолоду, яка переповнила мене, наче струмінь холодної води з глибоких глибин. Не відав, що робитиму далі!

Коли зачиняються одні двері, мають відчинитись інші. За мною лишилися тільки зачинені двері з написом на них «ГАСТРОЛІ», а по них – коробки та ящики з пригодами, що зробили мене таким, яким я є. А зараз наставав час рушати. Де ж ті щойно відчинені двері?

Якби моя душа була довершеною, спало мені на думку, якби був досконалим я, а не Шимода, то що порадив би сам собі?

Ще мить – і я вже знав, якими словами звернувся до себе. Я сказав би – розглянься довкола, Річарде, й запитай: «Що не так на цій картині?»

Я роззирнувся в сутінках. З небом усе було гаразд. Що могло б трапитись із зорями, з цими діамантами, що вибухають на відстані тисяч світлових років од мене, людини, яка спостерігає за їхніми феєрверками з безпечного місця? Що могло б статися з аеропланом, таким обтіпаним і вірним, як «Фліт», готовим знятись у повітря й летіти, куди тільки мені заманеться?

Все начебто гаразд.

А не те на цій картині ось що: поруч зі мною бракує її. І зараз дещо зроблю, аби все змінити!

Не так прудко, Річарде, – подумки промовив я. – Бодай цього разу не поводься, як завжди, будь ласка, не так швидко! Прошу. Спочатку обміркуй. Старанно.

Ще б пак. У сутінках виринуло ще одне запитання, якого я не задавав Шимоді й на яке теж не отримав би відповіді.

Чому так складається, що самотніми завжди лишаються найбільш довершені люди, чиї вчення, ставши віруваннями, живуть століття?

Чому нам ніколи не траплялись жінки й чоловіки, подиву гідні сучасники, які ділили б свої пригоди й своє кохання? їх оточували б учні, які приходили б за зціленням і просвітленням. Однак чи часто ми бачимо поряд з ними близьких духом людей, позначених славою, всесильних, коханих?.. Деколи? Вряди-годи?

В горлі раптом пересохло.

Ніколи.

Найдосконаліші, – подумав я, – назагал і найбільш самотні!

Байдужий і холодний циферблат – небо – повільно обертався над головою.

А що коли ці досконалі не знаходять близьких за духом людей, бо жили, не відаючи потреб пересічних людей?

Жодної відповіді від блакитної Веги, що виблискувала зоряною лірою.

Досягнення досконалості