У зеленому курені [Сильвестр Банась] (fb2) читать постранично, страница - 3

брудна і смердюча, тому купатися заборонено, щоб не хворіли на тиф або ще на якісь недуги. Однак декотрі сміливці, нехтуючи забороною, ідуть на риск, і їм усе якось минається.

Окрім ставка, в нашому місті є ще старий парк із великою сажалкою. В ній аж кишать карасі, а по дну повзає сила-силенна великих чорних раків. Є в нас і охочі до карасів. Вони ловлять їх крадькома на жилку, хитромудро просилену крізь дірку в кишені. Сторожі вдають, ніби не помічають отих рибалок, бо карасів не стає менше, до того ж, вони так тхнуть мулом, що навіть шавкуни та білі лебеді гребують ними.

Біля парку недавно розкопали геть замулене «Джерело Бірути». Оте, що про нього згадано в «Сізіфових працях» Жеромського.^[1] Ми пишаємось також каменем, на якому, кажуть, сидів Костюшко,^[2] і замком, що хоч і є пам’яткою старовини, але виглядає зовсім як новий. Поруч із замком стоїть кафедральний собор, — йому вже, либонь, років вісімсот.

А зразу за містом — так звані Собачі гірки, ідеальне місце для тренування майбутніх альпіністів, трохи далі — Карчувка, із старим монастирем на верхів’ї, голі круті узбіччя Букувки, кучерявий Телеграф із трампліном для лижників, вкритий лісом масив Пословіцьких гір. Зрештою, ліси облягають наше місто з усіх чотирьох боків, ніби зелено-сині рамці. Підступають вони аж до передмість і «ваблять таємничою глибиною».

Я одинак і рід Малджиків хіба що мені першому завдячуватиме славою, бо досі мало хто чував це прізвище. Мій старий — майстер на фабриці, де виробляють пральні машини. Стефеків батько має невеличку булочну, а Юзеків — продавець у газетному кіоску.

Того літа нашій трійці випало їхати до табору у другий заїзд, десь аж у кінці липня. Нам довелось би цілий місяць гайнувати в місті. Не дуже весела перспектива. Всі відпочивають, розважаються, а ти сиди за розпеченими мурами. Схочеться погуляти — телепайся щодня ген аж за місто! Кому б це сподобалось! І я скомбінував усе по-іншому.

В пущі Ялиновій живе мій дядько, лісничий. От я й надумав поїхати до нього, та Стефек з Юзеком рішуче заявили, що вони не зрадять товариша й не пустять мене самого в дикі пущі і бори.

Пречудово! В листі до дядька я жодним словом прохопився про своїх дружків. Аби він не перелякався, що муситиме годувати й зодягати трьох отаких здорованів. А нам це й не потрібно, у нас свої плани, ми не завдамо йому клопоту. Ми вирішили оселитися в пущі. Не в дядьковій сторожці, а в самісінькій пущі. Для щастя зовсім не потрібен дах над головою. А як бути з їжею? Дрібниці! Он Робінзон стільки років прожив на безлюдному острові, а ми й поготів не помремо з голоду. Вже є гриби, ягоди, а їстівного коріння в лісі сила-силенна! Треба тільки навчитись відрізняти їстівне від неїстівного. Вивчити все це зголосився Пампух, пославшись на батькову професію. Так він став нашим експертом з питань харчування. А полювання! Може, навіть вепра пощастить підстерегти. Не доводиться гребувати також м’ясом тетеревів та іншої дичини. Уявляєте собі таку пташку на рожні? Язика проковтнеш!

Дичини в пущі, звісно не бракує, проте ми і з собою прихопили трохи якихось харчів. Про всяк випадок. Буває, найвправніші мисливці зазнають невдачі і мусять голодувати. Таж із нами буде Пампух, а в нього, як я вже казав, щелепи мають працювати без перепочинку.

Само собою, ми запасемося також добрим знаряддям, яке допоможе призвичаїтися до суворого життя в нетрях споконвічного бору.

Робінзонові — тому, бач, пощастило: в критичний момент розбився корабель, і він збагатився всім необхідним начинням, ба навіть зробив запас для інших. А нам нічого розраховувати на корабельну катастрофу, хіба що водій напідпитку вріжеться на завороті машиною в замшілу ялину або ж літак з аероклубу наткнеться на захмарену вершину Лисиці.

Юзек висловив думку, що можна було б побавитися у розбійників, мовляв, розбійницькі традиції в цих краях такі ж давні, як і самі гори, й ніхто не здивується, коли банда об’явиться знову. Треба тільки десь неподалік од битого шляху поставити замаскований табір — і знай накладай собі данину на багатих туристів. Теж мені мудрагель! А як ти відрізниш багатого від бідного? Що, коли то будуть студенти або, скажімо, автостоптуристи, в чиїх кишенях вітер свище? Та вони, врешті-решт, і самого отамана Мадея не злякалися б.

Ми суворо вичитали Юзекові за його дурну ідею. Суворо, але не дуже гостро. Бо треба ж зважити на те, що коли індивідуум стільки часу ходить догори ногами, в голові у, нього хоч-не-хоч трохи замакітриться.

До справи слід підходити інакше, реальніше. Фантазувати треба, це ясно, але не тоді, коли йдеться про шлунок. Ми домовилися назбирати якомога більше, — хто скільки зможе, — готівкою. Тоді буде видно, що робити далі.

Тато асигнував мені цілих двісті п’ятдесят злотяків. У Пампуха було сто вісімдесят, а Юзек ледь нашкрябав сотню. Його старий любить вихилити чарчину, та й, зрештою, Юзек не одинак. Він має ще трьох молодших братів та дві