Свої, чужі, інші [Лія Оттівна Шмідт] (fb2) читать постранично, страница - 124

чоловікові. Той слухняно кивав.

— Що ж таке з батьком? — турбувалася Ола. Інтар теж хвилювався, але більше розглядав Теллі: ельфійка здавалася спокійною, була гарно вбрана, її волосся стало густим і розкішним, вона, здається, трохи погладшала, залишаючись при цьому стрункою, але худою її ніхто б уже не назвав. Вона з півслова розуміла лікаря: видно, стала йому гарною помічницею.

«Шкода, що я не знаю імені цієї людини, — подумав хлопчик. — Я б часто згадував його добрим словом. Кажуть, від цього удачі додається».

Нарешті лікар і Теллі пішли.

Ола збігла вниз, схопила Низара за руки.

— Батьку! Що він сказав, є хвороба? Та, стара, в тобі сидить чи нових додалося?!

Чоловік з посмішкою обійняв дівчинку, поклав їй на потилицю теплу долоню.

— Не бійся, маленька. Все добре: просто мені звеліли приймати деякі зілля для зміцнення тіла, бо я надто ослаб у ямі. А ще лікар порадив швидше виїхати куди-небудь у тихі місця й вести спокійне, розмірене життя.

— То поїхали!

— Так. Додому. Правда, дому в нас і нема: старий я продав, а на новий грошей не вистачить…

— А будинок сільський скільки коштує? — запитав Інтар, повільно спускаючись до них згори.

— Тисяч із двадцять… У Фахмі нас знають, мені могли б дозволити заплатити дві третини зараз і третину — за рік.

— Це законно, — зауважив Наймор.

— Але в мене й двох третин нема, — винувато розвів руками Низар.

— Є. Ось ваші десять тисяч золотих, — Наймор простяг йому згорток із коштовностями, які забрав на сплату боргу для своєї родини. — Ці гроші належать дому Мен-Фаада, й на час відсутності батька я вільний розпоряджатися ними.

Чоловік розгубився:

— А що ви скажете батькові?

— Повірте, для нього в мене потрібні слова знайдуться, — посміхнувся юнак. — Та й свій прибуток маю. Тож із ним я розрахуюся. Беріть!

— Не смію відмовлятися! — Низар засяяв. Він узяв згорток і сховав під сорочку.

— Батьку! — раптом сказала Ола. — А можна, ми Інтару дамо на дорогу додому? Він теж у Кхаабрі залишатися не хоче! А в мене є гроші… Нагорода від Мен-Риджа за коней…

— Так? — Низар уже знав про всі пригоди Оли й Інтара, подивився на хлопчика. — А я думав покликати тебе з нами.

— Я б радий, — посміхнувся Інтар. — Ви добрі, а Ола мені як сестричка стала. Але вона правду каже — дім у мене є. Там мамка… і дід… Я в Столиці живу. Мені б повернутися швидше!

— Місце на кораблі до Столиці коштує п'ятдесят золотих, — промовив Наймор. — Інтаре, я дам тобі сотню. Пане Мен-Хальфе, не хвилюйтеся, я подбаю про хлопчика.

— От здорово! — вигукнула Ола. Низар посміхнувся й кивнув.

Інтар смикнув Наймора за рукав:

— Спасибі тобі. Правда, в мене є гроші, теж від нагороди залишилися…

— Не сперечайся, я плачу! — заперечив юнак.

Хлопчик знову потяг його за руку:

— Поговорити треба, відійдімо…

Вони вийшли в коридор. Наймор замкнув двері, залишивши в кімнаті дещо ображеного Жучка.

— Що таке?

— А твій батько справді так вже зрадіє, коли довідається, що десять тисяч із його рук спливли?

— Інтаре! Це вже моя справа!

— Ні, ти мені скажи… — хлопчикові мало вірилося, що лихвар, готовий забрати в рабство дочку боржника, раптом пробачить і забуде такі гроші.

— Ти маленький нахаба, — сумно посміхнувся Наймор, — але не бійся за мене. Байки про скупих лихварів, що виганяють із дому своїх дітей через поданого жебракові мідяка, звичайно, страшні, але це тільки байки. Батько, зрозуміло, сваритиметься. Змусить відробити борг — то я відроблю. І не більше.

— І півжиття відпрацьовуватимеш? Або й усе?

— Ні, менше…

Інтар подумав:

— Найморе… Це про таких, як ти, кажуть «шляхетний» — так?

Юнак засміявся:

— А хіба не про таких, як ти? Ти Олі он як допоміг! Та й я, вважай, борг віддаю, бо знаю тебе. Незнайомого виручати я б не став, а ти он як із Олою…

— Та вона ж своя! — хлопчик затнувся, згадав, де й коли вони познайомилися. — Ну… тобто… А я не знаю чому, тільки вона своєю стала відразу, як я довідався, що з нею сталося. Не в тім же річ, що в неї батько — гончар…

Корабель відпливав за дві доби, вдень. Проводжали Інтара й Жучка цього спекотного безвітряний полудня всі троє: Наймор, Низар і Ола. Батько з дочкою гостювали в Наймора ці два дні, й Ола не розлучалася з Інтаром.

Тепер, стоячи поряд з Інтаром на причалі, Ола жалкувала, що вчорашній вечір уже в минулому.

— Ну добре, мені вже час, бо відпливуть без мене, — посміхнувся хлопчик, теж підозріло чмихаючи носом. Він потис руки чоловікам, ще раз обійняв Олу.

— Не нудьгуй!

— Буду… — тремтячим голосом промовила вона.

— Добре, тоді я теж буду, так і знай! — хлопчик і собака збігли по сходнях.

Прилаштувавшись біля борту, Інтар дивився на чоловіків і дівчинку, поки на кораблі піднімали вітрила, поки лунала команда до відплиття… Палуба захиталася під ногами й берег почав віддалятися, Жучок влігся подрімати, поклавши голову на чоботи хлопчика, а